Шляхи Другої світової війни на картах Генерального штабу Червоної армії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи Другої світової війни на картах Генерального штабу Червоної армії

На основі документів із фондової колекції Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років” досліджено роботу військово-топографічної служби Червоної армії в роки Другої світової війни, показано роль карт у підготовці військових операцій та подано окремі життєві історії їхніх власників.

Фонди Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років налічують понад 400 тис. музейних предметів. Серед них - 219 одиниць військово-топографічних карт Генштабу Червоної армії, якими користувалися воїни під час бойових дій на німецько-радянському фронті. Ці матеріали мають унікальну музейну цінність та важливе історичне значення, оскільки карта - це не лише зображення, малюнок, схема, а й образнознакова модель дійсності. На фронтових картах таких моделей кілька: на момент створення джерела, на час користування ним та особиста історія його власника.

Значущість карт у роки війни важко переоцінити. Артилерія, танки, авіація, військово-морський флот, піхота не могли без них виконувати бойові завдання. Серед військовиків побутує думка про те, що: “Без карт війська сліпі”. За допомогою мап відбувалося надійне та чітке управління військами, ставилися бойові завдання, планувався подальший хід бойових дій. Маршал Радянського Союзу О. М. Василевський, який у 1942-1945 роках очолював Генштаб, наголошував: “Карта для тих, хто вміє її читати, - дійсно хвилюючий документ. Вона містить у собі інформації більше, ніж інша товста книжка. Над картою, зіставляючи та пов'язуючи між собою тисячі різних відомих і не до кінця з'ясованих фактів, полководці просиджують багато годин, аби ухвалити єдино правильне рішення”1.

Аналіз військових карт за часом їх створення дає можливість оцінити просторові та територіальні уявлення радянського керівництва, дізнатися про роботу військових картографів та умови виконання ними нових замовлень. Мапи з оперативними позначками слугують джерелом інформації про конкретні бойові дії на фронті. Вони розповідають про планування та реалізацію стратегічних задумів, їхні результати, містять відомості стосовно бойових рейдів партизанів, операцій підпілля тощо. Карти з особистими позначками, написами або “легендами”, пов'язаними з реальними життєвими історіями власників, дають змогу більше дізнатися про долі конкретних учасників війни та їхній внесок у боротьбу з нацизмом.

У роки Другої світової війни в Радянському Союзі карти для війська створювали Головне управління геодезії та картографії при Раді народних комісарів СРСР та Військово-топографічне управління Генерального штабу Червоної армії (ВТУ Генштабу). Перше в мирний час забезпечувало географічними, фізичними, політичними та іншими спеціальними картами й атласами різні галузі народного господарства, науки, культури, а під час війни виконувало військові замовлення. Друге відповідало лише за наявність детальних топографічних мап місцевостей у війську.

Усі військово-топографічні карти можна поділити на великомасштабні та дрібномасштабні. Перші - мірилом 1: 100 000 (у 1 см - 1 км) та ті, що перевищують зазначений масштаб, другі - мірилом 1: 25 000 (у 1 см - 250 м), 1: 50 000 (у 1 см - 500 м). Останні використовувалися для влучної стрільби артилерії та мінометів. Найбільш популярними у війську вважалися карти мірилом 1: 100 000. Ними користувалися всі - від командувачів фронтів до командирів окремих військових підрозділів. Карти друкувалися трьома-чотирма кольорами та тонкому папері кВа дратної форми, поділеному на квадрати. Кількість аркушів кожної мапи залежала від величини району, який вона покривала, та її мірила. Різні аркуші склеювалися між собою за необхідності. Назва карти давалася за означеним на ній регіоном та містила відомості про найбільший населений пункт, розміщений на кожному аркуші. Усі військові мапи містили напис “Генеральний штаб Червоної армії” та позначки “для службового користування”, “не для розголошення” або “цілком таємно”. У “легенді” військово-топографічних карт, крім типових даних про населені пункти, кордони, річки, озера, час складання, використані матеріали, дані аерофотозйомки тощо містилися прізвища й військові звання топографів, які працювали над створенням карти, та її редактора. Крім того, на військових мапах зазначалися відомості про час проведення рекогностування - огляду позицій противника в районі майбутніх бойових дій.

