Порівняльно-правовий аспект анексії Криму до складу Росії в 1783 р. та в 2014 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльно-правовий аспект анексії Криму до складу Росії в 1783 р. та в 2014 р.

Ванієв E.C.

У статті аналізуються та порівнюються юридичні механізми приєднання Криму до складу Росії у 1783 р. та у 2014 р. Автором досліджуються нормативно-правові акти, міжнародні документи, які були порушені або використані Росі-єю для легітимації процесу анексії півострова. Виділяються тенденції та можливі наслідки, до яких може призвести здійснена анексія, для сторін конфлікту. крим анексія росія легітимація

Ключові слова: Крим, Росія, анексія, нормативно-правовий акт, міжнародні правовідносини.

В статье анализируются и сравниваются юридические механизмы присоединения Крыма в состав России в 1783 г. и в 2014 г. Автором исследуются нормативно-правовые акты, международные документы, которые были нарушены или использованы Россией для легитимации процесса аннексии полуострова. Выделяются тенденции и возможные последствия для сторон конфликта, к которым может привести осуществленная аннексия.

Ключевые слова: Крым, Россия, аннексия, нормативно-правовой акт, международные правоотношения.

In the article we analyses and compare the law mechanisms annexation of Crimea in the constitution of Russia in 1783 year and 2014 year. Author investigated the legal acts, international documents which was broke or used by Russia for legitimization of process peninsula annexation. Distinguished the tendencies and possible outcomes for the party of conflictwhich can lead the realized annexation.

Key words: Crimea, Russia, annexation, legal act, international law relationships.

Актуальність теми. У своїй історії багатонаці-ональний Крим як мав свою державність, так і вхо-див до складу інших країн. Останні 22 з половиною роки він входив до складу України (за часів СРСР - УССР) у статусі Автономної республіки. Проте з кінця лютого 2014 р. ситуація почала різко загострю-ватися, що призвело до сепаратистського переворо-ту в регіоні, вводу на територію Криму російських збройних військ, і далі - до анексії півострову до складу Російської Федерації всупереч усім міжна-родним договорам. Цей випадок вже мав історичну аналогію - 8 квітня 1783 р. Кримське ханство було анексоване та приєднане до складу Російської імпе-рії. У межах статті ми спробуємо дослідити правові аспекти здійснення процесу анексії Криму в 1783 р. та в 2014 р. для кращого усвідомлення сьогоденних подій, які кожна із зацікавлених сторін намагається трактувати по-своєму.

Стан дослідження теми. Приєднання Криму до складу Російської імперії широко досліджува-лося дорадянськими та радянськими вченими, а також кримськими вченими. Здебільшого воно зо-бражувалося в позитивних тонах і було позбавлене об'єктивності висвітлювання, оскільки зумовлюва-лося відповідним державним і соціальним запитом. Російське населення вороже й негативно сприймало кримських татар. Ученими агресор представлявся як визволитель, кримськотатарське автохтонне на-селення, яке мало майже 400-річні традиції держав-ності, - як хиже та відстале. У статті за допомогою аналізу міжнародних нормативно-правових актів, на підставі яких було здійснено правочини, спробуємо дати об'єктивну історико-правову та порівняльну оцінку вказаним подіям.

Мета статті - зробити історико-правовий та по-рівняльний аналіз процесу анексії Криму Росією в 1783р. та в 2014 р.

