Кобзарський епос як складова української музичної народної творчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кобзарський епос як складова української музичної народної творчості

Марта Шевченко

Упродовж тисячоліть кожен народ творив своє мистецтво, найкращі взірці якого поповнювали скарбницю світової культури. Одним з таких українських культурних явищ, яке збагатило світову мистецьку скарбницю, є кобзарство, що, увібравши різні елементи фольклору, відображає традиції, характер, дух нації - уособлює національну ідентичність, створює обличчя народу.

Наукове вивчення українського музичного фольклору розпочалося на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. Основна заслуга у вивченні фольклору належить музикознавцям, композиторам-збирачам музичного фольклору Хоткевич Г. [7], Ємець В. [2], Ваврик О. [1], Лисенко М. [6], Колесса Ф. [3], Яворницький Д. [10].

Мета - розглянути становлення та розвиток діяльності кобзарства як складової частини історичної цінності усної народної музичної творчості.

Думи - національний епос українського народу, одне з визначальних його духовних надбань, що є своєрідним літописом самовідданої боротьби нашого народу проти іноземних поневолювачів, за соціально-національну справедливість.

За тематикою й сюжетом більш давні думи можна класифікувати так: думи про боротьбу з татарами й турками; думи про боротьбу за соціально-національну справедливість; побутові думи повчально-моралізаторського змісту.

Початки кобзарського мистецтва сягають глибоких шарів слов'янської культури. Попередниками кобзарів були професійні співці-музиканти, про це дізнаємося із епізодів величних літературно-епічних пам'яток Київської Русі «Лаврентіївського» літопису, «Літопису Руського» (1201), Київського літопису (1137), Галицько-Волинського літопису (1241) [1, c. 9].

Досліджуючи історію кобзарського мистецтва доби Київської Русі, Гнат Хоткевич підкреслював, що «...генеалогічне дерево кобзарів-бандуристів дуже високе. І що прямий попередник - се «віщий Боян», «соловій старого времені». З Київського літопису дізнаємося співця Мануїла, а з Галицько-Волинського - про співця Митуса, що служив князеві Данилу [1, c. 9]. У поемі ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім» співець Боян, ім'я якого походить від слова «обаятель», тобто той, хто «проказує або оспівує заклинання».

«Віщими», «пророчими» здібностями наділяли люди мандрівних українських кобзарів і лірників у ХІХ-ХХ. З давнім віщунством зв'язок співоцтва був безперервним, про що в народній уяві збереглося чимало свідчень. «Кобзар по всьому світу вештається і долю співає», ? говориться в народній приказці. А в лірницькій псалмі про Лазаря співається: «Нехай би я промеж ними хоть пророковав, // От Господа Бога пророчества ізвіщав, // Уже б я сребло, злото на церкви давав, // І нищих, убогих добром наділяв, // Душі своїй царства вже б я вготовляв» [8. c. 82-83].

Майже із часів середньовіччя українське кобзарство зберегло свою національно-духовну традицію. За нею кобзарювання розпочиналося на Трійцю, а закінчувалося на Покрову. Кобзарі в старі часи належали до якоїсь церкви. Мали там свою ікону. Як правило, як у козаків, так і в кобзарів такою іконою покровителькою був образ Покрови Пресвятої Богородиці. У думах і псалмах, які створювали й виконували кобзарі, розповідалося про морально-етичні проблеми, що залишалися незмінними й актуальними впродовж багатьох століть. Заздрість, гнів, несправедливість одвіку гризуть людські душі, а милосердя, чесність і стриманість ллються бальзамом на душевні рани.

У давнину сліпих кобзарів називали старцями. Первісно це слово означало «мудрець», згодом стало синонімом жебрака - розповідає археолог Микола Товкайло [5, c. 8].

За сторіччя нескінченних воєн, ареною яких була Україна, співоцький прошарок поповнювався за рахунок осліплених у боях чи в полоні козаків. У записах етнографів збереглися відомості про Грицька Кобзаря з Іржавця, Андрія Бурсака з Костянтинограда, Гната Рогозянського з Харківщини. У народних думах оспівувалися скалічені в бусурманському полоні козаки Степан Погрібняк та Іван Копильченко, які після втрати зору стали кобзарями. Прихід до кобзарства вишколених у боях колишніх вояків, безумовно, накладав відбиток на самоорганізацію та духовні засади світогляду «сліпецької братії».

У період середньовіччя сформувалася окрема субкультура «калік перехожих» зі своїми статутами, отаманами, нормами поведінки й особливим різновидом співу на біблійні теми. Починаючи із ХVІ ст., під впливом запорозького козацтва формується новий етап розвитку «старцівського співоцтва». Скріплюється зв'язок із церквою та біляцерковними інститутами ? школами, шпиталями, притулками, що формально узаконювало статут кобзарських цехів і сприяло формуванню релігійної частини співоцького репертуару (псалми, канти). Цей період характеризувався розвитком співоцьких цехових об'єднань, збереженням епічного й релігійного репертуару. «Згідно з кобзарськими переказами, ? читаємо в К.Черемського, ? у серпні 1775 року поблизу Переяслава відбулася так звана «дванадцятиотча» нарада незрячих співців, де були прийняті дванадцять «Вустинських статутів» ? звід неписаних законів, світоглядних норм, правил поведінки і репертуару кобзарів, лірників і стихівничих» [8, c. 98]. Затвердених співоцьких законів незрячі сліпці дотримувалися до кінця 20-х років ХХ століття.

