Дипломатія європейських держав у період Семилітньої війни 1756-1763 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівського національного університету імені Івана Франка

ДИПЛОМАТІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ У ПЕРІОД СЕМИЛІТНЬОЇ ВІЙНИ 1756 - 1763 РР

Семилітню війну 1756 - 1763 рр. можна вважати глобальним конфліктом свого часу, оскільки театри військових дій між її учасниками розгорталися в різних регіонах світу: Європі, Африці, Південній і Південно- Східній Азії, Північній і Центральній Америці, а коло учасників охоплювало майже усі провідні держави, серед яких основну роль відігравали Англія, Франція, Австрія і Пруссія. Саме англо-французьке та австро-прусське протистояння були визначальними характеристиками міжнародних відносин XVIII ст.

Метою пропонованого дослідження є аналіз дипломатичного маневрування європейських держав при утворенні військово-політичних союзів напередодні Семилітньої війни, а також висвітлення дипломатичних заходів ворожих таборів під час конфлікту.

Традиційне торгово-економічне суперництво між Англією і Францією, боротьба за впливи в колоніях і першість на морях посилювалися політичною ворожнечею королівських домів обох держав. Відомо, що Людовік XIV і Людовік XV тривалий час підтримували претензії на англійський престол з боку представників династії Стюартів (“законних”, як вони вважали, наступників англійського короля Якова II, поваленого 1688 р. під час “Славної революції”). Поступово в англо-французькому протистоянні шальки терезів почли схилятися на користь Англії, оскільки участь Франції у війнах за іспанську (17011714 рр.), польську (1733 - 1735 рр.) та австрійську (1740 - 1748 рр.) спадщини не принесла їй значущих політичних чи військових успіхів і лише підірвала економіку країни. Зокрема, після війни за іспанську спадщину державний борг Франції становив 2,6 млрд. франків (при річних прибутках у 117 млн франків) [4, с. 272]. Війни за польську та австрійську спадщини (а з ними і Семилітню війну) часто називають “війнами розкоші”: участь у них була не стільки продиктована національними інтересами Франції, скільки пояснювалася недалекоглядною зовнішньою політикою Людовіка XV і його марнотратством. Відомий вислів короля “Після нас хоч потоп” [6, с. 116] дає вичерпну відповідь на запитання, як здійснювалося керівництво країною.

Натомість англійські правлячі кола послідовно і прагматично використовували послаблення Франції в інтересах своєї держави. Найбезкомпроміснішу позицію щодо головної суперниці Англії на морях і в колоніях займав Уїльям Пітт (старший) - лідер палати громад англійського парламенту (з 1756 р.), міністр закордонних справ і військовий міністр (1757 - 1761 рр.).

Зміст австро-прусського протистояння полягав у тому, що військово-політичне посилення Пруссії і значне зростання її території внаслідок завойовницької політики безпосередньо підривали гегемонію австрійських Габсбургів на німецьких землях. Під час війни за австрійську спадщину, яку, до речі, розпочав прусський король Фрідріх II, Австрія втратила на користь Пруссії провінцію Сілезію. Імператриця Марія-Терезія, права якої на престол Священної Римської імперії німецької нації були остаточно визнані за Аахенським мирним договором 1748 р., хотіла будь-що повернути втрачені спадкові землі і потребувала союзників у новій потенційній війні проти Пруссії. Оскільки Англія демонструвала зосередженість на власних інтересах і боротьбі проти Франції на морях і в колоніях, про що свідчив характер її участі у війні за австрійську спадщину, розраховувати на суттєву допомогу Лондона у війні на континенті Відню не доводилось. Залишалася Франція, яка так само, як Австрія у протистоянні з Пруссією, прагнула реваншу в протистоянні з Англією за низку поразок, отриманих під час війни за австрійську спадщину.

