Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину (1956-1989 рр.)

18 травня 1978 р. В.Щербицький повідомляв ЦК КПРС, що приплив у Кримську область «громадян татарської національності» на постійне проживання істотно збільшився. Якщо в 1973 р. прибули 32 особи, то в 1977 р. -- 2975. Унаслідок цього чисельність небажаних мешканців досягла 10 тис., і близько третини з них проживали без прописки.

Заїзд татарського населення, що дедалі зростав, В.Щербицький уважав наслідком «підтримуваної з-за кордону підбурюючої діяльності так званих татарських автономістів, спрямованої на інспірування масового переїзду кримських татар з тим, щоб надалі висунути вимоги про надання їм автономії» Він визнавав, що заходи партійних, радянських, адміністративних органів республіки та місцевої влади щодо стримування масового переїзду татар у Крим на основі чинного законодавства малоефективні й не дають позитивних результатів. Далі В.Щербицький просив «як виняток» ухвалити постанову Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи щодо зміцнення паспортного режиму у Кримській області», що передбачала б такі обставини: по-перше, Кримська область мала статус прикордонної; по-друге, вона була місцем проведення важливих міжнародних політичних заходів з участю керівників партії та уряду; по-третє, на її території розміщувалися особливо режимні та військові об'єкти; по-четверте, область була «всесоюзною оздоровницею» з постійно зростаючим припливом на відпочинок іноземців.

Стосовно військових об'єктів -- усе зрозуміло, Севастополь являв собою закрите місто, до якого не так просто було потрапити звичайним радянським громадянам. Що саме являли собою «особливо режимні об'єкти», було зрозуміло без слів як В.Щербицькому, так і тим його колегам, котрі одержували цей документ. Щоб це зрозуміли всі інші, треба процитувати останній абзац підписаної 5 липня 1978 р. секретарем Кримського обкому КПУ В.Макаренком інформації про стан кримськотатарського національного руху:

«Особливі умови Кримської області, її становище як всесоюзної оздоровниці і прикордонної зони, яка відвідується великою кількістю іноземців, а також те, що Крим став місцем великих міжнародних зустрічей і відпочинку керівників партії та уряду, вимагає найшвидшого врегулювання і розв'язання питань, пов'язаних з проживанням тут осіб татарської національності».

В.Макаренко «розшифрував» «особливо режимні об'єкти»: керівники партії та уряду не бажали мати своїми сусідами кримських татар на півострові, який зробили місцем свого відпочинку.

У листі до ЦК КПРС від 18 травня 1978 р. В.Щербицький пропонував цілком конкретні «додаткові заходи»: визначити порядок адміністративного видалення органами внутрішніх справ осіб, які прибули у Крим у неорганізованому порядку на постійне мешкання без прописки, передбачаючи суворі заходи впливу на домовласників і квартиро-здавачів, які допускали проживання на своїй житлоплощі осіб без прописки й паспортів. 15 серпня Рада Міністрів ухвалила таку постанову навіть із заголовком, що пропонував перший секретар ЦК КПУ. У документі зазначалося:

«Особи, які прибули у Крим неорганізованим шляхом і мешкають без паспорта, за недійсними паспортами, без прописки або реєстрації, незважаючи на накладене на них адміністративне стягнення за порушення паспортних правил, за рішенням виконавчих комітетів міських, районних, районних у містах рад народних депутатів випроваджуються з області органами внутрішніх справ».

Постанова також передбачала стягнення для тих, хто давав притулок кримським татарам, котрі не мали прописки. Окрема вказівка МВС Узбекистану забороняла виписувати кримських татар із республіки.

Упродовж року після прийняття цього документа з Криму було депортовано близько 30 сімей. За перше півріччя 1979 р. до адміністративної відповідальності притягли власників будинків, які утримували без прописки кримських татар або ж продавали їм житло. На них було складено 185 адміністративних протоколів.

Норми урядової постанови від 15 серпня 1978 р. «Про додаткові заходи щодо зміцнення паспортного режиму у Кримській області» перебували у цілковитій суперечності з правом, але це не турбувало радянських очільників. Іх радувало те, що вдалося стримати потік кримських татар на Батьківщину. Голова КДБ УРСР С.Муха 10 вересня 1984 р. доповідав В.Щербицькому про результати цього стримування. На початок 1984 р. в УРСР проживали 18 466 кримських татар, у тому числі у Кримській області -- 9238, із них 22 непрописаних. Після запровадження постанови від 15 серпня було прописано 2237 осіб із числа учасників війни, нагороджених орденами й медалями, членів КПРС та інших лояльних щодо влади кримських татар. За цей же час із півострова виселили 597 кримських татар і членів їхніх сімей, котрі не мали прописки.

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов. Його попередники на цій найвищій у політичній структурі СРСР посаді вдавали, що у країні немає нерозв'язаних проблем. Останній Генсек мав мужність визнати необхідність реформ і зробив спробу переконати у цьому партійно-радянський апарат та суспільство. На початку «перебудовної» політики національні проблеми розглядалися у Кремлі як другорядні порівняно з соціальними й економічними. Винятком, однак, було кримськотатарське питання, котре довгі роки намагалися загнати у глухий кут.

Радянські дисиденти (О.Галич, П.Григоренко, Л.Копелєв, О.Некрич, А.Сахаров, Л.Чуковська) разом із відомими політичними й культурними діячами західного світу (К.Амері, Г.Белль, І.Пелікан) наполегливо домагалися звільнення з тюрем і таборів лідерів кримськотатарського руху. Міжнародна організація прав людини в Парижі, Міжнародна ліга прав людини в Нью-Йорку, «Міжнародна амністія» та інші знані у світі організації постійно вимагали від керівництва СРСР розв'язати головну проблему кримських татар: повернути їм Батьківщину. Національний центр кримських татар у США створив фонд «Кирим», котрий ставив за мету «контролювати інформацію про становище кримських татар та інших релігійно-етнічних груп населення Криму, оприлюднювати факти політичних, адміністративних репресій проти учасників кримськотатарського національного руху, сприяти збереженню та розвитку матеріальної й духовної культури Криму». Солідні внески до фонду здійснювали люди доброї волі з багатьох країн. Активістка кримськотатарського руху Айше Сеїтмуратова після відбуття визначеного судом покарання виїхала в 1978 р. за кордон і розгорнула плідну просвітницьку роботу в ісламському світі, домагаючись консолідації зусиль багатьох країн щодо тиску на радянський уряд.

