Передумови Селянської реформи 1861 року в Росії через призму діяльності секретних комітетів

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930 (73): 94 (470+571) «1861»

Передумови Селянської реформи 1861 р. в Росії через призму діяльності секретних комітетів

Анатолій Савчук

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, аспірант (Україна)

Анотація

Мета статті полягає у представленні характеристики діяльності Секретних Комітетів із селянської справи у 1825-1848 рр., а також впливу їх рішень на результати підготовчого процесу Селянської реформи 1861 р. в Росії. У статті зроблено аналіз кризових явищ в Російській імперії у першій половині ХІХ століття, де у всіх сферах життя суспільства (соціальній, економічній, політичній та духовній) виникли передумови для скасування кріпосного права, а також склалося розуміння необхідності проведення реформ: селянство висловлювало його в формі заворушень, панівні верстви - у формі висунення різних пропозицій, проектів скасування кріпосного права, влада - у формі спроб проведення часткових реформ, абсолютна неефективність яких показала необхідність глобальних перетворень у масштабі всієї країни.

Ключові слова: Селянська реформа 1861 р., Росія, Головний Комітет із селянської справи, Секретний комітет із селянської справи, Микола І, кріпацтво.

російський імперія кріпосний реформа

Анатолий Савчук

Винницкий государственный педагогический университет имени Михаила Коцюбинского, аспирант (Украина)

Предпосылки Крестьянской реформы 1861 г. через призму деятельности Секретных комитетов

Аннотация. Целью статьи является представление характеристики деятельности Секретных Комитетов по крестьянскому делу в 1825-1848 гг, а также влиянию их решений на результаты подготовительного процесса Крестьянской реформы 1861 г. в России.

В статье сделан анализ кризисных явлений в Российской империи в первой половине XIX века, где во всех сферах жизни общества (социальной, экономической, политической и духовной) возникли предпосылки для отмены крепостного права, а также сложилось понимание необходимости проведения реформ: крестьянство выражало его в форме беспорядков, господствующие слои - в форме выдвижения различных предложений, проектов отмены крепостного права, власть - в форме попыток проведения частичных реформ, абсолютная неэффективность которых показала необходимость превращений в масштабе всей страны.

Ключевые слова: Крестьянская реформа 1861 г., Россия, Главный комитет по крестьянскому делу, Секретный комитет по крестьянскому делу, крепостничество, Николай I.

Abstract

Anatoliy Savchuk

Vinnytsia State Pedagogical University named after Mykhailo Kotsiubynsky, postgraduate student(Ukraine)

Preconditionsof the Emancipation Reform of 1861 in the prism of activity of Secret Committee

The purpose of the article is to present the peculiarities of the activities of the Secret Committee on Peasant's Affairsin 1825-1848 years, and the influence of its decisions on the results the preparatory process of the Emancipation reform of 1861 in Russia.

The article analyzes the crisis fact in the Russian Empire in the first half of the nineteenth century. All the realms of society's life (social, economic, political) have caused prerequisites for the abolition of serfdom and the need for reforms was understood.The peasantry expressed it in the form riots; the aristocracy - in the form of nominating various proposals draft abolition of serfdom; Government- in the form of attempts to implement partial reforms.The absolute ineffectiveness of that reforms showed the demand for global transformations on a scale of the whole country.

Article analyses the main documentary results of the Secret Committees of 1803 («Ordinance on Free Farmers», «Ordinance on the Overseas Peasants», «The Ordinance on the Kurland Peasants» and «The Ordinance for the Livland Peasants»; 1826 «The Change Project Ranks Tables»and «Administrative Reform Project»; 1835 Inventory Reform Project; 1839 «The Law on Obliged Peasants», 1842; 1844 «Order to give masters the right to let the peasants go free without land»and«Ordering the right of the masters to free his peasants in the estates that were laid in the banks»; 1846, 1847 the decree of November 8, 1847,which allowed the masters peasants to redeem the will of the land in the event of sale of the estate from public auction; 1848 law of March 3, 1848, granting the serfs the right to acquire real estate with the consent of the masters).

