Маловідомий Михайло Григорович: бібліотекар, редактор, український військовий публіцист

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Маловідомий Михайло Григорович: бібліотекар, редактор, український військовий публіцист

Традиційним та актуальним в усі часи для Наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова є такий напрям наукової діяльності як вивчення історії університету, зокрема її невід'ємної частини - Наукової бібліотеки. Джерелом для досліджень, перш за все, служать звіти про стан та діяльність університету, про роботу бібліотеки. Особливу увагу серед звітів бібліотеки періоду 1900-1916 рр. привертали доповіді, написані завідувачем студентського відділу, найближчим помічником бібліотекарів Л.П. Бруна та П.С. Шестерикова - Михайлом Олімпійовичем Григоровичем. Його звіти, які, з якоїсь причини, подавались окремо від звітів основної бібліотеки університету, відрізнялися своєю повнотою, великою кількістю деталей та статистичних даних, були написані живою та зрозумілою мовою, іноді носили полемічний характер. На тлі того, що відомості про діяльність університетської бібліотеки в ті часи дуже обмежені, звіти М.О. Григоровича мають велику цінність, тому що несуть багатий фактографічний матеріал.

Студентський відділ бібліотеки Новоросійського університету займався реєстрацією нових книг, видачою їх студентам додому як з основної, так і з студентської бібліотек, а також виконанням всіляких необхідних для них довідок. Для студентів відділ був відкритий з 10 до 13 год. У навчальний період - щодня, а в літній канікулярний час - два рази на тиждень. Із-за того, що студентам не всі книги видавалися для домашнього читання, студентський відділ був змушений також відчинятися додатково три рази на тиждень від 5 до 8 год. вечора. На 1 січня 1910 р. у студентській бібліотеці було 11460 назв книг і журналів на суму 30183 р., налічувалось 1486 абонентів, тобто близько 46% від числа всіх студентів і слухачів ІНУ.

Михайло Григорович не тільки вдало вів доручену йому справу, аналізуючи стан комплектування і обслуговування, своєчасно звітував, а й часто виступав з критикою на адресу керівництва. Так, на одному із зібрань він зробив доповідь «Про студентський відділ бібліотеки ІНУ, що є і що повинно бути» [40]. Будучи завідувачем студентського відділу бібліотеки, він виконував також і обов'язки доглядача будівель бібліотеки. Відомий факт, що молодий та енергійний М. Григорович доклав багато зусиль для правильної організації переміщення бібліотеки з Дворянської вулиці на Преображенську, де в 1899-1903 рр. було спеціально збудовано книгосховище і зведена фасадна будівля для бібліотеки, історико-філологічного та юридичного факультетів. Будівництво проходило в два етапи: спочатку книгосховище, що у Міському саду, потім - фасадне. Керував роботами архітектор Н.К. Толвінський, а після переведення його до Варшави, завершувати будівництво довелося архітектору А.О. Бернардацці. Процес переміщення книг у нове книгосховище проходив всю весну і літо 1902 р. (з квітня по вересень). У бібліотекаря Л.Ф. Бруна в бібліотечній команді було всього кілька помічників: В.А. Кобчевській, П.С. Шестериков, Е.Ф. Люткевич і М.О. Григорович. Вони керували перенесенням і розміщенням декількох сот тисяч томів. При цьому бібліотека продовжувала функціонувати. Читальний зал у приймальні студентського відділу в новій будівлі бібліотеки відвідували студенти фізико-математичного, іноді - медичного факультетів. Студенти юридичного та історико-філологічного факультетів займалися у спеціально обладнаних кабінетах для практичних занять (семінаріях). У разі необхідності, книги з бібліотеки доставляли в ці кабінети під відповідальність завідувачів кабінетів з числа приват-доцентів або аспірантів.

На той час у штаті бібліотеки Імператорського Новоросійського університету служили 4 помічника бібліотекаря: І.І. Дусинський (з 16 січня 1904 р.), П.В. Левандовський (з 2 березня 1905 р.), М.В. Смирнов (з 17 вересня 1907 р.) та затверджений на цій посаді 16 вересня 1902 р. М.О. Григорович. Довгий час це був скупий перелік прізвищ, який щороку повторювався у звітах університету періоду 1902-1915 рр. [10], але досвід роботи в бібліотеці підказував, що при більш пильному погляді, в них можна розгледіти непрості, навіть трагічні постаті. Так сталося, наприклад, із помічником бібліотекаря І.І. Дусинським [36]. Підготовка експозиції про одеські українські часописи періоду Української революції 1917-1920 рр., яка буда презентована в Науковій бібліотеці ОНУ імені І. І. Мечникова з нагоди 100-ї річниці цієї події в Україні, дала можливість звернути більш ретельну увагу на колишнього помічника бібліотекаря, а потім автора-редактора кількох українських газет того періоду.

