Росіяни-старообрядці Волині-Житомирщини у XIX - на початку ХХ століття: вектори імміграції, соціально-правове становище, демографічні зміни

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477.42):281.93«18/19»

Росіяни-старообрядці Волині-Житомирщини у XIX - на початку ХХ ст.: вектори імміграції, соціально-правове становище, демографічні зміни

Сичевський А.О.,

кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії України, Житомирський державний університет ім. Івана Франка (Україна, Житомир), syczewski@gmail.com



Розглянуто вектори старообрядницької імміграції на територію Східної Волині, локацію їхніх поселень та статистичні відомості щодо кількості росіян--старообрядців у регіоні. Висвітлено акції адміністрації Волинської губернії спрямовані на знищення старообрядницьких церков, молитовних будинків та руйнацію їхніх зовнішніх культових ознак. З'ясовано, що внаслідок спільних шлюбів між дівчатами з старообрядницької громади м. Житомира та польськими дворянами Волинської губернії їхні нащадки отримали титули дворян та зайняли високе соціальне становище. Встановлено, що купецьким родам старообрядців Варварових та Ляшкових вдалося облаштувати власні заводи у регіоні та налагодити торгівлю. Розглянуто переслідування панівною церквою членів родини купців Землякових за їхню приналежність до старообрядницького віросповідання та відкриття молитовного будинку у м. Бердичеві в 1837р. Реконструйовано склад духовенства громад попівців та безпопівців. Житомира наприкінці XIX-- на початку ХХ cm. Проаналізовано демографічну статистику народжуваності, шлюбності та смертності у старообрядницьких громадах Житомира. Розглянуто девіантну поведінку частини росіян--старообрядців на Житомирщині, що була спричинена соціальними проблемами у колі іммігрантів.

Ключові слова: старообрядці, міграційні рухи, Волинська губернія, соціально-правове становище, демографія, духовенство, девіантна поведінка.

старообрядницький імміграція волинь церква



Chubinskij P. P. Trudy jetnografichesko-statisticheskoj jekspedicii v Zapadno-russkij kraj snarjazhennoj Russkim geogra- ficheskim obshhestvom. Jugo-Zapadnyj otdel. Materialy і issledovanija. T.7. - Sankt-Peterburg, 1872. -612 s.

SychevskyA. A., Ph D (History), SeniorLecturer ofDepartment ofUkraine's History, Zhytomyrlvan Franko State University (Ukraine, Zhytomyr), syczewski@gmail.com

Russian--Old Believers of Volyn--Zhytomyr region in the XIX -- earlyXX century: vectors ofimmigration, social and legal situation, demographic changes

The article considers the vectors ofOldBelievers immigration to the territory ofEastem Volhynia, the location of their settlements and statistical information on the number ofRussian Old Believers in the region. The actions of the administration of the Volyn province aimed at destroying the Old Believers churches, prayer houses and the destruction of their external cult attributes are reflected. The author found that as a result of common marriages between girls from the Old Believers community of Zhytomyr and the Polish nobility of the Volyn province, their descendants received the titles of nobility and took the highest social status.

In the article established that the merchantfamilies of the Old Believers Varvarov andLyashkov managed to equip their ownfactories in the region and set up trade. Considered the persecution of the members of thefamily of merchants Zemlyakov for their belonging to the Old Believer confession and opening of the prayer house in Berdichev in 1837 by the ruling church. The composition of the clergy of the communities ofpopovtsy and bespopovtsy ofZhytomyr in the late XIX and earlyXX centuries was reconstructed. Analyzed the demographic statistics of birth, marriage and death in the Old Believers community of Zhytomyr. Considered the deviant behavior of part of the Russian Old Believers in the Zhytomyr region, 'which was caused by social problems among immigrants.

Keywords: Old Believers, migration movements, Volyn province, social and legal situation, demography, clergy, deviantbehavior.

З другої половини XVII ст. росіяни-старообрядці стали релігійними вигнанцями у Росії в умовах нової реформованої, т.зв. «никонівської», православної церкви. Жорстокі гоніння проваджені панівною церквою Московії ототожнювалися з методами і практиками католицької інквізиції у Європі. За умов переслідування старообрядці були вимушені вдаватися до переховувань та самопорятунку в межах віддалених російських регіонів або ж мігрувати на землі сусідніх країн, що гарантували їм свободу віросповідання та протекторат. Зрештою ці релігійні дисиденти розгорнули переселенський рух і на територію Східної Волині. Утворивши свої компактні поселення, росіяни-старообрядці значною мірою доповнили регіональну етнічну, мовну, конфесійну специфіку та культурний колорит Житомирщини.

Окремі аспекти переслідувань царською адміністрацією Волинської губернії росіян-старовірів у першій половині XIX ст. висвітлив Ю. В. Волошин [4]. До проблеми відносин інституту місіонерства Російської православної церкви та старообрядців звертався С. І. Жилюк [21]. На вивченні економічного становища старообрядців Східної Волині у XIX - на початку XX ст. сконцентрував увагу С. В. Таранець [28]. Деякі віхи історії функціонування молитовного будинку поморців Житомира дослідили Г. П. Мокрицький, В. Я. Лазунов та К. Я. Кожурін [25; 24].

Мета статті - на основі архівних матеріалів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державного архіву Житомирської області та Державного архіву Київської області проаналізувати вектори старообрядницької імміграції на територію Волині-Житомирщини, чисельність та локацію поселень росіян-старообрядців, охарактеризувати відношення до переселенців місцевих владних структур та панівної церкви, соціально-правове становище віруючих, встановити персональний склад їхнього духовенства у м. Житомирі, розглянути демографічні зміни у житомирських громадах попівців та поморців, висвітлити проблему девіантної поведінки частини старовірів, що була зумовлена відсутністю фінансової бази для існування.

Переселенський рух старообрядців на Волинь- Житомирщину у XIX - на початку XX ст. відбувався з територій Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі, Прибалтики та Пруссії, а також з українських губерній, що входили до складу імперії Романових. Імміграції старообрядців-попівців проходили з таких губерній та населених пунктів: Київської (Радомишльський повіт, с. Залешани, с. Андріївка, сл. Красилівка, сл. Покровська, м. Васильків, м. Козятин, м. Черкаси), Подільської (м. Вінниця, Летичівський повіт), Чернігівської (Новозибківський, Городнянський, Стародубський повіти, с. Злинка, посади Жмірінка, Митьковка, Добрянка, Клімов, сл. Радіоновка, м. Новозибков), Бессарабської (Хотинський повіт, міста Хотин, Ізмаїл, Кишинів), Полтавської (Пирятинський повіт, м. Журавки), Могилівської (Гомельський повіт, села Романова, Дубовий Лог та міста Ветка, Гомель), Курської (Путивльський повіт, села Колтечеєва, Романова), Калузької (с. Княжево), Ярославської (Дієво-Городзенська волость, с. Павлаково), Казанської (Цивільський повіт, с. Можарка) та Московської (Богородський повіт).

