Гетьманщина у відображенні історичних пісень і дум: історіографія та методологія дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК [930.1+001.8]784(477)«16»

Інститут історії України НАН України

Гетьманщина у відображенні історичних пісень і дум: історіографія та методологія дослідження

Мерімерін Є.О.



Уже в козацьких літописах початку XVIII ст. спостерігаємо помітні сліди впливу народної творчості на формування суспільних поглядів їхніх авторів. Так, козацькі літописці Самовидець, Самійло Величко та Григорій Грабянка у своїх працях використали не тільки писані джерела та вірші, але й усну народну творчість.

Вплив усних переказів і пісенних мотивів позначився на освітленні подій 1648-1654 рр. в «Истории Русов» [23], на історичних нарисах П. Симоновського [51] й О. Рігельмана [48]. Навіть в «Описі України» французького військового інженера Г. -Л. Боплана [6] можна помітити, що його міркування про нашу країну, козаків і народ значною мірою зумовлені легендами та переказами, які він чув в Україні.

Спеціально вивчаючи українські народні пісні, їхній зміст і інформативну вагомість, І. Франко зробив кілька принципових узагальнень. Зокрема він занотував, що вони є «одно з найцінніших наших національних надбань і один з предметів оправданої нашої гордості» [66, с. 11]. Щодо збірок пісень, друкованих і рукописних,

І. Франко наголосив на тому, що вони «містять таку масу різнорідного матеріалу, дуже часто нанизаного безладно, записаного руками мало тямущих збирачів, усного й книжного, що вже саме прочищення сих хащів і внесення якогось ладу в ті праліси може бути корисною роботою» [66, с. 16]. Письменник, публіцист, учений-гуманітарій, громадський і політичний діяч виділив у них такі найважливіші аспекти: зв'язок пісні з життям і інтересами громадян, поєднання з історією народу, його національною свідомістю та «соціальним почуттям», прив'язка до загальної еволюції суспільства, його хронології подій і психології творчості. А натомість критичні досліди над історичними піснями дають нам змогу «заглянути ближче в те, з яких сфер і груп народної маси плили дані пісні, в яких сферах оберталися, яким інтересам чи поглядам служили» [66, с. 16]. Історична пісня - це продукт народної творчості, особливий продукт, який можна порівняти із Біблією, - наголошував І. Франко.

Отже, ще в XIX ст., у процесі становлення історії як науки, постала проблема доцільності «очищення» народних пісень і дум від усього «наносного», «нанизаного безладно», виявлення в них об'єктивного та раціонального, врешті-решт, історичної достовірності. До цього процесу долучились як українські, так і зарубіжні вчені різних епох і суспільно-політичних вподобань. Зокрема вітчизняну та російську історіографію можна умовно поділити за хронологічним принципом на три періоди: 1) XIX - початку XX ст.; 2) радянський; 3) сучасний.

За видовим принципом наявні спеціальні праці з теми, знову ж таки, умовно, треба класифікувати так:

1. Синтетичні студії «загального змісту», або присвячені окремому комплексу пісень і дум (на кшталт авторських передмов до збірок «Малоросійські пісні», «Українська народна творчість. Історичні пісні», «Козацькі пісні», «Думи та пісні про Богдана Хмельницького» та ін.).

2. Монографічні дослідження, спрямовані на висвітлення конкретних подій, явищ чи постатей певної доби (наприклад, Хмельниччини або Гайдамаччини).

3. Вступні статті до публікацій поодиноких або небагатьох творів, котрим притаманні порівняно вузька направленість, сюжетна обмеженість і лапідарність викладу.

4. Коментарі упорядників до збірок народних поетичних творів.

На жаль, останнім дослідники-попередники приділяли дуже мало уваги. Водночас, саме в них нерідко спостерігаємо вкрай важливі аспекти: час виникнення чи запису твору, його ймовірне місце походження, типовість або своєрідність зображення того чи іншого художнього образу, його достовірність тощо.

З методологічної точки зору відразу хочемо зазначити: у профільних працях і збірниках творів з означеної проблеми часто можна бачити таку послідовність - «думи та пісні...» (наприклад, «Думи та пісні про Богдана Хмельницького». 1970; Григор'єв- Наш «Історія України в народних думах та піснях». 1993). Утім відомо, що термін «дума» з'явився в XVI ст. у працях польських хроністів, але серед українців не набув поширення. Останні найчастіше застосовували термін «пісня». Хоча певний зв'язок у польській та українській народній поетичній творчості явно простежується. Деякі традиції в цьому контексті бачимо й у тогочасній «авторській» поезії, де хроніка подій передана у віршованій формі й наближена до історичних праць (джерел) [76]. Тому в конкретно-історичному плані вважаємо, що правильніше на перше місце ставити пісню, а не думу.

У цьому відношенні цікава думка й видатного вітчизняного фольклориста М. Максимовича, котрий, враховуючи факт виконання дум виключно бандуристами, стверджував, що ті різняться від пісень оповідальним розміром і сповіщають значною мірою про історичні події [35,С. VII].

Визначний учений міжнародного рівня та збирач українського пісенного фольклору кінця XIX - початку XX ст. Ф. Колесса висловився щодо цього дещо інакше: «В пісні стала музична форма першої строфи цілком панує над текстом, мелодія думи знаходиться неначе у плинному стані і лише на підгрунті тексту набирає конкретної форми». Крім того, від тексту думи залежить її ритміка, коли той визначає образність мови з її поетичними виразами й епічними зворотами [28, с. 50, 53].

Характеризуючи різницю поетики дум і пісень, М. Максимович дійшов до висновку, що за своїми художніми можливостями, широтою охоплення історичних картин і повнотою художнього розкриття й узагальнення думи випереджають пісні. Власне, його розуміння жанрових ознак, і самого терміну «дума», бачення її відмінностей від пісні, стало підґрунтям для подальших студіювань у цій галузі. З погляду вченого, «думи від інших українських пісень різняться різноманітним, вільним розміром своїх віршів, які складаються з неоднакової кількості тонічних стоп і невизначеного числа складів (від 4 до 20 і більше)» [36, с. 3].

На думку Д. Ревуцького, як «науковий» термін, «думу» в українську етнографію вперше ввів «книжним шляхом» М. Максимович у своєму збірнику пісень 1827 р., запозичивши його зі статті К. Бродзінського (1823 р.) [47, с. 37].