Так хто ж він такий, помічник бібліотекаря, Михайло Григорович? З послужного списку співробітників Новоросійського університету [1] дізнаємося, що він народився в м. Херсоні у сім'ї обер-офіцера 30 жовтня 1875 р. Закінчивши Херсонську гімназію, у липні 1893 р. вступив до Новоросійського університету, де з перервами вчився на математичному відділенні фізико-математичного факультету. 1 жовтня 1897 р. був вимушений вступити як «вольноопределяющийся» 1-го розряду в 4-ту батарею 15-ої Артилерійської бригади і вже 26 травня 1898 р. був проведений в унтер-офіцери. В цьому ж році, 1 жовтня, за відбуття військової повинності, був звільнений у запас. Відновив навчання в університеті, але курсу не закінчив, і 1 березня 1899 р. вибув з університету як студент. З 6 липня по 12 серпня 1900 р. служив помічником секретаря 3-го розряду в Державному банку. У 1901 р. одружився на Єлизаветі Володимирівні, уродженої Туркул. Мав сина. Серед документів Державного архіву Одеської області знаходимо прохання на ім'я ректора ІНУ від 13 травня 1902 р. про надання М. Григоровичу посади помічника бібліотекаря. До прохання приєднана резолюція Л.П. Бруна: «Знаходжу бажаним надати посаду помічника бібліотекаря, як службовцю в бібліотеці за наймом вже 8 місяців і виконуючому свої обов'язки цілком справно і старанно» (переклад мій - В. Самодурова) [1, арк. 22]. Перед тим як затвердити працівника на такій посаді, необхідно було заручитися посвідченням Одеського градоначальника. 29 травня 1902 р. воно було такого змісту: «обер-офіцерський син М.О. Григорович за час проживання в Одесі був поведінки і способу життя хорошої, судимості не піддавався і не викликав на себе підозру в політичній неблагонадійності» (переклад мій - В. Самодурова) (1, арк. 24).

На долю М. Григоровича випало бути ще й учасником двох війн. Перший раз - 2 вересня 1904 р., під час мобілізації, він був призваний на дійсну службу в 15-у піхотну дивізію, бо почалася Російсько-японська війна. Восени 1904 р. і на початку зими 1905 р. увага всього світу була прикута до героїчного захисту Порт-Артура [19]. Цілий рік йшли кровопролитні бої, які, не принесли російській армії перемоги. 23 серпня 1905 р. на борту президентської яхти в Портсмуті був підписаний мирний договір. 30 вересня 1905 р. М. Григорович був переведений в зауряд-прапорщики (підпрапорщик) і призначений діловодом витратного транспорту дивізійного обозу. А вже 18 жовтня 1905 р. за наказом головнокомандувача назначений прапорщиком запасу армійської піхоти і відправлений в розпорядження Одеського повітового військового начальника для звільнення в запас. Підтвердженням участі М. Григоровича у тих трагічних подіях служить його рапорт як прапорщика запасу і помічника бібліотекаря від 11 травня 1906 р.: «повернувшись з театру військових дій на

Далекому Сході, маю при собі зброю (шпага і пістолет), які хотів би залишити у себе» [1, арк. 41].

Повернувшись до мирного життя, М. Григорович продовжує службу в бібліотеці (600 руб. на рік з усіма відрахуваннями), викладає математику як домашній вчитель, так і в недільній безкоштовній школі Одеського міського управління.

Саме в цей час значно поширюється коло спілкування М. Григоровича з людьми самого різного хисту: студенти, викладачі, професура. Його оточують люди самих різних політичних уподобань та поглядів. В першу чергу, в університеті, який відігравав мало не провідну роль в національному русі міста. Так, у педагогічному відділі Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, під головуванням професора М.М. Ланге, засідання перетворювались у своєрідну революційну трибуну, де часто виступали з запальними промовами педагоги і науковці, підіймаючи питання шкільної реформи і місця в ній української мови. В університеті часто відбувалися мітинги, різні зібрання студентів, де лунали промови за соціальне й національне визволення. Студенти вимагали відкриття українознавчих кафедр в університеті та введення української мови в навчальний процес. В 1907 р., наприклад, приват-доцент університету О.С. Грушевський (рідний брат М.С. Грушевського) почав читати курс з історії України рідною мовою, але за це його звільнили з університету [2, арк. 61].

Якщо уявити собі, що всі ці зібрання істориків, філологів, юристів відбувалися на одному поверсі зі студентським відділом бібліотеки, де працював М. Григорович, до того ж він ще й проживав із сім'єю у дворі бібліотеки та був наглядачем її будівлі, то можна зробити висновок, що помічник бібліотекаря був дуже обізнаною людиною з цих подій. Він жив і працював пліч-о-пліч із дійовими особами українського революційного руху, вбираючи їхні ідеї, став одним із співучасників становлення української державності.

