Битва за Шостку. 1918

Размещено на http://www.allbest.ru/

Битва за Шостку. 1918

В.Д. Кириєвський

А.О. Земанек

Під вечір неділі 17 (4) березня 1918 р. на залізничну станцію Шостка прибув потягом зі станції Мельня командуючий Другої (Особливої) армії, анархіст Опанас Ремньов (1890-1919) [41, арк. 13]. При ньому було «300 стрелков-красногвардейцев и моряков с четырьмя пулеметами». Також Ремньов мав «резерв на станции Терещенской из 100 стрелков при 3 пулеметах и двух броневиках» [38]. У цілому армія Ремньова складалася із розрізнених партизанських загонів, де панували анархістські настрої, схильність до мародерства та пияцтво [39, с. 12]. Через це армія була небоєздатна, проте знахабніла від безкарності за вбитих нею київських студентів під Крутами 29 (16) січня 1918 р.

Ремньов запросив до себе у вагон адміністрацію ШПЗ. Далі, як зазначено в «Кратком докладе о пребывании и действиях командующего Особой армии на пороховом заводе», відправленому до Києва т. в. о. начальника заводу Юрвеліним, Ремньов затребував відомості про бойові припаси заводу та звелів негайно видати йому всі придатні для бойових дій гармати. Ремньову було заявлено, що з 18-х гармат різного калібру, що використовувалися заводом на випробуваннях пороху, придатними були лише 5 (1 гаубиця, 2 швидкострільні тридюймівки, 1 легка гармата та 1 мортира). Далі Ремньов затребував надати йому відомості про вибухові речовини та порох, що підлягають евакуації із вказівкою кількості потрібних для того вагонів [41, арк. 13]. Наявні запаси пороху різних ґатунків (чорний, бездимний, Г-6, СП, С-120, ВЛ рушничний та морський) перевищували мільйон пудів [32, с. 134], з них піроксиліну - до 700 тисяч пудів [41, арк. 14 зв.]. Загалом заводське майно (вогнестрільні припаси, сотні мільйонів капсулів, ракет, гримуча ртуть та ін.) являло собою цінність більше ніж на 300 млн. рублів. Крім евакуації порохового заводу Ремньов оголосив мобілізацію чоловіків віком від 20 до 30 років. Шосткинська місцева охоронна команда, близько 300 чол., не виявила бажання приєднатися до Червоної Армії й розбіглася в першу ж ніч, залишивши завод з його повними пороховими погребами та майном без будь-якої охорони [41, арк. 14]. Також вибори до Шосткинської думи на понеділок 18 (5) березня 1918 р. були скасовані.

У наступні дні після наради у Ремньова завод займався загрузкою у вагони вибухових речовин та пороху, у першу чергу димного пороху та капсульних виробів [41, арк. 14 зв.]. Водночас на заводі була створена комісія для розробки плану евакуації. На засіданнях евакуаційної комісії був особисто присутній Ремньов. У складі комісії перебував і більшовик Павло Семенович Успенський (1892-1974). Він, за особистим дорученням командуючого всіма більшовицькими військами в Україні В.О. Антонова-Овсієнка (1883-1939), мав організувати «эвакуацию вглубь страны Советов вооружения и стратегических материалов из Коропа, Кролевца, Шостки, Новгород-Северска, Глухова» [38]. Успенському допомагали шосткинські червоногвардійці, невеликий загін яких створив робітник ШПЗ Петро Машицький, за дорученням першого більшовика Шостки Петра Безкровного [8, арк. 17]. Червоногвардійців було замало, тому шосткинські більшовики звернулися за допомогою до своїх новгород-сіверських однопартійців. Звідти направили до Шостки 26-річного більшовика, фронтовика Дмитра Моргуна, уродженця придеснянського села Журавка [35]. З Моргуном приїхало ще декілька червоногвардійців. Моргун став військовим комісаром Шостки. Також всіляко допомагали в евакуації «совдєпи», які були щезли з Шостки 6 березня та знову, за Ремньова, з'явилися в Домі Совєтів (Садовий бульвар, 51/73).

Робота комісії була завершена 29 (16) березня 1918 р. Ремньов зрозумів своє безсилля здійснити евакуацію величезного заводу з його колосальними запасами пороху, всіляких матеріалів та безліччю механізмів і обладнання [41, арк. 14 зв.]. Тому, незважаючи на розроблений план евакуації, Ремньов розпочав завантаження заводського майна на власний розсуд. Його комісари замість важких бойових цінностей вантажили в першу чергу у вагони легкі дамські сукні, дитячі гумові калоші, різного роду тканини, навіть мило із цих же запасів майна Ровенського гарнізону, що зберігалося на ШПЗ з 1915 р. Особливу увагу комісари звернули на вивіз спирту, бензину, нафти, токарних верстатів, двигунів, шкіряних та гумових привідних ременів та ін. Отже, під виглядом евакуації порохового заводу Ремньов грабував його [41, арк. 14]. Робітники ШПЗ відверто саботували евакуацію заводу [39, с. 12]. Тому ремньовці для вантаження пороху у вагони почали зганяти селян із навколишніх сіл [29, с. 4]. Щодня з заводу вивозили 700 пудів пороху [1, с. 4]. Робітники з жахом спостерігали, як червоногвардійці Моргуна демонтували обладнання заводу, створеного кількома поколіннями шосткинців. Крім того, червоні партизани остогиділи мешканцям поселення своїм щоденним пияцтвом дармового заводського спирту та системними нічними грабунками хатнього майна [17, арк. 145].

