"Цветы жизни на асфальте": діти в закладах опіки в роки голодомору 1932-1933

Трагедія 1932--1933 рр. жорсткою печаткою відбилася на суспільстві Радянської України. Страждали від голоду та вмирали мільйони людей. Та однією з найбільш вразливими й найменш захищеними в цій трагедії виявилися діти.

У даній статті, на основі усноісторичних джерел, проаналізовані спомини очевидців Голодомору 1932--1933 рр. Об'єктом дослідження є діти, які, в силу різних життєвих обставин, опинилися в закладах державної соціальної опіки (будинках малютки, дитячих притулках, інтернатах, патронатах). Предметом став аналіз стратегії виживання неповнолітніх дітей, що втратили можливість виховуватися у родині.

Більшість використаних інтерв'ю давали люди, які на початку 1930-х років були ще дітьми. Проте нам вдалося зафіксувати й спомини людей, що доглядали за цими дітьми.

Етапи формування методологічних засад усної історії на теренах України охарактеризували у своїх статтях Г. Грінченко, І. Реброва та І. Романова. Ми погоджуємося з дослідницями на рахунок того, що в сучасній Україні найбільш поширеною науковою практикою виступає практика реконструктивного перехресного аналізу усних свідчень, коли усне інтерв'ю виступає джерелом та основою побудови аргументації щодо характеру різних соціальних явищ у минулому. Цей спосіб допомагає «зв'язувати» цитати зі свідчень, з іншими документами та матеріалами.

Свідчення очевидців відіграють знакову роль у справі обґрунтування образу Голодомору. Використання свідчень очевидців є загальноприйнятою практикою в світовій історичній та правовій традиціях (пригадаймо, обґрунтування геноциду в Руанді, геноциду вірмен здійснювалося на основі свідчень очевидців.

У 1984 р. за ініціативи Всесвітнього Конгресу українців та за підтримки юристів та науковців Джеральда І. А. Д. Дрейпера (професора права Сасекського університету, Великобританія), Дж. П. Хамфрі (колишній прокурор Нюрнберзького трибуналу, Макгілський університет, Канада), колишнього директору відділу прав людини Секретаріату ООН, професора Дж. Левассера, (Паризький університет, Франція), професора Р. Левене, колишнього голови апеляційного суду Аргентини, президента верховного суду Аргентини (університет Буенос-Айреса, Аргентина), професора Ковей Т. Олівера (Пенсільванський університет), професора Дж. В. Ф. Сандберга (Стокгольмський університет, Швеція), професора Дж. Верховена (Католицький університет, Бельгія). Координатором в роботі Комісії виступив американський професор Дж. Мейс (детальніше про перебіг роботи Комісії та безпосередній вклад Дж. Мейса викладений у звіті «Международная Комиссия по расследованию голода 1932--1933 гг. на Украине» та у статтях Дж. Мейса.

Працюючи над збором свідчень очевидців та обробкою даних для подання до Конгресу США, Мейс запровадив за правило трактувати показання кожного свідка як унікальне історичне джерело із достатнім об'ємом інформації, який би дав можливість майбутнім дослідникам оцінювати кожне свідчення на свій розсуд. Він же й звернув увагу на складність методики роботи з усно історичними джерелами. Адже людська пам'ять здатна деформувати, викривити, дати неповну оцінку подіям. Проте історики не мають права відмовитися від даного виду джерел, навіть якщо ці спомини неточні або недосконалі. Дж. Мейс вважав, що завдання історика є «просіювання» всіх доступних джерел, щоб сконструювати те, що дослідник вважає найбільш приближеним до реальних подій. Унікальність усної історії полягає в тому, що вона реалізовується через словесні мемуари людей, які зазвичай не залишають мемуарів. Отже, опрацювавши свідчення та архівні документи, ми змогли проаналізувати заходи, що вживали владні органи для підтримки категорії так званих «державних» дітей, тобто тих, хто перебував у закладах державної опіки над дітьми.

З початком 1932 р. почала стрімко зростати кількість безпритульних дітей. Джерелами поповнення виступали здебільшого діти селян, які залишися напризволяще без засобів до існування. З початком перших голодових смертей, селяни, з метою врятування своїх дітей, привозили їх до великих міст та залишали у людних місцях -- на базарах, вокзалах, просто на вулицях, з надією, що дітей підберуть добрі люди або міліція та передадуть до притулку.

Нагадаємо, за підрахунками дослідників, наприкінці 1920-х рр. в УСРР діяло 365 тис установ інтернатного типу, з них -- дитмістечка та комуни становили 264 заклади. Дитбудинки, які перебували на державному бюджеті, були в жалюгідному матеріальному становищі, а з 1931 р. їх позбавили централізованого постачання, що призвело до масового голодування дітей [15, с. 12-13]. Ще однією специфікою радянської ювенальної політики 1930-х рр. виступав прихований характер дитячої безпритульності. Зокрема, напередодні перепису населення окрстатвідділ звернувся до обласних осередків «Друзів дітей» з вимогою звернути увагу на облік безпритульних дітей, зазначаючи, що це «особлива, рухлива по своїй суті група населення» [5].

