Промоція "українського питання" та об’єднання зарубіжного українства як головні програмні напрямки діяльності Українського пресового бюро в Лондоні (1931-1939)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930. 25 (71)

ПРОМОЦІЯ «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ» ТА ОБ'ЄДНАННЯ ЗАРУБІЖНОГО УКРАЇНСТВА ЯК ГОЛОВНІ ПРОГРАМНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПРЕСОВОГО БЮРО В ЛОНДОНІ (1931-1939)

Микола ТИМОШИК доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики КНУКіМ

Йдеться про діяльність невеликого колективу українських дипломатів, спрямовану на промоцію в Європі нерозв'язаного після Першої світової війни «українського питання», на захист освітніх, культурних, національних потреб організованих громад української еміграції.

Проаналізовано головні акції Бюро, що набули розголосу в Європі: повсюдна організація Комітетів порятунку України у зв'язку із організованим московським урядом голодомором українського народу 1932-1933 рр.; спорудження методом народної толоки Українського народного дому в Празі; матеріальна підтримка діяльності таких українських культурно- освітніх і спортивних товариств у Західній Європі, як «Пласт», «Січ», Товариства Прихильників Української Господарської Академії в Подєбрадах, Товариства Прихильників Української Пісні, Товариства Прихильників Української Книги, Союзу Українських Журналістів і Письменників.

На основі архівних документів аналізуються матеріальні засади діяльності Бюро. У контексті нагального розв'язання проблем українського державотворення на сучасному етапі акцентується увага на досвіді фінансування такої поважної державотворчої інституції, як Українське пресове бюро за кордоном, однією заможною, але високопатріотичною особою, яка загальнонаціональні інтереси свого народу ставить вище особистісних.

Ключові слова: Українське пресове бюро; Лондон; «українське питання»; українознавство; українська діаспора; епістолярій діячів українського відродження; Організація Українських Націоналістів; Яків Макогін; Володимир Кисілевський; Євген Коновалець; Євген Онацький; Софія Русова.

The topicality of the article is determined by the novelty of the material. It is based on the analysis of the author's recent research in the UK of the Ukrainian Press Bureau archives, still unknown to experts in Ukraine.

The main actions of the Bureau, publicized in Europe, are analyzed: the organization of the Rescue Committees of Ukraine due to the Holodomor Genocide of the Ukrainian people organized in 19321933 by the Moscow government; the construction of the Ukrainian People's House in Prague by means of toloka (a Ukrainian tradition when people help building a house without being paid); financial support of such Ukrainian cultural, educational, and sports societies in Western Europe as Plast, Sich, the Society of Supporters of the Ukrainian Business Academy in Podebrady, the Society of Ukrainian Songwriters, the Ukrainian Books Supporters League, the Union of Ukrainian Journalists and Writers. Also, the part of the London Bureau archives focused on correspondence with well-known figures of the Ukrainian national liberation movement, including Yevhen Onatskyi, Sofiia Rusova, and Volodymyr Kysilevskyi, is analyzed. A detailed study of the letters of such figures of the Ukrainian Revival, taken from London archives for scientific circulation for the first time, sheds light not only on some unknown or completely unknown episodes from their life but also adds a new touch to the not yet written, complete and true history of Ukrainian emigration. The emphasis is laid on the necessity of publication of such an epistolary cluster in Ukraine.

Key words: Ukrainian Press Bureau in London; “Ukrainian question”; Ukrainian studies; Ukrainian diaspora; correspondence of the Ukrainian Revival; Organization of Ukrainian Nationalists; Yakiv Makohin; Volodymyr Kisilevskyi; Yevhen Konovalets; Yevhen Onatskyi; Sofiia Rusova.

Вступ

Метою статті є аналіз діяльності Українського пресового бюро в Лондоні (1931-1939) в конкретиці двох головних програмних напрямків: промоція «українського питання» в Західній Європі та об'єднання зарубіжного українства.

Джерельною базою слугують матеріали відкритого автором під час недавнього наукового стажування у Великій Британії архіву Українського пресового бюро, що від кінця Другої світової війни зберігається в Польському інституті і музеї ім. генерала Сікорського в Лондоні.

Всеукраїнські акції Українського пресового бюро в Лондоні

Попри політичні розбіжності, які ніколи не переставали нуртувати в середовищі еміграції, українці у вільному світі навіть у найскладніші часи вміли об'єднуватися, бодай ненадовго, довкола важливих акцій громади, що мали позапартійний, загальнонаціональний характер: будь то спорудження українських народних домів, пам'ятників національним героям чи проведення гучних протестів проти політики денаціоналізації московських займанців у радянській Україні.

