Військові та фізичні звитяги староруських богатирів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка

Військові та фізичні звитяги староруських богатирів

Сергій Лазоренко

Дмитро Балашов

Микола Чхайло

Постановка проблеми. У ХХ столітті, більше семидесяти років, комуністична ідеологія Радянського Союзу методично знищувала духовну самобутність волелюбного українського народу, досягши при цьому значних результатів. Лише незалежний статус нашої держави дозволив гостро поставити питання відродження духовної спадщини, про яку свого часу писали Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, Л.П. Косач (Леся Українка) та ін. До цих пір, українці вже не вірили ні в кого, не мали власних ідеалів та героїв, патріотичних почуттів, поваги до самих себе і до власної унікальної країни тощо. Але останнім часом ми констатуємо зворотні процеси: молодь почала цікавитися власною історією, культурою, мистецтвом, відроджувати християнську традицію, формувати патріотичні погляди, адекватно ставитися до рідної мови. Така тенденція дає впевненість стверджувати, що вітчизняна духовна культура буде реанімована й розвиватиметься в серцях майбутніх поколінь.

Кожна відома цивілізація, європейського континенту і не тільки, залишила після себе в історії великий пласт інформації про свою культуру, архітектуру, науку, виробництво, медицину тощо. А також у контексті загальної культури - відомості про фізичну культуру, ініціативні заходи та спортивні фестивалі. Так, до наших днів, із сивої давнини, надійшли факти про давньогрецьку агоністику, про гладіаторський вишкіл невільників та перегони квадриг у стародавньому Римі, про японську систему військової підготовки самураїв, про ритуальні ігри з м'ячем народів мезоамерики, про скіфські ініціативно-спортивні фестивалі, про ритуальні бої рабів на мечах під час поховання видатних етрусків, про галльські лицарські поєдинки тощо. Усі перераховані народи посіли своє почесне місце узагальній історії людства. І прикрим виглядає той факт, що один із наймогутніших народів раннього середньовіччя - слов'яни - не має своєї ніші в зазначеному підрозділі історичної науки. Пояснення такої ситуації можна знайти в засновника історичної науки та слов'янознавства в південних слов'ян Мавро Орбіні (1563-1614), який у своїй роботі «Славянское царство» пише про великий народ (мовою оригіналу): «Имея в избытке мужей воинственных и доблестных, не нашлось у него мужей учёных образованных, которые своими писаниями обессмертили его имя. Другие племена, намного уступающие ему в своём величии, лишь потому пользуются ныне такой известностью, что имели учёных мужей, прославлявших их своими писаниями».

Що стосується слов'ян, то до сьогодення дожили лише опосередковані факти про них, із давньогрецьких і давньоримських хронологій, записок арабських мандрівників та ін. Більш детальну інформацію можна знайти у волхвовниках, повістях: «Повісті дочасних літ» (ХІ ст.), «Повість про розорення Рязані Батиєм» (ХІІІ ст.); літописах: Лаврентіївському (1116), Іпатіївському (1118 р.), Никонівському VI ст.), давньоруському народному епосі - билинах, казках, переказах тощо [8].

Не збереглися до наших днів і артефакти, які б демонстрували військовий і фізичний вишколи наших давніх пращурів. Тож перераховані аргументи і є саме тими причинами, через які більшість науковців із історії фізичної культури у своїх роботах лишають чисті сторінки для опису військових традицій, фізичного вишколу, ініціативних заходів та спортивних фестивалів славетного народу раннього середньовіччя - слов'ян.

