Політико-правові основи реалізації більшовицьким режимом антирелігійної політики в Україні в 1920-ті рр.

31 березня 1922 р. Харківською губернською ко-місією з вилучення церковних цінностей у релігій-ної громади хоральної синагоги Харкова було віді-брано 23 фунти срібних речей: підсвічники, корони для Тори тощо. У телеграмі від 28 квітня 1922 р., що надійшла із Житомира до НКВС Харкова, указува-лося про успішне завершення кампанії з вилучення цінностей із місцевих синагог, у ході якої було зі-брано 3 пуди 9 фунтів срібла. У звіті Кременчуцької губернської комісії зазначалося, що з 29 березня по 17 травня 1922 р. було вилучено цінності з 4 синагог міста [5, с. 208].

Однак невідомо, яка частина коштів реально пішла на закупку продовольства. На думку Фелікса Канделя, на початку 1922 р. більшу частину отри-маних коштів перевели в Комінтерн для підготовки світової революції. Валюту виділили й для лікування радянських партійних діячів і членів їхніх сімей за кордоном у Карлсбаді, Вісбадені та інших світових курортах [6, с. 147].

Отже, ще в революційний період 1917-1921 рр. компартійні органи розпочали регламентацію від-носин органів державної влади з релігійним гро-мадським рухом. Розроблювались механізми юридичного впливу, які надавали можливість пар-тійно-державному керівництву обмежувати, а іноді й припиняти функціонування релігійних громад, за-лежно від їхнього політичного курсу. Для релігійних громад це означало необхідність постійної підтрим-ки політики правлячої більшовицької партії, а також залежність їхнього подальшого існування виключно від волі партійно-радянського функціонера.

Крім того, бажаючи ще більше підірвати еконо-мічну основу релігійних організацій, більшовики вдалися до кампанії укладання договорів про корис-тування релігійними спорудами, а також будівлями, пов'язаними із соціальною діяльністю церкви (шко-ли, дитячі притулки та інші благодійні заклади). Так, порядок передання молитовень у користування ре-лігійних громад було установлено ще ст. 15 декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», інструкціями Нарком'юсту, НКВС і Нарко-мосту від 10 листопада 1920 р., а також постановою Наркомату юстиції «Про порядок втілення в життя декрету про відокремлення церкви від держави та школи від церкви (інструкція)» від 30 серпня 1918 р. Вона складалася із шести розділів, а саме: «Про цер-ковні та релігійні товариства», «Про майно, призна-чене для здійснення релігійних обрядів», «Про інше майно», «Про метричні книги», «Про релігійні це-ремонії та обряди», «Про викладання релігійних ві-ровчень».

Відповідно до постанови, парафії могли користу-ватися церковними будинками на правах оренди за спеціальним договором, але не володіти церквами як власністю. Громади, «що прийняли майно в ко-ристування», були зобов'язані не тільки «зберігати й берегти його як довірене народне надбання», а й «до-пускати безперешкодно . уповноважених Рад Робіт-ничих і Солдатських депутатів осіб до періодичної перевірки й огляду майна, у випадку виявлення . зловживань та розтрати, негайно здати майно на першу вимогу . не призначене спеціально для бо-гослужбових цілей майно церковних і релігійних то-вариств, а саме: будинки, землі, подвір'я, капітали ... негайно відбираються» [2, с. 177].

На виконання постанови виконавчі комітети на місцях починають масово приймати рішення про ви-лучення надлишкового майна та земель, які не ви-користовуються для богослужіння. У 1922 р. Харків-ська губернська комісія по відокремленню церкви від держави постановила закрити всі монастирі в межах губернії. Усі ченці повинні були перейти в Ряснян- ський монастир, а черниці - у Фомівський, узявши із собою тільки взуття й одяг [10, с. 161].

Було закрито різноманітні просвітницькі товари-ства, що діяли при релігійних громадах, припинили існування лікарні та каси взаємодопомоги для бід-них. Уважалося, що завдання, які виконували названі установи під керівництвом конфесійних організацій, відтепер мали перейти до держави.