10 липня 1774 р. згідно з арт. З Кучук-Кайнар- джийського договору Кримське ханство звільнило-ся від васалітету Туреччини [1, с. 959], отримавши так звану «незалежність». П. Надинський відмічав: «Кримське ханство... через економічну відсталість та відсутність внутрішньої політичної згуртованос-ті серед народу не могло зберегти свою державну незалежність» [2, с. 91]. Перебуваючи у васальних відносинах з Османською імперією, Кримське хан-ство протягом усієї своєї історії провадило цілком незалежну від Стамбула політику, адже іслам був нетерпимим до відносин рабства, нерівноправ-ної підлеглості. Вони мали спільну систему права, основану на шаріаті - з відмінностями та місцеви-ми особливостями, притаманними кожному мусуль-манському народу. Турецький султан не втручався в політику кримського хана без необхідності. Отже, можна стверджувати, що відносини васалітету жод-ним чином не впливали на юридичну незалежність Кримського ханства. Із самого початку нова «неза-лежність» носила штучний характер. В арт. З зазна-чалося: «Всі татарські народи: кримські, буджакські, кубанські... без від'єднання від обох імперій мають бути визнані вільними й повністю незалежними від усякої сторонньої влади, проте перебувати під са-модержавною владою власного хана... який керує ними за старовинними їх законами та звичаями, не звітуючись ні в чому жодній сторонній державі; і для цього ані російський двір, ані Отаманська Порта не повинні вступати як у вибрання та возведения зга-дуваного хана, так і в домашні, політичні, цивільні та внутрішні їх справи під жодним виглядом, проте визнавати і почитати татарську націю у політичному і цивільному стані» [1, с. 959]. Порушуючи норму цього положення, російська влада всіляким чином втручалася в діяльність кримського хана, нав'язуючи йому свою волю, використовуючи його слабкості та політичні труднощі, які і створювала за допомо-гою російської агентури, у власних інтересах. В іс-торії Криму відкрилася нова сторінка. Маніфестом від 8 квітня 1783 р. Кримське ханство анексувало-ся та приєдналося до території імперії [3, с. 897]. Уже саме його прийняття суперечило вищезгаданій нормі. У міжнародному документі зазначалося, що кримський хан мав право вільно виконувати свою владу в державі, тобто ханство оголошувалося суве-ренною державою. Яким чином потім російська вла-да ще до анексії могла вважати Крим частиною своєї імперії й силою зброї доставляти свободу місцевому населенню, про яку воно її ніколи офіційно не про-хало? Крім того, пізніше, в ордері від 20 липня 1784 р. князь Г. Потьомкін наказував баронові Ігельштро- му під час спілкування з ханом Шагін Гіреєм (який тоді вже перебував поза межами Криму і знаходив-ся у званні хана суто формально - авт.) застосува-ти наступну формулу: «Монархиня, звівши його на ханство, нічого не зволила залишити до збереження його на цьому місці й до утримання в цілості тодіш-нього буття області татарської» [4, с. 298]. Ця колізія норм яскраво свідчила про лицемірно-штучний ха-рактер обіцяної волі, про значущість міжнародного акта лише в частині, задовольняючій переможця, де він дбав лише про забезпечення власних цілей, а не про заможність Криму. Як можна говорити про вста-новлення спокою в регіоні, коли всією наступною діяльністю російська влада лише вносила смуток серед мешканців, утискуючи їх? Хоча Маніфестом було обіцяно охорону та дотримання прав місцевих народів, ця норма також виявилася фіктивною. Ро-сійська політика суттєво різнилася від колись про-голошеного Литвою принципу «старого не ламаємо, нового не вводимо». П. Надинський щодо цього ви-словився так: «Кримський півострів було повернено справжньому хазяїнові - руському народу. З'єднання Криму з Росією об'єктивно мало велике історичне прогресивне значення» [2, с. 93]. Проте яким чином руський народ міг бути хазяїном території, на якій якщо й мешкав хтось із його представників, то в аб-солютній меншості, в той час як автохтонне населен-ня в переважній більшості, сформувавши власний етнос та державу, мешкало у Криму протягом бага-тьох століть, ще до заснування Кримського ханства. Крім того, звертає на себе увагу непослідовність автора, що ставить під сумнів його об'єктивність як вченого-історика: аналізуючи причини втрати не-залежності Кримським ханством після оголошення умов Кучук-Кайнарджийського договору, він гово-рить про начебто економічну відсталість держави в абсолютному значенні (див. цитату вище - авт.), а той час як під час розмови про економічну ситу-ацію імперської Росії він використав формулу «цар-ська Росія того часу, незважаючи на свою відносну економічну відсталість» [2, с. 93]. На нашу думку, це є необ'єктивним і непослідовним, оскільки авто-ром під час згадування про однакові характеристики двох держав, без наведення фактичних даних, умис-но збільшувалися недоліки однієї сторони та змен-шувалися ідентичні недоліки іншої. Його позиція не сприяє формуванню в читача й дослідника все- охоплюючого незалежного бачення ситуації, а спря-мовує його в русло антагонізму, протиставлення: з одного боку, розбійницьке занедбане Кримське хан-ство, зображене в якості агресора, з іншого - мир-на, відносно відстала царська (не імперська - авт.) Росія, яка хоче повернути нібито належні їй землі, і для цього автором пояснюється дозвіл їй використо-вувати щодо ворога будь-які засоби. 2 лютого 1784 р. було видано указ про створення Таврійської області [5, с. 17]. У тексті закону звертають на себе увагу кілька юридичних фактів, які встановлювалися ним: фрази «віднято всякий привід до постійних непоро-зумінь і чвар із сусідньою Нам Отаманською імпері-єю» [5, с. 17]; «обнадіюються між обома Імперіями мир та дружба на точній підставі трактату 1774 р. та наступних пояснюючої конвенції 1779 р. і торго-вого договору 1783 р., виключаючи в перших двох усі ті артикули, які за сучасного звернення татар-ських народів у підданство наше сили та місця мати не можуть» [5, с. 17]. На нашу думку, в обох місцях фактично йшла мова про юридичну долю Кримсько-го ханства. Російська імперія, яка у несприятливих для себе політико-правових умовах була ініціатором проголошення незалежної від васалітету Туреччини кримської держави, відтепер, за зміни співвідношен-ня сил після приєднання ханства до складу своєї те-риторії, в односторонньому порядку оголосила про скасування дії міжнародних договорів у тій частині, яка стосувалася державного суверенітету сусідніх народів країни. Отже, Російська імперія приєднала до свого складу кримські землі, ведучи подвійну гру. З одного боку, влада використовувала важелі й меха-нізми міжнародних документів та угод із метою по-збавити Кримське ханство опіки з боку Османської імперії. З іншого - вона використовувала складну внутрішню ситуацію у «незалежному» Криму. На чолі влади був поставлений Шагін Гірей, який ціл-ком залежав від імператриці Катерини II і виконував її накази, що полегшило наступне приєднання регіо-ну. Досягнувши своєї цілі, влада знехтувала нормами міжнародних актів, анексувала Крим та зробила його частиною своєї території. Перш за все зміна керівни-цтва й системи права з ісламської на континентальну відобразилися на ладу земельних відносин. На зламі двох систем вдалося вціліти лише декільком інсти-тутам мусульманського права. Більшість із цікавих місцевих правових механізмів, притаманних Криму, зникли. У нових умовах їх змінили правові інститути та вимоги російського законодавства.