Ідею австро-французького союзу активно відстоював талановитий австрійський дипломат, а згодом канцлер В. Кауніц, однак спочатку вона не знаходила підтримки у Марії-Терезії. Перебуваючи в Парижі в ранзі посла, Кауніц налагодив потрібні контакти і зрештою зумів переконати Марію-Терезію звернутися до маркізи Помпадур - впливової фаворитки Людовіка XV - з проханням посприяти укладенню між двома державами договору про нейтралітет. Улітку 1755 р. між Віднем і Парижем почались “обережні” переговори, які більше нагадували взаємне зондування позицій та обмін думками. Австрія була готова відмовитися від частини володінь у Нідерландах (Фландрії і Брабанту) в обмін на допомогу Франції у справі повернення Сілезії. Зближення держав, які століттями ворогували між собою, кардинально змінювало конфігурацію альянсів на політичній карті Європи, а тому потребувало ретельного розрахунку і зважування всіх переваг і недоліків. Каталізатором укладення австро-французького союзу стало повідомлення про підписання між Англією і Пруссією Уайтхоллського договору.

З'ясувалося, що Англія і Пруссія, цілком неочікувано для Австрії і Франції, знайшли спільний інтерес у справі підтримання миру на німецьких землях. Досі Англія, як суперниця Франції, виступала на боці австрійських Габсбургів, які з XVIII ст. допомагали захищати від французів Ганновер - родинне володіння англійської королівської династії. Однак послаблення Австрії внаслідок війни за австрійську спадщину і висока ціна, яку виставляла Марія-Терезія за захист Ганновера (хоча і не могла дати жодних гарантій), спонукали Англію 1755 р. відмовитися від її “послуг” і спробувати залучити на свій бік Пруссію. Для Фрідріха II союз з Англією означав можливість уникнення військового зіткнення з Росією, оскільки ці держави були пов'язані договором про субсидії від 1755 р. За англо-російським договором Англія зобов'язувалася надати Росії субсидію в розмірі 500 тис. фунтів стерлінгів і щорічно виплачувати ще по 100 тис. фунтів, а Росія мала виставити проти ворогів Англії на континенті 80-тисячну армію [3, с. 332]. Під час обговорення договору в англійському парламенті в грудні 1755 р. стверджувалося, що він мав суто захисний характер, а його військові положення вводилися в дію лише у випадку нападу на Британські острови чи Ганновер з боку європейської держави. Копію тексту англо-російського договору (поки не ратифікованого Росією) Англія надіслала Пруссії, а також передала проект англо-прусської конвенції, розробленої з метою підтримання миру на німецьких землях. Фрідріх II схвалив проект з однією поправкою, виключивши з територій, безпеку яких гарантували договірні сторони,

Нідерланди За умовами Дрезденського договору між Австрією і Пруссією (1745 р.) Фрідріх II, отримавши Сілезію, гарантував непорушність безпеки винятково німецьких володінь Марії-Терезії.. Договір між Англією і Пруссією був підписаний в Уайтхоллі 16 січня 1756 р. (його також називають Вестмінстерською конвенцією). Сторони домовилися не посягати на територію одна одної, утримувати від цього своїх союзників, спільними зусиллями забезпечувати мир на німецьких землях і чинити збройний опір військам будь-якої держави, яка порушить цей мир [10, с. 449].

І хоча Уайтхоллський договір більше нагадував двосторонню домовленість ad hoc, ніж союзний договір, його підписання відбувалось у глибокій таємниці, оскільки Фрідріх II не хотів розривати відносини з Францією. Він розраховував на певні вигоди від посередництва Пруссії в англо-французькому протистоянні, а також підбурював Людовіка XV виступити проти австрійських володінь у Нідерландах. Однак Відню вдалося дізнатися про Уайтхоллський договір, про що було поінформовано Париж. В обох столицях розуміли критичність ситуації. Канцлер Кауніц з цього приводу сказав російському послу у Відні К. Кейзерлінгу, що конвенція між Англією і Пруссією для австрійського королівського дому є “нищівною” [5]. Посилення Пруссії загрожувало західним кордонам Росії та її інтересам у Прибалтиці, відтак імператриця Єлизавета, у дійсності відмовившись від англо-російського договору 1755 р., 25 березня 1756 р. уклала союз з Австрією. Свою 80- тисячну армію, спершу обіцяну Англії, Росія зобов'язувалася надати на допомогу Австрії в боротьбі проти Пруссії. У випадку перемоги Австрія мала отримати Сілезію, а Росія - Східну Пруссію.

