Суспільно-політичне становище жінок на території західних областей УРСР (середина 1940-х - початок 1950-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політичне становище жінок на території західних областей УРСР (середина 1940-х - початок 1950-х рр.)

На сучасному етапі розвитку українського суспільства все більшого інтересу набувають дослідження, які пов'язані із з'ясуванням місця та ролі жінки в історії України повоєнної доби. Тендерна проблематика постає об'єктом вивчення багатьох науковців, набуває широкого відголосу в системі мас-медіа. Досить часто інформація, яка на перший погляд здавалася б повсякденною та одноманітною відкриває перед дослідниками непізнані горизонти унікальних наукових проблем. Серед них - становище жінок західних областей України всередині 1940-х - на початку 1950-х рр. Актуальність теми обумовлена висвітленням суспільно-політичного становища західноукраїнського жіноцтва в перші повоєнні роки, а також розвитком жіночого руху в контексті відновлення на території регіону тоталітарного режиму.

Історіографію дослідження умовно можна поділити на радянську (починаючи практично від того ж періоду) та доби незалежної України. Здебільшого, наукові напрацювання стосуються ролі жінок у громадському та політичному житті СРСР та УРСР і лише частково висвітлюють суспільно-політичне становище жіноцтва на території західноукраїнських областей повоєнних років. Праці радянських науковців носили виключно пропагандистський характер та слугували своєрідним рупором пануючої системи. Образу «радянської жінки» відводилися основні соціальні ролі, такі як: «трудівниця», «суспільниця», «матір», а здобутки найактивніших жінок у цих сферах слугували прикладами для наслідування. До них можна віднести дослідження Ю. Трофим'як [19], В. Галаган [20], В. Більшай [ЗО] та ін.

Сучасна історична література базується на критичному осмисленні політики радянської системи щодо жінок УРСР та західних областей в тому числі. Суспільно-політичне становище жіноцтва розглядається крізь призму діяльності жіночих організаційних структур, тотального контролю та репресивних заходів з боку партійно-радянської влади. Про роботу тодішньої влади з жінками в західноукраїнських областях згадує Г. Старобудець [1]. Статус жінок у післявоєнний період охарактеризовано у колективній монографії за загальною редакцією Л. Смоляр [2]. У публікаціях М. Смольніцької символічно висвітлюється узагальнений образ жінки у радянському суспільстві [8], а також основні напрямки реалізації тендерної політики на теренах УРСР [31]. Політику радянської системи щодо жінок Дрогобиччини у 1944-1953 рр. аналізує Р. Попп [21].

Як бачимо, окремого дослідження, яке б детально висвітлювало роль жінок у суспільно-політичному житті західноукраїнського регіону в 1944-1953 рр. немає, тому актуальність обраної теми обумовлена її розв'язанням.

Ситуація, що склалася за наслідками війни в західних областях України носила складний та неоднозначний характер. Повоєнна розруха, масштабні людські втрати, значні матеріальні збитки позначилися у перші повоєнні роки на всіх сферах життя регіону. Окрім цього, відновлення радянського режиму характеризувалося встановленням тотального контролю, насадженням «єдиновірної» моделі побудови суспільства, репресивними заходами, а в кінцевому результаті не сприйняттям місцевим населенням нової влади, що призвело до розгортання антирадянського руху Опору. Усі ці чинники безумовно вплинули на формування суспільно-політичного становища у краї.

Для того, аби заручитися якнайбільшою соціальною підтримкою радянська влада розгорнула роботу з різними категоріями населення, в тому числі із жінками [1, с. 52]. Витоки партійно-радянської політики щодо жінок сягали ще 1920-х рр., тому продовжуючи цей досвід, навесні 1945 р. при відділі пропаганди Центрального партійного комітету створено сектор з роботи серед жінок західних, Ізмаїльської та Закарпатської областей [2, с. 155].

Поряд із цим, при обласних, міських та районних осередках партії західноукраїнського регіону почали функціонувати жіночі відділи. Це були свого роду провладні підрозділи, в обов'язки яких входило контролювати діяльність жіночих об'єднань, систематично проводити агітаційно-пропагандистську роботу серед жіночого активу, вести облік кількісних та якісних характеристик делегаток, членів партії, депутатів, здійснювати підбір кадрів з числа жінок тощо.