Із плином часу геополітичне значення Криму не змінилося. Півострів протягом трьох століть перебу-вав у складі трьох держав: Російської імперії, Радян-ського Союзу та України. Позбавлений своєї держав-ності, він завжди відігравав важливе значення у внутрішній політиці держав, мав особливе значення. На початку XXI ст. Росія знову зробила спробу анек-сувати Крим. Із грудня 2013 р. до лютого 2014 р. українське суспільство пережило бурхливі зміни у власному житті, правосвідомості. Було зроблено ве-ликий конструктивний крок у бік розбудови україн-ської державності на основі демократичних ціннос-тей. Український народ як джерело влади навчився приймати важливі рішення, спільно боротися за свій вибір. На жаль, ці зміни суспільної правосвідомості далися всім ціною крові та життів синів України. З'явився шанс створити якісно нову систему влади, всього суспільного життя європейського формату. Це дуже сильно ослабило і знесилило державу, ви-крило її вразливі місця. Лідер партії «Русское един-ство» С. Аксьонов оголосив сам себе прем'єр- міністром Криму, всупереч українському законодавству та волевиявленню мешканців регіону. Після цього він звернувся до президента Росії В. Пу- тіна із проханням про «захист» кримських росіян, звертаючись від імені всього населення Криму. Ро-сійські війська увійшли масово, без розпізнавальних знаків та без номерів на машинах. Лякаючи населен-ня міфічними загрозами, вони методично захоплю-вали адміністративні будівлі одне за одним, штурму-вали українські збройні частини. Скидалися українські прапори, піднімалися російські. Кількість сепаратистів у регіоні невпинно збільшувалася. Встановивши із В. Константіновим диктатуру, вони розкололи суспільство. Крим опинився в окупації. Продовживши свою політику, вони оголосили, так само всупереч діючим законам, про проведення Все- кримського референдуму про вирішення майбутньо-го півострова. Дату було призначено на 25 травня 2014 р., одночасно з виборами Президента України. Потім дату було перенесено на ЗО березня, а згодом - на 16 березня 2014 р. На нього було винесено лише 2 запитання: «Ви за возз'єднання Криму із Росією на правах суб'єкта Російської федерації?» та «Ви за від-новлення дії Конституції республіки Крим 1992 р. і за статус Криму як частини України?». За даними самопроголошеної влади, на «референдумі» з 83,1% учасників 96,77% проголосувало за приєднання до Росії, фактично - за анексію Криму. 17 березня 2014 р. на підставі даних «референдуму» «голова» крим-ського парламенту оголосив про прийняття Деклара-ції незалежності Криму і про створення незалежної Республіки Крим. 18 березня 2014 р. самопроголо- шений уряд Криму на чолі з В. Константіновим та С. Аксьоновим у Москві із Президентом Росії В. Путі- ним підписали договір про приєднання Криму до складу Російської Федерації. Проаналізуємо юри-дичний зміст цих подій. Згідно зі ст. 69 Конституції України (далі - КУ, авт.) народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші фор-ми безпосередньої демократії [6]. Згідно зі ст. 73 КУ виключно всеукраїнським референдумом вирішу-ються питання про зміну території України [6]. Згід-но з ч. 1 ст. 72 КУ Всеукраїнський референдум при-значається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених цією Конституцією [6]. Згідно з ч. 2 ст. 72 КУ Всеукраїнський референдум оголошується за народною ініціативою за вимогою не менше трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референду-му зібрані не менше ніж у двох третинах областей і не менше ніж по сто тисяч підписів у кожній області [6]. Відповідно до ст. 132 КУ територіальний устрій України заснований на принципах єдності та ціліс-ності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади [6]. Згідно з ч. 1 ст. 133 КУ систему адміністративно-те-риторіального устрою України складають Автоном-на Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села [6]. Згідно зі ст. 134 КУ Авто-номна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України й у межах повноважень, визначе-них Конституцією України, вирішує питання, відне-сені до її ведення [6]. Згідно зч. 2 ст. 135 КУ норма-тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Авто-номної Республіки Крим не