Оскільки втрати українського народу завжди розчинялися в загальносоюзних, то встановлення їхньої, хоча б наближеної величини - задача непроста. Через те, що загальносоюзні втрати можна встановити тільки оціночним шляхом, подібний метод слід застосовувати і для визначення українських втрат. Іншими словами, потрібно "оцінювати вже оцінені дані та результати".

Про те, що втрати українського народу в роки Великої Вітчизняної війни - маловивчена тема, свідчить такий факт. В книзі спікера Верховної Ради України, історика за фахом В.М. Литвина [1], загальним обсягом 464 сторінки, питанню втрат українського народу відведено всього 5 сторінок! В [1, с.438] зазначається, що “…за даними української "Книги пам'яті" на фронтах загинуло 3 млн. уродженців України, але за достовірність цієї цифри ручатися не можна. Проте в сучасній історії вона побутує, оскільки іншої нема”. Тут В.М. Литвин помилився. Автори монографії [2] (група Кривошеєва) нарахували 1 млн.377 тис.400 загиблих на фронтах війни українців, що склало 15,89% загальних втрат (з 8 млн.668 тис.400 загиблих червоноармійців) [2, с.238]. Проте авторів монографії [2] критикують через заниженість їхніх даних про втрати збройних сил СРСР в роки Великої Вітчизняної війни.

Якщо вести мову про загальні втрати, то тут маємо такі дані. Колишній перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький на святкуванні 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, озвучив цифру 6,75 млн. загиблих жителів України [3]. Через майже 30 років В. Ерліхман загальні втрати народу України оцінив близькою цифрою - 6,85 загиблих [4, с.26]. Енциклопедія українознавства [5], яка вийшла в світ після війни, і була перевидана на Україні в 1994 році, прямі та непрямі втрати населення України визначає у 14 млн. чоловік, в тому числі 5 млн. загиблих, з яких 2 млн. склали євреї [5, с.155]. Але вже на наступній сторінці Енциклопедія українознавства цифру загиблих збільшує до 6 млн. чоловік [5, с.156]. Аналогічним чином С. Чорний на 19-й сторінці свого дослідження [6] кількість загиблих українців оцінює у 6 млн. чоловік, а на 30-й сторінці втрати населення України він вже оцінює у 10,5-11 млн. чоловік, в тому числі власне українців - 7 млн. (63,6-66,7%).Б. Соколов вважає, що в цифру 7 млн. загиблих жителів України входять 2,5 млн. військовослужбовців та 4,5 млн. загиблих мирних громадян [7]. Книга пам'яті України наводить ті ж цифри втрат [60, с.563], зазначаючи разом з тим, що в роки війни загинуло 16,7 % населення України. Професори М. Коваль та В. Косик визначають загальні втрати населення України у 8 млн. загиблих, з тою різницею, що за В. Косиком загинуло 2,5 млн. військових та 5,5 млн. цивільних жителів України, а за М. Ковалем загинуло 3 млн. військових та 5 млн. цивільних жителів України [8, с.21].

Енциклопедія Великої Вітчизняної війни, видана в радянські часи [9] твердить, що в роки війни загинув кожний 6-й житель України [9, с.742]. За С.В. Кульчицьким [8, с.21] на червень 1941 року населення України складало 41,657 млн. чоловік. Таким чином, взявши за основу наведені вище дані, одержуємо цифру 6,943 млн. загиблих. Довідник з історії України наводить наступні цифри втрат: загинуло 5,5 млн. цивільних громадян, 1,367 млн. військовополонених та ще 3 млн. загинуло під час бойових дій [10, с. 200]. Разом - 9,869 млн. загиблих, хоча переважна більшість загиблих радянських військовополонених, як ми покажемо нижче, не були уродженцями України. Тому з даних наведеного вище джерела випливає цифра 8,5 млн. загиблих у роки війни жителів України. Очевидно, маючи на увазі цифру 9,867 млн. загиблих, П. Тронько в [11, с.99] говорить вже про 10 млн. загиблих в роки війни українців. Проциком П. в [12] втрати населення України визначаються в 2,5 млн. загиблих військових та 5,5 - 6 млн. загиблих цивільних громадян. І, нарешті, в джерелі [13] з посиланням на військово-історичний центр Збройних сил Російської Федерації наводяться дані про те, що в роки війни втрати України склали 1,4 млн. військових та 3,3 млн. цивільних громадян, нараховувалось 1 млн. остарбайтерів, та ще 0,2 млн. жителів України емігрували на Захід. Разом, таким чином, загинуло 4,7 млн. жителів України.

