Одним із напрямів творення образу Б. Хмельницького в польській історіографії є концептуалізація політичних зацікавлень гетьмана щодо Кримського ханату та Туреччини. Ця проблематика широко обговорюється в середовищі польських істориків. Це й не дивно з огляду на ту важливу роль, яку відіграли татарський і турецький чинники в розгортанні української Національно - визвольної війни середини XVII ст., виникненні та легітимації Гетьманщини. Визнання ключової ролі для Б. Хмельницького стосунків із Кримським ханатом характеризує підходи сучасних польських істориків до окресленої проблеми. Ідея турецького чи московського протекторату обговорюється в Польщі без надриву та ярликів. Пробив собі дорогу підхід, який передбачає погляд на цю проблему з урахуванням українських, а не польських інтересів. На цій підставі з'явилася концепція Д. Колодзейчика про оптимальність для Гетьманщини турецького протекторату порівняно з переяславсько-московською системою 1654 р. чи навіть Гадяцькою унією [1, с.67-80]. Була остаточно списана в історіографічний архів опція, базована на тлумаченні козацько-татарського військово-політичного союзу проти Речі Посполитої під конфесіоналізованим кутом та протиставлення Європа - Азія. Теза про зраду Б. Хмельницького християнській солідарності, неприпустимості союзу з мусульманами проти християн, наявна в польському історіографічному дискурсі раніше, сьогодні не використовується в жодному контексті.

Метою пропонованої статті є аналіз інтерпретацій сучасними польськими істориками кримсько-турецького напряму в зовнішній політиці Б. Хмельницького.

За своєрідний рефрен сучасної польської візії кримських концепцій Б. Хмельницького можна взяти наступну тезу 3. Вуйцика: "Зрозумів він (Б. Хмельницький. - Ю.С.) від самого початку два засадних питання: що козацтво не може самостійно провадити військові дії проти Речі Посполитої, тому мусить шукати проти неї зовнішніх союзників, і що реєстрові козаки мусять порозумітися з рештою козаків, особливо із Запоріжжям, щоб разом із ними і всім руським суспільством розпочати спільну війну проти польського панування в Україні" [2, с.61]. Серед двох імовірних союзників - Московська держава і Крим - саме останнього було з певних причин найвірогідніше швидко схилити до військово-політичного союзу. По - перше, головна мета політики Криму була "недопущення розхитування рівноваги сил в цій частині континенту. татари боялися, щоб Річ Посполита не здомінувала інших і не загрожувала їхньому існуванню". По-друге, "козацько-татарське замирення мало величезне значення не тільки тому, що козаки приступали до протистояння з владою Речі Посполитої за допомогою чужої держави, але передовсім з огляду на мілітарний аспект". По-третє, Бахчисарай був дуже незадоволений недавнім походом князя Я. Вишневецького та чигиринського старости О. Конецпольського на Перекоп, що на емоційному рівні полегшувало завдання українському гетьманові [2, с.61].

У схожому стилі висловився Я. Качмарчик. На думку науковця, Б. Хмельницький мав забезпечити свої тили від можливого нападу, а також здобути кінноту, яка б нівелювала перевагу шляхетського війська. "Лише один союзник відповідав одночасно цим двом вимогам - татари", - підкреслював дослідник [3, с.57].Я. Качмарчик також наголосив на тому, що гетьман мав у своїх руках важливі козирі, які значно полегшили укладення такого військово-політичного союзу. З одного боку, це згадана вище провокація Я. Вишневецького та О. Конецпольського, а з іншого - наявність листів від короля Владислава IV про приготування Речі Посполитої до походу на Крим спільно з московським військом [З, с.57]. У поєднанні із внутрішньою напругою в Криму такі чинники сприяли досягненню порозуміння, чим гетьман майстерно і скористався, зумівши досягнути такий бажаний для себе результат.

Акцентування уваги на поєднанні двох ключових чинників - збігу геополітичного інтересу Кримського ханату та військових і політичних потреб Б. Хмельницького - наскрізно проходить через пояснення тієї частини політичної програми гетьмана, яка була орієнтована на військово-політичний союз із кримськими татарами проти Варшави. У цьому контексті позиція польських істориків перегукується з підходами, притаманними українській та російській історіографіям.

Загальна спрямованість концептуалізації в Польщі призводить до визнання цілковитої рації за Б. Хмельницьким, якщо поглянути на ситуацію з погляду військово-політичних інтересів повстанців. Особливо відзначена непересічна військова роль татарських союзників у перемогах козацької зброї. Узяти хоча б тезу Г. Літвіна, що "мілітарний успіх повстання був вирішальною мірою наслідком козацько - татарського союзу" [4, с.94]. Своїми акцентами таке бачення відрізняється від підходів сучасних українських істориків. Останні не схильні загострювати питання військової допомоги з боку татар, хоча й наголошують на її важливості. Опція, що без татарської допомоги жодні військові перемоги були неможливі, не стала нормою. Лише останнім часом вона торує собі дорогу, у чому, без сумніву, варто шукати впливу консолідованої й добре обгрунтованої позиції польських істориків.