Продовжувана Москвою політика геноциду українського народу спонукала Українське пресове бюро в Лондоні активізувати підготовку публікацій, значна частина яких друкувалася в багатьох газетах та журналах західної української еміграції. Як результат - у суспільній думці української громади все чутніше зазвучали голоси про необхідність спільних дій, пожвавилися дискусії щодо потрібності скликання Всеукраїнського національного конгресу чи постання Комітету рятунку України. У громадських комітетах, що виникали повсюди, представники різних політичних угруповань однозгідно й рішуче виступили проти гноблення України червоною Москвою.

Після постання Комітету рятунку України в Празі як реакції на Голодомор в Україні 1932-1933 років такі комітети засновувалися у Відні, Парижі, Лондоні, Чернівцях, Бухаресті, Львові. Саме у цих містах представники Бюро стали членами комітетів і розпочали активну пропагандистську роботу [1].

Влітку 1932 року засновник Бюро Яків Макогін зініціював нову всеукраїнську акцію, яка значною мірою спричинилася до вияву єдності й соборності українців на еміграції. Йшлося про спорудження методом народної толоки Українського дому в Празі. Бюро і його представництво в Празі відіграло в цій акції вирішальну роль, адже як ініціатор внесло чималу суму власних коштів на зведення будови.

Бюро стало опікуном і меценатом видавництва «Український Пласт», що постало у Празі 1933 року. Якова Макогона зацікавило це видавництво своєю амбітною видавничою програмою - друк та поширення ідеї фізичного виховання серед української молоді на чужині, а також настановлення молодих українців «під одну команду». Тому й вирішив допомогти матеріально. У відповідь він незабаром отримав лист-подяку на бланку Союзу Українців-Пластунів від 9 листопада 1932 року: «Союз дякує за матеріальну допомогу і висилає в дарунок альбом фотографій з життя Пласту. Інформуємо, що незабаром вийде нове число журналу «Молоде Життя» із статтями про пластову працю цього літа (табори, інструктивні курси). Хочемо видати листівки з пластового життя української молоді на еміграції напередодні світового джемборі» [2].

Архівні документи підтверджують, що Українське пресове бюро було колективним членом низки українських наукових, видавничих і культурологічних товариств. А це значить, що підтримувало їхню діяльність не лише членськими внесками, а й чималими сумами пожертв. Це, зокрема, такі товариства: Прихильників Української Господарської Академії в Подєбрадах, «Січ», Прихильників Української Пісні, Прихильників Української Книги, Союз Українських Журналістів і Письменників. Так, лише упродовж 1931-1933 років засновник Бюро Я. Макогін виплачував із власних коштів благодійні внески у сумі 2500 американських доларів щороку на підтримку таких проектів: Український дім у Празі, Українська Господарська Академія в Подєбрадах, видавництво «Український Пласт», «Просвіта», Сестри Служебниці та ін. Окрім того, окремо 1200 доларів виділялося на спортивні товариства Галичини [3].

В архіві Бюро в Лондоні зберігається низка листів-подяк на ім'я Якова Макогона «за неоціненну допомогу у скрутний час».

Два приклади. Лист на бланку Українського товариства Прихильників Книги з Праги від 22 травня 1932 року за підписом його голови Степана Сірополка: «Від імені Управи Товариства Прихильників Української Книги в Празі маю шану висловити Українським Бюрам в Женеві і Лондоні щиру подяку за надіслані 20 амер. дол. пожертви на видання часопису «Книголюб». Ласково прошу передати мою найсердечнішу подяку В/ш панові Я. Макогонові за його доброзичливе ставлення до діяльності Товариства, так і до мене особисто. Ст. Сірополко» [4].

А ось подяка, яка вирізняється своїм мистецьким оформленням і якісним поліграфічним відтворенням: «Подяка Допомогового Комітету при Українській Реформованій Реальній Гімназії в Ржевинцях Ч.С.Р панові Макогонові в Льондоні, Українське Бюро - за дар на цілі Комітету в сумі 500 крон чеських. 17 жовтня 1932» [5].

Про проблеми української еміграції - з епістолярного фонду

Низка проблем українців, що опинилися в еміграції, в усій гостроті постає з чималого за обсягом епістолярного фонду Бюро.

