Падіння авторитету духівництва в суспільстві як прояв кризи православної церкви в Російській імперії в XIX - на початку XX ст. (на прикладі Харківської губернії)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Падіння авторитету духівництва в суспільстві як прояв кризи православної церкви в Російській імперії в XIX - на початку XX ст. (на прикладі Харківської губернії)

Троценко О. В

Досліджено авторитет духівництва в суспільстві Російської імперії в XIX -- на початку XX ст. Встановлено, що авторитет священнослужителів Руської Православної церкви був досить низьким. Негативне ставлення парафіян до священиків було обумовлено економічнимитаморально-етичними причинами. Миряни вважали, що священики перетворили служіння Богу на власний прибутковий бізнес. Примусово стягували з них плату за виконання таїнств та ритуалів, хоча це мало бути добровільне пожертвування. Окрім жадібності, парафіян дуже дратувала в священиках девіантна поведінка. Алкоголізм, розпуста, недотримання посту, лайка, неповага до мирян, недбайливе виконання професійних обов'язків відштовхували парафіян не тільки від священика, а й взагалі від інституту православної церкви. З метою повернення мирян в лоно православ'я керівництвом РПЦ розроблялася низка заходівз покращення іміджу парафіяльних священиків.

Ключові слова: духівництво, священнослужителі, авторитет, парафія, парафіяни, треби, девіантна поведінка.

Криза православної церкви в XIX - на початку XX ст. на теренах Російської імперії, основним проявом якої стало зростання чисельності населення, що ставилося до релігії та офіційного православ'я індиферентно, була обумовлена низкою причин, провідної з яких, на наш погляд, було падіння авторитету священиків в очах мирян. Ставлення населення до православної церкви залежало напряму від ставлення до парафіяльних священнослужителів, з якими вони безпосередньо стикалися в повсякденному житті, і імідж яких формував народну уяву про інститут РПЦ.

Провідні напрями сучасної історіографії, які Грунтуються на принципах соціально-орієнтованої історії, дозволяють висвітлити цілу низку питань, що залишалися поза увагою дослідників історії російської православної церкви. Повсякдення життя парафіяльного духівництва, відносини з мирянами, причини конфліктів та падіння авторитету священнослужителів в російському суспільстві в XIX - на початку XX ст. фрагментарно досліджуються в сучасних роботах російських істориків О. В. Скутнева,Ю. І. Білоногової [10; 1] та їх українських колег Г. В. Степаненка, Ю. Л. Селевич, О. В. Кравченко, Є. Ю. Захарченка [11; 9; 6; 5].

На основі аналізу введених в науковий обіг архівних матеріалів та спогадів сучасників кризи православної церкви XIX - початку XX століття автор поставив за мету дослідити причини падіння авторитету парафіяльних священиків в очах суспільства та визначити заходи, які планувалися та поступово запроваджувалися керів-ництвом церкви в Харківській губернії для покращення іміджу представників офіційного православ'я.

Питання падіння авторитету священнослужителів в очах мирян набуло актуальності вже в другій половині XIX ст. «Народ, совість якого мала б знаходитися в руках священників, цей народ не поважає духівництво, переслідує його насмішками, тяготиться ним», - писав в доповідній записці Великому Князю Костянтину П. І. Мельников. Провідною причиною даного явища, на думку П. Мельникова, було те, що «служіння Богу перетворили на прибуткове ремесло» [4, с. 85].

Саме матеріальна залежність священиків від парафіян, на нашу думку, була провідною причиною кризових явищ в православній церкві та формування негативного іміджу священнослужителів РПЦ. Плата за виконання треб була важливою статтею прибутку священика. Фіксованою плати за обряди та таїнства не існувало, що розумілося парафіянами як право «заплатити стільки, скільки хто може». Добровільний характер оплати виконання релігійних обрядів та ритуалів перетворював парафіян на благодійників у ставленні до священнослужителів: вони могли пожертвувати мінімальну суму, почати торгуватися, що безумовно принижувало гідність представників духовенства. Священик мав думати про те, як «вибити» оплату з парафіян [11, с. 4]. Іншим негативним наслідком такої благодійності було те, що служителі церкви раболіпствували і догоджали заможнім парафіянам, а з бідними поводилися зневажливо [8, с. 11-12].

