Релігійно-церковний вимір українського національно-культурного відродження 1917-1921 років: концептуалізація наративу сучасної історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська медична стоматологічна академія

В статье рассмотрено состояние современных исторических исследований по теме украинской церковно-религиозной жизни в 1917-1921 годах. Выяснено, что ученые-историки пришли к выводу, что религиозные мотивации украинского национально-культурного возрождения, которые сформировались во второй половине Х1Х века, были важной составляющей национально-демократической революции начала ХХ века, а необходимость решения вопроса о «национальной церкви» обусловила интерес всех государственных образований того времени (Украинская Центральная Рада, Украинская Держава Павла Скоропадского, Директория УНР) к процессам институциализации церковно-религиозных организаций.

Установлено, что особенность историографического дискурса поднятой темы состоит в ее антологичности и синтетичности, масштабности и методологичности. На основе анализа тематических наработок ученых-историков выделено три группы исследований, в которых предложено решение тех или иных вопросов религиозно-церковного измерения украинского национально-культурного возрождения 19171921 годов. Первая группа объединяет научные студии, в которых синтетически рассмотрено содержание украинской церковно-религиозной истории 1917-1921 годов. Это труды таких ученых: В. Ульяновский, Б. Андрусишин, В. Ганзуленко, М. Горяч, Б. Гудзяк, О. Турий, А. Колодный, О. Игнатуша и другие. Во второй группе объединены научные труды, которые освещают церковно-государственные отношения того времени (Л. Бабенко, В. Еленский, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филиппович, П. Яроцкий и другие). Третью группу составляют персоналистические исследования, в которых ученые проанализировали вклад религиозных деятелей того времени в создание национальной церкви, духовное и религиозное возрождение Украины.

Особое внимание обращено на анализ историками влияния церковно-религиозного фактора на общественно-политические процессы национально-демократической революции того времени. Выяснено, что в современном историографическом нарративе сделан вывод о том, что наличие церковно-религиозного вопроса в повестке украинских государственно созидающих процессах 1917-1921 годов сыграло важную роль в развитии концепта «национальная церковь», а также в духовно-культурном обогащении украинской национальной идентичности.

Ключевые слова: Украинская национально-демократическая революция 1917-1921 годов; национально-культурное возрождение; историография; религия; церковь; «национальная церковь»; история церкви; религиозная политика; государственно-церковные отношения; религиозное возрождение

Постановка проблеми

Сьогодні, укотре за добу національної незалежності України, актуально й гостро постає питання помісності української православної церкви, упевненіше звучить громадянська вимога надання їй рівного статусу в родині світового православ'я. Такі процеси цілком закономірні, адже суспільство все більше усвідомлює той факт, що релігія й церква є необхідним складником побудови держави і громадянських інститутів, відіграє роль ціннісно-смислового фундаменту духовно-культурного й національного відродження. Для правильного розуміння сучасних внутрішньо-церковних процесів і державно-церковних взаємин важливе значення має наукове осмислення їх історичних витоків, історико-культурний аналіз та методологічно адекватна оцінка ролі церковно-релігійного чинника в історії державного будівництва України. Появі таких студій значно сприяли процеси осучаснення методології української історичної науки на основі цивілізаційного та соціокультурного інструментаріїв, а також подолання радянських штампів та атеїстичних стереотипів у відтворенні релігійно-культурного змісту української національної історії. Нові функції сучасної історіографії вимагають систематизації та осмислення існуючого доробку з теми церковно-релігійного життя України в добу національно-демократичної революції 1917-1921 років, що сприятиме актуалізації та реабілітації сутнісної ролі релігії та церкви в сучасних соціокультурних, громадсько-політичних і зовнішньоінтеграційних стратегіях країни.