Листи складалися за абетковим принципом і зберігалися у вогнетривких сталевих скриньках. Важливі листи, які потребували особливої уваги, реєструвалися у спеціальному журналі. Інші не реєструвалися, але зберігалися, також за абетковим принципом, у таких же скриньках. До кожного листа прикріплювалася копія відповіді. Це давало змогу не лише вивчити характер пошти, її географію, а й простежити за тим, як ставилися працівники Бюро до звернень, які рішення приймалися і в який спосіб про це довідувалися заявники.

Географія відправників листів справді широка. Ось писані різними почерками листи з Європи (від пані Н. Селезінки зі Львова, від пана Колесникова з Берліна), з Канади (адвоката П. Лазаровича, посла М. Лучковича), Далекого Сходу (пана Д. Мельника).

Про що йдеться в цих та інших листах?

Згрупуємо проблематику пошти за такими темами:

1. Бізнес, культурно-просвітня діяльність.

Здебільшого це звернення від фірм, організацій, установ та закладів ділового характеру: прохання допомогти установити контакти з українськими кооперативами, просвітніми, науковими та громадськими інституціями, створеними в еміграції; питання книго- чи пресообміну між бібліотеками. Зустрічаються й такі прохання: від дрібних підприємців - про можливість збуту в Англії промислових товарів; від артистів - про можливість організації концертних виступів чи мистецьких виставок у Лондоні.

Ось лист із теки за 1932 рік. Доктор Джулинський зі Львова звернувся з проханням допомогти запатентувати його винахід в Англії. На оригіналі листа прикріплені дві копії від Бюро: авторові листа та звернення до Патентового офісу в Лондоні від 10 червня по суті звернення. На прохання українських майстерень меблів Бюро розшукало та вислало каталоги британських фабрик меблів. Редакція журналу «Тризуб» із Парижа просила переслати їм деякі книги англійською мовою (за копією відповіді бачимо, що прохання сповна задоволене: відповідний список книг вислано 9 червня).

2. Навчання молоді, стипендії.

Ця група листів - переважно від молоді Галичини та Буковини - стосувалася запитів чи й прохань про можливість дістати стипендії на навчання в університетах і коледжах Англії, допомогти знайти перекладача з української. Йшлося також і про сприяння пошуку легальної роботи з метою заробляння грошей на навчання або для репетитора з вивчення англійської. Один молодий український емігрант із Франції просив допомогти йому виїхати до Канади.

3. Знайомство з Англією.

Авторами листів цієї групи є переважно українці першої хвилі еміграції на Американський континент. Такі міцно вже стояли на ногах у матеріальному сенсі і заздалегідь планували провести свої відпустки на Британських островах. Про що просили? Улаштувати побут, віднайти помешкання, допомогти скласти культурну програму на час перебування в Лондоні.

Окреме місце в епістолярній частині архіву посідає листування з відомими українськими діячами, які вимушено покинули Україну з політичних причин після жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді і перебували або в підпольській Галичині, або в країнах Західної Європи чи Америки. Публікація цих листів у майбутньому зможе пролити світло не лише на окремі малознані або й зовсім невідомі епізоди з життя тої чи тої особистості, а й додасть яскраві штрихи до ще не написаної повної й правдивої історії української еміграції.

Євген Онацький - талановитий український журналіст, дипломат і вчений. 1918 року як працівник секретаріату Центральної Ради опинився на Заході в складі української делегації на світову конференцію в Париж. Опісля потрапив до Рима в складі офіційно не визнаної урядом Італії Дипломатичної місії УНР. Прожив у «вічному місті» понад чверть століття. Успішно керував там у 1920-1921 роках Українським пресовим бюро УНР, пізніше викладав українську мову та літературу в Неаполі та Римі, писав книжки. 1929 року приєднався до українського націоналістичного руху й невдовзі став представником ОУН в Італії. Це вивело його на багатолітнє тісне співробітництво з керівником цієї організації Євгеном Коновальцем.

Найбільше був знаний на Заході як український журналіст: активно співробітничав не лише із більшістю українських газет та журналів західної міграції, а й стало друкувався в італійській і французькій пресі, оскільки досконало знав ці мови. Після Другої світової війни, вимушено емігрувавши з Італії до Аргентини, видасть на Американському континенті об'ємний чотиритомник своїх мемуарів, який в знак любові і вдячності до вічно загадкового і непізнаного Рима назве промовисто - «У вічному місті. Записки українського журналіста».