У квітні 1987 р. відбулася Всесоюзна нарада представників ініціативних груп кримськотатарського руху. У Ташкенті зібралися 105 делегатів з Узбекистану, Таджикистану, Казахстану, Краснодарського краю, України й Москви. На нараді узгодили тактику боротьби за повернення кримських татар на Батьківщину, сформували делегацію, яка повинна була домагатися зустрічі з М.Горбачовим. У місцях проживання кримських татар розпочався збір підписів під текстом звернення до нього (до липня 1987 р. їх уже було понад 30 тис.).

Повторно представники ініціативних груп зібралися в Ташкенті у середині червня 1987 р. На цій нараді утворили Центральну ініціативну групу, яка стала основним координатором кримськотатарського національного руху. Учасники наради звернулися до інженера Бекіра Умерова, котрий працював у станиці Кримській Краснодарського краю, із проханням припинити голодування, оголошене ним 18 травня з метою підтримати вимогу прийняття М.Горбачовим делегації кримських татар. Було прийнято рішення перейти до масових акцій непокори у випадку ігнорування владою цієї вимоги.

Представники від ініціативних груп у кількості до 1,5 тис. осіб з'їхалися в Москву зі своїми мандатами. Деяких з них 26 червня 1987 р. прийняли перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР П.Демічев і секретар

ЦК КПРС Г.Разумовський. Зустріч не задовольнила кримських татар: представники влади лише пообіцяли передати М.Горбачову їхні вимоги. 6 липня вони організували демонстрацію на Красній площі під транспарантами «Поверніть наш народ на Батьківщину!». Працівники КДБ і міліція відібрали транспаранти та розігнали демонстрацію. Тоді її учасники перемістилися на Стару площу під будівлю ЦК КПРС, де влаштували мітинг. П.Демічев погодився зустрітися з групою мітингарів, яку очолював Ф.Аблямітов, і пообіцяв упродовж місяця дати відповідь на вимоги кримських татар.

Якраз 6 липня 1987 р. було створено комісію для розгляду питань, порушених кримськими татарами, на чолі з головою Президії Верховної Ради СРСР А.Громиком. До її складу ввійшли перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, перший секретар ЦК Компартії Узбекистану І.Усманходжаєв, голова Ради Міністрів РРФСР В.Воротников, перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР П.Демічев, очільник КДБ СРСР В.Чебриков, а також А.Лук'янов, Г.Разумовський та О.Яковлев.

Боротьбу кримських татар за повернення на Батьківщину з розумінням сприймали представники радянської інтелігенції, які стали обличчям горбачовської «перебудови», забезпечуючи цій політиці міжнародне визнання. Є.Євтушенко писав у своїй заяві до Президії Верховної Ради СРСР: «Необхідно раз і назавжди припинити це антигуманне ставлення до повноправних членів нашого суспільства і дати їм жити і працювати там, де підказує серце та пам'ять серця». Б.Окуджава звертався до А.Громика з такими словами: «Неможливо далі відкладати вирішення долі кримських татар. Злочин минулих років проти долі кримських татар повинен бути названий, кваліфікований і припинений». Письменник А.Приставкін підтримав своїх колег у найбільш радикальний спосіб: «Повернення кримських татар у Крим та отримання власної автономії матимуть величезне значення для оздоровлення громадянської, політичної атмосфери в усій країні». Літератор, від 1965 р. головний редактор журналу «Дружба народов» С.Баруздін адресував на ім'я А.Громика добірку читацьких листів із приводу становища кримських татар, які підтверджували необхідність негайного розв'язання назрілої проблеми.

У відповідь ЦК КПРС підготував і 25 липня 1987 р. опублікував у центральних газетах «Известия» та «Правда» повідомлення ТАРС. Воно починалося з констатації фактів, які були у всіх на слуху -- звернень кримських татар у партійні й радянські органи з проханням переглянути законодавчі акти, що відносилися до ліквідації Кримської АРСР і депортації кримських татар з їхньої Батьківщини, а також з адресованих Президії Верховної Ради СРСР звернень діячів радянської культури з проханням відновити права кримських татар. Згадувалися, зокрема, прізвища С.Баруздіна, Є.Євтушенка, Б.Окуджави, А.Приставкіна.

У наступних кількох абзацах ішлося про організований гітлерівцями після окупації Криму мусульманський з'їзд у Сімферополі, на якому було сформовано кримськотатарський уряд, про створені цим урядом загони самооборони, про розгром партизанських баз, спалення селищ поблизу лісових масивів і знищення їхнього населення, що здійснювалося «за активної участі цих загонів». Наводилися результати каральних операцій, здійснювані знову таки «за активної участі цих формувань»: винищення 86 тис. мирних жителів Криму і 47 тис. військовополонених, депортація в Німеччину на примусові роботи 85 тис. громадян. Підкреслювалося, що знищувалися в основному росіяни, українці, євреї, греки й цигани. Наводився нібито конкретний факт: у радгоспі «Червоний» «злочинці з двох кримськотатарських батальйонів спорудили печі, в яких цілодобово спалювалися живі люди». Відтак «акули пера» з відділів ЦК КПРС робили висновок про те, що «від цих фактів важко відійти» й переходили до оцінки «рішення Державного комітету оборони про виселення татарського населення з Криму, котре, на жаль, торкнулося не тільки зрадників, а й було поширене на все кримськотатарське населення». Вибиваючи аргументи, якими володіли кримські татари, цекісти стверджували, що «в будь-якому випадку акт поголовного виселення кримськотатарського населення не є справедливим, тим більше, що тисячі кримських татар брали активну участь у бойових діях проти фашистських загарбників, були відзначені високими державними нагородами Радянського Союзу».

