Політика радянської влади щодо жінок-матерів у перші повоєнні роки (на прикладі Західноукраїнського регіону)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477.8):[32:364-055.26«1944/1953»

Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка

Політика радянської влади щодо жінок-матерів у перші повоєнні роки (на прикладі Західноукраїнського регіону)

Чорній Г.В.

Значної уваги в науковій царині останніх десятиліть набуває жіноча історія, відлуння якої починає проявлятися у працях багатьох дослідників. Разом з тим, незважаючи на різноманіття висвітлених проблем, перед науковцями постає ще безліч питань, які на перший погляд здаються буденними та нецікавими, однак виділивши їх в окрему наукову проблематику, набувають нового актуального змісту. Враховуючи історичний досвід попередніх десятиліть, не залишилось поза увагою і становище жіноцтва західних областей УРСР всередині 1940-х - на початку 1950-х рр. Прагнучи покращити демографічну ситуацію перших повоєнних років, радянська влада вдалася до жорсткого контролю та цілої низки заходів спрямованих на пропагування вигідного для держави шаблону материнства, яке вважалося того часу одним із першочергових обов'язків жінок.

Незважаючи на зростаючий інтерес до проблем материнства в перше десятиліття повоєнної відбудови, окремого дослідження, яке відображало б політику радянської влади стосовно жінок-матерів на території західноукраїнських областей немає. Загальні аспекти досліджуваної проблеми набули висвітлення у працях вітчизняних та радянських науковців. Зокрема, відомості про роль жінки-матері в радянському соціумі 40-50х рр. XX ст. дізнаємося із напрацювань дослідниць С. Айвазової [1], Е. Здравомислової та А. Тьомкіної [3]. Окремі напрямки державної політики щодо регулювання сімейно-шлюбних відносин та заходів із охорони материнства та дитинства в УРСР висвітлено у працях М. Турчіної [5], І. Перехреста [13], І. Фатхутдінової [14]. Особливої уваги потребує публікація М. Смольніцької [17], яка характеризує напрямки роботи офіційної влади спрямованої на жінок-матерів та їх становище у радянській Україні. Краєзнавчого відтінку досліджуваній проблемі надають публікації Р. Попп [6] та Т. Шуста [7].

Характерною особливістю перших повоєнних років була кількісна нерівномірність чоловічого та жіночого населення у західноукраїнському регіоні спричинена наслідками Другої світової війни. Намагання компенсувати жахливі демографічні втрати відобразилися у системі державного контролю за сферою охорони материнства та дитинства, а також акцентуванні уваги на статусі «жінки-матері». Аналіз багатьох пропагандистських публікацій дає можливість стверджувати, що політика радянської системи щодо жінок лише підкреслювала їх істинне призначення - народжувати та виховувати дітей, берегти сімейне вогнище, бути вірними дружинами, виконувати усі домашні справи та водночас активно залучатися до суспільного виробництва.

Розподіл праці між чоловіком на жінкою, який диктувався офіційною ідеологією, характеризував жінку не лише як «виробничу одиницю», яка працювала на благо суспільства, а, в першу чергу, як матір, котра була носієм соціальної функції відтворення. Іншими словами, жінка у радянському соціумі позиціонувалась як «одиниця» двічі корисна державі [1]. Цілком очевидно, що крім усталених репродуктивної та виховної функцій, відбувалося масове залучення жіночих трудових ресурсів до виробничого та суспільно-політичного життя, яке закріплювалось юридично принципом рівноправності.

Радянська влада у післявоєнний період розглядала жінок у якості суб'єктів дітонародження, які мали покращити демографічну ситуацію, що склалася за наслідками війни. На державному рівні щоразу пропагувався патріотичний обов'язок жінки - бути багатодітною матір'ю. Відтворююча функція жінок прирівнювалася до обов'язку чоловіка захищати державу. Яскравим прикладом цього слугує твердження А. Бебеля: «Жінка, яка народжує дітей, служить загальним інтересам так само, як і чоловік, який, ризикуючи своїм життям, захищає країну...» [2, с. 361].

