Протоколи допитів утікачів з ногайського полону в російському Азові 1696 р. (за документами Державного архіву Воронізької області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Протоколи допитів утікачів з ногайського полону в російському Азові 1696 р. (за документами Державного архіву Воронізької області)

В.В. Грибовський

Державний архів Воронізької області (Государственный архив Воронежской области, далі - ГАВО) зберігає великий масив документів - початку ХХ ст., які лишилися від адміністративних установ Воронізької губернії та її попередників, і, зокрема, містять унікальну історичну інформацію про українські землі та їх населення. Причому це стосується не лише Слобожанщини, що безпосередньо межує з російським Центральним Чорнозем'ям, але й інших, більш віддалених від нього регіонів України. Стосовно української історії XVII - початку XVIII ст. особливо інформативним є вміст фондів ГАВО, які зберігають залишки документації таких адміністративних установ: Азовська приказна палата (И-5), Азовська губернська канцелярія (И-296), Валуйська (И-8), Воронізька (И-182), Орловська (И-287) і Полатовська приказні ізби (И-9).

Оскільки документи зазначених фондів досі лишаються маловідомими для українських істориків, існує потреба їх залучення до вітчизняного наукового обігу¹. Публікація поданих нижче документів дозволить краще уявити географічну протяжність та демографічну інтенсивність міграцій української людності у східному і південно-східному напрямках, докладніше висвітлити розмаїття її взаємин із зустрічним потоком міграції, що йшов від центральних районів Російської держави, а також розгорнути ширшу панораму бачення взаємодії цих двох колонізаційних струменів із кочовим населенням східноєвропейського степу.

Метою цієї публікації є окреслення інформативних можливостей свідчень втікачів з ногайського полону, що були записані під час допиту в азовському розрядному шатрі й згодом відклалися серед решти документів Азовської приказної палати.

Прямим попередником Азовської приказної палати був розрядний шатер, що був типовою похідною канцелярією розташованого в Азові російського гарнізону, перебрав на себе всі управлінські функції стосовно щойно завойованої території одразу по відводу основних військ до Москви боярином А.С. Шеїним (липень 1696 р.)² і діяв до устаткування приказної палати (ізби). Остання успадкувала його документацію і разом з Троїцькою приказною палатою здійснювала військове та цивільне управління регіоном аж до його повернення Османській імперії на початку 1712 р. Тож вона функціонувала протягом усього часу першої російської анексії Північно-Східного Приазов'я, причому паралельно з іншими органами, що сформувалися після створення Азовської губернії у грудні 1708 р. Формування Азовської губернії розпочалося у 1709 р., діяльність губернської адміністрації - з 1710 р. Архів Азовської приказної палати зазнав чималих втрат під час евакуації російської адміністрації з Азова до Вороніжа наприкінці 1711 р. Частина його документів опинилася у ф. 1032 Російського державного архіву давніх актів, ф. 846 Російського державного військово-історичного архіву (м. Москва) і в ф. 105 Науково-історичного архіву Санкт- Петербурзького Інституту історії РАН. Отже, фонд И-5 ГАВО зберігає лише рештки колишнього архівного комплексу³.

У публікації подається повний уміст справи № 5 за описом 1 фонду И-5 ГАВО, яка складається із записів свідчень втікачів з ногайського полону. Вибір цієї справи для археографічного опрацювання зумовлений наміром простежити частоту втеч бранців одразу по російському завоюванню Азова, зрозуміти дії російської адміністрації стосовно них (у комплексі з іншими заходами щодо управління кордоном), а також з'ясувати походження і окреслити становище їх як ясирів у ногайській спільноті.

На титульній сторінці справи читаємо заголовок, написаний сучасним почерком: “Азовская приказная изба. Допросы выходцев из татарского плена. Сент. 205 года (1696 г.). 8 сент. - 24 сент. 1696”; слово изба написане над закресленим палата. Фактичний обсяг справи - 20 аркушів, хоча напис на титулі зазначає 19 аркушів. На аркушах справи є відбитки печатки Воронізького статистичного комітету (титульна сторінка) та Воронізького губернського музею (титульна сторінка і арк. 1), що посвідчує перебування справи у зібраннях цих установ (2 пол. ХІХ - поч. ХХ ст.); напис олівцем у правому верхньому кутку № 102 зазначає номер цієї справи як одиниці зберігання в цих установах. Написи на зворотах аркушів відсутні, окрім аркуша 9; поміток на маргінесах немає. Справа містить 8 документів і має наскрізну пагінацію, позначену, вочевидь, у другій половині ХІХ ст. Всі документи слід характеризувати як оригінали, ознаками чого є наявність однієї скрепи (арк. 9 зв.), поміток дяка про вирішення справи (арк. 5, 20), відсутність закреслень.