У ситуації, що склалася, Людовік XV дав згоду на австрійські пропозиції і 1 травня 1756 р. Франція та Австрія підписали Версальський союзний договір. Сторони зобов'язувалися поважати територіальний суверенітет одна одної, а у випадку агресії з боку третьої сторони - надати військову та фінансову допомогу жертві агресії. Слід зазначити, що цей договір мав оборонний характер, оскільки австрійській дипломатії не вдалося домогтися від Франції участі в наступальному союзі проти Пруссії. Відтак у справі повернення Сілезії домовленості з Францією мало чим допомагали Марії-Терезії.

Тим не менше, положення Пруссії на континенті ставало загрозливим. Францію підтримав курфюрст Саксонії і король Польщі Август III, Австрія могла розраховувати на підтримку більшості правителів держав, що входили до Священної Римської імперії. Остаточно антипрусська коаліція сформувалась уже під час війни, яку пізніше назвали Семилітньою. У лютому 1757 р. був оновлений російсько-австрійський договір, у якому повторювалися положення попереднього і визначалася щорічна субсидія для Росії в розмірі 1 млн. руб. Водночас Росія обумовила свою неучасть у війні проти Англії і Ганновера. У травні того ж року був укладений другий Версальський договір між Францією та Австрією, за яким Франція зобов'язувалася збільшити свій військовий контингент до 105 тис. солдат для допомоги Австрії і надавати їй щорічну субсидію в розмірі 12 млн. флоринів [3, с. 334]. У випадку перемоги над Пруссією Австрія зобов'язувалась передати Франції свої володіння у Нідерландах. Улітку 1757 р. до антипрусської коаліції приєдналася Швеція, яка прагнула захопити території Померанії. На початковому етапі війни військові сили коаліції з кількісного боку майже вдвічі перевищували сили Пруссії, однак наслідок їхнього протистояння виявився зовсім непрогнозованим.

Війну було розв'язано 1756 р. з ініціативи Англії і Пруссії: 17 травня Англія оголосила війну Франції, а 28 серпня Пруссія здійснила військове вторгнення в Саксонію. Слід зазначити, що задовго до офіційного оголошення війни Англія вела запеклу боротьбу з Францією в Індії, Африці, Північній і Центральній Америці. 1752 р. англійські війська під командуванням Р. Клайва завдали низку поразок французам в Індії. В Африці англійський флот знищив французький форт Анамабу (Сенегал), а в Америці відбувалися збройні сутички через Антильські острови і невизначений кордон між англійськими колоніями і французькою Канадою та Луїзіаною [4, с. 303].

У час, коли Англія і Франція нарощували військове протистояння на морях і в колоніях, війна в Європі тільки починалась і майже ввесь її тягар довелося взяти на себе Пруссії. Крім власної армії, Фрідріх II міг розраховувати на підтримку Ганновера, Гессен-Касселя, Брауншвейг- Вольфенбюттеля і на англійські субсидії. Він розумів, що потенціал ворожої коаліції на чолі з Австрією і Францією значно переважає його можливості, а тому обрав тактику випереджувального удару. І поки противники вели військові приготування, а Відень шукав привід до війни, 60-тисячна армія Фрідріха II наприкінці серпня 1756 р. виступила проти Саксонії. Для обґрунтування своїх дій прусський король видав маніфест, у якому вказувалося, що вторгнення в Саксонію необхідне для проходу його армії в австрійські Богемію і Моравію. Із заявою подібного змісту перед саксонським двором виступив і прусський посол [1, с. 9]. Значна чисельна перевага над саксонськими військами дала змогу армії Фрідріха II порівняно легко підкорити курфюрство.