Деякі науковці наголошують про негласне існування у радянському соціумі так званого гендерного контракту «працюючої матері», коли жінці в системі загальноприйнятих соціальних установок відводилися дві ключових ролі - трудівниці та матері, які у реальному житті мали балансувати між собою [3, с. 21]. Влучний аргумент з цього приводу навела дослідниця М. Смольніцька: «жінка формально має з чоловіком рівні права, отримує будь-яку освіту, може працювати на будь-якій посаді - але при цьому сім'я не перестає бути основою її діяльності» [4, с. 164]. Таке твердження об'єктивно висвітлює відношення тодішньої влади до традиційного особистого життя жінки. З одного боку держава нібито залишалась осторонь приватної сфери діяльності жінок, залучаючи їх до нової суспільної програми, проте з іншого - як публічне, так і особисте життя громадянок залишалося у центрі уваги владних органів.

Репродуктивні права жінок перебували під постійним контролем з боку держави. На законодавчому рівні вони регулювалися значною кількістю нормативних документів, однак фактичного захисту жінки так і не отримували. Ще у 1936 р. радянським урядом прийнято рішення «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатодітним сім'ям, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінальної відповідальності за несплату аліментів і деякі зміни в законодавстві про аборти» [1]. Цією постановою партійно-радянське керівництво в обмін на рівноправне становище в суспільстві вимагало від жінки значного покращення демографічної ситуації. Поза тим, сім'я почала займати місце важливого елемента соціальної стабільності, мала базуватись на надійній опорі та соціальних зв'язках.

Політика радянської влади щодо формування образу «жінки-матері», а також інші стратегічні напрямки діяльності, які мали забезпечити швидке залучення населення до єдиної соціалістичної системи координат, поширювалась по всій без винятку території Радянського Союзу, в тому числі й західноукраїнських земель. Особлива увага приділялася заходам з охорони материнства й дитинства, які були під постійним контролем регіональних та вищих партійно-радянських органів влади, в тому числі сектору з роботи серед жінок західних, Ізмаїльської та Закарпатської областей, який функціонував при Центральному комітеті партії.

У зв'язку із демографічною кризою 10 листопада р. Рада Міністрів УРСР видала постанову «Про заходи щодо розширення мережі дитячих установ і поліпшення медичного та побутового обслуговування жінок і дітей» [5, с. 141-142]. Згідно цієї постанови у медичних закладах вводилась посада педіатра, створювались відділення для недоношених дітей, проводився постійний облік багатодітних та одиноких матерів тощо.

Результати війни призвели до проблеми відбудови медичних закладів та забезпечення їх професійними фахівцями та спеціалізованим персоналом. На початку р. у медичних закладах Дрогобицької області бракувало 25 педіатрів та ЗО гінекологів [6, с. 332]. На Станіславщині в 1941 р. функціонувало 120 фельдшерсько-акушерських пунктів, однак станом на липень 1944 р. не працював жоден [7, с. 255]. У зв'язку з цим значна частина жінок народжувала в домашніх умовах. Подекуди такі пологи завершувалися смертю породіль та немовлят.

Після звільнення західних областей УРСР від окупантів відбудова медичних закладів першочергово відбувалася здебільшого в містах. У сільській місцевості через відсутність відповідних установ та відповідних кадрів впродовж 1944-1946 рр. спостерігалася смертність дітей віком від одного року. Зокрема, в Дрогобицькій області у 1945 р. її показник становив 11% від загальної кількості новонароджених [8, арк. 13].

Ситуація щодо відбудови спеціалізованих жіночих та дитячих медичних закладів була катастрофічною. На середину липня 1944 р. у Станіславській області не функціонував жоден із 8 дитячих довоєнних лікарняних закладів, 24 жіночих консультацій та 12 молочних кухонь. Повністю зазнали руйнування 3 дитячих та 5 пологових будинків. Війна нанесла шкоди дитячим лікувальним закладам приблизно на 40 млн. крб. [7, с. 256]. Схожою була картина й в інших областях Західної України.