Виходячи з особливостей почерків, якими написані документи, можна припустити участь у їх написанні 5 піддячих і 1 дяка, яким міг бути або Василій Русанов, або Іван Сумороцький (вони обидва лишилися в Азові з наказу А.С. Шеїна⁴). Почерки піддячих розбірливі, на відміну від складного для прочитання почерку дяка. Усі зазначені почерки слід характеризувати як російський скоропис ХVII ст., з прикметними для нього титлами й виносними літерами, нерегулярними або нечіткими інтервалами між словами, відсутністю відміни у написанні заголовних та прописних літер тощо. З-поміж решти почерків вирізняється той, що представлений у документі 2 (арк. 7-8), - це каліграфічно вишуканий, наближений до ронда почерк, для якого характерні відокремлення слів чіткими інтервалами і регулярність винесення титла.

Для розуміння умов, у яких працював розрядний шатер, слід завважити, що після капітуляції турецького гарнізону Азова (19 липня 1696 р.) росіяни отримали вщент зруйноване місто, без “фундаментальных” мешканців⁵. З руїн турецького Азова цар Пьотр І доручив інженеру Антонію де Лавалу “зделать вновь город земляной и всякие крепости”⁶. Інженер організував роботу з перебудови турецьких фортифікацій, створюючи нову фортецю з відмінним від попередньої фортеці окресом і профілем. Цей “земляной город” становив земляну огорожу майбутньої фортеці, вал з “азовскими болшими” і “передними” воротами (можливо, це той самий об'єкт), які згадується у документах справи, що розглядається. Очільником російської адміністрації Азова О.С. Шеїн 19 липня 1696 р. призначив окольничого і воєводу князя Пєтра Григорьєвича Львова, котрий був затверджений царем 15 серпня (перед тим він командував кінним корпусом московських чинів⁷). Адміністративний штат кн. Львова, становили його син - стольник князь Іван Пєтрович (він займав посаду товариша, тобто заступника воєводи), два дяки, призначених “с жеребя” - Василій Русанов та Іван Сумороцкий⁸. Воєводі підпорядковувався гарнізон у складі 4 стрілецьких полків та 5 полків городових солдатів загальною чисельністю 8306 чол.⁹

Дяки керували розрядним шатром, що був звичайною “полковою канцелярією”, службовці якої призначалися (вибиралися “с жеребя”, як у даному випадку) Розрядним приказом - центральним органом управління Російської держави - з огляду на клопотання певної установи, підпорядкованої іншим приказам. Такий порядок призначення і підпорядкування канцелярських службовців становив важливий засіб централізації, котрий чітко окреслював межі компетенції місцевої влади і мав блокувати її найменші намагання вчинити щось усупереч царським указам¹⁰. За висновком О.В. Новохатко, розрядні шатри становили “крайню точку в управлінському ланцюзі й одночасно результат адміністративної діяльності Розряду у військовій сфері”¹¹. Власне через дію цих бюрократичних коліщат механізму централізації кн. П.Г. Львов ще 8 вересня не міг на власний розсуд вирішити питання про те, як чинити з утікачами з ногайського полону, а лише доручив дякам зробити виписки з царського “указу и наказу” з цього питання (арк. 5). Згодом на підставі тих виписок, було вирішено допитати втікачів, видати їм подорожні документи, вписати імена осіб, котрим видавалися ці документи в призначену для таких випадків книгу, яку мав посвідчити дяк - “подносит тою книгу с подорожнои в места к закрепе в книге к дьяку”. І лише після цього збіглих ясирів відпускали в ті землі, які вони вважали своєю батьківщиною або в яких хотіли оселитися (арк. 5-6, 20). Прикметно, що під час азовської кампанії А.С. Шеїн прагнув уникнути складної (як для похідних умов) процедури розгляду справ утікачів-бранців і, обмежившись нетривалим допитом, одразу відсилав їх до Посольського приказу¹².