Наприклад, священик О. Рождественський зазначав, що кількість конфліктних ситуацій через оплату треб зростала під час великих свят, коли священики ходили по домівках та освячували їх. Миряни сприймали освячення будинків та інші святкові ритуали як спосіб заробітку священнослужителів. Що дуже часто і справді відповідало дійсності. «Відслуживши пасхальний молебень, священик в кожному будинку в спеціальному зошиті підбивав рахунок за сповідь, пісну молитву, поминання кожного члена родини, тощо. Таким чином виходила дуже значна сума грошей, яка часто була не під силу бідним багатодітним родинам. Глава сім'ї починав добиватися знижки, а священик наполягав на всій сумі. Розмова перетворювалася на жахливу лайку з обох боків» [Там само, с. 12].

Релігійні ритуали не сприймалися парафіянами як залучення до християнської віри, а як спосіб наживи священників. Так, під час церковних проповідей, коли пастир закликав мирян бути завзятими у вірі, серед присутніх у церкві можна було почути: «Знаємо ми, до чого він це говорить. Моліться більше, замовляйте молебні та панехіди частіше - нам прибуток буде» [Там само, с. 11].

Конфлікти між парафіянами та священиками через фінансові питання доходили до керівництва РПЦ. Так, в 1906 р. в Духовну Консисторію Харкова надійшов рапорт від начальника четвертого округу церков Ізюмського повіту щодо священика села Привол'є (Ізюмський повіт Харківської губернії) Андрія Ніколаєвича. Керів-ництво розбирало скарги прихожан даного села на зухвалу поведінку їх пастиря. В рапорті (був складений начальником церковного округу, який відвідав село та поспілкувався як з прихожанами, так із самим священиком) зазначалося, що священнослужитель «веде спосіб життя відповідний до свого звання, а скарги парафіян на його різкість мають пояснення. Вони дуже зухвало себе поводять із священиком, багато претензій висувають йому, а за роботу священика - виконання треб, таїнств платять мізерні гроші. Наприклад, за погребіння дорослої людини йому заплатили лише 15 копійок» [З, арк. 6].

Конфліктна ситуація в селі Привол'є була типовою: священик А. Ніколаєвич дорікав прихожанам, що вони зовсім не цінують його роботу, не дбають про його матеріальне забезпечення, бо не хочуть платити за виконання релігійних ритуалів. Парафіяни вважали, що за треби вони можуть платити скільки хочуть і можуть, тому скаржилися в Консисторію на вимагання священиком грошей та недбайливе виконання своїх обов'язків.

Під час перевірки роботи священика Андрія Ніколаєвича перевіряючий був вимушений визнати низку недоліків. В рапорті вказувалося, що «священик не завжди поводиться правильно, чим і викликає незадоволення. До того ж, було встановлено, що А. Ніколаєвич часто не дотримувався порядків при виконанні треб, які були здавна заведені в приході». Це викликало обурення та гнів селян, а на їх скарги та заклики проводити таїнства та обряди за правилами священик відповідав недоречними приказками та прислів'ями. Перевіряючий дійшов висновку, що з самого початку служби в цій парафії (з 1906 р.) у священика А. Ніколаєвича та вірян не склалися стосунки [З, арк. 6-12].