Ремньов у відчаї через безсилля вивезти увесь завод, його безмірні запаси пороху та спирту, беззаперечно заявив про свій намір підірвати невивезений порох «во имя спасения России» [1, с. 4; 41, арк. 14 зв.]. Після такої заяви шосткинські есери разом із меншовиками негайно зібралися ввечері 1 (19.03 квітня в приміщенні військового зібрання на третьому поверсі заводоуправління. На зборах лідери есерів, за свідченням більшовика Андрія Безкровного, гнівно висловлювали свою занепокоєність швидкими темпами демонтажу моргунівськими червоногвардійцями обладнання ШПЗ. Есери «пропонували підняти повстання проти Ремньова й більшовиків, яких називали бандитами» та закликали шосткинців боротися «за єдину, неділиму Україну» [12, арк. 150]. Одразу після зібрання підпільний меншовицько-есерівський штаб вирішив розпочати повстання наступного дня о 12 годині по тривожному гудку заводських котелень (паровичних), після якого робітники мали захопити в цейхгаузах піхотної команди заздалегідь заготовлену зброю й вигнати більшовиків з Шостки [3, арк. 32 зв.]. Також штаб негайно відправив своїх делегатів до німецького війська в Конотоп з проханням якнайскоріше йти до Шостки, інакше більшовики остаточно розберуть та підірвуть пороховий завод [33]. Одним із делегатів був есер Андрій Миронович Ковальов, поштовий чиновник [20, арк. 39].

Уранці 2 (20.03) квітня 1918 р. представниця меншовицько-есерівського штабу Киричкова особисто обійшла всі паровичні, узгодила час подачі ними тривожних гудків о 12 годині й доповіла про це тимчасово виконуючому обов'язки начальника заводу Юрвеліну в присутності Івахненка, Филипенка та декількох офіцерів. У кінці доповіді Киричкова заявила: «Довольно заседать, время выступать» [9, арк. 33]. Штаб рушив на мітинг, організований у дворі заводської казарми (Садовий бульвар, 40) [24, арк. 16]. На мітингу есери у своїх виступах говорили, що «більшовики прислали бандитів, які хочуть пограбувати завод, забрати усі верстати та цінності заводу, а потім зруйнувати його і залишити шосткинців без роботи» [12, арк. 46]. Тому «всі шосткинці як один мали стати на захист свого кормильця - заводу» [32, с. 134]. Далі зазвучали заклики до збройного опору загону Ремньова із застосуванням всіх видів зброї та її мобілізації всюди, де тільки вона знайдеться, щоби вигнати більшовицьких евакуаторів - грабіжників заводу. О 12-й годині «были даны сигналы - тревожные гудки. Они подняли восстание против Советской власти и отрядов Красной армии» - як свідчить учасник тих подій есерівець Мирон Рудченко, мешканець Депутатської вулиці [10, арк. 46; 11, арк. 21 зв.]. Робітники кинулися до складу зброї, але «им преградили путь» більшовики Петро Безкровний, Дмитро Моргун, Григорій Петруненко, Григорій Гапоненко, матрос Олександр Буханов [24, арк. 16]. Комісар Моргун спробував революційними закликами переконати робітників не брати зброю з цейхгаузу, навіть хотів зупинити їх своїми пострілами з револьвера вгору, але сам був убитий «контрреволюційною кулею», випущеною з другого поверху казарми меншовиком Григорієм Юрченком [24, арк. 17; 32, с. 135; 34, арк. 43; 41, арк. 13 зв.]. Оволодівши зброєю (берданками, залишеними в цейхгаузах казарми біглою місцевою командою), повстанці оточили ревком (Дім Совєтів, що на протилежній від казарми стороні Садової вулиці (Садовий бульвар, 53/71). Унаслідок обстрілу ревкому було поранено Пилипа Іванова в руку та Андрія Безкровного у вухо. Не витримавши обстрілу, ревкомівці заголосили з будинку: «Не стреляйте, здаемся». Їх заарештували й відправили на завод у кам'яне підвальне приміщення. А двох поранених, Іванова та Безкровного, відправили в лікарню та поставили біля них охорону [3, арк. 33; 12, арк. 150; 17, арк. 88].

За доповіддю т. в. о. начальника ШПЗ Юрвеліна, повстанцям вдалося заарештувати лише 6 членів більшовицького Совєта, решта поховалася [41, арк. 13 зв.]. Озброєні робітники кинулися виганяти з заводу евакуаційну комісію та червоногвардійців. Гнали їх до залізничної станції. Неподалік біля міського училища (нині гімназія, вул. Інститутська, 4) відбувся перший бій [11, арк. 22]. Повстанці захопили в більшовиків гвинтівки та кулемети, які одразу направили проти їх [41, арк. 14]. Було вбито двох рядових армії Ремньова: Кирила Хадалідзе та Семена Соколова. У бою загинув повстанець Борис Миколайович Непомнящий, 55 р. [15, арк. 20]. Згодом на місці бою біля училища, за спогадами А.Й. Приходька (19081990), він разом зі своїми однолітками знайшов під навісом колодязя 4 гвинтівки та торбу патронів [30, с. 11].

Повстанці виловлювали по хатах шосткинських червоногвардійців. За свідченням тодішнього анархіста-комуніста Івана Машицького (1887-1938), увечері до його хати увірвалося кілька повстанців з вимогою видати їм червоногвардійця Петра, молодшого брата Івана. Тож боячись, щоби Петра не розстріляли, Іван долучився разом з Петром до повстанців [8, арк. 18].