можуть суперечити Кон-ституції і законам України та приймаються відповід-но до Конституції України, законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України й на їх виконання [6]. Таким чином, очевидно, що дії самопроголошеної кримської влади прямо супере-чать нормам чинної Конституції України. Окрім того, законодавство України не передбачає правових механізмів проведення місцевого референдуму. На-разі існує лише Закон України «Про Всеукраїнський референдум» і відсутня відповідна нормативна база щодо місцевого референдуму. Це прогалина в укра-їнському законодавстві, яка не дає підстав створюва-ти правові прецеденти. Таким чином, згідно із зако-нодавством кримський референдум не можна визнати легітимним. Крім того, за час його прове-дення спостерігалося чимало порушень проти демо-кратії і свободи прав та думки людини. Зокрема, були відсутні іноземні спостерігачі (російських не беремо до уваги), а ті, які були зазначені у списках, представляли у своїх країнах неофашистські полі-тичні течії. На деяких дільницях спостерігачів не було взагалі. Робилися перепони для роботи преси, особливо української. Був відсутній чіткий механізм реєстрації бажаючих виявити свою думку. Якщо особи не було у списку, для права голосу було до-статньо надати паспорт та прописку. Це давало змо-гу не лише проголосувати на кількох дільницях, пройшовши за додатковими списками, але і брати участь у референдумі громадянам Російської феде-рації. Крім того, подекуди голосування відбувалося прямо на вулицях міст, у житлі мешканців, які мали фізичну здатність прийти на дільницю. Таким чи-ном, одна особа могла «віддати» свій голос близько 5 раз: на кількох дільницях, на вулиці та вдома. Викли-кають сумніви й отримані в ході «референдуму» дані. Наприклад, у Севастополі з 383499 осіб (згідно з даними Управління міністерства статистики м. Се-вастополя за 1 листопада 2013 р.) проголосувало 474137 особи, тобто 123%. І це разом з особами, які на законних підставах не мали права голосу. Перед проведенням «референдуму» голова Меджлісу кримськотатарського народу Р. Чубаров закликав співвітчизників бойкотувати референдум, що пере-важною більшістю кримських татар та українців і було виконано. Проте загальна кількість «проголо-сувавших» дорівнювала майже 97%. Можна зробити висновок, що 3% «незгодних» утискали 97%, що йде вже всупереч здоровому глузду. Отже, ми можемо вказати на наявну фальсифікацію та підробку даних нелегітимного референдуму, проведеного з пору-шенням демократичних принципів проведення поді-бних заходів. Крім того, є очевидним, що особи, які голосували, могли надати або паспорт громадянина України, або громадянина Російської Федерації. Гро-мадянин України, який проголосував за приєднання до іншої держави, брав участь у сепаратистській ді-яльності, є державним зрадником згідно з діючим українським кримінальним законодавством. Викли-кає певні зауваження і постановка питань на рефе-рендумі. Перше питання, як і дії самопроголошеного уряду, а також учасників «референдуму», можна кваліфікувати за ч. 1-3 ст. 109, ч. 1-2 ст. 110, ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України [7]. Друге запи-тання також не є «українським». Згідно зі ст. 10 Кон-ституції АР Криму від 1992 р., яка вже втратила чин-ність, Республіка Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами та організаціями [8], згідно зч.2ст. 17 мешканці Криму можуть мати по-двійне громадянство [8]. Це дало би змогу самопро- голошеній владі на підставі даних «референдуму» так само прийняти рішення про приєднання до Росії. Крім того, на «референдум» не виносилося питання про незалежність Криму, а отже - це не давало під-став самопроголошеній владі на основі його резуль-татів приймати Декларацію про незалежність Криму, а Державній Думі Російської федерації - приймати республіку Крим до свого складу в якості суб'єкта Російської Федерації на основі декларації. Ось чому результати «референдуму» не були визнані більшістю країн світу. Дії кримських злочинців-се- паратистів ми можемо назвати внутрішнім аспектом проблеми. Зовнішній аспект полягає в порушенні Російською Федерацією шляхом військового втру-чання на територію АР Крим як складової території