Радянська пропаганда завжди використовувала реальні факти й наближені до реальності експертні оцінки, які були цілком відсторонені у просторі та часі від пропагованої теми. Наведені в повідомленні ТАРС цифри розстріляних мирних жителів і військовополонених відповідали дійсності, наскільки це можна було встановити на підставі доступних джерел. Але якою мірою до цього були причетні кримські татари? Тут доказова база обмежувалася постійним повторенням безпідставного твердження про те, що до злочинів гітлерівців причетний кримськотатарський уряд і «створені ним військові формування».

Натомість на теренах Східної Європи нацисти не створювали національні держави з військовими формуваннями. Коли бандерівська ОУН зробила спробу поставити Берлін перед доконаним фактом декларуванням відновлення української державності, вона негайно перетворилася з корисного для держави ворога Й.Сталіна на ворога А.Гітлера. Починаючи з вересня 1941 р. бандерівців розстрілювали там, де знаходили.

Окрема розмова -- про Крим. Під час Першої світової війни про загарбання кримських субтропіків марив Е.Людендорф, а під час Другої А.Гітлер прагнув приєднати півострів до Великонімеччини від Балтики до Чорного моря, і у зв'язку з цим -- усі території між Кримом і Німеччиною. Про який «кримськотатарський уряд» в окупованому нацистами Криму могло йтися?! А щодо національної належності «зрадників» і звинувачення у зв'язку з цим усього народу, до якого вони належали, то з набагато більшими підставами можна було б обвинуватити росіян, а не кримських татар, адже чим були кілька батальйонів із кримськотатарським складом військовослужбовців порівняно з армією генерала А.Власова?!

У повідомленні ТАРС зазначалося, що 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала рішення державних органів відносно звинувачення всіх «громадян татарської національності», котрі проживали у Криму. Це відповідало істині. Проте тут же, через кому, проголошувалася цинічна брехня -- нібито цим указом було повністю відновлено їхні конституційні права.

Реакцію кримських татар на повідомлення ТАРС відбивало «Орієнтування щодо кримськотатарського питання», розіслане партійним комітетам після засідання секретаріату ЦК КПРС 31 липня 1987 р. Як пояснювали його автори, появу цього документа викликала необхідність «більш детально», ніж це робилося у пресі, проінформувати про події в Москві, «викликані діями так званих представників кримських татар». Повідомлялося, що у зв'язку зі зверненнями кримських татар у партійні й радянські органи з приводу їх повернення у Крим і відновлення автономії ЦК КПРС та уряд утворили авторитетну комісію на чолі з головою Президії Верховної Ради СРСР А.Громиком, котрий 27 липня «прийняв групу представників кримських татар і пообіцяв, що комісія вивчить їхні побажання та підготує відповідні пропозиції. Однак, як було підкреслено на цій зустрічі, якщо до представників кримських татар і кримськотатарського народу було виявлено максимум такту, поваги й турботи, то такої відповідальності бракувало деяким представникам, котрі обрали шлях нагнітання пристрастей і тиску на центральні органи з метою негайного задоволення прохань, а на практиці -- ультимативних вимог, підкріплених різними задирливими акціями, не сумісними з гідністю радянських людей, громадянськими обов'язками».

Риторика цієї заяви, в якій відчувалася вправна рука найбільш консервативної постаті в оточенні М.Горбачова -- А.Громика, не вселяла надії на те, що Державна комісія з проблем кримськотатарського народу принесе позитивний результат. Справді, в опублікованому у центральних газетах 9 червня 1988 р. звіті за перший рік її діяльності повідомлялося, що для утворення кримської автономії немає підстав. Комісія схвалила визначений Радою Міністрів СРСР «порядок проживання і прописки громадян, незалежно від їх національної належності, у Кримській області та інших курортних районах країни». Цей порядок дозволив, як повідомлялося у звіті, прописати і працевлаштувати на півострові за рік близько 2,5 тис. кримських татар. Водночас він надійно заблокував повернення кримськотатарського народу на свою Батьківщину.

Результати боротьби консерваторів і новаторів в оточенні М.Горбачова важко було передбачити. Тим часом кримські татари стежили за нею з особливою увагою, тому що життєва для них проблема повернення на Батьківщину прямо і безпосередньо залежала від лібералізації політичного режиму. Зібравшись на чергову зустріч 8 листопада 1988 р., представники ініціативних груп обговорили створений спільними зусиллями статут Організації кримськотатарського національного руху, який характеризував поточний момент у таких фразах:

«Ситуація, яка склалася з розв'язанням кримськотатарського питання в цілому, де вирішується питання про те, чи буде СРСР демократичною і правовою державою, що поважає політичні та громадянські права людей, національний суверенітет народів, їхню культуру, самобутність та вільний розвиток на їх національній території, чи знову повернеться до тоталітарної та терористичної системи правління, висуває перед активістами кримськотатарського національного руху необхідність переходу до більш організованих форм політичної боротьби за свої національні права і демократію».

Здійснена М.Горбачовим із подачі О.Яковлева конституційна реформа 1988 р. була останнім елементом «революції згори», що перетворювала радянський політичний режим із диктаторського на демократичний. Одночасно вона стала необхідною передумовою для розгортання «революції знизу», у ході котрої становище кримськотатарського народу радикально змінювалося.

1988-й рік відзначився зростаючими масштабами боротьби депортованого народу саме у Криму. Місцева влада вже не наважувалася забороняти маніфестації кримських татар, як це робила раніше.

23-24 квітня в Узбекистані відбулася IV Всесоюзна нарада представників ініціативних груп кримськотатарського руху, в якій узяли участь 112 делегатів із республік Середньої Азії, Краснодарського краю, Херсонської області, Москви та Криму. У доповіді «Національний рух кримських татар сьогодні» М.Джемілєв узагальнив досвід боротьби в перші роки «перебудови» і зробив висновок, що після московських акцій червня -- серпня 1987 р. тактика цієї боротьби змінилася:

«Якщо раніше на першому плані була петиційна робота, тобто складання різних звітів і петицій, збір підписів і поїздки делегацій до Москви по відповідь, то тепер, поряд із петиційною роботою, великою мірою наші співвітчизники почали вдаватися до публічних мітингів і демонстрацій, які стали можливими в умовах оголошеного курсу на демократизацію та гласність».

