Розуміння принципу рівності в період Середньовіччя та Ренесансу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розуміння принципу рівності в період Середньовіччя та Ренесансу

Журавльова Г.С.

У статті на основі закономірностей розвитку правових інститутів і праць мислителів розкрито основні економічні, політичні та соціальні чинники формування загальних уявлень про привілеї й вольності як предтечі розуміння прин-ципу рівності в період Середньовіччя та Ренесансу.

Ключові слова: вольності, привілей, принципи права, принцип рівності, універсальність.

В статье на основе закономерностей развития правовых институтов и работ мыслителей раскрыты основные экономические, политические и социальные факторы формирования общих представлений о привилегиях и воль-ностях как предтечи понимания принципа равенства в период Средневековья и Ренессанса.

Ключевые слова: свободы, привилегия, принципы права, принцип равенства, универсальность.

Based on the patterns of development of legal institutions and works of thinkers solved fundamental economic, political and social factors in the formation of general ideas on the privileges and liberties as forerunner of understanding of the principle of equality in the Middle Ages and the Renaissance.

Key words: freedom, privilege, principles of law, principle of equality, universality. правовий привілей вольність ренесанс

Актуальність теми. На основі дослідження істо-рії розвитку правових інститутів і праць мислителів нижче буде з'ясовано, що в період Середньовіччя та Ренесансу було лише закладено базові засади розу-міння принципу рівності. Тому метою нашого мате-ріалу є розкриття основних чинників (економічних, політичних і соціальних) формулювання загальних уявлень про привілеї й вольності як предтечі розу-міння прав людини. Ієрархічна побудова тогочасного суспільства також спричинювала на початку розви-тку ідеї рівності, а на пізніших етапах - стала каталі-затором цього процесу.

Виклад основного матеріалу. Еволюція стану відносин між людьми в період розпаду Римської імперії й становлення варварських королівств була зумовлено зміною стану економіки. В епоху пізньої Римської імперії економічна активність концентру-ється навколо великих землевласників. Тоді, у піз- ньоантичний період, поступово склалася практика захисту прав римських громадян з боку великих ла-тифундистів, що означало ніщо інше, як ослаблення держави та розлад економічних зв'язків між про-вінціями імперії. Унаслідок цих складних соціаль-них процесів вони віддавали великим землевласни-кам свої невеликі ділянки, які потім брали від них в оренду (precaria) або віддавали себе під їх повний захист (commendatio). У такий спосіб поступово формуються ленні відносини, у силу яких сеньйори (senor, seigneur, sieur, sire і sir) брали під захист своїх васалів (vassus) [1, с. 134]. Така система договорів формує мережу відносин у новонародженому фео-дальному суспільстві.

У поєднанні з ідеєю ієрархічної побудови сві-ту в християнській етиці такі відносини формують якісно відмінний світогляд звичайної людини в пе-ріод Середньовіччя. Християнська етика накинула суспільству ієрархічне бачення світу, згідно з яким привілейованим становищем володіли феодали, ду-ховенство, рицарі, а буржуазія, селянство й пред-ставники вільних професій перебували в завідомо невигідному положенні поряд із ними. На відміну від античного світу, в епоху Середньовіччя сфера рабства звужується й замінюється відносинами між селянином і феодалом-господарем. Хоча селянин залишається залежним від свого господаря, однак християнська етика зобов'язує їх ставитись один до одного по-братськи. Це на господаря накладало обов'язок піклуватися про свого підзахисного селя-нина, а на останнього - належно виконувати свої по-винності для феодала. У цій соціальній ієрархії-дра- бині духовенство освячувало відносини відповідно до вимог Священного Писання, своєрідно трактую-чи його зміст.

У добу середньовіччя (Августин, Тома Аквін- ський) розпочинається артикуляція ідея рівності пе-ред Богом, розуміння громадянськості базується на понятті доброчесності, яке в гуманістів Відродження (Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л. Валла, М. Пальмієрі, А. Рінуччіні, Л.Б. Альберті, М. Фічіно) позбавляєть-ся релігійної аскези та усвідомлюється через про-блему «діяння» - «споглядання», що вирішується на користь активної участі в громадському житті [2].

Окремі аспекти принципу рівності розвива-ли у своїх працях представники середньовічної й ренесансної думки (Л. Бруні, Н. Макіавеллі, М. Падуанський, У. Оккама, Т. Аквінський, Піко делла Мірандола, М. Фічіно), у яких беруть початок правові та філософські ідеї, на основі яких пізніше будуть обґрунтовуватися права людини; діячі епохи Реформації (Е. Роттердамський, У Гуттен, Ж. Каль- він, С. Кастеліо, М. Лютер, У. Цвінглі, Ф. Меланхтон,

І. Рейхлін), у яких реалізується концепція емансипа-ції людини.

