Громадські об'єднання виробничої інтелігенції в УСРР: 20-30-ті рр. XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Є.С. Костюк

У статті на основі літератури, архівних і опублікованих джерел були визначені доктринальні засади функціонування громадських об'єднань виробничої інтелігенції на території УСРР впродовж міжвоєнної доби, висвітлено історію їх створення та діяльності, особливості організаційної структури й умови членства. Проаналізовано механізм участі цих громадських об'єднань у здійснені модернізації промислових підприємств, у створенні системи позаекономічного стимулювання праці.

Ключові слова: громадські об'єднання, тоталітаризм, промисловість, виробниче змагання, виробничі наради.

громадський об'єднання виробнича інтелігенція

В статье на основе литературы, архивных и опубликованных источников были определены доктринальные основы функционирования общественных организаций производственной интелли-генции на территории УССР в период между двумя мировыми войнами, освещено историю их создания и деятельности, особенности организационной структуры и условий членства. Проанализировано механизм участия этих общественных организаций в осуществлении модернизации промышленных предприятий, создании системы внеэкономического стимулирования труда.

Ключевые слова: общественные организации, тоталитаризм, промышленность, производственное соревнование, производственные совещания.

In this article at basic literature, archive and published sources defined doctrinal basis functioned public associations of industrial intelligentsia at territory USSR in period between two world wars, devoted history creation and activity, peculiarity's his organizational structure and conditions of membership. Analyzed mechanism participation this public associations at industrial concerns technical and technological modernization, at regulated system of moral labour stimulate.

Key words: public associations, totalitarianism, industry, industrial emulation, industrial councils.

В умовах сучасної України значної актуальності набули питання дослідження тоталітарного минулого. Системне вивчення цього трагічного періоду історії є однією із передумов подолання реліктів комуністичного тоталітаризму у сучасному суспільстві. Особливий інтерес викликає міжвоєнний період - час формування комуністичного режиму. Зокрема, це стосується історії становлення та функціонування громадських об'єднань виробничої інтелігенції, які були одним із знарядь реалізації промислової політики компартійної влади.

Окреслена проблема дотепер залишається малодослідженою. Так, попри те, що окремі сюжети дістали висвітлення у працях Г.В. Касьянова [1], Ю.І. Нєженцева [2], С.М. Свистовича [3], С.П. Гнітько [4], О.А. Коляструк [5], проблема діяльності громадських об'єднань виробничої інтелігенції дотепер не була об'єктом комплексного наукового дослідження.

Виходячи з цього, метою дослідження є комплексне висвітлення етапів створення та функціонування, особливостей організаційної структури та соціального складу, а також базових напрямів діяльності громадських об'єднань, які консолідували у своїх лавах виробничу інтелігенцію впродовж 20-30-х рр. XX ст.

Попри те, що інженерно-технічні працівники у міжвоєнну добу брали участь у діяльності багатьох громадських організацій УСРР, з-поміж цих об'єднань було два, які складалися майже виключно з представників виробничої інтелігенції: інженерно-технічні секції та Всеукраїнська асоціація інженерів. Саме ці організації і є об'єктом даного дослідження, оскільки дають найбільш цілісне уявлення про громадський вимір діяльності виробничої інтелігенції.

Перші інженерні секції (ІС) були створені більшовицькою владою влітку 1919 р. у російських профспілках металістів, а навесні 1920 р. відповідні секції були організовані у спілці металістів України. Восени 1920 р. інженерні секції було створено у профспілках гірників і будівельників. У грудні того ж року було створено орган управління інженерними секціями України - Центральне бюро українських інженерних секцій. Однак активно діяти інженерні секції почали лише з грудня 1922 р., після Всесоюзного з'їзду інженерно-технічних працівників. Упродовж 192223 рр. інженерні секції були сформовані при профспілках залізничників, робітників цукрової та хімічної промисловості [6, с. 21].

Організаційний період діяльності інженерних секцій тривав до 1924 р. У цьому році інженерні секції змінили назву на інженерно-технічні, зважаючи на те, що згідно з резолюцією І Всесоюзного з'їзду інженерних працівників, техніки отримували право членства у цих громадських організаціях. Саме у цей час профспілки за вказівками компартійного керівництва починають координувати діяльність ІТС [7, с. 29]. Починаючи з 1926 р. інженерно-технічні секції активно залучаються профспілками до здійснення промислової модернізації в УСРР [1, с. 76].