В ті самі роки М. Григорович значився серед дійсних членів Одеського українського товариства «Просвіта», яке було створене на основі згуртованої діяльності української громади міста [9, с. 26]. Ще у 1897 р. діяльність гро - мадівців-одеситів розгорнулася в межах загальноукраїнської безпартійної демократичної організації - нелегального Союзу автономних громад, тобто студентських груп та індивідуальних членів, які ставили собі за мету національне відродження України. Через деякий час вони заснували «Просвіту» (затвердження статуту відбулося 25 листопада 1905 р.), яка була однією з наймасовіших і дієвих. Завданнями товариства було сприяння культурному розвитку українського народу різними шляхами: шляхом видання книг, брошур і періодики; відкриття бібліотек і книгарень; читання лекцій та рефератів; роботи курсів українознавства; організації вистав і літературно-музичних вечорів; відкриття шкіл, просвітницьких та благодійних установ [22, с. 12].

Одеське товариство «Просвіта» стало першою офіційно зареєстрованою організацією на теренах Російської імперії [26, с. 48]. Одночасно з М. Григоровичем у списках «Просвіти» можна зустріти прізвища багатьох професорів, викладачів, студентів та співробітників Новоросійського університету та членів їхніх родин. Серед засновників товариства - завідувач історико-філологічним кабінетом університету І. М. Бондаренко. Плідно працювали в «Просвіті» приват-доцент, а згодом професор історико-філологічного факультету В.М. Мочульський, професор Б.М. Ляпунов та відомий філолог, професор і проректор Новоросійського університету В.Ф. Лазурський разом зі своєю дружиною Наталією. Активним просвітянином був блискучий хірург, професор медицини К.М. Сапежко та дружина і сподвижниця відомого одеського історика, професора О.І. Маркевича - Л.І. Москальова [23, с. 59]. Часто, на вечорах «Просвіти» виступав із рефератами учень В.Б. Антоновича, професор І.А. Линниченко [37] та його учні - студенти М. Слабченко та П. Клепацький [25]. Бібліотекою «Просвіти» завідував один із активних діячів «Просвіти», студент історико-філологічного факультету А. Ніковський. Членами «Просвіти» були: випускник історико-філологічного факультету 1910 р. М. Гордієвський та випускник юридичного факультету 1911 р. К. Комарецький [28]. Була серед членів товариства певна кількість природознавців, які математику М. Григоровичу були більш близькі за фахом: зоолог О.Р. Прендель, ботанік Ф.М. Породко. Її членом був також син відомого одеського механіка-винахідника Й.А. Тимченка, майбутній обсерваторський механік М. Тимченко, який до того ж ще й проживав в одному дворі з М. Григоровичем на вул. Преображенській, 24. Шанованим гостем одеської «Просвіти», відвідувачем її літературно-музичних вечорів неодноразово був відомий історик, український композитор та громадський діяч, випускник Новоросійського університету М. Аркас [33, с. 118].

У формулярному списку М. Григоровича зазначено, що протягом 19021908 рр. він підробляв викладанням у приватному порядку та в різних навчальних закладах міста. Можна припустити, що оточення М. Григоровича, що тяжіло до української самостійності (виходячи з того ж самого списку членів «Просвіти»), складалося ще й з діячів середньої освіти нашого міста. У перші десятиліття ХХ ст. в Одесі діяла приватна школа Л. Ковальчука - одного з найактивніших українців Одеси. У школі низку предметів викладали українською мовою. У революційні часи вона була важливим осередком Українського національного руху. Патріархом одеського учительства вважався випускник духовної академії, викладач словесності в Реальному училищі св. Павла А. Крижановський (до речі, батько професора математики університету Д.А. Крижановського, якого за юнацькі роки не один раз виключали з Новоросійського університету за революційну діяльність). Зустрічаємо серед членів «Просвіти» прізвище О. Щербини, яке, мабуть, теж має відношення до славного роду одеських освітян.

Поступово діяльність «Просвіти» набула широкого розголосу: передавались кошти на потреби скалічених солдатів, на утворення фонду податково - допоміжної каси для безробітних українців, переважно членів Товариства. Також одеські просвітяни надавали мешканцям міста юридичну допомогу через консультативне бюро, яке функціонувало при «Просвіті». Той, хто звертався до бюро, міг отримати безкоштовну юридичну консультацію, сподіватись на захист своїх інтересів у судових справах [21]. На перше січня 1908 р. вона налічує вже 532 члени. З часом одеська «Просвіта» стала найчисленнішою серед українських товариств в Україні з чіткою організаційною структурою. Така бурхлива діяльність українських активістів не могла не привертати до себе уваги міських чиновників, дедалі більше дратувала царський уряд, адже вона була одним з вогнищ опозиції режиму. Поступово на діяльність товариства накладалися все нові й нові обмеження. Резолюцією генерал-губернатора від 31 березня 1908 р. заборонялися реферати, читання та співи на «малоросійському наріччі» [3, арк. 22]. Одеська «Просвіта» мала значний вплив на громадськість регіону. Вона стала підґрунтям і справжньою школою для численних українських організацій, що розгорнули свою діяльність у наступні роки. «Після її закриття просвітяни не впали духом, а об'єдналися в «Одеський український клуб», який з 1910 р. продовжував наполегливу роботу з відродження українства. Ядром цієї організації продовжувала бути передова інтелігенція міста, особливо його університет» [24].