Аналіз актуальних досліджень. Для вивчення питань, пов'язаних із розвитком фізичної культури Київської Русі, усна народна творчість, як джерело, використовувалася дотепер недостатньо. Із тем, які досі розроблені, можна виділити історію шахів, боротьби, вправне вміння управляти конем, силові та метальні вправи, кулачні поєдинки - інформація про які деталізована археологічними матеріалами, даними лінгвістики, етнікону, збирачів фольклору та вивченням билинних сюжетів. Окремим аспектам давньоруської фізичної культури присвячені статті В.А. Старкова, у яких автор розглядає усну народну творчість (билинні сюжети) як джерело історико-фізкультурної інформації [10]. Р.С. Липець у своїй праці «Епос і Давня Русь», побудованій на билинній тематиці, у розділі «Змагання та інші розваги на бенкетах» розглянула кінні перегони, згадала боротьбу, шахи, полювання та інші види суперництв староруських звитяжців [6]. Історію княжого війська досліджували І. Крип'якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін та С. Шрамченко [4]. Таємницям бойових мистецтв українського народу присвячена монографія Т. Каляндрука [2]. Але не завжди кількість відповідає якості. Існує цілий пласт відомостей про різнобічні аспекти ритуалів, ініціацій, військового вишколу, спортивних фестивалів Київської Русі, та немає цілісної системи загальної інформації про фізичну культуру й ратоборські вміння слов'ян, яка б дійсно і по праву зайняла своє місце поряд із ранньосередньовічними системами фізичного виховання народів, зазначеного періоду.

Мета даного дослідження полягає в систематизації авторським колективом розрізненої інформації на основі аналізу науково-методичної літератури та узагальнення відомостей про прикладне, військове та ініціативне значення фізичної культури слов'ян часів Київської Русі.

Методи дослідження: аналіз науково-методичних та історичних джерел, узагальнення думок дослідників даної теми.

Виклад основного матеріалу. Теоретично, проаналізувавши історичні документи і врахувавши інформацію усної народної творчості, можна зазначити, що система військового та фізичного вишколу давніх слов'ян була синтетичною. Вона ввібрала в себе найкращі традиції народів, які населяли територію нинішньої України в докиєворуський період, і етносів, із якими межували наші пращури. Фізична культура, до початку Київської держави, одержала свій розвиток у надрах скіфської державності [3]. Цю теорію обстоюють А.М. Хазанов та Б.А. Рибаков, які вбачали розвиток слов'янського елемента у глибинах скіфського етносу. Уся система ритуально-ініціативних заходів мешканців стародавнього Києва збігається із скіфською, яку описав батько історії Геродот. Змагальний елемент, у який визначалися найкращі богатирі (слов'яни вважали, що богатирі - це люди напівбоги, яким Бог дав силу захищати бідних та знедолених), наші пращури запозичили у греків та візантійців. У давньослов'янському літописі ми можемо знайти рядки, у яких описуються кінні перегони в Царгороді, за участю візантійського імператора Михайла: «...сам колесничая уристания всегда творяше и некогда четверицу добро управив.». Було відомо давнім слов'янам і про Олімпійські ігри. У давньоруському перекладі трактату грецького філософа Діонісія Ареопагіта можна знайти такі рядки: «Олимпиада нариються п'ять удоления на горбе бываема, 1-е мустнями битися, 2-е боритися, 3-е тещи и пеши и на колесницах, 4-е скакати, 5-е камык метаху, и сия яко праздник имуще». І таких прикладів в аналах історії можна знайти велику кількість. Виходячи з вище зазначеного, ми можемо говорити про фізичну культуру слов'ян як про систему, що ввібрала в себе надбання фізичного вишколу багатьох народів тогочасної Європи.

Власну волелюбність і жагу до незалежності давнім проукраїнцям приходилося відстоювати в постійній боротьбі з оточуючими народами і кочовими племенами. Саме в цій боротьбі і міцнів народ, якому судилося створити наймогутнішу державу раннього середньовіччя - Київську Русь. Невідомий Візантійський історик Псевдо-Маврикій (VI-VII ст.) у своєму «Стратегіконі» так оцінював військове вміння давніх праукраїнців: «Племена слов'ян чисельні, витривалі, легко переносять жару, холод, дощ, відсутність теплого одягу, нестаток їжі. Битися зі своїми ворогами вони люблять у місцях, порослих густим лісом, у тіснинах, на обривах, з вигодою для себе користуються раптовими атаками та хитрощами. Досвідчені вони також і в переправі через річки, перевершуючи в цьому всіх людей. Мужньо витримують тривале перебування у воді. пірнаючи в товщу та тримаючи в роті порожнистий очерет, що знаходиться над водою та через який дихають, лежачи на дні горілиць. Під водою вони можуть перебувати годинами, так що важко дізнатися про їхню присутність. Кожний озброєний двома невеликими списами, деякі мають міцні щити, які важко переносити з місця на місце. Вони також користуються дерев'яними луками з невеличкими стрілами, кінці яких змащені особливою для стріл отрутою. Отрута сильно діюча, якщо поранений вчасно не вип'є протиотруту, або не використає інші допоміжні засоби, відомі досвідченим лікарям, чи не обпалить поранення навколо для того, щоб отрута швидко не розповсюджувалася тілом, то він швидко загине». Арабський мандрівник і письменник Абу Алі Ахмед ібн Фадлан у своїй роботі «Мандрівка Ібн Фадлана на Волгу» (930) звертає увагу на тілесність і прихильність до гігієни слов'ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність в одежі, навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули у своїх торгових справах і розташувалися коло річки Атіль. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам - біляві, гарні лицем, білі тілом». Візантійський письменник та історик, автор 10-ти томної «Історії» Лев Діакон (950-бл.1000) пише про воїнів Святослава Ігоревича (935-972): «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».

У виховній системі слов'ян особливе місце посідали ігрища, пов'язані з культовими обрядами. Вони присвячувалися матері-землі (веснянки), богові грому і блискавки - Перуну, богові сонця - Ярилу, богові родючості - Даждьбогу, богові вогню - Сварожичу. Ігрища складалися з танців, пісень, хороводів, різноманітних ігор і фізичних вправ, що носять змагальний характер. На цих іграх молодь прагнула показати своє вміння у стрільбі з луку, метанні каміння в ціль і на дальність, в іграх (городки, бабки тощо).

Про велич, могутність та хоробрість київських дружинників написано велику кількість літератури, яка по суті є переказом давньоруських епічних оповідань, літописів, казок та письмен давніх волхвів. Серед славних імен, які назавжди залишили свій слід в історії нашої прадавньої держави, ми зустрічаємо знані кожному українцеві імена богатирів-борців з монголо- татарською навалою Іллі Муромця, Добрині Микитовича, Олешки Поповича, Євпатія Коловрата, молодого воїна - Кирила Кожум'яки, древлянського волхва - Доброгоста, князівського ратника - Межибора та ін.

Як розповідає одна з легенд, влітку 982 року, після виснажливого походу на в'ятичів, на річці Трубіж, військо князя Володимира зустріло величезну армію печенігів. Виїхав наперед головний печеніг і запропонував Володимиру на ранок бій між печенізьким та київським воїнами. Якщо переможе мій, мовив головний печеніг, будемо воювати три роки на твоїй землі, а якщо переможе твій, то три роки воювати взагалі не будемо. І наступного ранку відбулося дужання між воїном Кирилом Кожум'якою і могутнім кочівником. Як свідчать літописи Воскресенський, Лаврентіївський та Софіївський, молодий Кожум'яка «удави печенежина в руки до смерти». Налякані печеніги кинулися тікати, князівська дружина їх наздогнавши, почала сікти на смерть. І наказав Володимир закласти місто біля того броду, і назвати те місто Переяславом (від слов'янського «переял» - здужав), де Кирило Кожум'яка здолав могутнього печеніга. Через сімдесят років у такий самий спосіб вирішилося протистояння русів та печенігів. Але зараз продемонстрував свою вправність у боротьбі київський дружинник Ян Усмарь: «И выступил муж Владимира, и увидел его печенег... И размерили место между обоими войсками и пустили их друг против друга, и удавил муж печенежина руками досмерти». Нерідко боротьба вирішувала питання скінчення війн поміж князів. Так, літописи зберегли для нащадків опис поєдинку між Мстиславом (князем Тмутаракані) і Редедею (князем черкесів): «Не оружием будем биться, но борьбою. И схватились боротьбою крепко.». Переміг Мстислав, і відтоді черкеси платили йому данину й допомагали у військових походах. Лінгвістичні дослідження щодо розповсюдження в давньоруському діалекті слів боротися, борець, одноборець, ратиборець, боралище (місце проведення поєдинків) указує на те, що цей вид спорту займав провідне місце у фізичній культурі Давньої Русі.

