Антиукраїнська політика представників Руської православної церкви в Галичині у 1914-1915 роках

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Російська імперія складалася та розвивалася як багатонаціональна, поліконфесійна та багаторелігійна держава, більшість із вірувань якої тією чи іншою мірою пов'язувались із певними етнічними спільнотами.

Національне питання в ній було тісно пов'язане із релігійною ситуацією. Тож конфесійний аспект займав важливе місце як у внутріполітичних, так і зовнішньополітичних концепціях, ставленні до національних меншин. Особливо яскраво це проявилось у роки Першої світової війни.

Аналіз досліджень і публікацій. Діяльність російської окупаційної адміністрації в Галичині та апарату Руської православної церкви, як її складової, викликала інтерес багатьох дослідників від І. Крип'якевича та Б. Кандідова до сучасних вітчизняних вчених О. Я. Мазура, А. В. Стародуба та інших. Та, власне, як антиукраїнська діяльність РПЦ у Галичині висвітлена недостатньо.

Відповідно автор поставив перед собою мету окреслити основні напрямки діяльності Руської православної церкви у Галичині, як складової окупаційного апарату під час першого захоплення краю у 1914-1915 рр.

Політика влади щодо існуючих на території Росії віросповідань носила, як правило, системний характер. Тож національна та релігійна приналежність істотно впливала на громадянські права підданих. Згідно з Зводом законів Російської імперії, система державно-конфесійних відносин складалась з 3-х ієрархічних ліній, кожній з яких відповідав свій обсяг прав, привілеїв і обмежень.

Формально принципи імперської системи державно-конфесійних і міжконфесійних відносин, відображені у Зводі законів, гарантували свободу совісті усім, хто не належав до пануючої церкви підданим та іноземцям. Фактично ж, головуючою і пануючою оголошувалась «віра Християнська Православна Кафолична Східного обряду». Православна церква користувалася в Російській імперії значною владою та різноманітними правами. Російський імператор вважався одночасно головою як Держави, так і Православної церкви, верховним захисником та охоронцем догматів панівного віросповідання. Союз православ'я та самодержавства у царській Росії надійно закріплювався системою законодавчих актів і ставив Православну церкву в привілейоване становище.

Другу ієрархічну ступінь займали так звані терпимі сповідання, до яких і відносились католики, а також протестанти, вірмени-григоріанці, протестантські групи (меноніти, баптисти) а також нехристиянські конфесії: іудеї, мусульмани, буддисти і язичники. Категорія терпимих також мала істотні градації. Для кожного із цих сповідань встановлювався окремий правовий режим, давались привілеї одним і обмежувалися права інших.

До категорії непризнаних релігій, що знаходились на найнижчому ступені правової ієрархії, відносились розкольники (старообрядці) і сектанти, що в різний час і з різних причин відкололися від Православної церкви. Щодо цієї категорії Держава, аж до початку ХХ ст., стояла на церковно-канонічній точці зору і дивилася на відокремлення від Православної церкви, як на злочин. Відповідно, існування розкольницьких і єретичних сект не допускалося в принципі.

Високий рівень релігійності суспільства був однією з характерних особливостей Російської імперії, що вказувало на значимість державно-конфесійних відносин і потребувало особливої до них уваги. Державна система управління не допускала можливості атеїстичних переконань, а права особистості були невіддільними від прав конфесії.

Союз православ'я та самодержавства у царській Росії надійно закріплювався системою законодавчих актів і ставив православну церкву в привілейоване становище в державі. Підрив православ'я розцінювався як замах на існуючий суспільно-політичний лад. Держава, аж до початку ХХ ст., стояла на церковно-канонічній точці зору і дивилась на відокремлення від пануючої церкви, як на злочин [4, С.133-134].

