З нових документів до історії Сіверщини (ХVІІ-ХVIIІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інна Тарасенко

У публікації представлені документи Самойловича та інших старшин.

смоленський війна сіверщина лист

Тут ми продовжуємо уводити до наукового обігу документацію, яка стосується Сіверщини (про наші пошуки в архівосховищах і необхідність публікації цих документів уже говорилось у попередніх публікаціях).

Усього в цій частині статті наводяться тексти 57 документів, у т. ч. 8 у вигляді реґестів. Тут явно переважають документи ХVП ст. Це пояснюється тим, що ми намагалися увести до наукового обігу давніші документи, яких збереглося менше і які важче читати. Вони зберігаються переважно в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). Окремі документи були виявлені у відділі рукописів (далі -ВР) та відділі мікрофільмів (далі - ВМ) Національної бібліотеки у Варшаві (далі - НБ), Бібліотеки Чарторийських у Кракові (далі - Ч.), музеї Національного університету Києво-Могилянська Академія.

Серед документів цієї частини нашої статті необхідно знову виділити ті, котрі доповнюють «Український Дипломатарій XVI-XVIII ст.» і «Український Православний Дипломатарій XVI-XVIII ст.», тобто документи гетьманів та іншої старшини, а також документи вищих ієрархів Православної Церкви. Тут представлені документи гетьманів Івана Самойловича (всього 6), Данила Апостола (1), Війська Запорозького (1), генеральних суддів Михайла Вуяхевича і Сави Прокоповича , генерального бунчужного Якова Лизогуба (1), генерального хорунжого Івана Ломиковського (1), полковників: київських Г. Коровки-Вольського, К. Солонини , прилуцького Дмитра Горленка (1), стародубського Петра Рославця (2); сотників: батуринського Дмитра Стожка (1), дівицького Йосипа Шендюха (1) та чернігівського Стефана Силича (1). До них прилягає документ Гаврила Бореїча, депутата від Батуринського й Ніжинського повітів в Уложенну комісію (1). З документів церковних ієрархів представлені грамоти й листи київського митрополита Гедеона Четвертинського (1), чернігівських архієпископів Лазаря Барановича (2), Іраклія Комаровського (1), архімандрита Києво-Печерської лаври (майбутнього київського митрополита) Варлама Ясинського (1). Адресатами листів виступають не менш значні люди: Іван Мазепа (ще як генеральний осавул!) (1), гетьман Іван Скоропадський (1), цариця Анна Іоаннівна (1), охочекомонний полковник Ілля Новицький (6), наказний охочекомонний полковник Іван (1), охочекомонні полковники (1), архімандрит чернігівського Троїцького Єлецького монастиря св. Феодосій Углицький (майбутній чернігівський архієпископ) (4) та ін.