Одностайний порив до звільнення від більшовиків-насильників охопив усе населення Шостки, про що констатує «Опис повстання робітників», наданий помічником начальника ШПЗ військовому міністру УНР полковнику О.Т. Жуковському (1884-?) [41, арк. 14]. Шосткинці, настільки це було можливо, брали участь у боротьбі з бандами Ремньова. Адміністрація заводу - офіцери артилеристи, піротехніки та інженери - однодушно приєдналися до повстанців. До повстанкому увійшли: т. в. о. начальника заводу Оскар Юрвелін, полковник Дмитро Тархов, голова меншовиків Федір Євсеєнко, голова комітету есерівців Гнат Ахтирко, члени комітету есерівців Георгій Филипенко, Йосип Івахненко, Євдокія Киричкова. Вони весь час перебували в штабі повстанкому, що знаходився в будинку Лишева, тобто в есерівському комітеті на Глухівській вулиці [3, арк. 14; 19, арк. 80]. Активну роль у повстанні виконували полковник Микола Платковський, старший хімік ШПЗ Дмитро Вердеревський, юнкери Франчик та Яковлев, робітники Роман Литовченко, Михайло Федоров, Михайло Шашков, Василь Жога, Марія Каменська, Павло Терещенко, Василь Сєдов, Мойсеєнко та багато інших [3, арк. 14; 8, арк. 18; 18, арк. 257; 21, арк. 64].

Боротьба з більшовиками набула організованого характеру, робітники були розподілені по загонах із командирами на чолі. Новостворена постова служба взяла під охорону порохові погреби, капсульні ворота порохового городка, казначейство та ін. [6, арк. 61; 9, арк. 15 зв.; 21, арк. 40]. У крайніх хатах шосткинців уздовж залізниці були влаштовані спостережні пункти штабу. Один із них знаходився в хаті Якима Григоровича Деменченка (1886-1938) на Ярмарковій площі, буд. 3 [21, арк. 45 зв.]. Телефонний зв'язок зі спостережними пунктами цілодобово підтримувала Євдокія Максимівна Киричкова [3, арк. 21; 21, арк. 18].

Штаб повстанців організував інтендантську та санітарну частини, спорядив спеціальні команди для підриву залізничних мостів. У майстернях заводу закипіла робота по зарядженню патронів, снарядів та бомб [41, арк. 14 зв.]. Робітники механічного заводу ударно закінчили ремонт броньовика Ремньова для подальшого використання його в боях з червоними [11, арк. 28 зв.].

Шосткинці перекопали ровами всі вулиці поселення та звели на них барикади [3, арк. 67, 68]. Зокрема на головній від залізниці Офіцерській вулиці робітники зламали булижну мостову для кількох, одна за одною, барикад, остерігаючись ремньовців, які ще перебували на станції Шостка [2, арк. 28; 3, арк. 67, 68].

Штаб почав заготовляти харчі для кухні повстанців. Він звернувся за допомогою до сусідніх сіл [29, с. 4]. У села були відправлені службовці, зокрема прикажчик «офіцерського магазину» Антон Кудас поїхав у село Ображіївку, де справно обмінював заводський спирт на харчі [12, арк. 20]. Селяни, дізнавшись, що робітники Шостки повстали проти більшовиків, самі доставляли повні обози хліба, сала, крупи та інших їстівних припасів для захисників заводу [41, арк. 14 зв.].

Розвідка більшовиків доволі швидко дізналася, що в штабі повстанців по-справжньому готуються до «крупных операций против красных». Штабу вдалося «из антисоветского елемента собрать значительное количество личного состава. Их отряды были хорошо вооружены, имели достаточно патронов и около 10 орудий» [33]. Шосткинці за всіма правилами військової техніки обладнали лінію оборони від Локотків (лівий фронт) до Лазарівки (правий фронт) [5, арк. 29; 32, 135]. У повстанні взяло участь до 3-х тисяч шосткинців, як зазначено в аналітичній записці Міністерства державної безпеки (МГБ) по Сумській області 1950 р. [31, с. 91]. Тобто майже всі дорослі чоловіки Шостки стали повстанцями. У повстанні брали участь і шосткинські жінки, зокрема есерівки Киричкова, Маглей, Каменська...

Бій, що розпочався 2 (20.03) квітня 1918 р. із застосуванням кулеметів та артилерії, тривав 5 діб, протягом яких шосткинці сміливо відбили всі напади загонів червоних партизан, що прибували на підкріплення Ремньову залізницею з різних місць його фронту від Коропа до Рильська [41, арк. 14 зв.].

На другий день повстання, у середу 3 (21.03) квітня 1918 р., шосткинці обстріляли штабні вагони Особливої армії на залізничній станції Шостка [33]. Також робітники «обстреляли солдат-окопников, которые ехали с позиции в баню» [39, с. 12], мабуть, вони їхали добряче п'яні в заводську лазню над заводським ставом у бік Галенківки. Було вбито окопника Івана та кулеметника Володимира [15, арк. 20]. Ремньов утік на залізничну станцію Терещенська.

На третій день повстання, у четвер 4 (22.03) квітня 1918 р., Ремньов та його помічник матрос Беретті почали загальний наступ на Шостку від залізничного роз'їзду Макове та зі станції Терещенської із застосуванням бронепоїзда [21, арк. 102 зв.; 32, с. 135]. З боку села Макове наступав загін червоних партизан під командуванням Біленького [11, арк. 27 зв.]. Повстанський штаб спрямував спецкоманду на підрив залізничного мосту, що за півтора кілометри від Шостки у верхів'ях річки Локотки. Підрив мосту мав перегородити залізничний шлях ремньовцям із Терещенської на Шостку. За свідченням повстанця Федосія Миколайовича Сироти (1897-1938), тільки-но вони добігли до мосту, як на колії з'явився більшовицький бронепоїзд. Він розпочав стріляти по них. Було вбито старшого брата Федосія Івана, офіцера-фронтовика [15, арк. 20; 18, арк. 187 зв.]. Міст було підірвано групою з 4-5 чол. за участі Микити Гнатовича Голубівського (1897-1937), локотківця з Колодківки (вул. Чехова, 15) [21, арк. 85]. У бою загинув підривник, 33-річний піротехнік Микола Васильович Бобилев [15, арк. 20].