Критерієм для встановлення об'єму привілеїв служили умови еклезіологічні (канонічність і апостольна спадковість церкви), догматичність (ступінь спорідненості з православним віровченням), віровчительні (християнські і нехристиянські общини), законність і незаконність походження (відносно старообрядців і сектантів) і, вочевидь, найважливіші державні (політична значимість того чи іншого народу). [1, С.76] Найсуттєвіше ж значення у міжконфесійних зв'язках у дореволюційній Росії мала, все ж, етнічна приналежність віруючих. Високий рівень релігійності суспільства був однією з характерних особливостей Російської імперії, що вказувало на значимість державно-конфесійних відносин і потребувало особливої до них уваги. Державна система управління не допускала можливості атеїстичних переконань, а права особистості були невіддільними від прав конфесії. царський імперія поліконфесійний православ'я

Православне духовенство було повністю інтегроване в самодержавну систему влади, поряд із релігійними, виконуючи і окремі функції державних чиновників. Це і фіксація актів громадського стану, і участь в адміністративній діяльності губернських правлінь, і відмічена відомим ученим-релігієзнавцем Борисом Кандідовим участь у правоохоронній діяльності. З початком ХХ ст. практичне завдання священиків усіх конфесій розширилось до функцій стабілізації життєдіяльності населення в межах парафії й підтримання довіри до влади. В останнє десятиліття існування царизму політична роль церкви ще більше зросла. Посилились тенденції її змикання з консервативними політичними силами.

Не можна не зауважити і на існування відповідних підрозділів в органах виконавчої влади, що відіграло істотну роль у русифікації Галичини. Ми маємо на увазі Департамент духовних справ МВС, котрий Б. Кандідов відносив, фактично, до спецслужб, наводячи чимало прикладів його відповідної діяльності [13, С.10-12].

Істотним був клерикальний аспект і у геополітичних планах царизму. Серед основних завдань російський уряд покладав на війну надії, як на вирішальний засіб у придушенні українського руху і ліквідації закордонного осередку «мазепинства» в Галичині. Цей рух розглядався як небезпечний сепаратизм створений ворожою стороною, про що відверто заявляв видатний кадет, ректор Петроградського університету Ервін Грімм. Як противагу «польсько-русинському П'ємонту», як називав Грімм Галичину, російський уряд розглядав Волинь, як «опору Росії в усьому Південно-Західному краї». Основна заслуга у цьому належить саме діячам Руської православної церкви і передусім архієпископу Антонію (Храповицькому). Не меншу енергію продемонстрував і його наступник Євлогій (Георгієвський).

Саме тут займали адміністративні і церковні посади діячі, що очолили у 1914 році окупаційну адміністрацію в Галичині. Звідси йшла підтримка і спрямовувалась діяльність москвофілів. Тут містились такі центри русофільської пропаганди, як Почаївський православний монастир, інтернат у Житомирі, філіали російсько-галицького благочинного союзу [3, С.132-133].

Одним з аспектів підготовки до військового конфлікту було планування відповідних церковно-адміністративних змін на завойованих територіях. Не можна не зауважити, що така роль православ'я не була секретом для сучасників. Так, ще в лютому 1914 р. учасники Конференції греко-католицьких єпископів Австро-Угорщини, висловлюючись щодо пропозиції розширення мережі православних парафій, зауважили, що православна агітація мала підґрунтя не релігійне, а політичне, а отже, створення нових православних парафій (чи узаконення існуючих), могло б стати ще успішнішим знаряддям у руках російських агітаторів [19].

З початком війни усі без винятку держави урочисто пообіцяли боронити права всіх поневолених народів. Російська влада заявила, що не буде утискати права своїх нових підданих, оскільки в Російській імперії жодних поневолених народів немає, а існують вони нібито лише поза кордонами імперії. Це красномовно було підтверджено в маніфесті Головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича. Звинувачуючи Відень у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, автор маніфесту зобов'язувався шанувати «дорогоцінну спадщину батьків, мову й віру» підданих. Втім, українцям було нагадано, що вони росіяни, котрим знайдеться місце «у лоні матінки Росії» [11, С.43-45].

Як згадувалось вище, захоплення Галичини було однією із складових ідеї «Священної війни». Територіальним зазіханням надавалось релігійне забарвлення: боротьба за «вигнання» католицтва і унії із «споконвічно православних земель» і навернення населення у віру предків. Створення ж міжнародного резонансу навколо репресивних дій австро-угорських властей щодо православних дозволило трактувати власні репресії, як відновлення прав корінного населення. В одному з номерів популярного на той час «Приходського листка» наголошувалось, що «сучасна війна подвиг релігійної самопожертви. Кров вірних синів Росії, відданих чад церкви буде запорукою дивного оновлення і зміцнення Православної російської церкви» [Цит. по: 12, С.23]. Особливо варто наголосити що пануючу конфесію тут чи не вперше було названо не руською, а російською. Таким чином, церковники відверто зазначили про свої плани.