Августин Аврелій у своїй праці «Про град Бо-жий» (“De Civitate Dei”) обґрунтував ідею розмеж-ування божественних і людських законів, що стане потім вагомим аргументом при обґрунтуванні ідей прав людини, в основі яких зокрема лежить і прин-цип рівності. Оскільки земний правовий порядок підданий гріху (14:XXVIII), то він має наповню-ватися етичними ідеалами любові, сердечності та служінню благу, як це проповідує церква. На думку Августина, приватна власність і рабство не відпові-дає природному праву, а є результатом гріхопадіння людини. Вони запроваджені Богом одночасно як по-карання, а також як намагання допомогти людям у їхньому земному житті [3].

Наступним надзвичайно впливовим мислителем періоду Середньовіччя був Томас Аквінат, домінікан-ський монах, який проживав протягом 1225-1274 рр. Він також у руслі Августина вважав, що створюва-ні людьми закони (lex humana) мають відповідати природному праву (jus naturale), а інститут рабства відповідає природному праву. Аквінат сформулював доктрину ступенів законів, згідно з якою існують вічний, природний, людський (позитивний) і боже-ственний закони. Метою законів розглядалися до-сягнення «миру між людьми та чесноти» [4, с. 53]. Ці висновки Аквіната є надзвичайно важливим для подальшого формулювання досліджуваної нами проблеми, оскільки в них закладено розуміння цін-нісного наповнення законів, яким мають відповідати стандарти ставлення до індивіда незалежно від його особистих якостей, оскільки індивід є унікальним у суспільстві.

Інституційно перехід від суто релігійного підходу трактування ідеї свободи й рівності до світського на-самперед пов'язаний із завершенням боротьби за ін-веституру та Великою хартією вольностей. Основою боротьби за інвеституру стала патова ситуація із при-значенням на посади єпископів й коронацією імпера-торів Священної римської імперії германської нації. До розв'язання цього конфлікту єпископ призначався на престол імператором, про що складав йому при-сягу на вірність. Водночас легітимність імператора завжди була під сумнівом, оскільки Папа римський брав участь у його коронації на престол і міг у будь- який момент піддати його анафемі за втручання в релігійні справи з одночасним звільненням від при-сяги його васалів. Конфлікт розв'язався досягненням компромісу у формі Вормського (1122-1123 рр.), Лондонського (1107 р.) конкордатів, а також у Фран-ції (1104 р.) [5, с. 91-94, 99-118]. За умовами цих конкордатів саме до Римського папи переходила прерогатива щодо приведення в сан єпископів, а до імператора (монарха) - право на землеволодіння. Водночас ці конкордати залишили питання щодо визначення природи церковної юрисдикції в мо-нархах, що надалі буде розв'язано за результатами Вестфальського миру 1648 р. Також ця система кон-кордатів ствердили ієрархічний порядок побудови суспільства, що зумовило наділення певним обсягом вольностей і привілеїв різних соціальних станів.

Однак розв'язок цього конфлікту був закладений ще в середині V століття папою Геласієм ІІ, який обґрунтував доктрину «двосічного меча». її метою був захист влади папи від імператора, від втручан-ня світської влади у справи духовної. Бог установив такий порядок, згідно з яким єпископи та священи-ки управляють духовними справами, а імператор отримав свій авторитет від Бога, а тому не може чинити всупереч установленому Богом порядку [1, с. 184-185].

Велика хартія вольностей 1215 р. сьогодні визна-ється одним із провідних джерел права Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У ній залишилися чинними на сьогодні положення, що визначають гарантії недоторканності вільних людей, які визнаються рівними. Magna Carta є свід-ченням боротьби за привілеї англійських баронів, які водночас розглядалися як межі здійснення королів-ської влади й гарантії проти свавільного позбавлен-ня їхніх вольностей з боку королівської влади, яка, у свою чергу, потребувала своєї підтримки з їхнього боку, зокрема шляхом сплати податків [6]. Цей до-кумент є однією з форм ленних договорів між сюзе-реном і його васалами, що лише стверджував ієрар-хічну будову тогочасного суспільства. Це заклало в такий спосіб засади сучасного конституціоналізму. На сьогодні є чинним положення п. 39 Хартії, а саме: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або по-міщена в тюрму, або позбавлена володіння, або ого-лошена поза законом, або вигнана, чи яким-небудь іншим способом обездолена, і ми не підемо на неї й не пошлемо на неї інакше, як на основні законного вироку рівними з ним (його перів) і згідно із законом країни». Ці положення заклали засади розуміння притягнення громадян до відповідальності виключ-но на підставі закону і згідно з установленою проце-дурою з відповідними гарантіями «рівними з ним», які здійснюють правосуддя. Хартія була спрямована на обмеження свавілля англійського монарха, і пізні-ше склалася практика її оновлення шляхом повтор-ного її схвалення черговим монархом, який вступав на престол. А в епоху бурхливих подій у XVII століт-ті Magna Carta стала невід'ємною частиною консти-туційної традиції в Англії.