України п. 2-3 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку із приєднанням України до Договору про не- розповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 р. [9]. У п. 2 зазначається: «Російська Федерація, Спо-лучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи по-літичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй» [9]. П. З наголошує: «Російська Федерація, Сполуче-не Королівство Великої Британії та Північної Ірлан-дії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами За-ключного акта НБСЄ утримуватись від економічно-го тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, при-таманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги» [9]. Крім того, російською сторо-ною було порушено ст. 1, 3 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росій-ською Федерацією від 31 травня 1997 р. [10]. У ст. 1 відмічалося: «Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні й суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічно-му партнерстві та співробітництві» [10]. У ст. З за-значалося: «Високі Договірні Сторони будують від-носини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної ціліснос-ті, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, не-втручання у внутрішні справи, додержання прав лю-дини та основних свобод, співробітництва між дер-жавами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права» [10]. Порушивши укладені ба-гатосторонні міжнародні договори, в яких Російська Федерація виступає країною-гарантом територіаль-ної цілісності України, російська держава не лише поставила під сумнів весь міжнародний правопоря-док, спричинивши небезпечний юридичний преце-дент, але й поставила під сумнів укладення аналогіч-них угод між державами в майбутньому. Угода, яка не може бути ефективно забезпечена правовими ме-ханізмами практичного застосування, є дуже ризико- вою для будь-якої сторони, що її укладає, що не може бути вигідним. На Крим наразі може претендувати і Туреччина. Існує думка, що Кучук-Кайнарджий- ський договір передбачив повернення Криму до складу Туреччини в разі оголошення незалежності чи переходу до третьої сторони. Ми не знайшли у статтях цього договору прямої норми, яка би перед-бачала такий акт. На нашу думку, зважаючи на те, що Росія у 1783 р. односторонньо порушила арт. З до-говору, Туреччина як правонаступниця Османської імперії має право оголосити його недійсним і зажа-дати від Російської Федерації повернення колишньої території. Разом ці аспекти створили собою кризу, яка виходить далеко за межі території України. Це геополітичний конфлікт, метою якого є пересліду-вання російською владою власних імперських амбі-цій, відродження СРСР у сучасному форматі.