Глибоко вивчав і добре знав напам'ять українську пісенну творчість М. Гоголь. У спеціальній статті «Про малоросійські пісні» (1833 р.) він підбив підсумки своїм міркуванням так: «Це - народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу... весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях. Вони - надгробний пам'ятник минулого, більше ніж надгробний пам'ятник: камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом - ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле. В цьому відношенні пісні для Малоросії - все: і поезія, і історія, і батьківська могила» [10, с. 393394]. Саме М. Гоголь одним із перших поставив питання про історизм української народної пісні. Він наголосив, що ці твори можуть цілком вважатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить від життя й завжди відповідають тодішньому стану почуттів [10, с. 394].

Великий інтерес до української народної поезії в різний час виявляли К. Рилєєв, О. Пушкін, О. Горький та інші представники російського народу.

На відміну від позиції М. Гоголя та його прибічників, деякі фольклористи дотримувалися інших поглядів й історизм пісні вбачали, головно, у ступені відповідності (достовірності) героїв, явищ, подій і географічних назв конкретним фактам. Саме вони сформували окрему «історичну школу» у фольклористиці, котру очолив провідний на той час російський вчений Вс. Міллер (1848-1913). Порівнюючи з іншими напрямами XIX ст. («міфологічним», «міграційним», «антропологічним», «психологічним» і ін.), «історичний» напрям, зазвичай, треба розглядати як більш прогресивний, бо він роз'яснює фольклорні явища конкретними даними минувшини. Помітним же огріхом у напрацюваннях представників названої школи було те, що вони однозначно «прив'язували» художній твір до відповідної історичної особи, певного місця й часу. Такий підхід зумовлював особливо суб'єктивну інтерпретацію багатьох пісень і дум, сприяв появі численних домислів й навіть відвертих вигадок [5, с. 11].

Німецький поет Фр. Боденштед, підготувавши у 1845 р. до друку переклади вибраних народних українських пісень «Die poetische Ukraine - eine Sammlung klein russischer Volkslieder» (Stuttgart, 1845), наголосив: «...У жодній іншій землі дерево народної поезії не принесло таких величезних плодів, ніде дух народу не втілився так живо і світло в піснях, як у малоросів» [21, с. 48].

Особливо важливого значення історизму українських народних пісень і дум надавав у своїх студіях І. Франко. За спостереженням М. Возняка, він навіть «свою наукову діяльність... почав і закінчив фольклором» [9, с. 99]. На думку Івана Яковича, український народ «своєю кров'ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не втратив думки про свободу..., котрий в своїх приповідках, піснях і казках поставив такий тривкий пам'ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості» [68, с. 166].

Принципово зазначити різницю в поглядах І. Франка та П. Куліша у цьому аспекті. Наприклад, якщо останній бачив Хмельниччину у відображенні народного поетичного фольклору як руйнівну силу, розгул диких пристрастей і інстинктів у «злигодню» добу не лише для Польщі, а і для України [33, с. IX], то І. Франко твердив, що така творчість відтворює «суспільно- історичне буття» в художніх образах. Власну позицію П. Куліш пояснював тим, що «безземельний доти козак став насильницьким представником нижчих станів, принизливим для православ'я протектором церков та диким власником вотчинних маєтків» [33, с. IX]. А тому, на його переконання, вивчення художньої творчості народу на цю тему є «кроком назад», проявом «нездорового козацько-руського розуму» [33, с. ІХ-Х].

Водночас у працях І. Франка спостерігається надмірне бажання відшукати «дійсний історизм» в українських піснях і думах. У даному випадку за головну мету він визначав «показати, скілько в пам'ятках народної творчості, піснях, думах та віршах, міститься історичної правди і наскілько їх можна вважати історичними джерелами, а в дальшій лінії, в якім часі повстали вони і які усні і писані традиції входили в їх основу» [65, с. IV]. Великий Каменяр у піснях і думах відшуковував, передусім, сюжети, тотожні з історією, тобто, її «поетичне відтворення». З цією метою він робив численні виписки з літописів, документів і порівнював їх з текстами поетичних творів, намагався встановити ступінь їхньої ідентичності. При такому підході поминалася своєрідність даного жанру, яка передбачає, скажімо так, відображення об'єктивної реальності не в статистиці та точності назв і імен, а в художніх образах. Адже пісні та думи - це не ілюстрації до подій минувшини, а їхня поетична інтерпретація, узагальнення.

Крім того, для наукових пошуків І. Франка в цьому контексті були притаманні два прикметні моменти: а) розмежування на той час двох «шкіл» у фольклористиці; та б) виділення «Хмельниччини 1648-1649 рр.» [63, с. 149-155; 67, с. 1-114]. Ще однією специфічною рисою в методологічних підходах Івана Яковича є те, що він, здебільшого, не брав до уваги пізніші нашарування на змісти пісенних творів, котрі, на його розсуд, не містили в собі історичної цінності (достовірності). Конкретно це стосується постатей «гетьмана» І. Барабаша, полковників І. Богуна, М. Пушкара та деяких інших [66, с. 11]. Між тим, пізніші додатки чи зміни в сюжетах, попри їхній можливий анахронізм, не порушували головного ідейного звучання пісні або думи. Навіть більше, «домислення» часто повніше розкривало сприйняття і прагнення попередніх авторів твору.

Також не можемо проминути той факт, що в радянській історіографії Франковим дослідженням історичного епосу закидали, як чи не «головну провину», ігнорування висвітлення проблеми «возз'єднання» України з Росією [12, с. 20].

Аналізуючи історичний розвиток української літератури загалом, і народної пісні зокрема, І. Франко вкрай серйозно переймався сприйняттям християнства потенційними авторами. Митець щиро зазначив: «Щастя для нашого народу було в тім, що він ніколи вповні не прийняв тих отруйних наук, ніколи не пробував виконувати їх буквально й по-старому держався своїх давніх гуманних звичаїв та не давав доводити себе до тих безумств, забобонів та кривавих злочинів, якими таке багате було тогочасне християнство Західної Європи» [64, № 571, арк. 361; № 570]. Поціновуючи працю В. Н. Перетца «Малорусские вирши и песни в записях XVI-XVIII в.» (М., 1899. Кн. 3, 4), I. Франко занотував, що тема в ній «ще далеко не вичерпана», й цілком очевидно, що систематичне зібрання й опублікування пам'яток народного поетичного фольклору XVI- XVIII ст. належить до «пильних постулатів науки» [69, арк. 12]. При цьому він провів певні аналогії й визначив специфіку творів росіян і українців [62, № 798].