Германські уявлення про честь та індивідуальність у період Середньовіччя вплинули на зміст звичаєво-го права германських народів, які відображали ідеї вільних і впевнених у собі громадян, статус яких ба-зувався на системі привілеїв. Це слугувало підставою для повстання в ситуації, якщо правитель наступав на їхні привілеї та вольності, а також насильства як за-собу врегулювання приватних конфліктів, що пізніше перейшло у звичаї серед стану лицарів. Церква й дер-жава намагалися обмежити такі звичаї через систему заходів - відлучення від церкви, законодавчі заходи, забороною викупу заручників, як це передбачалося у праві вільного ганзейського міста Любека.

Сполучним мостиком між періодом Середньо-віччя та Ренесансом став М. Падуанський, котрий висуває на перший план ідеї гуманізму, тобто цін-ності людини як індивіда. У своїй праці «Захисник світу» (“Defensor pax”) піддав сумніву повноту вла-ди монарха, сформулювавши ідею про те, що влада має належати народові, який може формулювати правила. М. Падуанський також заперечував ідею належності влади Римському папі, оскільки церква має знаходитися під контролем вірників. М. Падуан- ського вважають попередником ідей народного суве-ренітету, пізніше вже сформульованих Ж.-Ж. Руссо [1, с. 153-154]. Так само ідею розмежування світ-ської та духовної влади поділяв Данте Аліг'єрі, що має значення для секуляризації права й пов'язаної з нею ідеї рівності.

М. Падуанський уважав, що виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів «приписи, що мають примусову силу за-вдяки покаранню або заохоченню». Найважливіша мета законів для Марсилія - установлення «грома-дянської справедливості й загального блага», а до-датковою «безпека і стабільність влади государів» [4, с. 55].

Надалі окремі аспекти розуміння статусу люди-ни були сформульовані в ідеях гуманістів. Осново-положником гуманізму був італійський поет Ф. Пе-трарка. Його ідеї підхопили К. Салутаті й Л. Бруні (Аретино), котрі відстоювали всебічний розвиток особистості, заперечували тиранію.

Так, Л. Бруні виходив із тези античної філосо-фії про людину як істоту громадську, яка найбільш повно розкриває себе у взаємодії з іншими людьми. Звідси й особливу увагу він приділяє проблемі від-носин індивіда та суспільства. Л. Бруні вирішує її однозначно: соціальна гармонія вимагає підпоряд-кування особистого інтересу загальному благові. Моральна поведінка індивіда й різних соціальних груп має виходити з інтересів суспільства загалом - такий лейтмотив етичного вчення Л. Бруні, а піз-ніше й усього напряму громадянського гуманізму. Л. Бруні відстоював ідеали республіканізму грома-дянські свободи, у тому числі право обирати й бути обраним до магістратури, рівність усіх перед законом (він рішуче засуджував олігархічні наміри магнатів), справедливість як моральну норму, якою насамперед мусять керуватися магістрати. Ці принципи зафіксо-вані в конституції Флорентійської республіки, але гуманіст ясно усвідомлював розрив між ними та ре-альною дійсністю. Шлях до їхнього втілення в життя він убачав у вихованні громадян у дусі патріотизму, високої соціальної активності, підпорядкування осо-бистої вигоди загальним інтересам.

Незважаючи на станову диференціацію закрі-плення прав і свобод у правових актах, набуває роз-витку ідея рівності як рівності перед законом. Пра-вові акти середньовіччя закріпили права людини відповідно до наявних привілеїв різних соціальних прошарків. Велика хартія вольностей проголоси-ла, що «жодна вільна людина не буде арештована й ув'язнена в тюрму, або позбавлена майна, або ого-лошена поза законом, або вигнана, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, не інакше, як на під-ставі законного вироку рівних їй і по закону країни» (ст. 39). Цей принцип поширювався лише на «рівних їм» осіб відповідного класового стану. Водночас саме прогресивність ідеї рівності протистояла сва-віллю, яке було характерним для феодального ладу.