Separately, the Inventory Reform was considered as the first tangible attempt to reform the serfdom of the Russian Empire.

Key words: Emancipation reform 1861, Russia, Main Committee of Peasant's affairs, Secret Committee of Peasant's affairs, Nicolai I of Russia, serfdom

3 січня 1857 року в присутності Імператора Олександра ІІ були зібрані Голова Державної Ради генерал-ад'ютант князь Орлов, голова Департаменту Законів Ради граф Блудов, міністри: імператорського двору граф Адлерберг, внутрішніх справ Ланський, фінансів Брок, шеф жандармів князь Долгоруков і члени Державної Ради князь Гагарін, барон Корф, генерал- ад'ютанти Чевкін і Ростовцев. Ця подія знаменувала собою створення Секретного комітету з селянської справи і стала початком історії реформи, яку сучасники назвали Великою.

Рівень дослідження проблематики реформи 1861 року є надзвичайно високим, більшість її аспектів охоплені істориками. Не залишився осторонь й Головний Комітет з селянської справи. Характеристика діяльності Комітету мала місце в працях російських [8], українських [9] і зарубіжних [7] вчених, але досліджень, що освітлювали б попередників Головного Комітету, численних Секретних комітетів, створених Миколою І, поки не з'являлось. Тому мета статті полягає в узагальнюючій характеристиці діяльності Секретних комітетів, які намагались вирішити селянське питання у 1825-1848 роках.

Кризові явища в розвитку феодальної Росії, спричинені наявністю кріпацтва, виявилися досить швидко. Як переконливо доведено численними дослідженнями істориків і економістів, можливості кріпосного господарства як економічної системи вже під кінець першої чверті XIX ст. були вичерпані. У Росії почалася глибока криза, що до середини XIX ст. досягла такого рівня, при якому подальший розвиток країни на базі кріпосницьких відносин був би неможливим.

У чому ж саме полягала криза і чи дійсно вона була настільки глибокою та серйозною, що вимагала докорінної зміни віками усталеного життєвого укладу? Відповідь на це питання дає аналіз соціально-економічного становища в Росії на початку XIX ст. Повного застою і занепаду не було ні в сільському господарстві, ні в промисловості. Але необхідно відзначити, що, по суті, усі економічні успіхи та досягнення Росії першої половини ХІХ ст. досягалися не на основі кріпосницької системи, а, скоріше,- в її обхід, у результаті розвитку нових, капіталістичних відносин. Водночас розвиток капіталізму всіляко гальмувався існуванням кріпосного права.

З одного боку, в дореформеній Росії зберігалася низька продуктивність праці внаслідок незацікавленості кріпосного працівника в результатах виробництва. З іншого - і поміщицьке, і селянське господарства були змушені підкорятися вимогам всеросійського ринку.

Розширювалося економічне і соціальне розшарування селянства, зубожіння одних і успішне входження в ринкові відносини інших. Симптоматичним фактом стала оренда і купівля землі окремими селянами.

Зростали масштаби обезземелення селян. Відбувалося або перетворення їх у заробітчан, або надмірне збільшення роботи на панщині. Так, наприклад, за першу половину XIX ст. у чорноземній смузі поміщики збільшили власні оранки і відняли у селян половину земель, які були в їхньому користуванні. Частка ж дворових селян (тобто повністю позбавлених ріллі) виросла з 4 до 7%, що становило 1,5 млн. чоловік [2, с. 120].

Збільшувалася поміщицька заборгованість державі. У кінці 1850-х років 65% селян- кріпаків були закладені поміщиками в кредитні установи. Більше 12% дворян-поміщиків продали свої маєтки.

Промисловий переворот, що почався в країні в 1840-х роках, породжував необхідність у вільній та кваліфікованій робочій силі, а також - у ринкові збуту промислової продукції. Однак кріпосне право, зберігаючи особисту залежність селянина від поміщика, ускладнювало його перехід в категорію найманих робітників. Кріпосний селянин-заробітчанин зобов'язаний був ділитися заробітком з поміщиком, а це призводило до подорожчання робочої сили, збереження паразитичного характеру поміщицьких доходів. Крім того, заробітчанин залишався сезонним, некваліфікованим робітником, чия праця не відповідала потребам машинного виробництва. Кріпосна система консервувала бідність переважної маси населення, його низьку купівельну спроможність, а це гальмувало розвиток ринку збуту.