Так само в сучасній українській та російській історіографіях не затребуваною виявилася тематика протидії Варшави українсько-кримському союзу, тоді як у Польщі Я. Качмарчик ще наприкінці 80-х рр. XX ст. акцентував на цьому, що дозволило додатково підкреслити політичний хист та дипломатичну майстерність Б. Хмельницького. Досягається це вже через надання фактів, які свідчать про те, що після поразок на Жовтих Водах та під Корсунем "розірвання козацько - татарської ліги стала першочерговим завданням польської дипломатії" [3, с.57]. Варшава діяла як власними дипломатичними каналами, так і через Францію та молдовського господаря В. Лупула. Відтак турецький султан видав наказ ханові Іслам-Гірею не втручатися в справи Речі Посполитої, підсилений забороною купувати кримських бранців. Однак Б. Хмельницькому вдалося втримати татар як союзників, діючи як у Кримському ханаті, так і в Туреччині. Він заслав посольство до Стамбула (О. Пріцак навіть припускав, що тоді був укладений торговий договір із Туреччиною), скориставшись яничарським переворотом у Стамбулі.

Специфіка подальшої протидії Б. Хмельницького спробам Варшави зруйнувати військово-політичний союз українських козаків із Кримським ханатом також активно опрацьовувалася в польській історіографії. Однак кардинально іншою є історіографічна ситуація в Україні, де ця проблема також стала об'єктом прискіпливої уваги [5, с.248-256]. Переважно, у Польщі зачинателем дослідження і концептуалізації став Я. Качмарчик, який присвятив заходам Б. Хмельницького чимало уваги у своїй монографії. Щобільше, саме на прикладі дипломатичних та військово-політичних кроків гетьмана з нейтралізації загрозливих зусиль Варшави на кримському напрямові дослідник демонструє різні грані дипломатичного та політичного талантів вождя української Національно - визвольної війни середини XVII ст.

Розглядаючи, хоча й побічно, діяльність гетьмана в критичній для нього ситуації, коли Іслам-Гірей вимагав козацького війська для спільного походу на московське прикордоння, Я. Качмарчик, а пізніше і М. Дроздовський, Д. Мілевський, Я. Середика, В. Сєрчик, А. Перналь наголошували на тому, що Чигирину вдалося оптимально скористатися з роздвоєння позиції Варшави. Гетьман "безпомилково оцінив ситуацію". З одного боку, Річ Посполита потребувала скерування енергії козацтва на Московію, а з іншого - уживала дипломатичних заходів, щоб повернутися до старих, ще Владислава IV, планів антитурецької ліги. В останньому випадку козакам відводилася роль активної військової сили на театрі бойових дій, що хоронило українсько - татарський військово-політичний союз, прирікаючи Б. Хмельницького на катастрофічні втрати та остаточну поразку його концепції створення власної держави. Тому Б. Хмельницький, за переконанням Д. Мілевського, не планував ані вдарити разом з поляками на Туреччину, ані з татарами на Москву, бо в обох тих державах бачив можливих союзників, які допомогли б йому зберегти незалежність як від татар, так і від Речі Посполитої" [6, с.107].

І в цій ситуації гетьман знайшов вихід, який дозволив йому вийти сухим з води і навіть зміцнити свої позиції. Іслам-Гірей не тільки не пішов на Москву. Його вдалося схилити до спільного з козаками походу на Молдову. А плани антитурецької ліги були засунуті в довгий ящик. "Величезний політичний талант, яким був наділений Хмельницький, дозволив йому безпомилково розіграти татарську карту, - підсумовував Я. Качмарчик [3, с.175].

Водночас не було враховано наступні спроби Бахчисараю в 1651-1653 рр. втягнути Б. Хмельницького в похід на московське прикордоння, на Дон чи Північний Кавказ проти черкесів. Натомість в українській історіографії ця проблема була щільно вписана в загальний контекст козацько-татарських взаємин [5, с.260-265].

Ще однією особливістю інтерпретації кримського вектору політичної програми Б. Хмельницького в сучасній польській історіографії є відсутність сюжетів про специфіку використання гетьманом татарського чинника в просуванні своїх інтересів у стосунках з Московською державою. Обгрунтування легітимності військово-політичного союзу Чигирина з Кримським ханатом, залучення кримської карти до тиску на позицію Москви, заяви на переговорах про згоду Іслам-Гірея на антитурецький демарш та долучення до християнського світу - усе це випало з уваги, тоді як в українській історіографії детально обговорювалося [7, с.274-284].