Письмена волхвів розповідають нам про іншого київського дружинника Межибора, який відзначився в печенізьких кампаніях. «Прийшов Межибор і сказав Межибор: Рука - блискавка, нога - грім. Рука - меч, нога - молот. Неправді за правду - смерть! І вдарив Межибор печенізького князя в обличчя... І вдарив печеніга кулаком під серце. І впав мертвим князь. Не для раті це, а для чистого шляху, котрим правда йде - сказав Межибор і вдарив кулаком по дубові. І захитався дуб, і впало з нього листя з жолудями... І закричав у лісі Дів, і вибіг із лісу Тур. І впав у ноги Межибору. І з великим жахом кинулися навтьоки печеніги, здивовані силою Межибора...».

Ще одну історію описано у «Волхвовнику», яка розповідає про древлянського волхва Доброгоста, якого образив київський князь Ігор. Розгніваний Доброгост пішов без зброї на три десятки князівських дружинників, озброєних мечами. «Чи то блискавки засвіркали... Доброгост розкидав могутніх дружинників, декількох покалічив, а одного вбив. Зброєю йому слугували його руки і ноги».

Никонівський літопис розповідає про ратні подвиги Олешки Поповича, який розпочав свою службу ратоборця у князя Всеволода Велике Гніздо (1154-1212). А потім воював під проводом його сина Костянтина Ростовського (1185-1218). Як свідчить історичний документ: «А тогда нападали на нашу землю татары. Он и позвался на татаров. Одного татарина за ноги схватил, да этим человеком двести тысяч перебил. А потом воевал много тут. Смелый Алёшенька Попович много воевал». Інший літопис розповідає, як у битві між двома князями Юрієм Всеволодовичем і Костянтином Всеволодовичем 1217 року, останньому допомогли одержати перемогу два храбра Добриня Золотий Пасок (Добриня Микитович) та Олешко Попович зі своїм слугою Торопом. Після смерті Костянтина Ростовського Добриня, Олешко та Ілля Муромець відправилися до Києва на службу до князя Мстислава (1156 або 1162-1223).

Євпатій Коловрат, як зазначає літопис, не був видатним політиком, не був боярином, але його видатні військові таланти не підлягають сумніву. Монголо-татарським воякам довелося випробувати їх особисто. 21 грудня 1237 року Батийські тумени спалили Рязань. Євпатія з малою дружиною, Юрій Ігорович Рязанський (загинув 1237) у цей час відрядив за поміччю до Чернігова. Звістка про загибель рідного міста змусила рязанців швидко повернутися додому. Але було вже запізно, Рязань він узрів згорівшу і зруйновану. «Евпатий закричал в горести души своей и разгораясь сердцем. И собрал небольшую дружину - тысячу семьсот человек, которые Богом сохранены были вне города», - розповідає «Повість про розорення Рязані». З невеликою дружиною Коловрат наздогнав ординців на кордоні Рязанських і Суздальських земель та напав на передові війська монголо-татар. Рязанці на чолі зі своїм воєводою билися так хоробро й мужньо, доки в їхніх руках не ламалася зброя, після чого вони вихоплювали мечі татар і ними ж сікли кочовиків. Серед загарбників почалася паніка й поширилися чутки, що це не люди, а духи згублених русичів. Племінник Батия Хостоврул виголосився привести до хана Євпатія живим. З великим загоном він напав на рязанську дружину й викликав Коловрата на поєдинок, який закінчився досить швидко - Євпатій розсік монгола навпіл - від плеча до сідла. У «Повісті...» рязанський богатир змальований як великої сили і великого зросту воїн, що приніс великого клопоту загарбникам. Тому для його вбивства монголи задіяли камнеметальну зброю. Чи насправді отак закінчилися останні дні храбра ми не знаємо, більш за все, середньовічний автор удався до метафори, що звеличити силу й міць героя, проти якого була безсилою тогочасна зброя.

У битві з монголо-татарськими туменами майже кожне Київське місто проявило величний героїзм, але такий героїзм був розрізненим, не об'єднаним навколо стольного міста. Тому майже двісті років Київська Русь виплачувала данину монголо-татарам. У цих війнах відзначився і смоленський богатир - Меркурій. Родом він був із західних моравських слов'ян і приїхав на службу до князя Смоленського, як розповідає «Слово про Меркурія Смоленського». Однієї ночі 1239 року, коли Батий став табором навколо стін Смоленська, одному з ченців явилася сама Богородиця, яка попрохала привести Меркурія в храм. Коли богатир прийшов, Богородиця мовила йому: «Посылаю тебя, чтобы ты отразил врагов от града сего и защитил храм сей. В сей битве ты победишь врагов и сам получишь от Господа венец победы и вечного блаженства». У цю ж ніч, натхненний почутим, Меркурій самотужки кинувся в бій із ворогами, убиваючи їх наліво і направо. У розпал бою Меркурій зійшовся з монгольським батиром і переміг його. Але втомленість вдалася взнаки і молодий спритний монгол - син переможеного батира - убив Меркурія.

