Політика релігійного конфлікту: особливості розгортання реформаційного руху в Польщі наприкінці XVI - на початку XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика релігійного конфлікту: особливості розгортання реформаційного руху в Польщі наприкінці XVI - на початку XVII ст.

Черкасов С.С.

Проаналізовано особливості перебігу польського реформаційного руху на початку правління польського короля Сигізмунда Ш Вази. Досліджено релігійну політику королівського двору та політичну боротьбу протестантської шляхти зазначеного періоду. На підставі аналізу історичних джерел продемонстровано, що піднесення Реформацією гуманістичних цінностей відбувалось у тісному взаємозв'язку із активними суспільними перетвореннями, які сприяли зміцненню принципів «шляхетської демократії» у політичному житті Королівства Польського. Відзначено, що наприкінці XVI ст. набувають посилення позиції католицької церкви, яка отримує потужну підтримку королівської влади. Водночас істотне зменшення кількості протестантів у складі політичної еліти Речі Посполитої змусило їх відмовитись від намагань продовжити реформаційні перетворення на державному рівні, висунувши головним своїм гаслом боротьбу за збереження вже здобутих Реформацією перемог, уособленням яких залишався Акт Варшавської конфедерації.

Ключові слова: Реформація, Конфесіоналізація, Річ Посполита, ранній новий час.

За визначенням більшості сучасних польських дослідників, характерною рисою суспільно-політичних процесів у Польщі останньої чверті XVI - другої половини XVII ст. є інтенсивне розгортання наступу католицької церкви та рекатолізація протестантської шляхти. Домінування прокатолицьких тенденцій у польській історії цього часу часто призводить до перенесення істориками основного фокусу дослідницького розгляду з подій протестантської реформації на контрреформаційні явища. При цьому аналізу перебігу самого реформаційного руху відводиться традиційно другорядне місце на тлі поглибленої характеристики контрреформації. Як зазначає польський історик Я. Волошин, розвиток польської Реформації наприкінці XVI - другої половини XVII ст. залишається одним із найменш досліджених її періодів. З цим твердження також погоджуються дослідники польського реформаційного руху Я. Тазбір та Т. Кемпа [3; 12]. Метою даного дослідження є аналіз особливостей та окреслення історичного контексту розгортання польського реформаційного руху на початку правління Сигізмунда III Вази.

Порушуючи проблему активізації контррефор- маційних процесів в Польщі наприкінці XVI - початку XVII ст., окреслимо ключові прояви католицької реакції цього періоду. Відзначимо, що остання чверть XVI ст. супроводжувалась цілою серією антипротестантських погромів у Польщі. Особливого загострення набуло міжконфесійне протистояння у Кракові. Незважаючи на винесення 5 смертних вироків учасникам погрому 1574 р. повторні напади на будинок здійснювались у 1575, 1577, 1579 та 1587 рр. [6, с. 61]. Практично постійними стали напади католиків на протестантські кладовища та протестантські похоронні процесії, що мали місце у 1575, 1577, 1578, 1580 рр. Остаточна ліквідація кальвіністського та лютеранського збору у Кракові відбулась у травні 1591 р. Утримати католиків від радикальних дій не змогло навіть втручання військ, підпорядкованих краківським магнатам.

На організаційному рівні подібну тактику боротьби з протестантизмом було схвалено під час синодів католицької церкви. Зібране під час Піотрковського синоду 1577 р. вище польське духовенство ухвалило рішення про початок більш активного запровадження прийнятих на Тридентському соборі постанов про продовження боротьби з єретиками. Одним із винесених під час синоду рішень стало проголошення анафеми на всіх прихильників акту Варшавської конфедерації.

Успіху контрреформаційногонаступусприялаактивна діяльність членів ордену єзуїтів. Так, уже на початок 80-х рр. XVI ст. кількість єзуїтських колегій у Польщі перевищила загальну кількість усіх протестантських навчальних закладів. Найбільшу роль відігравали єзуїтські колегії у Ярославі (1575 р. заснування), Несвіжі (1585 р.) та Віденська академія (1579 р.). У звітах лише однієї Познанської колегії містяться дані про навернення до католицизму близько 200 учнів щорічно.