До складу відділів з роботи серед жінок входили заввідділом та інструктори. В основному, це були приїжджі жінки, в яких за плечима був чималий стаж партійної роботи та «хороша репутація», яка ретельно перевірялася. Частина з них не мала належної освіти, крім того, дехто із прибулих взагалі не розмовляв українською мовою. Для прикладу, наприкінці 1946 р. у райкомах та міськкомах партії Львівської області працювало 37 завідуючих жінвідділами, з них: за національністю - 28 українок (4 місцевих), 7 росіянок (з них 4 взагалі не знали української мови), 1 полячка та 1 білоруска; за освітою: вища - 3; середня - 19; «нища» -- 15 [3, арк. 3].

В більшості партійних обкомів західних областей повноцінне укомплектування відділів з роботи серед жінок відбулося лише наприкінці 1946-1947 рр.

Одним із безпосередніх завдань жінвідділів була організація делегатських зборів та жіночих рад. Делегатські збори утворювалися при партійних осередках та слугували «школою практичної підготовки до громадсько-політичної роботи». До їх складу, здебільшого, обирались жінки, які були членами партії, передовики виробництва, дружини військовослужбовців та загалом ті, які приймали активну участь у громадській роботі [4, арк. 35]. Саме через них радянська влада шляхом ідеологічного впливу намагалася схилити на свою сторону якомога більше жіноцтва західноукраїнського краю, виховати їх у дусі «рівноправного будівничого соціалістичного суспільства», прищепити інтерес до політики, підготувати до вступу в партію і т.п. Варто зауважити, що завдання делегатських зборів практично не змінилися з моменту фактичного їх зародження у 20-х рр. XX ст. та дублювалися на всій території УРСР.

Жіночі ради створювались на підприємствах, установах, в колгоспах, при домоуправліннях та інших організаціях міст та сіл. Це були виборчі жіночі осередки, які працювали на громадських засадах. Вони обиралися відкритим голосуванням на загальних зборах жінок відповідних установ у кількості 5-15 осіб терміном на один рік. Із членів жінради обиралися голова, його заступник та секретар. Інші учасниці керували секціями, склад яких підбирався з активісток. Для керівництва низовими жіночими об'єднаннями, забезпечення контролю за їх діяльністю, а також надання допомоги створювалися такі ж організації при партійних комітетах виробничих управлінь, райкомах та міськкомах партії, що обиралися на відповідних конференціях, зборах активу, нарадах жінок [5, с. 6].

Як правило, при великих жіночих радах функціонували наступні секції: шкільна, культосвітня, торгова, санітарна, земельна, секція загального харчування, кооперативна та ін. Шкільна секція допомагала у проведенні ремонту в дитячих навчальних закладах, роботою із ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Секція загального харчування - контролювала роботу закладів громадського харчування. Санітарна - здійснювала санітарний нагляд за культурно-побутовими та виробничими установами, проводила читання лекцій та доповідей на тематику профілактичних заходів по боротьбі з епідемічними та інфекційними захворюваннями [6, арк. 14]. У структурі жінрад Дрогобицької області в 1946 р. було зареєстровано 3634 секцій, з них: 682 сільськогосподарських, промислових - 21, культурно-побутових - 716, шкільних - 758, санітарних - 662, кооперативних - 778, якими охоплено близько 12 тис. делегаток [7, арк. 4].

У своїй діяльності жіночі організаційні структури опиралися на зміст партійних та урядових розпоряджень, постанов та наказів. Приміром, аби активізувати роботу серед жінок Західної України центральними партійними органами прийнято низку рішень: «Про роботу серед жінок в західних областях УРСР» (5.04.1945 р.), «Про заходи з покращення роботи серед жінок в західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях України» (28.04.1946 р.), «Про заходи поліпшення роботи серед жінок на Україні» (19.04.1948 р.), а також вказівок про роботу серед жінок XVIII Пленуму ЦК КП(б)У та постанови Ради Міністрів і ЦККП(б)У (20.06.1947 р.) [8, с. 166]. Партійні органи на місцевому рівні систематично надавали вказівки щодо жіночого напрямку роботи, зокрема рішення бюро Станіславського обкому партії «Про роботу серед жінок» (20.04.1945 р.) [9, арк. 14], постанова Дрогобицького партійного обкому «Про покращення політичної роботи серед жінок та висування їх на керівні посади» (20.04.1948 р.) [10, арк. 99]. Зважаючи на вищезазначений перелік документів, можна зробити висновок, що жіноче питання перебувало під постійним контролем радянської системи.