Чимало безпритульних дітей та немовлят-підкидьків опинилося в Харкові, Одесі, Полтаві інших промислових центрах -- де згодом розгорнулися справжні конвеєри смерті. Попри всі устремління влади не допускати селян до міст, явище підкидання дітей набуло масового характеру.

З другої половини 1932 р. кількість підкидьків в закладах опіки над дітьми стрімко зростала. Причини були типові: діти розкуркулених чи (або) репресованих селян часто поповнювали лави безпритульних. Влада, знаючи про наплив дітей, розпочала розгортати додаткові заклади. Зокрема, в Миргороді Полтавської області одне з приміщень по вул. Єрківській, 31 перебувало в запустінні. У 1930 р. в цьому приміщенні священики хотіли відкрити хату-читальню, але влада вигнала їх. У 1932 р. сюди почали звозити дітей розстріляних куркулів. Ставилися до них, як до злочинців, бо їхні батьки -- «вороги народу». 1932-го року територію обнесли колючим дротом і організували «притулок», де в роки Голодомору загине понад 400 дітей.

Керівництво окремих дитячих установ намагалася привернути увагу центральних урядових установ, але їх листи та телеграми часто залишалися без відповіді. Так, до Зіновіївської філії товариства «Друзі дітей» (сучасний Кропивницький Кіровоградської області) звернувся директор Миргородського дитячого будинку т. Левін. Він сповіщав, що ввірений йому притулок «у самому жахливому становищі». Він констатував, що щоденно підкидають по 8-11 дітей, які або опухлі від недоїдання або настільки слабі, що не мають змоги стояти на ногах. Внаслідок чого склад притулку виріс на 69%... (але був ризик, що найближчим часом кількісний склад міг зрости на 300--400%) й директор з відчаєм резюмував: «Як прекратить зріст я не знаю, бо коли з плачем і воєм протягивають руки до д\б, бить по цим рукам дітей я, як педагог, не наважуюся» [27, арк. 70].

Справа протистояння розмаху дитячої безпритульності ускладнювалося тим, що було розпорошено установи, які опікаються даним питанням. И статистика також була роздріблена. За даними В. Марочка, протягом першого півріччя 1932 р. з вулиць підібрано 5 тис дітей. Велика кількість дітлахів залишалася поза обліком [13, с. 564].

Діти віком до 4-років перебували під відповідальністю Наркомздоров'я, діти дошкільного та шкільного віку -- під відповідальністю Наркомосвіти, підлітки 15-18 років -- під НКПраці, на транспорті боротьбу з безпритульністю провадив транспортний УЧХ Друзів дітей [26, арк. 15]. Паралельно діяв СПОН (спеціальна правова охорона неповнолітніх), співробітники якого активно працювали над віднайденням, дезсанобробкою та передачею дітей до притулків [6].

Це призводило до численних непорозумінь, порушення комунікації, врешті -- до втрати часу. Незкоординованість дій організацій призводила прикрих прецедентів. Частину безпритульних направляли до дитячих притулків, які вже на той момент припинили своє існування (в ході адміністративної реформи, частина закладів опіки над дітьми припинила роботу, оскільки не було чітких урядових вказівок, до якої області та адміністративних установ належить той чи інший притулок). Діти, яких направляли до притулків, що вже закрилися, знову опинялися на вулицях та поповнювали лави безпритульних. Також не вистачало розподільників, вагонів-прийомників, реформаторіїв, де безпритульні мали перебувати на карантині.

За офіційними даними, тільки по Харкову, з грудня 1931 по лютий 1933 рр. через спеціальний ізолятор (дезсанобробка та карантин) для безпритульних дітей пройшло 2 118 осіб (40% були підлітками до 18 років) [10, с. 83-84].

Надзвичайна комісія по боротьбі з безпритульністю у м. Харкові в травні 1933 р. констатувала, що щодня з вокзалів міста до дитячого розподільника привозять по 100-120 дітей ясельного віку [12, с. 8], розміщувати по дитячих притулках їх було вже неможливо, оскільки всі заклади було переповнено. Загалом в травні 1933 р. в Харкові підібрали з вулиці 11 940 дітей, з них тисяча померла протягом кількох наступних днів [13, с. 565]. Наголосимо, що це данні тільки по Харкову і лише щодо осіб, яких затримали органи міліції та соцпобуту й офіційно передали до ізолятору. Позалаштункові показники були набагато масштабнішими. Не вистачало закладів-розподільників. Міста, а тим паче села, виявилися неготовими для такого напливу безпритульного контингенту. Наприклад у м. Києві діяв лише один тимчасовий притулок -- ізолятор для безпритульних дітей на Вознесенському спуску, 4. Цей будинок не був придатним для розташування там дітей: відсутнє опалення, а кімнати потребували ремонту.

Відділення «Друзів дітей» звітували, що за неповними даними за останній час (з грудня по січень 1932 р.) підібрано з вулиць 1412 дітей: у Києві -- 350, Умані -- 240, ФМССР -- 180, Дніпропетровську -- 472, Сталіно 167 [25, арк.194]. Наявна мережа дитзакладів спочатку, хоча б у кількісному відношенні, дозволяла провадити рейди по вилученню дітей вулиці. Але чисельність притулків через матеріально-фінансову скруту зменшувалася. Так, за перше півріччя 1932 року місткість інтернатів скоротилася: в Богодухові -- на 300, Кременчуці -- 150, Кривому Розі -- 75, Києві -- 1500, Полтаві -- 500, Охтирці -- 200 і тд. місць [7, с.16-30].