Зводячи докупи наведені вище дані, одержуємо наступні числові ряди, які характеризують втрати населення України в роки Великої Вітчизняної війни.

1) Військові втрати: 1,377 млн.; 1,4 млн.; 2,5 млн.; 3 млн. загиблих, маючи на увазі зауваження цитованого вище В.М. Литвина, що цифра 3 млн. загиблих на фронті жителів України довіри не викликає. Отже, військові втрати України коливаються в межах 1,377-3 млн. загиблих;

2) Втрати цивільного населення: 3,3 млн.; 4,5 млн.; 5 млн.; 5,5-6 млн. загиблих. Таким чином коливання втрат цивільного населення складає 3,3-6 млн. загиблих;

3) Загальні втрати населення: 4,7 млн.; 5 млн.; 6 млн.; 6,75 млн.; 6,85 млн.; 6,943 млн.; 7 млн.; 8 млн.; 8,5 млн.; 10 млн.; 10,5 - 11 млн. загиблих. Цифри 10-11 млн. загиблих ми вважаємо перебільшеними, оскільки, крім іншого, вони включають в себе загиблих радянських військовополонених, величезна більшість з яких не була уродженцями України, а тому не входять в її демографічні втрати. Таким чином, коливання загальних втрат населення України в роки Великої Вітчизняної війни складає 4,7 млн. - 8,5 млн. загиблих.

Аналіз втрат українського народу в роки Великої Вітчизняної війни почнемо з аналізу військових втрат. Станом на 1940 рік в Червоній Армії нараховувалось 19,8% українців [14, с.219], що приблизно відповідало питомій вазі українського населення серед всього населення тодішнього СРСР - 18,58% [15, с.105, 108]. Проте, як зазначалося в [14, с.219], в частинах Південного та Південного-Західного фронтів частка українців була вищою і сягала 50%.

Червона Армія перед початком війни будувалася в три Стратегічних ешелони. Перший стратегічний ешелон за радянськими даними нараховував 170 дивізій та 2 бригади (близько 2,7 млн. чоловік) [9, с.11]. Більш пізні дані говорять про 174 дивізії Червоної Армії в Першому стратегічному ешелоні плюс 7 дивізій, 2 бригади та 11 оперативних полків військ НКВС [16, с.477 - 478].А. Буровський додає [17, с.291], що з 2,7 млн. бійців Першого стратегічного ешелону 1,5 млн. були корінними жителями приєднаних до СРСР в 1939-1940 рр. територій, значною мірою уродженцями Галичини і Волині. З травня 1941 року почалося висування до західного кордону СРСР 77 дивізій Другого стратегічного ешелону Червоної Армії [16, с.478]. Формувався Третій стратегічний ешелон в складі трьох армій - 29-ї, 30-ї та 31-ї, в яких всі командири - від командирів відділень до командирів армій були чекістами з НКВС та НКДБ [18, с.223 - 224].