Найближчим завданням компартійних органів, точніше ліквідаційного відділу Наркомату юстиції УСРР, Всеукраїнський з'їзд діячів юстиції (19-23 січня 1922 р.) визнавав проведення всієї технічної роботи щодо відокремлення церкви від держави, остаточне відібрання на місцях усіх капіталів, що були в релігійних громад, усіх земель, усіх джерел нетрудового доходу тощо, урегулювання питання з долею церковного й монастирського майна, зни-щення всіх залишків релігії, тобто того вчення, що змушує пролетаріат «змирятися, бути покірним, яке змушує жертвувати всім заради того, щоб дозволити себе експлуатувати» [7, с. 77].

Особливо «твердо і непохитно» звучала на з'їзді відповідь завідувача ліквідаційного відділу Нарко-мату юстиції УСРР на заяви представників право-славного духовенства до ВУЦВКа, Наркомату вну-трішніх справ УСРР, Наркомату юстиції УСРР про те, що вони не зобов'язані в умовах нової економіч-ної політики, коли всі мають право володіти нерухо-містю, укладати договори про передання їм храмів і богослужбового майна в безкоштовне користування. «... Нова економічна політика є одним із способів звільнення пролетаріату від експлуатації, є підхід до тієї самої мети, тільки більш тривалий, - говорив

І. Сухоплюєв. - Ніяких прав юридичної особи релі-гійним громадам Радянська влада не дасть, ніколи не дозволить їм володіти нерухомою власністю. . Іншої відповіді від Радянської влади ніхто не отри-має» [8, с. 77]. У листі завідуючим губернськими від-ділами юстиції І. Сухоплюєв радив твердо говорити: «Ми ... ніяких привілеїв нікому не даємо і не будемо надавати будинки для церковних служителів у безко-штовне користування. НЕП до того і вводиться, щоб брати за все гроші. Тобі потрібне приміщення - пла-ти за нього визначену плату; ремонт відбувається за твій рахунок» [8, с. 78].

Згідно з циркулярами Наркомату юстиції СРСР від 03 вересня 1923 р. і 19 січня 1924 р., у містах і містечках на території УСРР релігійні громади мали сплачувати страховий збір на страхування молитов-ного будинку, а також щорічний місцевий податок зі споруд у розмірі 1,4% від вартості молитовної бу-дівлі, якою користувалася община. Орендна плата за користування земельною ділянкою, що знаходи-лася в межах церковної огорожі, мала вноситися з урахуванням ставок, установлених жителям міст для приватновласницьких присадибних ділянок, як того вимагав циркуляр НКЮ СРСР від 15 вересня 1923 р. [14, арк. 213].

Циркуляр НКВС від 15 грудня 1924 р. за номером 5453/Т визначав умови, за яких місцеві органи влади мали можливість розірвати договір про користуван-ня культовим майном із місцевими релігійними гро-мадами. Зазначене рішення влада могла прийняти в разі невиконання умов договору, а саме: якщо не проводився ремонт культової будівлі; не вносилися громадою страхові платежі; особи, які підписали договір про користування молитовними будівлями, учинили контрреволюційні дії [1, с. 325].

У разі власноручного обробітку землі, згідно з інструкцією НКЮ і НКВС від 19 червня 1923 р., «служителі культів і члени їх сімей наділялись або користувались землею, що фактично була у їх воло-дінні, на загальних підставах». Відповідно, духовен-ство мало сплачувати єдиний сільськогосподарський податок. Крім того, існував одноразовий податок, що встановлювався «загальним порядком», наприклад, на користь голодуючих. Особливий характер мав прибутково-майновий податок, яким обкладалися ті священнослужителі, які за свою службу одержу-вали від релігійної общини «постійну винагороду». У зв'язку з цим, згідно зі ст. 6 «Положення про дер-жавний прибутково-майновий податок» (листопад 1923 р.), вони потрапляли до категорії осіб «вільних професій» [3, с. 163]. Однак, за Конституцією УСРР, духовенство належало до осіб нетрудових категорій, тому в справі квартирної плати служників культів прирівнювали до осіб, котрі живуть на нетрудові прибутки.