Лікарка одного з притулків Борзни Чернігівської області Клавдія Кирилівна Солодовник згадувала, що місцевий притулок, розрахований на 300 осіб, майже кожного дня поповнювався підкидьками [19, с. 80-83]. Тільки протягом червня--серпня 1932 р. на транспорті підібрано 2162 душі лише дітей селян. Але перевантаженість дитбудинків не дає можливість влаштувати дітей.

Карантинники-приймальники Києва були завантажені на 200--300 %. З метою недопущення масового приїзду дітей до Києва з інших регіонів, секретаріат Київоблвиконкому виніс постанову про організацію роботи загороджувальних загонів на вузлових залізничних станціях, зокрема у Фастові, Ніжині та ін.

На початку 1932 р. на закритому зібранні Київради було прийнято постанову про переселення вихованців дитячих будинків Києва разом із обслуговуючим персоналом до інших міст Київської області. Навесні цього ж року більшість київських дитячих будинків переселили в райони області. У Києві залишилося кілька дитячих будинків, інтернати для дітей із фізичними вадами, дитячі лікувальні установи, карантинники-приймальники і трудові колонії.

Ситуація з підкиданням дітей набула загальноукраїнського характеру. Не столичне місто Зіновіївськ (нині -- Кропивницький), де розташовувався дитячий притулок №10 настільки регулярно підкидали немовлят, що вихователька у своєму щоденнику втомлено констатувала: «...Чергу прийняла о 12 год. Знов було приведено 4 дітей, малих від 4 до 8 років, вошивих, виснажених, з пухлими ногами, про це складено відповідного акта» [2, с. 208-209].

У Миргороді, за споминами очевидців та даними краєзнавців, сиріт ловили радянські активісти, або дітей приводили батьки -- сподівалися там врятувати від смерті, бо в притулку давали хоч щось із їжі. Від Голоду всі були кволі. Малих складали на вози і вранці доставляли в табір. 10--15 осіб щодня. На цих же возах вивозили трупи померлих протягом доби. Одночасно в притулку було близько 100 дітей -- віком від 2 до 17 років [1].

Члени Київської Надзвичайної комісії з боротьби з безпритульністю під час наради в червні 1932 р. зауважували, що більшість підкидьків -- це діти селян з Київської області. Щоб прилаштувати їх до притулків, потрібна була дотація у 545 тис крб., які передбачалося залучити з фондів Охматдиту та міськнаросвіти. Чиновників більше непокоїв факт наявності безхатченків на вулицях Києва, аніж доля бездоглядних дітей, тому було прийнято рішення у семиденний термін зорганізувати притулки у передмісті Києва: Святошині, Бучі, Пущі-Водиці. Одночасно для надання медичної допомоги створювалися карантинними при Інституті Охматдит на території Києво- Печерської Лаври, на вулицях Польовій, Кирилівській, Артема, Набережно- Микільській.

По селах було створено заслони, які мали не допустити селян з дітьми до міст. Уже з весни 1933 р. місцеві райкоми в терміновому порядку давали розпорядження про забезпечення дітей сніданками та організацію притулків для сиріт на місцях. Проте й продуктове й інституційне (тобто процес організації закладів опіки) забезпечення перекладалися на плечі колгоспів та місцевих влад, свобода дій яких була паралізована надмірними нормами хлібоздач. Отже, всі настанови щодо організації дітлахів та скорочення безпритульності зводилися нанівець. Для батьків єдиною надією на врятування дітлахів було прагнення переправити їх до міст. Батьків карали за наміри привезти дітей до міських закладів опіки.

Один з очевидців подій -- Іван Давидович Ткаченко з м. Лебедина Сумської області згадував, як на зупинках потягів матері вкидали дітей у вагони. Жінки просили: «Озьміть, люди добрі. Хто хоче -- за сина, хто хоче -- за дочку. Вони й слухняні. Вони й здоровенькі. Одна біда -- хлібець давно не бачили. Все на бур'яні та на бур'яні. Озьміть, бо вдома все одно помруть з голоду. Як не хочете за синочка, то нехай хоч до Харкова доїдуть. Може в столиці власті на них зглянуться» [21, с. 261-263].

Іван Васильович Майський з м. Лебедин сам був підкинутий матір'ю. Він згадував про це вже в 1990-х роках: «Десь уже по теплу мати заходилась шити мені із старого сіряка пальтечко і черевички. Як зараз пам'ятаю: ранок сонячний, мати мені черевички приміряє, аж тут далеко щось як загуде. Питаю матір: що то таке гуде, мамо?». А вона: «Ось дошию і підемо з тобою подивимось», -- каже. Взула вона мені черевички, взяла за руку, і ми пішли. Довго йшли, у мене боліли ноги, не було сили, кілька разів сідав відпочивати. Мати злилася, тягла мене за руку: йди вже ти, горе моє. Не знаю вже чому, а ще як виходив з дому було в мене відчуття, що мати хоче мене світ за очі завести. А вдома була дорога для мене річ -- блискуча коробочка з-під вазеліну. Я нею бавився. Ото я і взяв її з собою в пазуху на спомин про домівку. Звідки таке відчуття -- не знаю. Може, мати хвалилася кому про свій задум, може їй хтось радив, а я чув -- не знаю. Але відчуття було. Ось так ми прийшли на залізничну станцію, завела мене мати у вагон і каже: «ти, Ваню, посидь, а я піду хліба куплю. Ото як пішла. та й по сьогодні. Кондукторша як узнала од жінок, що мене «одна женщина оставила» -- винесла з вагона й обережно поставила на бруківку. Поїзд чмихнув і замиготів вагонами. В мене аж голова завертілася. Довго я тинявся по станції, а тоді залізник відніс мене в дошкільний дитячий будинок. В Богодухові це було» [20, с. 307-311],