В умовах становлення капіталістичного устрою і розкладання феодально-кріпосницької системи господарства застарілі патріархальні відносини були головною перешкодою економічного розвитку країни. Особливо нестерпним для селян залишався феодальний гніт. Їх наполегливе прагнення звільнитися виразилося в збільшенні числа селянських заворушень: за всю першу чверть XIX ст. таких було зафіксовано 26, у другій чверті XIX ст. - вже по 43 щорічно [2, с. 68].

У першій половині XIX ст. чітко простежується зростання соціальних конфліктів: збільшилася кількість замахів незадоволених селян на життя поміщиків (з 1836 по 1851 р були вбиті 139 поміщиків); зросла кількість селянських заворушень (в 1850-1856 рр. їх було 215, а в 1856-1860 рр. - 833) [2, с. 243]. У надії на отримання свободи селяни цілими волостями прямували до міст, в роки Кримської війни намагалися записатися «у ратники». Міністерству внутрішніх справ доводилося силою повертати їх до маєтків.

Без скасування кріпосного права виявилося неможливим зміцнення і вдосконалення державної системи управління, занепад якої був очевидною для найбільш освіченої і по- державницькому налаштованої частини правлячої еліти.

Крім того, правлячі групи усвідомили, що без реформ неможливо подолати відсталість країни, повернути Росії втрачені після кримської катастрофи велич і міжнародний вплив.

У цей час активізувалася суспільно-політичне життя в країні та склалися три громадські течії: консервативна, що не допускала серйозних перетворень; ліберальна, що пропонувала звільнити селян із землею; радикальна, що закликала до революційної ліквідації нинішнього ладу. Найбільшого поширення в соціумі набули ідеї лібералізму. Вони стали впливати і на частину правлячої еліти, яка все більше усвідомлювала аморальність кріпацтва, його згубний вплив на всі сфери життя російського суспільства. Свій вплив здійснював і досвід передових європейських країн, де цілком ефективно розвивався капіталізм, формувалося громадянське суспільство, затверджувалися свободи і права людини.

Всі зазначені фактори настійно вимагали скасування кріпосного права. Однак самодержавство, розуміючи необхідність звільнення селянства, не могло піти на це всупереч волі дворянства. Для того, щоб уряд зважився піти на такий крок, потрібна була подія, яка приголомшила б усю країну. І такою подією стала Східна війна, яка продемонструвала з граничною ясністю всю відсталість кріпосницької держави. Кримська кампанія, що здавалася, до її початку, легкою прогулянкою для мільйонної російської армії, виявилася програною. А військові невдачі, пережиті Росією на полі битви, виявили в очах світової спільноти неспроможність самодержавної влади.

Поразка Росії відкривала безрадісну перспективу. Перед країною постала соціально- політична проблема, від розв'язання якої залежала подальша доля країни. Адже, завдяки болючій поразці у Східній війні, виявилася відсталість Росії, була розвіяна ілюзія про перевагу російських порядків у порівнянні з країнами Заходу. Питома вага Росії у світовому промисловому виробництві до 1860 р. складала всього лише 1,72%. Вона поступалася Франції в 7,2 рази, Німеччині - в 9 разів, Англії - у 18 разів [2, с. 431]. Приниження зазнала національна свідомість; суспільство і частина правлячих кіл пробудилися до пошуку шляхів подолання відсталості. Гостро постала необхідність повернення Росії статусу великої держави, втраченого в результаті поразки і виконання умов Паризького мирного договору. Відновити своє міжнародне значення могла лише оновлена Росія.