Із керуючим Українським пресовим бюро в Лондоні Володимиром Кисілевським Євген Онацький познайомився заочно ще в час праці першого в редакції газети «Україна» в Чикаго. Саме туди написав у лютому 1931 року листа, який можна назвати прохальним. Той, хто знає біографію цієї особистості, може ствердити, що до таких листів він звертався дуже рідко, хіба коли житейські обставини всуціль складалися проти. Початок того року в Римі для нього був саме таким. Щоб якось вижити (гонорари за публікації в українських газетах були рідкісні і вкрай мізерні), подружжя Онацьких на базі свого просторого помешкання на Корсо де Італія, 6 у Римі заснувало приватний пансіон. Втім він перестав приносити прибуток тоді, коли Онацькі вимушено поселяли до себе безгрошівних студентів з України. Надія була на заможних українських американців першої хвилі еміграції, які любили приїздити на екскурсії до італійської столиці. Спеціально випущену англійською мовою рекламну листівку про цей пансіон (зі світлиною обідньої зали та припискою, що «тут за демократичними цінами зазвичай зупиняються доктори, професори, вчителі, студенти, письменники») Онацький і надіслав на адресу редакції з проханням розмістити безкоштовно - грошей на оплату цієї своєрідної реклами не мав.

Незабаром отримав із Чикаго лист від 2 квітня та примірник газети із вміщеною на її шпальті інформацією про український пансіон у Римі та із закликом до американських українців «не минати його у відвідинах Риму». Приємним було те, що редактор газети «зробив це з власної ініціативи і помислу». Розчулений Онацький написав своєму колезі в Чикаго довгого листа. Є там актуальні й болісні думки про стосунки між українцями на еміграції: «Я за час своєї праці для української справи власне звик до того, що українці охоче беруть і не охоче дають. Вони не звикли давати, і тому навіть, коли можуть дати, їм треба про це нагадувати і просити... Тим більше ціню я Вашу спонтанність у цій справі. І тим більше мені приємно підтримувати з Вами контакт у справах нашої визвольної боротьби, бо ця ніби маленька дрібничка ручить мені за великі можливості нашого взаємного зрозуміння» [7].

Надсилаючи цього листа в Чикаго 2 травня 1931 року, Євген Онацький уже був поінформований про заснування Яковом Макогоном Українського пресового бюро в Лондоні, однак не знав, що його керуючим призначено саме Володимира Кисілевського і що той уже відбув з Америки на Британські острови. Будучи втішеним із приводу заснування в Лондоні поважного інформаційного осередку українців, Онацький висловлює надію на позитивне полагодження між різними українськими еміграційними рухами найбільшої злоби дня - координації дій, особливо серед так званого соборницького націоналістичного табору. «Ми маємо два великих фронти, - міркує автор листа, - москвофільство (червоне і біле) та полонофільство, і того нам досить для внутрішньої боротьби і кристалізації народнього політичного світогляду. Було б великою трагедією, коли - на ґрунті особистих прорахунків - почалася сварка і всередині соборницького табору» [8].

Чіткої позиції щодо згубності сварок між своїми, надто ж публічних, дотримувався і Володимир Кисілевський. Про це він наголосив у листі до Євгена Онацького від 8 червня 1931 року. Варто в цьому контексті навести такий витяг: «На европейській іміграції лежить обов'язок вести дипломатичну частину української боротьби за самостійність, а до того конечним є - якнайбільше сконсолідування сил і абсолютне заперестання ведення особистих чи політичних прорахунків. Чи вдасться?» [9].

Будучи діючим журналістом і дослідником, Євген Онацький просив колегу систематично висилати на його адресу всю друковану продукцію лондонського Бюро. І не лише для особистого читання, а й передусім для «евентуального поширення», щоб ці тексти «працювали» серед чужинців і своїх. Ось як розпорядився він одержаною посилкою з брошурою «Polish Atrocities in Ukraine» (4 примірники англійською і 10 із такою ж назвою - французькою мовами): «Деякі з них я вже пустив у світ. Сьогодні буду, мабуть, в англійському та в американському посольствах і залишу там теж» [10].