Непоодинокими були випадки, коли матері виносили дітей на перехрестя доріг й там їх облишали, в надії, що малят хтось підбере та всиновить або передасть до притулку. Від матерів до притулків дітей не брали. Дитячі будинки могли й не прийняти дітей, яких приводили сторонні жінки: вимагалися докази, що це не її діти.

На Сумщині, в м. Лебедин одним з таких «дитячих базарів» були кинуті кузні, що розташовувалися на розі вулиць Михайлівської та Чернелівської (на місці сучасного меморіалу). Неподалік була лікарня й дитячий притулок. Облишені у кузнях діти плакали, допоки й не вмирали. За споминами мешканки Лебедина, Наталки Васись, яка проходячи повз кузні побачила, що одне маля скотилося на ковальське горно та все зранилося, сповзаючи по спечених головешках [22, с. 178].

Діти які випадково врятувалися з сіл, що вимерли, намагалися самі пробитися до міст. Коли влада унеможливила всі спроби проникнути до центру, діти намагалися знайти притулок при радгоспах. На Полтавщині, понад десяток дітлахів 4-5 років з села, що майже вимерло, крадькома дісталися найближчого радгоспу та зробили собі схованку біля корита в свинарнику. Проте директор радгоспу не лише знайшов їх, а й наказав зібрати та вивезти до лісу. В лісі викопали яму, куди скинули ще живих дітей та присипали землею. З того пекла зумів врятуватися лише один 10-річний хлопчина Петро Ротач (який і оприлюднив цей факт). Решта були настільки виснаженими, що померли в ямі [28, с. 11].

У селі Новоселиця під дитячий будинок облаштували звичайну хату, в якій колись мешкала родина Смульських. Цей дитбунок складався із сіней, невеликої кухні і кімнати-світлиці. У кімнаті були лежанка і піч. Тут мешкало до тридцяти дітей різного віку, хлопці та дівчата. Мешканець цього притулку Сіренко Василь Дем'янович згадував, як потрапив туди. Вся його родина вимерла від голоду. Він був опухлий й ходив по селу й фермі в надії вкрасти щось їстівного. «Ноги стали важкими, руки теж, ходити стало важко та боляче, не можна було нагнутися» [14]. Хлопчину побачив голова колгоспу, взяв до себе в бричку та відправив до дитпритулку, який розташовувався в с. Новоселиці по вул. Шимитівка. Там вже були: Барвіцький Петро Кирилович 1924 р. н.; Барвіцький Г ригорій Кирилович 1927 р. н.; Барвіцький Юрій Андрійович 1921 р. н.; Барвіцька Ганна Кирилівна 1922 р. н.; Вдов Варка Андріївна 1922 р. н.; Г ребената Ганна Артемівна 1923 (1924) р. н.; Глушаниця Ніна Петрівна; Дмитренко Олекса Іванович 1925 р. н.; Маташ Настя Андріївна; Маташ Ганна Петрівна 1919 р. н.; Маташ Петро Петрович; Михальченко Ніна Федорівна 1927 р. н.; Михальченко Василь Федорович 1929 р. н.; Маташ Петро Андрійович 1918 р. н.; Маташ Галина Василівна 1928 р. н.; Наумець Настя; Притуляк Марія Юхимівна 1924 р. н.; Речмедин Микола Радіонович 1923 р. н.; Речмедин Марія Радіонівна 1918 (або 1919) р. н.; Риндич Варка Андріївна 1921 р. н.; Риндич Микола Андрійович; Риндич Євгенія Тодорівна; Сидорчук Настя Ничипорівна 1922 р. н.; Сторожук Оксана Андріївна 1917 (або 1918) р. н.; Сіренко Василь Дем'янович 1922 р. н.; Сіренко Оксана Дем'янівна 1919 р. н.; Шабатин Люба 1924 р. н.; Янковський Іван Іванович 1921 р. н.; Янкова Ганна Іванівна 1925 р. н. [14, с.30-31].

Отже, ми бачимо, що у даному закладі перебували фактично цілими родинами. Вік дітей також був дуже неоднорідним: від немовлят до юнаків та дівчат 1917--1918 років народження.

