Українізація освіти у період визвольних змагань 1917-1920 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українізація освіти у період визвольних змагань 1917-1920 років

Висвітлено основні заходи з українізації освіти у період визвольних змагань 1917-1920 рр. Послідовно проаналізовано політику революційних урядів у запровадженні навчання українською мовою та викладання українознавчих предметів (української літератури, історії і географії) в школі. Розглянуто деякі питання українізації вищої та педагогічної освіти.

Публікуються документи, підписані генеральним секретарем народної освіти Української Центральної Ради І. М. Стешенком, міністром освіти Української Народної Республіки В. К. Прокоповичем, міністром народної освіти і мистецтва Української Держави М. П. Василенком, що розкривають ставлення окремих урядів до завдань реформування школи у 1917-1918 рр.

Ключові слова: українізація; школа; освіта; Українська Центральна Рада; Українська народна республіка; Українська Держава; “червоний терор”; Добровольча армія.

Починаючи з 1990 р., українська історична наука ввела до обігу багато замовчуваних у радянський час документів із питання українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Неможливо уявити вивчення історії цього періоду без збірників документів з історії Української Центральної Ради, Української Держави та Директорії, що їх з 1996 р. видавав Інститут історії НАН України (керівник робочої групи - В. Ф. Верстюк). Ці збірники, здебільшого за документами Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), розкривають різні аспекти революційних змін в Україні з березня 1917 р. Однак необхідно зазначити, що в фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України) також зберігаються документи щодо революційних подій, що стосуються перехідного періоду, тобто періоду, коли старі імперські органи влади знаходилися в процесі ліквідації, але ще частково продовжували виконувати адміністративні функції. Зокрема, це стосується діяльності Канцелярії попечителя Київського навчального округу. Вивчення документів указаного фонду дозволяє визначити основні напрями політики революційних урядів у галузі освіти.

Лютнева революція 1917 р. відкрила можливість народам Російської імперії реалізувати, принаймні частково, громадянські свободи: свободу слова, свободу громадських зібрань, свободу вибору мови навчання і спілкування. Протягом п'яти революційних літ представники української громадськості та патріотично налаштовані вчителі, переборюючи перепони, що їх ставили поборники старих реакційних сил, успішно боролися за створення нової української школи.

За останні десятиліття написано кілька монографій, присвячених дослідженню розвитку освіти в роки Української революції 1917-- 1920 рр.

Однак чи не єдиною до нашого часу працею, автор якої намагався переосмислити вказаний період у цілому, виокремити етапи і проаналізувати, чим відрізнялася шкільна політика різних урядів, залишається праця С. П. Постернака “Із історії освітнього руху на Україні” (1920). Дослідник запропонував виділити 10 періодів розвитку української школи в роки революції. Час діяльності Української Центральної Ради (УЦР) він поділив на 4 періоди: з 27 березня 1917 р. до 10 червня 1917 р. -- період формування УЦР; з 10 червня 1917 р. до 3 липня 1917 р. -- період після проголошення Першого Універсалу, коли відбувалося формування органів влади УЦР; з 3 липня до 7 листопада

1917 р. -- часи “куцої” автономії, проголошення Другого та Третього Універсалів, що позначилося широким громадським рухом за організацію української школи; з 7 листопада до 25 січня -- період Української Народної Республіки (УНР), організація роботи Генерального секретаріату освіти з його адміністративними підрозділами, підготовка законопроектів щодо реформування освіти. Далі С. П. Постернак визначав зміну політичного режиму як критерій, що впливав на розвиток української освіти: п'ятий період, пов'язаний з наступом більшовиків, тривав у січні-лютому 1918 р.; шостий, пов'язаний з діяльністю уряду УНР В. О. Голубовича, -- з 1 березня до 30 квітня 1918 р.; у цей період обговорювалося питання запровадження загального навчання, єдиної школи та шкіл для національних меншин; сьомий період, що тривав з 30 квітня до 15 грудня 1918 р., -- діяльність урядів Української Держави у галузі освіти (період позначився зростанням кількості шкіл, відкриттям українських університетів та Академії наук); восьмий період, пов'язаний з діяльністю Директорії, тривав з другої половини грудня 1918 р. до січня 1919 р.; дев'ятий -- період встановлення Радянської влади, що проголосила курс на створення єдиної трудової школи та всенародного обов'язкового безкоштовного навчання; десятий період, пов'язаний з діяльністю Добровольчої армії, - з вересня до середини грудня 1919 р.8