У другій половині XIX ст. навіть деякі російські фольклористи вважали, що жителі України, зокрема колишньої Гетьманщини, мають найбагатшу історичну поезію [45]. Причому за колоритністю і творчою потужністю її порівнювали не з «великоросійською», а із сербською народною пісенністю [19, с. 780; 52, с. 1].

Ось як М. Костомаров розмірковує про вагомість народного фольклору: хоча народна пам'ять не завжди збігається з писаною історією та багато з того, що «прославлено істориками, залишається народові невідомим, а багато чого з того, що народ прославляє, важко буває відшукати в писаних історичних матеріалах» [32, с. 2], фольклор не перестає бути художнім літописом життя суспільства. Особливо це стосується історичного епосу - дум і пісень, де найповніше відобразилися найважливіші устремління простих людей.

«Моя радість, життя моє! Пісні! Як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер копаюсь, перед цими дзвінками, живими літописами», - писав у 1883 р. М. Гоголь до М. Максимовича [11, с. 285].

Чимало корисного у сфері виявлення, оприлюднення та наукового вивчення творів українського народного епосу зробили М. Драгоманов, його послідовник М. Сумцов і П. Житецький [18, с. 4; 53; 20].

Щодо праць перших двох у радянській історіографії поширювалися звинувачення про негативний вплив «теорії міграції сюжетів епічних творів». П. Житецький ніби «усував» народ із процесу піснетворення, а «справжніми авторами» вважав «божих людей» - декласованих утриманців шпиталів при братствах і школярів. На здогад Житецького, «в школах і шпиталях стародавньої Малоросії зосереджувалося те напівнародне, напівкнижне середовище, яке об'єднувало розумові інтереси духівництва, козаків і посполитого люду. Ось із цього саме середовища і могли виходити творці дум» [20, с. 166]. Також він стверджував, що «дума є твір переважно козацький» [20, с. 175].

Як відомо, правда знаходиться десь посередині.

М. Сумцов помилково твердив, що нібито історичні пісні в XVIII ст. поступово витісняли собою думи, а відтак відбувався певний занепад епічної пісенної творчості [54, с. 227-234].

Водночас треба зазначити, що названі вчені, а також В. Антонович, безпосередньо відчули на собі вплив недосконалого методу в науковій роботі «історичної школи», адже перед ними постала проблема з визначенням терміну «історична пісня». Зокрема, у Грунтовній передмові до збірника «Исторические песни малорусского народа» В. Антонович і М. Драгоманов відверто визнали: «Хід роботи по вибору, зведенню і поясненню тих пісень, які з першого погляду приймаються за історичні, тобто пісень з іменами осіб і подій, записаних у літопису, привів нас поступово до необхідності прийняти термін історичні пісні трохи ширше, ніж приймали його інші видавці. Іменовані особи та події можуть бути зрозумілі лише в зв'язку з усією обстановкою, що їх оточувала; вони - тільки зовні показники тих процесів, які відбуваються в загальнонародному житті. Тому ми зупинились на думці видати під звичним, хоча й не зовсім точним за своєю загальністю, іменем історичних пісень малоросійського народу всі пісні, в яких відобразились зміни суспільного ладу цього народу» [22, с. III].

На думку В. Антоновича та М. Драгоманова, головним змістом пісенного фольклору є зрушення в суспільному ладі та події, котрі сталися на певному історичному етапі й визначились як найбільш характерні, а не як відображення поодиноких, майже непомітних фактів, про які збереглися відомості в деяких першоджерелах. Також треба зазначити, що в цьому аспекті на поглядах обох вчених, безумовно, позначились положення М. Костомарова про народну пісню як предмет для вивчення історії народу, сформульовані ним у праці «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» [31, с. 425-692]. В цілому вірно розуміючи дійсну роль народнопоетичного слова в процесі суспільного розвитку, В. Антонович і М. Драгоманов вдало визначили суть історизму народної пісні. Таке їхнє трактування тривалий час залишалося головним у науці з цієї тематики.

О. Веселовський, аналізуючи «історизм» народної пісні, неправомірно звів його лише до вузького розуміння, а саме - безпосереднього фіксування конкретних подій певного періоду, проігнорувавши той факт, що цей вид твору є історичним джерелом специфічного типу - художнім, а не «протокольним» [7].

У першій чверті XX ст. у галузі вивчення української народної пісні й віршів плідно працював М. Возняк. Свої міркування щодо цього він виклав у студіях, вміщених до кількох томів Українсько-руського архіву [59; 60; 61].

Свій виступ на засіданні Історичної Секції АН 11 травня 1924 р. М. Грушевський присвятив п'ятдесятиріччю «Исторических песен Малорусского народа», виданих під редакцією В. Антоновича і М. Драгоманова [22]. Окрім характеристики даної праці, доповідь чітко сформулювала план роботи етнографів, істориків-літературознавців, акцентувавши увагу на методологічних засадах майбутніх наукових досліджень літературної спадщини нашого народу.

Учений глибоко проаналізував цю публікацію, назвавши її однією з найзаслуженіших, найславніших українських праць. «Се не був звичайний собі збірник етнографічного матеріалу - хоч би й коментованого. Се мала бути історія українського народу, розповіджена ним самим в поетичній формі» [16, с. 97].

М. Грушевський наголошує, що автори не повторили помилок Срезневського, який свого часу подібні завдання ставив перед «Запорозькою Старовиною». Вони розробили основні напрями досліджень: «Необхідно звести тексти і варіанти пісень, необхідно потім пояснити їх...; необхідно, нарешті, й відділити, що є справжнього, народного, у тому, що приймалось й видано за таке в минулі, менш розбірливі часи, а що й підробного. Лише після такої роботи історична поезія малоруського народу стане цілком зрозумілою, й стане найнадійнішим джерелом для історії народу, а потім можна буде правильно оцінити й творчу силу самого народу, який її створив й утримав в пам'яті впродовж віків» [22, с. II].

Про ентузіазм і зацікавлення, з яким поставилось українське громадянство до плану майбутньої праці, свідчать витримки з листів народовців зі Станіслава, які розглядали збірник як «живу літопись України».

«Було се дійсно громадське, всенародне діло, ведене з завзятєм і захопленнєм, в почутью обов'язку перед народом: дати йому змогу сказати своє слово про минувшину, проголосити своє право на історію сього краю...» [16, с. 98], - зазначає М. Грушевський, перечисливши велику кількість науковців, що брали активну участь у підготовці збірника, провели титанічну дослідницьку роботу.