На V Всесоюзній нараді представників ініціативних груп, яка відбулася у квітні -- травні 1989 р. в Янгіюлі, було ухвалено створити громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). її головою став М.Джемілєв.

12 липня 1989 р. було утворено нову комісію з проблем кримськотатарського народу під головуванням секретаря ВЦРПС Г.Янаєва. Судячи з усього, вона створювалася за випробуваною радянською традицією щоб уповільнити розгляд проблеми по суті тими органами влади, які мали повноваження розв'язувати її.

Улітку 1989 р. у перенаселеній Ферганській долині сталися заворушення на ґрунті використання землі та зрошувальних систем, які набули характеру міжнаціонального конфлікту. Будинки багатьох кримських татар було спалено, їхнє майно розграбовано. Це прискорило прибуття біженців у Крим без дозволу властей і без сподівання на допомогу з боку держави.

Як підкреслювалося у заяві кримськотатарських активістів, обласне й районне начальство Криму зустрічало прибульців із відвертою неприязню та ворожістю. Органи влади використовували негласну антиконституційну постанову Ради Міністрів СРСР від 24 грудня 1987 р., в якій говорилося: «В інтересах громадського порядку і здоров'я населення встановити як тимчасовий захід, що в населених пунктах Кримської області та Краснодарського краю, перерахованих у переліку, що додається, не підлягають прописці громадяни, які прибули на постійне проживання». Заборона прописки нібито поширювалася на всіх «радянських громадян», оскільки їх національність у цьому нормативному акті не позначалася. Однак громадяни російської або української національності не зустрічали будь-яких утруднень із державною фіксацією нового місця проживання. У переліку значилися міста Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Сімферополь, Феодосія та Ялта, а також населені пункти районів: Бахчисарайського, Ленінського, Роздольненського, Сімферопольського, Судацького, Чорноморського. В умовах, що склалися, багато сімей кримських татар були змушені самовільно зайняти землі, що пустували, і почати будівництво житла. Проте лише в Бахчисарайському районі виявили розуміння ситуації й рішенням голови райвиконкому О.Таряника кримським татарам виділили під індивідуальну забудову близько 300 земельних ділянок у розмірах до 0,06 га на сім'ю. У решті районів місцева влада продемонструвала іншу поведінку. Учасники обласної наради активістів ОКНР попередили: «Практика показує, що стриманість і довготерпіння кримських татар лише заохочує владу на нові безчинства. Уся повнота моральної і правової відповідальності за можливі наслідки у випадку повторення нападів карателів на мирних громадян цілком покладається на вище партійне й радянське керівництво Криму, Києва та Кремля».

Солідарність із кримськими татарами продемонстрували активісти національно-демократичних рухів, які тоді почали набирати силу. Так, 8-10 вересня 1989 р. в Києві пройшов установчий з'їзд Народного руху України за перебудову. В останній день його роботи було схвалено заяву «На підтримку прагнень кримськотатарського народу», в якій підкреслювалося: «Найсвідоміші сини і доньки України зазнавали всіляких утисків та нагінок за підтримку законних прагнень кримськотатарського народу повернутися на свою Батьківщину й відновити свої національно-культурні та територіальні права». До всіх громадян України Народний рух звернувся із закликом допомогти кримським татарам відродити свою автономію, культуру, освітню мережу, державність.

Розгляд давно назрілого питання про депортовані народи відбувся на другій сесії Верховної Ради СРСР у листопаді 1989 р. Парламент ухвалив «Декларацію про цілковиту політичну реабілітацію народів, підданих насильницькому переселенню». Текст її складався з шести абзаців. Процитуємо чотири останніх:

«Варварськими акціями сталінського режиму було виселення в роки Другої світової війни з рідних місць балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, німців, турків-месхетинців, чеченців. Політика насильницького переселення відбилась на долі корейців, греків, курдів та інших народів.

Верховна Рада СРСР беззастережно засуджує практику насильницького переселення цілих народів як найтяжчий злочин, що суперечить основам міжнародного права, гуманістичній природі соціалістичного ладу.

Верховна Рада СРСР гарантує, що зневажання прав людини і норм гуманності на державному рівні більше ніколи не повториться в нашій країні.

Верховна Рада СРСР вважає за потрібне вжити необхідних законодавчих заходів для безумовного поновлення прав усіх радянських народів, яких було піддано репресіям».

Декларація була не більше, ніж проголошенням намірів. Але саме вона стала рубіконом у тривалій боротьбі кримськотатарського народу за повернення на історичну Батьківщину. У ситуації «революції знизу», що розгорталася, керівництво СРСР не могло більше опиратися волі депортованого корінного народу Криму. Перспектива повернення його додому стала цілком реальною. Але саме тоді розпочався період глибокої економічної й політичної кризи, у ході якої радянська імперія розпалася. Тому суто практично це повернення виявилося для кримських татар надзвичайно складним завданням.

У листопаді 1989 р. Рада Міністрів УРСР доручила Кримському облвиконкому приступити до реалізації його рекомендацій щодо кримськотатарського народу. 23 листопада облвиконком схвалив рішення «Про розселення громадян кримськотатарської національності, що прибувають у Крим на постійне проживання в 1989--1990 рр.», в якому зобов'язався представити на розгляд основні положення комплексної державної програми переселення кримських татар. Було вирішено надавати пріоритет саме комплексному розселенню, із будівництвом у перспективі шкіл, дошкільних установ, клубів, бібліотек тощо. Рекомендувалося при розв'язанні питання про місце проживання брати до уваги проживання до виселення в 1944 р. Міським і районним виконкомам рад доручалося здійснити інвентаризацію вільних від забудови територій у населених пунктах для розміщення житла й необхідних об'єктів соцкультпобуту. Із метою збереження резервної території всесоюзних оздоровниць не допускалося розселення та зведення індивідуальних будинків у трикілометровій зоні узбережжя Чорного й Азовського морів.