Станом на 22 червня 1941 року загальний запас карт на складах військово-топографічних відділів військових округів СРСР налічував близько 550 млн. примірників2. Це були детальні карти мірилом 1:25 000 прикордонної смуги та карти мірилом 1: 100 000 частини закордонних територій до лінії Берлін - Прага - Відень - Будапешт - Бухарест. Дрібних топографічних карт глибинних районів СРСР не вистачало. Навіть карта мірилом 1:500 000 (у 1 см - 5 км) була складена лише до московського меридіану. Далі - лише 1:1 000 000 (у 1 см - 10 км)3.

Генерал армії С. М. Штеменко згадував: “До війни карти, які виявились потрібними у війську, на значну частину території нашої країни не складалися. Ми мали в своєму користування цілком сучасні топографічні карти лише до рубежу Петрозаводська, вітебська, Києва, Одеси”4. На схід від зазначеного рубежу топографічні карти мірилом 1: 50 000, 1: 100 000 були лише на район Москви, Горького, Харкова, Ростова-на-Дону та деяких інших міст. Замовлення Військово-топогра фічному управлінню Генштабу саме такої смуги топографічного забезпечення війська зробив у 1939 році начальник Генерального штабу РСЧА, незабаром Маршал Радянського Союзу Б. М. Шапошников5.

У фондах Меморіального комплексу налічується небагато карт 1939-1940 років випуску. Причиною цього стала практично повна їх втрата на початковому етапі німецько-радянської війни. стратегічний запас зберігався у військах - неподалік від державного кордону. У перші дні ворожого нападу на армійських та окружних складах у Мінську, Києві та Прибалтиці масив карт був знищений. Втрачено близько 200 вагонів мап, понад 250-300 млн. примірників6.

Серед довоєнних закордонних карт Генштабу привертає увагу надрукована в червні 1941 року мапа “Німеччина: Берлін” мірилом 1: 500 0007. Вона була складена з урахуванням усіх матеріалів на травень 1939 року й містила не лише плани німецьких автострад, а й позначки авіаційних летовищ, летовищ для дирижаблів, прожекторів, нічних повітряних авіаліній тощо.

Також показовими є п'ять аркушів карти Польщі мірилом 1:100 000, яка від вересня 1939 року в Радянському Союзі називалася “Областю державних інтересів Німеччини”8. Дипломатичне поняття обопільних “областей державних інтересів”, замість території країни “Польща”, вперше з'явилося у договорі про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 року. Але на радянських картах 19391940 років жодної “області державних інтересів СРСР” немає. Щодо іншої, то Й. Сталін у це поняття вклав свій картографічний зміст. Кордон “області державних інтересів Німеччини” радше є кордоном Германської імперії з Російською імперією та Австро-Угорщиною до Першої світової війни.

Про власні геополітичні інтереси Радянського Союзу та можливі плани сталінського керівництва свідчить карта 1940 року випуску “УРСР: Волинська, Дрогобицька, Львівська області”, де окремим державним утворенням позначена Карпатська Україна - невизнана радянським урядом країна, яка в березні 1939 року напередодні окупації Угорщиною проголосила свою незалежність і нерозривний зв'язок із Великою Україною (УРСР)9. Кордони Карпатської України нанесені навіть на картах кишенькового атласу СРСР 1940 року випуску.

Загальновідомо, що Й. Сталін любив карти й волів мати їх різноманітні варіанти для використання під час міжнародних домовленостей. зокрема, на тегеранській конференції під час визначення нового польського кордону за колишньою лінією Керзона на карті черчилля, львів розміщувався в межах Польщі й лише після пред'явлення Молотовим радянського оригіналу карти 1920 року, питання з містом вирішилося на користь УРСР10.

На всіх військово-топографічних картах 1939-1940-х років знаходимо позначки, які свідчать про бурхливі територіальні зміни у вказаний період, до яких активно долучився й Радянський Союз: “кордон між Румунією та Радянським Союзом нанесений відповідно до схеми, розміщеної в газеті “Правда” від 29 червня 1940 р.”; “кордони держав, радянських республік, області державних інтересів Німеччини, протекторату Богемії (Чехії та Моравії) нанесені з урахуванням матеріалів травня 1940 року”11.