Аналіз досліджень і публікацій

Вивчення релігійно-церковного виміру української національної історії першої третини ХХ століття в сучасній історичній науці представлено достатньо широко. У той же час аналіз значного масиву історіографії проблеми не набув статусу предмета окремого дослідження. Історіографічна компонента цієї теми представлена лише описами стану розробки проблеми в історичних та історико-релігієзнавчих студіях, що присвячені розкриттю тих чи тих аспектів церковно-релігійної історії доби української національно-демократичної революції. Це праці А. Киридон, В. Ульяновського, Б. Андрусишина, А. Колодного, Л. Бабенко, В. Пащенка, Л. Филипович, П. Яроцького, Л. Кондратика та інших. Зверталася до розгляду історіографії релігійно-церковного життя доби українського національно-культурного відродження й авторка цієї статті [6].

Мета дослідження полягає у з'ясуванні змісту процесу наукового осмислення сутності релігійно-церковного життя в період української національно-демократичної революції 1917-1921 років. Завдання цієї студії ми бачимо в систематизації та аналізі надбань історіографічного досвіду з ключових питань розвитку релігії та церкви означеного періоду, визначенні їхнього впливу на національно-державницьку свідомість і духовність українського народу, а також в окресленні пропозицій щодо перспектив вивчення цієї теми.

Виклад основного матеріалу

У програмі державотворення, що була запропонована всіма державними утвореннями доби української національно-демократичної революції 1917-1921 років (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР), особлива увага зверталася на вирішення питання «національної церкви» та облаштування державно-церковних відносин. У цьому виявилася тяглість і безперервність релігійного змісту українського національно-культурного відродження, що розпочалося у другій половині ХІХ століття. Так, ставлення Української Центральної Ради до вирішення всього спектру церковно-релігійних проблем було засвідчено у виданому нею третьому універсалі, де містилися положення щодо облаштування церкви, а також у скликанні Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Релігійна політика Гетьманату Павла Скоропадського виявилася в утворенні Міністерства ісповідань (очільники В. Зіньківський, О. Лотоцький, І. Огієнко) та в продовженні роботи Всеукраїнського Православного Собору. Натомість заходи Директорії УНР у справі вирішення релігійного питання полягали в ухваленні «Закону про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві», проведенні Всеукраїнського Церковного Собору та утворенні УАПЦ на чолі з В. Липківським. Усі ці та багато інших аспектів українського церковно-релігійного життя знайшли відображення в численних студіях з історії церкви та релігії в Україні, аналіз яких дає змогу виокремити три тематичні групи історичних досліджень.

У першій групі нами об'єднано наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917-1921 років. Це, насамперед, тритомний видавничий проект «Церква в Українській Державі 1917-1920 рр.», автори якого розставили акценти, запропонували багатий історичний фактаж і системно розглянули зміст українського церковного відродження за доби Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського (В. Ульяновський) [9; 10] та Директорії УНР (Б. Андрусишин) [1]. Цінними були висновки відомого історика церкви В. Ульяновського, який, цілісно проаналізувавши сутність релігійної політики Української Центральної Ради та Гетьманату, дійшов висновку про те, що церковним питанням приділялася винятково велика увага. Держава ставилася до церкви, як до впливової інституції. Найголовнішими стали питання статусу церкви та її юрисдикційної самодостатності. Державно-церковні відносини залишалися стабільними, зовні - толерантними [9, с. 315-316].

Суттєве значення для розкриття змісту релігійно-церковного життя досліджуваного періоду становив цілісний і системний підхід В. Ульяновського до висвітлення церковної історії доби Української Центральної Ради та Гетьманату. Учений ретельно й скрупульозно проаналізував діяльність Всеукраїнського Церковного Собору, запропонував оцінку питанням, що були порушені під час його сесій, вивчив ідеї та принципи діяльності Міністерства ісповідань, що функціонувало в державному апараті Гетьманату Павла Скоропадського, проаналізував його політику не лише щодо православної церкви, але й по відношенню до римо-католицької, греко-католицької та протестантських конфесій [9-10].