Через два тижні після оприлюднення декларації Верховної Ради СРСР озвалася й комісія з проблем кримськотатарського народу Г.Янаєва, яку впродовж попередніх чотирьох місяців критикували за бездіяльність. Насправді вона проводила підготовчу роботу, обумовлену, мабуть, тим, що в її складі перебували громадські діячі, у тому числі кримськотатарського походження, котрі були життєво зацікавленими в позитивному результаті своєї праці. Члени комісії виїжджали в місця розселення кримськотатарського народу -- Кримську область, Краснодарський край, Узбекистан, Таджикистан, зустрічалися з місцевим партійно-радянським керівництвом, проводили збори з представниками кримськотатарського народу та населенням.

Висновки і пропозиції комісії випливали не стільки з результатів власної роботи, скільки визначалися позицією керівних кіл країни після появи декларації про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав. Саме через це комісія Г.Янаєва не погодилася з основним висновком попередньої комісії А.Громика, яка не знаходила підстав для відновлення Кримської АРСР і повернення народу на історичну Батьківщину у зв'язку з тим, що за повоєнний період на півострові відбулися істотні демографічні зміни. Визнаючи напружену ситуацію із забезпеченням житлом (на черзі -- 150 тис. осіб), іншими об'єктами соціально-культурного призначення, обмеженими можливостями водой енергопостачання, наявність проблем зі працевлаштуванням населення, яке прибувало, екологічні питання, комісія, проте, зробила інший висновок: ці причини не можуть розглядатися як підстава для відмови у відновленні справедливості щодо кримськотатарського народу.

Комісія констатувала, що ті кримські татари, які вже повернулися (понад 50 тис.), переселялися частково за оргнабором, але в основному -- шляхом купівлі будинків у місцевих жителів. В умовах падіння цін на житло у Середній Азії та їх різкого зростання у Криму можливості для придбання житла мав порівняно вузький прошарок народу. Робітники, службовці, основна частина інтелігенції, як підкреслювалося у висновках комісії, не володіли достатніми сумами та не могли одержати житло у Криму за обміном квартирами. Комісія рекомендувала розв'язувати проблему організованого повернення кримських татар у рамках централізованої державної програми у трьох взаємодоповнюючих формах:

-- державне повернення за розробленим графіком зі врахуванням індивідуальних особливостей та з одночасним розв'язанням питань розвитку виробничої сфери, житла, соцкультпобуту, інфраструктури;

— індивідуальне повернення, коли держава звільняється від необхідності надавати житлову площу, яку переселенці набувають за власний рахунок або шляхом будівництва особистого чи кооперативного житла, або ж через обмін;

— групове повернення, засноване на таких формах господарських відносин, як оренда, сімейний підряд, кооперативи тощо; головним завданням буде будівництво або реконструкція селищ силами тих, хто повертається, включаючи елементи соцкультпобуту (дитячі садочки, клуби, заклади торгівлі), підсобні господарства або продиктовані потребами місцевості промисли й виробництва.

Комісія керувалася у своїх планах і пропозиціях тим, що у ході зустрічей у Краснодарському краї, Узбекистані, Таджикистані, Кримській області представники партійно-радянських органів висловлювали розуміння суті справи й необхідність її розв'язання, а також готовність надати фінансове, матеріально-технічне та політичне сприяння. У Середньоазіатському регіоні, як підкреслювалося, розв'язання кримськотатарської проблеми істотно зменшувало навантаження у соціальній сфері, звільняло робочі місця для незайнятого корінного населення.

Комісія пропонувала Раді Міністрів СРСР переглянути постанову від 24 грудня 1987 р. «Про обмеження прописки громадян у деяких населених пунктах Кримської області і Краснодарського краю», маючи на увазі зняття обмежень для кримських татар. Передбачалося розробити програми, спрямовані на відновлення кримськотатарської школи й навчальних закладів із навчанням рідною мовою, збирання, реставрацію, охорону і пропаганду музейних, архівних фондів, пам'яток мови, історії, археології, культури.

Окремим пунктом комісія формулювала вимогу відновлення автономії у Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі УРСР.

Виходячи з необхідності створення здорового морально-психологічного клімату, який сприяв би успішній реалізації державної програми, комісія вважала за потрібне здійснити вирішальний поворот «пропагандистської й політико-виховної роботи» в напрямі «об'єктивного висвітлення історії», у тому числі воєнного періоду.

Нарешті, комісія пропонувала центральним і місцевим засобам масової інформації передбачити систематичне об'єктивне висвітлення проблем кримськотатарського населення, публікації провідних учених країни, інтерв'ю за участю радянських працівників, юристів, представників кримських татар.

Матеріали комісій по радянським німцям і кримським татарам Верховна Рада СРСР розглянула 28 листопада 1989 р. на закритому засіданні, після чого ухвалила постанову «Про висновки і пропозиції з проблем радянських німців та кримськотатарського народу». Документ за підписом М.Горбачова був коротким і рішучим: погодитися з висновками та пропозиціями комісій; доручити уряду створити державні комісії для розв'язання практичних питань, пов'язаних із відновленням прав обох народів; доручити Комісії Ради

Національностей із національної політики й міжнаціональних відносин тримати цю роботу під постійним контролем.

Упродовж другої половини листопада та у грудні 1989 р. в УРСР працювала створена постановою республіканського уряду робоча група з проблем повернення та облаштування кримських татар у складі відповідальних осіб із багатьох міністерств і відомств. В основу розрахунків було покладено дані про 330 тис. депортованих, яких вимагалося поселити у Криму. Розрахунки показували, що для такої кількості депортованих знадобиться 6 млн кв. м житла, потрібно буде створити 100 тис. робочих місць, увести в експлуатацію 75 шкіл, спорудити лікарні на 3700 ліжок. У плані заходів передбачалося також створення матеріальної бази комунального і шляхового господарства, електропостачання, транспорту, зв'язку. Загальні витрати мали скласти 4,5 млрд руб. за цінами 1984 р., тобто таку саму суму в доларовому еквіваленті.