Бронепоїзд Ремньова, який стояв на колії між Шосткою і Воронежем, почав стріляти з гармат з наміром підірвати порохові погреби та висадити в повітря завод й зруйнувати хати шосткинців [29, с. 4; 32, с. 136; 41, арк. 14].

Жінки, діти й старі люди поховалися в ями та погреби [2, арк. 68 зв.]. Від розриву бомби загинув 14-річний підліток Іван Пилипович Голубчиков [15, арк. 20].

У відповідь на гарматні постріли з бронепоїзда повстанці відкрили ураганний вогонь у бік Терещенської з сімох гармат калібром від 3 до 6 дюймів. Гармати були притягнуті робітниками вручну по снігу зі стрільбища та встановлені за каплицею на Базарній площі (там, де нині фонтан на Садовому бульварі за Вічним вогнем) [16, арк. 16; 32, с. 135; 24, арк. 18; 41, арк. 14]. Артилерією командував інженер Каблицький. Згодом дві гармати перетягли на Госпітальний провулок (Лазаретний тупик, нині вул. Січнева від краєзнавчого музею до поліклініки № 1). Цією артилерійською батареєю командував технік Янковський [24, арк. 19]. Також одну тридюймівку встановили на позицію біля залізничної станції Шостка. Гарматою командував офіцер Пантелеймон Максимович Колодко, локотківець. При гарматі був ще один локотківець Микита Голубівський [21, арк. 83 зв., 99 зв.]. Мабуть, саме їм вдалося підбити більшовицький потяг [41, арк. 14 зв.]. Ще одна тридюймівка була встановлена біля міського училища [16, арк. 81 зв.]. Старожили переказують, що далі, праворуч від училища, на пагорбі за озерцем на Ярмарковій площі (де музична школа) були пориті повстанцями окопи та земляні укріплення. Там теж стояла тридюймівка, якою командував юнкер Григорій Якович Франчик.

На четвертий день повстання, у п'ятницю 5 (23.03) квітня 1918 р., більшовики запустили в небо над Шосткою аероплан для розвідки позицій повстанців. Коли він пролітав над Локотками, то повстанці, зокрема Голубівський, обстріляли його з гвинтівок й урешті підбили [33, арк. 104]. Льотчика взяли в полон [41, арк. 14 зв.]. Аероплан відтягли на Діловий двір у майстерню механічного заводу, де його полагодив Костянтин Григорович Юрченко з наміром летіти на ньому в бій проти Ремньова [18, арк. 257]. Також робітники використали проти Ремньова броньовик, який він ще до повстання доставив на ремонт до ШПЗ [11, арк. 28 зв.]. Унаслідок боїв того дня загинув повстанець Михайло Федорович Морозов, 28 р. [15, арк. 20].

На п'ятий день повстання, у суботу 6 (24.03) квітня 1918 р., Ремньов повів рішучу атаку на Шостку двома колонами [41, арк. 14 зв.]. «Кулі дощем летіли на ремньовців, їм не можна було підвести голову. Бували випадки, коли сторони сходилися майже в рукопашну» [32, с. 135, 136]. Того вирішального дня були вбиті «в сражении за Шостку» Григорій Якович Франчик, поручик, 21 р., Дмитро Каленикович Альпашкін, 35 р., Семен Павлович Білов, 35 р., Максим Костянтинович Шаповалов, 34 р., Іван Михайлович Петровський, 53 р., Михайло Іванович Перепелов, 35 р., Олександр Романович Тирпичний, 24 р. [15, арк. 20]. Також у метричній книзі значиться вбитим якийсь безіменний розвідник 1-го Брянського партизанського загону.

Колона ремньовців, що атакувала правий фланг, була вщент розбита. Робітники захопили в полон під час бою сім десятків більшовиків разом із помічником Ремньова Кузьміним. Колона підняла білий прапор і заявила про своє бажання вести мирні переговори. Військові дії припинилися, і парламентерів направили в штаб.

Також на переговори до Шостки направився 19-річ- ний командир загону новгород-сіверських червоногвардійців Михайло Ромченко. Його загін наприкінці березня 1918 р. нараховував «более двухсот чоловек, четыре станкових пулемета, две трьохдюймовые пушки и десять каваллеристов» [33]. Загін охороняв залізничний міст через Десну біля села Пирогівки та підтримував зв'язок з Особливою армією Ремньова.

Боячись знищення свого загону, Ромченко вирішив прориватися з оточення залізницею на Москву. Червоногвардійці обладнали кабіну машиніста потягу ОВ-410 та дві платформи листами заліза, установили 2 гармати й 4 станкові кулемети. Також уздовж стін двох товарних вагонів поклали мішки з піском та поробили амбразури для стрільби з гвинтівок. На стінах вагонів «бронепоїзда» написали фарбою «Смерть буржуям!» й вирушили з Пирогівки через Шостку на Терещенську. Біля хутора Лазарівки «бронепоїзд» зупинили шосткинські повстанці. Командир Ромченко пішов до них на переговори, попередивши, що коли він не повернеться за дві години, то «бронепоїзд» почне стріляти з гармат по заводу. Ромченка доставили у штаб «врагов Советской власти в здании заводоуправления» (Садовий бульвар, 36), а «главарь контрреволюционеров находился с небольшой группой офицеров на территории завода в химическом корпусе» (нині ЦЗЛ, центральна заводська лабораторія) [33]. Ромченко запам'ятав прізвище підполковника царської армії Пилипенка, «у которого никелированная шашка на колесике эффектно скользила по паркетному полу заводоуправления». У своїх спогадах Ромченко називає офіцерів порохового заводу «белогвардейцами» за те, що вони були «в форме царских офицеров, и эта мразь называла себя защитниками рабочих, а нас - красными грабителями». На переговорах Ромченко домовився на пропуск «бронепоїзда» через Шостку за умови, що з нього не буде гарматної стрільби по заводу. Також «белогвардейцы пообещали освободить пленных красноармейцев (ремньовців)». Ромченко своєчасно повернувся на «бронепоїзд», і той без стрільби оминув Шостку й поїхав на станцію Терещенську й далі на Москву [33; 36, с. 102].

