Розвиток відносин власності на землю в Україні у ХІV-XVІ століттях

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Україна здавна сформувалась як аграрна держава і протягом століть її історія - це історія народу, основним способом життя якого є землеробство, і тому землі сільськогосподарського призначення виступали як основний засіб виробництва і критерій багатства.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь загарбала Польща. Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність феодалів, шляхти та церкви. І чим більше прав вони здобували, тим менше прав на володіння і розпорядження землею залишалось у селян.

Сьогодні знання досвіду минулого може стати надійною основою свідомого вибору оптимальних шляхів подальшого розвитку України як демократичної і заможної держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням проблем розвитку відносин власності на землю у період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польської держави ХIV-ХVI століть присвячені праці як вчених-економістів П. Саблука, Царенка О.М., Захарчука А.С., Леоненко П.М., Юхименко П.І. так і істориків: Грушевського М.С., Кульчицького С.В., Котляра М.Ф., Панченка П.П., Каденюка О.С., Приймака О.М. [1].

Формулювання цілей статті. Аналіз процесу розвитку відносин земельної власності в Україні у польсько-литовський період її історії, та вплив цих процесів на формування ринкових земельних відносин в аграрному секторі сучасної України.

У ХIV-ХVI ст. економіку українських земель можна охарактеризувати як період подальшого розвитку феодальних відносин, що виявляється, перш за все, у зростанні феодального землеволодіння. Лад Київської Русі модифікується під впливом державних процесів у Великому князівстві Литовському та Польській державі, складовою яких є українські землі. [2, с. 7].

Перенесення до Литовської держави всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку «державного» феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХIV-ХVI ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. Земельні володіння феодалів за їх правової регламентації поділялися на три види: вотчинні - маєтки, отримані у спадок від батька чи діда; маєтки, куплені самим феодалом; маєтки вислужені, подаровані у тимчасове користування верховним власником. Вислуженими маєтками власник міг розпоряджатися лише за згодою пана або князя, від якого був отриманий маєток.[3, с. 56].

Іншими джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій - доки виконували службу на користь сюзерена, і постійній - з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то, починаючи з 30--50-х років XVI ст., землі вже давалися «до двох животов»(до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром великого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина.

Протягом другої половини XVI ст.., в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Пописом землі Волинської» 1528 р. в цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині, 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 «димами», тобто 3/4 усіх селянських господарств. Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння в українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою» [4, с.2].

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була шляхта - середні і дрібні землевласники. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалось.

Приєднання до польського королівства Галичини наприкінці XVI ст. сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичних шлюбів тощо.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. [5, c. 20]

Найбільшим здобутком у процесі систематизації земельного права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Перший Литовський статут закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом надання привілеїв, зрівнював шляхту в єдиний стан. Перший Литовський статут 1529 р. зазначав, що право є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочасній Європі [6, c. 20]. історичний шляхта феодальний

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла «Устава на волоки» затверджена 1 квітня 1557 р. Сигізмундом II Августом. За цим документом всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки - волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські та панські фільварки, решта розподілялася між селянами. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. У ході цієї аграрної реформи перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей. [7, с. 58]

Другий Литовський статут, схвалений у 1566 р., здійснив адміністративно-політичну реформу, зокрема поширив привілеї рядової шляхти. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і подальшого обмеження прав селянства.[8, с. 15]

Третій Литовський Статут, складений після приєднання Великого князівства Литовського до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим князем литовським (і польським королем) у 1588 р. Він позначався остаточним закріпленням привілеїв шляхти і повному закріпаченні селян. [9, с. 82]

Таким чином, реформи другої половини XVI ст. зумовили зростання політичної та економічної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Поряд з тим слід мати на увазі, що з числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. У Правобережній Україні чисельність шляхти на той час складала 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.

У XІV-XV ст. на всій території Великого князівства Литовського, у тому числі й на його українських землях, селяни фактично ще не втратили права купувати і продавати свою землю, хоча верховним її власником була держава. Така купівля-продаж проводилася на основі давнього звичаєвого права. Під час операцій обов'язковою була присутність свідків або старців (дідів) села. У XV столітті відбуваються певні зміни у правовому та майновому становищі селян.

