Вольтер про Мазепу та Україну початку XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вольтер про Мазепу та Україну початку XVIII ст.

У дослідженні пропонується порівняння методів трактування Вольтером гетьмана Івана Мазепи та його козацької Батьківщини у двох найвідоміших історичних працях французького мислителя: історії Карла XII, короля Швеції та історії Російської імперії під час правління Петра Великого. Також обгово-рюється використання Вольтером письмових, усних джерел та його історич-ний метод загалом. Ставлення Вольтера до І.Мазепи й української незалеж-ності взагалі було, в основному, позитивним в його ранній праці про Карла XII, натомість стало набагато більш обережним, навіть неґативним, у його історії Російської імперії, написаній на замовлення російського двору, та яка дуже схвально відгукувалася про реформи царя. Проте при детальному пере-гляді Вольтерової книжки про Карла XII, зробленій одночасно з його працею про Росію, автор дійшов висновку, що Вольтер загалом не змінив свій позитив-ний погляд на І.Мазепу та незалежність України, і тому його справжнє став-лення важко визначити. Праці Вольтера, зокрема про Карла XII, користува-лися авторитетом в Європі періоду романтизму та були основним джерелом поеми Дж.Байрона про І.Мазепу, а також багатьох інших творів літератури, живопису, музики, які розглядали «мазепинську» тему.

Ключові слова: Вольтер, Мазепа, козацька Україна, гетьман.

Історія, зрештою, є нічим іншим, аніж жартами живих над небіжчиками... / J'ay vu un temps oщ vous n'aimiez guиres l'histoire. Ce n'est aprиs tout qu'un ramas de tracasseries qu'on fait aux morts...

Лист Вольтера до П'єра Робера Ле Корньє де Сидевілля (9 лютого 1757 р.)

Франсуа-Марі Аруе, або Вольтер (1694-1778 рр.), один із видатних представників французького Просвітництва XVIII ст., був філософом par excellence, плідним письменником, поетом, драматургом, прозаїком, дотеп-ником і сатириком, чиє гостре перо любили та якого боялися в тогочасній Європі від Англії до Росії. Вольтер був прихильником деїзму, поборником «розуму» у справах публічних або приватних, запеклим критиком марно-вірства та зловживань римо-католицької церкви і «старого режиму» («ancien rйgime»), під яким він жив. Заклик Вольтера до боротьби з ідолопоклон-ством, цензурою й фанатизмом, «розчавити мерзенність» («йcraser l'infвme») звучить в його друкованих працях та приватному листуванні.

Хоча нині Вольтер відомий переважно як сатирик котрий, наприклад, люто висміяв філософський оптимізм у своїй сатирі «Кандид» («Candide», 1759 р.), свого часу він був також знаний і як історик, який критикував, на його думку, вузькі інтереси та науковий педантизм багатьох своїх попере-дників. Прагнучи написати «філософську» історію, яка концентрувалася б на великих темах, звертаючи увагу на саму розповідь та стиль, уникаючи трудомісткої й літописної історії, відкидаючи значну частину традиційного наукового апарату, як, наприклад, широке цитування джерел у зносках та в інших місцях, у різноманітних історичних працях Вольтер описав найваж-ливіших персоналій і події свого часу, або принаймні того періоду, що без-посередньо передував його часу. У праці «Доба Людовіка XIV» («Le siиcle de Louis XIV») Вольтер описав Францію періоду «Короля-Сонця» та розширив поле історії з війн і політики до економіки, права, культури, звичаїв, мо-ральності. У широкомасштабному «Нарисі про вдачу й дух народів» («Essai sur les moeurs et l'esprit des nations») також прагнув розширити цю сферу географічно та культурно поза Європою, християнським світом, включивши Китай, Індію, обидві Америки та землі ісламу. Обидві праці змістили акцент в історії з античних Греції та Риму на більш актуальні часи.

Усі три з цих зрушень, тобто від політики до культури, від Західної Європи у вузькому сенсі до ширшого світу та від античності до модерної іс-торії, присутні в історичних працях Вольтера, що торкалися Східної Європи загалом і України козацького періоду або Івана Мазепи (1639-1709 рр.) зо-крема. Цей гетьман, на той час уже важливий політичний діяч, шанований за опікування архітектурою, літературою, мистецтвом, невдовзі справить ве-лике враження на європейську громадську думку своїм непередбаченим по-встанням проти російського панування, і ця подія не залишиться поза ува-гою Вольтера.

Хоча Вольтер ніколи не написав окреме есе або історичну працю про ма- зепинську Україну, однак він торкнувся теми цієї землі у своїх двох дуже різних історичних працях про Східну Європу, або «північ» («le nord») чи Північну Європу («l'Europe septentrionale»), як вона тоді зазвичай називала-ся. Перша праця - «Історія Карла XII, короля Швеції» («Histoire de Charles XII roi de Suиde», 1731 р.), яка була його прем'єрною важливою історичною студією і здобула великий успіх, перевидавалася багато разів упродовж жит-тя автора та після його смерті. Тут описано воєнні подвиги молодого та зви-тяжного шведського монарха, який пройшов від Скандинавії через частину Німеччини й величезні простори Речі Посполитої та, після багатьох пере-мог, опинився в Україні, де він зазнав першої поразки від росіян, або «мос- ковитів», під яким іменем вони були відомі на той час. Ця поразка, від якої Шведська імперія вже ніколи не оговтається, сталася в Полтавській битві (1709 р.). І це була перемога для її опонента, Петра I, котрого вже тоді деякі сучасники називали Петром Великим. Завдяки цій звитязі Росія несподіва-но здобула статус великої європейської держави.

Інша праця, в якій Вольтер приділив увагу Україні та згадував І.Мазепу, була «Історія Російської імперії за Петра Великого» («Histoire de l'empire de Russie sous Pierre le Grand», 1759-1762 рр.). Це була одна з останніх історичних студій французького автора, вона відрізнялася за формою та змістом від його праці про Карла XII. У першій увагу було зосереджено на яскравій особистості шведського монарха та детально описувалася його мужність, війни, ефектний похід Центрально-Східною Європою. І при цьому, не зважаючи на дещо «ро-манний стиль», вона більш-менш потрапляла в категорію історій про битви та війни («drum and trumpet history»). Натомість друга згадана праця з меншим ентузіазмом фокусувалася на воєнній історії, а була сконцентрована на тому, як Петро перетворив Московське царство на нову «Російську імперію» за до-помогою економічних, соціальних і юридичних реформ. У цій студії основним предметом був не так Петро, як Російська імперія, яку він нібито створив. У праці, присвяченій Карлові XII, Вольтер критично ставився до його нерозум-них воєнних авантюр і безмежних особистих амбіцій -- наполовину Александр Македонський, наполовину Дон Кіхот. Але у праці про Російську імперію, на-справді замовленій російським урядом, Вольтер у загальному вихваляв Петра та його подвиги, і не тільки воєнні, а й соціальні, економічні та адміністратив- ні. Ставлення до І.Мазепи також значно відрізняється в обох. Спочатку роз-глянемо книжку про шведського короля.