Пройшовши службовими сходами від колезького реєстратора до титулярного радника, М. Григорович за цей час отримав світло-бронзову медаль в пам'ять святкування 300-річчя Дому Романових, був нагороджений орденом Св. Станіслава 3-го ступеня. Службова кар'єра, начебто, склалася. Та й на особистому фронті все було добре: вдруге одружився (на Акілі Іванівні Демиденко), у нового подружжя народилося двоє дітей. До того ж, очікувалося підвищення по службі, бо 3 липня 1914 р. був ухвалений царем, Державною радою й Державною думою новий Закон «Про поліпшення матеріального становища осіб, які перебувають при навчально-допоміжних установах університетів, про збільшення числа їх і про посилення кредитів на навчальну частину цих університетів». До Закону був доданий розклад посад і окладів молодших викладачів і осіб, які перебувають при навчально-допоміжних установах і клініках. Згідно з переліком у бібліотеках вводилося дві нові посади - старший та молодший помічники бібліотекаря. В Новоросійському університеті тепер ставало 3 старших помічника з окладом 2000 крб. на рік і прибавки 300 крб. за вислугою 5-ти років на одній посаді та 3 молодших помічника, відповідно, по 1500 крб. та 250 крб. кожному [8].

19 липня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. М.О. Григорович 1 серпня був викликаний із запасу прапорщиком в діючу армію. Його місце на службі в університеті зайняв М. Смирнов. Виходячи із документів особистої справи М. Григоровича, стає зрозуміло, що він опинився на Румунському фронті, в Експедиції особливого призначення у форті Рені, де служив начальником команди 476-ї пішої Херсонської дружини державного ополчення. Експедиція, на чолі з капітаном 1-го рангу М. Весьолкіним, була сформована відразу після початку Першої світової війни (3 серпня 1914 р.) на Нижньому Дунаї. Першорядним завданням експедиції було постачання Сербії всього необхідного для ведення війни: зброї, боєприпасів, продовольства і т. п. Другим завданням експедиції стало зведення укріплень і будівництво різних інженерних споруд на нижньому Дунаї уздовж кордону з Румунією. Також навпроти Ферапонтова монастиря, між Рені та Ізмаїлом, до берега Дунаю необхідно було підвести дамбу і збудувати понтонний міст через річку [38; 39].

Перебуваючи майже рік на фронті, відірваний від сім'ї, друзів та рідного міста М. Григорович дізнався про рішення Бібліотечної комісії, на основі якого 15 липня 1915 р. відбулося затвердження нового штату в бібліотеці. У Новоросійському університеті тепер працювали: бібліотекар з окладом в 2600 крб. (на цю посаду був переобраний П.С. Шестериков); три старших помічника бібліотекаря (І. Дусинський, М. Смирнов і Е. Люткевич) і три молодших помічника, з окладом по 1500 крб. (П. Левандовський, М. Григорович і перша жінка в бібліотеці Л. Брун). Рішення керівництва університету, за яким М. Григорович не отримав посади старшого помічника, образило вміння та літа досвідченого працівника. Усі клопотання та рапорти, навіть лист з проханням, підписаний начальником Експедиції особливого призначення Румунського фронту, Бібліотечна комісія знайшла непереконливими, йому було відмовлено в посаді (Додаток №1). Судячи з того, що грамоту на одержання ордену Св. Анни 3-го ступеня за старанну і бездоганну службу протягом 12 років на одній і тій же посаді не нижче восьмого класу і самі орденські знаки М. Григоровичу, за його проханням, були надіслані університетом до міста Рені на ім'я начальника Експедиції особливого призначення, можна зробити з цієї інформації висновок, що ще 28 лютого 1917 р. він перебував у складі 476-ї пішої дружини [1, арк. 7].

У 1917 р. місто Одеса опинилось у південному епіцентрі Української революції, в одному із центрів впливу українського уряду і стало осередком як спонтанної, так і організованої українізації російського війська. В очах діячів української самостійності воно було шляхом до формування національної армії. Для простих солдатів українізація війська означала можливість покинути фронт і повернутись додому, навіть шляхом дезертирства або звільнення. Одеса була важливою базою Румунського фронту і транспортної флотилії Чорного моря, гарнізон якої налічував 100 тис. солдатів та офіцерів, переважна більшість з яких була вихідцями з південних губерній України. Цією обставиною в повній мірі скористалися провідні діячі українського руху міста, завдяки зусиллям яких процес українізації військових частин мав значні успіхи. Передумовою створення таких українських військових організацій, окрім іншого, була достатня кількість на Півдні тилових резервних частин фронту та флоту. У той час, коли армія із діючої перетворювалася на дезертуючу, українські військові організації мали всі підстави стверджувати, що поступова українізація в армії не тільки не зашкодить її боєздатності, а й припинить той моральний розклад, який уже йшов на повну силу через перевтому солдат внаслідок виснажливої війни [32]. Українські активісти працювали серед військових з метою українізації військових частин. Вони мали в Одесі цілий арсенал засобів для досягнення своїх цілей. З підпілля вийшли і українські громади, однією з яких був Одеський український керівний комітет. Під егідою цієї установи 23 березня 1917 р. почало виходити перше одеське україномовне видання після повалення царату - часопис «Українське слово». Було відновлено діяльність товариства «Просвіта». Весь український рух серед військовиків Одеси очолив відомий діяч товариства І. Луценко, 17 квітня 1917 р. у місті створено Одеську українську військову раду (ОУВР), місцем діяльності якої було визначено Одеський військовий округ, Чорноморський флот і Румунський фронт [13; 14]. На червень 1917 р. український рух в Одесі набув значного поширення і впливу, він був репрезентований Українським керівничим комітетом та Одеською українською військовою радою (ОУВР) [15]. Наприклад, у травні 1917 р. ОУВР звернулася з вимогою до Тимчасового уряду, «щоб українці в першу чергу з глибин Росії, а потім і з фронтів, були переведені, по можливості негайно, на Південно-західний і Румунський фронти, Київську і Одеську військові округи і в Чорноморський флот» і «щобу військових частинах, дислокованих на території України, залишалися лише українці» [35]. На початку червня в Одесі почали формуватися українські військові частини - гайдамацькі куріні. До складу Військової ради мали увійти делегати від українців усіх частин Одеської військової округи та Чорноморського флоту [17]. Адреса Одеської української військової ради - вул. Старопортофранківська, 16 (березень 1917 р.); вул. Херсонська, 52 (серпень - вересень 1917 р.); вул. Пушкінська, 2 (осінь 1917 р.).