З нападом військ Вермахту на територію Радянського Союзу до проблем, пов'язаних із раптовістю ворожого вторгнення, відступом військ, важкими оборонними боями, додалася ще й проблема нестачі карт у війську. Завчасно сформовані запаси використані не були. Утім, війська Червоної армії, особливо Центрального та Південно-Західного фронтів взагалі не мали необхідного їм картографічного матеріалу.

Генерал-майор танкових військ В.Т. Вольський, розповідаючи про події перших днів війни, зазначав: “Командний склад карт не мав, що призводило до того, що не лише окремі танки, а й цілі підрозділи блукали”12. Колишній командувач 10-ї армії Маршал Радянського Союзу Ф.І. Голиков писав: “Ми мали лише два примірники карти. Один зберігався в мене, другий - у начальника штабу армії”13.

З огляду на таку ситуацію складно зрозуміти, як у одесита, авіатехніка А.П. Гасенка збереглася одна з останніх карт “РСФСР: Курська, Воронезька області; УРСР: Харківська, Дніпропетровська, Сталінська та Ворошиловградська області”14, надрукована у єдиній в Україні Харківській картографічній фабриці. Мапа мірилом 1:500 000 була складена в 1932-1934 рр., доповнена відзнятим матеріалом 1939-1940 рр. і містила адміністративний поділ на 1 березня 1941 року. Перше її видання було здійснено перед ворожим нападом улітку 1941 року. Харківська картографічна фабрика під час бойових дій зазнала значних руйнувань і вже не відновила свою роботу. В Україні картографічна традиція відродилася в Києві, на базі створеної в 1944 році Київської картографічної фабрики.

Унікальним виявився і бойовий шлях власника карти. Авіатехнік А.П. Гасенко пройшов шляхами війни з першого до останнього дня. Воював на Південно-Західному, Воронезькому, Калінінському, 1-му Прибалтійському фронтах. Брав участь в обороні та визволенні української столиці. Не лише вчасно та надійно лагодив літаки, а й не раз піднімався в небо на виконання бойових завдань як повітряний стрілець. Нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Також досі не з'ясованим залишається питання щодо того, як збереглася та кому з визволителів Києва стала в пригоді видана в 1939 році карта Генштабу “УРСР: Київ, Димер”, мірилом 1:100 000. Написи на ній свідчать, що власники брали активну участь у боях 1943 року на Лютізькому плацдармі Дніпра поблизу Києва15.

На початковому етапі війни з відходом радянських військ за рубіж Брянськ-Курськ-Харків-Запоріжжя забезпечення картами погіршилося. Перед ВТУ Генштабу постало завдання: в умовах важкого стану бойових дій, одночасно з поточною роботою з топогеодезичного супроводження військ, у найкоротші терміни організувати випуски нових карт територій, на яких ведуться бої.

Для цього військово-топографічна служба досить швидко перейшла на воєнні рейки. Були доукомплектовані топографічні частини, сформовані топографічні відділи штабів Північного, Північного-Західного, Західного, Південно-Західного, Південного, Закавказького фронтів та штабів армій, що входили до їх складу. Одночасно створювалися дві військово-картографічні фабрики (у Свердловську й у Саратові). До серпня 1941 року у складі шести фронтів діяв 21 польовий топографічний загін16.

Військова топографія відзначає як зразкову карту “УРСР: Київ” мірилом 1:100 000, видану в серпні 1941 року17. На ній додатково позначені шляхи (від залізничних до звивистих стежок), канали, телеграфи, підводні кабелі, радіостанції, телеграфи й поштово-телеграфні станції, аеродроми, фабрики та заводи, церкви, пам'ятники, кургани та могили, колодязі, а також інші об'єкти, що могли стати в пригоді під час бойових дій. Карта належала лейтенанту Івану Коваленку, начальнику зв'язку одного з полків 21-ї армії Південно-Західного фронту; за допомогою цієї карти воїн вийшов з оточення під Києвом.