Про чисельність та масштабність жіночих організаційних структур дізнаємося із інформаційних записок та річних звітів обласних жінвідділів. У 1945 р. в Станіславській області організовано 691 жіночу раду та обрано 9685 делегаток [9, арк. 1]; в 1948 р. кількість жіночих рад помітно збільшилась - 880, а чисельність делегаток зросла -16846 осіб [11, арк. 1]. У Дрогобицькій області ситуація була схожою, приміром у 1946 р. нараховувалось 885 жіночих рад, 16400 делегаток [7, арк. 4] та 686 делегатських зібрань [12, арк. 39]. Відповідно у 1948 р. - 985; 21200 та 5880 [13, арк. 3].

Зауважимо, що більшість місцевих жінок, які входили до складу жіночих об'єднань та нібито підтримували радянську владу залишалися при власних переконаннях, до того ж, окремі з них були учасницями національно-визвольного руху. Однією із форм спротиву місцевих жінок, які входили до складу жіночих організацій радянського зразка та обіймали посади делегаток, голів жіночих рад, жінорганізаторів було саботування. Для прикладу, в одному із звітів Болехівського райкому Станіславської області в обком партії надавалася характеристика роботи районного жінорганізатора Л. Носко: «...над собою не працює, безініціативна, організаторських здібностей немає, до роботи відноситься не сумлінно. В села за весь час своєї роботи не виїжджала, не організувала жодного делегатського інституту та жіночої ради» [14, арк. 3].

Значно гальмувала розширення мережі жіночих організаційних структур протидія з боку українських повстанських загонів. У зв'язку з цим, в 177 сільрадах (загалом 672) Дрогобицької області у першому півріччі 1945 р. не було організовано делегатських зборів [15, арк. 2]. З тих же причин навесні 1945 р. не проводилася робота з жінками Бережанського, Ново-Сільського, Збаразького районів Тернопільської області [16, арк. 9] та впродовж першого півріччя 1947 р. у Букачівському, Жаб'ївському та Тисьменицькому районах Станіславської області [17, арк. 49].

В одному із річних звітів Дрогобицького обласного жінвідділу зазначалося: «Делегатські збори та жіночі ради відігравали роль масової школи політичного виховання жінок та були ядром їх залучення до активної участі у суспільно-політичному житті краю» [18, арк. 1]. Як бачимо, вони виступали так званими провідниками партії у поширенні офіційної ідеології серед широких мас населення, хоча на перший погляд справляли враження демократичних жіночих організацій.

Зважаючи на жорстке підпорядкування партійній системі, жіночі ради водночас займалася і вирішенням практичних завдань. Основними напрямками їх діяльності були проблеми жінок на виробництві, охорона материнства й дитинства, представлення інтересів жінок на нарадах та зібраннях різних рівнів, піклування про покращення побутових умов робітниць та колгоспниць, забезпечення благоустрою міст та сіл тощо [19].

Вплив демографічних чинників, які за період війни та в перші повоєнні роки суттєво відобразилися на населенні регіону позначилися на проведенні політики радянської влади щодо охорони материнства та дитинства, а також акцентуванні уваги на статусі «жінки- матері» [20]. Ситуація, що склалася за наслідками військових дій призвела до проблем відбудови медичних закладів та забезпечення їх спеціалізованими кадрами. Для прикладу, на початку 1945 р. у медичних закладах Дрогобицької області бракувало 25 педіатрів та ЗО гінекологів [21, с. 332]. Наступні повоєнні роки відзначилися значним збільшенням лікувально- профілактичних закладів для жінок та дітей. Зокрема, в 1950 р. у Станіславській області працювало 80 лікарень, з них 43-у селах; 14 пологових будинків та 2 дитячих лікарні. Варто зауважити, що на державне асигнування галузі охорони здоров'я Станіславщини в цьому ж році виділено 67856 тис. руб., що в 4 рази перевищувало суму витрат у порівнянні з 1940 р. [22, арк. 97].

