Фактори розвитку сировинної бази цукрової промисловості в Чернігівській губернії у ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фактори розвитку сировинної бази цукрової промисловості в Чернігівській губернії у ХІХ - на початку ХХ століття

Стаття присвячена аналізові етапів становлен-ня сировинної бази цукрової промисловості. Дослі-джено становище буряківництва в дореформений і пореформений періоди. Доведено залежність розвит-ку сировинної бази цукрових заводів від процесу їх ко-мерціалізації. Визначені фактори формування геогра-фії буряківництва та його еволюції.

Ключові слова: цукрова промисловість, Чернігівська губернія, буряківництво, плантації.

Розвиток сучасної ринкової економіки України не-можливий без теоретичного обґрунтування соціально-е-кономічних процесів, їх передбачення на майбутнє на основі реальних моделей економічного розвитку. Важ-ливе місце при розробці стратегії економічного розвит-ку держави має займати етап вивчення та аналізу від-повідного історичного досвіду. сировинний цукровий буряківництво

Для сучасної України, яка наразі знаходиться на етапі розбудови демократичних засад функціонування ринкової економіки, досить цікавим є досвід ХІХ - початку ХХ ст. Саме в цей період промисловість українських губерній Російської імперії пройшла еволюцію соціально-еконо-мічних відносин, при цьому демонструючи невпинне на-рощення виробничих потужностей. Показовою в цьому плані була цукрова промисловість. Наразі ж галузь пере-живає етап відновлення після економічної кризи 90-х рр. ХХ ст., спричиненої переходом від командно-планової до ринкової економіки. Цей процес призвів до системного руйнування сировинної бази цукрової промисловості - ключового чинника функціонування галузі. Саме через наявність споріднених рис - трансформаційного харак-теру господарства та формування ринкових відносин - досвід подолання кризових явищ в економіці у ХІХ - на початку ХХ ст. залишається актуальним і сьогодні.

Сучасна українська історіографія охоплює досить широкий перелік питань досліджуваної проблематики: державної політики в галузі цукрової індустрії, техні- ко-технологічної модернізації галузі, соціальної струк-тури учасників виробництва, благодійної діяльності цукрозаводчиків. Загальна оцінка розвитку цукрової промисловості в Україні була дана такими історика-ми, як В.А. Смолій [1], О.П. Реєнт [2], Т.І. Лазанська [3], М.М. Москалюк [4], Р.В. Буравченко [5] та ін. Регіональ-ний аспект становлення галузі висвітлений у працях Л.Е. Раковського [6], О.В. Крупенко [7], М.М. Чумака [8] та ін. З'являються публікації, в яких започатковано окремі дослідження проблеми еволюції сировинної бази цу-кроваріння та історії селекційних досліджень (В.В. Оля- нич [9], А.О. Михайлик [10], Н.М. Ткаченко, І.Й. Кравчен-ко [11], О.О. Мазур [12]). Проте, незважаючи на значні наукові напрацювання, проблема розвитку сировин-ної бази цукрової промисловості конкретних регіонів, зокрема Чернігівської губернії Російської імперії, зна-йшла лише часткове висвітлення у працях дослідників.

Мета даної статті полягає в тому, щоб на основі науко-вої літератури та джерел дати оцінку становищу сировин-ної бази цукрового виробництва Чернігівської губернії в ХІХ - на початку ХХ ст. та визначити фактори її розвитку.

Найпершою і до початку ХІХ ст. найголовнішою сиро-виною цукроварень Російської імперії була цукрова тро-стина. Її виробництво зосереджувалось у двох регіонах - Америці та Азії. Центром першого була Вест-Індія, зо-крема острів Куба; щодо азійського виробництва, то най-більшого поширення воно здобуло на острові Ява. Ввізна сировина обумовлювала високу вартість виробництва цу-кру в Росії, тому цукрозаводчики вдалися до альтерна-тивних способів виготовлення даного продукту, зокрема до вже поширеного на той час в Європі цукробурякового виробництва. Активний розвиток нової галузі промис-ловості не лише в Росії, а й в інших країнах призвів до того, що уже в 1883/1884 виробничому році світове ви-робництво бурякового цукру вперше обігнало тростин-ний - 146429220 пуд. проти 143032460 пуд. [13, с. 20]. На території українських губерній, зокрема на Чернігівщи-ні, ніколи не функціонувало жодного виробництва трос-тинного цукру, тому далі мова йтиме лише про цукробу-рякові підприємства та їх сировинну базу.