До середини липня 1941 року спільними зусиллями військово-топографічної служби, Головного управління геодезії та картографії, а також інших організацій була створена карта мірилом 1:100 000 до лінії Череповець - Москва - Харків, а до кінця року - до Волги включно. У перший рік війни до всіх фронтів було доставлено 73 млн. примірників топографічних карт18.

У фондах музею зберігаються карти першого видання, датовані серпнем - груднем 1941 року мірилом 1:100 000.

Тульської областей, а також містять позначки про використання в роботі матеріалів фотозйомки 1941 року19.

У цей час активно створювалися карти Криму та Кавказу20. Про складні умови роботи фронтових картографів розповідає доповідна записка лейтенанта С.І. Будника, який перебував у Севастополі у складі топографічного відділення оперативного відділу штабу Приморської армії. “На день евакуації Севастополя, - повідомляє С. І. Будник, - головний склад з картами розміщувався в казематах колишньої батареї. За три дні до цього ми отримали наказ знищити всі наявні карти. Таємні каталоги та інші документи були знищені нами через декілька днів, під час прориву в район 35-ї батареї. 1 липня 1942 року о 10.00 весь особовий склад зайняв кругову оборону в протитанковому рові. Вночі вдалося дістатися до узбережжя, сісти на шлюпку, яку вітром занесло до Турції. Звідти я був направлений до Батумі...”21.

На найважливіші оперативні напрямки створювалася карта мірилом 1:50 000, яка одразу доставлялася у військо. Так, у серпні 1942 року вийшло перше видання карти “РРФСР: Сталінградська область”22, що містила дані рекогностування в період з 25 квітня до 26 липня 1942 року. Мапою під час Сталінградської битви користувався командир 397-го винищувально-протитанкового артполку, старший лейтенант М.М. Мельников. У завершальних боях за місто його батарея знищила 8 танків противника, 4 автомашини з піхотою, 4 артилерійських та 3 мінометних батареї, 2 протитанкові гармати, 7 кулеметів. Командир під час бою дістав своє третє від початку боїв поранення23.

Після корінного перелому у війні на користь радянських військ основними завданнями військових топографів стала підготовка спеціальних карт, нанесення на них завданих руйнувань, ворожих укріплень тощо. Нові матеріали на літографському верстаті додруковувалися в наявні карти. Така технологія сприяла високій якості друку карт для фронту. Водночас у тилу робота над створенням нових видань карт не припинялася.

У квітні 1943 року, коли битва під Курськом лише готувалася, світ побачила карта західних регіонів СРСР “УРСР: Волинська, Рівненська область; БРСР: Пінська область; Польща”. На ній уперше від початку війни Польща була позначена своєю назвою. Карта мірилом 1:200 000 була складена на основі карти мірилом 1:100 000, виправленої та частково доповненої, з урахуванням матеріалів на липень 1942 року. її автори - евакуйовані до Саратова картографи Київської картографічної військової частини. Після дворічного підпорядкування відділу ВТС Приволзького військового округу в березні 1944 року вони повернулися до столиці України.

Широкому загалу знавців військової історії маловідомий той факт, що карта для штурму Берліна почала створюватися ще восени 1943 року. Топографічному відділу штабу Ленінградського фронту було віддано наказ Ставки Верховного Головнокомандування розпочати підготовку великомасштабного плану Берліна мірилом 1:15 000 та 1:5 000. Це було складне та водночас почесне завдання, яке додавало виконавцям оптимізму. Крім основних елементів (будинків, вулиць, річок, озер, проток, мостів), у плані необхідно було позначити залізничні вокзали та шляхи, трамвайні лінії, станції метро, заводи, військові училища, казарми, адміністративні приміщення та інші об'єкти. Німецькі назви транскрибувалися російською мовою. На аркушах було визначено понад 400 об'єктів.

Уже незабаром перший план міста був надрукований у Ленінграді та відправлений до Москви. Він отримав високу оцінку військових керманичів, які у 1945 року безпосередньо керували штурмом Берліна. Колишній член Військової ради 1-го Білоруського фронту, генерал К.Ф. Телєгін зазначав: “Топографи створили детальний план Берліна, який допоміг нам визначити стратегічне завдання, оперативне розміщення військ та послідовність оволодіння основними об'єктами фашистського лігва”24.