Державна політика у сфері охорони материнства та дитинства керувалася виконанням наказу Президіуму Верховної Ради СРСР від8липня1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, підсилення охорони материнства й дитинства, про встановлення почесного звання «Мати- героїня» і заснування ордену «Материнська слава» [23, с. 37]. У Тернопільській області впродовж 19441951 рр. багатодітним та одиноким матерям виплачено 101973000 крб. матеріальної допомоги [24, арк. 8], а на Дрогобиччині з жовтня 1944 р. до жовтня 1953 р. - 182366387 крб. [21, с. 332].

Статус «жінки-матері» на державному рівні вшановувався публічними нагородженнями та моральним стимулюванням. Протягом липня 19441951 рр. на Львівщині нагороджено 10551 багатодітну матір, зокрема почесні звання «Матір-героїня» отримала 101 жінка, «Медаль материнства» - 8452 особи, а орденом «Материнська слава» третього ступеню нагороджено 2298 жінок [25, арк. 69]. Ідеологічна система прагнула сформувати на новій підвладній території образ «жінки-матері» радянського зразка, яка б не лише покращила демографічну ситуацію краю, а й була здатна виховати власних дітей у якості покірних, дисциплінованих, справедливих та чесних громадян, які б своєю відданістю служили на благо цій же системі.

У перші повоєнні роки, аби спрямувати жіночу мобільність в русло активної виробничої та громадської діяльності партійно-радянське керівництво вдалося до розширення мережі дитячих ясел, садочків та оздоровчих установ. Ситуація з організацією дит'ясел та садочків набула змін лише на початку 1950-х рр. Так, у 1949 р. кількість постійних дитячих ясел у західних областях УРСР збільшилася в 2, 5, а кількість місць у 3 рази [26, с. 194]. Перед жінками, перш за все матерями, стояв нелегкий вибір: реалізувати себе виключно у приватній сфері, при цьому бути суб'єктом постійного тиску та контролю з боку ідеологічної системи, або ж спрямувати всі свої сили на виконання завдань та вказівок партійно- радянської влади, залишивши своїх малюків, фактично, без материнського піклування.

Вагому роль у розширенні мережі дитячих закладів відіграли жіночі ради. За ініціативи жінрад Станіславської області в 1949 р. організовано 46 дит'ясел (967 дітей), 45 дитячих садочків (1589 дітей), 15 дитячих будинків, 2 школи-патронати, в яких виховувалось 2113 дітей-сиріт. Протягом літньої оздоровчої кампанії в дитячих садочках, піонерських таборах, колгоспних яслах та інших дитячих установах області оздоровлено 15196 дітей [27, арк. 130].

Нагального вирішення у перші повоєнні роки потребувала проблема сирітства. Лише в Тернопільській області у 1951 р. в дитячих закладах різних типів перебувало близько 5, 5 тис. сиріт [24, арк. 20]. Члени жінрад брали участь у виявленні безпритульних дітей, їх обліку, займалися оформленням документації щодо опіки та усиновлення тощо. Ради жінок зобов'язувались піклуватися про дітей-сиріт, забезпечувати їх одягом, продуктами харчування, створювати належні умови для навчання. Жінради міста Станіслава в 1947 р. зібрали майже 73 тис. крб. для дитячих сиротинців області за рахунок проведення вечорів самодіяльності, кіносеансів, концертів [17, арк. 45].

Ще одним напрямком роботи серед жінок була кампанія з ліквідації неписьменності та мало- письменності. Жіночі ради разом із районними та обласними відділами освіти західних областей проводили облік всіх неграмотних та малограмотних жінок, займалися укомплектуванням мережі шкіл, гуртків та груп індивідуального навчання.

Згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 31 липня 1946 р. ліквідація неписьменності та малописьменності серед дорослого населення західних, Ізмаїльської та Закарпатської областей мала закінчитися до 1 липня 1948 р. У 1945/1946 н. р. навчанням із ліквідації неписьменності та малописьменності в західних, Ізмаїльській та Закарпатській областях було охоплено 128865 жінок, з яких лише 62913 осіб або ж 48% навчено грамоті [28, арк. 24]. В 1946/1947 н. р. у Дрогобицькій області взяли на облік 5690 неписьменних жінок та 4623 малописьменних. Для їх навчання утворили 134 школи та 946 гуртків, в результаті чого навчанням охоплено 9733 жінки. Окрім того, до навчального процесу залучено 491 вчителя та 206 жінок-культармійців [29, арк. 10]. Хоча така діяльність значно підвищила освітній рівень жінок, однак вона містила в собі певний ідеологічний контекст. Офіційна влада за рахунок проведеної кампанії прагнула не лише розширити ідеологічний вплив на місцеве населення, збільшити кількість агітаторів та грамотного жіночого активу, а й забезпечити кваліфікованими кадрами партійну, державницьку і господарську сфери діяльності.

Правове регулювання рівноправності жінок у всіх сферах соціального життя відображалося у законодавчих документах СРСР довоєнного періоду та поширювалося на території всіх союзних республік. На середину 1940-х рр. діяла ціла низка законодавчих актів, що характеризували становище жінок у суспільстві, зокрема: Конституція УРСР, «Положення про вибори до Верховної ради УРСР», «Положення про вибори в обласні, окружні районні, міські, сільські, містечкові Ради депутатів трудящих Української РСР» та ін. [31, с. 87].

Рівні політичні права з чоловіками надавали можливість жінкам приймати активну участь у суспільно- політичному житті західноукраїнського регіону, в тому числі у виборах до Верховної Ради СРСР, УРСР та Рад депутатів трудящих УРСР усіх рівнів. Підготовка до виборів відбувалася шляхом залучення якнайбільшої кількості агітаторів, які роз'яснювали населенню переваги радянського законодавства, висвітлювали внутрішню та зовнішню партійну політику, наголошували на «едино правильному» виборі. В 1950 р. на Станівлавщині залучили до виборів у місцеві Ради депутатів 23 тис. агітаторів, з них 9200 жінок [22, арк. 10].

Під час перших виборів до Рад в західних областях України на Дрогобиччині обрано депутатами: до Верховної Ради СРСР - 1 жінку, Верховної Ради УРСР - 3 жінок, місцевих Рад - 1710, в тому числі до обласної Ради - 9. Виборчі кампанії 1946 і 1947 рр. характеризувалися зростанням кількості жінок серед депутатів місцевих Рад. До депутатського складу місцевих рівнів входили 3257 жінок (17 у обласній), Верховної Ради СРСР - 1 жінка, Верховної Ради УРСР - 4 жінок. Варто зауважити, що це були, в основному, робітниці та селянки. Так, із 5 депутатів Верховних Рад - 4 місцевих селянок, а із 17 облради (12 місцевих): 2 робітниці, 2 вчительки, 8 колгоспниць [18, арк. 31]. Влада на прикладі різних верств населення прагнула сформувати образ «нової радянської жінки», яка мала бути зразковою громадянкою, успішно виконувала всі виробничі завдання, піклувалася про сім'ю, при цьому, просуваючись соціальною драбиною, змогла проявити себе у політичній сфері.

Кандидатури жінок у депутати детально перевірялися, оскільки вони формували основу жіночого активу та мали бути зразком для наслідування. Поетапна перевірка включала в себе: «... соціальне походження, родинні зв'язки, місце роботи та занять, участь у громадсько-політичному житті» [21, с. 330]. На жіночих нарадах та зібраннях різних рівнів, а також у засобах масових інформацій жінки-депутати неодноразово розповідали про те, як радянська влада змінила їхнє життя. Тексти доповідей мали свою відповідну структуру та були проштамповані офіційною ідеологією. Наприклад - життєвий шлях депутата Верховної Ради СРСР від Станіславської області Ганни Гоголь. Загалу протиставлялося важке становище за панської Польщі, зокрема: «З діда-прадіда рід Ганни не знав достатків... І батьки Ганни весь вік батракували у поміщиків, і сама вона з ІЗ років пішлаунайми...» [32, с. 12-13].

Проголошення принципу рівноправності позначилося на залучені жінок до всіх сфер публічного життя, однак політична діяльність відкривала перед ними лише другорядні ролі. Жінки могли претендувати на членство в партії та комсомолі, однак, керівна партійна робота була для них практично недосяжною. У Станіславській області в 1949 р. налічувалося 1803 жінки, які мали приналежність до партії, з них членів партії - 1407, кандидатів - 396 (місцевих відповідно: 103; 53; 50) [27, арк. 122].Впертому півріччі 1953 р. номенклатурні посади Львівського обкому партії обіймали 1626 жінок, з них 450 місцевих (у 1950 р. їх налічувалось 319 осіб, а в 1951 р. - 432). Секретарями первинних партійних організацій працювало 420 жінок - 16 місцевих. Із 49 жінок, які очолювали посади заввідділів міськкомів та райкомів партії було лише 5 місцевих [33, арк. 36]. Враховуючи націоналістичні погляди місцевого жіноцтва, вони становили лише незначну чисельність у складі партії. Окрім того, радянська влада із ідеологічно загартованих приїжджих жінок прагнула сформувати міцний партійний актив у західних областях УРСР.