«На чолі сього діла поставлено не тільки з наукового, але і з політичного боку найвизначнійші сили, котрими роспоряджала ся Генерація, і вони виконали своє завдання з великим хистом, зрозуміннєм і тактом» [16, с. 99].

Особливу увагу автор доповіді звертає на те, що у процесі роботи з пісенним матеріалом перед укладачами постала необхідність розширити термін «історичні пісні», і вони дійшли висновку, що потрібно видати під назвою історичних всі пісні, на котрих відбилися зміни соціального устрою народу.

Розуміючи всю складність та незвичайність своєї праці, В. Антонович і М. Драгоманов наголошують: «Роблячи примітки, ми керувалися... головним чином бажанням виписати з прозаїчних джерел... якомога більше матеріалу, для того щоб можна було судити, наскільки пісні, що збереглися в пам'яті поселянина староруського протягом стількох століть, представляють поетичне відтворення реальних образів дійсності цих століть, яка послідовно змінювалася» [22, с. XVI].

Тому досить суперечливим постає твердження М. Грушевського, що редактори збірника бачать своє завдання у виявленні реальності поетичних репродукцій. «Над нашими піснями ще багато треба працювати, - і тільки тоді пісні ці з'являться у всій своїй ціні» [16, с. 102], - критично підходять автори до наслідків своєї праці, даючи реальну можливість доопрацювати, переосмислити, дати інше трактування на базі їхніх досліджень.

Помічаючи сильні та слабкі сторони видання, М. Грушевський зробив висновок, що головна увага коментаторів була звернена на з'ясування історичного «підкладу творів», а суто літературний, стилістичний аналіз майже зовсім відсутній.

За словами автора доповіді, «первісний план не був сповнений». І не тільки тому, що наступні книги за певних обставин не було видано, а ще й через те, що «надія подати повну історію нашого народу в його власних піснях» була перебільшена, так само як і бажання укладачів узяти від них усе для історичного тлумачення.

У своїй промові М. Грушевський наголосив: «Нинішнє пятидесятиліттє нагадує нам про сю недокінчену працю про сей несповнений обовязок перед народом і його творчістю» [16, с. 107].

Він ставить конкретне завдання перед кафедрою історії Українського народу: відновлення недокінченої попереднім поколінням істориків роботи, користуючись іншими мірами і критеріями підходу до матеріалу [16, с. 106-107].

Вказуючи на те, що методи В. Антоновича і М. Драгоманова вичерпані, історик дає стислий огляд останніх досягнень дослідників народної творчості, починаючи зі «Студій над українськими народними піснями» І. Франка й закінчуючи працями Зенона Кузелі та Юліана Яворського, висвітливши основні напрями їхніх робіт.

М. Грушевський вважав, що нашій українській етнографії й історичній поетиці варто скористатися напрацюваннями інтернаціональної лабораторії, зокрема, методами школи Френсіса Чайльда, до яких належить історіозація й деісторіозація поетичних тем, тобто, прив'язування новелістичних, побутових, анонімних тем до історичних імен і подій, і навпаки - оголювання історичної пісні з «історичних акцесорій» та її перехід до категорій анонімних.

Основне завдання, що ставить М. Грушевський, беручись до роботи над новим виданням «скарбниці української пісні», - підійти до матеріалу не з виключно історичного, хронологічного становища, а й з історично- літературного.

Головним жанром майбутніх досліджень передбачається виключно епічна пісня.

Найкращою, найхарактернішою й найоригіналь- нішою категорією нашої усної поезії М. Грушевський називав думи, наголошуючи, що самий сей рід словесної творчості має бути нарешті представлений «в усій цілості й повноті, як об'єкт дальших дослідів, котрий він в високій мірі заслуговує своєю національністю і загальною вартістю» [16, с. 97-109].

Автор умовно розподілив думи на два розгалуження:

1. Думи, «підкрашені» історично, але неісторичні в основі. Вони мають студіюватися зі становища історико- літературного, порівняно-фольклорного.

2. Дійсно історичні думи про Хмельниччину як одна з «новійших» сторін [16, с. 108]. Посилаючись на висновки дослідників О. Веселовського та Ф. Гаміра, автор знаходить генетичні зв'язки початків героїчної епіки з похоронним обрядом, з оплакуванням померлого.

Українським поетичним фольклором не лише захоплювався, але й цікавився дослідженнями в цій галузі А. Луначарський. Зокрема він зазначив, що пісня українців «ставиться всіма знавцями на одне з перших місць серед пісень усіх народів», бо вона «найбуйніша й найароматніша гілка на древі світової творчості» [34, с. 420].

Щодо чималої кількості профільних студій радянської доби, особливо, її початкового етапу, варто зазначити наступне: попри всю згубність ортодоксальної марксистсько-ленінської методології в цих працях, зокрема вчення про розвиток етносів, субетносів і національних культур, вони є значним доробком у галузі, де особливе місце займають неперевершені тематично упорядковані видання. Серед інших виділимо здобутки О. Білецького [4, с. 592-604], П. Попова [43, с. 145-199], Д. Ревуцького [46], М. Рильського [49], П. Павлія [41], А. Кінька [24], В. Хоменка [72, с. 19-26] та деяких інших.

Коли загалом поціновувати праці названих авторів, то треба зауважити, що в них міститься не так уже й багато нового, порівняно з попередниками, починаючи від М. Максимовича та П. Житецького.

Окремо варто сказати про статтю О. Білецького. У ній чи не вперше запропоновано періодизацію складання пісень і дум, означені найважливіші недоліки методологічних підходів дожовтневої фольклористики.

У середині 50-х років XX ст. побачили світ кілька профільних студій М. Возняка, Т. Пачовського, Ф. Лаврова та Г. Сухобруса, проте вони мали здебільшого «ювілейний», «оглядовий», а не інформативно-науковий характер. Бо писалися нашвидкуруч у зв'язку з 300- річчям «возз'єднання» України з Росією. Особливо цим хибує названа вище стаття А. Кінька.

У 1955 р. стався прилюдний захист кандидатської дисертації П. Павлія на тему «Українські народні думи. Дослідження з історії українського народного епосу».

Проте автор зосередив основну увагу на філософських аспектах, а також застосував, головно, порівняльно- методологічний метод. У своїх наукових пошуках зробив наголос переважно на моральних категоріях у творах: патріотизмі й народності [40].