Як правило, державна освітня політика визначає характер розвитку держави, оскільки в ній закладено уявлення про її майбутнє. Варто відзначити, що всі українські уряди революційної доби (окрім уряду Добровольчої армії) визначали завдання українізації школи першочерговим. Це завдання було озвучено як завдання української революції з перших її днів.

У результаті збройного повстання в Петрограді у лютому 1917 р. царське самодержавство було повалено, а 2 березня 1917 р. до влади прийшов Тимчасовий уряд. Це викликало зміни в політичному і суспільному житті всієї країни.

4 березня у Києві була скликана Українська Центральна Рада. У першій відозві Центральної Ради “До українського народу! Народе український!” одним із найголовніших завдань революційних перетворень проголошувалася українізація школи: “... в найближчим часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях”9. Отже, українізація освіти визначалася одним із першочергових завдань Української революції.

На засіданні Тимчасового уряду 14 березня 1917 р. було прийнято постанову про “Принципове схвалення викладання в учбових закладах Київського навчального округу українською мовою, за умови вживання заходів, що забезпечують інтереси меншин”, опубліковану у “Вестнике Временного правительства” (№ 9, 15 березня 1917 р.). Це означало, що в шести губерніях Київського навчального округу (Київській, Подільській, Чернігівській, Волинській, Полтавській і Холмській) необхідно було перевести навчання у школі на українську мову.

Для реалізації постанови Тимчасового уряду були організовані з' їзди вчителів, що мали обрати конкретні заходи для реалізації цієї політики. 14-17 березня 1917 р. відбувся Київський педагогічний з'їзд10, 8-9 квітня - Волинський11, 6-17 березня - ХІ надзвичайне губернське земське зібрання Подільської губернії12 щодо розгляду питання українізації освіти. Заходи меншого масштабу відбулися також і в інших губерніях.

4 основні теми порушувалися на цих з' їздах: підготовка кадрів, підготовка і видання підручників українською мовою, запровадження викладання українознавчих дисциплін (української літератури, історії і географії) та навчання українською мовою. Резолюції усіх педагогічних з'їздів, що відбулися в різних містах Київського навчального округу у березні-квітні 1917 р. в основному сходилися у тому, що українізація однокласних народних шкіл має бути здійснена з початком нового навчального року (тобто з 1 вересня 1917 р.)13. У двокласних сільських школах у першому класі з нового навчального року мала бути запроваджена “повна українізація”, а у другому - українознавчі дисципліни14. У вищій школі до питання українізації вирішено було підійти помірковано, запровадивши спочатку українознавчі предмети15.

На більшості з проведених з'їздів також порушувалося питання об'єднання церковнопарафіяльних, земських і міністерських шкіл, що до того були підпорядковані різним органам управління, у межах одного відомства. Зокрема за таке рішення виступили Подільський та Волинський з'їзди.

Варто зазначити, що в березні 1917 р. відбулися зміни і в персональному складі управління Київським навчальним округом. За наказом Тимчасового уряду 22 березня 1917 р. новим попечителем округу було призначено М. П. Василенка, а його заступником - В. П. Науменка16.

М. П. Василенко і В. П. Науменко довгий час були активними членами Старої громади, тому більшість представників українського руху радісно вітали таке призначення. Про це свідчить, наприклад, телеграма, направлена новому попечителю від з'їзду вчителів Овруцького повіту Волинської губернії: “Овруцький з'їзд трудівників народної школи, з вдячністю згадуючи Вашу працю для свободи і щастя України в минулі темні роки, з особливою теплотою вітає Вас на відповідальній посаді попечителя Київського навчального округу з впевненістю, що під Вашим досвідченим керівництвом школа України в якнайшвидшому часі стане джерелом істинної просвіти, гордістю українського народу”17.