Період кінця 20-х рр. XX був доленосним для діяльності інженерно-технічних секцій. У цей час відбувається їхнє повне підпорядкування профспілковим організаціям. Згідно рішення президії ВЦРПС від 8 липня 1930 р., всі органи ІТС ставали підзвітними відповідним профспілковим органам, підпорядковувалися останнім і фінансувалися ними ж. Цим рішенням було скасовано окремі посвідчення для членів інженерно-технічних секцій і спеціальні членські внески. По суті, інженерно-технічні секції після цього втратили навіть видимість самостійності, вся їхня діяльність почала жорстко регламентуватися профспілками, що було надзвичайно вигідно компартійній номенклатурі, яка, контролюючи профспілкові органи, тим самим контролювала і виробничу інтелігенцію. Всі рішення, які приймалися інженерно-технічними секціями, набували чинності лише після їх затвердження профспілковим керівництвом [3, с. 156-157]. Однак незабаром тоталітарний комуністичний режим перестав потребувати навіть формального вияву громадської ініціативи виробничої інтелігенції. У 1937 р. ІТС фактично припиняють свою роботу, а у 1939 р. вони були ліквідовані й формально [8, с. 75].У 1923 р. утворилася ще одна громадська організація, яка об'єднувала у своїх лавах інженерно-технічних працівників - Всеукраїнська асоціація інженерів (ВУКАІ). Як і ІТС, це громадське об'єднання мало на меті інкорпорацію виробничої інтелігенції у тоталітарну політичну систему. Офіційно ж метою діяльності ВУКАІ декларувалося «проведення науково-технічної та культурно-просвітницької роботи у середовищі виробничої інтелігенції, організація наукової розробки проблемних питань технічного характеру, спрямованих на сприяння розвитку продуктивних сил країни» [9, арк. 11].

Активізація діяльності цього громадського об'єднання має місце у 1927 р., коли компартійною владою було дано доручення ВУКАІ координувати свою діяльність із Українською асоціацією робітників-винахідників (УАРВИН) [10, арк.7]. Особливо тісними були контакти УАРВИН із Київською філією ВУКАІ. Співпраця Української асоціації робітників-винахідників із цим громадським об'єднанням у Києві узгоджувалася з комісією у справах винахідництва, яка функціонувала при Київському відділі місцевого господарства [11, арк. 21, 45].

У 1929 р. керівництво ІТС, очевидно, що не зі своєї волі, запропонувало ліквідувати ВУКАІ, мотивуючи це тим, що згадане громадське об'єднання «не вирішувало покладених на нього завдань щодо розвитку виробництва». У тому ж році Всеукраїнська асоціація інженерів припинила своє існування. Можна простежити зв'язок між ліквідацією ВУКАІ та хвилею репресій проти української інтелігенції наприкінці 1920-х рр. Компартійній номенклатурі в умовах утвердження тоталітарного режиму не були потрібні громадські об'єднання, що консолідували у своїх лавах виробничу інтелігенцію та могли бути використані останньою для вияву протесту проти безпрецедентного тиску, який мав місце з боку компартійних і профспілкових функціонерів [12, арк. 108].

Компартійна влада прагнула тотального контролю над громадськими об'єднаннями, що було можливим за наявності в останніх чіткої централізованої організаційної структури. Саме тому за вказівками владних органів структура виробничих громадських об'єднань будувалася за принципом «демократичного централізму», багато в чому копіюючи структуру компартійних органів.

Керівним органом інженерно-технічних секцій УСРР офіційно був Всеукраїнський з'їзд, який підпорядковувався рішенням Всесоюзного з'їзду. З'їзд скликався Центральним бюро ІТС за згодою з ВУК галузевих профспілок і Всеукраїнським міжсекційним бюро інженерів і техніків (ВУМБІТ) раз на два роки. Вищим керівним органом у перервах між з'їздами було Всеукраїнське бюро інженерно-технічних секцій. Останньому підпорядковувалися обласні та районні бюро ІТС. На підприємствах члени інженерно-технічних секцій на річний термін обирали місцеве бюро. Якщо трудовий колектив підприємства нараховував від 3 до 10 членів ІТС, то замість бюро обирався спеціальний уповноважений. Якщо у цеху було не менше 15 членів інженерно-технічних секцій, то організовувалося цехове бюро, яке працювало під безпосереднім керівництвом цехового комітету відповідної профспілки та місцевого бюро ІТС. Якщо у цеху налічувалося від 3 до 15 членів інженерно-технічних секцій, обирався цеховий організатор. Місцеві бюро ІТС були підзвітними фабрично-заводським комітетам профспілок, обласному бюро ІТС і загальним зборам трудового колективу.