Перемир'я та весна розслабили повстанців, як природно вважає більшовицький історик Ю.А. Романченко: «...у повітрі було вогко, весна брала своє: підбивалося сонце вище, сніг танув, по ланах не можна було ходити, бо ноги так і липли в багнюці. А в обідню пору текли по ланах рівчаки.

Позамазавшись, робітники ШПЗ лаялися й шукали винуватця цієї безглуздої бійки.» [35, с. 136].

Насправді робітники втратили пильність, то ж «воспользовавшись перемирием, Ремневъ неожидано ввелъ въ Шостку отряд красноармейцев, который решил участь обороны» - як зазначено в доповіді безпосереднього учасника тих подій, військового помічника начальника ШПЗ [41, арк. 14 зв.]. Цей партизанський загін червоних прибув напередодні на Хутір Михайлівський залізницею з Брянська, щоби посилити Особливу армію Ремньова. За спогадами командира батареї брянського загону Павла Пшерадського, бійці сподівалися, що їх перекинуть до Новозибкова, але потрапили в Хутір Михайлівський та ще й до анархіста Рем- ньова, армія якого «пользовалась дурной репутацией, да и о самом командующем ходили нелестные слухи». Ремньов негайно наказав брянцям подавити «мятеж на Шосткинском заводе» [39, с. 12]. За свідченням активного учасника подій Андрія Олексійовича Веника, саме після вступу в завод загону з боку Хутора Михайлівського вирішився результат бою. Ремньов зайняв Шостку [11, арк. 22]. «Под натиском советских войск контр-революционеры из Шостки сдались», - як вказано в оперативному зведенні з Українського фронту в петроградській есерівській газеті «Дело народа» за середу 10 (28.03) квітня 1918 р. [14, с. 3].

За переказами родини Франчиків - Варвари Яківни (1903-1996) та її батька Якова Яковича (1864-1932) - їхній родич-повстанець, юнкер Григорій Якович Франчик (1897-1918), заряджаючий тридюймівки, загинув біля своєї гармати на Ярмарковій площі. Яків Якович знайшов сина в той момент, коли якийсь ремньовський мародер уже стягував з покійника чоботи. Яків Якович відштовхнув ремньовця та сказав, що є ще кому з молодших п'ятьох синів носити чоботи. Поховали Григорія, як пам'ятає його молодша сестра Варвара Яківна, в братській могилі, поряд з братською могилою загиблих червоних партизан Ремньова на кладовищі біля Володимирської церкви. На могилі ремньовців завжди були квіти, вона доглядалася владою, а на могилі повстанців це заборонялося. У 1932 р. кладовище було закрите для поховань і відкрито нове на Петухівці. У 1957 р. на межі колишнього кладовища збудували, за ініціативи комсомольців, молодіжне кафе. Ясна річ, для гулянь молоді після відвідин кафе зробили з кладовища парк ім. Карла Маркса. Могили розрівняли. На звернення 2013 р. до міської влади сина Варвари Яківни Валерія (1942 р. н.) щодо встановлення хреста на братській могилі, де похований його дядько Григорій Якович, прийшла відповідь, що ніяких даних про загиблого у них немає. Навіть полінилися заглянути у метричні записи 1918 р. єдиної шосткинської церкви. Валерій Несторович вже виготовив дубового хреста і сподівається, що міська влада дозволить встановити його на братській могилі до 100-річчя загибелі дядька.

За архівними документами та газетними публікаціями 1950-1960-х рр. виходить, що крім боєздатного брянського загону також прибув на допомогу Ремньову й новгород-сіверський загін Михайла Ромченка, того самого, якого тільки-но повстанці пропустили залізницею з Пирогівки на Терещенську. Виявляється, Ромченко вивів з оточення тільки пирогівську частину загону, а його друга частина перебувала в Новгороді-Сіверсько- му. Нею командував Георгій Богданов. Новгородсіверці несподівано вдарили «контреволюционным силам Шостки в тыл», тобто наскочили на шосткинців з ображіївського боку (нинішня територія ВО «Свема») [24, арк. 20]. Отже, Ромченко по праву вказує на спільно здобуту перемогу над шосткинцями: «Мы вместе с ремневцами разогнали мятежников» [35].

У числі червоногвардійців армії Ремньова, як свідчить більшовик з села Івот Мойсеєнко, була група добровольців з придеснянського села Погрібки, у тому числі й Дем'ян Коротченко (1894-1969), майбутній голова Президії Верховного Совєта УРСР [28].

За протокольними свідченнями учасників подій есе- рівців, Мирона Рудченка та Костянтина Реви, повстання в Шостці тривало 5-6 днів, з 20 по 26 березня за ст. ст. [10, арк. 46; 20, арк. 37]. Рева працював санітаром у лікарні й разом зі своїм однопартійцем, фельдшером Іваненком, надавав допомогу пораненим «участникам эсеровской организации». Як констатує Мирон Рудченко, повстанці зазнали поразки, були вбиті та поранені з обох сторін [10, арк. 46]. Колишній есерівець Машицький свідчив, що запеклі бої шосткинців проти армії Ремньова тривали лише дві доби [8, арк. 18]. Шосткинський учитель-історик Борис Степанович Стогнут (1918-2000) на підставі своїх розпитувань більшовиків-старожилів зробив висновок, що ремньовці усього «за два дня подавили мятеж» [37].