Згідно із задумом радянського командування в ході операції "Гроза" - раптового нападу Червоної Армії на Німеччину - Перший стратегічний ешелон радянських військ наносив основний удар і ніс в результаті цього великі втрати, а війська Другого стратегічного ешелону переступивши через трупи бійців Першого стратегічного ешелону, мали донести червоний прапор перемоги аж до Берліну [19, глава 26]. На армії Третього стратегічного ешелону покладалася задача зачистки та совєтизації новоприєднаних територій. Таким чином, сталінське керівництво цілком свідомо, планом операції "Гроза" приносило життя сотень і сотень тисяч українців, які вціліли від голодомору і репресій, а також жителів приєднаних у 1939-1940 рр. територій, в тому числі і західних українців, на вівтар світової революції. Але раптовий напад німців 22 червня 1941 року ці плани зірвав.

Тільки за перших 17 днів війни безповоротні втрати тільки Західного фронту склали 341 тис. чоловік, в тому числі 200 тис. полонених [17, с.292]. Німецькі дані говорять про 288 тис. полонених [17, с.292]. На листопад 1941 року в німецький полон потрапило 3,6 млн. червоноармійців, з них 1,3 млн. складали українці [14, с.219]. Тобто кількість військовополонених Червоної Армії в 1941 році перевищила на 300 тис. чоловік чисельність вермахту (3,3 млн. чоловік), який воював на Східному фронті [20, с.25]. Радянських військовополонених виявилася така величезна кількість, що німецьке командування було змушене розпустити частину з них "по домівках". Згідно з наказом генерал-квартирмейстера німецьких військ від 25 липня 1941 року за №11/4590 оголошувалося звільнення з німецького полону представників ряду національностей: німців Поволжя, прибалтів, українців, а пізніше - білорусів [2, с.459].Я. Грицак додає [14, с.229], що їх відпускали для збирання врожаю, щоб забезпечити продовольством німецьку армію і рейх. Причому, якщо клопотали місцеві жителі, то окрім українців ще й відпускалися на волю і військовополонені - росіяни [14, с.229]. Звільнення радянських військовополонених з німецького полону було призупинено розпорядженням ОКВ від 13 листопада 1941 року за № 3900 [2, с.459]. За цей проміжок часу було визволено, за неповними даними 318.770 радянських військовополонених, з числа яких 277.761 чоловік, або 87,14%, складали українці [2, с.459]. Але поряд з цією називається більш висока цифра - 800 тис. відпущених з німецького полону червоноармійців [21]. Перенос 87,14% на цю цифру дає вже мінімум 697 тис. відпущених з німецького полону червоноармійців - українців. Академік Ю. Поляков сумнівається у достовірності наведеної вище цифри 800 тис. відпущених на волю червоноармійців. Але сумніватися в цій цифрі можна тільки в бік її заниженості. Навіть за самими скромними підрахунками в перші місяці війни з прифронтової смуги та з німецького полону втекло 345 тис. червоноармійців, а для несення допоміжної служби у частинах вермахту вже тоді було зараховано 200 тис. червоноармійців [22, с.322]. Це ми ведемо до того, що з близько 2 млн. померлих військовополонених-червоноармійців в першу воєнну зиму 1941-1942 років [23] військовополонені-українці складали незначну меншість: вони були або відпущені на волю, або втекли з полону, або пішли на службу до німців.

