Міжнародно-правові основи становлення українсько-турецьких відносин (історико-правовий аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІДНОСИН (ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвитку економічних зв'язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Чорноморський регіон - це географічна спільність держав і народів, що створила свою певну історичну культуру і зблизила їх інтереси.

Причорномор'я з найдавніших часів було справжньою колискою унікальних цивілізацій, що суттєво збагатили скарбницю світової культури, жвавим перехрестям між Європою і Азією, де впродовж віків відбувалося змішання рас і етносів, переплетіння багатьох культур, систем господарювання і економічного життя та традицій.

Але тільки в останньому десятиріччі XX століття були зроблені практичні кроки до посилення співробітництва держав у Чорноморському регіоні на багатосторонній основі.

Цьому передували глобальні події, що відбулися у світі. Розпад тоталітарної системи в країнах Центральної та Східної Європи, припинення існування Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), Варшавського Договору (ВД) і самого СРСР - ініціатора і засновника цих союзів, докорінно змінили геополітичну ситуацію в Чорноморському регіоні та економічних стосунках між Україною та Туреччиною.

Таким чином, перед державами постала дуже важка проблема: як в період глобалізації співробітництва найефективніше використати такі неповторні, унікальні характеристики своїх країн, як географічна та історична близькість, культурні і господарські зв'язки, взаємодоповнюваність національних економік у міжнародному розподілі праці (МРП), можливість вирішення екологічних проблем Чорного моря, що набули загрозливих масштабів і т.ін.

Ось чому лідери чорноморських держав схвально зустріли запропонований турецьким президентом Т.Озалом ще в 1990 році проект, який передбачав регіональне згуртування чорноморських країн.

Українсько-турецький чинник регіонального співробітництва - дуже важливий фактор згуртування чорноморських держав, а саме: українсько-турецьке багатогранне партнерство.

Відносини між Україною і Туреччиною грунтуються на взаємній зацікавленості обох країн та мають глибоке історичне підґрунтя.

Історична довідка: Серед перших українців, що потрапили до Туреччини, були полонені запорозькі козаки, а також мирне населення, яке турки і татари брали в ясир під час нападів на українські землі. Ці набіги розпочалися з кінця XV ст., коли турки захопили північне узбережжя Чорного моря і змусили Кримське ханство у 1478 р. визнати васальну залежність від Османської імперії. Українські козаки, в свою чергу, здійснювали відплатні напади на Туреччину.

Значну частину полонених вивозили до Туреччини, де їх продавали на невільничих ринках. Звідти бранці потрапляли до володінь Османської імперії та інших країн. Чоловіки часто до кінця життя мусили працювати веслярами на галерах, а жінки перебували в гаремах. Частину хлопчиків, вивезених з України, передавали до султанської гвардії, де їх перетворювали на яничар - фанатичних і жорстоких воїнів.

Водночас є свідчення, що українські полонені часом досягали в Османській імперії та сусідніх країнах високого суспільного становища. Так, наприклад, український козак на османській службі Я. Малик став у XVIII ст. великим візиром у Західній Індії. Одна з українських бранок - знаменита Роксолана (Н. Лісовська) - стала дружиною султана Сулеймана І та матір'ю Селіма ІІ, здійснюючи значний вплив на політику Османської імперії [1,310].

Першим кроком до міждержавного порозуміння між українським і турецьким народами слід вважати візит у 1553 р. засновника Запорозької Січі князя Д. Ви- шневецького до Стамбула. Тоді українське козацтво фактично вперше започаткувало українсько-турецький міждержавний діалог з питань взаємних інтересів і врегулювання прикордонних конфліктів. Встановлення відносин між молодою Українською державою та Османською імперією було викликане передусім необхідністю протидіяти політичним намірам Польщі та Росії, які намагалися загарбати Україну та поділити її територію між собою.

За часів гетьманства Б. Хмельницького та П. Дорошенка українсько-турецькі політичні відносини і торговельні зв'язки набули ще більшої сили. Українська дипломатична місія на чолі з полковником П. Джалалієм у червні 1648 р. уклала у Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а кримському ханові заборонено здійснювати напади на українські землі. Згодом було підписано низку двосторонніх угод, які, зокрема, регулювали українсько-турецькі відносини щодо прикордонних конфліктів і морських торговельних шляхів на Чорному морі.

У 1650 р. Туреччина запропонувала свій протекторат Україні, яка мала стати васальною державою Османської імперії, на зразок Молдавії та Валахії. Однак спроба Б. Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської імперії в 1652-1653 роках не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада формально заборонила відносини з Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654 р.), та вони не припинилися, і українсько-турецький союз був відновлений у 1655 р.