Висновки. Отже, на підставі аналізу здійснення Росією анексії Криму в 1783 р. та в 2014 р. можемо виявити наступні тенденції.

1. В обох випадках російською стороною було відпрацьовано тотожну схему захоплення, яка по-лягала в наступному: Крим під різними приводами оголошувався «незалежним»; кримське суспільство «розколювалося» російською владою та агентурою на два протилежні табори; на чолі кримської влади російська влада ставила маріонеткових осіб; у вели-кій кількості вводилися російські війська під вигля-дом «захисту» місцевого населення, встановлення спокою, фактично - здійснювалася військова інтер-венція; російська пропаганда оголошувала Крим «исконно русской землей».

2. Росія в односторонньому порядку порушувала міжнародні угоди, всупереч яким здійснювала свої вищезазначені наміри щодо Криму. У 1783 р. -- з Османською імперією, в 2014 p.-з Україною.

Правові наслідки здійсненого акту для Криму: 1) суспільні протиріччя на півострові, зростання напруженості; 2) зміна системи законодавства, не-визначеність правового статусу певних прошарків суспільства; 3) перерозподіл всіх видів власності, в першу чергу - земельної; 4) зміна правовідносин із країною, до якої Крим раніше належав, що має не лише юридичні, але й економічні наслідки.

Правові наслідки здійсненого акту для Росії: 1) приєднання до своєї території нових земель, нової ад-міністративно-правової одиниці; 2) розповсюдження на нову територію російського законодавства; 3) зрос-тання рівня напруженості між Росією та країною, в якої Крим було відібрано; 4) зростання рівня міжна-родної та внутрішньоросійської напруженості.

Правові наслідки здійсненого акту для України і раніше - Османської імперії: 1) втрата стратегічно важливого регіону; 2) послаблення авторитету влади у країні та міжнародному суспільстві; 3) зміна пра-вовідносин із Кримом та своїми колишніми грома-дянами.

Правові наслідки здійсненого акту для Європи та світу: 1) зміна геополітичної розстановки сил; 2) змі-на міжнародного правопорядку; 3) виникнення не-безпечного міжнародного прецеденту; 4) зростання рівня міжнародної напруженості, що може спричи-нити нову економічну або військову кризу; 5) отри-мання у вигляді Росії агресивного сильного небез-печного супротивника, який спроможний зазіхнути на встановлений всесвітній правопорядок та право низки народів на самовизначення.