Ольга Василівна Бачинська, вихователька Миргородського дитячого будинку, згадувала: «Щоранку, прокидаючись, я бачила поруч мертвих дітей. З деякими з них ще вчора грались. На наших очах їх загортали в простирадла і відносили в погріб. Що з ними робили далі, ми в той час не задумувалися. Вмираюче село малюкам допомогти не могло» [16]. На Харківщині діти з ряду сіл та сільрад, що фактично вимерли (с. Яковенково, Борщівка, Бригадирово, сільради Протопопівка, Волковінково, Глазунівка, Асіївка), поповнили лави безпритульних. Дехто зумів сам прибитися до притулку (про зараз згадують самі очевидці цих подій) [24, с. 220], більшість -- залишалися бездоглядними. Одним зі способів існування для голодних безпритульних дітей -- було вештання навколо таборів червоноармійців, в надії, що солдати поділяться шматком хліба чи смаколиками з солдатського пайку або, швидшим сподіванням було просто щось вкрасти їстівного чи знайти лушпиння під їх їдальнею. Проте й ці дитячі «хитрощі» були розвінчані: з 28 травня 1933 р. всі солдатські табори мали оточувати кордони міліції, які мали відправляти безпритульних дітей до розподільників. У червні 1933 р. в Харкові при інтернаті № 13 було створено ізолятор-пропускник, куди звозили всіх, підібраних міліціянтами дітлахів, віком до 3, 5 рочків.

Смертельна катастрофа наближалася та набувала всепоглинаючого характеру.

Наведемо фрагмент короткого листа, написаного анонімним дописувачем. Лист написано великими друкованими літерами від руки, але його короткий зміст розкриває всю глибину трагічної ситуації. Лист датовано травнем 1932 р., написаний в м. Тираспіль З 02 жовтня 1924 по 02 серпня 1940 до складу Радянської України входила територія Молдавської Соціалістичної республіки в статусі автономії, що було закріплено Конституціями обох республік. «ДЕТКОМИССИИ ПРИ ЦИК. ЕСЛИ ВІ ХОТИТЕ ПОСМОТРЕТЬ, КАК УМИРАЮТ ДЕТИ С ГОЛОДУ, ИЛИ ХОТИТЕ ВИДЕТ (так в тексті) «ЦВЕТЫ ЖИЗНИ НА АСФАЛЬТЕ», РАСПУХШИМИ, ЕСЛИ ВЫ ХОТИТЕ ОКАЗАТЬ ДЕТЯМ ДЕЙСТВИТЕЛЬНУЮ ПОМОЩЬ, ТО ПРИШЛИТЕ СВОЕГО ПРЕДСТАВИТЕЛЯ НА МОЛДАВИЮ. И ВЫ УБЕДИТЕСЬ В УЖАСАХ, КОТОРЫЕ ПРЕВОСХОДЯТ ГОЛОД 21 ГОДА. С ПОЧТЕНИЕМ «ДРУГ ДЕТЕЙ». ТИРАСПОЛЬ, МАЙ 1932 [25, арк. 30].

Норми харчування, що вносилися до так званих нарядів (які виконувалися вкрай рідко, оскільки дитячі заклади було виведено з-під централізованого постачання ще в 1931 р.) на дитину припадало: хліба -- 100 гр на день, крупи -- 400 гр на місяць, пряників -- 500 грам на місяць, цукру -- 20 гр на місяць [3, арк. 30].

У містах поодинокі дитячі заклади (переважно дитсадки) були ще в більш-менш задовільному стані. Як винятковий і позитивний прецедент -- це діяльність одеського дитячого садка ім. Петровського, де виховувалися діти від 4-х до 8 років. Садок мав приміщення для занять, відпочинку, їдальню та, навіть, купальню. Дітей примушували мити руки та регулярно обстежували на інфекції (вочевидь не було ізолятору, оскільки в травні 70% дітей перехворіли на кір та краснуху) [4, арк. 177]. Припускаємо, що цей заклад був одним з небагатьох, так званих «показушних». Наявність такої категорії дитячих закладів влучно підмітив Р. Конквест, коли переповідаючи спомини мешканця Ульянівки, вказував на оглядини «зразкового» дитячого притулку, з гарним обідом та доглянутими дітьми. У кількасот метрах, в іншому селі в кам'яній коморі розташувався інший притулок, де на піщаній підлозі розмістилося близько 200 виснажених дітей від 2 до 12 років. Вони більше нагадували живих скелетів в брудних сорочках. Всі вони плакали й просили хліба. На питання представника комісаріату «хто турбується пор цих дітей?», пролунала відповідь: «партія та уряд».

Винятковість існування таких ясел на кшталт одеського дитячого закладу ім. Петровського підтверджує протокол діячів Охматдиту по Одеській області. Під час обстеження дитячих ясел, садків та притулків Жовтневого району теж у серпні 1933 р. вони констатували, що чисельність дітей скоротилася з 3 400 осіб до 1300-1700 осіб, що зумовило скорочення ясельних закладів з 57 до 31 [4, арк. 200]. Заклади, Жовтневого району Одещини, що перебували під контролем Охматдита, були в кращому становищі, в яслах Кіма та Блюхера дітей годують баландою, яку розводять з 300 гр борошна, загалом харчування в яслах було настільки поганим, що дітей підгодовували самі колгоспники. Високий відсоток малят був з роздутими рахіт ними животиками.

Дітвора була майже роздягнені: ані білизни, ані взуття не було. Спали по декілька осіб на лежанках, кількість яких була незначною. Санітарний стан їдалень також викликав дорікання: посуд мили у холодній воді, не міняючи її [4, арк. 199-202].