У своїй історії про Карла XII Вольтер описав, як декілька європейських держав, а саме Данія, Саксонія, Польща та Росія, змовилися проти моло-дого монарха, котрий тільки-но вступив на трон, але низкою дивовижних перемог він побив їх усіх, окрім Росії, у війні, що здобула назву Великої Північної. Після звитяги над Данією та Авґустом Сильним, королем Саксонії й Польщі, Карл звів свого протеже Станіслава Лещинського (1677-1766 рр.) на польський трон, після чого повернувся на схід -- до Москви. Та після дов-гої шестилітньої кампанії на чужій землі (а зима 1708--1709 рр. була осо-бливо лютою) армія Карла застрягла у прикордонних областях цього доволі великого князівства. їй бракувало продовольства й вона почала зменшува-тися через нестачу нових шведських рекрутів. Карл, таким чином, залишив дорогу до Москви та повернув на південь, до України, родючої землі, як на-зивав її цей французький філософ, «що знаходиться між Малою Татарією (Кримом -- Т.П.), Польщею та Московією, де продовольство та потенційно мо-гутній союзник, «принц Мазепа», чекав на нього. За словами Вольтера,

«Україна завжди прагнула бути вільною (L'Ukraine a toujours aspirй а кtre libre); але оточена Московією, державами велико-го сеньйора (Туреччини -- Т.П.) та Польщею, змушена була шу-кати протектора, а отже господаря, серед однієї з цих держав. Спочатку вона потрапила під опіку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як із залежною державою; потім вона піддала-ся московитові, який зробив усе можливе, щоби поневолити її. Спочатку українці мали привілей обирати свого князя, який називався ґенерал (D'abord les Ukrainiens jouirent du privilиge d'йlire un prince sous le nom de gйnйral); та скоро вони втратили це право, а їхній ґенерал був призначений царським двором у Москві». вольтер гетьман мазепа

Вольтер потім звернувся до теми І.Мазепи й написав те, що згодом ма-тиме величезний вплив на європейську читацьку аудиторію з важливими наслідками для історії літератури та мистецтва:

«Лідером тоді був польський аристократ на ім'я Мазепа, родом із Поділля, який виховувався як паж Яна Казимира. [...] Мо-лодим він був спійманим на тому, що був коханцем дружини польського аристократа; чоловік коханки наказав прив'язати його повністю голого до спини дикого коня та відпустити в та-кому стані. Кінь, що був з України, повернувся додому, несучи на собі Мазепу, який був ледь живий від виснаження та голо-ду. Якісь селяни врятували його; він залишився з ними надов-го та здобув успіх у декількох набігах проти татар. Завдяки своїй винятковій ерудиції, він був дуже шанованим серед ко-заків; його репутація постійно зростала та змусила царя зро-бити Мазепу принцем України».

Після цього Вольтер звернувся до причин повстання І.Мазепи про-ти московського царя. Він нагадав про випадок, який вірогідно стався до Полтавської битви. Отже І.Мазепа, «мужня та заповзята людина, невтом-но працьовита, незважаючи на свій похилий вік», якось був на обідньому прийомі в Петра в Москві, котрий зауважив, що українським козакам потріб-на дисципліна та що вони повинні стати більш залежними від Москви. За Вольтером, І.Мазепа нібито відповів, «що ситуація в Україні та її національ-ний дух є непереборною перешкодою» («Mazeppa rйpondit que la situation d'Ukraine et le gйnie de cette nation йtaient des obstacles insurmontables»). У відповідь цар, який уже був напідпитку й не міг контролювати свій гнів, назвав гетьмана зрадником і пригрозив, що посадить його на палю. Після повернення додому, І.Мазепа запланував повстання й вирішив «стати неза-лежним [...] збудувати з України сильну державу». Для того, щоб це здійсни-ти, він уклав секретну угоду з королем Швеції. Але московити дізналися про це, атакували його землю та міста, і він був змушений у відповідний момент перейти до шведів. В останніх він з'явився, як писав Вольтер, «більше схожий на втікача, аніж на могутнього союзника». Однак він добре знав свої землі та вселив у Карла надію закріпитися у цій «дивній країні». Його любили всі козаки, деякі групи козацтва все ще продовжували переходити до шведів та підтримували свій табір у доброму стані. Опис І.Мазепи Вольтером закінчу-вався зауваженням, що тільки допомога козаків рятувала шведську армію від загибелі, та що заманювання царя перейти на його сторону не мали нія-ких наслідків, і козаки «залишалися вірними своєму новому союзникові» («Le Cosaque fut fidиle а son nouvel alliй»).

Вольтер нічого не писав про роль І.Мазепи в Полтавській битві (яка була вкрай скромною) і дуже мало про участь козаків у ній. У своєму опису відсту-пу Карла він зауважував, що король перетнув Дніпро в тому самому човні, що й гетьман, який був змушений викинути дорогою кілька скриньок свого скарбу. Так само французький автор проіґнорував те, що Мазепа послужив Карлові поводирем і провів його через безлюдну рівнину Південної України до безпечного місця у володіннях султана Османської імперії, у Бендери, що в Молдавії. Він також не написав нічого про смерть гетьмана від виснажен-ня незабаром після цього. Вольтер проіґнорував і вибори близького помічни-ка І.Мазепи - Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), його наступником, «гетьма-ном у вигнанні», та його подальшу кампанію проти росіян. Не зважаючи на це, із розповіді Вольтера стає зрозумілим, що І.Мазепа відіграв значну роль, привабивши Карла в Україну, і таким чином козацька земля, яка до цього часу була маловідомою, здобула певну славу в Європі.

