Організація ремісничої освіти у Волинському воєводстві в 1920-1930-х роках

Аннотация

В статье рассматривается организация ремесленного образования на территории Волынского воеводства в 20-30-х гг. ХХ в. Характеризуется ремесленно-промышленные школы, школы-мастерские, школы профессионального совершенствования, а также профессиональные курсы, которые занимались обучением ремесленников. Подробно проанализированы условия приема на учебу и заключения соглашения об обучении.

Рассматривается система сдачи экзаменов на получение звания подмастерья и мастера. Отмечается, что в исследуемый период ремесленники, как только начинали свою профессиональную деятельность в какой-либо отрасли ремесла, должны были обязательно пройти обучение ремеслу и получить соответствующее свидетельство. В статье сделан вывод о том, что ремесленное обучение на территории Волынского воеводства в межвоенный период было разветвленным и сталкивалось с большим количеством трудностей.

Abstract

The article is devoted to the state of teaching handicraft and its organization of the Volhynian Voivodeship in the 1920-1930-s. The author characterizes handicraft-industrial schools, schools-workshops, schools of work-manship and professional courses where craftsmen were taught, and thoroughly analyzes the conditions of access to the schools and the teaching agreement concluded by the sides. The system of exams and awarding the status of an apprentice and master are considered. The author states that during the period considered in the article, a craftsman who only started his work or worked in any branch of handicraft had to study the craft and get a certain certificate. The author makes a conclusion, that teaching handicraft on the territory of the Volhynian Voivodeship in the 1920-1930-s. was complicated and faced many difficulties.

Джерело: Sprawozdanie Izby rzemieslniczej w Lucku za 1937 rok. Luck,1938. S.77.

Термін навчання мав тривати 3 роки, але не перевищувати 4 р., однак, за погодженням з промисловою воєводською владою реміснича палата після прийняття до уваги пояснення зацікавлених ремісничих цехів могла в деяких ремеслах і їх галузях окремо встановлювати термін навчання. Так само, реміснича палата у певних випадках могла дозволити учню закінчити навчання раніше відведеного терміну [11, s. 714]. Свідоцтво про закінчення навчання могли видавати керівники цеху (у тому випадку, коли ремісник був членом цеху), чи сам ремісник у випадку, коли він не належав до жодного цеху.

Проте під час такого навчання учень здобував лише професійні навички, натомість не отримував загальних знань, яких потребував не лише учень, але й держава і місцеве самоврядування, що перебували у пошуках освіченого громадянина. З цією метою, польським законодавством було встановлено вимогу - протягом усього терміну навчання у майстра відвідувати заняття в школі професійного вдосконалення. Для запобігання формалізації, її слухачі після закінчення мали отримати відповідне свідоцтво, без якого вони не могли бути допущеними до челядничого іспиту. Протягом міжвоєнного періоду на території Волинського воєводства функціонувало 20 шкіл професійного вдосконалення (див. додаток 2).

Навчання у майстернях часто таки було формальністю, учень використовувався майстром у якості помічника, що значно підвищувало продуктивність праці майстра, і відповідно прибутки, бо праця учня в період навчання у ремісника-майстра не оплачувалася. В урядових колах побутувала ідея встановити заробітну плату для учнів. Проти цієї урядової ініціативи активно виступили ремісники, аргументуючи це тим, що учні постійно навчалися, при цьому на користь майстра працювали заледве кілька годин. На їх думку, в такому випадку краще в майстерню брати звичайного робітника, а «якщо будемо платити учневі, то не будемо його навчати, а якщо будемо навчати, то не будемо платити» [8, s. 5].