Російська окупаційна адміністрація в Галичині діяла під гаслом «Кінець українству». Вона закрила всі українські товариства, заклади, школи, заборонила українську мову, літературу, видавництва, вивіски. Водночас широковідомий у наукових колах, опублікований і проаналізований ще Йосипом Гермайзе звіт Мезенцева про діяльність російських жандармів у Галичині, свідчить про поміркованість царських спецслужб у застосуванні репресивних заходів. Про поміркованість, власне, адміністрації писав згодом і Дмитро Дорошенко.

Тож мусимо констатувати у цьому питанні негативну роль, власне, духовенства. Зокрема, архімандрит Почаївський Віталій в інтерв'ю часопису «Украинская жизнь» зазначив: «У парі з введенням православ'я повинне відбуватися скріплення російської цивілізації, а для того необхідно негайно закрити всі установи в Галичині, що були створені з метою викорінення і викривлення російської культури. Зло треба негайно усунути ...» [5, С.37].

У перші дні окупації адміністрація знаходилася в руках воєнних властей. Роботу ж з «православно-церковного облаштування» на перших порах виконувала церква при штабі військового генерал-губернатора Галичини. Між іншим, будучи невід'ємною складовою окупаційного апарату російські православні священики займались не лише релігійною, але й політико-пропагандистською та розвідувальною роботою [13, С.16].

Та першочерговим їх завданням була боротьба проти греко-католицизму, про що відверто зазначав чиновник МЗС, колезький асесор Серафимов. Причому автор розглядав боротьбу з унією, як невід'ємну складову боротьби «проти українофільської пропаганди». [20, А.3] Недарма ж колишній начальник двірцевої агентури генерал Спиридович у своїх мемуарах наголошував, що церковні посади в Галичині стали займати найбільш ревні російські націоналісти.

Адже існування греко-католицької церкви ускладнювало боротьбу з «українським сепаратизмом» в усій Україні. В умовах відсутності української державності греко-католицька церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення [16]. Тож переведення греко-католиків у лоно Російської православної церкви мало за мету не повернення до віри предків, а ліквідацію національної української і самостійної Греко-католицької церкви, яку царизм вважав осередком «мазепинства». Саме останнім визначалась і антиукраїнська діяльність Руської православної церкви в Галичині.

Ще на початку війни розпорядженням Священного Синоду було створено Особливий комітет для видання полемічних листків про унію. Очолив його Харківський, колишній Волинський, єпископ Антоній, котрий був найбільш ймовірним кандидатом екзарха Галичини. Показовою є і точка зору, сформульована у «Московських церковних відомостях»: «Взагалі слід пам'ятати, що російський вплив у Галичині може розраховувати на успіх лише у тому випадку, якщо його підкладка буде православною». [12, С.43] Вочевидь, під «підкладкою»Антоній мав на увазі саме засади громадсько-політичного життя Галичини.

Побоювання ускладнення російсько-ватиканських взаємин на перших порах обумовлював певну стриманість російських властей. Та військові успіхи в Галичині вплинула на зміну політики. Свідченням цьому було призначення архієпископа Волинського Євлогія активного прибічника русифікації та насадження православ'я у Галичині керуючим церковними справами на території Галичини. Причини цього рішення, прийнятого особисто царем Миколою ІІ, обумовлені експансіоністськими планами щодо вселенського православ'я висвітлив А. Стародуб. Вчений переконливо доводив, що основною причиною такого рішення було намагання позбутись канонічної опіки Вселенського патріарха з перспективою його підпорядкування російській адміністрації [18, С.200-201].

До речі, виправданість згаданих рішень ставилася під сумнів навіть окремими членами Імператорської родини. Цікаву характеристику дав йому один з представників імператорського дому М. М. Романов: «Цей Євлогій... добрячий фокусник з ієрархів новітньої школи, в якій мета виправдовує засоби. Він уже смакував насолоду навертати галичан у православ'я, що так невдало, щоб не сказати злочинно, практикувалось у Львові і околицях» [9, С.146-147]. Його програму «Церковні відомості» сформулювали наступним чином: «а) негайно закрити орден василіан; б) усунути з посад місцевих єпископів; в) покласти край агітації проти православ'я... небезпечної у політичному відношенні.» [Цит. по: 12, С.43].