Середньовічні мислителі, такі як Пилип де Бо- мануар, Генрі Бректон, а також Ейке фон Репков, активно виступали проти рабства й кріпацтва, під-тримуючи ідею необхідності правової консолідації: «Бог створив людину за своєю подобою і своїми пристрастями, звільнив одного так само, як і іншо-го». Він оскаржує посилання на те, що власність на людину (або рабство чи кріпацтво) почалася з Каїна, адже все потомство Каїна загинуло, коли був усес-вітній потоп, нікого з них не залишилося. Уважав також необгрунтованим посилання на біблійного Хама, тому що потомство синів Ноя оселилося в різ-них частинах світу й ні один із них не належав іншо-му. Ейке фон Репков писав, що за німецьким правом узагалі ніхто не може передати себе у власність ін-шій людині [7]. Це теж стало ще одним аргументом стосовно того, що неприпустимим є стан залежності однієї людини від іншої.

У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманіз-му розвивали М. Пальмієрі, Л. Валла, Л. Альберті, А. Рінуччіні та інші італійські мислителі. Під впли-вом республіканських ідеалів вони порушили про-блеми свободи особистості як громадянської сво-боди, політичного права обирати й бути обраним до владних структур, рівності громадян перед законом, визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи та авторитету суду. На думку одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту й звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Зем-лі, ні особистого образу, ні особливих зобов'язань, щоб місце, обличчя та обов'язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно зі своєю волею і своїм рішенням. У Піко можна почути відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу та волю, а людина по-винна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце в цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе й цим відрізняється від інших природних істот. У міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним господарем над природою. Такої сили й такої влади своєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника - творця, архітектора, скуль-птора, митця - стає символом Ренесансу.

На епоху Відродження та Реформації припадає діяльність італійського філософа, державного ді-яча Н. Макіавеллі, німецьких ідеологів Реформації Т. Мюнцера, М. Лютера. М. Лютер як ідеолог про-тестантизму обмірковував проблему розмежування світської й духовної влади. У своїх роздумах він дій-шов висновку, що сфера застосування законів дер-жави «простягаються не далі тіла й майна й того, що є зовнішнім на землі», тоді як сфера душі лишаєть-ся поза законом і його силою. Тому держава не має втручатися у свободу совісті й думки, оскільки такі вимоги ґрунтуються на природному праві як осно-ві справедливих і доброчесних законів. Водночас М. Лютер заперечував ідею права народу на спротив тиранії, обґрунтовуючи це тим, що правитель може відповідати лише перед Богом.

У жорстку полеміку з М. Лютером вступив за-сновник християнського гуманізму Еразм Роттер- дамський (1469-1536). Ідеалами Е. Роттердамського були освічена та гуманна монархічна влада, свобода і ясність духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбство, простота.

На відміну від М. Лютера, Ж. Кальвін виступив за право народу на спротив тиранії, виходячи з ідеї загальної рівності, оскільки пастирі обираються та встановлюються загальним голосуванням народу. Якщо ж одна особа захоплює й присвоює владу та владарює, це є тиранією. Із загальної ідеї рівності випливає інший висновок Ж. Кальвіна про «правлін-ням багатьох осіб, влаштоване так, щоб одні допо-магали іншим, взаємно спрямовували та наставляли один одного».

Заслугою Ж. Бодена стало обґрунтування ідеї гармонійної справедливості, яка означає врахування інтересів кожного, свободу совісті й віротерпимість, адже «чим більше піддається насильству воля людей, тим більше вона непоступлива». Такі ідеї Ж. Бодена є вельми суперечливими та надмірно ідеалізовани-ми, оскільки він є фундатором теорії державного су-веренітету з необмеженою, абсолютною владою мо-нарха. Тобто, у практичній площині ідея рівності за конструкціями Ж. Бодена не мала певного механізму втілення.

Натомість ідеї Т. Кампанелли й Т. Мора, які мали на меті встановлення тотального порядку, основано-го на спільності майна та жінок і запереченні при-ватної власності, яка загалом є основою автономії індивіда поряд із людською гідністю, виглядають на цьому фоні доволі дивними.

Важливими елементами розвитку суспільної думки цього періоду є гуманізм, визнання цінності земного буття особистості й самоцінності людини, поява перших паростків теорії прав людини, визна-чення її головного призначення - бути активним началом у суспільстві, державі, світі. Завдяки раці-оналістичному методу в основі світоглядних кон-струкцій окреслилися прогресивні ідеї, які випере-дили свій час: захист прав індивіда, рівність перед законом, правління на основі закону.