Ці розрахунки Рада Міністрів УРСР передала в Москву. Розбиратися з ними повинна була третя державна комісія з проблем кримськотатарського народу, створена постановою Ради Міністрів СРСР 29 січня 1990 р. Очолив її заступник голови союзного уряду В.Догужієв, заступником став перший заступник голови Ради Міністрів УРСР А.Статінов. У складі комісії налічувалося 7 представників УРСР і 5 кримських татар (Рефат Алпазов, Риза Асанов, Ферид Зіядинов, Ахтем Типпа, Рефат Чубаров).

Перше засідання комісії відбулося 6 березня 1990 р. На ньому розглядався проект положення про державну комісію та встановлювався перелік її першочергових завдань. Кримськотатарські члени комісії повідомили, що не можуть погодитися з деякими формулюваннями проекту положення й поставили вимогу замінити термін «переселення» терміном «повернення», а замість слів «місця традиційного проживання» використати вираз «місця історичного проживання».

Комісія В.Догужієва представила рекомендації своєї робочої групи Раді Міністрів СРСР. Вони послужили підставою для прийняття 11 липня 1990 р. урядової постанови «Про першочергові заходи з вирішення питань, пов'язаних із поверненням кримських татар у Кримську область». Раді Міністрів УРСР і Кримській обласній раді народних депутатів пропонувалося розглянути питання про резервування земель у місцях розселення кримських татар, які поверталися на Батьківщину. Виконкоми місцевих рад Кримської області зобов'язували вжити додаткових заходів щодо своєчасного надання переселенцям в установленому порядку земельних ділянок. Рішення місцевих рад про відведення землі під житлове будівництво мали бути підставою для прописки. Міністерство торгівлі СРСР повинне було виділити Раді Міністрів УРСР для Криму додаткові ліміти на лісота будматеріали для спорудження житла кримським татарам. Формуючи план поставок дефіцитної продовольчої продукції Україною у централізований фонд на 1991 р., Держплан СРСР мав ураховувати збільшення механічного приросту населення у Кримській області. Для здійснення передбачених постановою заходів Рада Міністрів СРСР виділила на 1990--1991 рр. капітальні вкладення в обсязі 255 млн руб., у тому числі за рахунок коштів УРСР -- 24 млн, РРФСР 10 млн, Таджицької РСР 5 млн руб.

За даними Кримського облвиконкому, на 1 травня 1990 р. на півострові мешкали 83 116 кримських татар, зокрема 82 283 -- прописаних. Повернення депортованого народу на історичну Батьківщину наражалося на різноманітні та винахідливі перешкоди з боку центральних і місцевих властей, але досягнутий результат виявився вагомим.

Виконуючи директиви центру, Кримська обласна рада народних депутатів ухвалила 11 вересня 1990 р. постанову «Про основні принципи розселення кримських татар на території області». У документі вказувалося, що при розселенні понад 300-тисячної кількості кримських татар можна взяти до уваги попереднє проживання за наявності відповідних доказів -- документів або свідчень, які підтверджують депортацію конкретних осіб або їхніх родичів першої лінії. Після такого переконливого визнання історичних прав кримськотатарського народу на повернення постанова робила істотний виняток для Південного берега Криму (від Алушти до Судака), Севастополя, Бахчисарайського й Сімферопольського районів, «де склалися така щільність населення, соціальна інфраструктура, екологічна ситуація, які не дозволяють прийняти велику кількість населення». Тут обласна рада робила поступку тільки для «учасників Великої Вітчизняної війни, партизанського руху, деякої кількості фахівців, потрібних для обслуговування курорту, із числа кримських татар, які раніше проживали у цих регіонах»

Можливо, автори постанови навіть не здогадувалися, наскільки цинічно виглядає ця норма, але кримські татари одразу відчули щось принизливе для себе в такій постановці питання: принцип один, він справедливий і логічний, але на певній території з найбільш сприятливими природними умовами, звідки їхніх співвітчизників усіх до одного вигнали під час сталінської депортації, тепер дозволялося залишитися тільки окремим «фахівцям» із метою «обслуговування» населення, котре з'явилося на їхній території проживання.

Тим часом позачергова сесія Кримської обласної ради 12 листопада 1990 р. прийняла декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій призначила на 20 січня 1991 р. референдум серед кримчан щодо відновлення Кримської АРСР. Напередодні сесії, 8 листопада, керівництво Організації кримськотатарського національного руху на чолі зі М.Джемілєвим заявило, що референдум російськомовного населення, переселеного на півострів після депортації кримських татар, буде грубим зневажанням прав кримськотатарського народу й не матиме юридичної сили. Проте він відбувся у встановлені строки. Обласна рада сформулювала внесене на референдум запитання в такій формі: «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб'єкта Союзу РСР і учасника союзного договору?». Отже йшлося не про відновлення ліквідованої 1945 р. автономії, а про бажання облради бачити Крим суб'єктом СРСР та навіть учасником союзного договору, що автоматично заперечувало належність області Україні. Не йшлося про передачу півострова Росії, хоча такі пропозиції активно пропагувалися. Кримські депутати бажали отримати в рамках Радянського Союзу статус, рівноправний Україні й Росії.

Позитивно на винесене запитання відповіли 1343,9 тис. кримчан, які взяли участь у референдумі. Проти висловилися 81,3 тис. (5,64% від кількості тих, хто проголосував)Не очікуючи офіційної реакції вищих органів влади СРСР (хоч можна не сумніватися, що така реакція була неофіційно доведена до Києва) та не заслухавши делегацію центральної ради Організації кримськотатарського національного руху, яка терміново прибула у столицю УРСР, Верховна Рада на чолі з Л.Кравчуком 12 лютого 1991 р. ухвалила закон, яким у межах території Кримської області відновлювалася Кримська АРСР у складі УРСР. Б.Парахонський слушно вказав, що перетворення Криму з області на російськомовне напівдержавне утворення було наслідком компромісу інтересів політичних еліт Москви та Києва, однаково зацікавлених у протидії міграційному руху кримських татар. На додаток, утворення Кримської АРСР упереджувало ситуацію, коли після повернення кримські татари висунули б вимогу створення національно-територіальної автономії. Тобто автономію для російськомовного населення можна було розглядати як засіб зміцнення місцевої влади у запобіганні можливим «небажаним» для Москви та Києва наслідкам переселення кримських татар.