Але потрібно відзначити, що і попечитель округу, і його помічник зайняли досить обережну позицію щодо питання нагальної українізації освіти. Зокрема, на спеціальній нараді за участю представників навчальних закладів та громадських організацій, що відбулася 16-17 квітня 1917 р. у Педагогічному музеї, В. П. Науменко зазначав: “Потрібно поступово підвести населення до свідомого націоналізму, щоб він з'явився не ззовні, а з середини”18. За поступовий перехід школи на українську мову викладання виступав на цьому зібранні і М. П. Василенко.

Однак, як свідчать протоколи засідань і з'їздів педагогів, що відбувалися у березні-квітні 1917 р., були і сили, що виступали проти самої ідеї потрібності запровадження української мови в освіті. На це окружний інспектор Київського навчального округу О. В. Липеровський резонував: “Ми слухали тут розважання про те, чи повинна школа бути українською. В той час як я вважаю це питання вже вирішене, від нас потрібне тільки рішення практичних питань”19.

У результаті нарад, які тривали у березні-квітні 1917 р., було вирішено організувати і провести літні курси для викладачів початкових шкіл, а також відшукати можливості для друку підручників. Відповідальним за втілення постанови про українізацію шкільної освіти було призначено помічника попечителя округу В. П. Науменка20.

Питання шкільної реформи розглядалося і на засіданні Комітету Центральної Ради 28 квітня 1917 р. Діяльність М. П. Василенка на чолі Київського навчального округу отримала негативну оцінку. Зокрема, заступник голови Центральної Ради Ф. І. Крижанівський заявив: “політика, що проводить зараз Василенко, є цілком неможлива, це якась дореформена політика”21.

24 травня 1917 р. відбулася чергова нарада у Києві, організована Київським навчальним округом для директорів гімназій і реальних училищ із метою обговорення програми запровадження української освіти в середній школі. У ній брали участь окружні інспектори Київського навчального округу та видатні педагоги тієї епохи І. І. Огієнко, В. К. Прокопович, П. І. Холодний. Головною темою наради було питання запровадження українознавчих предметів: української історії, географії, мови і літератури у навчальні програми середніх шкіл.

Обговорення питань реформування освіти і опрацювання нових заходів освітньої політики у перші місяці революції було пов'язано з діяльністю Товариства шкільної освіти на чолі з І. М. Стешенком (з 23. 06. 1917 р. - Генеральним секретарем з освіти).

У той же час головним органом управління освітою залишався Київський навчальний округ. З кінця серпня 1917 р. попечителем округу був В. П. Науменко, призначений на цю посаду після від'їзду М. П. Василенка до Санкт-Петербургу.

Власне на цьому етапі реформування шкільної освіти проявилися розбіжності між Генеральним секретаріатом народної освіти і Київським навчальним округом у розумінні завдань, що їх поставила перед працівниками освіти революційна доба. Проявом цього стала “Доповідна записка управляючому Міністерством народної освіти щодо питання проекту запровадження в курс середніх навчальних закладів Київського навчального округу предметів українознавства”, підписана В. П. Науменком: “Виходячи з тільки що викладеного основного положення, Київський начальний округ з найперших кроків у вирішенні питання необхідності приблизити всі школи в Україні до національної основи став на ту точку зору, за якою принципово визнається необхідність школу в Україні націоналізувати, але переходити до цього процесу потрібно з великою обережністю, враховуючи три головних умови: 1) процентне співвідношення учнів за національностями в кожній такій школі; 2) наявність підготовлених учителів для викладання українських дисциплін; 3) забезпечення успішності викладання відповідними навчальними посібниками”22. Саме така політика адміністрації Київського навчального округу, “нерішуча і невиразна”23, як вважав О. К. Дорошкевич, призвела до поширення агітації проти українізації в школі.