Уряд не міг не відчувати впливу ходу економічного розвитку, що і зумовило проведення ряду заходів, що мали об'єктивно буржуазний характер та були спрямовані на забезпечення розвитку промисловості, торгівлі і т.д. Але в центрі урядової політики стояло селянське питання. Об'єктивний хід історії штовхав уряд до скасування кріпосного права. Це викликалося навіть міркуваннями державної безпеки: привид «пугачовщини» продовжував жахати панівні кола. Однак здійснити звільнення селян можна було лише певною мірою спираючись на згоду дворянства. Російські самодержці пам'ятали не лише про народні бунти, а й про палацові перевороти, під час яких дворянство скидало з престолу неугодних царів.

Для вирішення селянського питання уряд розробив низку заходів у багатьох губерніях, утім, переважно вони мали боязкий і вимушений характер.

Найбільш суттєві спроби реформування були проведені в першій чверті XIX ст. щодо прибалтійського селянства. Безперервні селянські заворушення в Прибалтиці на межі XVIII- XIX ст. змусили уряд Олександра I приступити до аграрних перетворень. 11 травня 1803 року був виданий указ про заснування комітету з «покращення побуту» [4, c. 486] остзейських селян. Складений комітетом проект був затверджений царем 20 лютого 1804 року [4, c. 548] та розповсюдився також на Естляндію.

За цим законом селяни визнавалися прикріпленими до землі, а не до власника маєтку, і продаж їх без землі заборонявся. За селянами закріплювалися спадкові ділянки землі на 25 років. Якщо ділянку відбирали раніше цього терміну, то поміщик зобов'язувався компенсувати селянам понесені ними витрати (землею наділялися тільки селяни, а не наймити, які так і не отримували земельного наділу). Повинності за користування землею були значно підвищені. Селяни отримували деякі особисті права (право володіння нерухомим майном, право вступу до шлюбу).

Таким чином, не зважаючи на певні поступки, феодальні виробничі відносини зберігалися, і в положенні селян не відбулося ніяких суттєвих змін. Природно, що цей закон не міг задовольнити селянство. Восени 1805 року знову відбулися селянські заворушення, які були придушені збройною силою. Водночас Положення від 20 лютого 1804 р. не задовольняло і дворянство, яке добилося виданням в 1809 р. ряду «додаткових статей», які погіршили становище селян (збільшення панщини, повернення поміщикам частини земель колишніх селянських садиб). З іншого боку, додаткові статті містили пункти, які визначали розмір оплати праці наймитів, обмежували тривалість робочого дня на панщині 12 годинами, одна година роботи вночі прирівнювався до півтори години роботи вдень [2, с. 687].

Однак у 1811 році естляндські поміщики знову поставили перед урядом питання про звільнення селян без землі, що фактично не вносило будь-яких істотних змін у становище селян, оскільки земля - основа феодального способу виробництва - повністю зберігалася в руках поміщиків. Згідно із законом від 24 травня 1816 р., кріпосне право скасовувалося, але естляндське лицарство залишало собі повне право власності на землю, тобто повністю обезземелювало селян [4, с. 628-653].

Для реалізації цього закону встановлювався 14-річний термін. Селянам надавалися права вільних станів, однак адміністративно-поліцейська влада залишалася в руках поміщиків. Виконання прийнятих поміщиками рішень покладалося на волосну поліцію, в повній залежності від якої перебували мирські спільноти. Надання селянам у користування поміщицьких земель і їх продаж також повністю залежав від поміщиків. Таким чином, селяни були зовсім позбавлені своїх земель і, будучи наділені правами вільних станів, фактично зберігали залежність від колишніх власників.

28 серпня 1817 року була видана аналогічна естляндській «Постанова про курляндських селян» [4, с. 789], а 26 березня 1819 року -«Положення про ліфляндських селян» [4, с. 853].

Скасування кріпосного права в прибалтійських губерніях мало поліпшило становище селян. Юридична свобода внаслідок збереження поміщицької влади над громадою перетворювалася майже на фікцію. За користування поміщицькою землею селяни зобов'язані були три чверті орендної плати відпрацьовувати натурою, тобто нести панщину, яка в результаті встановлення відрядної оплати вимагала значно більшої витрати часу, ніж це передбачалося законом. Вільнонаймана ж праця так і не набула поширення. Виробничі відносини в Прибалтиці не змінилися, продовжуючи не відповідати рівню розвитку продуктивних сил.