Згідно підсумкових німецьких документів всього в німецький полон потрапило 5,754 млн. радянських військовослужбовців в тому числі в 1941 році - 3,355 млн.; в 1942 році - 1,635 млн.; в 1943 році - 565 тис.; в 1944 році - 147 тис.; в 1945 році - 34 тис. чоловік [20, с.24]. Але в 1942-1943 рр. питома вага українців у складі діючої Червоної Армії була незначною. Наприклад, наприкінці 1941 року, в Панфіловській (316-й) дивізії українців було всього 7,2% її особового складу [24, с.346]. В наступному, 1942 році, в складі, наприклад, Південно-Західного фронту нараховувалося 210 тис. росіян і тільки 31 тис. українців, а в складі Донського фронту - 216.412 росіян та 33.594 українці [24, с.343]. В 1943 році, наприклад під час бою під Прохоровкою, 5 гвардійська танкова армія нараховувала 43 тис. солдатів та офіцерів 36-ти національностей, але понад 74% її особового складу становили росіяни [25]. Дані архівів Міністерства оборони СРСР про національний склад 166 стрілецьких дивізій свідчать, що в січні-червні 1943 року питома вага росіян складала 64,6%, а українців 11,8% їх особового складу, і лише після вступу Червоної Армії на територію України, на кінець 1943 року питома вага росіян по вказаним дивізіям зменшилася до 58,3%, а українців зросла до 22,3% [26, с.95]. В 1944 році питома вага українців у діючій армії згідно [24, с.343] зросла до 33,93%, а в 1945 році складала 20-25%. Але в 1944-1945 рр. вже не було масового потрапляння бійців Червоної Армії в німецький полон. Тобто відсоток військовополонених - українців був порівняно незначний. В [2, с.462-463] наводяться дані про те, що станом на 3 жовтня 1945 року з німецького полону було звільнено 1.836.500 радянських військовополонених, в тому числі 386.568 українців (28,24 % загального числа).

Орієнтовна цифра померлих у німецькому полоні радянських військовослужбовців 3,3 млн. чоловік [20, с.24], з них близько 2 млн. чоловік померло в першу воєнну зиму 1941-1942 рр. Тоді, упродовж 1942-1945 рр. німецькому полоні померло 1,3 млн. радянських військовослужбовців. Переносячи на цю цифру наведений вище відсоток (28,24%) одержуємо, що упродовж 1942-1945 рр. в німецькому полоні могло померти 367 тис. українців. В. Ерліхман [4, с.26] загальну кількість військовополонених уродженців України оцінює у 900 тис. чоловік, з них загинуло 310 тис. чоловік. На нашу думку кількість уродженців України, які загинули в німецькому полоні є дещо більшою. Оцінимо її у 400 тис. загиблих.

Виходячи з наведеного вище, робимо висновок, що радянські військовополонені, які загинули від важких умов німецького полону на території України, в основному, не були українцями, а були швидше за все уродженцями інших регіонів Радянського Союзу. Тобто, втрати серед загиблих на території України радянських військовополонених не слід ототожнювати з втратами населення України. Згідно з Енциклопедією Великої Вітчизняної війни на території Української РCР загинули 1,5 млн. радянських військовополонених [9, с.742].А. Перковський та С. Пирожков зменшують цю цифру до 1,366 млн. загиблих [27, с.16]. Більш точну цифру наводить М.В. Коваль: 1.366.588 загиблих на території України радянських військовополонених [28, с.15]. В якості цифри загиблих в німецькому полоні на території України радянських військовослужбовців приймемо цифру втрат, наведену М.В. Ковалем.

Згідно [9, с.741] в Червону Армію та Військо-Морський Флот було мобілізовано 2,5 млн. уродженців України, та ще 1,3 млн. були мобілізовані в народне ополчення. Проте цей призов, виходячи з вищесказаного, фактично розбігся.А. Буровський з цього приводу наводить такі факти. Станом на 23 вересня 1941 року в Харківському ВО на збірні пункти з'явилося тільки 43% новобранців [17, с. 193]. По територіях України, Молдавії, Білорусії та Криму число втіклих новобранців у цей час коливалося в межах 30-45% [17, с.293]. В зв'язку з цим і військові втрати українців у перший рік війни були відносно невеликими. Так, наприклад, з 1,3 млн. мобілізованих українських ополченців за даними В. Ерліхмана загинуло 35 тис. чоловік [4, с.26]. Для порівняння, як зазначалося нами раніше, тільки під час битви за Москву загинуло 320 тис. народних ополченців з Росії.