Читаючи розповідь Вольтера про І.Мазепу й Україну XVIII ст., відразу постають певні запитання: якими джерелами він користувався, щоб написа-ти свою захопливу історію, і в якій мірі його розповідь відповідає історичним фактам? Перш за все необхідно зауважити, що Вольтер ніколи не відвіду-вав Швецію, Річ Посполиту, Російську імперію, не кажучи вже про Україну. Він отримував свої знання про ці землі з книжок, інтерв'ю, листування з тими, хто був краще обізнаним. Вольтер писав як аналітичний історик («фі-лософський історик», як він сам це назвав би), а не свідок описуваних подій, хоча вони й відбулися впродовж його власного життя, тобто лише декіль-ка десятиліть перед тим, як французький автор почав писати на цю тему, а отже багато очевидців ще жили. У першому виданні «Історії Карла XII, короля Швеції» Вольтер прямо заявляв, що він базував свою працю на де-кількох особистих розповідях людей, котрі провели кілька років в оточенні Карла або Петра, але він не наводив їхніх імен. У наступних виданнях (у відповідь на критику) він назвав кількох французів та інших осіб, що були з Карлом у Туреччині. Він також назвав князя Станіслава Понятовського (1676--1762 рр.), поляка, який перебував із Карлом під час Полтавської битви й пізніше жив у вигнанні у Західній Європі. Друковані джерела, які Вольтер згадував у своєму тексті, включали історію Оттоманської імперії Кантеміра Деметріуса (що її він, можливо, читав латинкою в Англії), «Історії з Польщі» («Anecdotes de Pologne», 1699 р.) Ф.П.Далераса та «Сучасний стан Великої Росії» («Йtat present de la Grande Russie», 1718 р.) Джона Перрі. Та найбіль-шим невизнаний «борг» автора, особливо для перших розділів його праці, на думку Дж.Г.Брумфітта, був перед працею Генрі Філіпа Лім'єра «Історія Швеції під час правління Карла XII» («Histoire de Suиde sous le rиgne de Charles XII»), яка побачила світ 1720 р. «Очевидно, - пише Дж.Г.Брумфітт, - що більшу частину своєї праці Вольтер просто скопіював в Лім'єра». Він та-кож скопіював і чимало помилок Лім'єра, але деякі з них виправив у наступ-них виданнях своєї праці. Попри те, що персональна бібліотека Вольтера містила детальні праці й описи Московії, наприклад А.Олеарія та інших авторів, у його бібліотеці все ж не було двох найважливіших джерел про Україну XVII ст. французькою мовою, а саме Бопланового «Опису України, кількох провінцій Польського Королівства» («Description d'Ukraine qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne», 1651 р.) та «Історії війни козаків проти Польщі» («Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne», 1663 р.)

П'єра Шевальє. Хоча Вольтер зазначив у переліку джерел до іншої праці книжку Ґійома Левассера де Боплана, виглядає, що він ніколи не викорис-товував П.Шевальє. Оскільки обидві праці містять детальний географічний та етнографічний опис «країни козаків», який безумовно мав би зацікавити Вольтера, то залишається таємницею, чому ці книжки відсутні в особистій бібліотеці автора, яка була досить великою для свого часу.

Деякі українські історики, дуже вражені загалом позитивним сприй-няттям Вольтером І.Мазепи та України в його «Історії Карла XII, короля Швеції», уважають, що він отримав точну інформацію про країну від двох поляків, котрі жили у Франції після поразки Карла під Полтавою: першим був граф Понятовський, що згадувався вище, батько Станіслава Авґуста Понятовського (1732--1798 рр.), останнього короля Польщі, який листу-вався з Вольтером й коментував його працю; другим був король Станіслав Лещинський, котрий жив у вигнанні у Франції та Лотарингії, після того, як втратив престол -- із ним Вольтер був особисто знайомий і згадував про нього в наступних виданнях своєї праці. Обидва поляка, напевне, симпа-тизували своєму колишньому союзникові, І.Мазепі, і володіли точнішими знаннями про козацьку Україну, аніж більшість їхніх західноєвропейських сучасників. Однак виглядає, що Вольтер познайомився зі Станіславом Лещинським у 1748 р., набагато пізніше виходу у світ першого видання цієї праці, і оскільки в наступних виданнях його ставлення до І.Мазепи не змі-нилося, а змін про Україну було дуже мало, історик не міг отримати свою первинну інформацію про козацького гетьмана від колишнього короля.

Проблемою джерел Вольтера про Україну в 1920-х рр. уперше серйоз-но зацікавився український еміґраційний історик, що жив у Парижі, Ілько Борщак (1895--1959 рр.), відомий французьким читачам як ЕИе ВогвАак. Він розумів, що Вольтер не міг отримати більше, ніж дуже загальну інформацію з таких джерел, як Боплан, Лім'єр, Кантемір тощо. Із наведеної вище причи-ни він також відкинув як джерело Лещинського. Отже звідки Вольтер сфор-мував свою думку про «мужнього та заповзятого й невтомно працьовитого» І.Мазепу та Україну, яка «завжди прагнула бути вільною»? І.Борщак, котрий старанно вивчав життя послідовників гетьмана у вигнанні, думав, що знай-шов відповідь. Він довідався, що син Пилипа Орлика -- Григір, який зрештою отримав посаду у Франції, у 1729 р. написав до батька, «що він дізнався про те, що якийсь французький аристократ пише наукову історію про Карла XII». Отже обидва Орлики знали про працю Вольтера ще до того, як вона вийшла у світ. І.Борщакові було відомо, що у часи перебування в Англії в 1720-х рр. Вольтер заприятелював із бароном Фрідріхом Ернстом фон Фабрісом, ні-мецьким дипломатом, котрий знав П.Орлика та інших українських еміґран- тів зі спільних часів у Бендерах і пізніше листувався з ним. І.Борщак також довідався, що молодий Г.Орлик та Вольтер мали спільного приятеля -- Жана Рене де Лонґейля, маркіза де Мейзон (Jean Renй de Longueil, Marquis de Maisons), який помер через кілька років, а саме незадовго після виходу дру-ком «Історії Карла XII». І.Борщак припускав, що де Мейзон отримав інфор-мацію про мазепинську Україну від Г.Орлика, який, своєю чергою, розпитав власного батька про плани І.Мазепи щодо повстання проти Московії, секрет-ний договір зі шведським королем, незалежну Україну та передав інформа-цію Вольтерові. Цю теорію підтверджує лист, який Григір написав до свого батька 6 березня 1730 р., отже якраз перед виходом історії Вольтера. У цьому листі Г.Орлик писав про те, що майбутня біографія Карла XII містить багато інформації, яка не сподобається їхньому ворогові, Авґустові Сильному, і що скоро всі дізнаються про, як він висловився, «справжній проект блаженної пам'яті гетьмана Мазепи і шляхти (або офіцерського класу -- Т.П.) козаць-кої нації, яка зараз так страшно страждає». Отже виглядає правдоподібним, що Г.Орлик обговорював працю Вольтера з де Мейзоном до її публікації та, можливо, був основним джерелом його позитивного ставлення до І.Мазепи й питання української незалежності загалом. Також барон Фабріс, котрий, як про це пізніше написав Вольтер, «розповів мені такі незвичайні факти, що я не міг втриматися, аби не написати про них», можливо відіграв у цьому якусь роль.