У листопаді 1940 р. на рівні Президії АН УРСР планувалося розпочати новий етап у справі вивчення та висвітлення найважливіших питань з історії українського фольклору, зокрема й написання підручників для вишів [8, с. 11-16]. Утім Друга світова війна порушила ці перспективні наміри.

У плані наочного використання (наукової практики) народного фольклору при висвітленні тих чи інших історичних подій і постатей, нами взято до уваги численні напрацювання та методологічні підходи І. Гуржія. Зокрема в його монографії «Повстання селян в Турбаях (1789-1793)» (К., 1950), присвяченій одному з найвизначніших антифеодальних виступів другої половини XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини, вміщено спеціальний розділ «Турбаївське повстання в народній творчості та літературі». Значне місце в праці відведено й історичним пісням про цю знакову подію, її соціально-економічній передісторії [17, с. 126-131].

Саме такий підхід отримав позитивну оцінку рецензентів [56; 74, с. 129-132; 75].

На нашу думку, помітним явищем у справі висвітлення означеної нами теми, стала поява в I960 р. монографічного дослідження Леся Гоміна «Визвольна війна 1648-1654 рр. у народній творчості», у якій всеосяжно, як на той час, й аналітично-критично проаналізовано історичні пісні, думи, перекази та легенди, а також ретельно охарактеризовано історіографію до 1956 р. На жаль, робота над працею була перервана у зв'язку тривалою хворобою й передчасною смертю автора в січні 1958 р. Проте чи не вперше в радянській історичній науці він зазначив про певні «халтурність» і заангажованість студіювань деяких дописувачів (зокрема, з даної проблеми). Особливо важливими є думки Л. Гоміна щодо методології і принципів збирання та вивчення епічної історичної поезії [12, с. 9-27]. Певна класика жанру простежується й у формуванні окремих підрозділів обраної ним теми: «Історичні умови творення народного епосу про визвольну війну 1648-1654 рр.»; «Відображення в історичному епосі загальнонародного й антифеодального характеру»; «Ідея патріотизму»; «Основні образи героїв»; «Художні особливості епосу».

Як не дивно, ця робота залишається неперевершеною в багатьох аспектах, навіть порівняно з деяким найновітнішими спеціальними студіями (статтями, дисертаціями), про які йтиметься далі.

Л. Гомін в окремих випадках провів досить ретельний аналіз дум, звертаючи увагу на їхнє семантичне поле, яке позначене тогочасним терміном «образність». Характеристику обраних творів вчений здійснив, поділивши їх за хронологічним перебігом подій. Наприклад, думу «Хмельницький та Барабаш» Л. Гомін розмістив першою в епічному циклі Хмельниччини. Згідно з його міркуваннями, внутрішня побудова цього твору свідчить про те, що він створювався під безпосереднім впливом тодішньої ситуації, коли війна тільки-но розпочалася й не набула ще загальнонаціонального характеру, не виробились її глобальні політичні перспективи та стратегічні плани. Прикметно й те, що вчений народне прізвисько Хмельницького - Хміль - пояснював не тільки співзвуччям із рослиною, а й тими властивостями, які вона має в суспільній уяві [12, с. 62, 178].

В 1961 р. у Києві під егідою АН УРСР побачив світ один із найкращих і найповніших і донині збірників історичних пісень українського народу за редакцією М. Рильського та К. Гуслистого. І хоча його упорядники- автори передмови не приділили належної уваги власне історіографічним аспектам теми, однак ними зроблено кілька принципових зауважень і обгрунтовано низку важливих положень. Так, вони зазначили, що хоча ідейно-тематичний зміст і художня форма таких творів (як і інших жанрів народної поезії) не є чимось сталим і однотипним, однак на історичній пісні найповніше позначаються найменші зміни в житті народу [5, с. 8-9]. В ній знаходять своє яскраве відображення найтонші нюанси тих почуттів і мрій, якими живуть прості люди. На їхню думку, історична поезія є «невідступним супутником» представників народу в суспільно- політичній практиці.

Складність дослідження теми полягає в тому, що серед фольклористів немає єдності у визначенні жанру історичної пісні, а також чіткого уявлення про ті критерії, якими треба керуватися при виокремленні даного твору з-поміж низки споріднених витворів пісенного жанру. Сам термін «історична пісня», який увійшов до вжитку в 30-хрокахХІХcm., має свою історію [5, с. 10]. збройний боротьба гетьманщина історичний

Принципово зазначити про те, що в Росії, зокрема Москві, у першій половині 60-х років також приділяли неабияку увагу «популяризації» й вивченню українського народного пісенного епосу. Про це, наприклад, свідчать дві Грунтовні монографії Б. Кирдана [25; 26]. їхньою основою став порівняльно-історичний метод, кропітке вивчення фольклорних текстів, деталізація висвітлення конкретних подій і фактів, уточнення географічних і часових координат, про які йдеться в думах. На жаль, автор полишив історичні пісні поза своїми науковими інтересами.

В 1968 р. вкотре доволі гостро поставив питання щодо історичної правдивості фольклору В. Мельник [37]. В основі його праці лежить коментування текстів творів. Водночас у ній, на численних прикладах, відтворено суспільно-політичне життя, зокрема, доби Національної революції середини XVII ст.

На зламі 60-х - 70-х років XX ст. у видавництві «Музична Україна» вийшли з друку два збірники українських народних пісень, де містяться дві порівняно невеликі передмови, але їхні автори поминули історичні аспекти дослідження теми [70, с. 7-25; 71, с. 6-25].

З огляду на значні здобутки радянських фольклористів бО-х-70-x років, не можна повністю погодитись із досить суб'єктивною оцінкою їхніх студіювань, в тому числі монографічних досліджень, присвячених думам та історичним пісням «козацької доби», А. Корнєвим, котрий доволі формально визначив ті лише як «важливі публікації» із застосуванням «порівняльно-історичної методології». Крім того, перебільшеним, на наш погляд, є його твердження, що «Дослідження історичних джерел і фольклорних пам'яток також дозволялося вести тільки в контексті «возз'єднання» [ЗО].

У 1979 р. на сторінках журналу Народна творчість та етнографія (№1) була оприлюднена доволі проблемна стаття В. Тищенка про «визвольну війну 1648-54 рр.» під проводом Б. Хмельницького [55, с. 18-23].