Популярності єзуїтських шкіл сприяло цілковите безкоштовне навчання, яке могли запропонувати далеко не всі протестантські школи. На момент заснування єзуїтської академії у Вільно одну третину її учнів складали протестанти. Фінансова стабільність єзуїтських колегій зумовлювала довготривалість їх існування, тоді як діяльність більшості протестантських навчальних закладів залежала від фінансової підтримки світських патронів, із смертю чи переходом на інше віросповідання яких школи припиняли своє існування. Окрім безпосередньо самої релігійної освіти, до засобів єзуїтської контрреформаційної пропаганди в Польщі належали публічні проповіді та вистави, методична катехізація, надання пільгових позик незаможному населенню тощо [2, с. 52].

За сприяння ордену єзуїтів, віденський єпископ Бернард Мацийовський здійснив в 1603 р. перше в Польщі видання переліку заборонених католицькою церквою книг «Index librorum prohibitorum», додавши до нього окремий список видань, що не пройшли польської церковної цензури «Index auctorum et librorum prohibitorum in Polonia editorum».

Одночасно із розгортанням католицької реакції, суттєву загрозу для польської Реформації становили процеси, що відбувались усередині самого реформаційного руху.

Безперечно негативно на суспільно-політичне становище протестантів вплинула серія смертей світських протекторів Реформації на межі XVI- XVII ст. У більшості випадків після смерті заможних покровителів протестанти позбавлялись не тільки світської протекції, але і права на власне віросповідання. Так, після смерті у 1592 р. аріанського магната Яна Кішки увесь його маєток перейшов до представників католицької лінії Радзивіллів, які розпочали своє господарювання з ліквідації аріанських зборів. Смерть того ж 1592 р. познанського воєводи Станіслава Гурки призвела до успадкування його володінь католицьким родом Чарнковських, які знищили всі протестантські збори на отриманих ними землях.

Іншим чинником, що детермінував послаблення позицій реформаційного руху в Польщі наприкінці XVI ст., стали випадки переходу протестантської шляхти до католицизму. Істотне зменшення кількості протестантів у політичній еліті держави змусило шляхту відмовитись від намагань продовжити наступ на позиції католицької церкви, висунувши головним завданням боротьбу за збереження вже здобутих перемог Реформації. Надане польськими королями Генріхом Валуа (1574 р.) та Стефаном Баторієм (1576-1586 рр.) офіційне підтвердження чинності акту Варшавської конфедерації задовольняло прагнення протестантської шляхти юридично закріпити непорушність права на свободу свого віросповідання. Проте суттєві зміни у релігійній політиці королівської влади відбулись під час правління Сигізмунда III Вази (1587-1632 рр.).

Коронований на Краківському сеймі 1587-1588 рр., Сигізмунд III узяв на себе зобов'язання «підтримувати релігійний мир», хоча офіційного підтвердження новообраним королем акту Варшавської конфедерації так і не відбулось. Натомість, Сигізмундом III під час коронації були визнані права на свободу віросповідання міст Королівської Пруссії і одночасно затверджено Литовський статут, який запроваджував аналогічні права на території Великого Князівства Литовського. Невизначеність позиції короля щодо статусу акту Варшавської конфедерації стало додатковим чинником загострення міжконфесійного протистояння в державі.

Необхідно відзначити, що, розраховуючи на підтримку протестантської шляхти, Сигізмунд III проводив на початку свого правління суперечливу релігійну політику, яка не відрізнялась послідовною підтримкою католицизму. Зокрема, незадоволення католиків викликала відмова короля перезатвердити антилютеранські едикти. У реляціях папських нунціїв, датованих 1592 р., містяться застереження з приводу безкарності єретиків у Речі Посполитій, яка проголошується наслідком бездіяльності короля. За свідченням папського легата Альдобрандіні, Сигізмунд III «не усвідомлював небезпеки, що походить від єретиків». Ще більше занепокоєння викликало призначення Сигізмундом III протестантів на сенаторські посади. У 1588 р. такі посади отримали 25 протестантів і 13 католиків, у 1589 р. - 8 протестантів та 3 католики, у 1590 р. - 6 католиків та 6 протестантів, у 1591 р. - 4 протестанти та 6 католиків. У подальшому кількість протестантів у складі сенату неухильно зменшується: від 14 у 1592 р. до 8 у 1610 р. Станом на 1618 р. у сеймі нараховувалось тільки 3 протестантських сенатори [8,с. 143].