Відмітимо, що в Жовтневому районі принаймні були ясла. У той же час в колгоспі Блюхера ясла взагалі було закрито, та й матерям борошно не видавалося. Колгоспники та їх діти залишалися напризволяще. Ситуацію констатували короткою фразою: «Общественное питание закрыто вследсвии отсутсвия питания» [22, с. 205].

Жоден регіон Радянської України не уникнув голоду. Заклади опіки над дітьми опинилися перед необхідністю фактичного закриття, оскільки нічим було годувати дітлахів. У травні 1933 р. низка ясельних закладів зверталася до обласних установ з проханням виділити хоча б мізерне харчування.

Нагадаємо, що з 1931 р. дитячі притулки було виведено з державного централізованого постачання. У березні 1931 р. Наркомос повідомляв, що у 160 районах УСРР, які не виконали плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома освіти т. Полоцький у зв'язку з цим писав до ЦКК-НК РСІ та Наркомату постачання: «Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати дитячі інтернатні установи, учителів і виділяти продукти для гарячих безкоштовних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено» [11, с. 6].

На початку 1932 р. державна влада провела реорганізацію у справі ліквідації безпритульності та бездоглядності дітей і допомоги сиротам. Центральну комісію з ліквідації безпритульності при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті об'єднали з громадською організацією -- «Друзі дітей». У кожному районі міста створили штаби з громадськими ударними бригадами, до яких увійшли представники різних відділів міськвиконкому, комсомольських, профспілкових і громадських організацій. Бригади займалися вилученням бездоглядних дітей із вулиць та направляли їх до притулків.

Як влучно підмітила А. Зінченко, в діяльності органів по боротьбі з дитячою безпритульністю все більше стали проявлятися не тільки адміністративні дії, а навіть і силові: ізоляція голодних районів, примусовий патронат дітей на селі тощо [9].

Справа надання центральними урядовими установами та окремими діячами (часто достатньо одіозними, наприклад П. Постишевим, М. Хатаєвичем) допомоги бідуючим дітям є дуже суперечливою.

З одного боку всі ми усвідомлюємо, що той же П. Постишев є одним з організаторів Голодомору в Україні. Його настанови, спрямовані на нищення селянства відомі у всьому світі. З іншої сторони, ми не можемо не погодитися зі С. Кульчицьким, який в одній зі своїх праць відзначив, що П. Постишев прийняв сталінські «правила гри». На публічних виступах він фонтанував радянською антиукраїнською ідеологією, але з початком 1933 р. він вживав окремих заходів з надання допомоги дитячим закладам.

З березня 1933 р. розпочала роботу мережа пунктів харчування для дітей колгоспників. Резонансна постанова «Про надання проддопомоги дитячому населенню» передбачало, що колгоспи мали за рахунок власних ресурсів надати для дитячого харчування молоко, яйця та овочі [18, с. 158-161]. Наприкінці травня 1933 р. члени Лагерівської сільради Балакліївського району на Харківщині повідомляли райраду, що за 12 днів вони зібрали на утримання місцевих дитячих ясел грошима -- 39 крб 12 коп, 46 яєць, 156 літрів молока, 2 кг капусти, 28 кг буряків, 6 кг огірків. Зерна, картопля та м'яса зібрати не вдалося [17, с. 174]. Для підтримки ясел Першотравневої сільради Балаклійського району Харківщини на початку червня 1933 р. було зібрано 140 яєць, 1 000 буряків, 300 огірків, 700 капусти, 132 м'яса (одиниці виміру м'яса в документі не вказано), а от грошей не зібрали ані копійки [8, с. 179].

До того ж до справи розподілу харчів підходили диференційовано. На селі дітей розподіляли за віковими критеріями, а головне -- за соціальними. Зрозуміло, що немовлята, діти й підлітки мають відмінні за калорійністю та поживністю обсяги харчування й це можна логічно пояснити. Проте з яких міркувань діти-однолітки колгоспників й одноосібників мали отримувати відмінні порції -- обґрунтувати складно [3, арк. 12]. Пояснення маємо лише одне -- політична заангажованість. Та й самі очевидці подій, що тоді були дітьми це підтверджували. Павло Панасович Г ребець, уродженець Сумщини, згадував, що ходив до школи в Софіївці. Після уроків дітям давали по мисці затірки. Проте цей харч передбачався лише для дітей колгоспників. Діти одноосібників мали стояти в кутку. Їх примушували дивитися на «щасливих колгоспників». Останні ж, з притаманною дітям жорстокістю образливо називали своїх однолітків, дітей одноосібників «індусами» й кепкували з них: мовляв, добра затірка, а ви «дурні» в колгосп не йдете [23, с. 98-99].

Заклади опіки над дітьми, що відкривалися протягом 1932--1933 рр. мали вкрай зубожілий стан харчового та матеріального забезпечення. По суті, самі чиновники з установ охорони освіти та медичних закладів визнавали, що притулки, які створено для дітей-підкидьків та безпритульних лише на 14% забезпечені ресурсами. Тому, виникала гостра необхідність розвантажити міські притулки за рахунок районних та колгоспних осередків. Те, що останні перебували на межі виживання, до уваги не бралося. Для транспортування дітей до місць їх нового проживання навіть зорганізовувалися так звані безкоштовні перевезення (організовувати транспорт та перевозити дітей мали відділи народної освіти, фінансування яких також було мінімальним).