Привабливість особи І.Мазепи, його освіченість, договір із Карлом та за-гальне прагнення України звільнитися від російського й польського пану-вання, можливо, були ідеями, запропонованими Орликом Вольтерові за по-середництва де Мейзона. Але як щодо заяви Вольтера про те, що І.Мазепа був «польський аристократ», котрий тільки пізніше очолив українських козаків? Насправді І.Мазепа був православним, українського козацького походжен-ня. Орлики, звичайно, це знали, і сумнівно, що могли б його описати інакше. Виглядає, що заява Вольтера базувалася значною мірою на інформації, яку граф Понятовський дав йому у відповідь на питання історика, якою І.Мазепа був насправді людиною. Цей звіт описав його як «польського джентльмена» («un Gentilhomme Polonois») за походженням, що, мабуть, було простим ви-знанням його колишнього статусу підданого польської корони й не мало ні-чого спільного з його етнічним походженням та релігією.

Розповідь про амурну пригоду І.Мазепи з дружиною польського аристо-крата становить набагато складнішу проблему. Як бути з історією про його «дику» подорож голим, прив'язаним ревнивим чоловіком до спини коня й від-несеним з Польщі в Україну? Ця історія, яка датується ранніми роками жит-тя майбутнього гетьмана, також знайшла місце у відповіді Понятовського на питання Вольтера про І.Мазепу. Історик лише трохи спростив тверджен-ня Понятовського та оминув кілька деталей. Але питання залишається: що було правдою у цій незвичайній історії та звідки польський граф отримав ін-формацію про випадок, який мав би статися набагато раніше, ніж зустрілися ці дві особи? Слід зазначити, що дослідники, які цікавилися в основному по-літичними аспектами, зазвичай скептично ставилися до цієї історії. Та вона не з'явилася нізвідки й, можливо, мала якусь підставу.

Схоже, що ця історія вперше згадувалася в мемуарах Яна Хризостома Пасека (1636-1701 рр.), польського аристократа з Мазурії, котрий, як і І.Мазепа, був пажем при дворі польського короля Яна Казимира. У 1661 р., виглядає, Пасек підтримував таємні стосунки з деякими повстанцями, або «конфедератами», як вони тоді називалися, що виступали проти свого по-кровителя. Мазепа, як вірний слуга, повідомив про це королеві. У результа-ті Пасек, який після розслідування втратив волю, був налаштований проти

Мазепи й пізніше з радістю розповів принизливу історію його вигнання у своїх мемуарах. Пасек, котрий, можливо, запозичив цю тему з класичної римської літератури, а саме «Федри» Сенеки, яка була тільки незадовго пе-ред тим перекладена польською і друкована в Польщі, насправді подав це приниження як привід того, що Мазепа залишив службу в короля та пішов до українських козаків. Ту саму історію, лише з деякими додатковими де-талями, розповів інший польський автор початку XVIII ст. Францішек [?] Отвіновський (нар. 1745 р.), який подав її у праці «Історія Польщі під час панування Авґуста Другого» («Dziejow Polski pod panowaniem Augusta II»). Ані мемуари Пасека, ані Отвіновського не були надрукованими у XVIII ст., однак обидва, особливо першого, поширювались у рукописній формі, та при-наймні спогади Пасека були вірогідно добре відомі полякам, які жили у Франції у вигнанні (таким, як Понятовський). Вольтер запозичив цю історію в Понятовського й, можливо, також з інших джерел.

Та історія на цьому не закінчилася. Покоління чи два після смерті Вольтера її підхопив лорд Байрон, коли читав «Історію Карла XII», і зро-бив її центральною темою своєї поеми «Мазепа» («Mazeppa: A Poem», 1819 р.), де відповідні уривки з Вольтера цитувалися in extenso. Цей твір здобув широкий резонанс в європейських читацьких колах, які тільки почина-ли захоплюватися романтизмом. Таким чином Віктор Гюґо, на котрого мав вплив Байрон, продовжив цю тему у своїй збірці поем «Східні мотиви» («Les orientales», 1829 р.). Живописці Жеріко, Делакруа та Верне створили від-повідні картини. А Ференц Ліст написав симфонічну поему. Ця романтич-на тема, своєю чергою, спонукала ряд інших письменників і композиторів звернутися до теми І.Мазепи, хоч і з іншого боку, іґноруючи вигнання та концентруючись на також контроверсійних аспектах його кар'єри. Саме так він став чемпіоном української свободи для російського бунтаря Кіндрата Рилєєва, але символом зради й корупції для вірнопідданого російського пое-та Олександра Пушкіна. Інші продовжували цю традицію вже після завер-шення романтичної епохи, а у XX ст. козацький гетьман перетворився на справді національного героя за допомогою багатьох українських авторів та живописців. Усі вони знали ставлення Вольтера та Байрона до теми, але не всі сприймали цю історію серйозно.

Історики навіть більш скептично ставилися до цієї історії, ніж письменники. М.Костомаров (1817-1885 рр.), який написав першу повну біографію І.Мазепи й судив його досить суворо, переповів історії Пасека, Отвіновського та не предста-вив свого ставлення до них, зауваживши лише, що маловірогідно, аби І.Мазепа повернувся в Україну внаслідок цієї події. У 1930-х рр. І.Борщак та Р.Мартель стверджували, що в мемуарах Пасека неможливо відрізнити реальність від до-мислів, та просто називали цю історію малоймовірною «вигадкою». Головний український еміґраційний історик періоду «холодної війни» О.Оглоблин (1899-- 1992 рр.), який створив найбільш науковий портрет І.Мазепи, просто проіґно- рував цей епізод. Американський історик К.Меннінґ у своїй дещо романтизова-ний біографії гетьмана англійською мовою, котра вийшла в той самий період, не поставився до цієї історії серйозно. Пізніше, а саме з часу розвалу СРСР й появи незалежної України, троє найбільш шанованих біографів І.Мазепи -- С.Павленко, Д.Журавльов, Т.Таїрова-Яковлева -- відкинули її. З іншого боку, під час «холодної війни» авторитетний англійський спеціаліст із польської історії XVIII ст. Л.Р.Левіттер уважав, що немає причин сумніватися у Пасековій історії, а отже у правдивості Вольтера, особливо тому, що ця історія була підтверджена Отвіновським, якого він уважав (можливо, помилково) незалежним джерелом. В Україні одна з найвідоміших істориків Н.Яковенко у своєму загальному курсі коротко розповіла історію Пасека, ніяк її не оцінюючи. Отже історія, яка завдя-ки Вольтеру стала добре відомою європейській публіці того часу та яку трохи піз-ніше підхопив Байрон, залишається дещо непроясненою, хоча вона певним чи-ном відображає гадану схильність І.Мазепи до любовних пригод упродовж усього життя, які, очевидно, часто мали абсолютно непередбачувані наслідки, нерідко політичні за своїм характером, хоча дехто ставить це під сумнів.