Воєнна кампанія 1757 р. тривала з перемінним успіхом для обох ворогуючих таборів. Вторгнення армії Фрідріха II у Богемію і перемога над австрійськими військами в поблизу біля Праги (6 травня) були знівельовані важкою поразкою під Колліном 18 червня. Французькі війська захопили Гессен, Кассель, Ганновер, Брауншвейг і почали наступ на Саксонію, що змусило Фрідріха II у вересні 1757 р. звернутися до французького командувача герцога Л. де Рішельє з пропозицією мирних переговорів. Однак герцог не мав на це повноважень, а на його запит у Парижі не відреагували, вважаючи військову ситуацію сприятливою для Франції [1, с. 91 - 92]. Становище Фрідріха II наближалося до критичного: війська противників за чисельністю переважали його сили майже втричі, не кажучи вже про резерви, якими могли розпоряджатися французи та австрійці. Ситуацію виправила блискавична перемога прусських військ у битві при Росбаху (Саксонія) 5 листопада 1757 р. Успіхи австрійців у Сілезії (підкорення Швейдніца і Бреславля) “закінчилися” розгромною поразкою у битві при Лейтені 5 грудня. Військові дії російської армії у Східній Пруссії, зокрема-перемога при Грос-Егерсдорфі (30 серпня), виявилися непослідовними: фельдмаршал С. Апраксін почав виведення армії з ворожої території, мотивуючи своє рішення тим, що залишатися зимувати у спустошеній війною країні і суворих кліматичних умовах було ризиковано. Є й інша версія: поведінку фельдмаршала пояснюють побоюваннями за власну долю у випадку зміни на російському престолі важко хворої імператриці Єлизавети Петром III (герцогом Гольштейнським), який не приховував свого захоплення Пруссією і Фрідріхом II зокрема [2]. Так чи інакше, а поведінка росіян дала змогу прусським військам здійснити успішний маневр на територію Померанії і майже без спротиву звільнити там зайняті шведами міста (Анклам, Деммін та ін.).

Свій внесок у поліпщення положення Пруссії зробила й Англія в особі міністра закордонних справ У. Пітта (старшого), який ініціював анулювання Севенської конвенції від 8 вересня 1757 р. і відновлення армії ганноверців, гессенців і брауншвейгців Союзна Пруссії армія ганноверців, гессенців і брауншвейгців на чолі з англійським принцом герцогом Кумберландським була розпущена за умовами Севенської конвенції після низки поразок від французьких військ., а також активно відстоював необхідність повноцінної участі англійських військ у бойових діях на європейському континенті.

Під час воєнної кампанії 1758 р. Фрідріх II вів жорстку боротьбу проти австрійських та імперських армій у Сілезії та Саксонії. Незважаючи на важку поразку у битві поблизу села Гохкірх 14 жовтня, прусському королю вдалося зберегти контроль за обома провінціями. Чого не можна сказати про Східну Пруссію, яку було втрачено під натиском російських військ. Імператриця Єлизавета 6 березня видала наказ, за яким Східна Пруссія перетворювалася на російську провінцію, а відтак російські війська були зобов'язані дотримуватися військової дисципліни і не чинити жодних утисків по стосовно мешканців підкорених земель [7, с. 240-241]. Розвинути успіх росіянам завадили величезні втрати (близько 19 тис. солдат) унаслідок запеклої битви з прусськими військами поблизу села Цорндорф 25 серпня 1758 р. “Вестфальська кампанія” проти французів була вдалою для союзної армії ганноверців, гессенців і брауншвейгців, до якої приєдналася дивізія англійських військ. Усе ж, незважаючи на порівняні успіхи Пруссії, кожен новий рік війни її суттєво послаблював, а втрати військ ставали невідновлюваними.