Натомість він щиро ділився з лондонським колегою багатим інформативним матеріалом, який мав можливість діставати в Римі. Ось про один із добрих жестів на адресу Бюро в листі до В. Кисілевськго від 25 березня 1936 року: «Вельмишановний Докторе Кисілевський. Внаслідок моїх заходів Італійський Інтеруніверситетський Інститут взяв на себе завдання постачати українським науковим та культурним установам книжки по італознавству. В листу тих українських установ, що мали би користати з ласкавої уваги Інституту, я вніс і Українське бюро в Лондоні. В най- скорішому часі ви отримаєте пакунок книжок. Я впевнений, що серед цих книжок знайдуться і такі, які будуть для Вас цікаві і пожиточні. Прошу Вас, по отриманні книжок, зв'язатися з Інститутом безпосередньо. Листування, на бажання самого Інституту, прошу вести по- українському» [11].

У цьому ж листі - цікаве прохання, що свідчить про гарні людські чесноти українського журналіста, його готовність іти з добром до людей, допомагати кожному мислячому і працьовитому, до якої б національності він не належав. Тут ідеться про молодого італійського вченого Салвіні, якого Онацький характеризує як «дуже енергійного, здібного роботящого». Захоплення славістикою вивело юнака на глибоке дослідження болгарської і української літератур. Результатом стала видана в Римі книга. Але з огляду на те, що він публічно не приховував свого «антимосковського настановлення», потрапив у немилість до своїх старших колег - італійських дослідників-славістів, які виросли й сформувалися винятково на російській літературі і вперто підміняли усю славістику русистикою. Сам Онацький уже підтримав молодого італійського українознавця, написавши на цю книгу прихильну рецензію, яка була опублікована в паризькій газеті «Українське Слово». Однак хотів, щоб це порівняльне дослідження чужинця про українську і болгарську літератури мало більший розголос у Європі. Тому й звернувся до В. Кисілевського з такою пропозицією: на основі його рецензії зробити прихильну замітку про книгу Салвіні й надіслати для публікації в редакцію наукового славістичного видання «Славонік Ревю». «Нашим обов'язком, - наголошує професор, - є підтримати його (Салвіні. - М. Т.) в науковому інтернаціональному світі» [12].

Який шляхетний вчинок українського вченого! Підтримати чужинця, несправедливо зневаженого своїми. Доводиться шкодувати, що такої шляхетності часто бракує у взаємостосунках зі своїми колегами в новочасному науковому середовищі.

І ще про шляхетність. Але вже з іншого приводу. 23 травня 1938 року в голландському Роттердамі кількома кулями найманця московського КГБ було вбито провідника українських націоналістів Євгена Коновальця. На адресу Євгена Онацького як посередника стосунків ОУН із Українським пресовим бюро у Лондоні звідти за підписом В. Кисілевського було надіслано офіційного листа. Окрім висловлених співчуттів національної солідарності, йшлося про готовність панства Макогонів від імені Бюро скласти пожертву коштами на гідне впорядкування могили українського лідера.

Щиро подякувавши за співчуття й переконання, що кров мучеників накладає на кожного українця в еміграції великі зобов'язання, Є. Онацький так відповів на пропозицію щодо збирання коштів на пам'ятник Є. Коновальцю: «Провід просить мене Вам відписати, що, високо оцінюючи шляхетність Вашої і Вельмишановного панства Макогонів пропозиції, Провід вважає, порозумівшись в цій справі також із родиною блаженної пам'яті покійного вождя, що Організація і Родина розпоряджають відповідними засобами і не потребують сторонньої допомоги. І то тим більше, що могила в Роттердамі може бути тільки тимчасовою. Щодо увіковічення пам'яті покійного Великого Патріота, то Провід вважає, що для цього існує багато інших шляхів. Український Народний Союз у Франції на черговому річному з'їзді ухвалив, наприклад, збір грошей на збудування Народного дому імени Є. Коновальця в Парижі. Цей Союз радо прийняв би таку допомогу в цій справі. Прошу прийняти, в/ш п. Докторе вислови моєї щирої до Вас поваги і прошу переказати вельмишановному панству Макогонів почуття поваги і вдячности. Євген Онацький» [13].

Листи Софії Русової з переповненої українськими емігрантами Праги до Лондона підкуповують щирістю, безпосередністю і деякою наївністю. Будучи далекою від політичної колотнечі в середовищі української еміграції, вона й на чужині не переставала займатися тим, чому присвятила своє життя в Україні, - національне виховання українських дітей, ствердження в підростаючого покоління чуття національної гідності, жіночі питання, захист і промоція української культури та тих небагатьох одержимців, хто її наполегливо підносив.