Червоні партизани та їхні історики завзято розписують другу появу в Шостці Ремньова як визволителя. Ремньов увійшов зі своїми червоними партизанами на околицю Шостки Петухівку й пояснив петухівцям, що вони «задурені воєнщиною», та пообіцяв більше не вбивати робітників, а за це вони впустять його на завод і не вб'ють, як убили Моргуна [32, с. 136]. У цей час, коли Ремньов мітингував перед петухівцями, на завод увірвався брянський загін. Робітники покидали зброю будь-куди, навіть у річку Шостку, як свідчив на допиті повстанець Віленський, та й кинулися тікати [4, арк. 16]. Отже, «рабочіе и администрація завода, во избежаніе резни, должны были спасаться бегствомъ въ окрестные села, оставивъ заводъ и беззащитные семьи на произволъ Ремнева и его грабительскихъ бандъ», - зазначено в згаданій вище доповіді безпосереднього учасника тих подій, військового помічника начальника ШПЗ [41, арк. 14 зв.]. В очікуванні репресій від більшовиків керівники есерів та меншовиків наказали своїм партійцям перейти в підпілля [3, арк. 46].

Вранці у вівторок 9 (27.03) квітня 1918 р. «Ремньов в'їхав в Шостку на білому коні з сотнею червоних партизан й виголосив промову перед озброєними робітниками, що зібралися на майдані» [32, с. 137]. Він запевнив робітників, що не переслідуватиме їх. Робітникам залишалося тільки повірити Ремньову, що ніякої різанини, яку він улаштував разом із Муравйовим у Києві, не буде. Ремньов навіть дозволив робітникам залишити берданки для боротьби з німцями, що ось-ось підійдуть до Шостки. Насамкінець Ремньов прилюдно пообіцяв, що від- сьогодні бере на себе всю охорону громадського порядку в Шостці. За свідченням повстанця Никонова, він здав свою зброю «по требованию отряда красных» [7, арк. 14].

У докладі командуючого Західним фронтом Рейнгольда Берзіна до вищого військового Совєта зазначено, що станом на 9 (27.03) квітня 1918 р. центр його фронту знаходився в Новгороді-Сіверському. Там розташувалися 600 стрільців при 6 кулеметах та одній гарматі, також бронепоїзд із кулеметами, гарматами та 133 чол. обслуги. Лівіше Новгорода-Сіверського була розташована Особлива армія Ремньова, правий фланг якої впирався в Десну (Короп). Опорними пунктами були Короп та Шостка. У Коропі знаходилося 200 стрільців, 5 кулеметів, 2 гармати, у Шостці - 300 стрільців, 4 кулемети. Резерви перебували в Терещенській (100 стрільців, 3 кулемети) та в Хуторі Михайлівському (350 стрільців, 3 кулемети, 2 броньовики). На лівову фланзі армії Ремньова в Глухові було 50 стрільців, 2 кулемети. У центрі армії Ремньова по лінії Конотоп знаходилися на станції Алтинівка 500 стрільців, 15 кулеметів, 3 гармати [22]. Усього в армії Ремньова нараховувалося більше 2 тисяч стрільців.

За газетним дописом від за 9 (27.03) квітня 1918 р. відомо, що значна частина Глухівського повіту ще перебувала під владою більшовиків: «Люди, яким вдалося вибратися з того району, розказують, що большевицькі банди чинять великі збитки тамошнім селам» [29, с. 4].

Друга поява Ремньова на заводі до самого виходу з Шостки була присвячена виключно подальшому пограбуванню заводу [41, арк. 13 зв.].

У середу 10 (28. 03) квітня 1918 р. червоні партизани розпочали тягати до штабу на допит «винуватців бойні», а звідти відправляти для подальшого розслідування в «штаб Духоніна» [32, с. 137]. За переказом, «штаб Духоніна» знаходився на терасах, у яру за церквою Різдва Христового (Садовий бульвар, 50-а). Мабуть там, у четвер 11 (29.03) квітня 1918 р., було вбито капітана шосткинської місцевої піхотної команди Володимира Леонтійовича Демченка, 38 р. [15, арк. 20].

Загалом, згідно із записами в метричній книзі, загинуло та померло згодом від ран, отриманих у боях, 19 шосткинців. Так 7 квітня (25.03) 1918 р. помер Григорович Стефанович Кравченко, 15 р.; 10 квітня (28.03) - Іван Іванович Биченко, 23 р.; 30 (17.04) квітня - Григорій Іванович Кукарешников, 54 р.; 17 (4) жовтня - Дмитро Опанасович Михалєв, 18 р. [15, арк. 20].

В останні дні перебування в Шостці Ремньов уже не погрожував підірвати завод «во имя спасения России», а шосткинці чекали підходу українських військ, повідомляючи їх про свій небезпечний стан. Підтвердженням тому можуть слугувати згадувані вище доповіді т. в. о. начальника заводу та його помічника, адресовані військовому міністру УНР, що закінчуються словами: «служащіе, рабочіе и населеніе Шостки и окрестностей взываютъ о спасеніи, котораго ожидаютъ ежечасно» [41, арк. 14 зв.].

10 квітня 1918 р. голова спецвідділу українського військового міністерства, обговорюючи з помічником губерніального коменданта Чернігівщини плановане захоплення Шостки, повідомив останнього, що він звернувся до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з німцями на визволення міста, оскільки «...з політичного боку треба, щоб попереду німецьких частин йшли українці. Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашої, то вони об'являть Шостку воєнною здобиччю» [17]. Отже, першими в Шостку мали увійти загони Вільного козацтва, свої українські республіканські війська.