Більше того, поспішний відступ Червоної Армії призвів до того, що велику кількість українців просто не встигли мобілізувати. Як відмічалося в [17, с.292] "… всего на временно захваченной противником территории было оставлено 5.031.600 человек из моб. ресурсов Советского Союза. В том числе в Западном ОВО - 889.112, в Киевском ОВО - .625.177 и в Одесском ВО - 813.412 человек". Оскільки через недостачу озброєння та бойового досвіду, упродовж 1941-1943 років Червона Армія несла величезні втрати, це врятувало, послаблений голодомором та репресіями демографічний потенціал українського народу від цілковитого винищення. Упродовж 1941-1943 років до лав Червоної Армії призивалися тільки ті українці та уродженці України, які виявилися на неокупованих територіях СРСР. Масовий призов до лав Червоної Армії почався з моменту вступу Червоної Армії на територію України. В зв'язку з цим А. Буровський відмічає, що в 1944 році 940 тис. чоловік були призвані в Червону Армію повторно [17, с.160]. Тобто це були ті, хто розбігся в 1941 році. Упродовж 1943-1944 років з території України було мобілізовано в Червону Армію 3 млн. чоловік [29], а всього за роки війни - понад 7 млн. чоловік [11, с.97; 29]. Потрібно наближено визначити відсоток загиблих серед загального числа мобілізованих уродженців України до лав Червоної Армії.

В фундаментальній монографії [30, с.80] говориться, що з 4,5 млн. чоловік, мобілізованих до Червоної Армії з території України, загинуло щонайменше 1,3 млн. осіб, або 28,89% усієї кількості. Також відомо, що з 192.150 призваних у Червону Армію жителів Галичини загинуло 44.730 чоловік, або 23.28% усього призову [24, с.375-376]. Із 20,2 тис. закарпатців, які воювали в 1944-1945 роках в складі Червоної Армії, загинуло 4,75 тис. чоловік, або 23,51% всього призову [31, с.154-155]. Таким чином, відсоток загиблих українського призову до Червоної Армії може коливатися в межах 23,28-28,89 %. Переносячи ці відсотки на цифру 7 млн. новобранців Червоної Армії з України одержуємо, що в роки Великої Вітчизняної війни могло загинути на фронтах 1,63-2,02 млн. уродженців України. Приймемо середню цифру 1,825 млн. уродженців України, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

військова втрата війна велика вітчизняна

Оскільки на 1944 рік СРСР майже, повністю вичерпав свої людські ресурси, в Червону Армію призивалися всіх, хто попався під руку. Наприклад, призивалися етнічні українці із Словаччини (Пряшівщина) та з Румунії (Мараморош), хоча вони ніколи не були громадянами Радянського Союзу. З Пряшівщини до Червоної Армії було призвано понад 1 тис. чоловік, в тому числі 932 чоловік з Бардеївської округи. Із 932 чоловік на фронті загинув 31 чоловік та ще 71 стали інвалідами [32, с. 195]. В Червону Армію пішов 701 українець з румунського Мараморошу. З цього числа 261 чоловік загинув на фронті [33, с.69].

З приблизного числа 100 тис. загиблих у війну радянських партизанів [20, с.54], на Україну припадає 55 тис. чоловік [4, с.26].

Зводячи докупи одержані вище дані, військові втрати уродженців України загиблими та померлими від ран, в полоні, загиблих партизан і ополченців оцінюємо у 2,315 млн. чоловік. Якою могла бути кількість українців з цього числа загиблих? Для цього скористаємось розрахунками В. Наулка [34]. За його даними в 30-ті роки ХХ століття на Україні, в її сучасних межах українці складали 74,2; % всього населення, росіяни - 8,2%, євреї - 6,5% і т.д. [34, с.23]. Переносячи 74,2% на цифру 2,315 млн. загиблих одержуємо, що в роки Великої Вітчизняної війни військові втрати українців склали 1,718 млн. загиблих.