У 1980 р. історіографічний простір із даної проблематики поповнився спеціальним дослідженням Ю. Ткаченка «Відображення історичної діяльності в українській народній пісенній творчості (на матеріалі історичних пісень і дум XVI-XVIII століть)» (захист дисертації відбувся наступного року в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського) [57]. Цій праці притаманні кілька характерних ознак того періоду. По-перше, теоретичною та методологічною основою дисертації, як заявив сам автор, є праці класиків марксизму-ленінізму, зокрема, вчення про вирішальну роль трудящих в історії, класовість та партійність культури і мистецтва, а також рішення з'їзду КПРС і Пленумів Центрального Комітету, постанови ЦК КПРС і ЦК КП України з питань ідеології. По-друге, характеристиці доробку своїх попередників Ю. Ткаченко приділив увагу лише в лапідарному вступі до роботи. Серед «буржуазних» вчених він виділив М. Драгоманова, М. Костомарова, П. Житецького, В. Антоновича, а з-поміж радянських - В. Мельника, Б. Кирдана, О. Дея, Б. Путілова та деяких інших. По- третє, мета дисертації підпорядкована не спеціальності 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни, а 10.01.09 - фольклористика, у зв'язку з чим передбачала з'ясування, «в яких аспектах історичної та художньої правди, за допомогою яких художніх засобів фольклор відображає боротьбу українського народу проти турецько-татарських і польських загарбників і антифеодальні селянські рухи» [58]. Отже, завдання та результати цієї наукової роботи були сформульовані відповідним чином.

Прикладом типової упередженості автора щодо доробку попередників є його «характеристика» праць В. Антоновича та М. Драгоманова, котрі, на думку Ю. Ткаченка, лише вказували на «випадки» збігу відтворених подій з історичною дійсністю в думах і піснях, а тому не приділяли належної уваги проблемі класових суперечностей. У даному випадку Ю. Ткаченко поділяв погляд П. Колесника, який, зокрема, писав, що в концепції М. Драгоманова про суспільство випадали такі поняття, як «класи» та «класова боротьба» [27].

«Найвищою формою художнього мислення народу», що фіксує високий рівень його історичної свідомості, назвав пісенну творчість С. Мишанич [39].

Особливо важливі концептуальні положення, власні міркування та методологічні принципи обгрунтувала у своїх фундаментальних працях з української музичної фольклористики Софія Грица. Зокрема, вона запропонувала таку класифікацію жанрових різновидів пісенної епіки: «балади - спільне надбання слов'янської народної творчості, думи - епічно завершене, дистанційоване часом національне ядро цієї системи, невіддільні від нього історичні пісні, хроніки, здатні оновлювати епічну традицію й сьогодні» [14, с. 3]. Крім того, С. Грица запропонувала комплексну схему функціонування та розвитку системи української пісенної творчості, яка належним чином може прислужитися у подальшому вивченні семіотичних рядів у так званій козацькій епіці [14, с. 23]. Розглянувши у своїх студіях такі важливі аспекти, як «думи - історичне джерело»; «просторово-часовий фактор у розумінні сутності дум та їхньої Генези»; «фрактальність розвитку дум і цілісність їхнього циклу»; «генетичні витоки мелосу дум» тощо, авторка дійшла висновку, що феномен цих класичних творів і пов'язане з ними епічне середовище залишають для науки ще немало нез'ясованого в їхньому розумінні й тлумаченні [15, с. 13].

Сучасна польська дослідниця, фахівець у галузі методології та методики, А. Чекановська вважає, що саме функціональний напрям у дослідженні пісенного фольклору дає змогу підвищити актуальність і розширити діапазон у народній спільноті, різноманітність закодованої інформації. Водночас «генетичний» напрям охоплює проблему народності, а тому класифікує «народним» [73] усе те, що виникло в суспільстві, та передається відповідно до традиції.

У 90-х роках XX ст. доволі плідно працювало чимало як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, студії яких тією чи іншою мірою стосуються означеної нами теми: О. Грабович, І. Руснак та деякі інші [13, с. 30-35; 50].

Особливо треба виділити появу у 1994 р. праці Марка Плісецького «Українські народні думи. Сюжети і образи», яка є наслідком багатолітньої напруженої науково- дослідницької і творчої роботи відомого вітчизняного вченого-фольклориста та літературознавця. Монографія має як фольклористичний, так і історико-літературний, текстологічний та довідковий характер [42]. На думку Олекси Мишанича, після видань і досліджень В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Колесси, Д. Ревуцького в Україні на середину 90-х років XX ст. ще не з'явилося більш-менш повного й доступного видання текстів і Грунтовного вивчення дум [38, с. 5-9]. Саме цю нішу певною мірою заповнив М. Плісецький. Він проаналізував понад 50 сюжетів дум, тобто, усі ті тексти, котрі не викликають сумнівів щодо свого народного походження. Для порівняння зазначимо: до збірника, упорядкованого вже згаданим вище Б. Кирданом, увійшло 37 дум, ауМ. Максимовича їх було ще менше.

16 червня 2005 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради (К. 64.807.01) Харківської державної академії культури відбувся захист кандидатської дисертації А. Ю. Корнева на тему «Постаті народних ватажків доби Хмельниччини у семіотичному просторі української пісенної епіки» за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури [29; ЗО], однак ВАК цю роботу відхилив, не затвердивши науковий ступінь її автора. Серед найважливіших зауважень фахівців щодо дисертації зазначимо такі: 1) робота позбавлена характерних ознак історизму; 2) повністю відсутній аналіз джерельної бази чи хоча б її означення; 3) не акцентовано увагу на характерних особливостях пісенної епіки як історичного джерела, що не стільки містить інформацію про конкретну історичну подію чи її художню оцінку сучасниками, скільки відбиває історичні уявлення її творців; 4) не продемонстровано розуміння історіографічного трактування проблеми, що складає історичне тло дослідження. Вжито чимало історичних понять і термінів, які є анахронізмами тощо [44].

Від себе ще й додамо: на жаль, А. Корнєв у першому розділі не відокремив характеристику джерел і спеціальної літератури, що певною мірою ускладнило сприйняття конкретики викладу матеріалу.