Відповідь на запитання, як і чому ця неукраїнка за походженням так заповзято й безкорисливо відстоювала українську справу, як любила свою другу набуту Батьківщину - Україну і дбала про неї, будучи у вимушеній еміграції, можна зрозуміти зі спогадів її сина Юрія Русова. Ось фрагмент: «Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал і, навпаки, часто щось додавало їй якоїсь нової сили для громадянської і політичної праці» [15]. Софія Русова важко переживала еміграцію.

Варто процитувати бодай фрагмент із листа цієї дивовижної жінки, в якій текла французько-шведська кров, але яка своєю жертовною працею для України заслуговує на те, щоб називати її великою українкою: «Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей - може, знайдете можливість його надрукувати в англійській пресі. Я такий самий послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед «успіхами» Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР. - М. Т.), що не знаю вже куди йти. З щирою пошаною С. Русова» [16].

Володимир Кисілевський поставився з повагою до цього звернення: поширив серед англійських приятелів та офіційно передав на розгляд президії Міжнародного Товариства Охорони Дітей. У свою чергу Бюро як член утвореного нещодавно в Празі Комітету рятунку України звернулося із запитом до британського парламенту, чи не можна започаткувати якусь рятункову акцію в цій справі. Звідти отримали відповідь, що зроблять усе, що тільки буде в їхніх силах, і про наслідки повідомлять.

Інформуючи про це в листі-відповіді до пані Софії, Кисілевський додав: «Невеселі часи перебуває наша ненька Україна. Здається, від татарських лихоліть не знали ми такого гніту й такої біди. Бували важкі часи, але людоїдства ніхто не знав» [17].

В іншому листі з Праги йдеться про сотні й тисячі утікачів з України, хто завдяки давнім симпатіям тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика до українського руху за незалежність знайшов тут тимчасовий прихисток. Софію Русову по-справжньому хвилювала доля української інтелігенції - освіченої, патріотичної, справжньої еліти нації, хто в розквіті фізичних і духовних сил мусив нидіти на чужині, не реалізувавши сповна своїх Богом даних талантів. У листі до Бюро від 18 вересня 1933 року вона носиться з новою ідеєю: знайти багатих меценатів чи організувати збір серед самих емігрантів для придбання або зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі [18]. Попередні звернення за океан до багатших українських американців нічого не дали. На ту пору українські часописи в США та Канаді припинили вміщувати на своїх сторінках подібні звернення від розкиданих по європейських країнах своїх земляків. І не тому, що ігнорували їхні нагальні потреби, а тому, що, крім виконання численних своїх культурологічних, наукових і видавничих проектів, спрямували зусилля на спорудження власним коштом великого, затратного в коштах українського павільйону для всесвітньої виставки у Чикаго. Тому, з метою не розпорошувати своїх сил, не бралися за нові справи.

Цього разу і з Лондона прийшла негативна відповідь. Справа в тому, що засновник Бюро Яків Макогін ініціював незадовго до цього збір серед української еміграції Європи відповідних фондів на будову Українського Народного Дому в Празі. Сам особисто виділяв зі своїх власних коштів суму близько 3000 американських доларів. Але щоб втілити проект у життя, приблизно таку ж суму мало зібрати й саме громадянство. Інформуючи про це Софію Русову, Володимир Кисілевський припускає, що таку суму громада навряд чи збере, і пан Макогін, очевидно, своїми силами старатиметься завершити акцію. «Це поважний гріш і важко жадати від п. Макогона, щоб рівночасно ще й другу будову підпомагав, а також майже виключно сам один. Треба шукати когось іншого - дуже болючі для нас справи» [19].

Відповідь з Лондона не забарилася, цього разу вона була обнадійлива. Володимиру Кисілевському довелося добре потрудитися, щоб справді допомогти в проханні, а не підготувати формальну відписку. 18 травня 1933-го він пише до Праги: «Я розвідав подробиці про пані Гаустон і думаю, що можна вислати до неї листа в справі захорони. Сподіваюся, що жіноча рада не має нічого проти того, що ми листа дещо справили та переробили на машинці, щоб улегшити читання пані Гаустон та її секретарці. Листа пересилаю назад, бо його треба ще раз підписати, прибити печать і вислати з Праги, а не з Лондону. На листі подана докладна адреса пані Гаустон» [21].