Цукрові заводи - це виробництва галузі переробної харчової промисловості, які включають в себе два ета-пи: землеробський і власне фабричний [14, с. 23]. У про-цесі їх функціонування провідну роль відігравав цукро-вий буряк - сировина, із якої власне і вироблявся цукор. Як писав наприкінці ХІХ ст. один з дослідників цукробу-рякової промисловості, «найважливіша умова для успіш-ного розвитку цукрового заводу - це мати цукровий бу-ряк доброї якості, в достатній кількості, постачання якого обійшлося би дешево» [15, с. 64].

Якість буряку, а відповідно і вміст у ньому цукру, на-пряму залежить від якості ґрунтів. В «Отчете о состоянии межевания Черниговской губернии» за 1870 р. подана де-тальна характеристика земельних ресурсів Чернігівщи-ни, з якої зрозуміло, що найбільш придатними для зем-леробства є центральні та південні регіони губернії [16, с. 187-190]. І дійсно-таки ще М.О. Домонтович писав, що буряківництвом займалися в основному в Новгород-Сі- верському, Глухівському, Кролевецькому, Борзенському, Сосницькому, частково Мглинському та Чернігівському повітах, решта ж була задіяна в цьому процесі значно мен-ше. Також автор указував, що найкращий за своїми цу- кровмісткими властивостями буряк росте на піщано-гли-нистому ґрунті. При вирощуванні на чорноземі він має менший вміст цукру, проте більше білковини, яка спри-чинює чутливість рослини до погодних умов. Саме різ-ниця в ґрунтах та кліматичних умовах була причиною того, що в південних повітах переважав більш пізній посів буряку [17, с. 225]. З цього можемо зробити висно-вок, що природні умови Чернігівської губернії дозволя-ли організувати буряківництво. Цікавим питанням є те, хто ним займався і яким чином даний ресурс надходив на цукрові заводи.

Так як цукрові підприємства спочатку відкривались на основі поміщицьких господарств у якості додаткового джерела доходу, то і буряк вирощувався у власному гос-подарстві або ж на землях кріпаків. Якщо ж у поміщика виникала потреба розширити площу засівів, він, замість оренди нових ділянок, заохочував сусідні поміщицькі та селянські господарства до буряківництва. Найчастіше восени селянам і поміщикам-землевласникам цукроза- водчик сплачував завдаток, а інколи й постачав буряко-ве насіння. Плантатори в свою чергу зобов'язувались за-сівати конкретно визначену ділянку землі. Хоча землі Чернігівської губернії, віддані під буряківництво, і зна-ходились у своїй більшості в цукрових виробників, про-те частка плантаторських посівів була теж досить знач-ною - 45,7% [18, с. 118, 170]. У 1848/1849 виробничому році українські цукрові промисловці придбали для сво-їх підприємств 252,2 тис. берк. буряку. Відповідний по-казник Чернігівської губернії складав 81 тис. берк. або 27,4% від загальної кількості придбаної цукрозаводчи- ками Наддніпрянщини сировини. Найбільше закупи-ли буряку підприємці Київщини - 121,5 тис. берк., най-менше - виробники Волині та Херсонщини - близько по 1 тис. берк. [18, с. 171]. Уже в 1860 р. цукрозаводчики укра-їнських губерній придбали для своїх виробництв близь-ко 1502 тис. берк. буряку, що на 83% більше, аніж десяти-літтям раніше. З них на Чернігівську губернію припадало 220,1 тис. У порівнянні з іншими губерніями цей показ-ник був досить високим. Найбільше закупили буряку промисловці Київщини - 916,4 тис. берк. та Поділля - 252,9 тис. берк. Найнижчим даний показник був у Пол-тавській губернії - 22,1 тис. берк., а також лише на влас-ній сировині працювала єдина цукроварня Херсонщини. Решта буряку була закуплена цукрозаводчиками Харків-ської та Волинської губерній [19, с. 66].