Важливим досягненням першого етапу Української революції і поступової українізації школи стало відкриття у Києві 20 березня 1917 р.

Першої української гімназії та 13 вересня 1917 р. - Другої української гімназії. До кінця року в Києві вже діяли 4 українські гімназії.

Перша українська гімназія ім. Т. Г. Шевченка була відкрита у приміщенні жіночої гімназії А. В. Жекуліної на вул. Львівській. Директором гімназії було обрано П. І. Холодного24 (після призначення його заступником генерального секретаря народної освіти директором став В. Ф. Дурдуківський).

У вересні було відкрито Другу українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства (що мала займатися у другу зміну у приміщенні Художньої школи). До гімназії на момент її відкриття записалося 227 учнів25. Виконувачем обов'язки директора гімназії було призначено Ф. П. Сушицького.

У Декларації Головного секретаріату Центральної Ради від 29 вересня 1917 р., що проголошувала Генеральний секретаріат вищим крайовим органом виконавчої влади, визначалися завдання у галузі шкільної освіти: “На полі народної освіти на протязі цього академічного року має бути вироблений і по змозі здійснений проект нової по змісту і по формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних...”26.

У цю добу Київський навчальний округ розглядався діячами української національної революції як анахронізм27, тому у вересні-листопаді проводилися підготовчі заходи до його ліквідації. Якщо раніше діяльність Генерального секретаріату з освіти була лише номінальною, то з листопада 1917 р. секретаріат прийняв на себе функції колишнього Міністерства освіти Російської імперії28.

Наприкінці року, 15-20 грудня29, відбулася нарада у справі організації народної освіти в Україні. На цій нараді було обговорено питання організації національного управління освітою в рамках виконання постанов ІІІ Універсалу про національно-персональну автономію. Однак події розгорталися настільки стрімко, що вже за місяць (після IV Універсалу) затверджений план реорганізації втратив свою актуальність.

28 грудня 1917 р. Центральною Радою було затверджено закон про скасування шкільних округів (Київського, Харківського та Одеського), завідування справами цих округів переходило у відання семи комісарів30. На засіданні Міністерства народної освіти 1 січня 1918 р. було затверджено склад Секретаріату справ освіти: К. С. Шило, С. П. Постернак, С. О. Мако, М. Й. Кульчицький, Е. Кантор31.

Відтак у перші місяці революції лідерам українського політичного руху вдалося сформувати органи влади, готові втілювати політику уряду УНР у галузі освіти. Після проголошення IV Універсалу Генеральний секретаріат освіти став найвищим органом державної влади у сфері управління освітою, що розпочав роботу з реалізації державної політики з українізації школи.

У лютому 1918 р., після штурму Києва більшовиками, почався процес ліквідації органів з управління освітою, запроваджених Центральною Радою. Створено було Комісаріат у справах Київського навчального округу у складі З. А. Ахримовича, Є. О. Кивлицького, Г. Т. Чиркова, А. І. Лещенка, К. С. Шила, С. П. Постернака; народним комісаром з освіти призначено В. П. Затонського32. О. К. Дорошкевич (на той час заступник голови центрального бюро Всеукраїнської учительської спілки) в журналі “Вільна українська школа”, (травень 1918 р.) описав зустріч делегатів спілки з народним комісаром народної освіти В. П. Затонським у лютому 1918 р. і зафіксував таку позицію комісара з питання українізації школи: “Щодо української мови в школі, то тут для уряду всі мови однакові. Але, звісно, буде цілком нормально, коли в українському селі навчання провадитиметься українською мовою. Становище на Вкраїні особливо складне, тут поки що переважає російська культура. І уряд, вважаючи всі культури рівними, допомагатиме головним чином українській культурі, бо московську розвиватиме Всеросійський комісаріат”33.

Діяльність більшовицької адміністрації в освіті була нетривалою, після звільнення Києва Міністерство освіти 6 березня 1918 р. видало наказ, за яким всі декрети, видані більшовицьким урядом щодо освіти, оголошувалися недійсними34.