Вищим керівним органом Всеукраїнської асоціації інженерів був всеукраїнський делегатський з'їзд. З'їзди делегатів організовувалися також на окружному рівні. У період між з'їздами роботу цього громадського об'єднання координували правління та рада асоціації. На регіональному рівні створювалися відділення асоціації, якими керували місцеві правління. У складі ВУКАІ функціонували центральна та місцеві ревізійні комісії, постійні та тимчасові комісії, які координували ключові напрямки роботи цієї громадської організації, а також секції, які створювалися за окремими галузями технічних знань: електротехніки, хімічної справи, архітектури та ін. [9, арк. 12]

Компартійна влада ретельно відстежувала соціальний склад виробничих громадських об'єднань, прагнучи залучати до лав організацій такого типу насамперед представників робітництва та лояльної до тоталітарного режиму виробничої та науково-технічної інтелігенції. Контроль за умовами членства у виробничих громадських об'єднаннях здійснювався за допомогою Народного комісаріату внутрішніх справ, який затверджував статути громадських організацій. Основні регулятивні функції зосереджувалися у Центральній міжвідомчій комісії у справах товариств і спілок (МЕКОСО), яка була створена при НКВС УСРР у 1922 р. Статути тих громадських організацій, умови членства в яких не відповідали «класовій» доктрині більшовицького режиму, просто не реєструвалися. Таким чином, було створено ефективний механізм селекції громадської діяльної населення та підпорядкування її інтересам компартійної влади [13, с. 88-90].

Згідно з директивою ВЦРПС від 20 липня 1925 р. «Про інженерно-технічні секції професійних спілок», членством в ІТС могли бути охоплені всі члени відповідної профспілки, які працювали на інженерних і відповідальних технічних посадах, за умови, що вони мали вищу або середню спеціальну технічну освіту. В окремих випадках до лав ІТС могли приймати й тих інженерно-технічних працівників, які не мали відповідної освіти. Зарахування до лав інженерно-технічних секцій здійснювалося місцевими бюро. Рішення про виключення з лав ІТС здійснювалося профспілковими органами після попереднього обговорення місцевим секційним бюро [14, с. 24-25].

Членами Всеукраїнської асоціації інженерів могли бути особи, які закінчили вищі технічні навчальні заклади, також особи з середньою технічною освітою, які працювали за інженерними спеціальностями [9, арк. 11-12].

ІТС активно долучалися компартійною владою до розгортання форсованої індустріалізації. Згідно зі спільним обіжником ВЦРПС і ВРНГ СРСР (грудень 1924 р.), члени ІТС мали активно долучатися до роботи виробничих нарад [15, арк.76]. Упродовж 1927-28 рр. мало місце посилення участі інженерно-технічних секцій у роботі виробничих нарад і виробничих комісій. Секційні активісти згідно з резолюцією червневого пленуму ЦК КП(б)У (1928 р.) виконували функції секретарів цих нарад [16, арк. 21].

Фактично виробничі наради були основною формою залучення інженерно-технічних працівників у рамках ІТС до виробничо-економічної роботи. На нарадах члени ІТС були зобов'язані «ділитися з робітниками досвідом роботи над винаходами та раціоналізаторськими пропозиціями», проводити загальні експертизи, обговорення винаходів і вдосконалень [17, с. 38-39]. Членів ІТС починаючи з середини 20-х рр. долучали до розробки методичних засад роботи виробничих нарад, вирішення питань підвищення ефективності діяльності цих установ. Утім, зважаючи на те, що робота інженерно-технічних працівників у виробничих нарадах не оплачувалася, вони доволі часто задовольнялися суто формальним відвідуванням їх засідань, до чого фахівців примушували профспілкові функціонери. Також активісти інженерно-технічних секцій брали участь у роботі виробничих комісій. Питання, які висувалися на розгляд виробничих комісій, перед цим піддавалися обговоренню всередині ІТС [18, арк. 163, 167, 191-192, 229].

В умовах розгортання форсованої індустріалізації нагальною була потреба у стимулюванні праці інженерно-технічного персоналу. Особливо актуальним це стало на початку 30-х рр., коли відбуваються зміни у преміюванні інженерно-технічних працівників: тепер їх винагороджують не за індивідуальні результати, а за загальні результати трудового колективу підприємства. Внаслідок цього відбувається зниження трудової активності фахівців, посилюється їх байдужість до інтенсифікації виробництва. Не бажаючи налагодити ефективну систему матеріального стимулювання інженерно-технічних працівників, компартійна влада змушувала їх працювати, використовуючи методи залякування та моральне стимулювання [19, с. 45].