Декрет «Про відокремлення церкви від держа-ви та школи від церкви», продубльований 22 січня 1919 р. урядом радянської України до прийняття 12 жовтня 1927 р. Адміністративного кодексу УСРР. Окремим розділом «Правила про культи» до Кодек-су ввійшла низка артикулів (статей), що стали пев-ним підсумком десятилітнього процесу формування в Україні радянського законодавства у сфері релігії та церкви. Цей розділ складався із трьох розділів (підрозділів), які мали назви: «Засади», «Релігійні громади», «Культове майно». В Адміністративному кодексі УСРР було узагальнено основні положення щодо відокремлення церкви від держави та школи, визначено підстави створення релігійної громади і правові межі її діяльності. Також для релігійних громад визначалися умови користування культовим майном і його повернення до державного фонду в разі порушення правил утримання. Кодексом запро-ваджувалась адміністративна відповідальність за порушення релігійного законодавства. Згідно з по-ложеннями Кодексу, членів релігійних громад могли притягти до адміністративної відповідальності за влаштування релігійних ходів, виконання культових обрядів за межами церковної огорожі без дозволу відповідного органу влади, скликання загальних зборів громад без завчасного попередження держав-них органів тощо [7, с. 264].

Висновки. Отже, політика компартійних орга-нів щодо релігійного громадського руху в 1920-х рр. була складовою загальної системи державно- церковних відносин і мала відверто антирелігійний характер. Упродовж 1920-х рр. владні органи розро-били механізми та принципи реалізації державного атеїстичного руху, здійснили перехід від хаотичного втручання партійно-владних органів у діяльність ре-лігійних громад і общин до систематичної юридично регламентованої антирелігійної політики, направле-ної на ліквідацію будь-яких виявів релігійного життя в підрадянській Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Буздітько Б. Договір користування церковним майном як засіб правового регулювання механізму відокремлення церкви від держави / Б. Буздітько // Держава і церква в новітній історії України : збірник статей за матеріалами ІІІ Між-народної наукової конференції «Держава і церква в Україні за радянської доби» (15-16 жовтня 2009 року). - Полтава : ПНПУ 2010. - С. 324-327.

2. Ганзуленко В.П. Римо-католицька церква в умовах антирелігійного законодавства (20-ті рр. ХХ ст.) / В.П. Ганзуленко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2009. - Вип. 27. - С. 176-180.

3. Гидулянов П.В. Отделение церкви от государства / П.В. Гидулянов // Полный сборник декретов РСФСР и СССР, инструкций, циркуляров и т. д. с разъяснениями отдела V НКЮста РСФСР / под ред. П.А. Красикова. - 2-е изд. - М. : Юридическое изд-во НКЮста РСФСР, 1924. - 404 с.

4. Державний архів Російської Федерації. - Ф. 393. - Оп. 33. - Спр. 152.

5. Жолоб М. Вилучення культових цінностей у польських та єврейських релігійних громад України в 1922 р. / М. Жолоб // Драгоманівські історичні студії : зб. наук. праць молодих істориків. - К., 2013. - С. 208.

6. Кандель Ф. Очерки времён и событий из истории российских евреев / Ф. Кандель. - Иерусалим, 2002. - Т 3. - 2002.

7. Клочков В.В. Религия, государство, право / В.В. Клочков. - М. : Мысль, 1978. - 287 с.

8. Лаврик Г Церковні і релігійні організації як суб'єкти цивільно-правових відносин у радянській Україні доби НЕПу / Г Лаврик // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 4. - С. 77-80.

9. Литвин В.М. Історія України : у 3 т / В.М. Литвин. - К. : Альтернативи, 2005. - Том 3 : Новітній час (1914-2004). - Кн. 1. - 2005. - 832 с.

10. Макарська А.І. Пристосування представників чорного духовенства до умов «безрелігійного суспільства» в УРСР в 20-ті рр. ХХ ст. / А.І. Макарська // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2010. - Вип. ХХІХ. - С. 161-165.

11. Терлюк І.Я. Історія держави і права України : [навчальний посібник] / І.Я. Терлюк. - К. : Атіка, 2011. - 944 с.

12. Фесенко А.М. Особливості державної політики щодо реєстрації релігійних громад на Донеччині у 20-х рр. ХХ ст. / А.М. Фесенко // Наука. Релігія. Суспільство. - 2009. - № 2. - С. 112-115.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 1216.

14. ЦДАВО України. - Ф. 5. - Оп. 2. - Спр. 204.

Размещено на Allbest.ru