В рапорті священика II церковного округу Харків-ського повіту про результати таємного спостереження за священиком та церковнослужителями села Пересічного Харківської губернії вказувалося на відсутність причин для конфлікту між мирянами та представниками церкви. «Що стосується випадків вимоги грошей, то вони немислимі. Парафіяни за треби дають стільки, скільки можуть». В рапорті значилося, що останнім часом значно зменшилися прибутки священика: «за вінчання дають від 3 до 6 карбованців, погребіння іноді взагалі проводиться навіть безкоштовно, особливо якщо ховають немовлят. За молитвою при народженні дитини взагалі перестали ходити, а ім'я дають при хрещенні. За освячення поля давали винагороду 3 карбованці на весь притч, а за освячення колодязів платили по 3 копійки» [З, арк. 21]. духівництво православний церква священник

В рапорті про священика та церковнослужителів Миколаївської церкви села Семенівка Ізюмського повіту значилось, що вони з великою обережністю ставилися до винагород від прихожан: не вимагали, не просили, а задовольнялися тим, скільки їм давали. «Хоча подяка за треби буває дуже незначною» [3, арк. 28].

Отже держава та церковна влада не забезпечували достатньої матеріальної підтримки духівництва, фактично перекладали утримання священиків на плечі парафіян. Заробітна платня їх була дуже низькою. Оплата виконання треб була офіційною, але не було встановлено її розмір. Що розумілося парафіянами як жертвування. Парафіяни вважали матеріальні запити священиків досить високими, а їх прибутки достатніми. Виконання численних обрядів, ритуалів, таїнств (за які фактично платилися копійки), на думку парафіян, приносило великі гроші. До того ж, сама робота священиків розумілася суспільством як досить легка та проста (молитви, служби, піснеспіви), особливо у порівнянні із роботою селян в полі або робітників на фабриках та заводах. Результати ж праці священиків були такими невловимими, нематеріальними, що платити за них якомога менше, або взагалі не платити вважалося абсолютно припустимим [1,с. 15]. Священики вважалися парафіянами багатими людьми, але дуже жадібними, бо постійно вимагали від них грошей, натуральних податків, виконання робіт у власному господарстві.

Негативно впливало на формування образу свя-щеннослужителів в суспільстві відсутність зразкової поведінки та високих моральних цінностей серед значної кількості священиків та церковнослужителів. Скарги на їх негідну поведінку представлені в достатній кількості в архівних матеріалах Харківської Духовної Консисторії. Так, в селі Пересічному Харківського повіту псаломщик Іван Григорович (служив з 1871 р.) станом на 1907 р. не займався церковним хором, приходив на службу в нетверезому стані, а з прихожанами був неввічливим. Диякон зазначеної парафії Іван Шепелевський (23 роки) після закінчення семінарії вчителював у парафіяльній школі. Поводився з дітьми дуже грубо, через що вони перестали ходити до школи. Диякон був неуважний та розсіяний, міг відлучатися із села без попередження священика про від'їзд. З парафіянами був різким, демонстрував священику неповагу на людях. Приходив на службу у нетверезому стані [3, арк. 19].

Священик села Велика Бабка Вовчанського повіту Харківської губернії отець Іван та диякон Сулима мали пристрасть до алкоголю. За що в 1906 р. отець Іван був відправлений до монастиря на перевиховання, а Сулима дав обіцянку виправитися. За свідченнями односельців, з травня 1906 р. по квітень 1907 рр. він не вживав спиртних напоїв [3, арк. 25].

Алкоголізм, на нашу думку, був другою причиною падіння авторитету духівництва після стягнення плати за виконання треб. Священнослужителям було категорично заборонено розпивати спиртні напої зі своєю паствою. Однак парафіяни примусово наливали священикам на свята, під час освячення будинків, на цвинтарі, тощо. Відмова розділити трапезу із своїми мирянами могла спровокувати розмови про гордовитість, пихатість, гонор священика, який ставить себе вище за паству. Священики ж навпаки намагалися налагоджувати контакти зі своїми парафіянами, бо від цього безпосередньо залежав їх матеріальний статок [5, с. 17].

Отже розпивання алкоголю з мирянами мало сформувати позитивну уяву про панотця, як про «свого» священика, проте результати алкогольного сп'яніння служителів церкви мали негативні наслідки. П'яні священики валялися на підлозі у кабаках, влаштовували сварки та бійки на вулицях, могли впасти та заснути на дорозі, в канаві. На обідах у парафіян напивалися, сварилися, лаялися. «Чи міг народ поважати священиків, які постійно відвідують шинки, деруться хрестами, лаються нецензурними словами у вівтарі?» [4, с. 85-86; 7, с. 393].