Селянські заворушення в Прибалтиці не зупинялися, і в 1840-х роках прийняли досить значні розміри. Це змусило уряд у 1849 р. затвердити нове «Ліфляндське селянське поземельне уложення» [4, с. 660], поширене в 1856 р. на Естляндію. Однак це Уложення, що забороняло поміщику використовувати в інших цілях так звану податну землю (що здавалась у найм селянам), а також зобов'язувало надавати її переважно селянам цієї смуги, насправді давало можливість поміщикам зменшити розміри орендних земель. В результаті дане Уложення теж не поліпшило становище селянства, яке зреагувало на його введення серйозними заворушеннями.

У першій половині XIX ст. робилися й інші спроби реформування кріпосного права. У 1803 р. з ініціативи одного з великих поміщиків, графа С.П. Румянцева, був виданий закон про вільних хліборобів, згідно з яким поміщикам надавалося право відпускати селян на волю, наділяючи їх землею. Цей указ істотного значення не справив, адже звільнення селян, як і умови цього звільнення, залежали винятково від поміщиків. За першу чверть століття в розряд «вільних хліборобів» було переведено всього 33782 чоловічі душі, що становило менше 0.5% від загальної кількості кріпаків. Тим не менше, видання цього закону все ж означало значну поступку для капіталістичних відносин, розвиток яких набирав обертів.

Оскільки дворянство (за винятком окремих представників) не погоджувалося з ліквідацією кріпосного права, уряд, незважаючи на розуміння необхідності скасувати його, реальних кроків у цьому напрямку не робив, зберігаючи status quo. Тим паче, оскільки селянське питання мало, знову-ж таки, першочергове значення, різні проекти скасування кріпосного права неодноразово мали місце. Так, у 1818 р. Олександр I доручив одночасно кільком особам, зокрема, Олексію Аракчеєву, скласти проекти «селянської реформи», вказавши при цьому, щоб проект «... не укладав в собі ніяких заходів обмежувальних для поміщиків, і особливо, щоб заходи ці не являли нічого насильницького з боку уряду» [9, с. 437].

Микола І, який став на російський престол в грудні 1825 р., неодноразово висловлювався про необхідність скасування кріпосного права, втім, не намагаючись особливо здійснювати в цьому напрямку певних заходів. У 1839 р. Олександр Бенкендорф, вказуючи на доцільність поступової відміни кріпосного права, писав: «Почати коли-небудь і з чого-небудь треба, і краще почати поступово. Обережно, ніж чекати, поки почнеться знизу, від народу. Тоді тільки буде міра рятівна , коли буде зроблена самим урядом, тихо, без шуму, без гучних слів, і буде дотримана розумна поступовість. Але що це необхідно, і що селянський стан є порохова міна, в цьому всі згодні» [1. с. 32].

У другій чверті століття селянське питання було предметом неодноразових обговорень у численних, створених спеціально для його вирішення, Секретних комітетах. Наприклад, у комітеті 6 грудня 1826 р. обговорювався проект Михайла Сперанського про те, щоб зробити селян закріпленими не за власником, а за землею. У проекті комітету намічалася заборона усілякого відчуження селян без землі, продажу їх «на звезення». У проекті особливим положенням про дворових передбачалося не тільки обмеження прагнення поміщиків переводити своїх селян у дворові, а й створення ряду умов, що спонукали б поміщиків скорочувати кількість челяді. Водночас у проекті передбачалося право власників звільняти своїх селян не тільки землею, але і без землі, правда, лише за згодою останніх. Таким чином, цей пункт суперечив початковим пропозиціям Сперанського. Але навіть ці обережні заходи викликали різкий опір дворянства. Микола I, спочатку схваливши проект, все ж відстрочив його затвердження на невизначений час.