Запровадження обов'язкового навчання у школах професійного вдосконалення певною мірою покращило становище ремісничої освіти, оскільки було враховано як недоліки, так і переваги навчання лише у майстра, чи лише в школі. Зокрема, навчаючись у майстра, учень використовувався для дрібних доручень, а навчання ремеслу залежало від замовлень чи кон' юнктури ринку. Дрібні майстерні не використовували нових та сучасних дороговартісних інструментів та машин, і не мали можливості ознайомити учня з ними, а з іншого боку учень, який закінчив навчання в школі не мав навичок роботи з простими інструментами та верстатами, і тому після отримання освіти змушений навчатися ще раз. При вдосконалені практичних навичок, в школі учень реалізовував їх точно, часто не беручи до уваги час виконання, що в повсякденній праці відігравало не останню роль. Крім того, навчання в професійно-ремісничих школах позбавляло учнів етики праці з клієнтами, поводження з ними з врахуванням їх вимог і вподобань. Справа у тому, що школа цих знань і навичок не давала, оскільки там не існувало конкуренції і наголос робився на педагогічну складову. Навчання в школі потребувало і значних матеріальних витрат, роблячи недоступним навчання ремеслу для сиріт та дітей з малозабезпечених родин. У той час, як учні, які навчалися ремесла у майстра досить часто ставали частиною його родини, оскільки мешкали в його будинку, нижні поверхи якого зазвичай слугували майстернями.

В окремих випадках майстри зловживали своїм становищем і використовували працю учнів уже і після навчання. Так, наприклад, у жовтні 1938 р. Ізраель Штейн надіслав на адресу Рівненського повітового старости подання, в якому йшлося про те, що він віддав свого сина Гейноха Штейна, який народився 23 лютого 1919 року в Рівному, на кравецькі курси Бенціона Райха в Рівному по вул. Кляшторній, 17 на підставі угоди про навчання, підписаного 25 жовтня 1935 року, і затвердженого об'єднаним цехом кравців у Рівному.

Станом на жовтень 1938 р. син закінчив навчання, однак майстер-кравець Бенціон Райх, забороняв видавати передбачене договором свідоцтво про закінчення навчання. Також він не платив зарплату, яка передбачалася угодою, внаслідок чого заборгованість по ньому сягнула 450 зл.

У зв'язку з цим скаржник звертався до повітового старости, як керівника наглядової інстанції над діяльністю ремісників, з проханням вплинути на майстра Бенціона Райха і змусити його виконати умови укладеного договору та видати документ про відбуте сином навчання. Непоступливість майстра, на думку І. Штейна, перешкоджала подальшому навчанню сина, оскільки відсутнє підтвердження про отриманий сином фах [1, арк. 17].

Інспектори праці у своїх звітах стверджували, що кількість учнів увесь час збільшувалася, при цьому власники майстерень часто звільняли підмайстрів і користувалися працею учнів як дешевою робочою силою. Таким чином, з майстерень витіснялася кваліфікована робоча сила. Значна кількість майстерень через відсутність належного фінансування не мала відповідного умеблювання і інструментів, щоб ознайомити учня з усією сукупністю робіт, які входили до спеціальності.

Після закінчення терміну навчання учень повинен був скласти іспит. Щоб отримати право складати іспит на підмайстра, учень складав подання до ремісничої палати, при цьому додавав 1) свідоцтво, про закінчення навчання ремеслу або свідоцтво, яке підтверджувало час навчання; 2) свідоцтво про навчання в школі професійного вдосконалення або будь-яке свідоцтво яке визнавалося державною шкільною владою як рівновартісне з фахової підготовки, яку дає закінчення публічної школи професійної підготовки [18, s. 691]. При подачі документів на складання іспиту майстра до подання додавалися: 1) свідоцтво про складання іспиту підмайстра; 2) свідоцтво про проходження трирічної челядничої практики або 1) ремісничу карту; 2) довідку промислової влади І інстанції про самостійне, безперервне ведення ремесла протягом щонайменше 6 років; 3) свідоцтво про навчання в школі професійного вдосконалення або будь-яке свідоцтво яке визнавалося державною шкільною владою як рівновартісне з фахової підготовки, яку дає закінчення публічної школи професійної підготовки [18, s. 691].