Нажаль, неприпустима поведінка ряду священно-служителів сформувала негативний імідж представників даного стану в очах суспільства. Наприклад, на початку XX ст. в селах Куп'янського повіту Харківської губернії була поширена популярна чутка, про місцевого священика (прізвища якого не вказували). Начебто селянин продав своїх волів та заробив 150 карбованців. Він повертався з Харкова додому, зустрів по дорозі священика і запропонував підвезти до села. Коли в розмові священик дізнався про 150 карбованців, то придушив селянина, відібрав гроші та викинув тіло у ярок. На щастя, селянин вижив, спасся і всім розказував про такого священика [3, арк. 31-32].

Розповіді про священиків частіше носили гумористичний характер. Як відзначав П. Мельников, в «рідкісному оповіданні забавного змісту народ не глумиться над попом, попадею, попівськими дітьми та попівським наймитом. У всіх народних прислів'ях, промовках, приказках про духовенство йдеться з насмішкою» [4, с. 85]. В Харківській губернії поширені були такі приказки: «В попа здачі, а в кравця остачі не питай», «Нема нікому так добре на світі, як попові та котові», «Піп та дяк звикли на дурняк», «Піп хоче великого приходу, а сам жде хоч би хто скоріше вмер», «Казав піп, що гусей не їсть, а повна стеля кісточок» . Багато було гумористичних розповідей про алкоголізм та розпусту священнослужителів: один охрестив собаку, інший ходив до будинку терпимості, тощо [3, арк. 6-52; 4,с. 85-86].

Парафіяни переказували один одному про те, що у недільні та святкові дні попи та диякони не приходили іноді на службу в церкву, часто не тримали піст, а таїнства виконували з неповагою, на скору руку. Все, що проповідували священики мирянам, вони мали виконувати самі в першу чергу, бути зразком для наслідування. Однак, користолюбство, недбалість у виконанні власних обов'язків, пияцтво викликали почуття огиди в середовищі парафіян [7, с. 393].

Щоб подолати негативне ставлення парафіян до православної церкви керівництво РПЦ приділяло значну увагу боротьбі за покращення іміджу священнослужителів. Так, в 1901 р. у Харкові була створена Єпархіальна Рада з місіонерських справ. Радою була видана низка постанов парафіяльним священикам. З метою зростання відвідувань мирянами церковної служби священикам було запропоновано проводити богослужіння з більшою частиною церковних співів. Саме на відсутність церковних хорів та співів під час служби дуже часто скаржилися парафіяни церковному начальству. Тому Єпархіальна Рада рекомендувала організовувати церковні хори, хори співочих та загальні народні співи під час церковної служби. В 1904 р. Рада асигнувала зарплату вчителю церковно-приходської школи, щоб він організував хор [2, арк. 52].

Священики зобов'язувалися проводити вечірні співбесіди після закінчення богослужіння з парафіянами, з читанням акафістів, з загальнонародним співом молитов. Єпархіальна Рада вимагала виконання на високому рівні професійних обов'язків: богослужіння в храмах мало бути ревне, осмислене, співи пісень - чіткими та некрикливими, щоб в піснях чітко вимовлялися слова та було зрозуміло суть. Проповідь повинна була вимовлятися після кожного богослужіння. Тема проповіді мала бути актуальною для мирського та духовного життя парафіян [Там само, арк. 76].

Особливу увагу Єпархіальна Рада приділяла моральному стану священнослужителів. Духовенство мало слідкувати за чистотою власного життя, щоб порушенням моралі не вводити у спокусу мирян. До мирян належало ставитися як батько до дітей, охоче виконувати треби, без вимог оплати. Навіть натяки на винагороду були суворо заборонені. Священикам належало піклуватися про розвиток взаємодопомоги серед парафіян, власним прикладом демонструвати співчуття до тих, хто опинився в біді та потребує допомоги [Там само].