Другий Секретний комітет був утворений у березні 1835 року. Ним було розроблено план поступового знищення кріпосного права, що полягав «у встановленні для селян вірного і з усією обережністю розміреного переходу від одного ступеня на вищий і, так би мовити, нечутливого зведення їх від стану кріпосного до стану свободи в тій мірі, яку закон справедливості і користь державна допустити можуть» [9, c. 22]. «Вищим ступенем» свободи селян, на думку комітету, мало стати обезземелення їх за зразком прибалтійських губерній. Однак і цей план не отримав ніякої практичної реалізації, і єдиним результатом роботи комітету 1835 р. стала підготовка реформи державних селян.

Наступний Секретний комітет був утворений наприкінці 1839 і продовжував свою роботу до початку 1842 г. Він займався питанням «про зміни побуту кріпаків» [9, c. 28]. Зростання селянського руху викликало значну тривогу серед правлячої еліти, розуміючої необхідність певного регламентування відносини поміщиків з селянами за умови збереження кріпосного права. Спочатку це планувалося здійснити шляхом введення так званих інвентарів, що передбачали укладення особливих договорів, в яких встановлювалися б як розміри селянських наділів, так і повинності за користування ними. Однак спроба втрутитися у взаємини поміщиків з селянами з метою запобігання зростанню селянського руху зустріла завзятий опір дворянства, в силу чого уряд вкотре пішов на поступки. Наслідком цього з'явився закон про «зобов'язаних селян», виданий 2 квітня 1842 р., ініціатором якого був міністр державного майна Павло Кисельов. Будучи прихильником регламентації відносин поміщиків і селян, Кисельов, вважав за необхідне зберегти в руках дворянства всю землю, якою вони володіли. Керуючись цим, він піддав критиці указ 1803 р. «про вільних хліборобів», за яким поміщики мали право звільняти селян лише із землею.

«Звільнення селян з землею, - писав Кисельов, - вимагало переходу всієї нерухомої власності з володіння дворян на користь нижчого стану. Наслідком цього заходу було б знищення самостійності дворянства і появи демократії з людей, які перейшли з кріпосного стану» [9, с. 35].

Згідно з указом про «зобов'язаних селян» поміщикам, «які самі того побажають, надавалося право укладати за взаємною згодою» [9, с. 64] з селянами договори про користування означеною кількістю землі на певних умовах. Поміщики зберігали «повне право вотчинної власності на землю» [9, с. 65], а також права вотчинної поліції і суду. В силу того, що укладання договорів з селянами і встановлення розмірів наділу та повинностей залежали винятково від волі поміщиків, цей закон не мав майже ніякого практичного значення. На його основі було переведено на становище зобов'язаних селян всього 24708 ревізьких душ, що склало близько 0,25% від загальної кількості поміщицьких селян. «... Умови про зобов'язаних селян були придумані, можливо і з умислом, такі, що їх неможливо було виконати» [9, с. 42], характеризував цей закон згодом сам Олександр II.

У 1847 р Микола I висловив бажання, щоб дворяни Смоленської губернії перевели своїх селян у розряд зобов'язаних. Приймаючи депутацію дворянства, він сказав: «... земля, заслужена нами, дворянами, або предками нашими, є наша дворянська. Зауважте, - продовжував він, - що і говорю з вами як перший дворянин в державі, але селянин, який перебуває тепер в кріпосному стані, що затверджувалось у нас майже не за правом, а звичаєм через довгий час, не може вважатися власністю, а ще менше - річчю» [9, с. 155].

На початку 1840-х був створений спеціальний секретний комітет з питання про дворових селян. Рішення його про скорочення чисельності дворових, що передбачалося ще проектом їх попередників 6 грудня 1826, знову не були затверджені Миколою I і за «височайшим повелінням» пропонувалося «залишити цю справу надалі до зручного часу» [9, с. 115].

Черговий секретний комітет з цього ж питання було скликано в 1844 р, за пропозицією якого 12 червня було видано два розпорядження: перше - про надання поміщикам права відпускати дворових людей на волю без землі за обопільною згодою, друге - про право поміщика звільняти своїх дворових у маєтках, які були закладені в банках. Природно, ці укази не могли мати жодного значення для зменшення кількості дворових селян.