Крім того, повна, м'яко кажучи, невідповідність думок А. Корнєва реаліям простежується в його сентенціях з приводу актуальності вивчення феномена козацтва впродовж XIX - першої половини XX ст. Так, він зазначив: «З одного боку, це період завершення процесу формування європейських націй, в тому числі й української, який відзначився підвищеною цікавістю до різних етнологічних студій. З іншого, становлення буржуазних демократій по всій Європі супроводжувалося бурхливим зростанням революційного руху. Теми волі, боротьби за незалежність, свободи особистості, стали надзвичайно актуальними. Історія козацтва відповідала новітнім віянням часу (?), отже, можна констатувати справжнє захоплення українським («малоросійським»)» [ЗО, с. 49].

У зв'язку із заявленим виникає ціла низка принципових зауважень і запитань. По-перше, чи варто в такому разі ототожнювати загальносуспільний інтерес до «українського» («малоросійського») з «феноменом козацтва»? Якщо так, то треба було б, для прикладу, назвати хоч один збірник історичних пісень і дум XIX - початку XX ст., де превалює виключно «козацький» сегмент (принаймні, у назві). Крім того, варто було б делікатніше підійти до зіставлення термінів «український» і «малоросійський», й утриматися від їх цілковитого ототожнення, особливо, коли йдеться про першу половину XX ст. По-друге, хіба процес формування європейських націй, зокрема й української, завершився до середини XX ст., як про це пише А. Корнєв? По-третє, хіба тільки в цей період відбувалося становлення буржуазних демократій по всій Європі та зростання революційного руху? А як тоді бути з революціями, «демократіями» й народними рухами XVI-XVIII ст. у Нідерландах, Англії, Франції та ін.? По-четверте, а хіба особисто А. Корнєв не висвітлює аспекти, пов'язані з Українською національною революцією середини XVII ст., котра також мала власні демократичні засади?

Серед останніх напрацювань з означеної теми треба виділити студії І. Азарх. У них висвітлено чимало важливих аспектів з історії ранньомодерної України у відображенні народних пісень і дум [2, с. 168-178; 3, с. 269-276; 1,с. 28-36].

Водночас особливо виділено вагомість спеціальних студій дожовтневих авторів М. Гоголя, І. Франка, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Житецького, М. Сумцова, радянських - О. Білецького, П. Попова, Д. Ревуцького, М. Рильського, В. Хоменка, Л. Гоміна, О. Хмілєвської, Ю. Ткаченка, сучасних - С. Грици, А. Чекановської, А. Корнєва та деяких інших.



Список використаних джерел

1. Азарх І. Історична об'єктивність поетичного відображення козацько-мусульманського протистояння Н Сумська старовина. - 2011. - №XXXV. - С.28-36.

2. Азарх І. Образ жінки-трудівниці в українських історичних піснях і думах XVI - першої половини XVII ст. Н Український історичний збірник. - Київ, 2002. - С.168-178.

3. Азарх І. Роль християнства в самоідентифікації українця в народних піснях Н Слов'янські обрії. - Київ, 2006. - С.269-276.

4. Белецкий А. И. Думы И Литературная энциклопедия. - Т.З. - Москва, 1930.-С.592-604.

5. Березовський І. П., Родіна М. С., Хоменко В. Г. Історичні пісні українського народу і і Історичні пісні. - Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1961. - 1068 с.

6. Боплан Г. Описание Украины. - Санкт-Петербург, 1832. - 179 с.

7. Веселовский А. [Рецензия] // Санкт-Петербургские ведомости. - 1874. - 9 (21) октября (№278). - С.1-2. Рец. на кн.: Исторические песни Малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича иМ. Драгоманова: в 2 т. Т.1-2. - Киев: Тип. М. П. Фрица, 1874-1875.

8. Вісті АН УРСР, 1940. - №9. - С.11-16.

9. Возняк М. Франко як дослідник історик української літератури// Українська література. - 1945. - №4.

10. Гоголь М. В. Про малоросійські пісні // Твори в 3-х т. - К., 1952.-T.3.-C.393-394.

11. Гоголь Н. В. Сочинения в 6-ти т. - Т.6: Избранные статьи и письма.-Москва, 1953.

12. Гомін Л. Визвольна війна 1648-1654 рр. у народній творчості. - Київ: Радянська школа, 1960.- 190с.

13. Грабович О. Думи, символічний код переказу культурних цінностей П Родовід. - 1993. - №5. - С.30-35.

14. Грица С. Й. Мелос української народної епіки. - Київ: Наукова думка, 1979. - 247 с.

15. Грица С. Українські думи - народнопісенний епос // Українські народні думи. - Київ: ІМФЕ НАЛУ, 2007. - С.13.

16. Грушевський М. П'ятдесят літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова: (читано на прилюднім засіданні історичної секції 11 травня 1924 р.) // Україна. Кн.1/2. - Київ: Держвид-во України, 1924. - С.97-109.

17. Гуржій І. О. Повстання селян в Турбаях (1789-1793). - Київ: Вид-во АН УРСР, 1950. - 141 с.

18. Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. - Т.1. - Львів, 1899. - 260 с.

19. Драгоманов М. П. Малороссия в её словесності // Вестник Европы, 1870. - №6. - С.780.

20. Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. - Киев, 1893.-248 с.

21. Записки Юго-западного отдела императорского русского географического общества. - Київ, 1875.-Т.2.-С.48.

22. Исторические песни малорусского народа с объяснениями В.Антоновича и М. Драгоманова. - Київ, 1874.-Т.1.-336 с.

23. История русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа Белорусского. - Москва, 1846. -IV + 262 + 31 + 45 с.

24. Кинько А. Образ Богдана Хмельницкого в народной поезии // Советская этнография. - 1954. - №2.

25. Кирдан Б. П. Украинские народные думы. - Москва: Наука, 1962.-228 с.

26. Кирдан Б. П. Украинский народный эпос. - Москва: Наука, 1965. - 352 с.

27. Колесник П. Драгоманов і українська література // Літературна Україна, 1970. - 22 вересня.

28. Колесса Ф. М. Українські народні думи. - Львів: Просвіта, 1920.- 160, VIII, [4] с.

29. Корнев А. Ю. Постаті народних ватажків доби Хмельниччини у семіотичному просторі української пісенної епіки. - Автореф. ... канд. істор. наук. - Харків, 2005. - 20 с.

30. Корнев А. Ю. Постаті народних ватажків доби Хмельниччини у семіотичному просторі української пісенної епіки. - Рукоп. дис.... канд. істор. наук. - Харків, 2005. - 185 с.

31. Костомаров Н. Исторические значение южнорусского народного песенного творчества // Исторические монографии и исследования. - Санкт-Петербург, 1905. -Кн.8, Т.21. - С.425-692.