Після придушення повстання, за свідченням більшовика А. Безкровного, Ремньов наказав робітникам ШПЗ стати до роботи; зрозуміло, вони мали спішно вантажити заводське майно у вагони на Москву. Безкровний запам'ятав, що Євдокія Киричкова сміливо вела агітацію біля першої прохідної, казала робітникам не піддаватися на провокацію більшовиків, не йти на роботу, бо вони ось-ось залишать Шостку [3, арк. 33, 33 зв.].

У неділю 14 (1) квітня 1918 р. о другій годині прибув на завод представник Московського обласного комісаріату по військових справах П. Козловський [40, арк. 40; 41, арк. 13]. Він пред'явив т. в. о. начальнику заводу Юрвеліну наказ начальника оперативного відділення штабу командуючого революційними загонами Південного фронту видати йому, не пізніше завтрашнього дня, платинові посудини для доставки їх у штаб Ремньова [40, арк. 40]. Юрвелін, незважаючи на погрози, відмовив комісару Козловському з тої причини, що вивіз посудин не передбачено планом евакуації, навіть жодного разу на засіданнях евакуаційної комісії не оговорювався засіб передачі окремій особі такої великої цінності. Юрвелін запросив Ремньова прибути на комісію й обговорити це питання [41, арк. 13].

У вівторок 16 (3) квітня 1918 р. знову прибув на завод комісар Козловський з трьома членами надзвичайної евакуаційної комісії - А.С. Сергеєвим, І.Д. Четверяковим та В.С. Сотником - з дорученням від 16 квітня за № 3597 тимчасово виконуючого обов'язки командуючого Особливої армії Семенова на передачу платинових чашок. За участі трьох вище згаданих членів комісії та двох запрошених завкомівців - Давиденка (голова завкому) та Волкова (член завкому) - відбулося розширене засідання господарчого комітету (голова - Єлагін, члени комітету: В.І. Ткаченко та В.І. Прокоф'єв). На засіданні домовилися, що платинові вироби супроводжуватимуть до Москви представники адміністрації заводу та представники завкому. Під час засідання надійшло телефонне повідомлення, що будівля казначейства (Садовий бульвар, 55), що охоронялося робітниками, щойно зайнята червоногвардійцями при одному кулеметі. У казначействі зберігалося 9 млн. рублів та близько 10 млн. цінних відсоткових банківських паперів [63, арк. 14]. Загалом казначейство отримало з Петербурга 11 млн. рублів для розрахунку з робітниками та службовцями за кілька попередніх місяців [11, арк. 21 зв.]. Казначейство встигло видати робітникам приблизно 2 млн. рублів заборгованої зарплатні [29, с. 4].

Евакуаційна комісія в повному складі засідання разом з т. в. о. начальника ШПЗ Юрвеліним вирушила до казначейства, де скарбник Гоголь та старший бухгалтер Водоп'янов надали для огляду комісії все платинове майно ШПЗ - 3 чаші та 2 змійовики загальною вагою у 3 пуди 10 фунтів 33 золотники 11 доль (50 млн. грн. у цінах 2018 р.) [40, арк. 37]. За легендою, дорогоцінні чашки подарувала заводу ще цариця Катерина ІІ (1762-1796) [32, с. 137]. Отримавши платину, евакуаційна комісія відвезла її на станцію Шостка й далі потягом на Москву, де вона була передана 22 (9) квітня 1918 р. до московської контори державного банку [40, арк. 33 зв.].

Після вивезення платини евакуаційною комісією шосткинське казначейство було вщерть зачищене від мільйонів грошей зусиллями «красных партизан батареи Пшерадского и Сосницкого отрядов», як свідчать документи розслідування, що зберігаються в Брянському державному архіві [13, арк. 5]. Це вони, брянці, підступно під час перемир'я несподівано увірвалися на завод з півночі, з боку Хутора Михайлівського. А наприкінці свого перебування в Шостці «захватили с собою казну» [39, с. 12], «главнымъ образомъ заработную плату рабочихъ (около 7.800.000 руб.)» [41, арк. 13 зв.]. Ремньовці також шукали ще якісь платинові чаші на сірчаному виробництві, де «командарм учинил сыск и обнаружил чаши в цеху» [39, с. 12]. Також заводчани у своїй книжці 1991 р. «Завод и его люди» зазначають, що ремньовцям таки вдалося «демонтировать и вывезти с завода платиновые испарители (чашки)» [25, с. 24]. За переказом, ремньовці забрали не всю платину, найбільш важливі для роботи заводу «платинові чашки» заховав робітник заводу Іван Кокошко, що проживав поблизу заводу на Моховій вулиці (нині вул. Коловоротного). Він повернув чашки заводу в 1920 р., й той відновив свою роботу.

Ремньов покинув Шостку 17 (4) квітня 1918 р., як тільки-но дізнався, що німці розпочали наступ на станцію Макове з тим, щоб перетнути червоним партизанам шлях відступу залізницею на Хутір Михайлівський. Це змусило Ремньова залишити Шостку, ведучи бої з переважаючими силами німців [23, с. 107; 24, арк. 26]. «Особая армия, не желая проливать кровь рабочих, обманутых белогвардейцами, оставила Шостку», як пояснює командир загону новгород-сіверських червоногвардійців Михайло Ромченко [33].