Якщо у попівців вектори еміграції були сконцентровані з території Росії, Білорусії та Молдови, то старовіри-безпопівці мали значно ширшу географію переселень на Житомирщину. Вони переїздили на Східну Волинь з таких губерній і населених пунктів: Подільської (м. Вінниця, Літинський повіт), Чернігівської (посади Добрянка, Злинка, Митьковка), Бессарабської (м. Хотин), Харківської (м. Чугуїв), Сувалкської (Покровська і Єленевська волості, гміна Кальніци, Августовський та Сейнський повіти), Варшавської (Гроєцький повіт, м. Варшава), Седлецької (Гарволінський повіт, гміна Ласкаржев), Плоцької (Млавський повіт), Віденської (міста Вільно і Свенцяни), Ковенської (Яновська волость, м. Ковно), Курляндської (м. Якобштадт), Вітебської (міста Дінабург, Невель, Лепель та Лепельський повіт), Ліфляндської (м. Рига), Мінської (Борисовський, Мозирський і Речицький повіти), Олонецької, Курської, Орловської, Смоленської, Новгородської (м. Старая Русса) та Східної Пруссії (м. Кьонігсберг) [40, арк. 65-66, 68, 70-72, 79-86; 9, арк. 2-284; 6, арк. 1-429; 10, арк. 2-66; 5, арк. 3-145; 7, арк. 2-59; 8, арк. 1-302; 27, с. 207-209; 24, с. 7; 26, с. 1181; 22].

У першій половині XIX ст. чисельність старообрядців у межах Волинської губернії була такою: 1826 р. - 1475 осіб (290 попівців та 1185 безпопівців), 1827 р. - 1923, 1837 р. - 2661, 1839 р. - 2920 (327 попівців та 2593 безпопівців), 1841 р. - 2962, 1846 р. - 3190, 1847 р. - 3168 [3, с. 106; 2, с. 159, 170, 374, 376, 378,447].

Частина територій Житомирщини входила до складу Київської губернії, зокрема Бердичівський та Радомисльський повіти, де також проживала значна кількість волинських старообрядців. У 1835 р. у с. Кошарища Радомисльського повіту проживало 200 старовірів-поморців (107 чол. та 93 жін.) [11, арк. 48], у 1839 р. - 235 осіб (122 чол. і 113 жін.) [12, арк. 46зв], а у 1845 р. налічувалося 195 старовірів. Також цікавим є той факт, що у цьому році влада зафіксувала проживання у селі родин старообрядців-попівців (10 чол. та 9 жін.) [13, арк. 34]. В 1851 р. у с. Кошарища проживало 202 старовірів-поморців (98 чол., 104 жін.) [18, арк. 12]. У Бердичеві станом на 1845 р. налічувалося 428 старообрядців: попівців - 71 (35 чол. та 36 жін.), безпопівців - 357 (185 чол. І 172 жін.) [13, арк. 48]. У 1851 р. в Бердичеві проживало лише 42 попівців (18 чол. та 24 жін.) та 323 безпопівців (160 чол. і 163 жін.) [18, арк. 4].

У 1869-1870 рр. на території українських етнічних земель Російської імперії було проведено етнографічно- статистичну експедицію Російського географічного товариства під керівництвом Павла Чубинського, якій вдалося зібрати цінні відомості й про старообрядців Волині-Житомирщини. Згідно з результатами експедиції у Волинській губернії налічувалося 3554 старообрядців. У Житомирському повіті вони проживали у м. Житомир (770 осіб) та селах Пилипи (245 осіб) і Должик (107 осіб); в Новоград-Волинському повіті - м. Новоград- Волинський (72 особи) та с. Янушівка (410 осіб); в Овруцькому повіті - у селах: Трудолюбівка (403 особи), Бродник (159 осіб), Чолівка (135 осіб), Малинка (102 особи), Мамеч (77 осіб), Жабче (69 осіб), П'ятидуб (36 осіб) [46, с. 296-298].

Духовні наставники житомирського безиоиівського молитовного будинку Покрова Пресвятої Богородиці у 1902-1920рр.

Роки служіння	1111,
1902-1903 рр.	Иосиф Олексійович Позняков
1904 р.	Ізот Єрмолайович Дубінін, Агапій Филипович Пчела, Єрофей Феодулович Карабанов, Павло Петрович Соколов, Григорій Иосифович Зубков, Иосиф Олексійович Позняков
1905 р.	Григорій Иосифович Зубков
Червень 1905 р. - 1908 р.	Иосиф Олексійович Позняков
1909 р.	Кирило Никонович Новіков
Лютий 1909 р. - 1917 р.	Єгорій Феогентійович Луференко
1918-1920 рр.	Георгій Феогентійович Луференко

Складено на основі: [6, арк. 1--361; 8, арк. 4, 43--44, 231-- 302; 9, арк. 10-253].

Станом на 1884 р. у Волинській губернії проживало 5567 старообрядців (2748 чол. та 2819 жін.) [39, арк. 9], у Бердичеві - 713 (337 чол. і 376 жін.) [23, с. 132-133].

За відомостями єпархіального місіонера Миколи Абрамова старообрядці у Волинській єпархії в 1907 р. жили у 24 населених пунктах, а їхня чисельність складала понад 11210 осіб. Зокрема, у Житомирському повіті вони проживали у містах: Житомир - до 2500 осіб, Чуднів - до 150, селах: Пилипи - до 700, Должик до 600, Железняки - до 300, Шляхова - до 300, Мосеєвка - до 200, Коровинці - до 120, Рачки - до 40; у Новоград-Волинському повіті - містах: Новоград- Волинський - до 200, Любар - до 300, селах: Янушівка до 700, Роботище - до 600, Пилипо-Кошари - до 600, Нітіно - до 400; в Овруцькому повіті - у селах: Бродник, Дерманівка, П'ятидуб - до 2000, Малійка - до 700, Чолівка та Жабче - до 300, Мамеч - до 150, Рахваловка - до 100 та м. Ксавирів - до 250 [1, с. 601-602].