Організатори процесу українізації, офіцери російської армії - українці за походженням, активно використовували військову пресу як засіб для просування української ідеї в солдатські лави. У 1917-1918 рр., один за одним з'явились одеські україномовні часописи, оскільки саме в цей час розгорталася реальна боротьба за незалежність, а українські уряди мали можливість (хоч і обмежену) керувати українськими землями, тому основна проблематика одеських україномовних часописів того періоду пов'язана з національною ідеєю, створенням власної державності [13]. За даними С. Рубінштейна та Г Штейнванда, в Одесі впродовж 1917-1920 рр. виходило 525 різних видань [34]. На сьогодні, за списками ОННБ, де представлена найбільша колекція тогочасних одеських видань, зберіглося 280 часописів (частина з них в жахливому стані, тому перебуває на реставрації). Поодинокі примірники видань зберігаються в НБ ОНУ імені І. І. Мечникова, в Одеському історико-краєзнавчому музеї та в Одеському державному обласному архіві [31]. Серед одеських україномовних часописів ми маємо чотири назви, до яких причетний прапорщик М. Григорович.

Створюючи свої власні друковані органи, українські національні організації на першому етапі революції з успіхом використовували україномовні додатки до російських військових газет. Деякі з таких додатків потім ставали самостійними. Всі етапи цього процесу можна відстежити на прикладі органу Української громади військових Одеського гарнізону «Солдатська думка», яка почала видаватися з серпня 1917 р. як додаток до російської газети «Солдатская мысль» (з №3 - самостійне видання). Редактори - Михайло Григорович та Сергій Зінченко. Газета виходила двічі на тиждень. З 6 серпня 1917 р. цей невеликий додаток став органом Одеської української військової ради. Як бачимо, М. Григорович з'являється перед нами вже зовсім в новій іпостасі - він редактор військової газети, автор багатьох повідомлень. Виходила газета до грудня 1917 р. На її шпальтах були порушені важливі питання про підвищення самосвідомості українських військових, про відповідальність за долю майбутньої незалежної України та активно обговорювалися питання майбутнього розвитку України. Так, наприклад, у статті «Мир без анексій» М. Григорович повідомляє про звернення російського уряду до європейських країн припинити війну без анексій та контрибуцій і роз'яснює, що «лібералізм росіян виявився показовим, коли мова дійшла до відокремлення недержавних націй Російської імперії» [18]. Окрім цього, в усіх трьох номерах друкувалися матеріали, присвячені загальнополітичній тематиці. Зокрема, у другому номері знаходимо декілька заміток про російську революцію, змалювання ситуації з галицькими українцями. Провідною ідеєю цих статей була думка, що «російська інтелігенція ставиться з нерозумінням до прагнень українців» [6].