Союзні зв'язки з Туреччиною лишалися сталим напрямом української політики і надалі. З тими чи іншими особливостями, визначеними змінами міжнародно-політичної кон'юнктури на сході Європи, його продовжували дотримуватися майже всі наступники Б. Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави.

Гетьмани І. Виговський, П. Тетеря, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди (1667), яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз із Туреччиною.

Гетьман І. Брюховецький, пориваючи з Москвою (1668), вислав делегацію на чолі з лубенським полковником Г. Гамалією для переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель- І. Брюховецького звела нанівець його заходи.

Українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана П. Дорошенка, який прагнув відновити державу Б. Хмельницького і поширити її на західноукраїнські землі. У 1667 р. він розпочав переговори з османським султаном, які завершилися в 1668 р. угодою про військово-політичний союз України з Туреччиною. Але Бучацький договір 5 жовтня 1672 р., за яким Польща зрікалася Поділля на користь Туреччини, а Брацлавщини й Київщини на користь - П. Дорошенка, був порушенням українсько- турецької угоди 1668 р. й початком краху туркофільської політики П. Дорошенка [2, 54-55].

Після поразки Карла ХІІ та І. Мазепи в 1709 р. під Полтавою Туреччина на певний час стала місцем першої значної політичної еміграції з України. Вища козацька старшина і політичні діячі - П. Орлик, А. Вой- наровський, Г. Герцик та ін. - розгорнули в Туреччині активну політичну діяльність, спрямовану на створення чергової антимос- ковської коаліції. Але вона зазнала невдачі, й більшість емігрантів протягом 1711-1714 років переїхала до країн Європи, зокрема Франції. Окремі представники української еміграції лишилися у Туреччині, але якогось помітного сліду по собі не залишили [3].

Після розгрому Запорізької Січі близько 10 тис. козаків оселилися на території Османської імперії - в гирлі Дунаю. Тут вони заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Під час Кримської війни 1853-1856 років у складі турецької армії воювали козацькі сотні.

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов'язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.

Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва - перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

Звернення СВУ знайшло відгук у Туреччині. У пресі вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат» стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині[4].

Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море [5].

Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком захопилися українською справою, - повідомляв дописувач «Вістника СВУ» навесні 1915 р. - Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви» [6].

Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р.

Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людяності. міждержавний співпраця право договір

Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.

Політичні наслідки декларації Талаат- бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, у якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Ізраїль.

Газета молодотурків «Жен Тюрк» (фран- цузькомовна) зазначала, що «інтереси українців тісно пов'язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов'янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» [7]. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.

Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з'єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор'ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії [8].

Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію повстання на російському Чорноморському флоті [9].

Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні [10].

Однак у листопаді 1914 року Енвер-па- ша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.

На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців не висока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.

Народні маси мають усвідомити, що об'єктивні передумови для створення української держави існують, і енергійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини - прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О.Скоропис- Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх використовують у війні як гарматне м'ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов'язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаганди в Україні [11].

Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

Турецько-українські відносини у 1918-- 1921 рр.

Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено додаткові угоди між УНР і окремими державами Чет- вірного союзу. Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12 лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі статті регулювали питання репатріації полонених та інтернованих, матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти консульську конвенцію, а також інші акти [12].

Після підписання Берестейського мирного договору Туреччина з ворога України перетворилася в її союзника. Саме в той же час з'явились повідомлення про агітацію на шпальтах деяких турецьких газет на користь приєднання Одеси до Оттоманської імперії. Ці домагання підтримувала група турецьких політиків, які за допомогою історичних, економічних та географічних підстав доводили права Туреччини на Одесу, що відійшла всього 120 років тому [13]. Однак розвитку цей сюжет не мав.

М.Левицький, перший український посол у Константинополі, опікувався такими політичними проблемами, як Крим, бессарабське та балканське питання, зносини з Персією (можливість контактів з перським представником у Туреччині). Особливо турбували М.Левицького події на Кавказі. У Константинополі перебували представники Північного Кавказу, що домагалися створення окремої мусульманської держави. Звертаючись за допомогою до турецького уряду, вони претендували на весь Північний Кавказ, до ріки Кубань і таким чином зазіхали на частку території кубанців [14].

Загалом українсько-турецькі стосунки за часів УНР взяли конструктивний старт. Про обопільну налаштованість на взаємо- підтримку та співробітництво свідчить і діяльність турецького посла в Києві Ахмеда Мухтар-бея [15]. Ця тенденція зберігалась і за часів Директорії [16].

Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини

Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного становища.

У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мала впливати на стратегію.

Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року - Карський договір з республіками Радянського Закавказзя.

А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УСРР М.Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М.Кемаль-паша відзначав: «Туреччина та Україна -- найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн» [17].