Біля воріт нової Азовської фортеці полоняників-утікачів зупиняли караульні команди, які мали розпитувати їх про наявність епідемічної хвороби (“моровое поветрие”) у тих місцях, звідки вони вийшли, і після переконливого заперечення ними такої доправляти до розрядного шатра на допит. Під час допиту втікачів передусім з'ясовували, чи дотримувалися караульні команди порядку, чинного для пропуску невідомих людей у місто. Причому бранців, які тікали не поодинці, а невеликими групами, допитували окремо (арк. 10). Добуті свідчення узагальнено записувалися у чіткій послідовності, відповідно до заданих за певною інструкцією питань. Текст документів рясніє фразеологічними штампами, характерними для мови російського діловодства кінця XVII ст. (“а будет тои силы не будет”, “подлинно сказат не ведает”, “того он(а) не ведает и не слыхал(а)”). У записах свідчень важко знайти відголоски їхньої прямої мови втікачів. Хоча окремі її елементи інколи проступають, як-от у випадку з назвами населених пунктів, що записувалися так, як їх вимовляли бранці: Хутин (полонізм), Ямив (українізм). Відтак, зазначені джерела слід характеризувати не як его - документ (ближчими до такого є “сказки”), а як протокол допитів (відповідником цього поняття у тогочасному російському діловодстві були “расспросные речи”).

Пропуск утікачів-бранців через розрядний шатер серед решти заходів з управління кордонами засвідчує створення на крайній південній точці степової периферії Російської держави того часу постійно діючого механізму адміністративної регуляції. Як зауважив Брайян Боук, Росія розвивала ідею територіального суверенітету і непорушності політичних кордонів задовго до того, як більшість європейських держав почала контролювати та патрулювати свої кордони. Імперія Романових запроваджувала на малозалюдненому степовому порубіжжі більш суворий прикордонний режим, порівняно з тим, що існував на кордоні Франції та Іспанії, який вважається першим модерним кордоном¹³.

У розрядному шатрі часто не було можливості з'ясувати достовірність свідчень бранців-утікачів. Утім, за браком відомостей про ситуацію по той бік кордону, до них ставилися уважно - ретельно занотовували та зіставляли з іншою інформацією, за певність якої теж ніхто не міг поручитися. Найбільше російську прикордонну адміністрацію на той час цікавила реакція кримських татар і ногайців на втрату Туреччиною Азова, їхні переміщення та військові приготування, пов'язані з цією подією.

Свідчення збіглих ясирів, записані на початку вересня 1696 р., подали загальні обриси ситуації у Східному Приазов'ї станом на липень місяць того року і дозволяли деталізувати вже відому інформацію. Так, втікач Максим Іванів вказав, що в обороні Азова брало участь 12 тис. ногайців (арк. 11). Решта втікачів, свідчила, що після здобуття російськими військами Азова ногайці, які кочували на правому березі р. Кубань, надіслали до цієї фортеці розвідку (“в одвагу де ходили”). Переконавшись у тому, що в Азові перебуває чисельне російське військо (“сил де было многое число”), і побоюючись його виступу на Прикубання (“от приходу к себе московских сил боятца”), ногайці у переважній більшості “з женами и з детми и з животы” відкочували на лівий берег Кубані й сховалася в горах Північного Кавказу, частина переправилася в Крим (“побежали ... иные в Крым, а иные в горские черкесы”). На правобережжі Кубані лишилася незначна кількість кочовиків, що вичікували. Ногайці й кримські татари не покладали надії на власні сили, щоб відвернути російську загрозу, а сподівалися лише на турецьке військо (“толко чают цареградских сил”), аби, з'єднавшись із ним, вибити росіян із Азова (арк. 2-4, 14, 17). Свідчення полоняників- утікачів, що прибули до Азова 20 вересня і пізніше, вказують на зміну настроїв кримських татар і ногайців: на той час вони вже оговталися від переляку і, натхнені Портою, готувалися поновити бойові дії проти росіян наступної весни (арк. 8, 12, 13, 14). Особливою інформативністю відзначається протокол допиту волоха Петра Горгіля, котрий повідомив про розташування турецького війська на зимові квартири в Криму для того, щоб навесні спільно з кримськими татарами і ногайцями рушити на Азов. Цей утікач також засвідчив, що головний мурза кубанських ногайців Кубек отримав від турецького султана і кримського хана наказ “ис под Азова взять языков”, а коли ж це буде неможливим, брати “язиків” в донських городках і містах Чорний Яр та Царицин “для проведывания Озовскои крепости”. У цьому ж повідомленні відображене доволі чітке розуміння кримськими татарами і ногайцями небезпеки, що чекала на них під час війни Туреччини з Росією та Австрією: “а как [римский] цесарь воинои к Царюграду поидет и им де под Азов итьти невозможно” (арк. 12).