Кількість українців, які служили у збройних силах Німеччини В. Ерліхман оцінює у 180 тис. чоловік, з них, за його розрахунками, в роки війни загинуло 30 тис. чоловік, або 16,67% їх чисельності [4, с.26]. Але інші автори кількість українців у вермахті оцінюють вищою цифрою. Наприклад, за даними С. Дробязка українців у вермахті було 250 тис. [35].А. Боляновський уточнює, що з 250 тис. українців, які служили на боці Німеччини, 35 тис. перебували на службі в охоронних батальйонах, 30 тис. - у військах СС, 38 тис. - в УНА, 50 тис. - в сотнях, батальйонах та полках вермахту і т.д. [36, с.531]. Дадамо, що українці складали 30-45% особового складу власовської "Русской освободительной армии" (РОА, загальна чисельність до 40 тис. чоловік), включаючи командира 1-ї дивізії РОА полковника С. Буняченка [37, с.15]. Переносячи 16,67% на цифру 250 тис. чоловік, втрати українців у збройних силах Німеччини можемо наближено оцінити у 41,7 тис. загиблих.

Перейдемо до оцінки втрат цивільного населення України. За даними Надзвичайної Державної Комісії втрати мирного населення на окупованих територіях склали 6,39 млн. чоловік загиблими, в тому числі мирного населення України склали 3,092 млн. загиблих (точніше 3.091.857 мирних жителів), або 48,39% загальносоюзних втрат [38, с.316; 4 с.26]. Проте і М. Солонін [38] і В. Ерліхман вважають ці цифри втрат перебільшеними. Тоді цифра понад 3,8 млн. загиблих в роки війни мирних жителів України, яка наводиться в [9, с.742] є тим більше завищеною, як і цифра втрат 3,265 млн. загиблих мирних жителів України, яка наводиться в роботі А. Перковського та С. Пирожкова [27, с.16]. Оскільки втрати мирного населення - це втрати від антипартизанських дій вермахту, втрати єврейського та циганського населення, яке цілеспрямовано знищувалося окупантами, то почнемо саме з них.

В Трансістрії (окупована Румунією частина південної України) було знищено понад 250 тис. євреїв та 27 тис. циган [17, с.388]. Оскільки на всій окупованій території СРСР нацистами було знищено 30 тис. циган [20, с.54], а в інших областях України циган майже не було, цифру 27 тис. загиблих циган можемо прийняти в якості числа загиблих від терору окупантів циганського населення України. В зв'язку з цим цифру 15 тис. загиблих в роки окупації циган, яку наводить В. Ерліхман [4, с.26] ми вважаємо применшеною.

За нашими обчисленнями (див. Частина ІІІ) втрати єврейського населення коливаються в межах 1,5 - 2,33 млн. загиблих, причому нами взято верхню цифру - 2,33 млн. загиблих євреїв. За даними, які наводить М. Солонін [38, с.316] на Україні загинуло порядку 1,5 млн. євреїв, хоча, можливо в цю цифру втрат увійшли загиблі депортовані євреї з Західної Європи, втрати яких не відносяться до демографічних втрат населення Радянського Союзу та України.Я. Грицак [14, с.231] кількість загиблих на Україні євреїв визначає у вилці 0,9 - 2 млн. чоловік. Як і в [39] приймемо цифру понад 1,4 млн. загиблих євреїв на території України в роки Великої Вітчизняної війни. Якщо вести мову про відносні втрати населення, то найбільшими серед народів СРСР вони були у кримчаків - тюркської народності, яка проживала в Криму і представники якої сповідували іудейську віру. Якщо напередодні війни в СРСР нараховувалося 9,5-10 тис. кримчаків, то після війни їх залишилося живими 1,4-1,5 тис. чоловік [40, с.265]. Отже, за роки війни загинуло 8,5 тис. кримчаків - 85% їхньої довоєнної чисельності.

На підвищеність втрат єврейського населення серед втрат мирних жителів України вказують також дані, наведені Я. Грицаком [14, с.23]. Населення різних регіонів України в 1943 році (частковий перепис населення, проведений німцями) порівняно з 1939 роком співвідносилося так (у відсотках):

Таблиця 1. Втрати цивільного населення України