Таким чином, правовий феномен анексії Криму до складу Росії полягає в насильницькому, зброй-ному приєднанні території регіону до складу іншої держави з повним нехтуванням міжнародними та внутрішніми нормами права, укладеними догово-рами й угодами. Анексія відбувається з повним іг-норуванням дійсних інтересів місцевого населен-ня, всупереч їх волі та бажанню. Для забезпечення власних цілей зацікавленою стороною використову-ються маніпуляції суспільною свідомістю за допо-могою спеціально підготовленої агентури, фальси-фікації та підробка фактичних даних, перенесення справжніх інтересів держави-агресора на місцеве населення (тобто інтереси агресора видаються ним за начебто інтереси мешканців). Оскільки міжна-родним суспільством та українською державою, з огляду на численні правопорушення українських і міжнародних норм права, не визнано результатів кримського «референдуму», юридично Крим зали-шається у складі України. Фактично - він окупова-ний російськими військами та силоміць приєднаний до іншої держави. Анексія Криму в обох випадках відбувалася хоча й методично, проте непослідовно й суперечливо. Не викликає сумнівів, що російська сторона діяла за заздалегідь узгодженим планом, який у процесі втілення терміново доводилося змі-нювати, застосовуючи обман, підкупи та фальсифі-кації. В обох випадках важливу роль відігравало й відіграє автохтонне місцеве населення - кримсько-татарський народ. Російська влада під час анексії Криму робила все можливе, щоб заглушити голос його представників, спотворити його зміст або під-купити лідерів кримських татар. Цариця та пре-зидент робили багато заяв, де обіцяли кримським татарам спокійне мирне життя. Обіцянки не було виконано у XVII--XIX ст., що спричинило чотири хвилі еміграції та депортацію в 1944 р. за звинува-ченням у колабораціонізмі. 9 травня 2014 р. має на-брати чинності розширена ст. 280.1 Кримінального кодексу Російської Федерації, яка каратиме винних за заклики до порушення територіальної цілісності Російської Федерації, під яку потенційно може по-трапити кожен кримський татарин, який публічно висловить свою незгоду щодо приєднання Криму до складу Росії. Крім того, президент Росії В. Путін за-кликав Міністерство внутрішніх справ Росії посиле-но боротися із проявами ісламського екстремізму та тероризму. Проте 20 березня 2014 р. Верховною Ра-дою України було прийнято постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав крим-ськотатарського народу у складі Української Держа-ви» [11]. У ст. 2 акту законодавець зазначив: «Украї-на гарантує захист та реалізацію невід'ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної й незалежної Української Держа-ви» [11]. Таким чином, держава, фактично, визнала кримськотатарський народ корінним народом Кри-му, що надає йому юридичних підстав дійсно ско-ристатися своїм правом на самовизначення в такому статусі, в той час як самопроголошена влада підмі-нила його самовизначенням народів Криму. У Кри-му дійсно проживає багато народів. Однак у складі України кожен із них, окрім українського, представ-ляє собою національну діаспору. Ці народи мають свою державу. Крім того, не існує поняття народу Криму. Тепер вже офіційно, на державному законо-давчому рівні, автохтонним народом Криму визнано кримських татар. Отже, саме йому й належить право на самовизначення, оскільки, з-поміж інших, він не має власної держави. Під час «референдуму» було зроблено спробу підмінити самовизначення корін-ного народу фактично самовизначенням російської діаспори, яка мешкала у Криму, та російських гро-мадян. У складі України Крим завжди був регіоном, який поєднував різні народи, культури та світи, збе-рігаючи хитку рівновагу миру. Зазіхнувши на ньо-го, Росія втратила міжнародний авторитет і підве-ла світ до небезпечної межі темряви хаосу. Анексія Криму, яка видається Росією за національне свято, є трауром кримських татар, українців та міжнародної спільноти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Полное собрание законов Российской империи. - Типография II отделения Собственной Его Императорского Вели-чества Канцелярии, 1830

2. Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма / П.Н. Надинский. - Симферополь : Крымиздат, 1951. -4.1.

3. Полное собрание законов Российской империи. - Типография II отделения Собственной Его Императорского Вели-чества Канцелярии, 1830. -Т.21.-№ 15.708.

4. Мурзакевич Н. Распоряжения светлейшего князя Г.А. Потемкина-Таврического касательно устроения Таврической области с 1781 по 1786 г. / Н. Мурзакевич. - Одесса : ЗООИД, 1881,- Т. 12.

5. Полное собрание законов Российской империи. - Типография II отделения Собственной Его Императорского Вели-чества Канцелярии, 1830. -Т. 22. -№ 15.920.

6. Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО.

7. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26.

8. Ведомости Верховного Совета Крыма. - 1992. - № 7.

9. Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 р. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_158.

10. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 14.01.1998 р. //[Елек-тронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/643_006.

11. Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави : постанова Верховної Ради України від 20.03.2014 р. II [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/1140-18.

Размещено на Allbest.ru