Кошти, які виділялися урядом УРСР на відбудову жіночих та дитячих медичних закладів у перші повоєнні роки були незначними. Так, у відсотковому відношенні на відбудову фельдшерсько-акушерських пунктів Станіславської області в першому півріччі 1945 р. припадало лише 10% від загальної суми, а на спеціалізовані лікарняні заклади - 8% [7, с. 254]. Ситуація змінилася на початку 1950-х рр. На державне асигнування галузі охорони здоров'я Станіславщини в 1950 р. виділено 67856 тис. руб., що в 4 рази перевищувало суму витрат у порівнянні з 1940 р. [9, арк. 97]. Відповідно зросла й сума витрат на забезпечення пологових будинків, фельдшерсько-акушерських пунктів, дитячих лікувальних закладів тощо.

Незважаючи на державне фінансування, відбудова мережі жіночих та дитячих медичних закладів відбувалася вкрай повільно. Так, в 1946 р. у західноукраїнських областях працювало лише 59 пологових будинків, 222 дитячих та 218 жіночих консультацій [10, с. 2]. Враховуючи той факт, що у перші повоєнні роки радянська пропагандистська машина вправно акцентувала увагу громадськості на престижності материнства, в дійсності реальна допомога з боку держави практично не відчувалася.

Наступні повоєнні роки відзначилися деяким збільшенням лікувально-профілактичних закладів для жінок та дітей. В 1950 р. лише у Станіславській області працювало 80 лікарень, з них 43-у селах; 14 пологових будинків та 2 дитячих лікарні [9, арк. 97]. На Тернопільщині в 1953 р. практично повністю виконане розпорядження Міністерства охорони здоров'я УРСР про розповсюдження мережі пологових будинків, жіночих консультацій та фельдшерсько-акушерських пунктів. Згідно плану до кінця року в області працювало 342 колгоспних пологових будинки із 350 планових, а також 58 лікарів-гінекологів, 840 акушерок [11, арк. 29].

Державна пропаганда постійно наголошувала на піклуванні про вагітних жінок та матерів з немовлятами. їм передбачалося додаткове харчування, видавали необхідні речі для новонароджених, а на підприємствах, де працювало більше 300 жінок мали функціонувати кімнати гігієни [6, с. 332]. Окрім того, поширення на території західних областей наказу про допомогу багатодітним та одиноким матерям передбачало утворення для дітей «молочних кухонь». На Станіславщині впродовж серпня-грудня 1944 р. утворено 45 «молочних кухонь», де харчувалося понад 10 тис. дітей. Вже до травня 1945 р. в області функціонувало 95% таких закладів харчування [7, с. 259].

Згідно законодавства у сфері охорони материнства та дитинства на певних етапах вагітності жінки звільнялися від виконання понаднормових та нічних робіт, позачергово отримували продукти харчування на виробництві, могли переводитись на легшу роботу із збереженням середньої заробітної плати. Жінки, які народжували вже третю дитину мали право отримувати допомогу в більшому розмірі. Окрім того, тривалість декретної відпустки зросла від 62 до 77 днів [12, с. 456]. На перший погляд держава ніби робила все можливе задля соціального захисту жінок-матерів, однак в дійсності така допомога проявлялася лише у змісті юридично закріплених документів. У суспільстві сформувалася свого роду ілюзорна практика одвічного піклування про матерів та їх нащадків з боку радянської влади, що увійшла до загальної системи людських переконань.

Державна політика у сфері охорони материнства та дитинства керувалася виконанням наказу Президіуму Верховної Ради СРСР від8липня1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, підсилення охорони материнства й дитинства, про встановлення почесного звання «Мати- героїня» і заснування ордену «Материнська слава» [13, с. 37]. Фактично, цим документом радянська влада закріпила на законодавчому рівні процес «примусової стабілізації сім'ї» [14, с. 112]. Згідно цього наказу, матерям відповідних категорій надавалися пільги та матеріальна допомога. У Тернопільській області впродовж 1944-1951 рр. багатодітним та одиноким матерям виплачено 101 973 000 крб. матеріальної допомоги [21, арк. 8], а на Станіславщині лише за 1953 р. -21 403 700 крб. [15, арк. 159].

Статус «жінки-матері» на державному рівні вшановувався публічними нагородами та моральним стимулюванням. Орден «Мати-героїня» присвоювався жінкам, котрі народили та виховали більше десяти дітей, за умови досягнення наймолодшою дитиною однорічного віку та фактичної кількості живих дітей не менше десяти. Орденом «Материнська слава» нагороджували жінок за наявності семи-дев'яти дітей, а «Медаллю материнства» - шести [6, с. 332]. Наприклад, протягом липня 1944-1951 рр. на Львівщині нагороджено 10551 багатодітну матір, зокрема почесні звання «Матір-героїня» отримала 101 жінка, «Медаль материнства» - 8452 особи, а орденом «Материнська слава» третього ступеню нагороджено 2298 жінок [16, арк. 69]. радянський влада материнство повоєнний

Тоталітарна машина прагнула виховати на новій підвладній території «жінку-матір» радянського зразка, яка б не лише покращила демографічну ситуацію краю, а й була здатна виховати власних дітей у якості покірних, дисциплінованих, справедливих та чесних громадян, які своєю відданістю служили б на благо цій системі. Проте, отримання пільг за «привілейований» статус «жінки- матері» відбувався лише за умови, коли жінка була активним учасником суспільного виробництва.

В деяких архівних документах зустрічаються випадки, коли нагородження багатодітних та одиноких матерів взагалі не відбувалося, або ж проводилося формально. Місцеві керівники часто легковажили своїми посадовими обов'язками, належний облік цих категорій населення не проводився. Як виявилось, із 1263 багатодітних матерів Львівської області у 1951 р. до нагород представлено лише 724 жінки. У Брюховецькому районі станом на 1 січня 1952 р. п'ятеро багатодітних матерів не отримали матеріальної допомоги ще за 19451947 рр. [16, арк. 69].

Матеріальна скрута, безчинство з боку партійно- радянського керівництва, наявність сім'ї та малолітніх дітей, яких потрібно прогодувати не дивлячись ні на що, робили становище жіноцтва ще складнішим. До того ж, держава не втручалася у вирішення чи навіть полегшення домашніх клопотів жінок, вважаючи це їх особистою справою.

Друга половина 1940-х рр. характеризувалася низкою законодавчих актів, що конкретизували та доповнювали деякі положення про надання певних соціальних гарантій жінкам-матерям. Згідно наказу Президії Верховної Ради СРСР від 25 листопада 1947 р. «Про розмір допомоги багатодітним та одиноким матерям», який значно розширив коло жінок, що отримували матеріальну допомогу. Однак, разом з цим держава зменшила її обсяг майже вдвічі [17, с. 101-102]. Іншим наказом від 19 травня 1949 р. «Про покращення справи державної допомоги багатодітним і одиноким матерям і покращення умов праці і побуту жінок» [12, с. 458] передбачалося зберігання за жінкою права на безперервний трудовий стаж за умови досягнення дитиною півторарічного віку в разі розривання трудового договору.

У перші повоєнні роки, аби направити жіночу мобільність в русло активної виробничої та громадської діяльності партійно-радянське керівництво вдалося до розширення мережі дитячих ясел, садочків та дошкільних майданчиків, які на початкових етапах радянізації західноукраїнського регіону розвивались доволі повільно. Політика радянської влади була спрямована на витіснення жінок-матерів із приватної сфери, за якими в першу чергу залишалося збереження їх відтворюючої та соціальної функцій. Перед жінками, перш за все матерями, стояв нелегкий вибір: реалізувати себе виключно у приватній сфері, при цьому бути суб'єктом постійного тиску та контролю з боку ідеологічної системи, або ж спрямувати всі свої сили на виконання завдань та вказівок партійно-радянського керівництва, залишивши своїх малюків, фактично, без материнського піклування.

Колективізація сільського господарства змушувала жінок працювати «від зорі до зорі» на колгоспних полях. На сім'ю, дітей, а тим паче ведення домашнього господарства практично не вистачало сил та часу. Як спосіб виживання перед жінкою поставала потреба у поєднанні виробничо-громадської та приватної сфер діяльності. Появилася нагальна потреба в сезонних дит'яслах та садочках, які у певній мірі мали полегшити становище працюючих жіноку сільській місцевості.

У містах ситуація була схожою. Практично вся відповідальність за працюючих жінок-матерів перекладалася на керівників промислових підприємств та установ. Вони зобов'язувались створити необхідні умови для жінок даної категорії, зокрема облаштувати кімнати гігієни, душові, кімнати для годування грудних дітей тощо. Проте, доволі часто зважаючи на брак фінансування, а також банальну зневагу керівництва до своїх працівників, в багатьох установах санітарно- побутових приміщень для жінок не було взагалі.

Державна політика у сфері охорони материнства та дитинства регулювалась чималою кількістю законодавчих документів місцевого та республіканського значення. Щороку радянським урядом видавалась постанова «Про організацію в колгоспах, радгоспах та при сільських радах УРСР сезонних дит'ясел та дошкільних майданчиків» [18, арк. 2], у якій зазначалася інформація про наявну кількість дитячих закладів та їх планове виконання впродовж року.

Загалом у 1946 р. на Львівщині було відкрито лише 4 постійних дит'ясел та 4 садочка. Особливо гостро ця проблема проявила себе з утворенням колгоспів. Наприклад, у Краснянському районі організовано 4 колгоспи, там же налічувалося 160 дітей дошкільного та ясельного віку. Колгоспи не мали своїх фондів на відкриття ясел, тому жіночі ради досить часто піднімали клопотання про утворення змішаних дитячих ясел, де мали бути і дошкільнята. У свою чергу, дитячі садочки не були укомплектовані належним чином. Часто ці будівлі не відповідали своєму призначенню. Вони складалися із однієї кімнати, були надзвичайно тісними, не мали підсобних приміщень. В них не було ліжок, столів, лавок та іншого обладнання для дітей [19, арк. 1].

Ситуація з організацією дит'ясел та садочків набула змін лише на початку 1950-х рр. Так, у 1949 р. кількість постійних дитячих ясел у західних областях УРСР збільшилася в 2,5, а кількість місць у 3 рази [20, с. 194]. Частково змінилося і співвідношення стосовно сезонних дит'ясел. Згідно плану 1953 р. на Тернопільщині у колгоспних дит'яслах мало перебувати 20 тис. дітей. Однак станом на 1 червня кількість дітей становила лише 8170, причому в Кременецькому, Залозецькому, Золото-Потоцькому та Козівському районах сезонних дитячих ясел не було взагалі [11, арк. 5].

Окремі посадовці не надавали створенню мережі сезонних дитячих закладів ніякого значення та заради економії коштів затягували термін їх відкриття аж до збирання врожаю. Під час жнив перейматися такою справою було ніколи. Жінки, фактично, «один на один» залишалися із цією проблемою.

Вагому роль у розширенні мережі дитячих закладів відіграли жіночі ради. За ініціативи жінрад Станіславської області в 1949 р. організовано 46 дит'ясел, у складі яких перебувало 967 дітей, 45 дитячих садочків (1589 дітей), 15 дитячих будинків, 2 школи- патронати, в яких виховувалось 2113 дітей-сиріт. Окрім цього, протягом літньої оздоровчої кампанії в дитячих садочках, піонерських таборах, колгоспних яслах та інших установах області цього ж року оздоровлено 15196 дітей [21, арк. 130]. Одна із жіночих рад м. Козова, що на Тернопільщині власними силами відремонтувала районний дитячий садочок [22, арк. 14]. Здебільшого, жінради залучалися не лише до організації дитячих закладів, а й забезпечували їх усім необхідним. Наприклад, жіноча рада Калушського калійного комбінату (Станіславщина) взяла шефство над місцевим дитячим садочком. Активістки регулярно організовували серед робітників збір одягу, взуття, канцелярського приладдя, допомагали коштами [23, арк. 88].