Після того, як Євлогій приступив до православної місії, церква при штабі військового генерал-губернатора Галичини опинилася в становищі єпископської православної кафедри у Галичині, а її настоятель деякою мірою повіреним архієпископа при військовому генералгубернаторі, що займався кадровими питаннями, прийомом і інструктажем прибулих з Росії священиків. З вересня 1914 р. до червня 1915 р. через штабну церкву пройшли та отримали відповідні вказівки понад 50 єпархіальних священиків, знайшли притулок близько 20 вихованців російських духовних семінарій з галичан, яких архієпископ Євлогій готував священиками у галицькі парафії [16].

Сам Євлогій вважав ліквідацію унії своєю місією. Такі дії отримували повну урядову підтримку. Та на місцях це спричинило антагонізм між церковною і адміністративною окупаційними владами. Генерал-губернатор Галичини граф Георгій Бобринський схилявся до проведення, принаймні на період до закінчення війни, обережної конфесійної політики. 23 вересня 1914 року він заявив, що в краї будуть поважатися всі релігії, хоча влада каратиме за ворожі дії проти православ'я. Обіцяючи протекцію православним, Бобринський заперечував проти поспіху й фіктивних возз'єднань.

Та, вочевидь, граф Бобринський був чи не єдиним з вищих сановників, хто дотримувався толерантності у конфесійній політиці. Наприклад, чиновник з особливих доручень Олферєв, безперечно, відображаючи думку керівництва і видаючи бажане за дійсне, доповідав до канцелярії МВС, що в результаті місіонерської діяльності Євлогія «серед галичан запанувала думка, що після такого пасторського слова унії більше немає» [22, Арк.21-23].

На противагу світській, церковні власті посилили співпрацю із москвофілами. На перших порах ті обіймали навіть посади в адміністрації, в цензурі, при повітових начальниках. Однак усупереч порадам генерал-губернатора бути поміркованими вони почали разом з єпископом Євлогієм вести нетактовну агітацію проти греко-католицької церкви, роз'ятрювати національні відносини, зводили особисті рахунки з небажаними їм людьми. Одне слово, вони прагнули керувати краєм, а цим зовсім не була задоволена російська адміністрація.

29 вересня генерал-губернатор циркуляром повідомив губернаторів, щоб перехід кожної окремої парафії на православ'я підтверджувався бажанням 75% віруючих. Рівночасно заборонялося повернення на свої парафії уніатських священиків, які тимчасово втекли під час вступу російських військ. Їхнє нове призначення кожного разу відбувалося тільки з дозволу генерал-губернатора. Церква мала залишатися у розпорядженні греко-католицького священика до особливого розпорядження [6, С.42; 21, А.22 зв.]. Варто зауважити, що за своєю тональністю цей документ спрямовувався власне проти керівництва РПЦ у Галичині, що залишилось поза увагою дослідників, котрі ввели його в науковий обіг у відриві від іншого ділового листування генерал-губернатора.

Поступово суперечності між керівництвом москвофілів і російською адміністрацією набули досить різких форм. Г. Бобринський визнавав, що москвофільське керівництво не тільки не полегшувало російській владі справу управління, а й могло призвести до необхідності застосувати до нього репресії. На цьому ґрунті у нього виник конфлікт і з архієпископом Євлогієм, який вважав діяльність генерал-губернатора такою, що зводить нанівець працю місіонерів [17, С.9; 8].

Той згодом зазначав, що «в деяких колах російського суспільства і духовенства в імперії панувало переконання, що злиття греко-католицького галицького населення з загальною масою російського народу повинно передусім відбутися на ґрунті навернення до православ'я.». Тут Бобринський коректно описував ідею Євлогія, що передбачала призначення на парафії в Галичині православних священиків за клопотанням хоч би невеликої групи вірян.

В іншій же частині звіту він писав про саботаж своїх розпоряджень, роздратовано зауважуючи: «.Були випадки, коли архієпископ Євлогій взагалі не виконував моїх розпоряджень і призначав священиків на парафії без мого відома» [17, С. 43]. Свого начальника підтримував і львівський губернатор Мельников. Проте архієпископ Євлогій не дуже рахувався з розпорядженнями графа Г. Бобринського. Він міг легко усунути із зайнятої парафії греко-католицького священика, запідозривши його в «мазепинстві».