Спонтанні пошуки Софією Русовою контактів з якимись впливовими міжнародними громадськими чи благодійними організаціями для вирішення разових нагальних питань української жіночої спільноти в Європі, що зазвичай давали незначний ефект, вивели на думку ставити питання ширше: добиватися, щоб організація українських жінок в еміграції була прийнята як повноправний член організованої міжнародної жіночої спільноти. За таких умов можна було б системно й ефективно відстоювати свої права. І знову Бюро в Лондоні стало першим етапом для з'ясування цього питання. І знову в особі Кисілевського Русова вкотре знайшла однодумця. Його відповідь, як завжди, конкретна, оперта на пророблений заздалегідь немалий обсяг роботи, що потребував і часу, і зусиль:

«В/ш п. Професор, Писали Ви мені кілька місяців тому в справі українського жіноцтва та заступництва його в міжнародній жіночій організації. Листа Вашого передав був пані Шіпленкс, а тепер зустрів її поново та знов пригадав ту справу.

Польські нагінки українців Галичини спонукали Софію Русову знову діяти. Ось уривок з листа старому знайомому в Лондон: «Знову мушу звертатися до Вас. Чули, що робиться в Галичині? Союз Українок закрили. Уявіть собі - всі філії, щось неможливе в організації, яка має тисячі членів. Научіть, як протестувати... Чи не можна було б увести справу Галичини в Парламент Лондонський - це єдина інституція, до якої українки могли б звернутися. Ми маємо вам скласти детальний меморандум. Напишіть, що маємо зробити і що мусимо робити».

У цьому ж листі вона просить пошукати серед шановних лондонських «леді» таких, хто зголосився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок літ 15-16, доньку покійного Вакули і доньку Моралевича. Дівчата хворі, виснажені, потребують бодай нормального харчування. «Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це» [23].

Кисілевський і цього разу займався обома проханнями. Про результати оперативно й по суті повідомив заявницю.

Щодо подій у Галичині: «Бюро одержало всі вістки минулого тижня і відразу поробило відповідні кроки в тій справі. Пані Шіпленкс дістала повідомлення, хоч вона тепер не перебуває в Лондоні. До англійської преси подали ми також таке повідомлення. Що дальше будемо робити, то побачимо доперва як обставини будуть вимагати. В кожному разі, запевняю Вас, В/шановна п. Професор, що ми тут слідкуємо за всім, що робиться на українських землях та зі своєї сторони робимо те, що можна...».

Щодо прохання про двох студенток: «Сумніваюся, що знайдеться таке місце. В університетах лиш «вимінюють», а на заплачення удержання фондів немає. В усякому разі, будемо розвідувати» [24].

Останній лист Володимира Кисілевського до Софії Русової датується 7 березня 1939 року. У ньому повідомлялося, що панство Макогонів виявило інтерес до її проектів і бажання зустрітися при першій же нагоді їхньої поїздки до Праги. Незважаючи на те, що за вказівкою Я. Макогона В. Кисілевський почав згортати діяльність Бюро, цей його лист ще дихав надією: «Нами, українцями, почав інтересуватися світ. Коли б тільки те заінтересування мало для нас ще якісь практичні користі, то було б краще».

Стосунки з ОУН

Багато уваги діяльності Українського пресового бюро в Лондоні та особі його засновника Якова Макогона приділяв керівник Проводу ОУН в еміграції Євген Коновалець, який на той час перебував у Женеві. Це видно, зокрема, з рясного його листування з одним зі своїх наближених однодумців професором Євгеном Онацьким. (Майже все це листування нині доступне для дослідників - свого часу Онацький видав його в чотирьох томах у Буенос-Айресі та Торонто під назвою «У вічному місті. Записки українського журналіста»).

Зрозуміло, що Я. Макогін працював на українському еміграційному полі, до якого були осібні інтереси різних політичних угруповань українців у вигнанні, з осібно й націоналістів. І вони нерідко ставилися один до одного як конкуренти або політичні опоненти. Однак публічно Є. Коновалець не вважав за потрібне опускатися до такої критики, яку ми спостерігаємо у пресі «своїх».

Про розважливість, далекоглядність, державницький підхід у стосунках з однодумцями й опонентами провідника українських націоналістів можуть свідчити ось такі його думки щодо діяльності Макогона та заснованого ним Бюро:

«.Особисті випади проти Макогона були б, певно, і крайовим нашим громадянством, і заокеанською еміграцією осуджені, як вияв нашого руїнництва. Мовляв, Макогон робить добре діло, а ми його за те б'ємо. ... Через свій виступ під час пацифікації він на західноукраїнських землях здобув собі симпатії».