Секретні комітети 1846, 1847 та 1848 років, створені для обговорення селянського питання, також не внесли жодних істотних нововведень. Безпосередніми результатами їх діяльності можна віднести такі закони: указ від 8 листопада 1847 р. [2, с. 438], який дозволяв поміщицьким селянам викупитися на волю з землею в разі продажу маєтку з публічного торгу (проте цей указ викликав невдоволення дворянства і був фактично скасований в 1849 р., тим паче, що викуп селян і в цих випадках був поставлений у залежність від згоди поміщика), і закон від 3 березня 1848 р., що надавав кріпакам право набувати нерухому власність, «... але не інакше, як за згодою своїх поміщиків» [2, с. 443].

Що стосується майна кріпаків, раніше ними придбаного на ім'я свого власника, то закон з цього приводу велів наступне: «Ніяких про те від кріпаків суперечок не допускати і ніяких по них проваджень не робити» [2, с. 450], залишаючи це цілком на розсуд поміщика.

На завершення необхідно детальніше зупинитися на інвентарній реформі. Як уже зазначалося, проект Кисельова про введення інвентарів, тобто чітко визначеної регламентації відносин поміщиків з селянами, викликав суттєвий опір дворянства та був відкинутий. Але пізніше, в 1846 р, його поширили на Правобережну Україну, де поміщиками були польські дворяни. Інакше кажучи, втілення цього закону в життя було викликане чисто політичними міркуваннями. Уряд ставив своїм завданням створити собі опору в селянстві на випадок подальшого розвитку польського національно-визвольного руху, в якому польська шляхта грала керівну роль. Водночас, певний вплив справило і повстання галицьких селян у 1846 р., що змусило уряд прискорити введення інвентарів, які б регламентували розміри селянських наділів і повинностей за користування ними. Поміщики вже не мали права в подальшому зменшувати наділи, а також збільшувати повинності.

Отже, введення інвентарів повинно було в якійсь мірі обмежити поміщицьку сваволю. Однак практично навіть вони нічого не змінювали, адже складання інвентарів доручалося... самим поміщикам. До того ж вони, як правило, намагалися ігнорувати цей закон, про що доповідав царю в своїх доповідях генерал-губернатор Бібіков. В умовах деградації всього державного апарату, коли, за словами начальника Третього відділу Бенкендорфа, «серед них рідко зустрічаються порядні люди» [5, с. 23], уряд не мав змоги забезпечити виконання навіть цього рішення. У кінці 1840-х років закон про введення інвентарних правил був поширений і на північно-західні губернії (Віленська, Ковенська, Гродненська), проте через протидію місцевого дворянства так і не був реалізований.

Якщо до 1848 року уряд ще робив боязкі кроки в селянському питанні, то революція кінця 1840-х років на Заході настільки налякала російську імперську верхівку, що розмови про скасування кріпосного права були припинені. Винятком була лише спроба уряду в 1853 році регламентувати панщину [3, с. 283-296]. Як відомо, в 1797 році, після великих селянських заворушень, імператором Павлом I був виданий указ про триденну панщину. Указ цей, по суті, рекомендував саме поміщикам такий розмір панщини, а не законодавчо встановлював його. Протягом першої половини століття про цей указ часом згадували, проте він не виконувався. А 24 жовтня 1853 року Міністерство внутрішніх справ направило місцевим властям секретний циркуляр, який наказував ватажкам дворянства, «щоб вони самі виконували і при всіх випадках нагадували поміщикам про неодмінне дотримання закону, за яким зобов'язані працювати на користь поміщика тільки три дні на кожному тижні» [2, с. 386].

Циркуляр цей також не призвів до жодних значних зрушень у питанні про розмір панщини. Протягом першої половини століття уряд, розуміючи небезпеку, яку таїло в собі кріпосне право, не міг поза волею дворянства піти на будь-які серйозні зміни становища селянства.