Натомість релігійна політика Директорії УНР стала предметом досліджень Б. Андрусишина. Учений ґрунтовно проаналізував структуру та основні напрями діяльності Міністерства ісповідань, звернув увагу на проблему українізації церкви, духовної освіти, охорону пам'яток церковної старовини тощо. Особливий інтерес становлять наукові висновки дослідника щодо міжнародного визнання проголошеної Директорією УНР автокефалії української православної церкви. Б. Андрусишин ґрунтовно дослідив місію О. Лотоцького до Константинополя, виокремив та проаналізував причини її невдачі, звернув увагу на її історичне значення та позитивний міжнародний резонанс [1, с. 52-62].

Зміст релігійної політики тогочасних державних утворень також розглядали В. Ганзуленко, М. Горяча, Б. Гудзяк, О. Турій, А. Колодний, О. Ігнатуша та інші. Предметом наукових зацікавлень учених були ціннісні виміри релігійної політики тогочасних державних утворень, рівень релігійності населення та його ставлення до «національної церкви», організаційні та інституційні засади діяльності релігійних організацій, напрями політики УЦР, Гетьманату та Директорії щодо вирішення церковно-релігійних проблем.

Окремий масив досліджень істориків присвячений аналізу тогочасних державно-церковних відносин. Ми об'єднуємо ці студії в другу групу наукових праць. Це роботи таких учених, як Л. Бабенко, В. Єленський, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филипович, М. Щербань, П. Яроцький та інші. Беззаперечний пріоритет у висвітленні питань, що пов'язані з історією державно-церковних відносин, належить А. Киридон. Особливістю методології ученої щодо аналізу складної взаємодії церкви і держави у 1917-1921 роках стало структурування дослідження за трьома рівнями: правовий, інституційний і морально-ціннісний [4]. Учена насамперед досліджує регламентованість релігійно-церковного життя та з'ясовує статус церкви в законодавчих актах Української Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР. У цьому контексті цінними стали висновки А. Киридон про те, що відстороненість владних структур чи певний вакуум, який створився навколо церкви на початок діяльності Української Центральнї Ради, активізував рух за оновлення релігійно-церковного життя й пошук шляхів власного виживання церкви. Відтак вона мала вирішувати низку нагальних проблем організаційного, інституційного та діяльнісного характеру. Революційний злам 1917 року каталізував чи призвів до необхідності реструктурування трьох основних форм активності ортодоксальної церкви - політичної, суспільної та внутрішньо-організаційної [5, с. 28; 35]. Правове закріплення статусу церкви відбувалося через ухвалення конституційних актів і спеціальних законодавчих постанов [2, с. 167].

Далі А. Киридон розглядала інституційну компоненту державно-церковних відносин - систему органів влади, що регулювали вирішення релігійних питань. Вона підкреслювала, що основна установа - Міністерство ісповідань - мала досить ефективну структуру: департамент загальних справ, департамент православної церкви, департамент інослав'я та іновір'я, департамент духовної освіти [4, с. 254-255]. Загалом учені підкреслюють, що за усіх форм організації влади, упродовж 1917-1921 років існував окремий державний орган, що займався релігійними питаннями: Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань, Міністерство культів [2, с. 167].

У висвітленні змісту державно-церковних відносин А. Киридон звертала увагу й на морально-ціннісний аспект, який, на думку вченої, полягав в особистому ставленні керівників тогочасних державних установ до віри та релігії. Так, наприклад, вона зазначала, що П. Скоропадський був глибоко віруючою людиною та православним християнином, а відтак намагався гармонізувати відносини держави та церкви [4, с. 256-257].

Значний пласт історичних досліджень із порушеної тематики присвячений висвітленню відносин більшовиків і радянської влади з християнською церквою. Це праці Л. Бабенко, В. Єленського, Ігнатуші, А. Киридон [3], В. Пащенка, М. Щербаня [12] та інших. Учені звертають увагу на те, що релігійна політика більшовиків в Україні активно використовувала тоталітарні методи антицерковної боротьби. Звичними для них стали адміністративний тиск на духовенство, репресивно-каральні методи, антирелігійна пропаганда, дискредитація церкви та знищення її матеріальної основи тощо [13, с. 190-192].