У 1840 р. Волинське губернське правління склало відомості щодо наявних у губернії церков та молитовних будинків старообрядців, що було пов'язано з черговими гоніннями на віруючих. Оскільки головна мета упорядкування цих матеріалів заклювалася у проведенні акцій зі зняття дзвонів, глав (декоративне покриття над куполом) та главок (глава на декоративному (глухому) барабані) з їхніх культових будівель [32, арк. Ізв, 8зв].

Згідно інформації, церкви та молитовні існували в містах Житомирі та Бердичеві і селах Железняках, Пилипах, Должик, Коровинці, Ягодника, Ольшанка. Вони були побудовані ще до 1826 р. [32, арк. 8]. Зокрема в Житомирі перша церква попівців була побудована на вулиці Пилипонівській у 1810 р. за згоди губернатора [32, арк. Ззв]. У 1840 р., окрім неї, ще функціонувала церква у будинку старообрядця-попівця Варварова [32, арк. 2]. Житомирська громада поморської згоди у 1825 р. купила в передмісті м. Житомира, в селі Каракулі (зараз це район міста), у місцевого купця Карпельова будинок і організувала в ньому молитовний будинок, освячений в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці. Неподалік розташувався і безпопівський цвинтар [24, с. 7].

На початку XIX ст. старообрядці Бердичева не мали своїх культових будівель, а служби відправлялися приїжджими уставщиками у будинках віруючих [32, арк. 12]. Бердичівські попівці вперше отримали можливість проводити служби у власній церкві завдяки старанням одновірця Семена Чесненка, який у вересні 1825 р. придбав землю на вулиці Білопольській та вибудував церкву у вигляді амбару [32, арк. 12, ІЗзв, 24]. Далі власником та розпорядником церкви був його син - торгуючий селянин Московської удільної контори Єфим Чесненко, який проживав у будинку поруч з церквою [32, арк. 2, 10зв].

Молитовний будинок безпопівців, що діяв у Бердичеві на вулиці Житомирській, на землі житомирського міщанина Сергія Костюкова, було побудовано на початку 1820-х рр. [32, арк. 2, 12]. Також у місцевих безпопівців були молитовні, існування яких булотимчасовим у 1840-х рр. Вони були облаштовані у приватних будинках купця Макара Землякова та Левана [32, арк. 10зв, 12].

У с. Пилипи молитовний будинок побудували в 1815 р. з відома місцевого державного керівництва на прохання представників громади Михайла Шамрінського та Абрама Боброва. У слободі Ягоденка старовіри звели молитовню на початку 1820-х рр. [32, арк. 2зв, 3].

Ще одна з найстаріших молитовень на Волині, що розташовувалася у с. Коровинці, була побудована у 1820 р. та названа в честь Пресвятої Богородиці. Відомо, що у 1840-х рр. служби при ній вів наставник Брюханов. Однак старовіри при побудові не звернулися до влади за дозвільною документацією, тому губернське керівництво вказувало, що молитовня зведена старообрядцями за «власним свавіллям» [32,арк. 1зв,2зв].

У другій половині XIX ст. волинський губернатор розпорядився щодо нової забудови вулиці Пилипонівської (нині - центральна вулиця Михайлівська) в Житомирі та переселення старообрядців-попівців у район Російська Слобідка, де на сусідній вулиці Провіантській попівцям довелося звести новий храм в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Відзначимо, що житомирські старообрядці-попів- ці були надзвичайно набожними та підтримували відносини з Чорнобильським старообрядницьким монастирем. Зокрема відомо, що у 1840-х рр. одним з монахів був житомирський старообрядець Тимофій Толкачов (1811 р.н.) [14, арк. 1-4зв].

Державний апарат всіма доступними методами обмежував релігійне життя старообрядницьких громад на Східній Волині. Станом на 1833 р. у губернії діяло два безпопівські монастирі - вм. Генрихівка Новоград- Волинського повіту. У чоловічому і жіночому скитах проживало 12 осіб. Засновникми монастиря були овруцький міщанин Кузьма Слепсенко та отець Феодосій, які домовилися з графом Ільїнським про облаштування поселення для ченців в лісистій місцевості на території його володінь. Як тільки інформація про функціонування монастиря стала відомою генерал-губернатору, той негайно розпорядився їх знищити, а поселенців відіслати до попередніх місць проживання [31, арк. 1зв-5].

Священнослужителі, старообрядницького храму Благовіщення Пресвятої Богородиці вм. Житомиріу 1886-1922рр.

Роки священослужіння	Духовне звання	1111,	Звідки прибув до Житомира
1886 р.	священик	Єрміл Мелехін	-
1887 - серпень 1888 р.	священик	Андрій Колосов	Запонорська волость Богородського повіту Московської губернії
Вересень 1888 р. - січень 1897 р.	священик	Єрміл Мелехін	-
1889 р.	уставщик	Федір Москвечов	-
Січень 1897 р. - 1899 р.	священик	Микола Васильович Смірнов	с. Княжево (Таракановка) Топоринської волості Мединського повітк Калузької губернії
1899-1902 рр.	священик	Іпатій Супляков	-
1899 р.	дяк	Дмитро Чеботарьов	-
1900-1901 рр.	дяк	Карп Матвійович Колесніков	с. Стара Некрасівка, передмістя м. Ізмаїл Бессарабської губернії
1902 р.	священик	Матвій Миколайович Крюков	-
Листопад 1902 р. - 1919 р.	священик	Григорій Козьмович Куніков	Московська губернія
1919 р.	священик	Савва Ананьев	-
1920 р.	священик	Корнилій Кисельов	-
1921-1922 р.	священик	Трофим Іванович Боженов	с. Лужки Стародубського повіту Чернігівської губернії

Складено на основі: [5, арк. 3--142; 7, арк. 2--3, 56; 10, арк. 2--4, 11--12, 15].