У фондозбірні Національного музею зберігаються кілька планів м. Берліна 1943 року, доповнених навесні 1945 року топографами 1-го Білоруського фронту. Так, на плані німецької столиці мірилом 1:25 000 (копія з оригіналу 1:15 000), що належав майору Л.С. Чорнобаєву, заступнику командира з артилерії 380-го стрілецького полку 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту, додруковані позначки напівзруйнованих будівель у кварталах, зруйнованих окремих приміщень, непошкоджених електричних та водогінних станцій, а також бліндажі, окопи, кулеметні гнізда, мінні поля та дротові загорожі противника - за матеріалами аерофотознімків на 25 березня 1945 року25.

Самому левові Чорнобаєву карта Берліна для ведення бойових дій не знадобилася. Він зробив усе можливе на підступах до міста. 16 квітня 1945 року, коли на плацдармі за річкою Одер радянська піхота прорвала передній край німецької оборони та вийшла на рівнинну місцевість, на неї спрямували вогонь 5 кулеметів та 4 гармат противника. Не зволікаючи ані хвилини, майор Л.С. Чорнобаєв вивів полкову артилерію на відкриті вогневі позиції та прямим наведенням знищив сили ворога. Під час бою дістав поранення, але продовжив наступ. Його полк одним із перших вийшов на кільцеву автостраду німецької столиці. скориставшись відірваністю передових частин від інших сил фронту, ворожий підрозділ силою в 300 воїнів, десятків танків та самохідних гармат вступив із ними в бій. Артилеристам удруге вдалося знищити противника, за підтримки піхоти оволодіти автострадою та увійти до передмістя Берліна. лише після того як артилерія полку закріпилася на своїх позиціях, Л. С. Чорнобаєв дозволив собі звернутися до медсанбату, оскільки за останні два дні був двічі поранений. За участь у боях на берлінському напрямі офіцер був удостоєний ордена Червоного Прапора.

З 1942 року, зі збільшенням бойового досвіду та технічних можливостей військових топографів, у війську з'явилися різні види спеціальних карт. Насамперед, це артилерійські карти - великомасштабні топографічні карти, на які наносилися важливі цілі противника: вогневі позиції артилерії, вогневі точки, командні та спостережні пункти, замаскована техніка тощо. Батареї противника та координати кожної цілі були пронумеровані. Ці карти давали змогу значно підвищити оперативність та надійність ураження ворожих точок радянською артилерією та авіацією.

Далі з'явилися розвідувальні карти, які складалися за результатами дешифрування аерофотознімків районів розташування ворожих військ. За цими знімками виготовлялися точні плани з дешифрованими об'єктами. Уперше аерофотознімання території було активно використане в роботі топографів під час Сталінградської битви. Район оточеного угруповання Паулюса спочатку був сфотографований з повітря повністю, а потім - найбільш важливі об'єкти. Спеціально створена при топографічному відділі донського фронту група дешифрувальників “читала” знімки та наносила об'єкти на спеціальну чергову карту. До кінця грудня 1942 р. розвідувальна мапа містила точні позначки розміщення летовища, позицій артилерійських частин, місць скупчення танків, самохідних гармат, центру міста, Мамаєва Кургана, штабу командувача угруповання фельдмаршала Паулюса (де він і був полонений)26.

Велику популярність набули бланкові карти - топографічні карти, надруковані блідими фарбами, які слугували основою для створення бойових графічних документів, у тому числі розвідувальних мап та схем. їх високу ефективність відзначав Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв: “Бланковки, доведені до командира роти та командира батареї, були основним документом для організації наступу та атаки”27.

У музеї найцікавіші види спеціальних карт містяться в комплексі начальника штабу артилерії 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту, полковника О. П. Максименка. Серед них - “Розвідувальна карта відділу розвідки 3 уд. армії, 1-го Білоруського фронту на 13 листопада 1944 року” і “Артилерійська карта оборонних споруд і угруповання військ противника за даними фото, військової та артилерійської розвідки на 28 грудня 1944 року”.