Неабиякі фізичні здібності й відвагу руські храбри демонстрували не тільки в битвах із загарбниками. Вони мірялися силою і в міжосібних конфліктах. 1147 року син Юрія Долгорукого Гліб, разом із половецьким ханом, сіли облогою навколо Переяслава. І не спромоглися його завоювати через богатиря Дем'яна Куденевича. На Переяслав, дружина Гліба і половецького хана, напали рано-вранці. І отримали таку відсіч, що вояки коаліції почали втікати. їх довго переслідували переяславці, а Дем'ян Куденевич ще переміг і суздальського богатиря Волослава.

Слов'янські ратоборці відточували свою майстерність і у спортивно-змагальній практиці. З ІХ ст. розпочинаються датування «Руських ігрищ», на яких проводилися лицарські турніри, боротьба, кулачні бої, змагання стрільців, верхогони, різноманітні ігри тощо. Про змагання вони не забували й під час військових походів. Так, князь Ростислав 1249 року, під час походу в південно-західні землі, перед штурмом одного з міст біля його стін організував ігрища: «...Красуясь, ... устроил турнир перед городом, и сразился с Воршем, и упал под ним конь, и он вывихнул себе плечо.». Але все ж таки, найголовнішими засобами фізичної підготовки в цей період залишалися різноманітні народні рухливі ігри та фізичні вправи, пов'язані з трудовою і військовою діяльністю.

Багато письмових згадок, датованих ІХ-ХІІІ століттям, указують на велику популярність серед слов'ян мисливства й рибальства, різні види яких вимагали неабияких фізичних якостей: «Иде Олга к Новгороду и уставе по мсте погосты и дани и ловичищася по всеи земли» (946), «Лов деюще... Лют ишедис Киева гна по звери в лес» (975). Розповідають літописи і про популярність серед давніх праукраїнців полювання з ловчими птахами: «Сокольници же цареви пришед ловища лебеди», «И на ловы ездяше с ястребы и с соколы и с кречеты.» (1283). Історичні архіви зберегли для нащадків письмові відомості про екстремальні ситуації, у яких праукраїнці демонстрували надлюдські здібності, піднімали камені непомірної ваги, перепливали широкі річки, здійснювали довгі переходи тощо. «И со града метаху на татар камение со стен за полтора перестрела, а камение якоже можаху четыре человека силнии подъяти, и сице взъимающе метаху на них» (1239), або здолати річку в плав чи вбрід: «Изяслав же.бродишася по нем за Десну» (1159).

У світогляді населення Київської Русі існувала система категорій, що характеризувала фізичні й духовні якості наших давніх пращурів. Ці категорії - здоров'я, сила, швидкість, спритність, витривалість, людяність, гуманізм, духовність тощо. Зазначені дефініції ми можемо відслідкувати, звернувшись до усної народної творчості як до джерела інформації з великим потенціалом. Билини свідчать про широке розповсюдження елементів фізичної культури на теренах Давньої Русі. Насамперед, не тільки несказанною силою володіли слов'янські велетні, вони були ще вправними атлетами, борцями, інтелектуальними гравцями, мисливцями та вершниками тощо. Билини, що розповідають нам про види фізичної культури, розповсюджені за часів Київської Русі: кінні види та верхогони - практично всі сюжети; види з програми легкої атлетики - стрибки - Ілля Муромець і Калін-цар, Добриня та Василь Казимирович, Василь Буслаєвич; стрибки з жердиною - Каліка-богатир; метання ваги - Ілля Муромець і син, Михайло Потик; тривала хода - Сорок калік, Ілля Муромець та Ідолище, Михайло Потик; стрільба з луку - Ілля Муромець та Соловей-розбійник, Три поїздки Іллі Муромця, Ілля Муромець та розбійники, Добриня та Василь Казимирович та ін.; боротьба - Добриня та Василь Казимирович, Ілля Муромець і син, Ілля Муромець та Ідолище, Ілля Муромець та ін.; підняття ваги - Три поїздки Іллі Муромця, Ілля Муромець у сварці з князем Володимиром, Михайло Потик, Вольга та Микула, Святогор; шахи - Добриня та Василь Казимирович, Чурило, Ставр, Михайло Потик, Садко, Дюк, Соловей Будимирович; кулачний бій - Дунай, Хотен Блудович, Василь Буслаєвич, Ілля Муромець і Калін-цар; полювання та рибальство - Ілля Муромець, Добриня Микитич, Добриня та Василь Казимирович, Дунай, Чурило, Дюк та ін.; плавання - Добриня і Змій.