У 1830-х та 1860-х рр. старообрядці домагалися, щоб при відборах рекрутів до армії їхніх представників відокремлювали від членів громад православного віросповідання. Підгрунтя проблеми вони вбачали в тому, що старообрядницькі сім'ї були багатодітними, а об'єднання в єдині рекрутські відділки з православними призводило б до того, що останні взагалі могли уникати рекрутської повинності, що цілковито лягала б на плечі старообрядців. Так, у 1836 р. старшини старообрядців-попівців Житомира Денис Пірогов, Григорій Тарабукін та Іван Сіваєв виступили проти рішення Волинської казенної палати про створення рекрутського відділку для 1027 православних і 170 старообрядців. Варто відзначити, що до 1833 р. громади надавали рекрутів окремо. Старообрядці вказували, що таке рішення призведе до «могутнього розорення» їхньої громади. Однак генерал- губернатор Олександр Гурьєв не прислухався до думки старообрядців та прийняв позицію казенної палати [35, арк. 1-8зв]. З таким же проханням на ім'я волинського губернатора звернулися у 1867 р. міщани м. Овруча, які жили в Радомисльському повіті Київської губернії. Але як і в попередньому випадку, старообрядцям не вдалося переконати владу піти їм на поступки [38, арк. 4-4зв].

У 1858 р. розгорівся конфлікт між старовірами та православними у с. Кошарища Радомисльського повіту, що фактично закінчився вигнанням останніх. Власник села граф Олізар з кінця 1840-х рр. поселив поміж старообрядців православних селян. Сусідство переросло у суперечки, оскільки православні заважали молитовним зібранням старовірів та доповідали про їхню активність парафіяльному священику Троїцької церкви м. Коростишева Михайлу Смозінському. Непорозуміння завершилися тим, що старовіри заключили з графом Олізаром контракт про виселення всіх православних до с. Стрижавки [ЗО, арк. 1].

Розпорядником Кошарищ старовіри обрали Потапа Зайцева. Так як молитовний будинок місцевою адміністрацією було закрито, старовіри стали проводити богослужіння у будинку Нікіти Осташева, який після смерті його батька, наставника Івана, виконував функції священослужителя. Також у селі без письмового дозволу тимчасово проживав ще один наставник Полієвкт Ушкалов, дядько якого Микола раніше теж був наставником у Кошарищах [ЗО, арк. 1зв-2]. До речі, влада ще у 1848 р. вчиняла спроби вислати П. Ушкалова до м. Дубно Волинської губернії [16, арк. 1-2зв].

У с. Кошарищах та сусідньому с. Кмитові старовіри проживали з 1828 р. і завжди виручали одне одного. Наприклад, коли поліція вдавалася до акцій з закриття молитовні у Кошарищях, старовіри обох сіл збиралися на богослужіння у Кмитові [29, арк. 1, 2зв, 28зв].

Священик М. Смозінський заважав старообрядцям вільно притримуватися свого культу. Так, ще у 1856 р. він «повернув у надра православної церкви» старовірів, які приїхали до родичів на проживання у с. Кошарища, зокрема двох відставних солдат та дворянку Матрону Халімовську з двома дочками. Проте, священик і сам не вірив, що старовіри дійсно прийняли його «навернення». Тому просив поліцію здійснювати за ними нагляд, щоб вказані особи дійсно виконували православні обряди, оскільки «можуть залишатися у своїй колишній закоренілій розкольницькій омані» [29, арк. 1-2].

Врешті, донесення священика М. Смозінського призвели до того, що у вересні 1858 р. місцева адміністрація змусила поміщика Олізара повернути православних «на свої місця» у с. Кошарища, а молитовні будинки у Кошарищах та Кмитові остаточно закрити [29, арк. 29зв; 17, арк. 5-10зв].

Старообрядці м. Бердичева на чолі з довіреним Порфірієм Потаповим у 1860-х рр. домагалися отримати дозвіл на побудову молитовного будинку, але отримували відмови від Міністерства внутрішніх справ [19, арк. 1-Ізв]. У 1865 р. Київський, Подільский і Волинський генерал-губернатор вирішив піти на поступки громаді. Бердичівський поліцмейстер сповістив старообрядців про право здійснювати богослужіння, обряди вінчання та поховання в одному з їхніх приватних будинків, який натомість не мав статусу офіційно діючої молільні. Генерал-губернатор очевидно проявив у вирішенні проблеми власну волю, оскільки бердичіській адміністрації було повідомлено, що цьому рішенню не потрібно надавати значення урядової міри [20, арк. 2-4].

У 1897 р. розглядалося питання щодо зняття дзвонів з молитовного будинку у м. Чуднові. Волинський губернатор хотів уникнути загострення ситуації, тому у переписці з Міністерством внутрішніх справ вказував: «Заходи поліції до старих дзвонів викликали б протест з боку розкольників, а може бути і опір. Я зі свого боку вважав би за можливе залишити ці дзвони висіти в садибі їх молитовні» [44, арк. 1-2зв]. Ще одним аргументом губернатора було те, що дзвони старообрядці придбали в пам'ять про події 1 березня 1881 р. - вбивства царя Олександра II. Але його позиція не обходила міністра внутрішніх справ, який все ж санкціював зняття дзвонів [44, арк. 2-3].

Житомирські попівці мали широке представництво у вищих соціальних прошарках суспільства. Декотрі навіть отримали дворянські титули внаслідок змішаних польсько-російських шлюбів. Дівчата-старообрядки виходили заміж за дворян польського походження і католицького віросповідання, проте самі зберігали свою віру, а дітей хрестили в старообрядницькій церкві. Так, подружжя дворян Івана та Тетяни Базилевських, Георгія та Ірини Дашкевичів, Євгенія та Олександри Яновських охрестили своїх новонароджених синів (відповідно - Анатолія (1910 р.), Бориса (1912 р.) та Євгенія (1917 р.)) саме у старообрядницькій церкві [5, арк. 83, 92, 119]. Варто відзначити, що загалом в Російській імперії старообрядці були позбавлені права отримувати дворянський титул.

Серед заможних верств населення Житомира відзначимо також і купців, що належали до громади старообрядців-попівців: Андрій Пірогов, який мав дружину Євдокію та сина Володимира (1897 р.н.), Мавра Варварова, Марк Варваров (дружина - Ганна Андріївна, син - Олександр (1903 р.н.)), Кирило Варваров (1855-- 1911 рр.; дружина - Ганна Дмитрівна, син - Георгій (1903 р.н.)), Матвій Варваров (мав дочку Глікерію 1879 р.н.), дружина московського купця Єлизавета Євфімова (1830-1919 рр.) [5, арк. 20, 22, ЗО, 53-54, 58; 10, арк. 17; 7, арк. 31-32, 51-56].