Відкриває дану публікацію лист запорожців 1631 р. до коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Тут подаються важливі звістки про військову ситуацію напередодні Смоленської війни 1632-1634 рр. між Річчю Посполитою та Московською державою і події на Сіверщині (згадуються насамперед Путивль і Ромни). Листи Самойловича (№№ 10-12, 15, 17, 18) та й Ломиковського (№ 25) адресовані полковнику Іллі Новицькому, який, по суті, очолював прикордонну службу на південних кордонах Гетьманщини. З точки зору дослідників Сіверщини, особливий інтерес являють його листи (№ 17, 18), бо в них ідеться про маєтність Новицького - с. Нехаївку (нині - село на території Коропського р-ну). У відповідній довідці «Історії міст та сіл Української РСР» одним рядком згадується, що це село було засноване в першій половині XVI ст. і ні слова більше про дожовтневий період його історії. (1) У першому (1685 р.) з цих двох листів говориться про скаргу новомлинських сторожів на жителів села Нехаївки, оскільки ті відмовлялися сплачувати податки. Гетьман просив Новицького вжити заходів. У другому листі (1686 р.) гетьман повертається до цього питання, уточнюючи податки й повинності нехаївців. Цікаво, що він згадує таку міру сипучих тіл, як «коропское или глуховское». Ці листи є своєрідним доповненням універсалу Самойловича від 15 (5).05.1681 р., в котрому надавалося Новицькому право на горілчану, дьогтеві й тютюнову оренди в Нехаївці для утримання охочого війська (2). В інших листах (1676 р., № 10, 11) Самойлович велить прибути в Батурин Новицькому та його людям і зазначається їхнє прибуття. В листі того ж року до охочекомонного полковника Івана (№ 12) гетьман велів йому з полком спішно виступити з квартир у Стародубському полку на Макошин і Сос- ницю в готовності до військового походу (очевидно, йшлося про похід на Правобережну Україну). У листі № 15 гетьман пише про відкликання генерального бунчужного (Костянтина Голуба -?) з Канева до його дому в Батурин, а на його місце поставити батуринського сотника (Ярему Андрієва). В універсалі гетьмана Апостола 1732 р. (№ 45), адресованого насамперед ніжинському полковникові й глухівському сотнику, затверджувалася купівля в Глухові будинку генеральним суддею Іваном Борозною (на вулиці Мостовій біля Київської башти). В універсалі 1687 генеральних суддів Михайла Вуяхевича та Сави Прокоповича (№ 20), адресованому шаповалівському сотнику (на жаль, не вказано його ім'я) та іншим представникам сотенної верхівки, йшлося про млин в с. Миколаївці Тимофія Костевича Забіли, борзненського мешканця, який він придбав у братів Андрієнків, що було й підтверджено суддями. Нині Миколаївка є селом Борзнянського р-ну, а в «Історії міст і сіл...» про дожовтневий період згадується одним рядком (про заснування села) . Документ № 33 - це універсал 1692 р. прилуцького полковника Дмитра Горленка, звернений насамперед до іваницького сотника (ним був або Сава Миценко або Семенович). Тут мова йшла про надання с. Щуровки Івану Носу. Це дозволяє дещо прояснити родовід Носів, про який писалося в свіжому номері СЛ (4). Іваниця ж знаходиться на південний схід від Ічні. У листі 1716 р. генерального бунчужного Якова Лизогуба до гетьмана Івана Скоропадського (№ 38) містяться цікаві дані про обрання воронізького сотника, яким став Холодович. Цілий блок документів стосується св. Феодосія Углицького. У листах до нього 1688 р. (№№ 21-22) київського полковника Костянтина Солонини йдеться про монастирських підданих сіл «Серединки, Надиновки, Копачовки и Сеножацкого» (на жаль, точно локалізувати двох сіл не вдається, а Серединка й Сіножацьке знаходяться між Козельцем і Черніговом на трасі Київ-Чернігів) і про ревізію-перепис населення в цих селах, яку проводив козелецький сотник (ним був, очевидно, Сергій Солонина). У листі 1689 р. (№ 26) київського полковника Григорія Карповича-Вольського знов підіймалося питання про маєтності і про підданих Єлецького монастиря, зокрема згадувалося про млин, поставлений з ініціативи видатного українського письменника, архімандрита Єлецького монастиря Іоанникія Галятовського. У листі 1688 року дівицького сотника Йосипа Шендюха (№ 23) йшлося про зменшення числа компанійців, які стояли на квартирах в Овдіївці, що на лівому березі Десни нижче Салтикової Дівиці. Тут є цікава згадка про «ралець», відомий з «Енеїди» Котляревського. Цим словом означали тоді подарунок (грошами чи натурою) сотнику чи полковнику з оказії зайняття ними посади. Ще два великих документи стосуються візитів у Москву Феодосія Углицького в 1689 та 1692 рр. (№№ 24 та 34). У першому випадку архімандрит прибув як посланець Лазаря Барановича. Тут детально описується склад посольства, у котрому був і відомий гравер «монах Инокентий Щирский», норми провіанту, який виділявся їм щоденно. Відзначалося зокрема, що Углицький був у Москві у 1686 р. як ігумен Свято-Михайлівського Видубицького монастиря в Києві, згадувалося про приїзд у 1680 р. намісника Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського (майбутнього київського митрополита). У другому випадку Углицький прибув для висвячення на чернігівського архієпископа по смерті Лазаря Барановича. Цей документ за структурою та змістом нагадує попередній, але містить у собі лист самого Углицького, рекомендаційні листи гетьмана Мазепи і духовенства Чернігівської архієпископії, який підписали, зокрема, відомий письменник, ігумен Лаврентій Крщонович, Андрій Страховський (Стаховський), майбутній чернігівський архієпископ, митрополит Сибірський і Тобольський, святий (!). Тут же він підписався як «протопоп менский, сосницкий и березенский», а перебування його на цій посаді досі було невідомим. Документація попередника св. Феодосія Лазаря Барановича представлена двома грамотами. В одній з них 1690 р. (№ 29) надається Лазарю Матвійовичу (батькові воронізького протопопа Йосифа) місце на р. Івоті «в ключу Новгородском» для збудування млина. В іншій 1684 р. (№ 14) надається право о. Христофору збирати гроші на будівництво Свято-Михайлівської церкви в Ніжині для грецької громади. Пізніше у 1687 р. о. Христофор на її підставі, а також універсалу гетьмана Самойловича 1681 р. (його ще не виявлено) добився видання грамоти подібного змісту від київського митрополита Гедеона Четвертинського. Лист 1685 р. (№ 16) Варлаама Ясинського до Івана Мазепи проливає світло на особисте життя Іллі Новицького. Останній, овдовівши після смерті першої дружини Софії, уподобав киянку Мелашку (вірогідно удову по смерті Івана Забіли). Але Мелашка була вже заручена з якимсь Бугаєнком. Щоб подолати ці перепони, Новицький звернувся за допомогою до намісника Києво-Печерської лаври, архімандрита Варлаама Ясинського та до світських осіб: генерального осавула Івана Мазепи та гадяцького полковника Михайла Василевича. Ясинський відгукнувся на ці прохання, і справа скінчилася щасливо для Новицького, котрий одружився з Мелашкою і мав з нею кількох дітей. Відповідні послання Ясинський написав і до генерального осавула та Василевича, і лист до Мазепи наводиться нижче. У грамоті 1754 р. (№ 50) чернігівський і новгород- сіверський архієпископ Іраклій Коморовський (обіймав кафедру у1752-1761 рр.) вирішував заплутане питання про священиків Свято-Троїцького храму с. Ріпок. Тут певною мірою можна простежити послідовність настоятелів у храмі у першій половині ХУІІІ ст., а згадка про священничий рід Стаховських дозволяє припустити про його зв'язок з св. Антонієм Стаховським, про якого вище говорилося. До згаданих документів церковнослужителів прилягають два (№№ 52 54). Перший з них, складений не раніше 1769 р., починається з 9.01. 1745 р., з цього моменту йде історія цих писарів, бо до 1745 р. відповідні обов'язки виконували кафедральний писар і реєнт. Тут представлено два уривки із списку писарів київської митрополичої консисторії, в котрих ідеться про о. Антонія Почеку, вихованця Києво-Могилянської Академії (далі - КМА), ігумена Видубицького та деяких інших монастирів. У ній зазначається досі невідомий факт з біографії Почеки: до зайняття посади писаря він був священиком у Ніжині. Подаються і розлогі біографічні дані про уродженця Козельця ієромонаха («дикого попа») Кирила Тарловського (1709-1784), вихованця КМА.