У 30-х рр. ХІХ ст. Росія переживала манію винаходів у цукровій промисловості. Цьому сприяла урядова політи-ка заохочень - міністерство фінансів видавало привілеї винахідникам на виключне право користування своїми новаціями протягом певного періоду часу. Лише в 1830 р. було видано аж п'ять таких винагород [18, с. 117]. Дово-лі цікавим є факт пошуку цукрозаводчиками додаткових джерел добування цукру з інших сільськогосподарських рослин, зокрема з картоплі. Подібними експериментами переймалися виробники саме в 30-х рр. ХІХ ст. - в період «цукрової ейфорії» та манії винаходів. Цукровари ствер-джували, що картопля як сировина для виробництва є на-багато якіснішою за буряк, адже не потребує додаткового очищення та вибілювання. Проте через низький рівень вмісту цукру в картоплі дослідження в даній сфері посту-пово припинилися [20, с. 31]. Зате все більшої популярнос-ті набували пошуки вдосконалень у сфері буряківництва - селекційні експерименти задля виведення найбільш цукровмістких та швидко достигаючих буряків, пошуки найбільш придатного ґрунту для посівів та експеримен-ти з добривами [21, с. 39]. Уже в кінці 40-х рр. ХІХ ст. по-сіви буряку на території України витіснили посіви інших технічних культур, таких як конопля, частково тютюн, та промислове тваринництво, яке вимагало залучення знач-ної території під пасовиська [22, с. 2]. Зменшення частки останнього в подальшому призведе до появи дефіциту в добривах та популяризації трипільного землеробства.

Після ліквідації кріпосного права поміщики, які мали намір продовжувати цукроваріння, були полишені дар-мової робочої сили і змушені були або ж закуповувати сировину в селян чи сусідніх господарствах, або нала-годжувати створення власних бурякових плантацій уже на ринкових умовах. У перші десятиліття пореформеної доби була поширена практика примусового вирощування селянами буряків за рахунок викупних виплат [23, с. 88]. Це частково компенсувало втрати поміщиків. Проте з ві-докремленням цукроварень в окремі господарські оди-ниці та з переходом їх на капіталістичну основу зміни-лись і джерела надходження сировини на виробництво. Буряки тепер постачались в основному з плантацій або з економій. Плантаторами найчастіше виступали селя-ни близьких до заводу сіл, в яких підприємства закупо-вували буряк безпосередньо або через посередників, що було рідкісним явищем. Зазвичай восени або навесні за-вод розсилав по селах своїх агентів, які укладали пись-мові домовленості з кожним господарем (артіллю ти сільською громадою) та виплачували аванс. Таким чи-ном завод, закуповуючи в селян невеликими партіями сировину, формував навколо себе район із поселень, що в основному займались буряківництвом. Кордони цих районів не були сталими: одні села переставали займа-тись даним видом господарської діяльності, інші ж на-впаки - починали, треті могли змінювати свого покуп-ця та переходити під сферу впливу іншого заводу [24, с. 352]. На 1894 р. відстань від заводу до плантацій варі-ювалась від 1 до 60 верст, а кількість залучених до буря-ківництва поселень - від 11 для Парафіївського заводу до 32 для Костобобрського. У середньому по губернії цей показник становив 20 поселень на завод [25, с. 364-365].