Однак, дехто з купців-старообрядців зазнавав переслідувань зі сторони православного духовенства. Наприклад, у 1843 р. бердичівський благочинний, протоієрей Олесніцький звернувся до Волинської палати Кримінального суду зі звинуваченням купців Землякових в ухилі до «розколу». Родина Землякових переселилася до Бердичева з Калузької губернії. Степан, Макар, Федір та Єфим Землякови були приписані до 3-ої гільдії житомирський купців. За словами протоієрея, Землякови ходили на православні богослужіння, Макар хрестив дітей за православним обрядом, але останніх 15 років церкву не відвідували. Окрім того, Олесніцький вказував на те, що Землякови «навернули» до старообрядництва православного Івана Забеліна. Протоієрей залучив до справи дев'ять свідків і домагався покарання Земляковим «за єресь» [37, арк. 1-2]. Але в ході судового процесу з'ясувалося, що Макарови завжди були старообрядцями, з православних нікого не «переманювали». Однак слідство встановило інший важливий факт - Макарови відвідували молитовний будинок Чесненка, проте посварившись із ним у 1837 р., без жодних дозволів вибудували власну культову будівлю. Справа закінчилася знесенням молільні [37, арк. 2, 10-10зв].

Популярними у владних колах звинуваченнями у «спокусі до розколу» користувалися, як не дивно, і самі ж старообрядці. У 1849 р. конфлікт між двома бердичівськими старообрядцями Федотом Бічатіном та Аввакумом Бобровим переріс у справжній скандал. Ф. Бічатін звернувся до Бердичівського духовного правління та поліції з доносом на А. Боброва, який начебто женився на неповнолітній Ксенії Третьяковій з м. Літин Подільської губернії, а старообрядницька громада навернула до своєї «єресі» чотирьох осіб православного і римо-католицького віросповіданню Зрештою виявилося, що на А. Боброва звела наклеп частина старообрядців, які пограбували його маєток на 800 руб. сріблом. Ніяких навернень у «розкол» теж не було, а персонально звинувачений в здійсненні обрядів перехрещень уставщик Гавриїл Федулов помер ще у 1836 р. [15, арк. 1-Ззв, 13].

Прихильність від влади Волинської губернії вдалося отримати видатному члену общини старовірів- поморців, купцю 1-ої гільдії Кипріану Ляшкову, з ім'ям якого пов'язана історія Кафедрального Преображенського собору в Житомирі. К. Ляшков протягом 1866-1869 рр. опікувався будівництвом собору. При будівництві використовувалася цегла з його власних заводів. Після освячення храму імператор нагородив директора і скарбника Волинського попечительства в'язницями К. Ляшкова золотою медаллю з написом «За наполегливість» [25, с. 7, 9-10, 14,25,29].

К. Ляшков у 1876-1883 рр. навіть обіймав посаду міського голови Житомира. Проте затвердженню на посаді мера передували п'ять років переписки київського, подільського і волинського генерал-губернатора з міністром внутрішніх справ щодо самої можливості призначити міським головою старообрядця. В Російській імперії обмеження прав старообрядців у тому числі полягали й в забороні обіймати посаду мера. Тому, у 1868 р. генерал-губернатор прохав імператорського дозволу зробити виключення та призначити житомирським мером вибраного більшістю голосів думи старообрядця К. Ляшкова. Проте, міністр внутрішніх справ відмовився надати на розгляд імператора документи для затвердження К. Ляшкова міським головою. В поясненні він зазначав, що дозвіл на призначення «розкольника» на посаду міського голови дасть привід «розкольникам» інших місцевостей добиватися подібного виключення із закону [34, арк. 2-5].

Динаміка проведення обрядіву громаді старообрядців- попівцівм. Житомира в 1887-1922рр.

Рік	Хрещення	Вінчання	Поховання	Рік	Хрещення	Вінчання	Поховання
1887	19	-	-	1905	19	5	4
1888	16	-	-	1906	24	5	2
1889	28	4	22	1907	13	1	-
1890	7	4	7	1908	11	2	7
1891	23	9	13	1909	13	6	7
1892	9	4	12	1910	12	3	1
1893	13	2	11	1911	29	2	10
1894	16	-	10	1912	23	14	16
1895	19	1	19	1913	34	10	18
1896	13	4	12	1914	39	12	7
1897	21	2	9	1915	37	4	16
1898	37	3	5	1916	24	1	8
1899	12	3	7	1917	19	10	17
1900	23	2	11	1918	44	21	31
1901	24	2	10	1919	31	25	37
1902	15	3	1	1920	12	9	6
1903	18	3	6	1921	24	18	6
1904	19	5	3	1922	7	11	6

Складено на основі: [5, арк. 3--145; 7, арк. 2--59; 10, арк. 2--66].

Динаміка проведення обрядів у безпопівській громаді м. Житомира в 1902-1920рр.

Рік	Хрещення	Вінчання	Поховання	Рік	Хрещення	Вінчання	Поховання
1902	13	і	6	1912	69	10	41
1903	50	4	15	1913	76	7	40
1904	17	-	11	1914	82	17	45
1905	57	5	11	1915	72	10	67
1906	65	5	24	1916	51	7	48
1907	50	15	43	1917	46	9	57
1908	55	9	43	1918	51	20	49
1909	71	8	42	1919	61	-	67
1910	56	5	35	1920	45	21	58
1911	75	14	31

Складено на основі: [6, арк. 1--429; 8, арк. 1--302; 9, арк. 2--284].

Житомирські попівці відповідально ставилися до статево-шлюбних стосунків, тому факти народження дітей поза шлюбом, т.зв. «незаконнонароджених», траплялися вкрай рідко - з 1897 до 1916 р. лише шість немовлят [5, арк. 19-25, 80, 85, 89, 105, 115].

У старообрядництво наверталися молоді хлопці, які для створення сімей обирали дівиць-старообрядок. Таким чином, дівчата «переводили» хлопців у віру своїх батьків, протягом 1909-1920 рр. виявлено 11 фактів перехрещень [10, арк. 23-24, 38-40, 45, 52-56]. Старовіри-безпопівці також доєднувалися до згромадження житомирських попівців, у 18981918 рр. таких випадків було 25 [5, арк. 27-28, 102, 104, 126, 134].

На жаль, частина старообрядців стояла перед справжнім викликом долі, будучи мігрантами, вони опинилися у новому соціальному статусі. Для деяких переселенців вкрай важким стало питання працевлаштування і самореалізації. Бідність, з якою зіштовхнулися мігранти, штовхала їх на шлях злочинців. Матеріальна скрута стала причиною появи кримінальних злочинців у середовищі старообрядців.

У 1852 р. поліція затримала старообрядців Кондрата Колеснікова та П. Чернишова, які проживали в Житомирському повіті та м. Бердичеві та займалися фальшивомонетництвом і підробкою офіційних документів. Про П. Чернишова відомо, що він народився у 1812 р. в Ризькій губернії, проте ставши сиротою, довго поневірявся і прибув до м. Дінабург (з 1920 р. - Даугавпілс) Вітебської губернії, де навчався іконописній справі. Згодом П. Чернишов переїхав у Волинську губернію. К. Колесніков був уродженцем сусідньої Подільської губернії. При огляді помешкання старообрядців поліція виявила станок для виготовлення підробних паспортів, 12 свинцевих печаток дум, форми для монет і 243 форми літер [33, арк. Ізв-Ззв].

У серпні цього ж року було зафіксовано випадок нападу старообрядців, які займалися ремонтом мосту на відтинку поштової дороги (Брестське шосе), на селян з с. Соколова Гора Житомирського повіту. Побутовий конфлікт переріс у бійку, що закінчилася втечею селян і переховуванням у корчмі. Старообрядці розбили вікна, але вчинити розправу не дав шинкар, який взявши рушницю, розігнав робочих [41, арк. 1-1зв, 5].

У 1884 р. обурене поведінкою та способом життя місцеве населення с. Рачки Житомирського повіту домагалося виселення з меж населеного пункту старообрядців Михайла Прігожого та Власа Карбовського, які займалися крадіжками та переховуванням злочинців. Відомо, що 45-річний М. Прігожий був міщанином м. Лепель Вітебської губернії, у с. Рачки разом з дружиною Марією проживав на чиншевій землі. Місцеве населення відзначало, що він вів нетверезе життя та приховував підозрілих осіб. Зокрема в його будинку знайшов прихисток відомий злочинець Амос Костюков, який був озброєний револьвером і погрожував селянам, що як спробують його затримати - уб'є їх. М. Прігожий ніде не працював, жив виключно з грабунків, тому у місцевому оточенні сприймався за відчайдушного злочинця [42, арк. 1-1зв].

Інший односельчанин-старообрядець В. Карбовський був приписаний до міщанської громади Житомира, однак проживав разом з дружиною Катериною і дочкою Євдокією у с. Рачки. Поліція неодноразово затримувала 55-річного В. Карбовського за скоєні злочини. Так, у 1878 р. за крадіжки з вагонів його п'ять місяців утримували в Житомирській в'язниці, а у 1882 р. - разом з сином Ісидором перебував під слідством за крадіжки коней. Проте В. Карбовський вийшов на волю, оскільки син взяв усю провину на себе. Волинський губернатор підтримав думку місцевих селян і планував виселити старообрядців в адміністративному порядку, але не отримав схвалення від генерал-губернатора [42, арк. Ізв, 4зв].

У 1888 р. волинський губернатор знову домагався виселення старообрядців, цього разу з с. Могильно Овруцького повіту через панічний острах місцевого неселення. Четверо старообрядців Семен Сидоров, Іван і Федот Жернови (були приписані до громади міщан Овруча), Шибанов займалися виключно крадіжками і перегоном коней у Житомирському і Овруцькому повітах Волинської губернії та Радомисльському повіті Київської губернії. У багатьох селах вони мали своїх «агентів», а крадіжки здійснювали весною-осінню, взимку ж - переважно сиділи у в'язниці [43, арк. 1,3-3зв]. Цікаво, що жертвами конокрадів ставали і шляхтичі. Наприклад, у 1887 р. С. Сидоров та Шибанов у с. Білки Житомирського повіту викрали шість коней, а за їх повернення взяли з потерпілих шляхтичів викуп [43, арк. 1-Ізв].

На початку XX ст. волинський губернатор звернувся до генерал-губернатора з поданням на старообрядців м. Чуднів Житомирського повіту, оскільки ті порушували громадський спокій. У містечку проживало сімей старообрядців, головним заняттям яких був фруктовий промисел. Влітку вони арендували сади, проте виручених коштів на життя їм не вистачало, тому в інші пори року, як зазначав волинський губернатор, «вели вкрай негожий спосіб життя, влаштовуючи вдень у нетверезому стані різного роду буйства, що доходили іноді до серйозних наслідків, а вночі разом з партією євреїв порочної поведінки присвячували час крадіжкам» [45, арк. 1].

Головними керівниками безчинств і грабунків були старообрядці: Терентій Ярославов, Анісім і Єгор Васильєви, Трифон Юшковський, Федір Крепаков, Іріней Іванов, Семен та Іван Смірнови; а також євреї: Мойсей Поташев, Гершко Шнапер, Сруль Карман, Аврум Капцан, Мордко Зак, Борух і Меєр Щокманови, Мордко Цап, Меєр Лейба і Ушер Ульштейн [45, арк. 1].

Позаяк жителі Чуднова боялися помсти злочинної шайки, то про щоденні крадіжки поліції не повідомляли, і винуватці залишалися непокараними. Ввечері місцеве населення майже не виходило на вулиці, так як п'яні члени банди часто скоювали побиття перехожих, які траплялися їм на шляху [45, арк. Ізв].

Чуднівські старообрядці були відомі в кримінальному світі. Наприклад, Є. Васильєв, починаючи з 1880-х рр., тричі сидів у в'язниці за крадіжки; Т. Юшковський у 1896 р. за викрадення коней був засуджений на два роки і дев'ять місяців. Тюремний «досвід» мали і Т. Ярославов (один рік) та Ф. Крепаков (два роки) [45, арк. 1зв-2].

Зрештою злочинність чуднівських старообрядців настільки дошкуляла державним органам, що генерал- губернатор висловив згоду на їхнє відселення, але волинський губернатор все ж обмежився попередженням старообрядців про можливість використання такої крайньої міри [45, арк. 3].