Важливу роль у становленні юридичного сві-тогляду аналізованого періоду відіграла еволюція юридичного співтовариства, яке завдяки діяльності консиліаторів, тобто плеяди пізніх глосаторів (ко-ментаторів текстів джерел римського права), почали формулювати спільний правовий простір у Європі. Вершиною такої діяльності консиліаторів стало до-сягнення єдиного розуміння правової матерії у ви-гляді “Communis opinion doctoris” («Спільний висно-вок докторів права»). Роль консіліаторів в ухваленні рішень правителів, тобто монархів, великих феода-лів (магнатів), у силу їх високого рівня освіченості й компетентності не викликала сумніву та слугува-ла додатковим джерелом легітимності таких рішень [1, с. 165-169]. У такий спосіб наново скомпільоване й прокоментоване римське право ставало в Європі новим універсальним соціальним регулятором, за-кладаючи єдиний правовий простір і високу ступінь автономності юридичної професії, яка визнавалася вільною від імперативного впливу з боку правителів. Така роль юристів стане надалі доволі визначальною для визнання вольностей і привілеїв окремих станів, обґрунтування ідеї їх загальної рівності як універ-сальної правової цінності загалом.

Високий авторитет і оцінка заслуг консиліаторів дала змогу поширити всіма кутками Європи осно-вні юридичні конструкції римського права як певні правові універсали. Судові експертизи й моногра-фії консиліаторів також сприяли пристосуванню положень римського права до місцевого звичаєво-го права, адаптуючи його до місцевого ґрунту. Це також вплинуло на стан університетської освіти та підготовку юристів у різних країнах Європи. У свою чергу, це також позначилося на тому, що принципи права як певні стандарти поведінки, правил і про-цедур поступово стали наповнювати своїм змістом правову матерію, витісняючи переважно казуальний характер права періоду Середньовіччя. Утверджен-ню ідеї принципів права як стандартів-універсалій також сприяла універсалістська концепція держав-ності Августина, запропонована в його трактаті “De Civitas Dei”, про “Imperium Romanum” Цьому також посприяли різні юридичні школи, які засвідчили по-ступовий перехід від казуїстичного до раціонально-го підходу в інтерпретації юридичних правил, що потім вплинуло на формулювання змісту окремих принципів права, зокрема принципу рівності.

Висновки. Характерною рисою світогляду епо-хи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Се-редньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відро-дження це епоха художньо-естетична. Коли в центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

У період Середньовіччя та Ренесансу так і не було сформульовано базових засад ідеї рівності, оскільки на той час центральною проблемою було подолання інтелектуальної спадщини ієрархічної побудови суспільства, яке випливало із постулатів християнської етики. Ця ідея ієрархічної побудови суспільства лише через кілька сторіч буде взята на озброєння Європейськими спільнотами у вигляді принципу субсидіарності для визначення демокра-тичного механізму повноважень між національними й наднаціональними інститутами влади, основани-ми на повазі гідності і прав людини. Наразі гостро стояло питання боротьби за привілеї та вольності, а також розподілу духовної й світської влади. Європі потребувало ще пройти складний і тернистий шлях релігійних воєн, після завершення яких відкриється поступ до ідей толерантності й зародження лібера-лізму в результаті Вестфальського миру 1648 р. Це і стане надалі інтелектуальною базою та обґрунтуван-ням засад рівності.

Список використаних джерел

1. Аннерс Э. История европейского права / Э. Аннерс. - М. : Наука, 1994. - 398 с.

2. Маліновська О.С. Взаємозв'язок особистого та суспільного у формуванні громадянина суверенної України : авто- реф. дис. ... канд. філософ. наук : спец. 09.00.03 / О.С. Маліновська ; Запоріз. нац. ун-т. - Запоріжжя, 2010. - 16 с.

3. Августин Аврелий блаженный. О граде Божьем / Библиотека «Азбука веры» [Электронный ресурс]. - Режим досту-па : http://azbyka.ru/otechnik/Avrelij_Avgustin/o-grade-bozhem/.

4. Історія вчень про державу і право : [підручник] / за ред. проф. Г.Г Демиденка, проф. О.В. Петришина. - Х. : Право, 2009. - 256 с.

5. Гергей Е. История папства / Е. Гергей ; пер. с венгр. - М. : Республика, 1996. - 463 с.

6. Vincent, Nicholas. The origins of Magna Carta / British Library [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.bl.uk/ magna-carta/articles/the-origins-of-magna-carta.

7. История политических и правовых учений : [учебник] / под ред. О.Э. Лейста. - М. : Юридическая литература, 1997. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru