Політика Польщі щодо України: акценти й тенденції розвитку в 1991-2015 рр.

The policy genesis of the Republic of Poland regarding Ukraine during 1991-2015 was analyzed. The factors conditioning its meaning and trend of the development were determined. A great attention was paid to the political component of cooperation between two states, including the one related to contribution of the official Warsaw to the successes of implementation of the European choice of the external policy by Ukraine. It was mentioned that the interest of the Republic of Poland in the integration of Ukraine in the European-Atlantic area was caused by the intention, firstly, to minimize the potentially existing danger of the Russian aggression on the Polish Eastern Border, secondly to strengthen the leadership position of the Central-Eastern Europe, join the first line of the EU Member-States and to strengthen the geopolitical importance of the state at the level of the world community. In fact, the official Warsaw started performing the mission of the lobbyist of the Ukrainian interests at the level of NATO and EU immediately after becomed a full member therein.

The role of the presidential factor in the development of the strategic partnership relations between Ukraine and Poland was emphasized. In particular, it was stated that the greatest cooperation success was achieved by the Parties during the period of the reign of the Presidents A. Kwasniewski and L. Kuchma, respectively, during the presidential years of their successors the cooperation dynamics was nonlinear and the success - controversial.

A lot of attention was paid to the challenges and risks affecting the Parties' relations during the determined period.Thus, the main trials included accession of Poland to NATO and EU membership, Orange (Pomarancheva) Revolution and Revolution of Dignity in Ukraine and also, though to a lesser extent - change of the highest state authority and transformation of the political line in the higher echelons of power of Ukraine and Poland, caused by global changes, crisis phenomena in the economy, etc. The last several years the Parties' cooperation have still faced serious trial of the “historical policy» generated by the “ghosts from the past», started by the official Warsaw and taken up by the Ukrainian society.

Key words: Ukraine, the Republic of Poland, strategic partnership, foreign policy, European integration.

Розпад соціалістичного табору та вивільнення Польщі з «тісних обійм» кремлівського керівництва вже впродовж 1990-х рр. позначилися суттєвими зрушеннями на політиці офіційної Варшави щодо України. Так, 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою серед держав світового співтовариства визнала незалежність України, 4 січня 1992 р. започаткувала з нею дипломатичні взаємини, а 18 травня 1992 р. підписала Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. У 1996 р. стосунки між двома державами вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Чимдалі, все більш очевидною ставала готовність офіційної Варшави сприяти Україні в налагодженні «мостів співпраці» з провідними державами Європи та світу (насамперед США), міжнародними організаціями. Не викликає заперечень, посередництвом зміцнення міжнародної суб'єктності України Республіка Польща мала на меті не допустити повторного її включення в сферу інтересів Кремля, а заразом, захистити власний східний кордон від можливих проявів російської агресії, та зміцнитися як лідер. Центрально-Східної Європи. Запорукою посилення ваги Польщі в європейському співтоваристві, окрім того, сприймалася інтеграція України до ЄС та НАТО - у Варшаві, як знаємо, в цьому серйозно зацікавлені.

Зважаючи на пріоритетність для Польщі взаємин із НАТО та ЄС, упродовж всього періоду незалежного державотворення її стосунки з Україною були значно підпорядковані успіхам співпраці з союзниками. Так, наприклад, допоки нашою державою не було вирішене питання ядерної зброї, а позиція провідних держав Заходу та США щодо цього була категоричною, польсько-українські взаємини були характерні деяким гальмуванням. Давали про себе знати також «справа майора А. Лисенка» та незгода офіційного Києва щодо розширення на Схід кордонів Альянсу. Та з відмовою України від ядерної зброї, приєднанням до Програми НАТО «Партнерство заради миру» й офіційним проголошенням президентом Л. Кучмою згоди на «східне розширення» НАТО політика Польщі щодо неї істотно нормалізувалася.

На користь активізації співпраці між нашими двома державами значно позначилися президентські вибори в Польщі наприкінці 1995 р. та прихід до влади А. Кваснєвського. Маючи на меті якнайшвидше забезпечити Польщі вступ до НАТО та ЄС, успіхи держави на обраному шляху новий керманич пов'язав з утвердженням РП як провідника українських інтересів на рівні європейсько-атлантичного співтовариства. Так, з ініціативи А. Кваснєвського, в червні 1996 р. президент України Л. Кучма був запрошений до участі в неофіційній зустрічі глав держав європейського регіону, що відбулася в Ланьцуті, в 1996 р. Україна набула членства в Центральноєвропейській ініціативі, в 1997 р. підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, в 1999 р. отримала прихильну до себе «Спільну стратегію ЄС».

Украй показовою виявилася підтримка президентом А. Кваснєвським України на поч. ХХІ ст. , позначеного «касетним скандалом» та «кольчужною справою», що спричинили до катастрофічного погіршення міжнародного її авторитету. Так, всупереч позиції світового співтовариства, очільник РП не лише не відмовився від взаємин з офіційним Києвом, а навпаки, ініціював низку заходів, покликаних виправити ситуацію. Цьому, зокрема, покликані були сприяти зустрічі А. Кваснєвського з Л. Кучмою в Казімежі Дольному (березень 2001 р.), переговори в Ланьцуті (червень 2001 р.) та міжнародна конференція «Україна в Європі», за участю високого рівня європейських політиків, представників НАТО та Європейського Союзу організована у Варшаві (жовтень 2002 р.). У грудні 2002 р. на Копенгагенському саміті ЄС Польща презентувала політику «східного виміру», що мала стати головним інструментом політики Брюсселя щодо України та Молдови і, можливо, Білорусі.

Вступ Польщі до ЄС (2004 р.), аналогічно приєднанню до НАТО (1999 р.), всупереч негативним прогнозам, не лише не спричинив до погіршення взаємин між нашими двома державами, а навпаки, навіть дещо їх активізував. Так, вже в вересні 2000 р. Польща перебрала на себе виконання місії координатора дій НАТО в Україні, в жовтні 2004 р. на засіданні очільників МЗС держав-членів Євроспільноти презентувала розроблений у співпраці з Німеччиною план політики ЄС щодо України.

Наступне зростання інтересу Польщі до української тематики було спричинене Помаранчевою революцією. Зусиллями президента А. Кваснєвського події в Україні не лише склали головне питання європейської політики, але й зайняли визначне місце в біографії як самого глави РП, польських та євросоюзних високопосадовців, так і тисяч поляків, які особисто були присутні на київському Майдані, підтримували його учасників численними акціями на території Польщі. Завдяки активній позиції А. Кваснєвського, зокрема, особистій участі в ролі міжнародного посередника в роботі круглого столу між владою та опозицією (26 листопада, 1 та 6 грудня 2004 р.), ситуацію в Україні вдалося врегулювати мирним шляхом. Помітним є «польський слід» також і в суттєвому зміцненні авторитету нашої держави на рівні провідних європейських інститутів: згадати хоча б факт прийняття Європейським Парламентом Резолюції щодо України (13 січня 2005 р.) [7], підготовленої за активної участі польських євродепутатів та не без тиску на керівництво ЄС А. Кваснєвського, який діяв у тісній співпраці з литовським колегою В. Адамкусом.

Із перемогою на парламентських виборах 25 вересня 2005 р. політичної партії «Право і Справедливість» та приходом до влади 23 грудня 2005 р. президента Л. Качинського, внаслідок чого ключові посади в державі вперше за роки незалежності зосередилися в руках переважно націонал-консерваторів, політика Польщі щодо України не зазнала суттєвих змін: палкий прихильник поглядів Ю. Пілсудського, до взаємин з нашою державою Л. Качинський підходив із позиції максимального сприяння та налаштованості на наступний розвиток взаємин стратегічного партнерства. Зацікавлений у наближенні України до головних інститутів Заходу, Л. Качинський, як відомо, осмислював його у зв'язку зі збільшенням дистанції у стосунках по лінії Варшава - Москва. Таким чином поглиблення співпраці з Україною, відбувалося ціною погіршення польсько-російських взаємин. Так, упродовж 2006-2010 р. очільник РП шість разів із візитами приїжджав до України та п'ятнадцять разів вітав українського колегу на польській території. Починаючи з першого візиту до Києва (28 лютого 2006 р.) і надалі він незмінно констатував готовність Польщі сприяти Україні в просуванні шляхом європейської інтеграції, ділитися польським досвідом реформ та адаптації до союзних стандартів [5]. Важливим пунктом політики президента Л. Качинського було також сприяння Україні в розбудові контактів із НАТО: конкретних успіхів, зокрема, вдалося досягти в утилізації розміщеного на території України ракетного палива, започаткуванні литовсько-польсько-українського батальйону.

Не зазнала суттєвих змін політика Польщі щодо України також і з приходом до влади в листопаді 2007 р. Громадянської платформи й початком прем'єрства Д. Туска: в зовнішньополітичній програмі його кабінету взаємини з Україною значилися серед п'яти пріоритетів РП. Так, у березні 2008 р. на зустрічі з українським колегою у Києві Д. Туск заявив про прагнення наступного розвитку стратегічного партнерства між нашими двома державами, а вже 26 травня на засіданні Ради ЄС із Загальної політики Європейського Союзу та Ради з питань міжнародних відносин у Брюсселі польськими урядовцями була презентована програма «Східне партнерство»: розроблена в співпраці зі швецькими колегами й адресована шістьом державам Східної Європи, зокрема, Україні, вона передбачала зміцнення їхньої співпраці з Європейським Союзом.

Щоправда, з приходом до влади президента Л. Качинського, у взаєминах сторін з'явився також новий елемент - «політика пам'яті», - розвінчування якого попередники намагалися не допускати. Як пам'ятаємо, в 1997 р. зусиллями президентів А. Кваснєвського та Л. Кучми було підписано заяву «До порозуміння та єднання», у 2003 р. з нагоди 60-ї річниці трагедії на Волині спільну заяву зробили парламенти держав-сусідів, слідом за ними із нотою про примирення виступили президенти. Та 15 липня 2009 р. - уперше на високому офіційному рівні (постановою парламенту РП) - антипольську операцію ОУН і УПА в Західній Україні було названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду» [1]. І, попри те, що вихід «привидів минулого» назовні, на переконання багатьох польських урядовців, насправді покликаний мати позитивні наслідки для взаємин з Україною, зміна суспільного дискурсу в Польщі заклала передумови до його продовження українською стороною та спричинила до невтішних наслідків. «За незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзму і самопожертви у боротьбі за незалежну Українську державу» 20 січня 2010 р. президент В. Ющенко присвоїв звання Герой України С. Бандері [6]. Враховуючи одіозність постаті керівника ОУН для поляків, рішення українського президента викликало колосальний резонанс у Польщі та, за словами екс-прем'єр-міністра РП Л. Міллера, ознаменувало «похорон східної політики президента Леха Качинського» [8].

Суттєве збільшення дистанції в політиці офіційної Варшави щодо України, а заразом наростання напруження в взаєминах між двома державами очевидним стало з перемогою на президентських виборах в Україні В. Януковича й обранням на посаду глави уряду М. Азарова, а пізніше - трагічною загибеллю в авіакатастрофі під Смоленськом Л. Качинського та приходом до влади президента Б. Коморовського. Так, у той час, як прагматично налаштований Б. Коморовський, на відміну від прихильних «месіанської місії» Польщі щодо України А. Кваснєвського та Л. Качинського, очікував, коли ж сприяння поляками Україні нарешті принесе конкретні результати [2], офіційний Київ пішов на поглиблення співпраці з Російською Федерацією та проголосив позаблоковий статус України, а в 2011 р., коли в Польщі готувалися до піврічної (протягом липня - грудня) президенції в Раді ЄС й чекали на наближення України до ЄС, команда В. Януковича - М. Азарова розпочала масштабні репресії проти опозиції. У підсумку, у Брюсселі відмовилося від поглиблення співпраці з нашою державою та на невизначений термін відтермінували підписання угоди про асоціацію.

Перетворення України на непростого для Польщі партнера, щоправда, не спричинило до повного згортання контактів між нашими двома державами. Навпаки, зустрічі вищих посадовців навіть дещо почастішали: впродовж одного лише 2012 р. президенти й прем'єри зустрічалися понад два десятка разів, постійними були телефонні розмови, обмін листами. На користь співпраці позначився успішно проведений чемпіонат з футболу «Євро - 2012». І хоча українська влада надалі вживала антидемократичних заходів, а проголошені реформи реалізовувалися здебільшого на папері, в 2013 р. цілком реальною виявилася перспектива підписання нашою державою Угоди про асоціацію з ЄС. Та цього, як знаємо, не сталося: на Вільнюському саміті «Східного партнерства» (листопад 2013 р.) делегація на чолі з президентом В. Януковичем відмовилася від підписання угоди. Польсько-українські взаємини на найвищому рівні, як наслідок, опинилися в найгіршій за багато років фазі [4, с. 280].

Масові акції громадського невдоволення, що їх спричинили дії української влади, увінчані втечею з держави президента В. Януковича та групи найближчих його соратників, аналогічно подіям 2004-2005 рр., зустріли широку підтримку польських громадян. Незацікавлений в перетворенні України в сателіта Кремля, активно контактувати з українською громадськістю продовжував президент Б. Коморовський. Зусиллями польської сторони українська тематика в черговий раз перетворилася на головний предмет розмов на рівні провідних союзних інститутів, вищого керівництва держав-членів ЄС. І, нарешті, не без участі польської сторони можливими стали головні успіхи, що їх у поствільнюський період таки вдалося досягти нашій державі: підписання політичної (21 березня 2014 р.) та економічної (27 червня 2014 р.) частин Угоди про асоціацію з ЄС і наступної синхронної її ратифікації з Європейським парламентом (16 вересня 2014 р.).

З обранням Президента України П. Порошенка (травень 2014 р.) та відновленням курсу на європейську інтеграцію, активізація співпраці з офіційним Києвом вкотре перетворилася на ключове завдання польської зовнішньої політики. Зростання зацікавленості РП в партнерстві з нашою державою, безперечно, засвідчив вже червневий 2014 р. візит П. Порошенка до Варшави: організований з ініціативи Б. Коморовського він відбувся напередодні інавгурації українського президента та співпав з відзначенням 25-ої річниці перших у посткомуністичний період польської історії демократичних виборів до парламенту. Другий - тепер уже очільник держави - офіційний візит П. Порошенка до Варшави мав місце 17-18 грудня 2014 р. та співпав із підписанням Б. Коморовським ратифікованої Сеймом та Сенатом Угоди про асоціацію України з ЄС.

9 квітня 2015 р. під час візиту до Києва президент Б. Коморовський, виступаючи перед ВРУ з промовою наголошував на збереженні Польською державою відкритості до України, а також наступному сприянні офіційною Варшавою європейським її устремлінням. Окрім того, президент РП високо оцінив зусилля сторін щодо подолання важкої спадщини спільного минулого та висловив надію, що конфлікти, якими багата історія поляків та українців, не будуть впливати на сучасні відносини між двома державами. Попри труднощі, впродовж понад двох останніх десятиліть на шляху взаємного примирення, як відомо, сторонам таки вдалося досягти певних успіхів, серед яких - відкриття пам'ятника українським в'язням табору Явожно, загиблим внаслідок операції «Вісла» (23 травня 1998 р.), меморіального комплексу польським офіцерам у Харкові (17 червня 2000 р.), Цвинтаря Орлят у Львові (24 червня 2005 р.), ін. Та того ж самого дня, фактично одразу по виступі президента Б. Коморовського у Верховній Раді України, українські парламентарі схвалили закон «Про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України в ХХ ст. », згідно якого армії ОУН, УПА, УНР та ЗУНР були визнані борцями за українську незалежність. Правильний погляду вшанування пам'яті бійців за незалежність України та неприпустимий з позиції польської сторони, він спричинив до чергового резонансу в польському суспільстві, а заразом, на переконання президента Б. Коморовського, «в принципі унеможливив історичний польсько-український діалог» [3]. І вже наступний розвиток подій, як знаємо, надав цьому чимало підтверджень.