Підводячи підсумки ситуації, що склалася в Російській імперії до моменту початку роботи над підготовкою селянської реформи (до 1856 року), слід зазначити:

Для здійснення перетворень була необхідна ініціатива, політична воля, організаційні можливості по проведенню реформи, а також - свіже бачення та програма їх втілення у життя. З такою ініціативою виступив сам імператор Олександр ІІ, всіма необхідними важелями впливу володіло Міністерство внутрішніх справ на чолі з Сергієм Ланським, а складне завдання довести до ладу реформаторський досвід останніх 60 років і обрати нарешті вірну стратегію, що змогла б задовольнити всіх, отримав черговий Секретний Комітет, на який в подальшому і було покладено початок проведення селянської реформи.

Джерела та література

1. Крестьянское движение в 1827-1869 г. / Под. Ред. Е.А.Мороховец. М.Л., 1931 у 2.т. Т. 1. 164 с.

2. Крестьянское движение в России/Под. Ред. Н.М.Дружинина М.:Изд. Соц-эк. лит. 1962.828 с.

3. 3.Окунь С.Б., ПаинаЭ.С. Указ от 5 апреля 1797 г. и его эволюция. М.: Изд-во Наука, Ленинградское отделение, 1964. 519 с.

4. Полное собрание законов Российской империи. В 3 Т. СПб, 1830-1885 г. «Россия под надзором»: отчеты III отделения 1827-1869: Сборник документов / Сост. М. Сидорова, Е. Щербакова. Российский фонд культуры; Государственный архив РФ. М., 2006. 706 с.

5. Савчук А.А. Американська історіографія Селянської реформи 1861 р. в Росії // Вісник аграрної історії. Науковий журнал. К., 2015. №11-12. С.217-223.

6. Савчук А.А. Селянська реформа 1861 року в радянській історіографії 1950-1960-х років // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М.Вашкевич. К.: «Видавництво «Гілея», 2017. Вип. 120 (5). С.69-72.

7. Савчук А.А. Селянська реформа 1861 року в сучасній історіографії // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 25 Вінниця, 2017. - С.341-347.

8. Семевский В.И. Крестьянский вопрос в России в XVI11 и первой половине XIX в. СПб., 1888. Т. I. 517 с.

References

1. Krestyanskoe dvizhenie v 1827-1869 g. / Pod. Red. Ye.A.Morokhovets. M.L., 1931 2.t. T. 1.164 s.

2. Krestyanskoe dvizhenie v Rossii/Pod. Red. N.M.Druzhinina M.:Izd. Sots-ek. lit. 1962. 828 s. 3.Okun S.B., Paina E.S. Ukaz ot 5 aprelya 1797 g. i ego evolyutsiya. M.: Izd-vo Nauka,

3. Leningradskoe otdelenie, 1964. 519 s. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. V 3 T. SPb, 1830-1885 g.

4. «Rossiya pod nadzorom»: otchety III otdeleniya 1827-1869: Sbornik dokumentov / Sost. M. Sidorova, Ye. Shcherbakova. Rossiyskiy fond kultury; Gosudarstvennyy arkhiv RF. M., 2006.706 s.

5. 6.Savchuk A.A. Amerykanska istoriohrafiia Selianskoi reformy 1861 r. v Rosii // Visnyk ahrarnoi istorii. Naukovyi zhurnal. K., 2015. № 11-12. S.217-223

6. 7.Savchuk A.A. Selianska reforma 1861 roku v radianskii istoriohrafii 1950-1960-kh rokiv. // Hileia: naukovyi visnyk. Zbirnyk naukovykh prats / Hol. red. V.M.Vashkevych. K.: «Vydavnytstvo «Hileia», 2017. Vyp. 120 (5). S.69-72

7. 8.Savchuk A.A. Selianska reforma 1861 roku v suchasnii istoriohrafii // Naukovi zapysky VDPU imeni Mykhaila Kotsiubynskoho. Seriia: Istoriia. Vyp. 2. Vinnytsia, 2017. S.341-347.

8. 9.Semevskiy V.I. Krestyanskiy vopros v Rossii v XVIII i pervoy polovine XIX v. SPb., 1888. T. I. 517 s.

Статтю подано до редколегії 13.02.2018 р.

Размещено на Allbest.ru