Великі князі литовські звичайно мали захищати інтереси панівної групи населення, і вже з XIV ст. починають не визнавати за селянами права на землеволодіння. Селяни наполегливо чинили опір, вважаючи себе за власників землі, активно захищали «старину» і звичаєве право, яке її узаконювало. [10, с.189]

Статут 1529 року встановив, що землею залежного від феодала селянина розпоряджається лише його пан, тобто феодал (арт. 10 розд. VI). Статут строго забороняв усім (зокрема, поміщикам і простим людям) купувати або брати землю у чужих людей без дозволу їх панів-власників. Хто купив землю без панського дозволу позбавлявся не лише її, але й посіву на ній (арт. 21 розд. 8). [11, с. 246-270]

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з «диму», дворища, громади. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з другого - залученням безземельних селян до оброблення магнатських і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця на місце. Таким чином, кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

«Устава на волоки» 1557 р. мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. Краща частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари «на горло». Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки. [12, с. 89].

Після загарбання селянських земель під фільварки, площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права.

У ХІV--ХVІ ст. відбулися зміни в соціальній структурі суспільства: одні верстви населення зникають або втрачають своє колишнє становище, з'являються нові. На середину ХVІ ст. земля зосереджується в руках феодалів, їх право на володіння землею закріплюється нормативними документами польських королів та великих князів литовських. Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

У цей період помітно погіршується становище українського селянства: втрачається право на володіння і розпорядження землею, зростають повинності й податки, відбувається поступовий процес закріпачення.

З появою і оформленням українського козацтва, як окремої верстви, починається нова сторінка розвитку земельних відносин в Україні.

Список літератури

1. Саблук П.Т. Розвиток земельних відносин в Україні / П.Т. Саблук. - К.: ННЦ ІАЕ, 2006.- 396 с.; Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу. Навчальний посібник. / О.М.Царенко, А.С.Захарчук. Суми, „Університетська книга”, 2000. 310 с.; Леоненко П. М., Юхименко П. І. Економічна історія. Навчальний посібник / П. М. Леоненко, П. І.Юхименко К.: Знання-Прес, 2004.325 с.; Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: Курс лекцій. - 4-те вид., перероб. і доп. / Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович. - К.: Вікар, 2003. - 405 с. Панченко П.П. Аграрна історія України: Навч. посіб. для студ. і викл. с.-г. закл. освіти І-ІV рівнів акредитації / П.П. Панченко, Ю.Ф. Мельник, В.А. Вергунов. - К.: ВЦ «Просвіта», 2007. - 523 с.; Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. 12 кн. Т. 4. / М.С.Грушевський. К.: Наук. Думка,1993.-587 с.

2. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін./ М.С. Грушевський.К.: Наук. думка, 1991. Т. 5. 1994. 704 с.

3. Терлюк І.Я. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навч. посібник з історії держави і права України. / І.Я. Терлюк.Львів, 2003. - 156 с.

4. Українські землі під владою Польщі та Литви // Інтернет-ресурс: [Джерело доступу: http://kalusz.io.ua/s115678/ukraenski_zemli_pid_vladoyu_polshchi_ta_litvi}

5. Яковенко Наталя. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна./ Н. Яковенко. Київ: Критика, 2008. 472 с.

6. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. Т. 1: Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одесса: Юрид. л-ра, 2002. - 464 с.

7. Чайковський А.С. (кер.), Копиленко О.Л., Кривоніс В.М.,. Свистунов В.В, Трофанчук Г.І.. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / А.С. Чайковський (кер.), О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук.-- К.: Юрінком Інтер, 2003 656 с..

8. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. Т. 2: Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одеса: Юрид. л-ра, 2003. - 560 с.

9. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. Т. 3: Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. - Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова.. - Одеса: Юрид. л-ра, 2004. - Кн. 2. - 568 с.

10. Закріпачення селянства за статутом великого князівства литовського 1529 року // Актуальні проблеми держави і права: збірник наукових праць. Вип. 49 А 437 / редкол.: С.В. Ківалов (голов. ред.) та ін. ; відп. за вип. Ю. М. Оборотов. / Н.В. Петровська.Одеса: Юридична література, 2009. -- 536 с.

11. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. Т. 1: Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одесса: Юрид. л-ра, 2002. - 464 с.

12. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія. Навчальний посібник / П.М. Леоненко, П.І. Юхименко К.: Знання-Прес, 2004. 325 с.

Размещено на Allbest.ru