Інші аспекти зображення Вольтером Мазепи були загалом підтверджені наступними дослідженнями. Зокрема його поява в таборі Карла лише з кіль-кома тисячами послідовників, «більше схожого на втікача, ніж на могутнього союзника», відлунювалася в науковій літературі, як в українській, так і в ро-сійській. Твердження Вольтера про те, що українське населення добре поста-чало шведський табір, було, однак, більш суперечливим. Українські істори-ки, як правило, зосереджуються на режимі терору, що його Петро розв'язав в Україні у відповідь на Мазепину «зраду» (це потягнуло за собою подальші невдачі). Тоді як російські та радянські історики, українські радянські істо-рики включно, загалом стверджували, що українське населення не симпати-зувало шведам та відмовилося підтримувати загарбників.

«Історія Російської імперії за Петра Великого» дуже відрізняється від «Історії Карла XII». У той час як друга була біографією з акцентом на осо-бистості та амбіціях шведського короля, перша стала загальною історією Росії періоду Петра з набагато меншим акцентом на особистості володаря. Вольтер, схоже, усіляко уникав обговорення цього аспекту з причин, про які йтиметься нижче. Книжка про Карла фокусувалася на війні та політиці, пра-ця про Петра -- на економічних, релігійних, адміністративних, соціальних реформах; перша була про нерозважливу гонитву за імперією, друга - про терпляче будівництво імперії. Обидві праці відображали загальний підхід Вольтера як «філософського історика» з уроками для широкої громадськос-ті, а саме в першій - нерозважливість невиправданих амбіцій і непотрібної війни, натомість у другій - мудрість удаваного соціального реформатора та «законодавця», який нібито використовував війну лише як засіб для отри-мання результату. На власну думку Вольтера про ці дві його праці, «історія про Карла - була розважальною, а про Петра - повчальною».

В «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтер значно змінив свою інтерпретацію І.Мазепи та козацької України. Ці теми коротко розгля-далися у двох окремих частинах першого тому: у загальному географічному огляді Російської імперії на початку праці, а потім, зовсім по-іншому, у роз-повіді про завоювання Карлом України в 1709 р. наприкінці книжки. На найперших сторінках цієї праці Вольтер зробив деякі загальні зауваження щодо топоніміки, географічних назв, які заглиблювались у саму концепцію того, чим насправді були «Росія» та «Україна».

На цих сторінках Вольтер писав, що він знайомить читача з історією Росії чи Росій («de la Russie ou des Russies»), і що ця назва була давньою та на дея-кий час вийшла з ужитку на користь нового терміна «Московія» («Moscovie»), тому що ім'я столиці імперії, більшої, ніж Рим чи Дарій, було спочатку Москва. Після чого Вольтер стверджував, що термін «Russie» знову поширений, проте не пояснював причин. Це твердження було важливим для читача XVIII ст., тому що термін «Московія» все ще був у вжитку, як і розуміння, що поняття «Russie», принаймні для деяких спостерігачів, таких, як географ Беллефорест або картограф Боплан, землі сьогоднішньої України, були справжньою «Russie», тоді як царство на північному сході було просто «Московією». Таким чином навіть сама назва книжки Вольтера стала дещо інноваційною, визна-ючи, наприклад, що зміст терміна «Russie» змінювався, можливо, беручи до уваги факт, що на той час він складався з кількох різних земель, котрі пре-тендували на цю назву. Французький історик знову коротко звернеться до цієї теми, коли він обговорюватиме тему України, і якою вона була.

Вольтер розпочав свій опис України зі спостереження, що вона також називалася «Малою Росією» («la petite Russie») або «Червоною Росією» («la Russie rouge»), яку розділяє річка Дніпро, котру стародавні греки називали «Борисфен». Потім він навів кілька коротких історичних зауважень. Вольтер визнавав, що не має жодного уявлення про те, звідки прийшли слов'янські предки мешканців цієї країни: вони просто з'явилися на історичній сцені як завойовники і встановили тісні зв'язки з греками, які, своєю чергою, сильно вплинули на стародавній Київ. Фактично це місто, за його ствердженням, ви-никло як колонія візантійських імператорів. Воно процвітало до монґольсько- го або «татарського» завоювання. Про тогочасних мешканців Вольтер писав:

«Українці, яких називають козаками (les Ukrainiens qu'on nomme Cosaques) -- це строката суміш колишніх роксоланів, сар- матів і татар. Ця територія була частиною стародавньої Скіфії.

Рим і Константинополь підкорили величезні території, та не спромоглися досягти рівня України щодо родючості ґрунту.

Природа намагається принести користь українцям, та вони не відповідають їй. Існуючи на плодах землі, яка дуже мало куль-тивується, але є родючою, ще більше залежать вони від грабіж-ництва, невпинно прагнуть здобути те, що є ціннішим понад усе, а саме -- свою свободу -- і все ж таки служили по черзі обом, і Польщі, і Туреччині, вони врешті-решт здалися Росії в 1654 р., насправді не поступаючись багато чим, та Петро підкорив їх».

Після цього Вольтер описував уряд та адміністрацію козацької України, яка керувалася виборним «гетьманом» і поділялася на десять полкових «округів». Влада гетьмана була подібною до влади західноєвропейських ґу- бернаторів в реґіонах, які мали «особливі привілеї». Щодо релігії Вольтер помилково вважав, що люди цієї країни були язичниками та мусульманами і прийняли католицизм за часів панування поляків, а потім православну віру -- коли опинилися під росіянами. Завершував свій опис автор кілько-ма зауваженнями про запорозьких козаків, котрі жили «за порогами» (по-ходження їх імені) Дніпра: вони були розбійниками, відважними лицарями з великої дороги, що жили у своїй колонії без жінок, дотримувалися право-славної віри, служили російській армії та (як зловісно завершував історик) «горе було кожному, хто потрапить в їхні руки».