До канцелярії генерал-губернатора надходили скарги на численні самоуправства, допущені підлеглими архієпископа Євлогія. Бобринського підтримав Верховний головнокомандувач, який надіслав архієпископу телеграму з вимогою утриматися від будь-яких насильницьких дій. [8, С.236, 238]

Не маючи конкретного плану щодо релігійної політики в Галичині, він звернувся до царя з проханням вияснити ситуацію, щоб не допускати силового навернення населення в православ'я і, отже, зберігати спокій у тилу. Той порекомендував дотримуватися лояльності та віротерпимості до уніатів, а перехід на православ'я здійснювати тільки за згоди самих вірян. [10, С.392]

Методи діяльності церковного управління не схвалював також впливовий Протопресвітер російської армії та флоту Георгій Шавельський. Проте на боці Євлогія виступила частина галицьких москвофілів та Обер-Прокурор Саблер, котрі вважали його методи виправданими, а інформації про порушення, допущені під час навернень, злонаміреними вигадками. Це при тому, що після царської відповіді Верховному головнокомандувачу він сам надіслав відповідну інструкцію Г.Бобринському і Євлогію з побажанням неухильного дотримання принципів свободи віросповідання. [18, С.208]

Варто зауважити, що дії церковної адміністрації всіляко підтримувались і начальником жандармського управління переконаним українофобом полковником О. Мезенцевим, котрий подекуди діяв за спиною у генерал-губернатора. Церковники всебічно використовували таке сприяння. Зокрема, перший православний архієрей, що відвідав окуповані території єпископ Кременецький Діонісій (Валединський). Саме під його наглядом були здійснені й перші приєднання до православ'я. До речі, сам Євлогій згодом писав, що місіонерська діяльність Діонісія у супроводі жандармів його шокувала. [8, С.238]

Архієпископ Євлогій настійливо підкреслював політичний підтекст своєї діяльності. Йшлося про освячення авторитетом Церкви «віковічного прагнення» галичан до об'єднання з Росією. [18, С.208]

Зрештою, граф Бобринський змушений був поступитися й у вимогах присилати православних священиків навіть за бажанням меншості парафіян. Причиною деякого пом'якшеного ставлення губернатора до діяльності архієпископа було схвалення дій Євлогія Миколою ІІ, котрий відвідав Галичину на початку квітня 1915 року [18].

Слід зауважити, що православні місіонери використали і австро-угорські репресії проти реальних чи удаваних москвофілів. В результаті, перед приходом російських військ у Галичину тут майже 300 греко-католицьких парафій не мали священиків. [16]

Лише у Львівській губернії кількість парафій, навернених у лоно православ'я, становила 85. У той самий час 135 парафій залишилися без настоятелів. За 9 місяців російської окупації Східної Галичини з дозволу воєнного генерал-губернатора Г.Бобринського було призначено на парафії 86 православних священиків, із них 35 за клопотанням парафіян і 51 за рекомендації архієпископа Євлогія. 75 осіб дістали призначення у Львівській і 11 у Тернопільській і Перемиській губерніях. Наведені цифри не збігаються з даними канцелярії архієпископа Євлогія, за якими станом на 4 квітня 1915 р. кількість призначених священиків на парафіях Східної Галичини становила 113 осіб. А в таємній доповіді Синоду професора Жуковича наводились ще більш скромні цифри 81 парафія із загальної кількості в 1874. [10, С.393; 16; 19] Зрозуміло, що цей показник зовсім невеликий відносно загальної кількості греко-католицьких парафій у Східній Галичині. За даними Андрея Шептицького, тільки 29 галицьких священиків, а їх було понад 2 тис., перейшли в православ'я. А з усіх уніатських парафій лише близько 100 стали православними, причому частина з них за рахунок того, що на вільні з різних причин місця було надіслано православних священиків. [2, С.181; 16]

Це вказує на те, що перехід галицьких греко-католиків у православ'я не було масовим явищем. Мешканці окремих повітів неохоче покидали Греко-Католицьку Церкву, про що доповідали повітові начальники, наголошуючи на неготовності православного кліру, чим і пояснювали більш ніж скромні результати церковної русифікації.