Особливо активно проводилася українізація школи у період діяльності міністерства освіти Української Держави, на чолі якого стояв М. П. Василенко.

1 серпня 1918 р. Радою міністрів було ухвалено Закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, а також історії і географії в усіх середніх школах. Цей закон передбачав обов'язкове викладання перерахованих вище дисциплін з 1918/1919 навч. року та запровадження штатної посади учителя української мови і літератури. Відповідно до закону, в перших п'яти класах гімназій на вивчення української мови повинно було призначатися не менше трьох годин на тиждень, а в VI і VII класах - не менше двох, а на вивчення географії і історії України - не менше двох годин на кожен із предметів у VI і VII класах35.

Обіжник Міністерства народної освіти і мистецтва у справі викладання у вищій початковій школі від 5 серпня 1918 р. наказував у тих школах, в яких ще не було запроваджено навчання українською мовою, а за складом учнів українці становили більше 50%, запровадити у новому начальному році у першому класі викладання українською мовою, у вищих класах потрібно було готуватися до переходу на викладання усіх дисциплін українською мовою, у решті шкіл обов'язково ввести українознавчі дисципліни, що мали викладатися тією мовою, якою ведеться навчання36.

Варто зазначити, що крім українізації вже існуючих закладів середньої освіти, Міністерство освіти Української Держави відкрило 40 державних чоловічих гімназій та 10 реальних шкіл37.

Із проведенням українізації шкільної освіти виникала потреба в підготовці кадрів, які мали б відповідну кваліфікацію. Ці завдання влітку 1917 р. педагоги намагалися вирішити за допомогою організації відповідних короткотермінових курсів для вчителів початкових шкіл. Курси були проведені більш-менш успішно на місцях, де існувала підтримка (у т. ч. і фінансова) місцевих органів влади. Повна українізація учительських шкіл, семінарій та інститутів за рішенням Міністерства мала відбутися протягом 1918/1919 навч. року. “Українська мова і література”, “Історія культури і історія України”, “Географія загальна і географія України” були визначені обов'язковими загально-педагогічними та освітніми предметами38, що мали викладатися в учительських семінаріях і інститутах. Крім того, відповідно до циркуляру міністерства, “Українська мова і література”, “Методика української і російської мов та літератур”, “Загальна історія з російською та історією України” мали бути спеціальними предметами на словесно-історичному відділенні39.

Найбільшим досягненням урядів Гетьманату у галузі освіти, поряд із прийняттям нормативних актів про запровадження навчання українською мовою в початковій і частково середній школах, можна вважати відкриття двох українських державних університетів: у Києві 6 жовтня 1918 р. (ректором призначено Ф. П. Сушицького) та Кам'янці-Подільському 22 жовтня 1918 р. (ректором призначено І. І. Огієнка).

Однак на адресу міністра освіти М. П. Василенка не припинялася критика з боку громадських діячів за обмеженні заходи у впровадженні політики українізації школи. Врешті 22 жовтня 1918 р. міністром було призначено П. Я. Стебницького.

Позиція уряду Директорії щодо реалізації освітньої політики була викладена в доповіді міністра В. К. Прокоповича: “Маючи на увазі не тільки зовнішній бік українізації, який потребує змінити мову російську на українську, не менш важливим є внутрішній бік потрібної дерусифікації нашої школи з боку ідей та змісту наукових викладів, аби забезпечити високий науковий рівень вищих шкіл, а не руйнувати його, міністерство повинно вести роботу з дерусифікації в такому темпі, аби не порушити культурно-науковий рух справи, не пригальмувати його реформаторськими заходами, коли трудно, навпаки, пришвидшувати його”40.

5 лютого більшовики вдруге захопили Київ. Початково народним комісаром освіти нова більшовицька влада мала намір затвердити письменника Гната Михайличенка, але врешті Центральним виконавчим комітетом було затверджено М. Ю. Панченка; колишній народний комісар В. П. Затонський став його заступником. Наприкінці липня 1919 р. комісаром було призначено О. Я. Шумського41. Головними питаннями в галузі освіти для більшовицької влади було запровадження трудової єдиної школи на зразок тієї, що діяла в Радянській Росії.

Із встановленням радянської влади у Києві розпочався “червоний терор”, направлений проти діячів української революції, у т. ч. це стосувалося і видатних діячів української педагогіки. Першими жертвами більшовицької влади стали В. П. Науменко (міністр освіти в останньому уряді Гетьманату) та Ю. О. Щириця (товариш міністра освіти періоду УНР).

Після захоплення Києва військами А. І. Денікіна відбулося стрімке згортання українізації освіти в закладах усіх рівнів.

Позиція уряду Добровольчої армії в питанні освіти була сформульована в “Переліку основних наказів і розпоряджень по відомству народної просвіти, які нині діють на території, зайнятій Добровольчою армією”: “В справі управління навчальними закладами зберігають силу закони, видані до 25 жовтня 1917 року”42. Таким чином було відновлено стару адміністративну систему управління освітою разом із поверненням посад попечителя навчального округу, інспектора та ін. В усіх аспектах шкільного життя нова влада у сфері управління освітою зайняла глибоко реакційну позицію, всупереч значному суспільному запиту на модернізацію, у т. ч. і в галузі освіти. Це означало повернення до навчальних планів і викладання тих предметів, що викладалися до революції.

Ставлення уряду Добровольчої армії до питання української школи було сформульоване на Нараді з питання про українські школи. Рішення Наради було закріплено “Основними положеннями” (наказ № 22): “Усі школи, в яких до появи “української” влади викладання велося російською мовою, а потім за розпорядженням “української влади” мовою викладання було встановлено малоросійську, повинні повернутися знову до викладання російською мовою”43. Також відповідно до цих положень українська мова могла залишатися мовою викладання лише в приватних школах, всі школи, що фінансувалися за рахунок державної скарбниці, мали повернутися до російської мови викладання. Наказ № 22 забороняв земствам і органам місцевого самоврядування фінансувати школи з українською мовою викладання (йшлося перш за все про початкові школи)44.

Усіма силами новий уряд намагався діяти проти українізації школи, навіть всупереч офіційним законам. Зокрема, відповідно до розпорядження уряду від 20 вересня 1919 р., “в навчальних закладах тих місцевостей, де розмовною мовою населення є малоросійська, дозволяється перші роки навчання користуватися під час викладання природною мовою учнів як допоміжною для полегшення навчання”45. Але з документів, що зберігаються в архіві, видно, що шкільна влада насправді намагалася чинити опір реалізації цього розпорядження. Наприклад, у листі від 23 жовтня 1919 р. попечитель Київського навчального округу

Є. В. Спекторський повідомляв про надходження до нього відомостей, що навчання українською мовою в початкових школах Київського навчального округу триває і надалі, тому застерігав директорів начальних закладів від продовження такої практики46.

Стану української середньої школи було присвячено зустріч представників цих закладів із попечителем округу Є. В. Спекторським 5(18) вересня 1919 р. Основні питання, що хвилювали українське вчительство того часу, були викладені в Меморандумі, поданому попечителеві. Вчи-телі вимагали якнайшвидшого перегляду “Основних положень”, зокрема в тому пункті, що стосується утримання шкіл за державні кошти47.

Оцінку ставлення до питання національної школи більшовицького та денікінського урядів від імені всіх патріотично налаштованих українських учителів подав Я. Ф. Чепіга: “Декрет радянської влади про національно-освітні прагнення народу і декларація ген[ерала] Денікіна для українського народу є аналогічні фактори, які мають і будуть мати наслідком щось протилежне їхнім бажанням”48.

На короткий час до влади повернулася Директорія, але уряд вже нічого не встиг зробити в галузі освіти, у зв'язку з загальним станом розпачу і руйнування всіх підвалин суспільного життя, економічної і політичної системи. Реформи з українізації припинено зі встановленням радянської влади. 16 березня 1919 р. Київська шкільна округа ліквідована. Документи і майно округи передавалися Колегії освіти і пропаганди при Губвиконкомі49.

Народному комісаріату освіти в Харкові швидко вдалося провести централізацію шкільної освіти та ліквідувати осередки прихильників української школи на місцях.

Від перших днів революції, з лютого 1917 р., питання українізації школи було одним з основних завдань визвольних змагань. Як показав досвід перших місяців революції, це завдання неможливо було реалізувати в умовах існування старої системи управління освітою, тому з середини червня 1917 р. Українська Центральна Рада розпочала створення нових органів влади. Початково Генеральний секретаріат освіти не мав виконавчих функцій, а головним ініціатором змін виступало Товариство шкільної освіти, але після проголошення Третього та Четвертого універсалів секретаріат отримав усю повноту влади в реалізації програми перебудови системи освіти відповідно до інтересів українського народу. Представники Всеукраїнської учительської спілки та інших громадських організацій вимагали вирішення питання української школи навіть від таких урядів, які ставилися до нього вороже або байдуже (більшовицький уряд, уряд Добровольчої армії). Попри опір реакційних сил на місцях, складну економічну і політичну ситуацію протягом революційних літ, рухові за українізацію освіти вдалося досягти значних успіхів: питання українізації школи здобуло значну підтримку населення, вже за Гетьманату було запроваджено навчання українською мовою в початковій і, частково, в середній школах; у середній школі введено викладання українознавчих дисциплін (української літератури, історії, географії). Більше того, хоча програму з українізації вищої школи так і не вдалося реалізувати, було відкрито українські університети в Києві та Кам'янці-Подільському. Завдання українізації освіти було повністю реалізовано лише після 1991 р. у відродженій Україні.

Нижче публікуються 3 документи, які відображають зміни в управлінні, підходах до навчального та виховного процесів, що відбувалися в українській школі в роки революції. Документ № 1 є друкованою копією циркуляра генерального секретаря народної освіти УЦР І. М. Стешенка, а документи №№ 2 і 3 - літографічними копіями розпорядчих документів Міністерства освіти часів Української Народної Республіки та Української Держави.

Тексти документів подано за сучасними правилами правопису зі збереженням мовних особливостей авторів. Граматичні помилки, описки виправлено без застереження. Авторські скорочення, відновлені упорядником, взято у квадратні дужки. Місце і час створення документів визначено за їхнім змістом і авторським датуванням. Вказівку упорядника на час і місце створення документа подано над авторським текстом праворуч.

українізація освіта революційний

Література

1.Передерій І. Г. Розбудова національної системи освіти в Україні за доби Центральної Ради: історичний аспект. Полтава, 2009. 160 с.

2.Боровик А. М. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1920 рр.). Чернігів, 2008. 368 с.

3.Розовик Д. Ф. Культурне будівництво в Україні у 1917-1920 рр. Київ, 2011. 543 с.

4.Верстюк В. Ф. М. П. Василенко: ходіння у владу (громадсько-політична та урядова діяльність 1917-1918 рр.)//Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ, 2007. С. 116-133.

5.Сорочан Н. А. Створення Генерального Секретарства освіти (червень-листопад 1917 р.)//Збірник наукових праць. ХНПУ ім. Г. С. Сковороди. Вип. ІІ. Харків, 1998. С. 31-39.

6.Болтівець І. С. Педагогічні погляди та ідеї Івана Стешенка//Український педагог Іван Стешенко. Київ, 1994. С. 21-35.

7.Матвієнко Н. Освітня політика українських урядів в революційні часи (1917-1920 рр.): новітня історіографія//Етнічна історія народів Європи. 2013. Випуск № 39. С. 145-148.

8.Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр. Київ, 1920. С. 11-15.

9.Українська Центральна Рада: документи і матеріали. У 2 т. Т. 1: 4 березня - 9 грудня 1917 р./упорядн.: В. Ф. Верстюк (кер.), О. Д. Бойко та ін.; НАН України. Інститут історії України, Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Київ: Наук. думка, 1996. (Пам'ятки історії України. Серія V: Джерела новітньої історії). С. 38.

Размещено на Allbest.ru