Уже 13.10.1748 р. дану посаду обійняв вихованець КДА ієромонах Антоній Почека, замінивши ієромонаха Антонія. Почека до того був кафедральним писарем, а ще раніше - священиком у Ніжині. Куди ширшою і важливішою є довідка про Кирила Тарловського, прозваного «диким попом» за часті блукання землями Війська Запорозького. Досі про нього було відомо небагато. Підняв це питання Лев Мацієвич на сторінках журналу «Киевская старина», спираючись на рукопис протоієрея

Оранського, який служив у Новомосковську (Самарі) (5). Потім Дорошенко на сторінках «Черниговських губернських відомостей» (№ 63) уніс суттєві корективи в життєпис Тарловського, спираючись на розповіді «козелецьких старожилів», в першу чергу Ф.І. Д-ського, та на «листи Тарловського до свого зятя» (на жаль, його листи збереглися дуже погано). Після цього якийсь автор, що сховався за псевдонімом Л.А., написав повнішу замітку про Тарловського в «Киевской старине» (6). У подальшому Тарловського згадували переважно в краєзнавчій літературі, інколи в енциклопедіях (7), але вони мало що додавали до згаданих статей. На жаль, про цього вихованця КМА не згадано в енциклопедичному виданні «Києво-Могилянська академія ХVП-ХVШ ст.». (К., 2001). Список же значно доповнює і уточнює біографію Тарловського до 1770 р. і зводить майже нанівець значення замітки о. Оранського, в котрій наводиться романтична історія про службу Тарловського в гвардії Катерини ІІ, його розжалування в солдати за якусь провинність, праця мельником, лаврські і запорозькі пригоди...