Зростаюча кількість випадків релігійних погромів у Польщі на початку 90-х рр. XVI ст. у поєднанні із відсутністю реакції на них з боку короля викликала занепокоєння як протестантської, так і частини католицької шляхти. Намаганню запобігти подальшому розвитку конфлікту та домогтись виконання католиками умов акту Варшавської конфедерації була присвячена низка шляхетських з'їздів. Перший з них, який відбувся в Хмельнику в липні 1591 р., об'єднав представників кальвіністів, лютеран, чеських братів та деяких католицьких шляхетських родів [1]. Вислане до короля посольство у складі протестантських шляхтичів М. Кази- мирського, С. Плази та А. Рея було уповноважене звернути увагу Сигізмунда III на порушення законів про дисидентів та необхідність підтвердження монархом тексту акту Варшавської конфедерації. У своїй відповіді король зазначив, що будь-які важливі проблеми повинні бути винесені на сеймове обговорення, а скликаний шляхтою за власного ініціативою Хмельницький з'їзд є протизаконним. На практиці реакція Сигізмунда III означала негативну відповідь на шляхетські вимоги.

Окрім Хмельницького, протестантами були організовані ще чотири шляхетські з'їзди, два з яких проходили у Радомі (вересень 1591 р. та лютий 1592 р.) наступні - у Любліні (квітень 1592 р.) та Єнджейові (червень 1592 р.). Головною проблемою, обговорюваною на з'їздах, стала розробка спільної тактики поведінки під час наступного сейму. Кожен із з'їздів завершувався зверненням до короля та членів сенату із вимогою забезпечити виконання акту Варшавської конфедерації.

На Варшавському сеймі 1592 р., названому

«інквізиційним» через намагання шляхти влаштувати слідство над тими, хто підтримував королівські претензії на шведський престол, функції маршалка виконував кальвініст, тівун віденський Ян Пац. Намагання протестантської шляхти перешкодити королівським намірам викликало незадоволення Сигізмунда III.

Скориставшись зручною політичною ситуацією, прихильники католицизму запевнили короля у своїй підтримці його планів посісти шведський престол, за умови його постійного перебування в Польщі.

За активного втручання Сигізмунда III маршалком наступного сейму 1593 р. став католик Миколай Данилович. Король дістав право тимчасово залишити країну для участі у боротьбі за шведську корону, тоді як королівські повноваження під час його відсутності покладались на гнєзнінського архієпископа Станіслава Карнковського.

Прийнята за наполяганням протестантів під час сейму конституція накладала заборону на організацію погромів у містах та передбачала смертну кару для їх ініціаторів. Виконання судових вироків доручалось гродським старостам, дія закону поширювалась, у тому числі, і на осіб шляхетського походження. Незважаючи на те, що головну вимогу шляхти було виконано, успіх протестантського табору був лише частковим. Сеймова конституція не містила жодного слова про свободу віросповідання, орієнтуючись лише на забезпечення громадського правопорядку.

У 1594 р. було вперше опубліковано збірку сеймових конституцій «Статути і метрики привілеїв коронних» у польськомовному перекладі кальвіністського письменника С. Сарницького [14]. Наголошуючи на необхідності проведення сеймових засідань польською мовою, Сарницький зазначив у передмові до видання, що «полякам державні справи на польській мові обговорювати годиться», а сеймові постанови в тому випадку краще виконуватимуться, якщо їх «не латинською мовою, а польською друкувати».

Після укладення Брестської унії 1596 р. склад релігійних дисидентів у Польщі збільшився за рахунок православної шляхти. Можливість об'єднання спільних зусиль православних та протестантів з метою протидії наступу католицької церкви було обговорено під час спеціально організованої зустрічі. Переговори між протестантами та представниками православного духовенства відбулись у місті Вільно протягом 14 травня - 2 червня 1599 р. Головними ініціаторами переговорів стали князь В. К. Острозький і М. К. Радзивілл. Протестантів на з'їзді представляли світські патрони: воєвода дорпацький А. Лещинський, воєвода віденський, гетьман великий литовський М. К. Радзивілл, каштелян жмудський М. Нарушевич, каштелян полоцький Й. Корзак, староста трейданський П. Стабровський та ін. Від протестантських теологів до Вільна прибули представники всіх трьох визнань Сандомирської угоди. Православна делегація складалась переважно з тих духовних осіб, які входили у найближче оточення князя В. К. Острозького, зокрема митрополит бєлгородський Лукаш, архідиякон дубінський Гедеон та ігумен дубінський Ісаак. За свідченням А. Венгерського, загальна кількість православних священиків становила десять осіб [15, с. 116]. Відсутність вищих ієрархів українського православ'я свідчила про несприйняття ними ідеї унії з протестантами.