Тендерна політика партійно-радянської системи в західноукраїнському регіоні була спрямована і на формування образу «жінки-трудівниці», яка б віддавала весь всій час і сили на відбудову та розвиток народного господарства республіки. Офіційна влада відверто маніпулювала ідеями рівноправ'я аби використовувати працю жінок у якості дешевого трудового ресурсу. Пропагандистська машина акцентувала увагу на безправному становищі жінок у капіталістичних країнах та їх можливість реалізувати себе у будь-якій сфері діяльності в радянському соціумі.

Однозначно, що однією із ключових проблем повоєнної доби було відновлення економічного потенціалу республіки. У зв'язку з цим, влада всіма можливими способами прагнула залучити жінок у виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. Політика тоталітарного режиму базувалася на емансипаційному становищі жіноцтва у суспільстві, а завдання, які ставилися перед жінками набували масовості та за щораз висвітлювалися у мас-медіа.

Ще одним напрямком роботи радянської влади у західних областях було виховання молоді у дусі партійної ідеології. Дівчата залучалися до участі в комсомольських організаціях, завдання яких полягали у проведенні пропагандистської, ідеологічної, культурно- просвітницької роботи серед молоді. Статистичні дані свідчать про масовість даних структур. У Дрогобицькій області станом на 30 червня 1948 р. налічувалося 7520 дівчат, а загалом протягом року в члени комсомолу вступило 2145 дівчат [18, арк. 48]. Комсомольська організація міста Тернополя у 1950 р. налічувала 1938 членів, з них 1284 дівчини, в тому числі 358 місцевих [34, арк. 15].

Значний вплив на жіноцтво регіону здійснювали профспілкові організації. У політиці радянської влади післявоєнного періоду вони практично не виконували своїх прямих обов'язків щодо захисту прав та інтересів жінок на виробництві, а слугували прямим знаряддям партійної пропаганди та контролю. Профспілкові організації займалися політичним вихованням працюючих жінок, посиленням впливу на їх виробничу діяльність, а також залученням до громадського життя. Участь жінок у профспілках набула масштабного характеру. Для прикладу, всі жіночі колективи шкіл Тернополя у 1950 р. входили до складу профспілок. Згідно статистичних даних, із загального числа жінок (191), які працювали в початкових та середніх школах міста, всі були членами профспілкових організацій [35, арк. 344]. На керівних профспілкових посадах Львівщини станом на перше півріччя 1953 р. працювало 1253 жінки, з них місцевих - 376 [33, арк. 37].

Жінки залучалися до участі в громадських організаціях, зокрема Червоного Хреста, ТСОавіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву), МОДРу (Міжнародна організація допомоги борцям революції). Основним завданням цих добровільних, на перший погляд, організацій було заохочення якнайбільшої кількості безпартійних жінок до побудови держави радянського зразка. Нерідко жінки могли бути членами одразу кількох таких об'єднань. Здебільшого, до їх складу входили селянки та робітниці, які навіть не підозрювали про фактичну роль тих чи інших організацій у політиці офіційної влади. Приміром, у Львівській області в 1946 р. функціонувало 1165 первинних організацій ТСОавіахіма, якими охоплено 63021 членів, з них 29279 жінок. Ще більшої масовості набуло залучення жіноцтва до складу Червоного Хреста. В тому ж році на Львівщині їх налічувалось 1556, учасницями яких були майже 69 тис. жінок [3, арк. 24-25].

Таким чином, становище жінок на території західних областей УРСР в перші повоєнні роки характеризувалося низкою ідеологічних та репресивних заходів. Створення спеціальних жіночих об'єднань надавало можливість радянській владі контролювати діяльність жіноцтва у всіх сферах життя. Через масове залучення жінок до відбудовчих та суспільно-політичних процесів партійно- радянське керівництво прагнуло закріпити на території регіону образ «нової радянської жінки». Залучення жінок до політичної роботи, а особливо з місцевого населення, носило формальний характер. З одного боку, отримавши рівні права з чоловіками, вони могли брати участь у виборах, обіймати партійні та державницькі посади, проте прагнення сформувати міцний партійний актив із приїжджого населення та патріотичні переконання місцевого жіноцтва відводили їм у політичній діяльності лише другорядні ролі. Однак, участь жінок у громадській діяльності краю сприяла вирішенню багатьох повоєнних проблем, які стосувалися охорони материнства та дитинства, допомоги соціально-вразливим категоріям населення, ліквідації неписьменності тамалописьменності серед дорослого населення, облаштування гуртожитків, медичних закладів, шкіл тощо.