Духовне відомство мало і досить масштабний план на ниві галицького шкільництва, поставивши собі за мету відкрити у кожній православній парафії церковну школу. Ще в перші дні війни архімандрит Віталій заявляв про необхідність розвитку шкільної мережі в Галичині, як необхідної складової русифікації краю. [5, С.37] Перші такі школи з'явились вже у жовтні 1914 року. Догляд церковних шкіл у Галичині архієпископ волинський Євлогій доручив єпархіальній шкільній раді. В лютому 1915 року Синод погодився профінансувати відкриття та діяльність 100 церковних шкіл. [15, С.255]

По суті, дії російської окупаційної адміністрації на ниві шкільництва призвели до руйнації розгалуженої мережі державних навчальних закладів, яка функціонувала на українських землях Австро-Угорщини до війни , й серйозно ускладнили роботу приватних шкіл. Лише частина польських отримала дозвіл на відкриття і реально працювала, усі інші були закриті. Натомість було відкрито мережу короткострокових курсів російської мови, призначених переважно для підготовки вчителів із числа галичан. Переважна більшість дітей таким чином опинилась поза навчальним процесом. [15, С.255-256]

Зважаючи на більш ніж скромні результати діяльності архієпископ Євлогій запропонував Св. Синоду виділити кошти для матеріальної підтримки новопосталим парафіям. Це дещо збільшило кількість новонавернених, оскільки окремі розорені війною села привабила можливість отримати допомогу. Але навіть після цих кроків загальна кількість парафій не перевищувала 80. Після гарячкової ейфорії перших місяців окупації, вже на початку 1915 року архієпископ змушений був визнати, що доручена йому справа просувається досить повільно. [19] Ведучи мову про репресії, слід виокремити арешт і заслання митрополита А. Шептицького з метою дезорганізувати греко-католицьку церкву. Та головним було те, що останній розглядався, як «небезпечний політичний агітатор», «найголовніший і найвидатніший керівник «мазепинського» руху не тільки в Галичині, а й у російській Україні». Не можна не вказати і на той факт, що напередодні окупації розглядались навіть плани вбивства Шептицького. [7, С.164-165; 6, С.42] Зрештою, коли б митрополит продовжував виконувати свої адміністративні функції, російській адміністрації потрібно було тим чи іншим чином окреслити своє ставлення до нього. Це означало б визнання права греко-католицької церкви на існування і в умовах можливого переходу території до Російської імперії. Усунення митрополита та інших єпископів робила невизначеними перспективи правового урегулювання положення греко-католиків в окупованій Галичині. [19]

Характерно, що в подальшому чутки ініціативу арешту Шептицького приписували Євлогію, що сам він заперечував. [8, С.239]

Серед російських урядовців не було одностайності щодо того, чи були ці дії виправданими. За тиждень до арешту та висилки Шептицького міністр закордонних справ Сазонов пропонував Миколі ІІ утриматися від крайніх заходів, а згодом висловлював жаль і занепокоєння з приводу його арешту. [6, С.117; 19]

Шептицький був не єдиним греко-католицьким священнослужителем, арештованим російською окупаційною владою. Згідно з довідкою, підготовленою для Міністерства Закордонних Справу у лютому 1915 року з Галичини, розпорядженням генерал-губернатора за ворожу діяльність та за підозрами у шпигунстві були вислані 20 уніатських священиків і 12 монахів. [6, С.52] Щоправда, серед монахів була певна частка власне католиків (римо-католиків).

Зрештою, антиукраїнська діяльність РПЦ зазнала краху на що вказував і сам Євлогій у конфіденційних записках до Св. Синоду (грудень 1914 та лютий 1915). Всупереч публічним заявам, вони не були занадто оптимістичними. Єпископ відверто визнавав, що підстав сподіватися переходу з унії всього українського населення краю немає і очікуваним є поступове збільшення православних. Він навіть визнав важливість знання української мови для православних священнослужителів. Та і в таємній доповіді Синоду професора П. Жуковича наголошувалось, що навіть «зовнішній успіх возз'єднання не можна визнати великим». [14, С.136; 19] До певної міри було залагоджено стосунки церковного управління з генерал-губернатором. Зрештою, нав'язані царською адміністрацією структури Російської православної церкви в Галичині скоро припинили своє існування духовенство втекло, а тих, хто перейшов на православ'я, кому не вдалося відступити з російського армією, репресувала австрійська влада.

Діяльність РПЦ у Галичині була невід'ємною складовою реалізації державної політики. Зрештою, геостратегічне значення цього регіону було не надто істотним і не потребувало таких зусиль, спрямованих на його здобуття та утримання. Основні причини спрямувань Російської імперії в Західну Україну лежали якраз у національній площині.