Тим часом кримські татари не сиділи, склавши руки. Вони давно переконалися, що, домагаючись повернення на Батьківщину, повинні розраховувати на власні сили. Центральна рада ОКНР у березні 1990 р. висунула ідею скликання першого після 1917 р. загальнонаціонального Курултаю та створила оргкомітет, який зайнявся його підготовкою. Курултай відкрився у Сімферополі 26 червня 1991 р. У його роботі взяли участь близько 300 делегатів із Криму та республік Середньої Азії, а як гості -- представники кримськотатарських організацій Туреччини, активісти Народного руху України й Української республіканської партії, деякі народні депутати СРСР та УРСР. З основною доповіддю на з'їзді виступив лідер Організації кримськотатарського національного руху М.Джемілєв.

28 червня 1991 р. Курултай опублікував Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ідентичну документам, оприлюдненим союзними й автономними республіками СРСР минулого року. У ній вказувалося, що реальний стан кримськотатарського народу підійшов до критичної межі, незважаючи на прийняту Верховною Радою СРСР 14 листопада 1989 р. декларацію про визнання «незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих насильницькому переселенню», і забезпечення їхніх прав. У ситуації, що склалася, Курултай представників кримськотатарського народу, будучи обраним демократичним шляхом на всій території СРСР, і виступаючи від імені всього кримськотатарського народу, проголосив утворення Меджлісу -- як вищого повноважного представницького органу. Меджліс мав діяти згідно з волею народу, висловленою Курултаєм. У своїй декларації Курултай проголошував п'ять принципів:

— Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він володіє правом на самовизначення. Політичне, економічне, духовне й культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в його суверенній національній державі.

— Відносини між кримськими татарами та національними й етнічними групами, що проживають у Криму, повинні будуватися на засадах взаємної поваги, визнання людських і громадянських прав та інтересів; має забезпечуватися суворе додержання політичних, економічних, культурних, релігійних та інших законних прав усіх людей, незалежно від етнічної належності.

— Кримська АРСР, відновлювана не як національно-територіальне утворення, розглядається як спроба юридичного закріплення результатів депортації кримських татар у 1944 р. і не визнається Курултаєм у такому вигляді.

— Земля та природні ресурси Криму, включаючи оздоровчо-рекреаційний потенціал, є основою національного багатства кримськотатарського народу і джерелом добробуту всіх жителів Криму. Вони не можуть використовуватися поза волею і згодою кримськотатарського народу.

— У випадку протидії державних органів або яких-небудь інших сторін досягненню цілей, проголошуваних Курултаєм і цією декларацією, Курултай доручає Меджлісу добиватися визнання за кримськими татарами статусу народу, який веде боротьбу за своє національне звільнення, і діяти згідно з цим статусом.

Російськомовне населення півострова зустріло «в багнети» декларацію II Курултаю. Не знайшла вона підтримки ані в Києві, ані в Москві. Завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ І.Мусієнко 2 липня 1991 р. звернувся до керівництва партії з пропозицією «засудити лінію ОКНР на національне протистояння, розгорнути пропагандистську роботу в місцях компактного проживання татар, роз'яснювати соціально-історичну та юридичну неспроможність вимог про створення в регіоні національної автономії кримських татар».

29 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про з'їзд (Курултай) представників кримських татар». Відзначивши, що на півострові вже проживають 135 тис. кримських татар, причому за останні півтора роки прибули понад 55 тис., вона стверджувала, що існують усі умови для

відродження й розвитку їхньої національної культури, створено національний музично-драматичний театр і бібліотеку, функціонує тижневий додаток до газети «Крымская правда». Передусім обґрунтовувалася теза про відродження й розвиток національної культури. Але тут-таки наводився промовистий факт: «близько 15 тис. учнів вивчають рідну мову». І це -- на громаду чисельністю у 135 тис. осіб! Верховна Рада заперечила спробу створення паралельної структури влади та управління з боку Курултаю й поставила вимогу, щоб Рада Міністрів Кримської АРСР «ужила практичних заходів для вдосконалення процесу повернення кримських татар». Можна тільки здогадуватися, що саме приховувалося за цими словами.

Через кілька днів після появи цієї постанови почалися дії -- відбувся напад на табір кримських татар у селищі Молодіжному Сімферопольського району. Місцеві партійні й адміністративні органи доставили російських робітників і колгоспників із двох десятків розташованих поблизу сіл, котрі вщент зруйнували близько 200 будованих жител. Міліція оточила місце погрому й не давала татарам можливості опиратися.

На Декларацію Курултаю прореагував і союзний уряд. 24 липня 1991 р. прем'єр-міністр СРСР В.Павлов підписав постанову Ради Міністрів СРСР «Про організоване повернення кримських татар у Кримську АРСР та гарантії щодо їх улаштування». Меджліс 10 серпня відповів таким чином: основна мета цієї постанови полягає в гальмуванні процесу повернення кримських татар на свою Батьківщину після проголошення незалежності керівництво України фактично не втручалося в боротьбу за владу між місцевою номенклатурою на чолі з головою Верховної Ради Криму М.Багровим і російськими націоналістами у середовищі місцевої інтелігенції, військових пенсіонерів, пов'язаних із Росією бізнесменів, які зорганізувалися в Республіканську партію Криму. Втручання відбулося тільки 1994 р., коли ця партія виграла вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим і вирішила «возз'єднатися» з Росією. Утім Росія не була готова прийняти Крим разом з усіма, пов'язаними з цим, проблемами. Б.Єльцину вистачало Чечні. Надалі київські політики бажали зберегти на півострові статускво і не переймалися питаннями, які постійно виникали між кримськими татарами й місцевими елітами, орієнтованими на Російську Федерацію.



Література

1. Крымскотатарское национальное движение: Документы. Материалы. Хроника. -- Т.ІІ. -- Москва, 1992; Кримські татари 1944--1994: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- К., 1995; Кримські татари: шлях до повернення: Збірник документів та матеріалів. -- Ч.1--2. -- К., 2004; Національна безпека України: кримський вектор: Збірник документів і матеріалів (1917-- 2014 рр.) у п'яти томах. -- Івано-Франківськ; Л., 2015; Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940--2015): Збірник документів і матеріалів. -- К., 2016.

2. Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС (вторая половина 50-х -- середина 80-х гг. ХХ в.) // Отечественная история. -- 1994. -- №1; Бекірова Г. Пів століття опору: Кримські татари від вигнання до повернення (1941--1991 роки): Нарис політичної історії. К., 2017.

3. Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух за повернення на історичну батьківщину // Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940-2015). -- С.764.

4. Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. -- К., 2008. -- С.578--579.

5. Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС... -- С.157.

6. Микоян А. Так было: Размышления о минувшем. -- Москва, 1999. -- С.515.

7. Бекірова Г. Пів століття опору... -- С.148--149.

8. Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС... -- С.160.

9. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР: Новейший период. -- Вильнюс; Москва, 1992. -- С.95.

10. Национальный вопрос в СССР: Сб. док. -- Мюнхен, 1978. -- С.325.

11. Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух за повернення на історичну батьківщину. -- С.766--767.

12. Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940--2015). -- С.796.

13. Кримські татари: шлях до повернення: Зб. док. та мат. -- Ч.1. -- К., 2004. -- С.114--115.

14. Алексеева Л. Крымскотатарское движение за возвращение на родину // Кримські студії (Сімферополь). 2000. №5/6. С.6-7.

15. Бекірова Г. Пів століття опору... -- С.195.

16. Ведомости Верховного Совета СССР. 1967. №36. Ст.493

17. Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. -- С.605-606.

18. Крим в Бекірова Г. Пів століття опору... -- С.207.

19. Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. -- Москва, 1997. -- С.482.

20. Кримські татари: шлях до повернення... -- Ч.1. -- С.124-129.умовах суспільно-політичних трансформацій (1940--2015). -- С.804--805.

21. Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду». -- К., 2011. -- 1120 с.

22. Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940--2015). -- С.854.

23. Джемілєв М. «Окупанти з нами “домовляються” залякуваннями та обшука¬ми» // Урядовий кур'єр (Київ). -- 2014. -- 17 травня.

24. Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. -- С.471--472.

25. Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. -- С.237--238.

26. Бекірова Г. Пів століття опору... -- С.268--269.

27. Кримські татари: 1944--1994 рр.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- К., 1995. С.149-150.

28. Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: Політологічний концепт. К., 2004. С.188.

29. Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС... -- С.167.

30. Кримські татари: 1944--1994 рр.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- С.50--51.

31. Кримські татари: шлях до повернення... -- Ч.2. -- С.73-74.

32. Бугай Н.Ф. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. -- Москва, 2002. -- С.196.

33. Кримські татари: 1944--1994 рр.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- С.54.

34. Кримські татари: шлях до повернення... -- Ч.2. -- С.101--102.

35. Крымскотатарское национальное движение... -- Т.ІІ. -- С.297--298.

36. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР: Новейший период. -- С.109.Кримські татари: 1944--1994 рр.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- С.246

37. Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух (друга половина 40-х -- початок 90-х років) // Кримські татари: 1944--1994 рр.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. -- С.60-61.

38. Вести из СССР: Права человека. Т.4. Мюнхен; Брюссель, 1987. С.79.

39. Крымскотатарское национальное движение: Документы. Материалы. Хроника. -- Т.ІІ. С.216-219.

40. Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС... -- С.168.

41. Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х -- 80-ті рр. XX ст.). -- К., 2000. С.351.

42. Вестник национального движения крымских татар (Симферополь). -- 1988. -- №1/2. -- Ч.7. -- С.1--2. Цит. за: Бекірова Г. Пів століття опору... -- С.347.

43. Крымскотатарское национальное движение... -- Т.ІІ. -- С.53.

44. Три дні вересня вісімдесят дев'ятого: Матеріали Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову. -- К., 2000. -- С.404.

45. Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. -- 1989. -- №23. -- Ст.449.

46. Бугай Н.Ф. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. -- С.198--199.

47. Крьімскотатарское национальное движение... -- Т.ІІ. -- С.79--83.

48. Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. -- 1989. -- №25. Ст.495.

49. Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. -- К., 1999. -- С.5-6.

50. Кримські татари: 1944-1994 рр. ... С.282-295.

51. Бекірова Г. Пів століття опору. -- С.369.

52. Бугай Н.Ф. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. -- С.199--200.

53. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: Політологічний концепт. -- С.305.

54. Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г., Кислый А.Е., Малыгин А.В., Никифо¬ров А.Р., Павлов В.М., Петров В.П. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. -- Симферополь, 1998. -- С.122.

REFERENCES

1. Alekseeva, L. (1992). Istorija inakomyslija v SSSR. Novejshij period. Vil'njus; Moskva [in Russian].

2. Alekseeva, L. (2000). Krymskotatarskoe dvizhenie za vozvrashhenie na rodinu. Krymski studii (Simferopol'). (5/6) [in Russian].

3. Bazhan, O.H. (2016). Kryms'kotatars'kyi natsional'nyi rukh za povernennia na istorychnu bat'kivshchynu. Krym v umovakh suspil'no-politychnykh transformatsii (1940-2015). Zbirnyk dokumentiv ta materialiv. 761--911 [in Ukrainian].

4. Bekirova, H. (2017). Piv stolittia oporu. Kryms'ki tatary vid vyhnannia do povernennia (1941--1991 roky). Narys politychnoi istorii. 488 [in Ukrainian].

5. Bugaj, N.F. (2002). Deportacija narodov Kryma. Dokumenty, fakty, kommentarii. 240 [in Russian].

6. Danyliuk, Yu., Bazhan, O. (2000). Opozytsiia v Ukraini (druha polovyna 50-kh -- 80-ti rr. XX st.). Kyiv [in Ukrainian].

7. Dzhemiliev, M. (2014). «Okupanty z namy `domovliaiut'sia' zaliakuvanniamy ta obshukamy». Uriadovyi kurier. 17 travnia [in Ukrainian].

8. Gabrieljan, O.A., Efimov, S.A., Zarubin, V.G. i dr. (1998). Krymskie repatrianty: deportacija, vozvrashchenie i obustrojstvo. Simferopol' [in Russian].

...