«Довший час, одначе, в його діяльності нічого злого не можна було знайти. Праця лондонського бюро не давала нам ніяких підстав до вступів. Наша вина, що ми, маючи змогу самі організувати таке бюро, того не зробили». «. Не можна заперечити, що з моментом відкриття лондонського бюра зацікавлення серед англійців до справ на західноукраїнських землях безперечно зросло» [26]. Розгортаючи від початку 30-х років за кордоном представництва ОУН передусім у тих країнах, де робилася європейська політика, Коновалець будь-що хотів заснувати такий осередок у Лондоні. Його метою було ознайомити широкі британські політичні кола із програмою ОУН в українському питанні. Зробити це було дуже складно, оскільки в цій країні репутація українських націоналістів, яку створили не стільки чужинці, скільки свої, виглядала досить сумнівною. Цю організацію вважали там за крайню пронімецьку.

У 1933 році своїм представником у Великобританії провід ОУН призначає Євгена Ляховича як одного з активістів новоутвореного в США громадського об'єднання «Організація Державного Відродження України» (ОДВУ). Голова проводу ОУН радить колезі найперше зав'язати ділові стосунки там із Яковом Макогоном і через нього шукати потрібні контакти в Лондоні.

Далі - слова самого Ляховича: «Зв'язки з Я. Макогоном остаточно були наладнані. Це був початок моєї співпраці з ним і його бюром у Лондоні, яким керував д-р Володимир Кисілевський... Часті розмови з Я. Макогоном та його дружиною, особливо активною в справах українських бюр, розвіяли в мене недовір'я до них. Я переконався в їх добрій волі й бажанні допомогти українцям в їх стремліннях до самостійної держави» [27].

Слід віддати належне обом діячам, що зуміли зберегти рівновагу й взаємну толерантність у тій співпраці. Взявши за основу взаємопошану без затаювання різниць у поглядах та діаметрально протилежних підходах у тактиці дій, обидві сторони ніколи не давали приводів політичним опонентам заочно поборювати один одного чи таємно робити якісь прикрощі.

Визначальною у співпраці було покладено головну ціль - визволення України і відбудова самостійної держави. Такі стосунки, що на той час були вкрай рідкісними поміж політичними групами української еміграції, на думку Євгена Ляховича, не тільки не шкодили праці, а, навпаки, серед демократично вихованих англійців знаходили пошану.

І насамкінець ще дві думки тогочасних авторитетів західної довоєнної еміграції. Вони також свого часу не були оприлюднені, а пролежали стільки літ невідомими українському загалові, оскільки відносилися до так званого довірчого листування.

Архієпископ УГКЦ на чужині отець Іван Бучко: «Пан Макогон - дійсно дуже гарний український патріот, який працює для нашої справи не з якихось особистих вигод... Доказ цього - Макогон прислав на мої руки 5000 доларів на користь тих, хто потерпіли від «пацифікації» [7, с. 102].

Відомий журналіст американської «Свободи» В. Кедровський: «Я знаю дуже добре Макогона, його працю і службовий стан. Можу запевнити Вас, що слава Богові, що він стоїть на тому становищі, на якому він є, а не якийсь москаль, жид, поляк чи хтось інший, ворожий нашій державницькій ідеї. Його праця вироблює опінію в американських офіційних, фінансових та торговельних колах в українській справі. Те, що він подає про нашу справу, на 100 відсотків корисне для нашої державницької ідеї. Я навіть боюся, що коли його почнуть дуже бити українці, то йому дійсно доведеться відійти від тої праці, і на його місце може прийти ворог українства. Глупо роблять ті, що сподіваються самі стати «президентами» української держави і бояться в особі Макогона конкуренції» [28].

Ці оцінки, як і весь описаний вище фактологічний матеріал, не потребують коментарів і ставлять остаточну крапку в надуманих опонентами й поширюваних через пресу та службову пошту інсинуаціях, наклепах, здогадках і припущеннях щодо діяльності Українського пресового бюро в Лондоні. Прикро лише те, що часто вдавалися до цього не лише відкриті вороги українства, а й свої, українці.

В затятій боротьбі за задоволення своїх власних амбіцій вони збурювали нерідко громадську думку, ослаблювали таку потрібну єдність українського руху. це замість того, щоб спробувати зробити для загальної справи, до того ж своїм коштом, бодай дещицю того, чого реально досягнув Яків Макогін і зібраний ним невеликий колектив однодумців у Лондонському пресовому бюро та його офіційних представництвах у Женеві й Празі.

Матеріальні засади діяльності Бюро

український пресовий бюро еміграція