Та результати антиукраїнської діяльності представників Російської православної церкви в Галичині виявились прямо протилежними очікуваним. Український рух не лише не був знищений, але він зміцнів. Серйозно дискредитованим виявився і увесь москвофільський рух, котрий невдовзі припинив існування.

Література

1. Батуркин А. Вероисповедная политика Российской империи во второй половине ХІХ в. / Алексей Батуркин // Власть. 2009. №2. С.75-80.

2. Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А.Ю. Бахтурина. М.: АИРО-ХХ, 2000. 262 с.

3. Бернадський Б.В. До питання про місце Правобережної України у планах ворогуючих сторін напередодні Першої світової війни / Б.В. Бернадський // Вісник Київського міжнародного університету. 2007. Вип.5. С.132-146.

4. Бернадський Б.В. Ставлення органів державної безпеки Російської імперії до Римо-католицької церкви у Правобережній Україні (1905 1914 рр.) / Б.В.Бернадський // Записки Українського католицького університету. Серія: Історія. Число 1. Львів, 2010. С.133-147.

5. Верига Василь. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр.: У 2-х тт. / Ред. Ю.Сливка, О.Аркуша. Жовква: Вид-во оо. Василіян «Місіонер», 1998. Т. 1. 524 с.

6. «Вся его работа проникнута крайней враждой по отношению к России». Документы, письма, свидетельства современников об униатском митрополите Галицком Андрее Шептицком. 1914-1917. Публ. М. Одинцова // Исторический архив. 2002. №2-3.

7. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки) : наук-попул. вид.: у 4 ч. / Д. Дорошенко. - К.: Темпора, 2007. 632 с.

8. Евлогий (Георгиевский) митрополит. Путь моей жизни / митрополит Евлогий. - М.: Московский рабочий, 1994. 619 с.

9. Записки Н.Н. Романова // Красный архив. 1931. Т. 4-5. С. 146-147.

10. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [О.Г. Аркуша, О.В. Бойко, Є.І. Бородін та ін. ; відп. ред. Т.В. Мотренко, В.А. Смолій ; редкол.: С.В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. К. : Ніка-Центр, 2009. Т. 1. 544 с.

11. Кадилин П.Н. Исторический подвиг России в эти дни в деле освобождения славян. Житомир, 1914. - 60 с.

12. Кандидов Борис. Церковный фронт в годы Первой мировой войны / Борис Кандидов. М.: Атеист, 1926. - 148 с.

13. Кандидов Б. Церковь и шпионаж: О некоторых фактах контрреволюционной и шпионской деятельности религиозных организаций / Борис Кандидов. М.: Воениздат, 1940. 144 с.

14. Корнилович М. Корнилович М. Плани «возсоединения галицьких уніатів» в 1914-1915 рр. // Україна. // Україна. 1925. Кн.3. С.134-163.

15. Любченко В.Б. Російська окупаційна адміністрація у Галичині та на Буковині / В.Б.Любченко // Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. У двох книгах. Книга 1. Історичні нариси. К.: ТОІВ « Видавництво « КЛІО», 2014. С.248-301.

16. Мазур О.Я., Баран І.В. Українська греко-католицька церква на початку Першої світової війни (1914-1915 рр.) [Електронний ресурс].http: //www.nbuv.gov.ua/portal/ natural/Vnulp/Armia/2010_670/07.pdf

17. Отчет временного генерал-губернатора Галиции по управлению краем за время с 1-го сентября 1914 года по 1-е июля 1915 года. К., 1916. 51 с.

18. Стародуб Андрій. Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (19141918 роки) / Андрій Стародуб // Наукові записки. Збірник праць молодих учених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Т.21. К., 2010. С.194-221.

19. Стародуб Андрій. Церковна політика Росії в Галичині під час Першої світової війни: експансія «воєнного православ'я» / Доповідь на Міжнародній конференції «Насилля влади проти свободи сумління: репресивна політика Радянської влади щодо християнських Церков та віруючих (ідейні засади, механізми реалізації, історичні наслідки)». Київ, 3-5.03.2006 [Електронний ресурс].Режим доступу: http://ruh.znaimo.com. ua / index-5229.html

20. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 859.

21. ЦДІА України у м.Києві. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 162.

22. ЦДІА України у м.Києві. Ф.361. Оп.2. Спр.8.

Размещено на Allbest.ru