Приготування до війни кримські татари й ногайці не могли здійснювати таємно, оскільки для них це була традиційно публічна справа, що мала відкрито обговорюватися на численних нарадах, з'їздах, банкетах тощо, в яких брала участь не лише родова знать, але й простолюд. Цю прикмету докладно описав генерал А.А. Прозоровський у 1773 р.: “между сим народом ничего нет секретного, ибо я собственно сам собою испытал, что у них всякия предприятия открыты и всем сведомы”¹⁴. Тому й не дивно, що настрої, очікування й наміри мурз та звичайних ногайців не були таємницею для їхніх ясирів. Коли ж ясирю вдавалося втекти і потрапити під захист російської військової адміністрації, він не мав причини хибно інформувати її, а навпаки, прагнув викласти все, що могло зашкодити колишньому власникові, аби помститися за своє приниження. Достовірність свідчень збіглих ясирів про підготовку кримськими татарами й ногайцями активних розвідувальних дій щодо Азова незабаром стала цілком очевидною. Наприкінці 1696 р. кримці стали не лише часто нападати на російських військовопоселенців, але, як ідеться в одному свідченні, “на всморье живут станами, и по степи розъезд чинят по вси дни”¹⁵. Навесні ж наступного року на Азов рушив калга-султан “с крымскими, нагайскими, черкесскими и кубанскими ордами”. Для відсічі кримцян виступив з Москви боярин А.С. Шеїн з великим військом і незабаром розбив їх біля р. Кагальник¹⁶. Відтак, “расспросные речи” полоняників-утікачів характеризуються значним ступенем достовірності.

Звісно, це твердження є справедливим лише стосовно справжніх утікачів від кримських татар і ногайців, але аж ніяк не щодо тих царських підданих, які тікали від кріпацтва чи військової служби і, за певних обставин, могли вдати з себе збіглих ясирів (це й мали з'ясовувати під час допиту). Найчисельніші групи втікачів з Росії на той час складали донські козаки. Реформи патріарха Нікона розкололи донське козацтво на дві частини, що ворогували між собою. Зазнавши поразки в кривавих сутичках з “ніконіанами” 1688-1689 рр., донські старообрядці масово тікали на Північно-Східний Кавказ, а згодом зосередилися на володіннях Кримського ханства на Кубані¹⁷. Унікальну інформацію про них подав колишній астраханський стрілець Міхаїл Анісімов, який засвідчив перебування цих “козаків-охріян” у Кубані-городку й утримання ними татарських аманатів-заручників (арк. 9).

Свідчення утікачів найбільш промовисті у висвітленні обставин, за яких вони потрапили у полон і пройшли через руки работорговців. Не є випадковою та річ, що з 15 збіглих ясирів, які з'явилися в Азовському приказному шатрі з 8 по 24 вересня 1696 р., лише 2 чол. походили з російських земель, 1 з Молдови і 12 з українських теренів (7 з Наддніпрянщини, решта з Галичини, Поділля й Буковини). Зазначене співвідношення, звісно, не можна генералізувати до рівня характеристики етнічного складу ногайських ясирів на Кубані, який майже не досліджувався, однак воно цілком адекватно відображає наслідки військових і здобичницьких дій, що їх вело Кримське ханством впродовж всієї другої половини XVII ст. Вихідці з України частіше за інших згадувалися серед полоняників, які тікали до російського війська напередодні й під час штурму Азова¹⁸; серед них також траплялися серби й німці¹⁹.