Таким чином, політика радянської влади щодо жінок-матерів у перші повоєнні роки характеризувалася низкою заходів, які знайшли своє відображення у численних законодавчих документах. Держава гарантувала соціальний захист жінкам, здебільшого увага акцентувалась на багатодітних та одиноких матерях, а також шляхом матеріального та морального стимулювання заохочувала покращувати демографічну ситуацію у регіоні, видаючи такий «піар-хід» за державний обов'язок кожної жінки. Крім того, ідеологічна практика перших повоєнних років прагнула закріпити у свідомості західноукраїнського населення образ «жінки-матері», яка не лише виконує соціальну функцію материнства, а й водночас являється активною учасницею виробничої та громадсько-політичної діяльності. В дійсності, через недосконалість механізму соціального захисту материнства, байдужість та зверхність окремих чиновників доволі часто жінки залишалися наодинці із своїми проблемами. Яскравим прикладом цього є розвиток мережі дитячих ясел та садочків, який відбувався у західноукраїнських областях вкрай повільними темпами.

Список використаних джерел

1. Бебель А. Женщина и социализм. -М.: Госполитиздат, 1959. - 596 с.

2. Смольніцька М. Жінка в радянському суспільстві: офіційний образ і реальна практика / Мирослава Смольніцька // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: 36. ст. - К, 2011. - Вип.16. - С.162-174.

3. Турчіна М. О. Медичне законодавство в Україні в радянський період: дне. ... канд. юрид. наук: 12.00.01/ Турчіна Марія Олегівна. -Харків, 2016. -223 с.

4. Попп Р. Політика радянської системи щодо жіноцтва Дрогобиччини у перші повоєнні роки (1944-1953) / Руслана Попп // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск III. - Дрогобич: Посвіт,2017.-С.328-336.

5. Шуст T. Особливості відбудови радянської системи охорони здоров'я Станіславської (Івано-Франківської) області 1944-1945 рр. / Тарас Шуст // Український історичний збірник. - К.: Інститут історії України, 2015.- Вип.18.- С.252-260.

6. Державний архів Львівської області. - Ф.П-5001. - Оп.8. - Спр.257. - 26 арк.

7. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1.-Спр.1176.-147 арк.

8. Агашкова Т. Жінки - активні будівники нового життя / Т. Агашкова // Радянська Україна. - 23 серпня 1946. -№167. -С.2.

9. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.2605. - 105 арк.

10. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: Колективна монографія / Відп. ред. В. М. Даниленко; ред.-упоряд. Н. О. Лаас. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. - 698 с.

11. Перехрест І. Державна допомога окремим категоріям населення України в період повоєнної відбудови (1943-1945 рр.) / Перехрест // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. - 2014. -Вип.4(1).-С.37-42.

12. Фатхутдінова І. Вплив ідеологічного апарату примусу на роль української жінки у сфері сімейно-шлюбних відносин в період соціально-політичних потрясінь / І. Фатхутдінова // Future human image. - К.: ISPC, 2015. - Вип.2 (5). - С.101-124.

13. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1.-Спр.1681.- 192 арк.

14. Державний архів Львівської області. - Ф.П-3. - Оп.4. - Спр.661. - 129 арк.

15. Смольніцька М. Материнство як соціальна функція (друга половина 1940-х - перша половина 1960-тих років) / Мирослава Смольніцька // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: 36. ст. К, 2015. - Вип.20. - С.98-110.

16. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.Р-2. - Оп.7. - Спр.4001. -234 арк.

17. Державний архів Львівської області. - Ф.П-3. - Оп.2. - Спр.287. - 230 арк.

18. Соціалістичні перетворення в західних областях Української РСР 1939-1979: [зб. док. і матеріалів] / упоряд. X. І. Горожанкіна на ін.-К., 1980.-546 с.

19. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.996. - 156 арк.

20. Державний архів Тернопільської області. - Ф.П-1. - Оп.1. Спр.409. - 144 арк.

21. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.261. - 179 арк.

Анотація

Ключові слова: жінки, материнство, дитячі заклади, радянська влада, західноукраїнський регіон.