За часів централізації влади навколо стольного граду, великі київські князі починають створювати навчальні заклади, у яких юнаки отримували фізичний і військовий вишкіл. Починаючи з Володимира Великого (9601015), виховання юнаків здійснювалось і у спеціально для цього організованих «домах молоді», або «чоловічих домах». Відомо, що серед громадських утворень існували «лісові школи», які діяли в межах чоловічих військових союзів. Там відбувались ініціативні «посвяти» молоді, під час яких основна увага приділялася військово-фізичній підготовці. Є підстави вважати, що військово-фізичному вихованню надавалося значення в монастирях, церквах та навчальних закладах, що активно розбудовувалися з часів Ярослава Мудрого. Ці заклади, крім культового, носили ще й оборонний характер. Але першою освітньою ланкою традиційних народно-побутових форм військово-фізичної підготовки були сім'я та рід, де відповідальність за виховання майбутнього воїна покладалася на батька, чоловіків - членів родини (старших братів тощо), старійшин роду. Як засвідчує І. Крип'якевич зі співавторами: «... молодий воїн мусив: пізнати всякі види зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, навчитися кидати списа, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, рубати сокирою, їздити верхи, ходити на лови (на полювання), веслувати, боротися рукопаш... це було тоді і спортом, і підготовкою до війни».

Висновки. Таким чином, за свідченням письмових та джерел усної народної творчості, ми можемо стверджувати, що на момент створення Київської державності та в подальшому, слов'янський люд мав свою високо-розвинену систему фізичного виховання - спочатку як синтетичний елемент, а згодом як самостійний пласт загальноруської культури, що сприяв розвиткові давньоруського етносу, виконував різноманітні виробничі і прикладні функції, вирішував завдання військового характеру та допоміг самоіденти-фікуватись у майбутньому українцям незалежною та вольнолюбивою нацією.

Перспективою подальшого наукового пошуку має стати дослідження взаємозв'язку та впливу фізичної й військової культури слов'ян на систему військового вишколу війська Запорізького.

Література

слов'янський богатирство ратоборство

1. Бака, М.М., Корж, В.П. (2004). Фізичне і військово-патріотичне виховання молоді. Київ: ПВА «Книга пам'яті України».

2. Каляндрук, Т.Б. (2013). Таємниці бойових мистецтв України. Львів: ЛА «Піраміда».

3. Климов, А.А., Соломадина, Н.А. (2008). Мир древних цивилизаций. Харьков.

4. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. (1992). Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Львів: вид-во «Світ».

5. Лазоренко, С.А., Чхайло, М.Б., Балашов, Д. І. (2016). Фізична культура народів, що населяли територію України до слов'янської доби. Вісник Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, 140, 364-368.

6. Липец, Р. С. (1969). Эпос и Древняя Русь. Москва: «Наука».

7. Орбіні Мавро (Orbini Mavro). Retrieved from: http://www.razumei.ru/files/others/pdf/Mavro_Orbini_Slavyanskoe_tsarstvo_1722.pdfh.

8. Сірик, А.С. (2012). Чуднів на самій бистрині історії. Житомир.

9. Скржинська, М.В. (2011). Античні свята в містах Північного Причорномор'я, (сс. 299-301). Київ: Наш час.

10. Старков, В. (2009). Традиційна ігрова культура населення України. Київ.

Размещено на Allbest.ru