Насамкінець, не проаналізованою залишилася двоїста роль Кримського ханату в союзницьких стосунках. Польські історики, як і українські та російські, пишуть про те, що саме позиція Іслам-Гірея під Зборовом (1649) та Берестечком (1651) зруйнувала амбітні плани Б. Хмельницького. У першому випадку "коли Іслам - Гірей III прийняв рішення про початок переговорів зЯном Казимиром, впали всі плани козацького гетьмана, що прагнув до політичної незалежності України" [3, с.134]. У другому - втеча татар вирішила долю битви на користь королівського війська [3, с. 206]. Одноголосно провина за таку поведінку татар знімається з Б. Хмельницького і кладеться на незалежні від нього обставини, а саме на фундаментальні інтереси Кримського ханату. Як писав, наприклад, З. Вуйцік, татари діяли "згідно із засадами своєї політики утримання рівноваги у Східній Європі, не хотіли допустити до остаточної поразки Речі Посполитої" [2, с.68]. Так само оцінюють і поведінку татар під Жванцем у 1653 р., яка підштовхнула гетьмана до подальшого зближення з Московією і Переяславської ради 1654 р. [8, с.120]. При цьому цілком вмотивовано наголошується й на іншій ваді українсько-кримського союзу - необхідність миритися з вибиранням татарами в Україні ясиру та спустошенням ними ж різних теренів. Зокрема, на прикладі подібних дій кримських союзників під час західного походу Б. Хмельницького Д. Пухцвяртек підкреслював: "У складі армії Б. Хмельницького татари були елементом найбільш кривавим та грабіжницьким, а їхнього впливу під тим кутом на чернь не варто недооцінювати" [9, с.84].

Водночас із польського історіографічного обігу випала проблематика ролі Іслам-Гірея в процесі легітимації територіального характеру влади гетьмана, а отже і Гетьманщини загалом. Висловлена свого часу ще Л. Кубалею [10, с.154] думка про підштовхування ханом Яна Казимира на переговорах під Зборовом до визнання за гетьманом саме такого статусу виявилася занедбаною. А тому спостерігається перекіс у бік надмірної ненадійності татар як союзників.

У підсумку акцентовані кримські сюжети не дисонували з роллю інших складових формування образу Б. Хмельницького. Вони ще більше увиразнили загальну лінію на підкреслення військового та дипломатичного хисту гетьмана, його державотворчої функції, стратегічного мислення з української перспективи, уміння знаходити оптимальне рішення в складних геополітичних обставинах.

кримська турецька стратегія хмельницький

Аналогічну спрямованість має і концептуалізація турецького вектора в політичних концепціях гетьмана. Опція, яка перебуває на озброєнні в польських істориків, базується на наявності в гетьмана ідеї турецького протекторату над Гетьманщиною. Це підносить підходи Б. Хмельницького на турецькому напрямі до рівня стратегічних, вписує їх у концепцію балансування між сусідніми потугами, надає голосного звучання, подає гетьмана правителем, який мислить системно, на перспективу. Водночас Б. Хмельницький постає вільним від конфесіоналізованих упереджень та релігійної риторики.

Головний рефрен бачення досягнень турецької політики Б. Хмельницького полягає в констатації того факту, що гетьману таки вдалося скувати ворожі зусилля Варшави й добитися підтримки з боку султана [3, с.121]. Станом на 1651 р. Стамбул не тільки зайняв нейтральну позицію, але й наказав кримському ханові Іслам-Гірею надавати військову допомогу козацькому війську. Як писав Я. Качмарчик, вісті, привезені турецьким послом Осман-агою зі Стамбула, "перевершили найсміливіші надії козацького гетьмана", свідчачи про дипломатичні таланти Б. Хмельницького [3, с. 203]. Крім того, турецький султан розв'язав гетьманові руки в Молдові, що мало величезне значення.

Обговорюючи проблему турецького протекторату, польські історики, однак, не втягувалися в заочну дискусію між Б. Флорею та О. Пріцаком з приводу вірогідності встановлення зверхності султана над гетьманом. Домінує підхід, коли про безпосередньо особливості сприйняття Чигирином умов протекторату мова не йде. Навіть Д. Гєровський, який один із розділів своєї книги назвав "Турецька протекція над Україною і битва під Берестечком", уникнув прямих тверджень. Дослідник обмежився лише сентенцією, яка допускає різні тлумачення: "Улітку 1650 року прибув до запорозького гетьмана султанський посол, обіцяючи за визнання зверхності Туреччини молдовське господарство. Хмельницький, розраховуючи на допомогу проти Польщі, прийняв цю пропозицію і приступив до приготування нової кампанії, яка, за його очікуваннями, мала завдати остаточної поразки Речі Посполитій" [11, с.34]. Прямо про прийняття Б. Хмельницьким турецького протекторату писав лише М. Франц [12, с.299].