З цією метою реміснича палата створювала екзаменаційну комісію, яка мала складатися з що найменше 3 осіб - голови і 2 членів палати. Головою комісії призначався ремісник, який мав титул майстра, чи особа, яка мала вищу технічну освіту і працювала викладачем або керівником промислового підприємства. Один з членів екзаменаційної комісії обирався серед кваліфікованих у цій сфері челядників (підмайстрів) і обов'язково повинен був опроживати на території округу палати. Інші члени комісії обиралися серед ремісників, які мали право навчати даному ремеслу і проживали на території округу палати [11, s. 714]. До часу створення ремісничої палати у Луцьку, кількість майстрів у всіх галузях ремесел була досить незначною, тому одним з першопочаткових завдань новоствореної інституції було утворення екзаменаційних комісій у найбільших центрах Волинського воєводства. Як наслідок, протягом 1930-1931 рр. на території воєводства було створено 119 екзаменаційних комісій для прийняття кваліфікаційних іспитів на майстра і підмайстра, в тому числі в Луцьку - 21, Рівному - 21, Дубно - 15, Ковелі - 14, Володимирі - 13, Кременці - 11, Здолбунові - 8, Радивилові - 11, Острозі - 5 [12, s. 31]. 1932 р. у Сарнах було створено 13 комісій [13, s. 24]. Того ж року реміснича палата створила і 69 челядничих екзаменаційних комісій, з них в Рівному - 13, Луцьку - 8, Володимирі - 11, Радивилові - 8, Кременці - 6, Ковелі - 8, Здолбунові - 7, Дубно - 5 та Острозі - 3 [13, s. 24].

Іспит проходив у приміщенні ремісничо-промислової школи. Час проведення екзамену визначав куратор шкільної округи спільно з відповідною ремісничою палатою. Склад екзаменаційної комісії, її голова та члени призначалися куратором шкільної округи. Голова комісії повинен був у письмовій формі за 10 днів до визначеного терміну повідомити кандидатам, а також членам комісії про час і місце проведення іспиту. Сам іспит на отримання звання челядника проходив польською мовою і складався з двох частин: практичної та теоретичної. Практична частина включала в себе т.зв. «майстерність челядника» - виконання праці, яка потребувала певних знань, умінь та навичок і тривала не більше 3 робочих днів. В окремих випадках, для здачі іспиту необхідно було подати «кваліфікаційну роботу», на виконання якої відводилося 3 години. У випадку позитивного виконання практичної частини іспиту, кандидат допускався до теоретичної частини.

Теоретична частина іспиту тривала 2 години, причому кандидата не можна було опитувати більше як 30 хв без упину. Метою теоретичного іспиту було підтвердження комісією того, що кандидат володіє відповідними уміннями і навичками необхідними у відповідному ремеслі, зокрема, мав певні знання щодо вартості, придбання, зберігання і використання матеріалів, необхідних для роботи. Ще кандидат повинен був показати знання основ промислового права і соціального забезпечення, необхідних для ведення ремесла. У випадку успішної здачі іспиту комісія видавала відповідне посвідчення з печаткою школи і підписами голови екзаменаційної комісії і представника ремісничої палати. У випадку, коли учень з якихось причин не здав іспиту, комісія визначала термін, від 3 до 6 місяців, після завершення якого можна було перескласти іспит [10, s. 52-54; 11, s. 714-715;].

За складання кваліфікаційного іспиту на підмайстра у 1936 р. ремісник мав сплатити таксу у розмірі 20 зл, а на майстра - 60 зл. [16, s. 167]. У разі неявки кандидата або негативного результату іспиту плата не поверталася. В окремих випадках, президент ремісничої палати міг надати знижку або навіть звільнити від сплати.

Для кандидата на здобуття звання «майстра» в екзаменаційній програмі передбачалася бесіда з комісією про виконані в його власній майстерні роботи. Питання кандидату задавали голова і члени комісії. Результат іспиту вирішувався комісією більшістю голосів. При рівній кількості «за» і «проти» вирішальне значення мав голос голови. У разі позитивного результату кандидат відразу ж отримував від голови комісії диплом майстра, який підписувався усіма членами комісії. При негативному - комісія призначала термін, протягом якого кандидат міг знову скласти іспит. Всього кандидат на отримання звання майстра міг використати не більше трьох спроб. Голова комісії складав протокол проходження іспиту, який підписувався ним самим, а також членами екзаменаційної комісії. Протокол з кожного іспиту голова відправляв в правління ремісничої палати [9, s.54-55].