Усвідомлюючи суспільну силу кобзарського співу, 1870 року царський уряд заборонив кобзарювання й так зване «жебрацтво». Спогади про переслідування з боку влади залишили багато відомих кобзарів: О. Вересай, О. Барь, М. Кравченко, Г. Гончаренко, П. Древченко, С. Пасюга, П. Ткаченко та ін. Намагаючись вижити в умовах дискримінації народні музиканти почали організовувати гурти, братства або «старечі цехи», які мали б хоч якось захистити кобзарів та їхнє мистецтво. Братство, наприклад незрячих співців, нагадувало «державу в державі» ? зі своїми звичаями та законами. За традицією кожен місцевий цех очолював цехмайстер. Важливим кобзарським символом були ікона та цехова корогва (із зображенням кобзи).

Загалом, незряче кобзарство ділиться на три періоди: період виникнення, яке пов'язане з давноязичною традиціцєю «старцівського» співу (до ХІІ ст.); період розвитку пов'язаний з паломницьким рухом «калік перехожих» (ХІІ-ХV ст.ст.); період маргіналізації - розвиток співоцьких цехових об'єднань, впливу урбанізації (ХІХ-поч. ХХ ст.), та період репресій і фізичного знищення (20-40 роки ХХ ст.)

Перші записи діяльності кобзарських братств знаходимо в літературі кінця ХІХ ? початку ХХ століття, а також відомості про діяльність професійних ремісничих музичних цехів. Зокрема, у містах, що мали магдебурзьке право.

Музичні цехи виникли на Правобережжі: у 1578р. у Кам'янці-Подільському, у 1580р. - у Львові, у 1614р. - у Степані на Волині, у 1677 - у Києві. На Лівобережжі: у 1662р. - у Полтаві, у 1686р. - у Прилуках, у 1734р. - у Чернігові, у 1780 - у Харкові [1, c. 25].

Як писав В. Ємець у ХVІІ-ХVІІІ ст. «...не було такої хати, чи простої, чи козацької, чи то шляхоцької, чи ба навіть гетьманської де б не бреніла кобза». Під час різних урочистостей у гетьманських резиденціях, старшинських маєтках виступали бандуристи. Володіли грою на бандурі гетьман Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Семен Палій. Є документ, що І. Мазепа мав власний інструмент, на якому складав пісні й думи. Він є автором таких пісенних творів, як «Пісня про чайку», «Не маш любви, не маш згоди», «Всі спокою щиро прагнуть» [1, c. 15]. У складі полкової музики Війська Запорозького були кобзарі-бандуристи, які навіть оплачувались.

Професіоналізація творчості українських етнічних співців посилювалась у період перенесення ролі Запорозької Січі. 27 вересня 1652 р. Б. Хмельницьким видав універсал про утворення музикантського цеху на Січі. Там існувала школа, у якій для всебічного розвитку, крім письма й читання, навчали церковного співу та грі на різних інструментах. На території Запорозької Січі існувала капела козаків-бандуристів [1, c. 17], які, отримавши тяжкі поранення, залишалися кобзарями. Власне, вони були головними носіями оповідань про героїчні подвиги козаків «Кобзар - хоронитель заповітних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених. Часом визволитель невільників з полону. Часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів чудових молодців»,? писав Д. Яворницький [10, c. 178].

Сам факт участі народних співців у військових походах засвідчує Коденська судова книга 1770 р., де мовиться про страту за участь у гайдамацькому повстанні Прокопа Скряги, його зятя Михайла Сокового й Василя Варченка.

Говорячи про спеціальні школи, які існували на Січі, і де, крім письма та читання навчалися гри на різних інструментах, тут готували також музик для полкових оркестрів.

Слід підкреслити, що кобза, бандура займала осібне місце не тільки в козацьких полкових оркестрах. Кобза та бандура були основними інструментами й придворних музикантів, так званих «двірських співців», мистецькими послугами яких користувалися ще в часи Київської Русі.

Мистецтво «двірських співців» було досить вишукане, що вимагало тривалого професійного навчання й особливих якостей виконавця. «Двірські співці» володіли мистецтвом імпровізованого складання славильних творів ? «славнів». Згодом їх репертуар поповнився розважальними піснями й танцями.

Особливо високою пошаною «двірські сліпці» користувалися в Україні серед російського дворянства. Після зруйнування козацької Січі, зрозуміло. Це у свою чергу, привело до запровадження в Україні музичних навчальних закладів. Так, у Глухові 1738 р. була заснована школа півчих, де обдаровані діти навчалися співу та грі на гуслях і бандурі.