Траплялися і випадки, коли жертвами крадіжок сторони старообрядців ставали члени їхньої ж релігійної громади. Так, вночі 25 лютого 1836 р. Афанасій Тарабукін пограбував торгову лавку купця Андрія Варварова, яка знаходилася в центрі Житомира поруч з Бернардинським костелом. А. Тарабукін викрав цукор, рибу, свічки та інші товари на 355 асигнацій. В ході розслідування з'ясувалося, що А. Тарабукін вже притягався до відповідальності за крадіжки коней [36, арк. 11-12]. Його мати - Пелагея намагалася виправдати сина. За її словами, старшина громади Іван Пірогов був ображений на Афанасія, тому, маючи великі капітали, хитрістю «підставив» її сина. Проте, Волинська кримінальна палата винесла вирок А. Тарабукіну, згідно якого його відправили на поселення в Сибір [36, арк. 1-2,21зв, 24зв].

На початку XX ст. у затінках Житомирської в'язниці загинуло п'ять арештантів, що належали до старовірів поморської згоди: 26-27 листопада 1906 р. від вогнепальних поранень, які, очевидно, отримали при спробі втечі з тюрми, померли житомиряни Костянтин Подішвалов та Лаврентій Лізунов; 28 травня 1908 р. - Іван Гусев; 1909 р. житель м. Новограда-Волинського Єрмолай Косов; 28 березня 1910 р. - житомирянин Василь Шабанов (засуджений вироком Житомирського окружного суду від 24.02.1909 р. в каторгу на 10 років, 7 мес. і 15 днів) [8, арк. 10-11, 28, 56, 66].

Таким чином, громади росіян-старообрядців на території Східної Волині утворилися внаслідок міграційного руху з територій Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі, Прибалтики та Пруссії. На початку XIX ст. їхня чисельність у регіоні не перевищувала 1,5 тис. осіб, проте вже на початку XX ст. більш як в сім разів. Зі сторони влади та панівної церкви переселенці наштовхнулись на низку обмежувальних заходів, утисків і переслідувань лише за їхнє віросповідання, дотримання староправославних традицій. Зокрема, царська адміністрація неодноразово вдавалася до акцій з закриття, знищення їхніх церков і молитовних будинків, заборонялася навіть побудова глав та встановлення дзвонів у культових будівлях. Проте дехто з старообрядців Житомира зміг досягнути високого становища та зібрати значні статки. Внаслідок спільних шлюбів дівчат-старообрядок і польських дворян у громаді житомирських попівців з'явилися носії дворянських титулів. Відомими у краї були і родини старообрядницьких купців Землякових, Пірогових, Варварових, Євфімових, Ляшкових. У старовірів- поморців Житомира майже всі духовні наставники обиралися з-поміж віруючих їхньої ж громади, натомість старообрядці-попівці запрошували духовенство з інших губерній - Бессарабської, Чернігівської і російських - Московської та Калузької. Варто відзначити, що кризове становище переселенців, бідність, відсутність засобів для виживання, проблема з працевлаштуванням та самореалізацією отримали прояв у девіантній поведінці деяких росіян-старообрядців.



Список використаних джерел

1. Абрамов Н. Состояние миссионерского дела в Волынской епархии со 2-й полов. 1904 года по 2-ю полов. 1907 года И Волынские епархиальные ведомости (далі - ВЕВ). - 1907. - №26 (часть официальная). - С.601-610.

2. Варадинов Н. История Министерства внутренних дел. Кн.8. История распоряжений по расколу. - Санкт-Петербург, 1863. - 656 с.

3. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т.Х, ч.З. Волынская губерния / Сост. Генеральнаго штаба штабс- капитан Фритче. - Санкт-Петербург: Типография Департамента Генерального штаба, 1850. - 240 с.

4. Волошин Ю. В. Російські старообрядці на території Волинської губернії у дореформений період П Краєзнавство. - 2000. - №1-С.168-173.

5. Державний архів Житомирської області. - Ф.1. - Оп.77. - Спр.1747.- 145 арк.

6. Там само. - Спр.1754. - 429 арк.

7. Там само. - Спр.1779. - 64 арк.

8. Там само. - Спр.1781. - 587 арк.

9. Там само. - Спр.1792. - 294 арк.

10. Там само. - Спр.1801. - 146 арк.

11. Державний архів Київської області. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.5321. - 88 арк.

12. Там само. - Оп.1. Спр.10884. - 68 арк.

13. Там само. - Оп.1. - Спр.22395. - 98 арк.

14. Там само. - Оп.1. - Спр.22424. - 5 арк.

15. Там само. - Оп.1. - Спр.27221. - 60 арк.

16. Там само. - Оп.1. - Спр.28132 6.-4 арк.

17. Там само. - Оп.145. - Спр.711. - 20 арк.

18. Там само. - Оп.166. - Спр.275. - 69 арк.

19. Там само. - Оп.176. - Спр.478. - 2 арк.

20. Там само. - Оп.179. - Спр.154. - 5 арк.

21. Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині(1793- 1917 рр.). - Житомир: Журфонд, 1996. - 174 с.

22. Заварина А. А. Русское население восточной Латвии во второй половине XIX - начале XX века: историко-этнографический очерк. Рига: Зинатне, 1986 // Русские Латвии. - URL: http://www. russkije.lv/ru/pub/read/rnvl/mvl_glava_l.html

23. Из Бердичева // Киевские епархиальные ведомости. - 1884.№3 (отдел неофициальный). -С.132-133.

24. Кожурин К. Покров Владычицы над Древлянской землей // Меч духовный. - 2005. -№18.-С.7.

25. Мокрицький Г. П., Лазунов В. Я. Покровська церква на Каракульній, 6: історія місцевості, старообрядців і їхнього храму: архітектурно-краєзнавчий нарис. - Житомир: Волинь, 2001. - 48 с.

26. Старообрядческие школы в Юго-Западном крае // ВЕВ. - 1888. -№31 (часть неофициальная). - С.1181-1182.

27. Сычевский А. А., Таранец С. В. Историко-этнографическая экспедиция на Житомирщину июля 2012 года // Судьба старообрядчества в XX - начале XXI вв.: история и современность: сборник научных трудов и материалов. -2013. -Вып.6. -С.205-227.

28. Таранець С. В. Розселення та соціально-економічне становище старообрядців Волині в XIX - на початку XX ст. // Український історичний журнал. - 2008. - №3. - С.75-86.

29. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. - Ф.127. - Оп.658. - Спр.571. - 35 арк.

30. Там само. - Ф.127. - Оп.660. - Спр.206. - 5 арк.

31. Там само. - Ф.442. - Оп.1. - Спр.1482. - 5 арк.

32. Там само. - Оп.1. - Спр.3513. - ЗО арк.

33. Там само. - Оп.1. - Спр.6395. - 85 арк.