У своїй розповіді про Карла та Полтаву Вольтер знову повернувся до України й зауважив, що на «дивне» рішення шведського короля прийти у цей край його надихнув І.Мазепа, «якому було сімдесят років»:

«Не маючи дітей він, мабуть, мусив бажати лише одного -- закінчити свої дні у спокої. Вдячність мала б також забезпечи-ти його прихильність до царя, кому він був зобов'язаний своїм становищем, але чи він мав справжні підстави нарікати на цього монарха, чи, може, він був засліплений ім'ям Карла XII, або просто бажав незалежності, він зрадив свого благодійни-ка й таємно перейшов до короля Швеції, обманюючи себе тим, що змусить цілий свій народ підтримати свій бунт. (Il avait trahi son bienfacteur, et s'йtait donnй en secret au roi de Suиde, se flattant de faire avec lui rйvolter toute sa nation)».

Після цього Вольтер повторював розповідь, наведену в його попередній книжці: обіцянки І.Мазепи, українська підтримка й постачання та поява гетьмана, схожого більше на втікача, ніж на володаря. Але тон його інший. Тепер Вольтер стверджував, що це були в основному шведи, а не росіяни, які спустошили українські міста й села, і що Карла просто «обдурили» тим, що українське населення, мовляв, підніметься проти московитів. Вольтер за-кінчив яскравим, але дуже неґативним описом запорозьких козаків, чий ва-тажок, Кость Гордієнко, зустрівся з І.Мазепою. «Двоє варварів» порадилися і союзний договір було укладено. Та підтримка І.Мазепи й запорожців не принесли нічого доброго Карлові -- він зазнав поразки під Полтавою, піс-ля якої Петро здобув можливість продовжувати свої реформи та, за словами Вольтера, «контролювати велику частину світу».

Зміна ставлення до І.Мазепи й України у цих двох розповідях самоо-чевидна. У першій праці Україну змальовано як країну, що завжди праг-нула бути вільною; у другій -- це батьківщина варварських козаків, котрі заслужили своє придушення, щоб Петро міг поширити власні реформи та цивілізувати більшу частину світу. У першій книжці І.Мазепа -- таланови-тий, працьовитий і мудрий правитель, який жадав свободи для своєї землі; у другій -- нерозумний чоловік, котрий помилково вважав, нібито всі його співвітчизники підуть за ним. Знову ж таки, у першому випадку він «вірний» Карлові, незважаючи на спокуси Петра; у другому - просто «зрадник» свого благодійника-царя.

Однак найбільш дивним для сучасного дослідника української історії стало пізніше представлення Вольтером І.Мазепи як «варвара», котрий зо-всім не дбав про культуру, і водночас вихваляння французьким автором Петра як нової провідної зірки «цивілізації». Насправді ж гетьман був добре освіченим і ґречним космополітом, котрий знав латину, якому вдалося зача-рувати майже всіх, із ким він був у контакті, включаючи царя. Натомість сам Петро був погано освіченим, хамуватим, жорстоким деспотом із запальним темпераментом, якого всі боялися. Обидва знали щось про Західну Європу, та І.Мазепа знав її краще. Обидва сприяли навчанню й підтримували мисте-цтво -- І.Мазепа тим, що підняв Могилянський колеґіум до статусу академії, будівництвом храмів та інших споруд, оновленням великої церкви Святої Софії в Києві; тоді як Петро заснував Російську академію наук, побудував Санкт-Петербурґ і зосередив зусилля на технологічному, особливо військо-вому розвитку своєї країни. Але І.Мазепа також був поетом та великим бі-бліофілом, як Фрідріх Великий, або ж і сам Вольтер; Петро, однак, віддавав перевагу верфі й майстерні перед бібліотекою та архівом, і його літературні зусилля не виходили за рамки простого ведення щоденника своєї діяльнос-ті. Ураховуючи все це, можливо, було б більш доречним називати І.Мазепу «цивілізованою» людиною, а Петра -- «варваром», однак такі ярлики належно перестали вживатися останнім часом. У будь-якому випадку ці неприємні характеристики, що спотворили другу книжку Вольтера, були майже повніс-тю відсутні в першій, а саме вона завжди залишалася найпопулярнішою в Європі, за винятком Росії.

У світлі обговорюваного виникає питання: що змусило Вольтера змінити інтерпретацію української історії? Чи це було просто плином часу і дозрілим чуттям історії та пропорцій? Чи це було поступовим нагромадженням нових доказів, які привели до іншого аналізу і змінили висновки? Чи, знову ж, іс-нували більш буденні, щоб не сказати ниці, причини цих його нових інтер-претацій? Насправді, схоже, це було поєднанням усіх трьох факторів, хоча останній видається надзвичайно важливим.

Фактом є те, що Вольтерова «Історія Російської імперії за Петра Великого» писалася на замовлення. Після кількох років зростаючого інтер-есу до цієї теми й повторних звернень до російського двору, Вольтер наре-шті був найнятий дочкою Петра -- імператрицею Єлизаветою, для того, щоб написати історію свого батька та його часів. Вона заплатила за роботу та частково підтримувала матеріалами, наданими їй її емісарами, особливо графом І.Шуваловим, котрий здійснював загальний нагляд над проектом. Через нього Вольтер мав можливість, хоч і з деякими труднощами з огляду на війну, що точилася тоді в Європі, отримати матеріали, зібрані різними російськими вченими, такими, як Ґ.Ф.Мюллер, М.Ломоносов. Не може бути жодних сумнівів у тому, що вони (Мюллер -- німецький академік, який са-мою своєю посадою був зобов'язаний реформам Петра; Ломоносов -- запеклий російський ерудит і націоналіст, котрий обурювався німецьким впливом, але теж захоплювався Петром), а також космополіт Шувалов -- усі вони під-штовхували Вольтера в певному напрямі, хоча самоцензурування, безумов-но, відіграло велику роль. Необхідно пам'ятати, що царський двір за прав-ління Єлизавети був творінням Петровських реформ і, як наслідок, просто ідеалізував цього царя з залізною волею. Таким чином, Вольтер просто не міг вільно обговорювати неприємні та незручні предмети, такі, як шокуюча жорстокість Петра, його грубі манери та п'яні витівки, коли, як тепер відомо, він висміював православну віру. Вольтер також не міг удаватися в подро-биці щодо походження Петрової дружини та наступниці -- Катерини I, або відкрито й відверто обговорювати очевидне вбивство Петром свого єдиного сина Олексія. Крім того, російський двір ненавидів ворогів Петра, і І.Мазепа виявився тим противником, котрий найдужче розгнівав царя. Незважаючи на те, що, наскільки нам відомо, більша частина матеріалів, що їх отримав філософ, не містили жодної оцінки І.Мазепи та його повстання, і дещо, мож-ливо, він не отримав вчасно для включення в перший том своєї історії, для цієї конкретної публіки гетьман навряд чи міг бути зображений інакше, ніж лихий «зрадник» Росії. Зрештою Вольтер зайняв саме цю позицію. Звичайно, історію з погрозою п'яного Петра посадити І.Мазепу на палю було також ви-ключено з оповіді. Крім того, Вольтер називав тепер Україну «Малою Росією», яка належала до нової Російської імперії, створеної Петром, а отже не могло бути ніякої дискусії про землю, що «завжди прагнула бути вільною».