Ми усвідомлюємо недостатність, половинчастість допомоги, її обмеженість та запізнілість. Проте ми не можемо спростувати факту наявності цієї куцої, але помочі. За ініціативою П. Постишева, за рахунок республіканських резервів та запозичених у керівника Київського військового округу Я. Якіра армійських запасів, було утворено продовольчий фонд дитячої допомоги. До березня 1933 р. було розгорнуто харчувальні пункти на 60 тис дітей [11, с. 24]. Наркомпостач УСРР у березні 1933 р. виділив у розпорядження облпостачвідділів спеціальні позапланові фонди для харчування дітей на селі: 700 т борошна, 50 т крупи, 170 т цукру, 82 цнт олії, 100 тис банок консервів. Додатково оговорювалося, що це продовольство призначалося для дітей. Така обмовка свідчить и про те, що «на горі» усвідомлювали й наявність «схем» при розподілі продуктів й не завжди чесні норми постачання. На жаль, Голодомор деформував моральні устої українського суспільства.

дитячий будинок голодомор смертність

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабенко І. «Від голоду кишечки у дітвори були тонкі, як плівочка. Від кропиви, калачиків і трави розривало нутрощі» / І. Бабенко, Д. Скриль // Країна. -- 2017, 21 листопада [Електронний рексурс] // Режим доступу з екрану:https://gazeta.ua/articles/events-journal/_vid-golodu-kishechki-u-ditvori -buli -tonki -y ak-plivochka-vid -kropivi -kalachikiv-i -travi -rozrivalo- nutroschi /805024 -- Дата доступу 22.12.2017.

2. Витяги із щоденника вихователів дитячого будинку № 10 м. Зінов'євська // Голодний мор 1932--1933 років на Кіровоградщині: мовою архівних документів. Збірник документів і матеріалів / Редкол.: Т. Дмитренко, Т. Чвань, Є. Шустер. -- Кіровоград: Дако, 2008. -- 437 с.

3. Державний архів Одеської області (далі -- ДАОО). -- Ф. Р-2009. Спартаковский райисполком. -- Оп. 1. -- Спр. 10. Циркуляры и распоряжения облздравотдела и переписка с ним о медицинском осмотре допризывников, о патронировании детей-сирот. Для содержания детясель на апрель месяц. -- 06.01.1933-24.08.1933. - 38 арк.

4. ДАОО. -- Ф. 710. -- Оп. 1. -- Спр. 667. Документы (информации, докладные записки, акты, о санитарном состоянии городов и сел Одесской области и противоэпидемиологической работе). Акт обследования детского сада им. Петровского 08.08.1933. -- 31.03.1933--22.08.1933. -- 278 арк.

5. Державний архів Запорізької області (далі -- ДАЗО). -- Ф. Р-429. -- Оп. 1. -- Спр. 210. Положения наркомпроса УССР о профессиональной школе и комиссиях по делам учащихся в учреждениях управления профессионального образования, инструкции и циркуляры Наркомпроса УССР; Копии протоколов совещания управления социального воспитания и заседание колеги Наркомпроса УССР; сведения о количестве детей до 15 летнего возраста по районам округа и городу; список инструкторов и техработников окрино и список учреждений профобра по округу на 1926/1927 учебный год. 11.06.1925--30.12.1926. -- 541 арк.

6. ДАОО. -- Ф. Р846. -- Оп. 1. -- Спр. 3. Дело со справками и удостоверениями выданными воспитанникам Детского дома № 14. -- 1932-- 1933. -- 188 арк.

7. Діптан І. Голодомори 1921--1923 та 1932--1933 років: проблема дитячої безпритульності в Українській СРС / І. Діптан // Історична пам'ять. -- 2002. - № 1-2.

8. Зведення про хід заготівлі продуктів харчування для дитячих ясел Першотравневої сільради Балаклійського району 5-10.06. 1933 // Голодомор 1932-1933 років на Харківщині / Упор. О. С. Гнєзділо, О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко та ін. -- Харків: Оригінал, 2008. -- 272 с.

9. Зінченко А. Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х -- першій половині 30-х років ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 / А. Зінченко. -- Одеса, 2002. -- 17 с.

10. Інформація секції соцперебудови Харківської міськради щодо роботи секції по боротьбі з дитячою безпритульністю в м. Харкові на період з грудня 1931 по лютий 1933 р. // Голодомор 1932--1933 років у м. Харкові, столиці УСРР / Упор. О. С. Гнєзділо, Н. В. Лапчинська, І. В. Шуйський, В. Сафонова. -- Харків: Оригінал, 2009. -- 319 с.

11. Кульчицький С. Становище дітей на Україні у 1931--1933 рр. (Документи, розповіді) / С. Кульчицький, Є. Шаталіна. -- К.: Вища школа, 1989. -- 26 с.

12. Лапчинська Н. Передмова / Н. Лапчинська // Голодомор 1932--1933 років у м. Харкові, столиці УСРР / Упор. О. С. Г нєзділо, Н. В. Лапчинська, І. В. Шуйський, О. В. Сафонова. -- Харків: Оригінал, 2009. -- 319 с.