У списку спершу подається нова дата народження «дикого попа» - 11.03. 1740 за старим стилем, а не 1709. З цього випливає перша суттєва поправка: вінчати царицю з Розумовським у 1744 р. він ніяк не міг, бо йому було всього 4 роки. Може, вінчав його батько (о. Максим)? Майбутній «дикий поп» народився в Козельці в родині настоятеля Свято-Микільської церкви Максима Тарловського та Анастасії Олексіївни Крупянської (імена батьків досі були невідомі), хрещений у храмі, де служив батько, під іменем Григорій (цей факт досі був невідомим). По смерті батька (в ніч на 1. 12. 1742 р.) хлопчик, досягнувши 6-річного віку, став навчатися (очевидно в Козельці) і досягнув чудових успіхів, тому був узятий до Києва дядьком по матері Андрієм Крупянським, студентом КМА (цю особу не вказано в згаданій енциклопедії КМА). Після того як дядько переїхав до Глухова на службу в генеральній військовій канцелярії, хлопець повернувся до матері, вчився в полковій канцелярії в Козельці, а 26. 10. 1753 р. поступив до КМА. 8. 01. 1759 р. він був прийнятий на службу в канцелярію духовної консисторії, а пізніше (31.07.1761 р.) був пострижений у ченці в Свято-Онуфрієвському монастирі в Жаботині під іменем Гарасима. У вересні 1762 р. він перейшов у Благовіщенський монастир у Ніжині до архімандрита Йосифа Миткевича і з ним прибув до Білгорода до рідного брата архімандрита - митрополита білгородського та обоянського Йоасафата Миткевича (каденція у 1758-1763 рр.). Там він був висвячений у диякони 19. 01.1763 р. з новим іменем (Кирило). Додамо, що на цей час Тарловський мав бути в шлюбі і в нього була дочка. По смерті митрополита він знову перейшов у Ніжин, а через деякий час - у Чернігів і видно навчався в місцевому колегіумі. У 1767 р. перейшов у клас богослов'я КМА, вивчав французьку мову (на додачу вже вивчених церковнослов'янської, грецької, латинської та німецької мов) і одночасно служив у Богоявленському братському монастирі. 5.02.1769 р. став писарем духовної консисторії на місце ієромонаха Мойсея Нестеровича, а 7. 06. 1769 р. - висвячений у священики (ієромонах). На цьому список уривається.

В іншому документі подається рідкісний документ - атестат КМА, виданий козацькому сину Федору Панасенку, уродженцю с. Щебер (на жаль, його не вдалося локалізувати) на Глухівщині. Ще два документи 1690 р. (№№ 27-28) стосуються Феодосія Ґуґуревича, вихованця КМА і її ректора, помічника Л. Барановича, ігумена Свято-Миколаївського Крупицького монастиря в Батурині, Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, а в цей час (1690 р.) ігумена Свято-Преображенського Максаківського монастиря. Однак, як відзначав О.М. Лазаревський (8), у 1690 р. вибухнула неприємна історія, внаслідок якої після розслідування комісії на чолі з Л. Крщоновичем його було скинуто з ігуменства. Як простий чернець він попросився до Свято-Микільського монастиря в Батурині, де його прийняв у братію ігумен Димитрій Туптало (Ростовський). Там же він і помер «в бідах и скорбех». Що це за провина Ґугуревича, ясно говорять наведені документи.

Група документів стосується періоду Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. і Руїни другої половини XVII ст. Насамперед це реґест листа литовського підканцлера Льва Сапіги до короля Яна-Казимира 1655 р. (№2). У ньому говориться про дії наказного гетьмана ніжинського полковника Івана Золотаренка в Білорусі. Даний сюжет продовжують листи №№ 2-а, 3, 4, 4-а, 4-б, 7, написані вже в роки Руїни у 1662-1665 рр. Особливо цікавими є листи чернігівського сотника Стефана Силича до свого брата, чернігівського полковника Іоаникія Силича та о. Григорія Василевича, козелецького і остерського протопопа, до свого кума. Перший з них написаний Стефаном Силичем, який був чернігівським сотником у 1661 р. (дати початку і кінця каденції невідомі), також В. Кривошея називає чернігівським полковим хорунжим у 1672 р. Стефана Силича-Симоніва (чи того самого?). Цього листа (№ 2-а) було написано з польського полону на початку серпня 1661 р., отже, Стефан як мінімум з липня не міг виконувати обов'язки сотника. Довідуємося трохи про сімейне життя Силичів: ще була жива їхня мати, згадується й дружина І. Силича, дядько Василь Мальцевич, приятель Михайло Слободецький, який у 1672-1673 рр. став писарем Чернігівського полку. Стефан був у полоні у польського воєначальника Стефана Чарнецького, який командував багатьма каральними операціями в Україні (не випадково козаки влучно прозвали його «рябою собакою», бо він полюбляв екзотичне вбрання із леопардової шкури); говорив про можливий обмін чи викуп полонених у Слуцьку і слізно просив брата визволити його з тяжкої неволі й голоду, через що вже думав врятуватися самогубством і лише страх перед Богом не дозволив цього вчинити. Другий лист свідчить про трагедію міста Димер на Київщині, дощенту вирізаного московським військом. Цей лист розвінчує міф про споконвічну дружбу «братніх» російського та українського народів і зайвий раз засвідчує загарбницьку суть політики Москви. Документи 1663 р. (№ 4-а, 4-б) стародубського полковника Петра Рославця дозволяють уточнити час його каденції: він був повноправним полковником уже в лютому 1663 р. Крім того, тут названо імена полкового осавула та полковника (наказного?) відповідно Левка Козиревського й Івана Рошковського, яких не згадують сучасні довідники. Рошковський видно був покозаченим шляхтичем, козакував і його батько Миколай (дружина Івана жила в Стародубі).