На початку осені 1917 р., за підтримки штабу Одеського військового округу, було сформовано Перший гайдамацький курінь. Його першим командиром був сотник О. Сахно-Устимович. Цей курінь був найбільш дисциплінованою частиною Одеського гарнізону, сумлінно виконував службу в місті. Пізніше постав Другий гайдамацький курінь, а, згодом, і Одеська гайдамацька дивізія. Тоді ж ми бачимо відродження одеської військової газети з тими ж редакторами (головний редактор - прапорщик М. Григорович). З №4 газета «Солдатська думка» стала виходити під назвою «Рідний курінь» [14]. Ця газета, особливо з початку, викликала досить жалюгідне враження. В деяких номерах всі статті були написані самим редактором, який нерідко свої статті підписував псевдонімами: Старий Запорожець, Михайло Г., Дід, - але сам визнавав, що вся редакційна робота залишається майже на плечах його одного [4]. Нова газета цілковито продовжувала ту політичну лінію, яку вели українські кола в Одесі та їх орган «Українське слово», не відходила від політики Центральної Ради. В ній основна увага була приділена військовій тематиці, оскільки видання було розраховано, насамперед, на читачів-солдатів. Тому нерідко друкувалися військові накази та звернення до солдат-українців, розпорядження вищого військового керівництва, хроніка тощо. Для прикладу, у статті І. Щоголіва містився заклик до українських вояків такого змісту: «…розказуйте всім, що зараз треба робити, а саме треба організувати по селах селянські спілки - товариства для боротьби за землю і волю, треба закладати товариства для освіти народу, треба як найбільше шкіл, щоб весь український народ був грамотним, на своїй, рідній, українській мові…» [30]. Через деякий час був оголошений Наказ по Одеському військовому округу, за яким всі члени Військового комітету, вибрані на засіданні Одеської української військової ради 29 жовтня 1917 р., звільнювались від службових обов'язків. Серед членів Військового комітету ми зустрічаємо прапорщика 479 пішої дружини М. Григоровича (Додаток №2). Користуючись зняттям адміністративних перепон, військові-україн - ці Одеського ґарнізону організовано переходили до лав гайдамацького загону. Для поповнення одеських гайдамаків командування округу залучало й військові частини з інших міст Причорномор'я. 24 листопада 1917 р. ґенерал Ю. Єлча - нинов розпорядився «приступити до формування гайдамацьких пластунських сотень для запасного гайдамацького куреня, що знаходиться в Одесі» [20].

Створена ще у квітні 1917 р. при Виконавчому комітеті ОУВР агітаційно - просвітницька комісія, яку за джерелами майже не можна простежити, мабуть існувала формально або стихійно. У перші місяці своєї діяльності комісія, в основному, займалася агітацією за «українську справу», залучаючи до своїх лав нових членів. Їм читали лекції з історії України, запорозького козацтва, запальні вірші, виголошувалися промови. Комісія відшукувала новобранців переважно за прізвищами й володінням мовою. Згодом, окрім пропаганди національно-державницької ідеї, члени комісії організовували агітацію під час виборів до Міської думи, збирали кошти на користь сиріт, батьки яких загинули на службі в російській армії тощо [27]. Восени 1917 р. комісія заявила про себе як про підструктуру, діючу вже більш різноманітно. Складалася ця комісія з чотирьох відділів: власне агітаційно-просвітницького, редакційного, бібліотечного і зв'язку [29]. Протягом осені - початку зими 1917 р. у газеті «Рідний курінь», яку редагував М. Григорович, містилася сама різна інформація про культурницькі заходи українських рад при військових частинах, екскурси з історії українського війська, про надання раді солдатських депутатів кращих приміщень в Одесі, проти погромів, алкоголізму, чорносотенців, про 3-й Всеукраїнський військовий з'їзд і т.д. На газету приймалася передплата: «у Григоровича, вул. Преображенська, 24, кв. 3». Адреса редакції часопису: вул. Тираспольська, 20. Саме там, щовівторка о 20.00 годині, засідала агітаційно-просвітницька комісія Виконавчого комітету ОУВР.

Після жовтневих подій у Петрограді відбулася спроба одеських більшовиків проголошення в місті радянської влади, але подібні намагання зустріли спротив із боку різних політичних сил, у тому числі й українських організацій, а вже на початку грудня 1917 р. військовий секретар УНР С. Петлюра розробив план щодо організації українського війська на Півдні України. Окрім гайдамацької бриґади, в Одесі урядові УНР підпорядкувалися також 1-ша школа прапорщиків й авіаційна школа. Українізувалися 1-й Одеський український авіазагін, 44 - та окрема телеграфна рота та сформовані з 460-ї й 479-ї ополченських дружин караульні батальйони. Газета «Рідний курінь» теж намагалася більш широко задовольнити свого читача з боку швидкоплинних подій сучасного життя. Через свого редактора вона зверталась до одеситів з проханням підтримати газету, дати їй змогу стати більш-менш регулярною газетою, яка виходила б не один раз на тиждень і мала б можливість: «надалі лишатися чисто народною українською газетою, для якої доля українського народу, його щастя буде на першому місці. Всі свої сили редакція направлятиме на те, аби нести в народ знання, світ, аби будити в ньому любов до свого чудового рідного слова» [5]. Газета існувала доти, доки в Одесі ОУВР могла претендувати на владу і загинула, коли в січні було погромлено гайдамаків. Останній номер газети «Рідний курінь» вийшов 14 січня 1918 р.

Ще одна сторінка редакторської діяльності М. Григоровича - це спроба замість припиненої газети «Рідний курінь» дати життя іншій. 24 березня 1918 р. вийшов. №1 газети «Чорноморська хвиля». Гроші (500 крб.) на видання дала, за свідченням її головного редактора, організація «Просвіта торговельних службовців фірми Котляревського», яка виникла 7 червня 1917 р. як філія одеської «Просвіти» і ставила перед собою культурно-освітні завдання [7]. Далі грошей не стало і газета «Чорноморська хвиля» припинила своє існування. Що стосується самого М. Григоровича, то в ДАОО зберігається документ, який свідчить, що 12 жовтня 1918 р. він мав відношення до університету [1, арк. 14] (Додаток №3).