Етнічна належність полоняників оприявнена в аналізованих документах тими поняттями, якими користувалися піддячі, що писали протоколи допитів. Відтак, ці поняття слід розглядати не як ендонім (попри формулювання: “сказался выходцом...”), а як екзонім, вироблений для маркірування носіїв “чужих” ідентичностей. Прикметно, що позначення двох вихідців із Росії не містить етнічних маркерів: один записаний як “нижегородец”, інший як “астраханскои стрелец”. Решта ж позначається чіткою етнонімікою. Уродженці Поділля й Галичини названі “поляками”: “родиною лях села Перегуица” (арк. 2), “полские земли родиною Снетона города” (арк. 3), “поляк ис под Львова” (арк. 11), “полскои земли города Золочева крестьянин” (арк. 19); мешканці Наддніпрянщини - “черкасами”: “черкашенин города Старого Санжарова казак” (арк. 7), “черкашенин города Лубни” (арк. 13), “черкашенка из за Киева, из местечка Василя” (арк. 14); вихідці з Молдови й Буковини - “волохами” (арк. 4, 12). Поза сумнівом, більшість зазначених “поляків” були українцями, що можна припускати й стосовно “волохів”, згаданих у документах. Етнонімія від першої особи “проривається” крізь канцелярську мову піддячих лише в одному випадку - в свідченні Ларіона Іванова, котрий згадав своїх товаришів-полоняників “Васку с Ивашкою”, стосовно яких з його слів записано: “а какова чину и чьи они дети, того де он не ведает, толко де онируские люди” (арк. 1). Звернімо увагу, що з 8 документів, складених у розрядному шатрі, лише один посвідчується “прикладанням руки” від імені допитаного. Це запис свідчення астраханського стрільця Михаіла Казанца, котрий був єдиним з 15 полоняників, хто під час узяття в полон перебував на царській службі. Вочевидь, з цього починалася процедура внесення до реєстру поранених і полонених “слуг государевых”, веденого Розрядним приказом, за яким могла видаватися грошова допомога “за полонное терпение”²⁰. Решти полоняників це не стосувалося.

Заджерелені прояви ідентичностей полоняників-утікачів, звісно, становлять надзвичайно цікавий матеріал для виявлення специфіки до- модерних етносів. Адже людина, котра, опинившись у полоні, прагне за будь-яку ціну повернутися на свою батьківщину, вочевидь, набуває більш виразної ідентичності, ніж будучи, скажімо, просто селянином з-під Золочіва. Як зауважив з цього приводу А. С. Лавров, для полоненого “повернення на батьківщину було важливим, а не само собою зрозумілим вибором, відтак дискурс, що виникає довкола цього рішення, допомагає прослідкувати деякі моменти становлення протонаціональних ідентичностей”²¹. Утім, для цього потрібне залучення ширшого кола джерел, ніж те, що подається у цій публікації.

Протоколи допитів полоняників дозволяють також відстежити і деякі ґендерні аспекти, пов'язані з перебуванням у полоні. Зважмо, що з тих-таки 15 осіб, котрі втекли до Азова, було 2 жінки. Відстеження життєвих стратегій жінки, котра після приниження у полоні зважилася на повернення до свого попереднього соціального середовища, заслуговує на окрему увагу.

Сфера занять полоняників під час їхнього перебування на становищі ногайських ясирів в протоколах допитів відображена вкрай побіжно, як річ, що, вочевидь, мало цікавила службовців приказного шатра. Приміром, їхня праця на сінокосі (самі кочовики майже не косили сіна) згадується лише як обставина втечі (арк. 2, 3, 4); зазвичай же, без деталізації зазначається перебування “в работе” у певного господаря- ногайця, або: “жил у него девять лет”. Питання про соціально-економічне становище ясирів у ногайців розроблене доволі слабко, є лише окремі напрацювання, зроблені на матеріалі першої половини ХІХ ст. Останній вказує на те, що ясирі включалися до великої патріархальної сім'ї, як її молодші члени з мінімальними особистими правами. Ясирі кубанських ногайців до середини XIX ст. не мали прізвищ і називалися родовими іменами своїх власників; вони кочували з аулом свого хазяїна, будучи його домашньою прислугою і не маючи окремого жит- ла²². Аналізовані документи нічого з цього приводу не зазначають, утім містять деякі відомості, що розширюють наші уявлення про “патріархальне рабство” у ногайців. Як-от свідчення про те, що ясирів, котрих ловили при спробі втекти, “держали в Нагае скована, толко посылали на работу нескована” (арк. 5). Вельми інформативною є розповідь Ларіона Іванова, котрий засвідчив перебування в турецькому Азові 600 невільників - “колодники розных земел”, яких, з наближенням російського війська, “отослали из Азова в степь за реку Кагалник и отдали в турецкие таборы скованых, и из тех де таборов розослали их по розным местам”, зокрема й до кубанських ногайців (арк. 1).