Отже, окрім отримання ремісничої карти, закон «Про промислове право» 1927 р. ще однією умовою для самостійного ведення ремесла називав підтвердження професійних здібностей. Тому зростала необхідність отримання професійної освіти не лише ремісниками-початківцями, але й досвідченими ремісниками. Ремісник, який не міг довести свою професійну кваліфікацію, оголошувався «нелегальним» чи т. зв. «партачем», з яким вели боротьбу як організації цехових ремісничих майстрів, так і відповідні органи управління. Польським законодавством була розроблена доволі чітка організаційна структура ремісничого навчання. Вирішенням проблеми ремісничої освіти займалися ремісничо-промислові школи, школи-майстерні, школи професійного вдосконалення, а також професійні курси. Обов'язковою умовою було укладання угоди про навчання і реєстрація учнів в ремісничій палаті. Після закінчення професійних шкіл була передбачена здача іспиту, який складався з перевірки умінь і навичок необхідних для самостійного ведення ремесла. Більше того від його результату залежала подальша професійна діяльність ремісника.

ремесло челядник майстерня навчання

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Рівненської області. Ф. 30. Оп. 12. Спр. 680. 25 арк.

2. Литвинюк В. Розвиток ремесла у Волинському воєводстві у 1921-1939 рр. Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. Луцьк, 2000. Вип. 3. С. 79-82.

3. Bomstein I. Rzemioslo zydowskie w Polsce. Warszawa, 1936. 189 s.

4. Informator o szkolach zawodowych m^skich i zenskich: rolniczych, rzemieslniczo-przemyslowych, technicznych, handlowych i doksztawcaj^cych na terenie wojewodztw Lubelskiego i Wolynskiego, 1932 r. Lublin, 1933. 45 s.

5. Kwiecien S. Polskie prawo przemyslowe. 1927-1939. Lublin, 2010. 153 s.

6. Mi^so J. Szkolnictwo doksztalcaj^ce zawodowe w Polsce w latach 1918-1939. Rozprawy z Dziejow Oswiaty. 1972. T. XV. S. 25-59.

7. Mi^so J. Szkoly zawodowe w Polsce w latach 1918-1939. Ich rozwoj, organizacja i funkcje spoleczne. Wroclaw, 1988. 303 s.

8. Placenie uczniowie za nauk§. Wofynskie Wiadomosci Rzemieslnicze. Luck, 1938. № 1. 12 s.

9. Ptasinski C. Prawo rzemieslnicze. Lublin, 1931. 99 s.

10. Rozporz^dzenie Ministra wyznan religijnych i oswiecenia publicznego w porozumieniu z Ministrami przemyslu i handlu oraz robot publicznych z dnia 23 pazdziernika 1928 r. «W sprawie regulaminu komisyj dla egzaminow na czeladnikow przy szkolach rzemieslniczo-przemyslowych panstwowych lub przez Panstwo uznanych». Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej. 1929. № 3. Рoz. 29. S. 52-54.

11. Rozporz^dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 czerwca 1927 r. «O prawie przemyslowem». Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. № 53. Рoz. 468. S. 697 - 720.

12. Sprawozdanie Izbyrzemieslniczej wLucku za1931 rok.Luck,1932.52 s.

13. Sprawozdanie Izbyrzemieslniczej wLucku za1932 rok.Luck,1933.75 s.

14. Sprawozdanie Izbyrzemieslniczej wLucku za1934 rok.Luck,1935.52 s.

15. Sprawozdanie Izbyrzemieslniczej wLucku za1935 rok.Luck,1936.109 s.

16. Sprawozdanie Izbyrzemieslniczej wLucku za1936 rok.Luck,1937.181 s.

17. Sprawozdanie Izby rzemieslniczej w Lucku za 1937 rok. Luck,1938. 145 s.

18. Ustawa z dnia 10 marca 1934 r. «O zmianie rosporz^dzenia Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 czerwca 1927 r. o prawie przemyslowem». Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. № 40. Рoz. 350. S. 686 - 694.

19. Zarz^dzenia Ministra Wyznan Religijnych i Oswiecenia Publicznego z dnia 12 marca 1929 r. w sprawie komisyj dla egzaminow na czeladnikow przy szkolach rzemieslniczo-przemyswowych. Dziennik Ustaw Ministerstwa Wyznan Religijnych i Oswiecenia Publicznego Rzeczypospolitej Polskiej. № 5. Рoz. 57. S. 150 - 159.

Додаток 1