Буряком з економій називали той, що вирощувався безпосередньо на ділянках при підприємствах. Тради-ційно він вважався якіснішим за плантаторський, про-те більшість заводів використовували на виробництві в основному селянську продукцію. Це було пов'язано зі значними затратами на заробітну платню найманих ро-бітників, які б працювали на заводських плантаціях, та на утримання худоби й реманенту. Саме через це біль-шість землі, зайнята буряківництвом, в Чернігівській гу-бернії була плантаторською. Основна мотивація цукро- заводчиків у використанні селянської продукції - «мати більш дешевий продукт і звільнитися від претензій ви-могливих великих землевласників» [22, с. 2]. Загалом пи-тома вага економічних земель у період з 1861 по 1917 р. зменшилась на 63% [15, с. 67]. Частка ж плантаторських посівів у 1882 р. становила аж 80%, у 1883 р. - 70%, 1884 р.

- 63%, 1885 р. - 57%. Винятками можуть бути лише вироб-ництва південних повітів, які в основному працювали на власному буряку (Парафіївський та Миколаївський заво-ди) [24, с. 351-353]. Якщо ж говорити про загальну площу земельних ділянок Чернігівської губернії, задіяних у бу-ряківництві, то в період з 1881 по 1894 р. їх частка збіль-шилась на 46% [25, с. 364].

К.Г. Воблий у своїх працях подає іншу класифікацію бу-рякових посівів - виокремлюючи заводські і плантатор-ські ділянки, останні він поділяє на селянські та власне плантаторські. Плантаторами К.Г. Воблий називає помі-щиків, господарства яких працювали на цукрові заводи, вирощуючи буряк [26, с. 62]. І хоча це уточнення ніяким чином не змінює картини з сировинною базою, проте до певної міри конкретизує джерела надходження основно-го ресурсу на цукрові виробництва.

У дореформений і перші десятиліття пореформеного періоду буряківництво було основним фактором геогра-фії цукрової промисловості. Для постачання сировини на заводи активно використовувався гужовий транспорт. Частково використовувались річки Дніпро і Десна, про-те вантажообіг обмежувався сировиною для рафінадних заводів, яка надходила з інших губерній, або ж уже гото-вою продукцією. Через те, що швидкість руху річкового транспорту значно поступалася залізничному, тому його практично не використовували для перевезень цукрово-го буряку, який швидко псувався [27, с. 131].

З відкриттям залізниць у Чернігівській губернії - Кур - сько-Київської (пізніше Києво-Воронізької) у 1867 р., Либаво-Роменської у 1873 р. та Поліської у 1887 р. [28, с. 197] - змінилась не лише кон'юнктура ринку продукції цукрової галузі та її географія, а й становище сировин-ної бази. Починаючи з 80-х рр. ХІХ ст., підприємці Чер-нігівської губернії активно використовують залізницю для постачання сировиною з інших повітів та губерній для своїх виробництв. Уже на середину 90-х рр. ХІХ ст. цукровий буряк становив 14% від загального товарообі-гу Києво-Воронізької та Либаво-Роменської залізничних доріг. Останньою найбільше транспортувалось і цукро-вого піску - 1714 тис. пуд. 1894 р. (14,6% від усіх ванта-жоперевезень цією гілкою). Трохи менше цукру цього ж року було транспортовано Києво-Воронізькою дорогою

- 541 тис. пуд. (6,2% відповідно). Таке значне наванта-ження цих двох залізниць пов'язане з функціонуванням Корюківського та Воронізького рафінадних заводів, які мали в експлуатації власні залізничні гілки від Либа- во-Роменської та Києво-Воронізької доріг відповідно. Очевидно через відсутність цукрового виробництва у північних повітах губернії на момент появи Поліської залізничної дороги вона так і не стала засобом імпорту буряку та мала мізерний товарообіг (0,2% на середину 90-х рр. ХІХ ст.) цукру-піску [28, с. 223].