Обидві карти складені на базі типових топографічних карт тих територій, на яких планувалися бойові дії. Основою першої стала карта “Латвійська РСР: Пампалі” 1944 року випуску. Тут наприкінці листопада 1944 року війська 3-ї уд. армії намагалися блокувати Курляндське угруповання противника. На мапі нанесена лінія фронту, позиції обох сторін. Легенда також містить детальний перелік живої сили противника та артилерії з визначенням їхньої чисельності та щільності. Інформація завірена підписом начальника штабу артилерії 3-ї уд. армії з розвідки. Проте сили ворога на цій ділянці фронту виявилися надто потужними. Після важких боїв війська армії були виведені в резерв Ставки ВГК.

Основою для артилерійської карти стала мапа “Область державних інтересів Німеччини: Осецьк, Гура Кальверія” видання 1941 року. На ній позначені об'єкти, виявлені під час аерофотозйомки 15 та 18 грудня 1944 року. Умовними позначками виокремлено: групові стрілецькі окопи з ходами сполучення, одиночні окопи, бліндажі та землянки, спостережні пункти, окопи для протитанкових рушниць, кулеметні гнізда, будинки - вогневі точки, комори, мінні поля, зенітні батареї, артилерійські позиції, дзоти, вкопані танки, мінометні та артилерійські батареї різних калібрів, район, зайнятий військами противника. Маючи такі дані, полковник О. П. Максименко зміг ретельно спланувати та накреслити на карті наступальні дії артилерії 3-ї уд. армії в перший день Варшавсько-Познанської операції - 14 січня 1945 року. Удар завдавали з Магнушевського плацдарму, захопленого на лівому березі Вісли (60 км на південь від Варшави).

Картами користувалися не лише війська на фронті, а й партизани та підпільники на окупованій території. Оскільки одним з етапів становлення сучасного Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941- 1945 років була виставка “Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників”, яка діяла в Києві в 1946 - 1951 роках, у фондах зібрана унікальна колекція партизанських карт. Серед них - матеріали С. А. Ковпака, О. Ф. Федорова та інших партизанських керівників на території України.

Повний комплект карт, на яких відображено всі бойові рейди партизанського з'єднання, зберігається в комплексі генерал-майора М. І. Наумова. Вони були виготовлені від руки в 1944 році на військово-топографічній карті мірилом 1:100 000. Мапи додавалися до звіту про бойову діяльність з'єднання. На карті “Рейд сумських партизанських загонів степовими районами УРСР” позначений маршрут, яким у лютому 1943 року кавалерійське з'єднання пройшло тилами противника від Сумської та Курської областей до Одещини, завершивши його в Пінській області Білорусії. Марш протяжністю 2 379 км партизани здолали впродовж 65 днів. За цю військову операцію М. І. Наумову 7 березня 1943 було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а у квітні того ж року - позачергове звання генерал-майора. Далі він очолював ще два масштабних рейди: з червня до грудня 1943 року - по тилах Київської та Житомирської областей, пройшовши з боями близько 2 500 км; а із січня до березня 1944 року - Хрущовський, Західний рейд тилами Рівненської, Волинської, Дрогобицької, Львівської, Тернопільської областей та територією Люблінського воєводства Польщі, пройшовши з боями 1045 км. Карти обох цих рейдів також зберігаються в колекції музею.

Серед партизанських карт наявні й матеріали оперативних груп 4-го Управління НКДБ УРСР, направлених на бази основних партизанських з'єднань для “просування” агентури до формувань ОУН і УПА та подальшого її вивозу до Німеччини й інших європейських країн. Однією з таких груп було формування “Унітарці” під командуванням майора Василя Хондожко. Воно було забезпечене військово-топографічними картами не лише територій Західної України, а й Польщі, Угорщини, Румунії та Німеччини.28 “Унітарцями” було ліквідовано 19 оперативних джерел із середовища ОУН. Створена у Львові резидентура “Ліс” (7 учасників) отримала списки агентури СБ, відрядженої до східних областей УРСР.