Профспілки змушували ІТС включитися у кампанії, що супроводжували індустріалізацію, зокрема, у процес виробничого змагання, у розгортання ударницького руху. Змагання декларувалося секційним керівництвом як досягнення максимально можливого «свідомого ставлення до роботи» [12, арк. 30]. Участь у виробничому змаганні таким чином виявлялася своєрідною «перевіркою» на лояльність виробничої інтелігенції до більшовицького режиму. Особливо це давалося взнаки після сумнозвісної «шахтинської справи» та низки інших репресій проти фахівців. Щоб вижити, останні часто проти своєї волі були змушені брати участь в кампаніях, покликаних довести ефективність політики правлячого режиму. Так, станом на 1930 р. близько половини інженерно-технічних працівників УСРР проголосили себе ударниками [20, с. 21].

Були створені окремі «ударні бригади інженерно-технічних працівників». Зазвичай такі бригади організовувалися на цеховому рівні. Залучаючи інженерно-технічні секції до розгортання на виробництві ударницького руху професійні спілки акцентували увагу на необхідності максимальної активізації діяльності ударних бригад, які формувалися з числа фахівців, на підприємствах вугільної та металургійної промисловості, функціонування яких було пріоритетним у рамках політики форсованої індустріалізації [12, арк. 83].

Активізація участі членів ІТС у процесах виробничого змагання й ударництва, які супроводжувалися розгортанням на виробництві масового винахідницького та раціоналізаторського руху має місце на межі 20-х-30-х рр. У цей час інженерно-технічні секції інтенсивно залучалися профспілками до участі у «соціалістичному змаганні за зниження собівартості продукції». За участю ІТС на початку 30-х рр. на теренах УСРР проводилися загальнозаводські конференції, присвячені питанням виробничого змагання. Змагання велося як між окремими ІТС, так і всередині секції. Набула поширення бригадна форма змагання між ІТС, яка передбачала змагання між останніми всередині підприємства [21, арк. 135, 463].

Формально участь виробничої інтелігенції у позаекономічних формах стимулювання праці була високою. На початку 30-х рр. близько 60% інженерно-технічних працівників Української РСР було охоплено виробничим змаганням, 11% фахівців були задіяні у технічному керівництві робітничими ударними бригадами. У цей час лише на Дніпробуді з-поміж 2350 інженерно-технічних працівників за офіційними статистичними даними налічувалося 1900 ударників, 1 тис. із яких, у свою чергу, здійснювали технічне керівництво ударними бригадами [22, с. 124]. На окремих підприємствах коксохімічної промисловості, згідно офіційних декларацій профспілкового керівництва, 100 % членів ІТС було охоплено виробничим змаганням [23, с. 41]. Утім, кількісні показники явно не відповідали якісним. Очевидно, що переважна більшість цих досягнень були лише «на папері», що характерно загалом для кампаній із позаекономічного стимулювання праці впродовж міжвоєнної доби.

Профспілкові діячі часто звинувачували ІТС в тому, що останні не брали активної участі у виробничому змаганні. Секції, у свою чергу, імітували активність, втім, не підкріплену конкретною діяльністю, а зведену переважно до гучних декларацій. Часто ІТС використовували тиск на своїх членів. Наприклад, перед інженерно-технічними працівниками ставився ультиматум: або участь у змаганні, або виключення із секції. Останнє ж передбачало позбавлення фахівців різного роду пільг, соціальної допомоги, до того ж, воно свідчило компартійній владі про їх «неблагонадійність», що у 1930-х рр. несло у собі смертельну загрозу.

Загалом, запровадження виробничого змагання й ударництва в сфері діяльності технічної інтелігенції, тобто у сфері розумової праці, явно було невиправданим, зважаючи на специфіку цієї діяльності. Якщо робітники принаймні мали конкретні виробничі показники, яких повинні були досягнути, то для інженерно-технічних працівників вироблення таких показників було проблематичним. Для ІТС не було на належному рівні визначено показники, за якими велося «соцзмагання». Внаслідок цього у середовищі інженерно-технічної інтелігенції набуло поширення явище «псевдоударництва» [24, арк. 90].