Була ще одна спроба започаткувати українську народну газету в Одесі. Серед масової україномовної преси другого періоду визвольних змагань важливе місце займали видання, які сприяли пробудженню національної самосвідомості українства: журнал «Наше село» та газети «Запорожець» і «Нові шляхи».

26 листопада 1918 р., ще до прибуття англійського міноносця та до петлюрівського перевороту, в Одесі вийшло перше (воно ж останнє) число газети «Запорожець» під редакцією М. Григоровича та Ткаченка.

Підводячи підсумки, ми бачимо як поступово розвивався публіцистичний хист нашого героя: від щирих і правдивих доповідей про життя студентської бібліотеки Новоросійського університету до запальних промов у газетах, за допомогою яких формувалося ідеологічне обличчя одеських українських часописів.

Список використаних джерел та літератури

григорович творчий бібліотека

1. Державний архів Одеської області (ДАОО). - Ф. 45: Новоросійський університет. - Оп. 4. - Спр. 1220.

2. ДАОО. - Ф. 45: Новоросійський університет. - Оп. 5. - Спр. 4818. - Арк. 61.

3. ДАОО. - Ф. 2: Канцелярія Одеського градоначальника. - Оп. 7. - Спр. 276. - Арк. 22.

4. Рідний курінь. - 1917. - 4 листоп.

5. Рідний курінь. - 1917. - 10 груд. (№20).

6. Солдатська думка. - 1917. - 13 серп.

7. Українське слово. - 1917. - №9. - С. 10.

8. Закон «Об улучшении материального положения лиц, находящихся при учебно-вспомогательных учреждениях университетов, об увеличении числа их и об усилении кредитов на учебную часть этих университетов» // Журн. М-ва нар. просвещения. - 1914. - Ч. 53, сент. - С. 39-43.

9. Звіт Українського товариства «Просвіта» в Одесі за 1907 р. - Одеса: Одес. друкарня Е.И. Фесенко, 1908. - 32 с.

10. Отчёты о состоянии и деятельности Императорского Новороссийского университета за 1901-1915 гг.

11. Варнеке О. Українська періодична преса в Одесі 1917-1921 років / О. Варнеке // Зап. укр. бібліогр. т-ва в Одесі. - Одеса, 1929. - Ч. 2-3. - С. 103-116.

12. Вінцковський Т. З історії одеської газети «Рідний курінь» / Т. Вінцковський // Чорномор. минувшина: зап. Від. історії козацтва на Півдні України. - Одеса, 2006. - Вип. 1. - С. 85-90.

13. Вінцковський Т Іван Митрофанович Луценко (1863-1919): український націєтворець / Т.С. Вінцковський, О. Є. Музичко. - Київ, 2013. - 351 с.

14. Вінцковський Т.С. Іван Луценко: військовий лікар - претендент на гетьмана України / Т.С. Вінцковський, О. Є. Музичко // Чорномор. хвиля Укр. революції: провідники нац. руху в Одесі у 1917-1920 рр. - Одеса, 2011. - С. 105-131.

15. Вінцковський Т.С. Тимчасовий та більшовицький уряди Росії в 1917 р. у візії авторів одеської газети «Рідний курінь» / Т.С. Вінцковський // Південь України: етноіст., мов., культур. та реліг. виміри: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. - Одеса, 2007. - С. 17-22.

16. Вінцковський Т. Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.) / Т. Вінцковський, Є. Джумига, А. Мисечкою. - Одеса: Фенікс, 2010. - 154 с.

17. Дещинський Л. З історії створення збройних сил УНР (березень 1917 - квітень 1918 рр.) / Л. Дещинсь - кий, В. Голубко // Розбудова держави. - 1996. - №6. - С. 50-55.

18. Зленко Г.Д. Становлення української преси в Одесі (кінець XIX - початок XX ст.) / Г Д. Зленко // Одесі - 200: матеріали Міжнар. наук.-теорет. конф., присвяч. 200-річчю міста. - Одеса, 1994. - С. 36-38.

19. Історія Російської армії // Портал навчальної інформації. - Електрон. дан. - Режим доступу http^/m^z. ua/16-3/9404.html (дата звернення: 09.05.2018). - Загол. з екрана.

20. Ковальчук М.А. Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях / М.А. Ковальчук // Укр. іст. журн. - 2017. - №3. - С. 46-66.

21. Кульчицька О.В. Громадська діяльність «Просвіт» півдня України на початку XX ст. / О.В. Кульчиць-ка // Наук. зап. / Нац. ун-т «Києво-Могилян. акад.». - Київ, 2003. - Т. 21: Історичні науки. - С. 25-26.

22. Максим'юк Т Про статут першої одеської «Просвіти» / Т Максим'юк // Одеська «Просвіта»: минуле, сучасне й майбутнє: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Одеса, 25-26 листоп. 2005 р.). - Одеса, 2006. - С. 8-18.

23. Маркевич А.И. (1847-1903): биобиблиогр. указ. / сост.: В.В. Самодурова, И.В. Максименко; науч. ред. Т.Н. Попова. - Одесса: Астропринт, 1997. - 150 c.

24. Мисечко А.І. Викладачі й студенти Новоросійського університету в діяльності українського товариства «Просвіта» в Одесі (1905-1909) / А. Мисечко // Зап. іст. ф-ту Одес. нац. ун-ту ім. І. І. Мечникова. - 1996. - Вип. 2. - С. 69-73.

25. Мисечко А. Місце Одеської «Просвіти» в українському русі на початку ХХ ст. / А. Мисечко // Південь України. Одеса: 4-й Міжнар. конгрес україністів: доп. та повідомл. (Одеса, 26-29 серп. 1999 р.). - Одеса, 1999. - С. 40^4.

26. Мисечко А. Одеська «Просвіта» як прояв розбудови громадського суспільства на початку XX ст. / А. Мисечко // Одеська «Просвіта»: минуле, сучасне й майбутнє: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Одеса, 25-26 листоп. 2005 р.). - Одеса, 2006. - С. 48-52.

27. Мороз В. Україна в ХХ ст. Революція 1917 р. Формування українських структур В. Мороз // Україна. - 1992. - №14. - С. 9-11.

28. Музичко О. Студенти Новоросійського університету - діячі / О. Музичко // Вісн. Одес. іст.-краєзнав. музею. - 2012. - Вип. 11. - С. 4-8.

29. Мукомела О. Тернистий шлях до мети / О. Мукомела // Пам'ять століть. - 1998. - №1. - С. 87-93.

30. Одеса козацька: наук. нариси / О.А. Бачинська, Т. Г Гончарук, С.Б. Гуцалюк [та ін.]; НАН України, Ін-т історії України, НДІ козацтва, Відділ історії козацтва на Півдні України, Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова, іст. ф-т. - Вид. 2-ге, змін. та доп. - Одеса: Фенікс, 2008. - 234 с. - (Чорноморська минувшина; число 3).

31. Пархітько О.В. Одеська періодична преса періоду визвольних змагань: автореф. дис…. канд. філол. наук: 10.01.08 / О.В. Пархітько; Київ. нац. ун-т ім. Т Шевченка. - Київ, 2005. - 20 с.

32. Просянюк А.О. Українські військові формування на Одещині за доби Центральної Ради / А.О. Прося - нюк // НОВИК. Труды по военной истории: сб. науч. ст. по воен. истории Одес. науч. воен.-ист. клуба. - Одесса, 2011. - Вып. 4. - С. 110-116.

33. Ржепецький Л.А. «…не утратити і любити своє слово, свою мову…» (М.М. Аркас і діяльність товариства «Просвіта» в Україні на початку XX ст.): за бібліотечними архівами / Л.А. Ржепецький // Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми нац., політ., соц., економ., техн., прав., реліг. та культур. розвитку: зб. наук. пр. - Миколаїв; Одеса, 1999. - Ч. 2.

34. Рубінштейн С.Л. Одеська періодична преса років революції та громадянської війни / С.Л. Рубінштейн; Одес. нац. наук. б-ка ім. М. Горького. - Одеса. - 1929. - LV, 171, [2] с.

35. Рудольф А.М. Революція і націотворення: УНР у 1917-1921 рр. / А.М. Рудольф // Україна. Процеси націотворення: зб. наук. пр.: пер з нім. - Київ, 2011. - С. 286-295.

36. Самодурова В.В. Геополитический изгой: жизнь и смерть И.И. Дусинского (1879-1919) / В.В. Само - дурова // Вісн. Одес. нац. ун-ту ім. І. І. Мечникова. Серія: Бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство. - 2013. - Т. 18, вип. 2. - С. 9-18.

37. Тези доповіді О. Музичко на Конференції КЛГП «Українці Одеси: етапи боротьби за самоствердження». - Електрон. дан. - Режим доступу: http://www.ukrainianworldcongress.org/UserFiles/File/Annual_ Meetings_2011/Reports/KLHP/O_Muzytshko.pdf (дата звернення: 09.05.2018). - Загол. з екрана.

38. Тюриков С.В. Экспедиция Особого назначения на Дунае [1914-1915 гг.]. Ч. 1 / С.В. Тюриков // Гангут: науч.-попул. сб. ст. по истории флота и судостроения. - 2014. - Вып. 79-84. - С. 25-48.

39. Тюриков С.В. Экспедиция особого назначения на Дунае по оказанию помощи Сербии в августе 1914 г. - октябре 1915 г. Хроники Русских морских отрядов в Сербии и на Дунае / С.В. Тюриков. - СПб.: Галея Принт, 2015. - 172 с.

40. Шестериков П.С. Постановка библиотечного дела в университетских и некоторых других библиотеках России / П.С. Шестериков. - Одесса: Комерч. тип., 1915. - 266 с.

Размещено на Allbest.ru