Таким чином, в XIX - на початку XX століття авторитет священнослужителів Руської Православної церкви був досить низьким. Негативне ставлення парафіян до священиків було обумовлено економічними та морально-етичними причинами. Миряни вважали, що священнослужителі перетворили служіння Богу на власний прибутковий бізнес. Примусово стягували з них плату за виконання таїнств та ритуалів, хоча це мало бути добровільне пожертвування з боку мирян. В той же час, оплата треб була офіційною та вважалась провідним джерелом матеріальних прибутків родини священнослужителя. Окрім жадібності, парафіян дуже дратувала в священиках девіантна поведінка. Розбіжність з тим, що проповідувало духівництво та як само поводило себе була досить вражаючою. Алкоголізм, розпуста, недотримання посту, лайка, неповага до мирян, недбайливе виконання професійних обов'язків відштовхували парафіян не тільки від священика, а й взагалі від інституту православної церкви. Влада РПЦ в досліджуваний період була стурбована зростанням кількості людей, які переставали ходити до церкви, не виконували обов'язкові таїнства сповіді та причастя, або навіть переходили до інших конфесій.

Слід зазначити, що в досліджуваний період також служила православній церкві велика кількість священиків, які були зразком моралі, користувалися заслуженою пошаною та любов'ю в своїй парафії. Однак, архівні джерела свідчать, що частка духівництва із зіпсованою репутацією була досить значною, що негативно впливало в цілому на авторитет інституту православної церкви та парафіяльного духівництва.

В подальшому дослідникам слід продовжити розгляд соціально-орієнтованою проблематики історії парафіяльного духівництва, залучаючи до наукового обігу архівні джерела.

Список використаних джерел

1. Белоногова Ю. И. Приходское духовенство Московской епархии в начале XX века и крестьянский мир: автореф. дис.... канд. ист. наук: 07.00.02 / Ю. И. Белоногова. - Москва, 2006. -21 с.

2. Державний архів Харківської області. - Ф.40. - Оп.71. - Спр.1702.

3. Там само. - Спр.2152.

4. Записка о русском расколе, составленная Мельниковым для В. К. Константина Николаевича по поручению Ланского. 1857 г. И Раскольники в России. - Лейпциг: Тип. Э. Л. Касперовича, 1887. - 326 с.

5. Захарченко Є. Ю. Родина парафіяльного священика Харків-ської єпархії у XIX - на початку XX століття: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / Є. Ю. Захарченко. - Харків, 2015. - 18 с.

6. Кравченко О. В. Благодійна діяльність Православної Церкви в Харківській єпархії (1799-1917): автореф. дис. ... канд. іст. наук:

07.0. 01 «Історія України» / О. В. Кравченко. -X., 2003. - 19 с.

7. Ливанов Ф. В. Раскольники и острожники: Очерки и рассказы / Ф. В. Ливанов. - СПб.: Б. И., 1870. -Т.1.- 632 с.

8. Рождественский А. К. Улучшение положения пастыря, как одно из главнейших средств к оживлению приходской жизни / А. К. Рождественский. - Сергиев Посад: Типография Св.-Тр. Сергиевой Лавры, 1908. - 52 с.

9. Селевич Ю. Л. Діяльність Харківської духовної консисторії в XIX - на початку XX ст.: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Ю. Л. Селевич. -X., 2010. - 19 с.

10. Скутнев А. В. Приходское духовенство в условиях кризиса Русской православной церкви во второй половине XIX в. - 1917 г.: На материалах Вятской епархии: автореф. дис. ... канд. ист. наук:

07.0. 02 / Удмурт, гос. ун-т. / А. В. Скутнев. - Ижевск, 2005. - 22 с.

11. Степаненко Г. В. Православне парафіяльне духівництво на українських землях Російської імперії в роки Першої світової війни (1914-лютий 1917рр.)/Г. В. Степаненко // Український історичний журнал. - 2004. - №5. - С.45-65.

Размещено на Allbest.ru