13. Марочко В. Діти -- найчисленніші жертви голодомору / В. Марочко / / Голод 1932--1933 років в Україні: причини та наслідки / В. А. Смолій, М. Дзюба, С. В. Кльчицький, В. М. Литвин, В. І. Марочко, Дж. Мейнс, Р. Я. Пиріг. -- К.: Наукова думка, 2003. -- С. 562--567.

14. Михальченко Л. Лихоліття села Новоселиця / Л. Михальченко. -- К.: Видавничий дім Києво-Могилянська академія», 2003. -- 36 с.

15. Олянич Л. Створення та діяльність Всеукраїнського товариства «Друзі дітей» (1924--1936 рр.): організаційний статус, структура та функції: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 / Л. Олянич. -- Харків: ХНУ, 2008. -- 16 с.

16. Петренко С. М. Г олод 1932--1933 рр. на Полтавщині очима сучасників / С. М. Петренко // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». -- 2003. -- № 493: Держава та армія. [Електронний ресурс]. -- Електронний науковий архів науково-технічної бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка». -- Режим доступу з екрану http://ena.lp.edu.ua:8080/handle/ntb/9404 -- Дата доступу 25.01.2018

17. Повідомлення лагерівської сільради секретарю Балакліїського райвиконкому з відомостями про кількість зібраних коштів і продуктів харчування на ясельну кампанію 22.05. 1933 // Г олодомор 1932--1933 років на Харківщині / Упор. О. С. Гнєзділо, О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко та ін. -- Харків: Оригінал, 2008. -- 272 с.

18. Постанова фракції Харківського облвиконкому про видачу продовольчої позики колгоспникам, одноосібникам та їхнім дітям, що терплять нужду 04.04.1933 // Г олодомор 1932--1933 років на Харківщині / Упор. О. С. Г нєзділо, О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко та ін. -- Харків: Оригінал, 2008. - 272 с.

19. Свідчення Солодовник Клавдії Кирилівни 1905 р.н. м. Переяслав, м. Київ. Запис 1994 р. // Г олодовка 1932-1933 року на Переяславщині. Свідчення / Упорядники Ю. Авраменко, В. Гнатюк. -- Переяслав-Хмельницький--Київ--Нью-Иорк: Вид-во М. П. Коць, 2000. -- 445 с.

20. Спогади Івана Васильовича Майського 1929 р.н. м. Лебедин Сумської області. Запис 1993 р. // Ткаченко Б. Під чорним тавром: документи, факти, спогади / Б. Ткаченко. -- Лебедин: ВВ «Білий лебідь», редакції журналу «ЖЛ». -- 1993. -- 464 с.

21. Спогади Івана Давидовича Ткаченка (рік народження невідомий) м. Лебедин Сумської області. Запис 1993 р. // Ткаченко Б. Під чорним тавром: документи, факти, спогади / Б. Ткаченко. -- Лебедин: ВВ «Білий лебідь», редакції журналу «ЖЛ». -- 1993. -- 464 с.

22. Спогади Наталки Васись (рік народження невідомий) с. Будилка, Лебединського району Сумської області. Запис 1993 р. // Ткаченко Б. Під чорним тавром: документи, факти, спогади / Б Ткаченко. -- Лебедин: ВВ «Білий лебідь», редакції журналу «ЖЛ». -- 1993. -- 464 с.

23. Спогади Павла Панасовича Гребця (рік народження невідомий), уродженець хутору Г ребці Лебединського району Сумської області. Запис 1993 р. // Ткаченко Б. Під чорним тавром: документи, факти, спогади / Б Ткаченко. -- Лебедин: ВВ «Білий лебідь», редакції журналу «ЖЛ». --1993. 464 с.

24. Спогади Ф. І. Суркової, жительки с. Шевелівка Балаклійвського району. Запис 2002 р. // Голодомор 1932--1933 років на Харківщині / Упор. О. С. Г нєзділо, О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко та ін. -- Харків: Оригінал, 2008. 272 с.

25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВО). -- Ф. 264. -- Оп.1. -- Спр. 479. Документы о ликвидации детской безпризорности в УССР, обследовании состояния снабжения необходимым детских домов (протоколы, резолюции, план, докладные записки, акты, заключения, сведения, переписка). 01.01.1931--07.01.1933. -- 204 арк.

26. ЦДАВО. -- Ф. 264. -- Оп. 1. -- Спр. 546. Документы о состоянии борьбы с детской беспризорностью в УССР и работе общества «Друг детей» (постановления, протоколы, план, докладные записки, сведения, справки, информация, переписка). -- 10.03.32--28.05.33. -- 24 арк.

27. ЦДАВО. -- Ф. 264. -- Оп. 1. -- Спр. 557. Документы об обследовании состояния и работы детских домов и интернатов УССР (протоколы, тезисы, докладные записки, акты, заключения, ведения, переписка). -- 21.01.-- 29.12.1932. - 292 арк.

28. Циган Р. Був дитбудинок імені НКВС: історії слід: [про становище дітей на Полтавщині в голодний 1933 рік] / Р. Циган // Вечірня Полтава. -- 1993. -- 25 червня.

Размещено на Allbest.ru