Звичайно, це не означало, що Вольтер був нечесним лицеміром, який писав речі, в які не вірив. Він дійсно вірив у показний геній Петра та нібито чудодійне перетворення ним Росії з «варварської півночі» на «цивілізовану» країну. Вольтерові гімни слави новій Росії були щирими. Про це свідчить той факт, що він хвалив програму реформ та вестернізації Петра вже в 1731 р., у своїй книжці про Карла XII, тобто задовго до того, як почав працювати на російський двір. Крім того, коли його шанувальник і кореспондент, молодий принц Пруссії Фрідріх II (якого також називали «Великим») сказав йому, що цар-реформатор був ніким іншим, як деспотом, котрий довів деспотизм до краю, що він був «героїчним привидом» («fantфme hйroпque»), створеним необізнаними іноземцями, будучі насправді малодушним, брутальним, жор-стоким і ненависним навіть для своїх підданих, Вольтер уважав за краще відкинути ці думки, указуючи на створення Петром нових міст (включно з новою столицею), нового флоту, поширення релігійних реформ і розвиток мистецтва та наук. Можливо, Петро був менш доблесним на війні, ніж Карл, і, буквально, менш тверезим у своїй особистій поведінці, але війна не була тим, що особливо захоплювало Вольтера, і на його думку, особисте життя царя можна було просто оминути. Навіть у своїй історії про Карла XII, як за-уважує К.Вілберґер, фахівець із «вольтерівської Росії», французький історик був «найбільш філософським, коли говорить про Росію». Більше того, осо-бливо в «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтер, схоже, щиро вважав, що він займає помірковану позицію посередині між деякими най- екстремальнішими критичними зауваженнями щодо Росії, які з'явилися під час Семирічної війни, та Ломоносовськими хвалебними панегіриками, при-свяченими Петрові, що їх йому надіслав І.Шувалов. Таким чином його змі-нена думка щодо І.Мазепи та української свободи могла також певною мірою відображати чесні й самостійно сформовані сентименти Вольтера, а не про-сто загальний вплив Санкт Петербурґа.

Це стає очевидним, коли поглянути на переробку Вольтером дея-ких частин «Історії Карла XII», які не могли контролюватися Єлизаветою, І.Шуваловим чи імператорським двором. Стосовно України він зробив тіль-ки одне значне і промовисте виправлення -- додав довгий параграф, в якому ганьбив те, що вважав брутальністю й варварством запорозьких козаків. Це доповнення, яке Вольтер найімовірніше зробив цілком самостійно, дуже точно відображало його нову тему російської «цивілізації» проти українсько-го «варварства». Та це не було категорично.

Той факт, що Вольтер нічого іншого не змінив стосовно України у своїй «Історії Карла XII», вірогідно, підтверджує думку, що французький історик залишився вірним власному переконанню, що І.Мазепа в душі був добро-чесною людиною, яка дуже переймалася долею своєї країни, і що насправді Україна завжди прагнула свободи. Уривки, котрі стосуються цих конкрет-них моментів, залишилися абсолютно незміненими. Причому навіть у сво-їй «Історії Російської імперії» Вольтер обійшов питання так званої «зради» І.Мазепи, пропонуючи більш ніж одне пояснення його переходу до Карла, не виключаючи, що вірогідною причиною гетьманового незадоволення ца-рем було справжнє прагнення до політичної свободи власної країни. Таким чином, незважаючи на зміну тону у своїй праці про Росію, принаймні щодо питання України, Вольтер не продався повністю І.Шувалову та російському двору.

Хоча у Західній Європі «Історія Російської імперії» Вольтера ніколи не до-сягла популярності на рівні з «Історією Карла XII», її схвально зустріли багато знаних філософів, у тому числі Дідро та Д'Аламбер, а у самій Росії перший том привітала імператриця Єлизавета, яка негайно надіслала французь-кому авторові велику суму грошей, очевидно як символ її вдячності. Хоча, слід зазначити, що дочка Петра ніколи не удостоїла філософа честі написати йому особисто, лише передала коротке повідомлення через свого посередника І.Шувалова. Проте після публікації другого тому її наступниця Катерина II була набагато більш привітною. Вона негайно розпочала тепле листування з істориком, що зрештою складалося з понад 180 листів. Катерина була, звичай-но, дуже задоволена тим, як Вольтер зобразив Петра і його «нову» імперію, во-лодаркою якої вона зараз була і збиралася продовжувати те, що революційний цар розпочав. Схоже, нова імператриця та філософ погодилися щодо певних основних принципів. Біограф Вольтера Рене Помо дійшов висновку, що так званий «бронзовий кінь», величезна статуя-святилище Петра, що її звела у російській столиці Катерина II, була, по суті, нічим іншим, як «монументаль-ним перекладом Вольтерівського “Петра Великого”».

Однак похвала не була універсальною ані в Росії, ані у Західній Європі. Таким чином у Росії та Німеччині такі фахівці, як М.Ломоносов, Ґ.Ф.Мюллер чи Бюшинґ виокремили багато моментів, так правдоподібно зо-бражених Вольтером. Стосовно, зокрема, України, вони критикували філо-софа на тій підставі, що він навіть не знав, що слово «slava» перекладається зі слов'янських мов як «слава» (вважається джерелом назви «слов'яни»); не розрізняв «Малої» та «Червоної» Росії; «винайшов» нібито грецьке походжен-ня Києва; не знав, що українці завжди були християнами грецького обря-ду; уважав, що фактично всі українці були козаками, тоді як багато з них насправді були землеробами або мешканцями міст; думав, що всі україн-ці жили грабіжництвом, тоді як це, на думку критиків, було справедливим лише стосовно запорожців. Вольтер також не знав, що цих запорожців очо-лював «отаман», а не власний «гетьман». Ці викриття могли здаватися нічим іншим, ніж науковою педантичністю, утім вони вказали на незнання чи не-дбалість французького історика.