32. Костомаров Н. История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества (відбиток із журн. «Русская мысль»). - Санкт-Петербург, 1880. -№1.- С.2.

33. Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси в 3-х т. - Т.1. 1578-1630. - Москва: Товарищество «Общественная польза», 1877. - С. IX.

34. Луначарский А. В. Статьи о литературе. - Москва, 1957. - 735 с.

35. Максимович М. А. Малоросійскія пісни. - Москва: Типография А. Семена, 1827. - 234 с.

36. Максимович М. Сборник украинских песень. - Киев: Типография Теофила Гликсберга, 1849. -4.1.

37. Мельник В. М. Історична правдивість фольклору. - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1968. -310 с.

38. Мишанич О. Про Марка Плісецького і його книгу // Фольклористичні та літературознавчі праці. В 2-х т. - Донецьк: ДНУ,2003.-Т.2.-С.5-9.

39. Мишанич С. В. Фольклористичні та літературознавчі праці. В 2-х т. - Донецьк: ДНУ, 2003. - Т.2. - 398 с.

40. Павлий П. Д. Украинские народные думы. Исследование по истории украинского народного героического эпоса: автореф. ... канд. фил. наук / Акад. наук Укр. ССР. Ин-т искусствоведения, фольклора и этнографии. - Киев, 1955. - 24 с.

41. Павлій П. Д. Героїчна поезія українського народу // Українські народні думи та історичні пісні. - Київ, 1955.- C.V-XLVII.

42. Плісецький М. Українські народні думи. Сюжети і образи. - Київ: УКСП «Кобза», 1994. - 364 с.

43. Попов П. Про деякі питання теорії народнопоетичної творчості II Філологічний збірник КДУ. - Київ, 1955. - №7. - С. 145-199.

44. Постанова Президії Вищої атестаційної комісії України від 13 квітня 2006 р. №62-06/4 про відмову у видачі диплома кандидата історичних наук Корнєву Андрію Юрійовичу.

45. Прыжов И. Г. Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век. - Воронеж, 1869. -51 с.

46. Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. - Київ: «Час», 1919.-273 с.

47. Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. - Київ: ВЦ «Асоціація етнологів» при ІМФЕ ім. М. Рильського НАЛУ, 2001.-369 с.

48. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России, ея народе и козаках вообще. - Москва: Унив. тип., 1847. - 766 с.

49. Рильський М. Т. Передмови до збірників: Українські думи та історичні пісні. - Київ, 1944; Героїчний епос українського народу. -Київ, 1955.

50. РуснакІ. Думи та історичні пісні: Тексти та їх інтерпретація. Кіровоград: Степова Еллада, 1999. - 96 с.

51. Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах. - Москва, 1847. - 159 с.

52. Старицький. Сербські народні думи і пісні. - Київ, 1876. 420 с.

53. Сумцов М. Малюнки з життя українського народного слова (З XIX т. Сборника Харьковскаго Историко-Филологическаго Общества въ память проф. Е. К. Ръдина). - Харків: Печатне Діло, 1910.-144 с.

54. Сумцов М. Українські думи. Критичний нарис. - Львів: Друкарня НТШ, 1914. - 326 с.

55. Тищенко В. І. Фольклор про визвольну війну 1648-54 рр. під проводом Б. Хмельницького // Народна творчість та етнографія. -1979.-№1.-С.18-23.

56. Ткаченко Н. М. (Рец.) // Советская книга, 1951. - №7.

57. Ткаченко Ю. К. Отражение исторической действительности в украинском народном песенном творчестве (на материале исторических песен и дум XVI - XVIII веков). - Автореф. дне. ... канд. филолог, наук. -Каменец-Подольский, 1980. -21 с.

58. Ткаченко Ю. К. Отражение исторической действительности в украинском народном пессеном творчестве. - Рукоп. дне... канд. филолог, наук. - Каменец-Подольский, 1980. - 167 с.

59. Українсько-руський архів. [Вип.] 1: Матеріали до історії української пісні і вірші: тексти й замітки / видає Михайло Возняк; Наук. Т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. - Львів: 3 друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1913. - 240 с.

60. Українсько-руський архів. [Вип.] 2: Матеріали до історії української пісні і вірші: тексти й замітки / видає Михайло Возняк; Наук, т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. - Львів: 3 друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1914. - 241 - 480 с.

61. Українсько-руський архів. [Вип.] 3: Матеріали до історії української пісні і вірші: тексти й замітки / видає Михайло Возняк.; Наук, т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. - Львів: 3 друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1925. - 589 с.

62. Франко І. Я. В. Н. Перетц. Заметки и материалы для истории песни в России, 1901. Архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАЛУ. - Ф.ІІІ. - №798.

63. Франко І. Дві школи в фольклористиці // Житє і слово. - 1895.-Т.З.-С.149-155.

64. Франко І. Я. Історія української літератури. Ч.І. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ. - Ф.ІІІ. - №571. - Арк.361; №570.

65. Франко І. Студії над українськими народними піснями. - Львів, 1913. - 532 с.

66. Франко І. Я. Студії над українськими народними піснями. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. - Київ: Наукова думка, 19761986. - Т.42. Фольклористичні праці. - 598 с.

67. Франко І. Хмельнищина 1648- 1649 років у сучасних віршах П ЗНТШ. - Т. XXIII-XXIV. - 1898. - С.1-114.

68. Франко І. Хуторна поезія П. А. Куліша // Твори: в 50-ти т. Київ: «Наукова думка», 1980. - Т.26: Літературно-критичні праці. -С.166.

69. Франко І. Я. Рецензія: В. Н. Перетц. Малорусские вирши и песни в записях XVI - XVIII в. (Известия Отделения русского языка и словестности ими. Академии наук, 1899. - Кн.З, 4) // Архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ. - Ф.ІІІ. - №798.

70. Хмілевська О. М. Пісні козацької слави // Козацькі пісні. - К.: Музична Україна, 1969. - С.7-25.

71. Хоменко В. Богдан Хмельницький в українській народній творчості // Думи та пісні про Богдана Хмельницького. - Київ: Музична Україна, 1970.- С.6-25.

72. Хоменко В. Визвольна війна 1648-1654 рр. у народній поетичній творчості // Радянська школа. - 1954. - №6. - С.19-26.

73. Чекановска А. Музыкальная этнография. Методология и методика. - Москва: Сов. Композитор, 1983.

...