суспільний політичний жінка ідеологічний

Список використаних джерел

1. Стародубець Г. Проблема легітимізації більшовицько-радянської влади в західноукраїнському регіоні у повоєнний період (1944-1946 рр.) / Г. Стародубець // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. - 2013. - Вип.20. -С.49-53.

2. Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні: монографія / [за загальн. ред. Л. Смоляр]. - Одеса: Астропринт, 1999. - 440 с.

3. Державний архів Львівської області. - Ф.П-3. - Оп.З. - Спр.459. - 40 арк.

4. Там само. - Ф.П-5001. - Оп.8. - Спр.251. - 64 арк.

5. Пам'ятка про роботу жіночих рад / [ред. А. Теплякова]. - К.: Знання, 1963. - 14 с.

6. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.408. - 144 арк.

7. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.7. - Спр.199. -49 арк.

8. Смольніцька М. Жінка в радянському суспільстві: офіційний образ і реальна практика / Мирослава Смольніцька // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: 36. ст. - К, 2011. -Вип.16. - С.162-174.

9. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.261. - 179 арк.

10. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.9. - Спр.279. - 225 арк.

11. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.800. - 147 арк.

12. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.7. - Спр.198. - 55 арк.

13. Там само. - Оп.9. - Спр.282. - 138 арк.

14. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.507. - 41 арк.

15. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -Ф.1.- Оп.75. - Спр.7. - 260 арк.

16. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.407. - 109 арк.

17. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1.-Спр.595.- 135 арк.

18. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.9. - Спр.276. - 53 арк.

19. Трофим'як Ю. Діяльність КПУ по залученню жінок західних областей до активної участі в громадському житті (1944-1950 рр.) / Ю. Трофим'як // Вісник Львівського університету. Серія суспільних наук. - Львів, 1968. - С.54-59.

20. Галаган В. Советская женщина: портрет в ретроспективе / В. Галаган. - К.: Знание, 1990. - 48 с.

21. Попп Р. Політика радянської системи щодо жіноцтва Дрогобиччини у перші повоєнні роки (1944-1953) / Руслана Попп // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск III. - Дрогобич: Посвіт, 2017. -С.328-336.

22. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1.-Спр.1176.-147 арк.

23. Перехрест І. Державна допомога окремим категоріям населення України в період повоєнної відбудови (1943-1945 рр.) /

І.Перехрест // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. - 2014. -Вип.4(1).-С.37-42.

24. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. Спр.2420. - 92 арк.

25. Державний архів Львівської області. - Ф.П-3. - Оп.4. - Спр.661. - 129 арк.

26. Соціалістичні перетворення в західних областях Української РСР 1939-1979: [зб. док. і матеріалів] / упоряд. X. І. Горожанкіна на ін.-К., 1980.-546 с.

27. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. -Спр.996. - 156 арк.

28. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. Спр.687. - 83 арк.

29. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.8. - Спр.257. - 26 арк.

30. Бильшай В. Решение женского вопроса в СССР / В. Бильшай. М.: Госполитиздат, 1959. - 264 с.

31. Смольніцька М. Тендерна політика в УРСР: правове закріплення та напрями реалізації (середина 1940-х-перша половина 1960-х рр.) / Мирослава Смольніцька // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. - К: Інститут історії України, 2012. - ВНП.17.-С.85-94.

32. Гоголь Г. Невпізнано змінилась наша доля / Г. Гоголь // Радянська жінка. - 1949. - №10. - С.12-13.

33. Державний архів Львівської області. - Ф.П-3. - Оп.4. - Спр.837. - 54 арк.

34. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-3. - Оп.1. Спр.210. - 68 арк.

35. Там само. - Ф.Р-1604. - Оп.1. - Спр.58. - 436 арк.

Размещено на Allbest.ru