Окрім участі у виробничому змаганні, інженерно-технічні фахівці на початку 30-х рр. брали участь у створенні та функціонуванні госпрозрахункових бригад. Членством в останніх мали бути охоплені всі інженерно-технічні працівники, що знову ж таки породжувало численні «приписки» [25, арк. 12]. Це унеможливлює визначення реального ефекту від діяльності таких бригад.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що комуністичний режим розглядав громадські об'єднання виробничої інтелігенції насамперед як знаряддя реалізації державної промислової політики. Також вони виступали інструментом забезпечення тотального контролю компартійної влади над виробничої інтелігенцією. Для полегшення контролю над вищевказаними об'єднаннями компартійна влада допускала існування лише тих з них, які мали централізовану організаційну структуру. Остання передбачала зосередження максимуму повноважень у керівних виконавчих органах і формалізацію ролі представницьких органів - з'їздів і делегатських зборів. Умови членства у громадських об'єднаннях виробничої інтелігенції були спрямовані на недопущення до лав останніх «класово ворожих елементів», що, у свою чергу, мало наслідком забезпечення тотального контролю за виробничою інтелігенцією. У таких умовах реальні громадські ініціативи не могли бути реалізовані. Громадські об'єднання виробничої інтелігенції фактично керувалися компартійними та профспілковими функціонерами, спрямовуючи свою діяльність у потрібне правлячому режиму русло. Їхня роль була зведена комуністичним режимом до вирішення поточних господарських завдань, при цьому вони функціонували як допоміжні інституції профспілок та органів управління промисловістю.

1. Касьянов Г.В. Діяльність інженерно-технічних секцій профспілок України по підвищенню трудової та суспільно-політичної активності інтелігенції (1926-1935 рр.) / Г.В. Касьянов // Український історичний журнал. 1987. № 9. С. 75-83.

2. Беженцев Ю. И. Научно-техническая интеллигенция на Украине в 1920-1930-е годы / Ю.И. Неженцев. К.: Наукова думка, 1992. 56 с.

3. Свистович С. М. Громадський вимір соціалістичного експерименту в Україні (20-30 рр. XX ст.) / С.М. Свистович. К.: Варта, 2007. 568 с.

4. Гнітько С. П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті - на початку 1930-х років: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / С.П. Гнітько; Інститут історії України НЄН України. К., 1996. 25 с.

5. Коляструк О. А. Інтелігенція УСРР в 1920-ті роки: повсякденне життя / О.Є. Коляструк. Харків: Раритети України, 2010. 386 с.

6. Вестник профдвижения Украины. 1927. № 21. 208 с.

7. Угаров Ф. Всеукраинский и Всесоюзный съезды профсоюзов / Ф. Угаров. Харьков: Издание ВУСПС и издательства Пролетарий, 1924. 82 с.

8. Касьянов Г. В. Про діяльність науково-технічних секцій профспілок України (1935-1937 рр.) / Г.В. Касьянов // Український історичний журнал. 1985. № 10. С. 75-80.

9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДЄВО України), ф. 2605, оп. 1, спр. 16. 15 арк.

10. ЦДЄВО України, ф. 2344, оп. 1, спр. 46. 110 арк.

11. ЦДЄВО України, ф. 2344, оп. 1, спр. 1. 86 арк.

12. ЦДЄВО України. Ф. 2605, оп. 2, спр. 1013. 219 арк.

13. Журба М. А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об'єднань українського села (20-30 рр. XX ст.) / М.Є. Журба. К.: Науковий світ, 2002. 499 с.

14. Сборник инструкций и положений. Свердловск: Издание Уралпрофсовета, 1926. 176 с.

15. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 2, спр. 432. 104 арк.

16. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 2, стр. 266. 64 арк.

17. Как организовать работу производственных совещаний. М.: Труд и книга, 1927. 62 с.

18. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 1, спр. 1186. 235 арк.

19. Материалы к отчету ВЦСПС IX съезду профсоюзов. М.: Профиздат, 1932. 225 с.

20. Шверник Н. М. Завдання профспілок у реконструктивний період / Н.М. Шверник. Харків: Видавництво ВУРПС «Український робітник», 1930. 112 с.

21. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 2, спр. 810. 470 арк.

22. Ткачова Л. І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму / Л.І. Ткачова. К.: Наукова думка, 1985. 191 с.

23. Отчет Центрального Комитета профсоюза рабочих коксохимической промышленности I съезду. За период с 16.X.1934 г. по 20.VII.1937 г. Сталино: Издание президиума ЦК союза коксохимиков, 1937. 55 с.

24. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 3, спр. 1525. 212 арк.

25. ЦДАВО України, ф. 2605, oa 3, спр. 1532. 48 арк.

Размещено на Allbest.ru