Результатом з'їзду стало ухвалення так званого акту Віденської конфедерації, за умовами якого православні та протестанти зобов'язувались надавати один одному взаємну допомогу у спільній боротьбі з католиками. Амбіції протестантських лідерів Д. Миколаєвського, Е. Глічнера та С. Тарновського щодо реформування православної церкви на протестантських засадах були рішуче відкинуті.

Акт конфедерації було підписано 65 учасниками з'їзду, у тому числі польськими протестантськими шляхтичами А. Жегицьким, А. Горайським, К. Реєм, С. Меглевським, 3. Цицерським, Ф. Слупецьким та П. Котковським. Проте на документі не залишили своїх підписів організатори з'їзду - князь В. К. Острозький та М. К. Радзивілл, що, на думку польського історика Т. Кемпи, свідчило про їхнє небажання втратити прихильність короля.

Основною ареною протистояння дисидентів та католиків продовжувало залишатись політичне життя держави. Об'єднання протестантської шляхти на чолі з кальвіністом, підчашиєм литовським Янушем Радзивіллом відбулося під час засідання сейму 1605 р. Традиційна для протестантів вимога скасування десятинних виплат знайшла підтримку частини католицьких шляхтичів. Повне погашення заборгованості шляхти за несплату десятини, на якому наполягала католицька церква, фактично дорівнювало розоренню багатьох шляхетських господарств, оскільки накопичена за декілька десятиліть сума боргу могла бути виплачена лише шляхом конфіскації майна. Під загрозою повного розорення опинились і ті з католицьких шляхетських родів, які скористались подіями Реформації для того, щоб позбавитись від десятинного оподаткування. Шляхетські вимоги, висунуті під час сеймового засідання, були оформлені у вигляді чотирьох артикулів, адресованих до короля: перший вимагав скасування десятини для протестантів, другий - встановлення для духовенства рівних із шляхетськими прав судочинства і позбавлення духовних осіб права апеляції до Риму, третій - перерахування грошей, отриманих від сплати аннат до державної казни, четвертий - накладення заборони на практику обдаровування церкви землями, що призводило до звільнення населення цих земель від несення військової служби. Оскільки король відмовився затвердити шляхетські артикули, сеймове засідання було зірване.

На розпочатому у березні 1606 р. сеймі протестантська шляхта, знову очолювана литовським підчашиєм Я. Радзивіллом, висунула вимогу підтвердження королем акту Варшавської конфедерації та ухвалення сеймової постанови про покарання учасників релігійних погромів. Сигізмунд III, натомість, наполягав на першочерговому прийнятті закону про збір військових податків та створення регулярної армії.

Католицьке духовенство прокоментувало протестантські артикули у своєму зверненні до сейму «Respons od duchowienstwa na pismie podany z strony konfederacji», у якому доводило необгрунтованість протестантських вимог і необхідність скасування акту Варшавської конфедерації. Під впливом духовних осіб зі свого найближчого оточення, передусім придворного проповідника П. Скарги та сповідника Ф. Бартша, Сигізмунд III відмовився затверджувати вже санкціоновані сенатом протестантські артикули і закрив засідання сейму [14, с. 335]. Незважаючи на те, що сейм було зірвано, Сигізмунд III надав наказ розіслати по всіх воєводствах універсал про запровадження щорічного військового податку як начебто схваленого сеймом. польський протестантський релігійна політика

Поведінка короля була розцінена більшою частиною як католицької так і протестантської шляхти як замах на шляхетські вольності. Особливе обурення шляхти викликали висловлені у публіцистичних творах наближеного до короля єзуїта П. Скарги заклики до обмеження шляхетських вольностей та посилення королівської влади.

Незадоволену королівською політикою шляхту очолив радикально налаштований краківський воєвода, католик Миколай Зебжидовський. Під його головуванням у лютому 1606 р. було скликано генеральний сеймик малопольської шляхти у Новому Місті Корчині. Негативно оцінивши поведінку короля, учасники сеймику прийняли рішення скликати у м. Стенжинці під Варшавою шляхетський з'їзд, що тривав з 9 по 22 квітня 1606 р. Загальна кількість шляхтичів, зібраних під Стенжинцями, становила 600 осіб. Маршалком з'їзду було обрано кальвініста, хорунжия львівського Яна Герберта з Фульштина. Окрім протестантських представників міст Королівської Пруссії, на з'їзд була допущена делегація православних ченців з монастирів Львова та Вільно.