У викладеному вище подано далеко не повний перелік питань, які можна ставити до аналізованих джерел. Відтак, їх публікація має прислужитися знаходженню нових ракурсів і зіставлень, що оприявнять непомічені раніше нашарування історичної інформації.

Публікація документів справи здійснюється без купюр і з використанням сучасної російської абетки, без ужиття старих кириличних літер; тверді знаки наприкінці слів, що закінчуються на тверді приголосні (в оригіналі вони використовувалися нерегулярно), не зазначаються, однак їх збережено всередині слів. Літера й не використовується через можливість довільної зміни значення слова ²³. Старослов'янська літерна цифір замінена арабськими цифрами. Пунктуація наближена до норм сучасного російського правопису. Виносні літери позначаються курсивом, титли розкриваються відповідно до традиційного прочитання слова. Помітки, скріпи, написи над рядком та інші графічні особливості позначаються цифровими індексами, що коментуються у посторінковому посиланні лише при першому згадуванні. Помилки писаря не виправляються і теж позначаються цифровим індексом з адресацією до посторінкового посилання; явно пропущені літери й слова подаються у квадратних дужках. У кінцевих посиланнях, позначених латинськими індексами, подано коментарі упорядника.

Посилання

ногайський полон фортеця азов

1. Автор висловлює щиру подяку російським колегам з м. Ростов-на-Дону - завідувачу відділу Аксайського військово-історичного музею Петру Авакову та професору Южного федерального університету Дмітрію Сєню за дружнє спонукання до евристики в ГАВО і надання консультацій під час підготовки цієї публікації.

2. Байер Г.З. Краткое описание всех случаев, касающихся до Азова от создания сего города до возвращения онаго под Российскую державу / Пер. с нем. И.К. Таубертом. Изд.-е 3. - СПб., 1782. - С. 181.

3. Аваков П.А. Северо-Восточное Приазовье в составе Российского государства в конце XVII - начале XVIII вв.: завоевание, колонизация и управление. Дисс. к. и. н. - Ростов-на-Дону: Южный федеральный университет, 2011. - С. 24-25.

4. Байер Г.З. Краткое описание всех случаев, касающихся до Азова... - С. 181; Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову, взятие сего и Лютика города. / Сост. Рубан В. Г. - СПб., 1773. - С. 161.

5. Письма и бумаги Петра Великого. - Т. I. (1688-1701). - СПб., 1887. - С 111.

6. Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову. - С. 150.

7. Аваков П.А. Северо-Восточное Приазовье. - С. 111-113; Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову... - С. 3.

8. Байер Г.З. Краткое описание всех случаев, касающихся до Азова. - С. 181.

9. Аваков П.А. Северо-Восточное Приазовье. - С. 113; Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову... - С. 161.

10. Новохатко О.В. Разряд в 185 г. - М., 2007. - С. 158, 161.

11. Новохатко О.В. Центральное государственное управление в России во второй половине XVII в. Автореф. дис. д. и. н. - М.: Институт российской истории РАН, 2008. - С. 25.

12. Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову. - С. 108, 115, 151-155.

13. Boeck B.J. Cossacks Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Greate. - Cambridge, 2009. - Р. 9.

14. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского. 1756-1776. - М., 2004. - С. 482.

15. Цит. за: Аваков П.А. Северо-Восточное Приазовье... - С. 124-125.

16. Байер Г.З. Краткое описание всех случаев, касающихся до Азова. - С. 190.

17. Сень Д.В. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа в отношениях с мусульманскими государствами Причерноморья (вторая половина XVII - начало XVIII в.). - Ростов-на-Дону, 2009. - С. 169-202.

18. Поход боярина и большаго полку воеводы А.С. Шеина к Азову... - С. 93-94, 108, 115, 151-155.

19. Там само. - С. 154-155.

20. Новохатко О.В. Разряд в 185 г. - С. 297.

21. Лавров А.С. Военный плен и рабство на границах Османской империи и Российского государства в XVII - начале XVIII века // ГИИМ: Доклады по истории 18 века - DHI Moskau: Vortrage zum 18. Jahrhundert. - 2010 // http://www.perspectivia.net/content/publikationen/vortraege-moskau/lavrovkriegsgefangenschaft.

22. Керейтов Р.Х. Семья и брак у кубанских ногайцев в прошлом и настоящем. Дисс. к. и. н. - М.: МГУ, 1973. - С. 58.

23. Новохатко О.В. Разряд в 185 г. - С. 15.

Размещено на Allbest.ru