Важливим чинником цукрової промисловості була також і врожайність буряку, яка безпосередньо впли-вала на його ціну. Середня врожайність буряків у Чер-нігівській губернії в 1848/1849 виробничому році скла-дала 56 берк. з десятини [18, с. 172]. На початку 60-х рр. ХІХ ст. в центральній частині губернії отримували до 150 берк. з десятини, у північних повітах - до 100 берк., на півдні - до 75 берк. Середня врожайність буряку по всій губернії становила 80 берк. з десятини [17, с. 227]. У 80-х рр. ХІХ ст. ситуація змінилась несуттєво: на 1881 р. середня врожайність досягала 91 берк. з десятини, у 1882 р. - 88, у 1883 р. - 82. При цьому середні показни-ки врожайності буряку по Російській імперії у вищез-гадані роки становили відповідно 99, 100 і 82 берк. з десятини [24, с. 356]. Як бачимо, рівень врожайності бу-ряку в Чернігівській губернії був невисоким. Дорево-люційні дослідники при цьому наголошували на біль-шій ефективності заводських плантацій на відміну від селянських. У 80-х - 90-х рр. ХІХ ст. середній показник врожайності посівів з економій Чернігівщини становив 94 берк. з десятини, тоді як із селянських - 83 берк. від-повідно [25, с. 365]. На початку ХХ ст. становище змі-нюється на краще. В період з 1905 по 1909 р. середня врожайність на Чернігівщині досягла 98 берк. з десяти-ни, а з 1910 по 1914 р. - аж 120 берк. Останній показник перевищив навіть загальноімперський, який становив

117 берк. з десятини [29, с. 44]. Проте, якщо порівнюва-ти з досягненнями буряківництва європейських країн, то вітчизняні показники були доволі низькими. Нідер-ланди в 1911/1912 виробничий рік отримували най-більший в Європі урожай буряку - 210,6 берк. з деся-тини, Данія мала трохи менше - 204,4 берк., Швейцарія - 191,6, Швеція - 188,4. Найнижча врожайність була у Франції, Німеччині та Сербії - відповідно 120, 119 та

118 берк. буряку з десятини. Щодо Російської імперії, то в 1911/1912 р. з десятини землі в середньому було зібрано 114,6 берк. буряку, що на 15% менше від серед-нього показника західноєвропейських країн [30, с. 8]. Низька врожайність буряку в Російській імперії є на-слідком не стільки незадовільної якості ґрунтів, скіль-ки наявністю в російському суспільстві феодальних пе-режитків, які не дозволяли селянським і поміщицьким господарствам перейти на фермерський тип функціону-вання. Крім цього низькій врожайності сприяло слабке технічне забезпечення аграрного сектору, адже вітчиз-няне виробництво сільськогосподарської техніки було незначним, тому виробники закуповували відповідний реманент закордоном, зокрема в Німеччині та Австрії.

Отже, буряківництво було невід'ємною частиною цу-крового виробництва. Основними факторами розвитку сировинної бази цукроваріння Чернігівської губернії можна визначити наступні: природні умови та якість ґрунтів, що мало безпосередній вплив на врожайність буряку та його цукровмісткість; державну політику Ро-сійської імперії, завдяки якій сировинна база цукрової промисловості пройшла еволюцію від виключно помі-щицьких плантацій до різноманітних форм взаємодії між цукроварнями та постачальниками буряку; розви-неність транспортної інфраструктури, що обумовлюва-ла джерела надходження сировини на заводи промис-ловості у різні періоди її існування. У дореформений період поміщицькі підприємства галузі функціонували в основному за рахунок власних ресурсів. У другій поло-вині ХІХ ст. цукрові заводи губернії віддавали перевагу виробництву з використанням закупної сировини, адже вирощування власної вимагало значних матеріальних затрат. Проте невисокий рівень врожайності та низька якість продукції змушували цукрозаводчиків шукати си-ровину не лише в Чернігівській губернії, а й за її межа-ми - зокрема постачальниками виступали виробники таких цукрово-бурякових регіонів, як Курська та Харків-ська губернії [31]. Таким чином, буряківництво висту-пало одним з основних факторів формування географії галузі, було чинником динаміки ціни на цукор та мало вплив на соціальний аспект цукрової промисловості.

Размещено на Allbest.ru