Натомість Д. Мілевський тримається цілком інакшої концепції, вважаючи, що Б. Хмельницький принципово не бажав іти під протекторат султана, що нагадує домінантну інтерпретацію в російській історіографії. Згідно з позицією дослідника, гетьман "визнавав авторитет Порти тільки тоді, коли було йому на руку. Зводив Туреччину обіцянками й одночасно реалізовував власну політику" [13, с.21]. На тому, що український гетьман лише вів супроти Стамбула тонку дипломатичну гру, наголошував і Г. Літвін. Щобільше, дослідник вважав, що типологічно ця гра подібна до московських стратегій Б. Хмельницького [4, с.98]. "Звісно, немає сумнівів, що Хмельницький не збирався віддавати Україну під панування Мехмеда IV. Зрештою, так само інструментально трактував він і аналогічну пропозицію, зроблену Олексієві Михайловичу [3, с.121], - зазначав Я. Качмарчик.Б. Хмельницький "не мусив боятися надмірного узалежнення від султана, що довів своєю молдавською політикою в 1650-1653 рр., коли визнавав авторитет Порти тільки тоді, коли було йому на руку, - твердив Д. Мілевський [13, с.21]. "Фундаментальною засадою політики Хмельницького було запевнення собі військового союзника у змаганнях з Річчю Посполитою за якнайширший обсяг незалежності чи його утримання. Знаючи увесь політичний шлях гетьмана, важко було б повірити у щирість його декларацій про готовність остаточного переходу "під високу руку" царя чи султана", - узагальнював Г. Літвін [4, с.98].

Польські історики відзначають і хист Б. Хмельницького до майстерної подвійної гри та до плетива хитрих комбінацій [4, с.98]. Зокрема, Я. Качмарчик та М. Нагельський особливо вказують на те, як філігранно гетьман вийшов із надзвичайно скрутної зовнішньополітичної ситуації, що склалася 1650 р., коли турки й татари прагнули організувати спільний похід кримських татар і українських козаків на Московію чи на Військо Донське.Я. Качмарчик не поскупився на схвальні епітети: "Величезний політичний талант, яким був наділений Богдан Хмельницький, дозволив йому безпомилково розіграти татарську карту" [3, с.175]. Від М. Нагельського Б. Хмельницький удостоївся не менш високої оцінки: "Талант козацького вождя повністю проявився, коли зясувалося, що Порта не тільки закликала до походу на Москву Іслам-Гірея III, але й схиляла до участі козаків" [14, с.236]. У своїй основі такі оцінки збігаються з думками В. Брехуненка, який вписував ці події в ширший контекст дипломатичної обробки Бахчисараєм Б. Хмельницького для підготовки спільного походу на Дон та московське прикордоння, яка розпочалася ще восени 1649 р. [5, с.265].

Я. Качмарчик та М. Нагельський досить розлого описали дипломатичні та військові ходи українського гетьмана, які дозволили уникнути справжньої катастрофи, якби довелося спільно з татарами іти завойовувати московське прикордоння. Москва тоді б однозначно виступила в союзі з Річчю Посполитою проти Б. Хмельницького, а війна на два фронти стала б для нього повною поразкою. Але гетьман зумів пройти між Сциллою і Харибдою. Зміг не тільки унеможливити повномасштабний татарський напад, зберігши союзницькі стосунки з Іслам-Гіреєм, а й спрямувати татар на Молдову, де вирішував свої геополітичні завдання.

Отже, сучасний польський історіографічний образ кримсько-турецької політичної стратегії українського гетьмана концептуально набагато змістовніший, ніж у попередні роки, а головне поставлений на міцний фундамент. Забезпечив це той факт, що репрезентація зовнішньополітичної програми Б. Хмельницького опирається на узагальнення Я. Качмарчика, М. Нагельського та ін., де Б. Хмельницький постає державним мужем, який переймається глобальними проблемами щойно утвореної держави й підпорядковує цьому свої зовнішньополітичні кроки, а не розмінюється лише на пошук військових союзників. У такий спосіб гетьман піднятий на висоту справжнього правителя, великого гравця на міжнародній шахівниці Східної Європи, а тези про його дипломатичний та політичний хист наповнюються реальним змістом.

Список використаних джерел