Інша група документів стосується Борзни. В ІР знаходиться велика тека, в котрій містяться справи борзненського сотенного суду та інші матеріали другої половини ХУІІ - початку ХІХ ст. Тут подаємо тільки деякі з них. Насамперед це дві судові справи 1663- 1664 рр. (№№ 5-6) та 1671-1672 рр. (№№ 8-9), у котрих містяться записи про п'ять епізодів переважно кримінального та побутового характеру. У цих та інших судових справах (№№ 30, 32, 36, 37) цікавими є факти стосовно топографії Борзни провулок від «улици Пробытой», прізвища, а інколи й посади мешканців Борзни, судової практики (зокрема взяття на поруки сина Максима Частового) тощо, згадки про події, що стосуються сіл нинішнього Борзнянського району (Адамівка, Оленівка, Ховми), Івангорода (нинішнього Ічнянського р-ну. У справі 1699 р. чернігівського суду знаходимо цікаву згадку про топонім «Сіверщина». До цих документів прилягає зобов'язання воронізького жителя Івана Плута сотнику Івану Холодовичу. Добре представлені й купчі, переважно з Борзни (№№ 13, 31, 35, 39, 53). У першій з них 1681 р. мова йде про продаж лісу на Кролевеччині генеральному бунчужному Костянтину Голубу (першому чоловіку Анастасії Маркович). Це вже не перша його купча і видно, що в останній період життя Голуб активно скуповував маєтності в Кро- левецькій сотні. У купчій 1695 р. (№ 35) згадується незвісний досі мглинський сотник Іван Романовський (можливо, родич літописця Романа Ракушки-Романовського).

Дещо окремо стоять документи стосовно судово-купчих справ Глухівщини (№№40-41), Чернігівщини (Слабин під Черніговим) (№ 42) й Конотопщини (№ 44). Відзначимо згадку тут (№ 42) «личбы українской» золотих грошей. Документ № 44 є дуже рідкісним. Це реєстр 1729 судових витрат Фросини Бабичихи у процесі з Левком Гавриленком.

Нарешті вкажемо на групу батуринських документів (№№ 46-49). Про один з них (№ 47) говорилося вище. В інших містяться скарги батуринських жителів за млини та рибні угіддя, які в них незаконно забрали.

Насамкінець зазначимо, що підписи-автографи в документах підкреслені нами, а слова, які не вдалося прочитати - знаком (...)*. Квадратними дужками позначені пропуски в тексті через якісь дефекти (обірвана частина тексту тощо) або відновлені по смислу слова.

Сподіваємось, ці джерела будуть цікавими і краєзнавцям, оскільки проливають додаткове світло на історію населених пунктів Сіверщини, на біографії її важливих діячів, на соціально-економічну, церковну і культурну історію краю.

Література

1. История городов и сел Украинской ССР. Черниговская область.-К., 1983. -С. 367.

2. Шекун В.Неопублікований родовід С. Д. Носа // СЛ.- 2017.- № 6.- 173-177.

3. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687).- К.- Львів, 2004.- № 579.- С. 766.

4. Мацеевич Л. Нечто о диком попе//Киевская Старина.-1886.-№ 4.- С. 821-826.

5. Л.А. Еще сведения о «диком попе»//Киевская Старина.-1887.- №11.-С.577- 580.

6. Лиман І. І.Тарловський//Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К.- Запоріжжя, 2006.- С.561.

7. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии.-Т.ІІ. Нежинский полк.- К., 1893.- С.154-156.

Размещено на Allbest.ru