Присвячений обговоренню внутрішньої політики короля, Люблінській з'їзд тривав з 5 по 17 червня 1606 р.. Участь у зібранні взяли понад 700 шляхтичів. Засудивши порушення королем державних законів, учасники з'їзду закликали шляхту до початку рокошу. Ухвалений 17 червня універсал із відповідним закликом підписали 140 шляхтичів, з яких 90 належали до протестантського віросповідання. До тексту документу були включені вимоги зрівняння в правах світського і духовного станів і встановлення в державі релігійного миру. До складу делегації, уповноваженої представити універсал королю, увійшли три католики, сім протестантів і два православних. Отримавши негативну відповідь короля на задовільнення висунутих вимог, очолювані краківським воєводою М. Зебжидовським конфедерати зібрались 10 серпня 1606 р. у м. Сандомир [5, с. 48].

Питання про участь протестантів у Сандомирському рокоші стало предметом дискусії вже під час його перебігу. Різні оцінки ролі протестантів в організації рокошу містяться в публіцистичній літературі цього часу. Католицьке духовенство та єзуїти інкримінували початок рокошу протестантам, називаючи події 16061608 рр. бунтом, піднятим єретиками. Найкраще точку зору католицької церкви ілюструє виданий у 1606 р. памфлет «Нарікання на секту рокошанську і на спільну зграю різних і огидних єретиків, що зібрались в 1606 р. під Сандомиром, а потім у різних місцях влаштували на згубу католицькій вірі та всій Речі Посполитій великі і нечувані сутички». Відповіддю на звинувачення католиків можна вважати твір, який вийшов із рокошанських кіл під назвою «Відповідь єзуїтам та іншому духовенству, які в деяких артикулах, безглуздо ними ухвалених, рокош бунтом єретицьким називають та людей від нього відразити хочуть». Громадянською війною, розв'язаною єретиками проти держави та короля, вважав Сандомирський рокош єзуїтський публіцист П. Скарга. Відмінні від єзуїтських погляди на релігійний склад учасників рокошу висловлені в деяких анонімних творах цього часу. Зокрема, автор виданого в 1607 р. памфлету «Спосіб, що прокладає шлях до коректури права» стверджує, що учасниками рокошу були «люди різної віри». На участі багатьох католиків у рокоші наполягає також автор памфлету «Розмова про рокош», у якому підкреслюється прагнення протестантів до мирного співіснування з католиками.

Прикметно, що лідер рокошу М. Зебжидовський був не тільки правовірним католиком за віросповіданням, але і переконаним прихильником контрреформації. Відомо, що протестантські учасники рокошу були неодноразово обурені публічними висловлюваннями М. Зебжидовського стосовно необхідності скасування акту Варшавської конфедерації.

Необхідно підкреслити, що більша частина рядових протестантів була налаштована, на відміну від своїх політичних лідерів, цілком помірковано. Намагання уникнути громадянської війни засвідчують протоколи протестантських синодів, що відбулись під час рокошу. Рішення проведеного 1 липня 1606 р. кальвіністського синоду в Белжицах закликало до участі у пості та молитві за мир у державі. Аналогічний заклик до «молитви за Річ Посполиту» містить протокол кальвіністського синоду, що відбувся 14 липня 1606 р. в Окші. Особливо поширеними пацифічні настрої були в аріанському середовищі. Самі аріани пояснювали своє, хоч і не значне, представництво на шляхетських з'їздах побоюванням об'єднання спільних зусиль католиків і кальвіністів у боротьбі з антитринітаріями.

Загальна кількість зібраних під Сандомиром військ становила 100 тис. осіб. Із 18 присутніх під час рокошу сенаторів 7 мали протестантське віросповідання: маршалок великий литовський К. Дорогостайський, воєвода равський С. Грудзинський, каштелян радомський К. Фірлей, каштелян іновроцлавський М. Сіраковський, каштелян жарновський Щ. Слупецький, каштелян парнавський П. Стабровський, каштелян троцький Є. Радзивілл.

Проголошений на генеральному колі 10 серпня 1606 р. акт Сандомирської конфедерації містив у переліку цілей рокошу забезпечення мирного співіснування католиків із дисидентами. Відкрита декларація наміру домогтись від короля затвердження свободи віросповідання в Польщі зустріла опір частини католицької шляхти. Зокрема, відмовившись підписати акт конфедерації, табір рокошан передчасно залишили шляхетські посли від Ленчицького воєводства.