Третю групу становлять персоналістичні дослідження, в яких учені проаналізували внесок тогочасних релігійних діячів у побудову національної церкви, духовне та релігійне відродження України. Мова йде про церковно-релігійну діяльність митрополита Київського Антонія (Храповицького), митрополита УАПЦ Василя Липківського, міністрів ісповідань О. Лотоцького, В. Зіньківського та І. Огієнка. Так, релігієзнавчим ідеям О. Лотоцького (1870-1939 роки) - історика церкви, вченого, громадсько-політичного діяча, міністра ісповідань Гетьманату Павла Скоропадського присвячені праці В. Ульяновського [10], В. Швидкого [11], Л. Кондратика та інших. Окреме місце в наукових пошуках сучасних учених належить релігієзнавчій спадщині В. Липинського (1882-1931 роки) - видатного історика та суспільно-політичного діяча. Виокремлення та аналіз її положень був предметом досліджень таких учених: Л. Кондратик, О. Бучма, С. Кагамлик, Ю. Марченко, І. Передерій та інших. Дослідники зазначають, що релігієзнавчі пошуки В. Липинського були тісно пов'язаними з містицизмом. Релігія, на думку мислителя, є формою містицизму, ірраціональною вірою в Бога. У той же час релігія уможливлює досконалі форми соціального й морального життя, є чинником активізації людської діяльності.

Предметом сучасного історичного дискурсу є й вивчення релігієзнавних ідей і практик Огієнка (1882-1972 роки) - ученого, церковного, державного, громадського діяча, літературознавця, ректора, провославного митрополита та історика української церкви. Це праці таких дослідників, як В. Ляхоцький, І. Тюрменко, М. Тимошик, З. Тіменик, А. Марушкевич, І. Преловська, Є. Сохацька та інші. У центрі їхньої уваги - релігієзнавча думка І. Огієнка, його наукові підходи до дослідження історії української церкви, розуміння релігії у контексті христоцентризму та апології православ'я. Учені підкреслюють, що, відповідно до концепції І. Огієнка, церква є національною за змістом і характером своєї діяльності, а народ - провідною силою церковного життя.

Також до цієї групи слід зарахувати й наукові праці, у яких висвітлено релігієзнавчі погляди видатних державних і культурних діячів доби української національно-демократичної революції, зокрема О. Бочковського, В. Винниченка, М. Грушевського, П. Скоропадського, А. Річинського, М. Шаповала та інших [8]. Історики зазначають, що релігієзнавча спадщина початку ХХ століття була органічним складником українського національно-культурного відродження та відіграла вагому роль у підготовці широкого релігійного підґрунтя формування української державності.

Істотне значення для висвітлення українського церковно-релігійного життя 1917-1921 років становлять студії, що присвячені аналізу регіональних аспектів функціонування церкви, а також характеристиці церковно-релігійного повсякдення [7]. Такі дослідження дають змогу побачити рівень і характер тогочасної церковної організації в регіонах, з'ясувати ставлення населення до релігії, ступінь легітимації церковно-релігійної парадигми серед українства.

Історики акцентують увагу й на тому, що церква і релігія відіграли не лише позитивну роль у національно-демократичній революції 1917-1921 років. Так, сучасна вчена В. Ганзуленко зазначала: «Відсутність чіткої релігійної політики стосовно взаємодії Української держави з конфесіями, що не мали загальнодержавного значення, сприяла, з одного боку, непорозумінню серед релігійних громад (інколи навіть відверто ворожому ставленню між ними), а з іншого - було втрачено можливість об'єднання різного за віросповіданням населення заради розбудови самостійної української держави» [2, с. 167].