Тим часом на Заході критика вийшла далеко за межі простої педантич-ності. Тут із загальною позицією Вольтера не погоджувалися кілька важ-ливих персон. Можливо, його найважливішим критиком щодо цього був Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), який у восьмому розділі другої книги свого «Соціального контракту» («Contrat Social») заявив, що позитивний портрет Росії та її царя, змальований його колеґою, був абсолютно оманливим. Як і Фрідріх Великий, Руссо звернув увагу на брутальність Петра при здійсненні його реформ, безперервний «варварський» характер російського суспільства, тривалий брак свободи. Зокрема, уважав Руссо, Вольтер зіґнорував те, що сам він уважав базовою російською національною рисою, яка гальмувала ве-лику позитивну реформу. Питання національного характеру набуло ваги в наступному столітті, коли в Росії різні «західники» слідом за Вольтером захоплювалися Петром, у той час як так звані «слов'янофіли» були набагато критичнішими щодо нього та стверджували про існування іншого шляху для Росії, її особливе місце у світі. У цьому ж столітті українська реакція щодо Вольтера була дещо іншою.

Дев'ятнадцяте століття стало часом українського пробудження, коли після віку репресій українська думка знову почала пробиватися через імлу царської цензури. В анонімній «Історії русів», першій праці історичної та, можливо, наукової думки, яка широко розповсюджувалась як рукопис серед української шляхти Лівобережної, або Східної, України, де колись панував І.Мазепа, «видатний філософ і письменник» Вольтер був схвально цитова-ний, а його «Історія Карла XII» багато цитувалась, щоб довести волелюбність українців та обґрунтованість їхніх прагнень до автономії, якщо не повної не-залежності. «Історія русів» пояснювала причини, чому І.Мазепа хотів укра-їнської незалежності (що не могло обговорюватися в допущених до друку пу-блікаціях), але у своєму ставленні до нього автор був дещо стриманим, навіть приймаючи розповідь Вольтера про польське походження гетьмана, як це і вважалося загалом російською думкою. Майже півстоліття ця «Історія ру- сів» таємно розповсюджувалась як рукопис, поки її нарешті не надрукували в 1840-х рр., але здавалося, що вона вплинула на цілі покоління українців в їхньому ставленні до І.Мазепи, якщо не до Вольтера. Гарним прикладом цьо-го впливу став український поет Тарас Шевченко, який читав «Історію русів» та, схоже, дуже захоплювався спробою І.Мазепи домогтися української неза-лежності. Т.Шевченко був більш обережним у своєму ставленні до Вольтера, пишучи з іронією про його тісні стосунки з наступницею Єлизавети -- росій-ською імператрицею Катериною II, яку українці дуже не любили за те, що вона відновила кріпацтво в їхній країні після того, як воно було відсутнє по-над століття.

Революція 1917 р. тимчасово відкрила новий обшир для української на-уки. Як уже згадувалося, І.Борщак надрукував свою працю про Вольтера в Києві. Та завіса цензури жорстко опустилася. У часи сталінізму вчені, які створили промазепівську або просто незалежну наукову літературу, ста-ли вигнанцями. Упродовж цього періоду еміґранти (такі, як І.Борщак у Франції, Б.Крупницький у Німеччині та Д.Дорошенко у Празі та Варшаві) опублікували прихильні щодо гетьмана матеріали західноєвропейськими мовами. Щодо Вольтера, то в період «холодної війни» Р.Смаль-Стоцький (1893--1969 рр.), український філолог, який жив на той час в Америці, навіть вірив у те, що французький філософ був настільки прихильним до України, що нібито написав власну «Історію України» (безумовно, це здивувало б фа-хівців у всьому світі, котрі займаються Вольтеровою спадщиною).

Між тим у СРСР офіційне ставлення до Вольтера було також позитив-ним, хоча з цілком інших причин. У радянській державі І.Мазепу сприймали винятково як «зрадника» обох, російського й українського, народів. Вольтера загалом вітали за його «прогресивне» ставлення до релігії й політики, тобто як ворога християнства та «феодальної» соціальної системи. Хоча й визна-валося, що він підтримував ідею Бога, аби тримати «неосвічені» маси під контролем, а «освічений деспотизм», а не демократію, уважав найкращою формою правління того часу. З огляду на прихильність Вольтера до «нової» Російської імперії, створеної Петром, його «Історія Російської імперії за Петра Великого» часто цитувалася, натомість «Історія Карла XII» значною мірою іґнорувалася, особливо у працях для українських читачів (як, наприклад, у загальній українській енциклопедії брежнєвських часів). Така ситуація тривала до початку реформ М.Ґорбачова, коли цензура значно послабилася.

Лише з часом ситуація повністю змінилася. Зі здобуттям Україною неза-лежності в авторитетній історичній енциклопедії у статті про Вольтера було згадано про обидві його «Історії», що стосувалися України, і навіть цитували-ся слова французького автора про те, що країна завжди прагнула свободи. Отже ставлення до Вольтера та його інтерпретації ранньої історії України XVIII ст., включно з гетьманом І.Мазепою, змінювалося разом із політични-ми умовами залежно від епохи та місця.

Загалом, однак, немає жодних сумнівів у тому, що думки Вольтера про І.Мазепу та його час, незважаючи на їх стислість, були надзвичайно впливови-ми в Європі. Ці погляди стали, безумовно, як позитивними, так і неґативними. З одного боку, у своїй «Історії Карла XII» Вольтер вихваляв І.Мазепу, бачив його доброчесним і талановитим, вірним своїй країні та своєму новому союз-никові Карлові XII, відданим українській незалежності, яку він пов'язував з ідеєю свободи. З іншого боку, через тридцять років після цього у своїй «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтер побачив деяку нерозважливість у характері І.Мазепи, назвав його «зрадником» Петрові, підкреслив, як він уважав, «варварські» елементи української культури, що її він протиставляв новій цивілізації, якій нібито сприяли реформи царя. Цей контраст між «ци-вілізацією» та «варварством» був однією з головних тем в його історії Росії під Петром, і це свідчить про віру Вольтера в те, що всі люди були насправді одна-ковими, та що раціональне врядування на чолі з «просвіченим» лідером може творити тільки добро і його завжди слід підтримувати.

Але, як зазначали деякі його критики на чолі з Ж.-Ж.Руссо, ідеї Вольтера не враховували індивідуального характеру різних народів і, зокрема, це ста-новило велику проблему у випадку з Росією, яка дуже відрізнялася від тієї Європи, котру Вольтер добре знав. Дійсно, похваляння Вольтером жорстоко-го володаря, характер якого був не без рис «варварства», проти чого «філо-софський історик», як він стверджував, виступав, та про які він, звичайно ж, знав, зробила з нього пропаґандиста російського двору й, до того ж, добре оплачуваного пропаґандиста. Стосовно України пізній Вольтер просто вико-нував свою роботу.