Залишивши очікувальну позицію, протестантська шляхта почала відкрито вимагати врахування адресованими до короля артикулами дисидентської проблеми. Так, у представленому на розгляд конфедератів проекті артикулів від 24 серпня релігійним питанням було присвячено 6 пунктів із 71, 25 серпня - вже 10 з 53 [7].

Жваві дискусії викликало обговорення артикулу про обмеження діяльності ордену єзуїтів. Перші помірковані пропозиції стосувались вигнання єзуїтів з королівського двору. Функціонування єзуїтських колегій пропонувалось дозволити лише в межах таких міст, як Познань, Вільно, Несвіж, Каліш, Брунберг, Ярослав, Люблін та Пультуск. Проте в кінцевій редакції була зафіксована вимога залишити Польщу всім членам ордену протягом 3 місяців. Незважаючи на супротив багатьох католиків, до тексту артикулів було внесено вимогу затвердження Варшавської конфедерації. 3- поміж інших реформаційних вимог до артикулів потрапили пункти про визнання церквою спільних шлюбів протестантів і католиків, забезпечення доступу протестантів до державних посад, сплати духовенством аннат до державного скарбу, скасування сплати десятини протестантською шляхтою та заборона на надання королівщин представникам католицького духовенства.

Заручившись підтримкою магнатів, король виступив проти рокошан з власним військом. Оскільки перевага сил знаходилась на боці короля, конфедерати були змушені відступити і укласти 4 жовтня 1606 р. мирну угоду із Сигізмундом III, за якою всі дискусійні питання повинні були розглядатися впродовж наступного сейму. Незважаючи на досягнуту домовленість, конфедерацію не було розпущено. Зібраний 28 березня 1607 р. під м. Єнджейовим черговий з'їзд рокошан виступив із вимогою детронізації Сигізмунда III.

За цих обставин на скликаному у травні 1607 р. сеймі конфедерати не отримали з боку короля та сенаторів жодних поступок. Більшість зазначених в артикулах шляхти вимог залишилась взагалі не розглянутою. Водночас, прибічники короля вдались до військових засобів розв'язання конфлікту. У вирішальній битві під Тузовим, яка відбулась 6 липня 1607 р., конфедерати зазнали поразки від королівського війська під проводом гетьмана польного коронного С. Жолкевського і гетьмана великого литовського Я. Хоткевича.

За визначенням більшості сучасних польських дослідників поразка Сандомирського рокошу ознаменувала собою завершення періоду шляхетської демократії і початок епохи магнатської олігархії в польській історії. Незважаючи на проголошену королем амністію для учасників рокошу, до католицизму одразу перейшли одні з найбільш активних його протестантських лідерів С. Грудзинський, С. Ланц- коронський, А. Менцинський, С. Нішицький, С. Страж, С. Ташицький та С. Цилковський. Остаточно амністію учасників рокошу закріпила сеймова постанова 1609 р. [14].

Таким чином, поразка учасників Сандомирського рокошу повернула польський реформаційний рух до мирної форми організації реформаційної боротьби у вигляді сеймової політичної діяльності протестантської шляхти. Наприкінці XVI ст. набувають посилення позиції католицької церкви, яка отримує потужну підтримку королівської влади. Водночас істотне зменшення кількості протестантів у складі політичної еліти Речі Посполитої змусило їх відмовитись від намагань продовжити реформаційні перетворення на державному рівні, висунувши головним своїм гаслом боротьбу за збереження вже здобутих Реформацією перемог, уособленням яких залишався Акт Варшавської конфедерації. Спрямована проти католицької церкви, політична діяльність протестантів відіграла виняткову роль у поширенні принципів «шляхетської демократії» на сферу організації державної влади та сприяла набуттю ними нормативного закріплення.

Список використаних джерел

1. Acta nuntiaturae Polonae: [in 57 t.] / moderatore Henrico Damiano Wojtyska; Institutum Historicum Polonicum Romae. - Romae: Fundatio Lanckoronski, 1990. - T.9: Vincentius Lauro (1572-1578), vol.l: (25.07.1572 - 30.09.1574) / ediderunt Miroslaus Korolko et Henricus Damianus Wojtyska. - 1994. - 448 p.

Размещено на Allbest.ru