Висновки

Звернення українських істориків до висвітлення релігійно-церковного змісту українського національно-культурного і державно-політичного відродження 1917-1921 років свідчить про повернення історичної науки до національного й цивілізаційного підходів у відтворенні українського історичного процесу. У сучасній історіографії обґрунтовано положення про те, що вплив церковно-релігійного чинника на тогочасні суспільно-політичні процеси національно-демократичної революції був винятковий і відіграв вагому роль для розвитку сучасного етапу побудови української національної церкви. Тематичний ландшафт сучасних історичних досліджень маркований темами релігійної політики Української Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР, державно-церковних відносин, питаннями, що пов'язані з висвітленням ідейно-принципових і ціннісно-смислових аспектів релігійного життя, діяльністю релігійних і церковних лідерів, станом римота греко-католицької, а також протестантської церков. Значної уваги в сучасних релігієзнавчих студіях приділено з'ясуванню питань української автокефалії, вивченню заходів тогочасних державних утворень щодо визнання української національної церкви на міжнародній церковній і політичній арені. Спільною позицією вчених є думка про те, що представлення церковно-релігійного питання в українських державотворчих процесах 1917-1921 років відіграло значну роль у розвитку концепту «національна церква» та духовно-культурному збагаченні української національної ідентичності.

Аналіз історіографічного досвіду церковно-релігійного виміру української історії 19171921 років не вичерпує усього масштабу порушеної теми. Перспективними для вивчення є історіографічні сюжети щодо висвітлення діяльності окремих органів церковної влади, ініціатив релігійно-церковних лідерів, а також регіональні аспекти релігійного відродження.

Бібліографічні посилання

1. Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР) / Б. І. Андрусишин. Київ: Либідь 1997. 176 с.

2. Ганзуленко В. П. Українська Держава 1917-1920 рр.: проблема вирішення релігійного питання / В. П. Ганзуленко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. 2007. Вип. ХХІ. С. 165-167.

3. Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні 1920-х - 1930-х років: соціальний вимір / А. Киридон // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2004. Вип. 12. С. 234-256.

4. Киридон А. М. Релігійно-церковне життя в період Гетьманату: проблемне поле взаємодії / А. М. Киридон // Національна та історична пам'ять. 2013. Вип. 7. С. 252-259.

5. Киридон А. М. Церква в умовах революційного зламу 1917 року / А. М. Киридон // Українська національна революція 1917-1921 років крізь призму сучасності (до 100-річчя події): зб. наук. ст., матеріалів, тез учасників наук.-метод. сем., 2 березня 2017 р. Полтава: 2017. С. 24-35.

6. Семергей Н. В. Релігієзнавча думка, духовні практики та церковне життя в добу українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ століття: інтертекст історіографій / Н. В. Семергей // Історична пам'ять. 2017. Вип. 37. С. 110-116.

7. Сніда Є. О. Культурно-національний вектор діяльності православного духовенства Катеринославщини у пореволюційні роки (1917-1918) / Є. О. Сніда // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. 2012. Вип. 10. С. 259-267.

8. Телуха С. С. Погляди Павла Скоропадського та митрополита Антонія (Храповицького) на актуальні питання церковного будівництва в Україні (квітень-червень 1917 р.) / С. С. Телуха // Вісник НТУ «ХПІ». 2014. № 25. С. 137-144.

9. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського) / В. І. Ульяновський. Київ: Либідь 1997. 320 с.

10. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради) / В. І. Ульяновський. Київ: Либідь 1997. 198 с.

11. Швидкий В. Діяльність О. Г. Лотоцького у вирішенні проблеми Української церкви (1917-1919 рр.) / В. Швидкий // Етнічна історія народів Європи. 2000. Вип. 4. С. 65-70.

12. Щербань М. В. Відносини радянської влади і Російської православної церкви в Україні в контексті формування тоталітарного режиму (1917-1930 рр.): дис.... канд. іст. наук: 09.00.11 / М. в, Щербань. Чернівці, 2015. 268 с.

Размещено на Allbest.ru