Часто карти чи позначки на них були пов'язані з хвилюючими моментами бойового шляху або особистими історіями учасників війни. До таких можна зарахувати карту 1944 року “Угорщина: Будапешт”, на якій підкреслене місце загибелі радянського парламентера, капітана І. О. Остапенка під час виконання наказу з доставки ультиматуму оточеному угрупованню противника29. Мапа належала капітану М.Д. Дятленку, який свого часу перебував у групі парламентерів у Сталінграді. тоді його місія завершилася успішно, однак так було не завжди. Убивство парламентера І. О. Остапенка напередодні Перемоги, попри всі воєнні закони, глибоко вразило Миколу Дятленка й змусило зафіксувати цей факт на своїй карті. Подальше мирне життя ветеран присвятив встановленню всіх фактів пред'явлення радянськими військами ультиматумів ворожим силам та пошуку парламентерів. Для музею особливе значення має карта 1939 року “Польща та УРСР: м. Острог”, що належала О.М. Артамонову. Розпочавши війну в танкових військах, Олексій Михайлович зазнав важкого поранення й опинився в тилу ворога. Після одужання організував підпільну групу, яка в січні 1942 року влилася в партизанський загін. Олексій Артамонов став командиром диверсійної групи, а потім заступником командира партизанського загону. Упродовж 1943 року особисто підірвав 12 ешелонів із живою силою і технікою противника. Діяв переважно в районі м. Острог, через яке пролягла залізнична гілка Здолбунів - Шепетівка. В Українському штабі партизанського руху були оформлені документи на присвоєння О. М. Артамонову звання Героя Радянського Союзу, однак нагородження не відбулося. Після завершення війни колишній партизан переїхав до Києва, працював головним художником партизанської виставки й заповів музею карту як свідчення свого героїчного минулого.

Таких життєвих історій досить багато, проте всіх учасників об'єднувало одне бажання - прагнення дійти до Перемоги, зустрітися з рідними та жити мирним життям. символічний напис залишив на карті Європи в 1945 році майор М. Т. Нечипоренко, начальник штабу 280-го гв. винищувального протитанкового артилерійського полку, 3-ї гв. винищувальної протитанкової бригади, 5-ї уд. армії, 1-го Білоруського фронту: “...Моя рідна, у 1941 році писав тобі, що воюю на білоруській землі. Я не знав тоді, що доживу до 1945 року та сам змию пороховий пил. Тоді і зараз я найбільшої нагороди не хотів, ніж побачити тебе.”30.

Підсумовуючи, можна констатувати, що в роки Другої світової війни Військово-топографічне управління Генштабу Червоної армії повною мірою віддзеркалювало загальнодержавну внутрішню та зовнішню політику сталінського режиму. Наслідком цього стали хибні рішення про забезпечення картами військ переважно на західноєвропейській території та незначній прикордонній смузі СРСР, розміщення стратегічного запасу в прикордонних військових округах та їхнє майже повне знищення влітку 1941 року. Проте, незважаючи на втрату спеціальної техніки, фахівців та фабрик, військові топографи змогли в короткий термін перебудувати свою роботу на воєнний лад, вчасно та в достатній кількості забезпечити війська необхідним матеріалом. Результати їхньої діяльності зберігаються у фондах Меморіального комплексу і є унікальним джерелом для вивчення фронтових операцій, локальних боїв, а також особистих доль учасників минулого світового зіткнення.

Література

топографічний армія радянський

1.Кашин Л. А. Государственная геодезическая служба в годы войны // Геодезия и картография. - 1985. - № 5. - С. 3.

2.Алексеев А.А. Геодезическая служба СССР в Великой Отечественной войне (1941-1945 гг.): исторический аспект. - Новосибирск, 2007. - С. 22.

4.Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. - М., 1968. - С. 128.

5.Шаравин А. А. Советские топокарты были лучше немецких // Военноисторический журнал. - 1999. - № 6. - С. 19.

6.Алексеев А. А. Геодезическая служба СССР в Великой Отечественной войне (1941-1945 гг.): исторический аспект. - Новосибирск, 2007. - С. 22.

7.Фонди Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років” (далі - Фонди МКНМІВВВ). - КН-257132, Д-61921.

8.Уинстон Черчилль. Вторая мировая война. - Кн. 3. - Т. 5-6. - М.: Воен- издат, 1991. - С. 225-226.

9.Фонди МКНМІВВВ. - КН-170158, Д-23497.

10.Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації, ф. 38, оп. 11360, спр. 2, арк. 13.

Размещено на Allbest.ru