34. Там само. - Оп.47. - Спр.366. - 6 арк.

35. Там само. - Оп.68. - Спр.178. -11 арк.

36. Там само. - Оп.144. - Спр.637. - 33 арк.

37. Там само. - Оп.152. - Спр.897. - 27 арк.

38. Там само. - Оп.181. - Спр.34. - 6 арк.

39. Там само. - Оп.522. - Спр.236. - 89 арк.

40. Там само. - Оп.620. - Спр.185. - 99 арк.

41. Там само. - Оп.802. - Спр.174. - 6 арк.

42. Там само. - Оп.834. - Спр.198. - 4 арк.

43. Там само. - Оп.838. - Спр.56. - 15 арк.

44. Там само. - Оп.847. - Спр.336. - 3 арк.

45. Там само. - Оп.850. - Спр.260. - 3 арк.

46. Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край снаряженной Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования. Т.7. - Санкт-Петербург, 1872. -612 с.



References

1. Abramov N. Sostojanie missionerskogo dela v Volynskoj eparhii so 2-j polov. 1904 goda po 2-ju polov. 1907 goda // Volynskie eparhial'nye vedomosti (dali - VEV). - 1907. -№26 (chast' oficial'naja). -S.601-610.

2. Varadinov N. Istorija Ministerstva vnutrennih del. Kn.8. Istorija rasporjazhenij po raskolu. - Sankt-Peterburg, 1863. - 656 s.

3. Voenno-statisticheskoe obozrenie Rossijskoj imperii. T.X, ch.3. Volynskaja gubernija / Sost. General'nago shtaba shtabs-kapitan Fritche.

4. Sankt-Peterburg: Tipografija Departamenta General'nogo shtaba, 1850. - 240 s.

5. Voloshyn Ju. V. Rosijs'ki staroobrjadci na terytorii' Volyns'koi' gubernii' u doreformenyj period і і Krajeznavstvo. - 2000. - №1-2. - S.168-173.

6. Derzhavnyj arhiv Zhytomyrs'koi' oblasti. - F.l. - Op.77. - Spr.1747.- 145 ark.

7. Tam samo. - Spr.1754. - 429 ark.

8. Tam samo. - Spr.1779. - 64 ark.

9. Тат samo. - Spr.1781. - 587 ark.

10. Tam samo. - Spr.1792. - 294 ark.

11. Tam samo. - Spr.1801. - 146 ark.

12. Derzhavnyj arhiv Kyi'vs'koi' oblasti. - F.2. - Op.l. - Spr.5321. -88 ark.

13. Tam samo. - Op.l. Spr.10884. -68 ark.

14. Tam samo. - Op.l. - Spr.22395. -98 ark.

15. Tam samo. - Op.l. - Spr.22424. - 5 ark.

16. Tam samo. - Op.l. - Spr.27221. -60 ark.

17. Tam samo. - Op.l. - Spr.28132 b.-4 ark.

18. Tam samo. - Op.145. - Spr.711. - 20 ark.

19. Tam samo. - Op.166. - Spr.275. - 69 ark.

20. Tam samo. - Op.176. - Spr.478. - 2 ark.

21. Tam samo. - Op.179. - Spr.154. - 5 ark.

22. Zhyljuk S. I. Rosijs'ka pravoslavna cerkva na Volyni (17931917 rr.). - Zhytomyr: Zhurfond, 1996. - 174 s.

23. Zavarina A. A. Russkoe naselenie vostochnoj Latvii vo vtoroj polovine XIX - nachale XX veka: istoriko-jetnograficheskij ocherk. Riga: Zinatne, 1986 // Russkie Latvii. - URL: http://www.russkije.lv/ru/ pub/read/mvl/mvl_glava_l.html

24. Iz Berdicheva // Kievskie eparhial'nye vedomosti. - 1884. - №3 (otdel neoficial'nyj). - S.132-133.

25. Kozhurin K. Pokrov Vladychicy nad Drevljanskoj zemlej // Mech duhovnyj. - 2005. -№18.- S.7.

26. Mokryc'kyj G. P., Lazunov V. Ja. Pokrovs'ka cerkva na Karakul'nij, 6: istorija miscevosti, staroobrjadciv і i'hn'ogo hramu: arhitektumo-krajeznavchyj narys. -Zhytomyr: Volyn', 2001. - 48 s.

27. Staroobrjadcheskie shkoly v Jugo-Zapadnom krae // VEV. - 1888. - №31 (chast' neoficial'naja). - S.1181-1182.

28. Sychevskij A. A., Taranec S. V. Istoriko-jetnograficheskaja jekspedicija na Zhitomirshhinu ijulja 2012 goda // Sud'ba staroobrjadchestva v XX - nachale XXI vv.: istorija і sovremennost': sbornik nauchnyh trudov і materialov. -2013.- Vyp.6. - S.205-227.

29. Taranec' S. V. Rozselennja ta social'no-ekonomichne stanovyshhe staroobrjadciv Volyni v XIX - na pochatku XX st. // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhumal. -2008.- №3. -S.75-86.

30. Central'nyi derzhavnyj istorychnyi arhiv Ukrai'ny u m. Kyievi. -F.127.-Op.658. - Spr.571.-35 ark.

31. Tam samo. -F.127. - Op.660. - Spr.206. - 5 ark.

32. Tam samo. -F.442. - Op.l. - Spr.1482. - 5 ark.

33. Tam samo. - Op.l. - Spr.3513. - 30 ark.

34. Tam samo. - Op.l. - Spr.6395. - 85 ark.

35. Tam samo. - Op.47. - Spr.366. - 6 ark.

36. Tam samo. - Op.68. - Spr.178. - 11 ark.

37. Tam samo. - Op.144. - Spr.637. - 33 ark.

38. Tam samo. - Op.152. - Spr.897. - 27 ark.

39. Tam samo. - Op.181. - Spr.34. - 6 ark.

40. Tam samo. - Op.522. - Spr.236. - 89 ark.

41. Tam samo. - Op.620. - Spr.185. - 99 ark.

42. Tam samo. - Op.802. - Spr.174. - 6 ark.

43. Tam samo. - Op.834. - Spr.198. - 4 ark.

44. Tam samo. - Op.838. - Spr.56. - 15 ark.

45. Tam samo. - Op.847. - Spr.336. - 3 ark.

46. Tam samo. - Op.850. - Spr.260. - 3 ark.

Размещено на Allbest.ru

...