Важливе місце посідає у школах посідала нотна форма навчання [8, c. 130]. Крім запорізької музичної школи, тобто глухівської, навчання гри набандурі та гуслях проводилося також у Києво-Могилянській академії й у кількох регіональних колегіумах.

Слід відмітити, що високою пошаною «двірські сліпці» користувалися не тільки серед російського дворянства.

У хроніках зафіксовано ряд імен придворних музикантів-бандуристів, яких зусиллям дослідників, таких як Г. Хоткевич, В. Ємець, О. Ваврик, повернуто із забуття. Це ? Рафал Тарашко (1441 р.); Чурило - придворний музикант Жигмона І (польського короля (1498 р.); Веселовський, Нечай, Волошин -віртуози польського короля Яна ІІІ; Стечко - служив при дворі литовсько-князівського двору Ягеллонів; бандурист-віртуоз Войташко Длугорай і Шумський зі Львова служили при дворі Яна Собеського; співець-кобзар Андрій служив при дворі турецького воєводи С. Гаштольда (1547 р.); князь Самійло Корецький за часів Сігізмунда ІІІ грав на кобзі (1588-1632 ); кобзар Григорій Любисток - улюблений музикант цариці Єлисавети (отримав чин полковника і введений у дворянство); Семен Тарабанов служив при дворі імператриці Катерини І; кобзар Рихліївський на прзвисько «Бандурка» ? при київському губернаторові (прибл. 1738 р.); бандурист Олексій Розумовський служив при царському дворі за що отримав графський титул [9, c. 63].

Зі встановленням в Україні радянської влади кобзарське мистецтво почало занепадати, а до кобзарів-музикантів застосовувалися різного роду репресії аж до їх фізичного винищення. У статті кандидата філософських наук Юрія Килимника «Правда розстріляних кобзарів», який посилається на дослідження М. Литвина «Як більшовики вибивали колом закобзарену психіку», сказано: «Спочатку більшовики влаштовували справжні лови на сліпих і немічних народних співців і розстрілювали їх на місці, без слідства і суду. ... їх надто багато було. Потім ЦК ВКП (б) видав постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов'язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару НКО» [4, c. 12]. Але це не принесло очікуваного результату. І режим вдається до методів силового приборкання, а саме - частину кобзарів, які не «запалямували» своєї біографії силоміць загнали до колгоспів, капел, ансамблів, квартетів для їхнього перевиховання. Інших сталіністи примушували творити «пісні» і «думи», які звеличували б радянську дійсність... Але більшість кобзарів на це не погодились і продовжували співати «невольничі плачі». У результаті, «кобзарів, а серед них було чимало незрячих під приводом поїздки на З'їзд народних співців СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили у вагони і відвезли на ст. Козача Лопань, неподалік Харкова. Тут їх пізно увечері вивели з вагонів і повели до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочали розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд» [4, c, 12].

Убієнних налічувалося понад 200 осіб. «Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія, і ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті» [4, c. 12], ? читаємо в книжці спогадів білоемігранта Шостаковича, що вийшла 1939 року в Лондоні.

Трагедія під Харковом сталась у середині 1930-х років. Вона лягла в основу створення вже в незалежній Україні 2013 року художньої кінострічки «Поводир, або Квіти мають очі» (режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук, художник Сергій Якутович).

Українська пісенна творчість і, зокрема, творчість кобзарська постійно вабила своєю немеркнучою художньою красою й завжди володіла могутньою здатністю окрилювати поривання, надихати, овівати радістю, множити сили в боротьбі. Допомагала пізнати себе та своє майбутнє. Учила й продовжує вчити любити рідну землю, гордитися нею й почувати себе на ній повноправним господарем.

Література

кобзарство музичний спадщина фольклор

1. Ваврик О. Кобзарські школи в Україні / Оксана Ваврик. - Тернопіль : Збруч, 2006. - 221 с.

2. Ємець В. У золоте 50-ти річчя на службі України. Про козаків-бандуристів / В. Ємець. - Голлівуд, 1961. - 381 с.

3. Колесса Ф. Мелодії українських народних думи / Філарет Колесса//. - К., 1969.

4. Килимник Ю. Правда про розстріляних кобзарів / Юрій Килимник // День. - 2013. - № 33?34. - 22?23 лют. - С. 12.

5. Лещенко Н. Кобзарська Трійця / Наталка Лещенко // Україна Молода. ? 2008. ? 11 черв. ? С. 8.

6. Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая / Микола Лисенко. - К., 1955.

7. Хоткевич Г. Два поворотні пункти в історії кобзарського мистецтва / Гнат Хоткевич // Музика масам. ? 1928. ? № 10-11.

8. Черемський К. Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури: наукове видання / Кость Черемський. ? Х.: - Вид-во «Атос», 2008, - 248 с.

9. Шеленко Т. Кобзарство - культурне явище національної ідентичності / Тетяна Шеленко // Проблеми педагогіки мистецтва. РВНЗ Кримський гуманітарний університет. - Ялта, 2008. - С. 60-67.

10. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків / Дмитро Яворницький. ? К.: Наук. думка, 1990. ? Т. І. ? 592 с.

Размещено на Allbest.ru