За підрахунками більшовиків, Ремньов устиг відправити з заводу 35 вагонів обладнання та 40 тисяч пудів пороху [32, с. 137; 37]. Він би вивіз значно більше, якби не тиждень повстання. Сім днів бойових дій відняли в Ремньова «драгоценое время эвакуационных мероприятий по вывозу стратегического сырья в глубокий тыл родины», як із жалем підсумовують Успенський, Дубок та ін. [24, арк. 16, 21].

Особлива армія Ремньова відступила з України на 150 верст на північ до Брянська. 25 (12) квітня 1918 р. зі штабу Брянського району надійшла у Вищий Військовий Совєт телеграма, у якій вказувалося про необхідність арешту Ремньова та членів його штабу. Його звинувачували в тому, що його загони не є революційною армією, а бандою, яка займається грабежами та погромами. Загони Ремньова самовільно залишили фронт, коли дізналися, що їх ватажок та його «сподвижники» будуть заарештовані. Ремньовські загони таки були роззброєні, і, як повідомлялося в телеграмі, «у многих солдат, арестованных нами, находим при обыске до 100 000 рублей. Крестьянство озлоблено этими бандитскими отрядами» [26, с. 26].

У цей час командарм Ремньов перебував у Москві. Він звітував 26 (13) квітня 1918 р. в Совнаркомі Льву Троцькому, своєму колишньому «сокамернику» по петербурзькій в'язниці «Кресты», куди вони разом потрапили в липні 1917 р. за наказом голови Тимчасового Уряду Олександра Федоровича Керенського (1881-1970). Незважаючи на особисте знайомство Ремньова з Троцьким, командарм був заарештований наступного дня, 27 (14) квітня 1918 р. Цього разу його тримали в Бутирській в'язниці Москви, потім спрямували до психлікарні, звідки він утік по весні 1919 р. Спіймали його влітку та розстріляли без суду і слідства 3 серпня 1919 р. «как афериста и контрреволюционера» [39, с. 12].

Посилання

евакуація пороховий завод шостка

1. Відродження. - Київ. - 1918. - № 10. - 7 квітня. - С. 4.

2. Галузевий державний архів Служби безпеки України в Сумській області (далі - ГДАСБуСо), спр. П-163.

3. ГДАСБУСО, спр. П-164.

4. ГДАСБУСО, спр. П-165.

5. ГДАСБУСО, спр. П-166.

6. ГДАСБУСО, спр. П-226.

7. ГДАСБУСО, спр. П-236.

8. ГДАСБУСО, спр. П-1772.

9. ГДАСБУСО, спр. П-3318.

10. ГДАСБУСО, спр. П-8170.

11. ГДАСБУСО, спр. П-12141.

12. ГДАСБУСО, спр. П-13312.

13. Государственный архив Брянской области (далі - ГАБО), ф. Р-594, оп. 1, д. 1.

14. Дело народа. - Петроград. - 1918. - № 15. - 10 апреля (28 марта). - С. 4.

15. Державний архів Сумської області (далі - ДАСО), ф. 1194, оп. 1, спр. 15.

16. ДАСО, ф. Р-1811, оп. 1, спр. 2.

17. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 407.

18. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 431.

19. ДАСО, ф .Р-7641, оп. 1, спр. 488.

20. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 545.

21. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 896.

22. Дроздов С. Распад остатков армии в начале 1918 года. Ч. 21.

23. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.proza. ru/2015/05/29/452.

24. Дубок П., Успенський П., Садовой Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. Герої-більшовики Рем- ньов і Моргун // Жовтень на Сумщині. Спогади учасників ВЖСР на Україні. - Суми, 1958. - 134 с.

25. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 59, оп. 1, спр. 386. Дубок П.В., Успенський П.С. Про героїчну боротьбу Шосткинської партійної організації з контрреволюційним повстанням у березні-квітні 1918 р. у м. Шостка Сумської області.

26. Завод и его люди (страницы истории). Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». - Шостка, 1991. - 184 с.

27. Кляцкин С. Рождение Рабоче-крестьянской Красной Армии // Вопросы истории. - 1941. - № 7-8. Ч. 1. - С. 16-33.

28. Лободаєв В., Савченко Г. Загони Вільного козацтва у люто- му-квітні 1918 року // Воєнна історія. - 2008. - № 1 (37). - С. 48-58.

29. Мойсеенко И.А. Страницы былого // Советское Полесье. - Шостка. - 1967. - 3 октября. - С. 3.

30. Нова Рада. - Київ. - 1918. - № 53. - 27 березня (9 квітня). - С. 4.

31. Приходько А.И. Воспоминания // Рукопись. - Шостка,1990. 15 с.

32. Реабілітовані історією. Сумська область. Книга друга. - Суми, 2013. - 756 с.

33. Романченко Ю. Боротьба за порох // Літопис революції. - 1931. - № 3. - С. 133-137.

34. Ромченко М. Броня из песка // Советское Полесье - Шостка. - 1966. - 21, 25 января. - С. 2.

35. Ромченко М.В. Броня из песка // ЦДАГО України, ф. 59, оп. 1, спр. 1137.

36. Ромченко М. Первый военный комиссар Шостки // Советское Полесье. - Шостка. - 1966. - 23 марта - С. 2.

37. Ромченко С.В. Партизанський край // Жовтень на Сумщині. Спогади учасників ВЖСР на Україні. - Суми, 1958. - 135 с.

38. Стогнут Б. Это было начало // Советское Полесье. - Шостка. - 1987. - 17 декабря. - С. 2.

39. Успенский П. Шосткинщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции // Советское Полесье - Шостка. - 1966. - 5 января. - С. 2.

40. Федосов А. Яд платиновой чаши // Аргументы и факты. - Брянск. - 2005. - № 28. - С. 12.

41. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 2301, оп. 2, спр. 19.

42. ЦДАВО України, ф. 2301, оп. 2, спр. 20.

Размещено на Allbest.ru