Свою рішучість продовжувати боротьбу головні учасники конфлікту продемонстрували підтвердженням союзних зобов'язань: наприкінці грудня 1758 р. Франція та Австрія підписали новий договір, а Англія і Пруссія - нову конвенцію. Окрім визначених сум субсидій, сторони обумовлювали зобов'язання не укладати сепаратного миру з противником. Водночас Росія, Швеція і Данія (остання - отримавши значну фінансову допомогу з боку Франції) підписали союзний договір з метою спільно протидіяти можливому вторгненню англійського флоту через протоку Зунд (Ересунн) на російське і шведське узбережжя.

Тактичні успіхи Фрідріха II на різних фронтах (у Богемії, Франконії, Померанії, Польщі) під час воєнної кампанії 1759 р. не мали особливого значення через важкі поразки прусських військ від росіян поблизу села Кайе (Пальциг) 23 липня та об'єднаних сил росіян та австрійців поблізу села Кунерсдорф 12 серпня. Лише розбіжності між командувачами союзників - фельдмаршалом Л. Дауном і генерал-аншефом П. Салтиковим - врятували Фрідріха II від повного розгрому. У складній боротьбі проти французьких та імперських військ союзна Пруссії армія на чолі з принцом Брауншвейзьким утримувала відносний статус-кво. Оцінивши своє становище і перспективи, Фрідріх II звернувся до Англії з пропозицією виступити з мирними ініціативами. Англійське керівництво погодилося, оскільки вважало свої цілі у війні реалізованими за рахунок досягнень у боротьбі проти Франції на морях і в колоніях. Пропозиції скликати мирний конгрес були передані Австрії, Росії і Франції наприкінці листопада 1759 р., однак у Відні і Петербурзі вважали їх передчасними, маючи тверді наміри завдати Пруссії остаточної поразки наступного року. Своєю чергою Франція, прагнучи примирення з Англією, не хотіла втрачати реальних шансів у союзі з Австрією і Росією перемогти Пруссію. Фрідріху II нічого не залишалося, як готуватися до чергової воєнної кампанії.

Військові дії кампанії 1760 р. розгорталися переважно в Сілезії і Саксонії, де Фрідріх II намагався будь-що утримати свої позиції. Однак це призвело до вимушеної (щоправда, тимчасової) капітуляції Берліна 9 жовтня перед російськими та австрійськими військами. Реванш Фрідріх II взяв у Саксонії, завдавши важкої поразки австрійцям у битві при Торгау 3 листопада. Стримування французьких армій у Вестфалії і Нижній Саксонії, а також обмеження можливостей австрійських і російських військ були головним досягненням Пруссії 1760 р.

Наступного року Пруссія перейшла до оборонної тактики на всіх фронтах, зважаючи на серйозні труднощі військово-політичного, економічного і фінансового становища країни. Зокрема, у жовтні 1760 р. помер англійський король Георг II, унаслідок чого У. Пітт втратив підтримку в уряді, оскільки його новий керівник лорд Б'ют, як і король Георг III, виступали проти продовження війни в Європі. Відповідно, Англія почала затримувати виплату субсидій Пруссії і згодом взагалі припинила фінансування союзника. Фрідріху II довелося санкціонувати зменшення вартості прусської монетної міри, іншими словами, вдатися до виготовлення здешевлених, по суті, фальшивих грошей. Що стосується армії, то для воєнної кампанії 1761 р. під час рекрутських наборів було ледве зібрано 100 тис. осіб.

Переважаючі сили російських та австрійських військ загрожували Фрідріху II в Сілезії, росіяни і шведи активізувались у Померанії і захопили Кольберг. Утримувати позиції у Саксонії ставало дедалі важче, своєю чергою французи захопили Оснабрюк, Емден, обклали контрибуціями всю Східну Фрисландію, а в Гессені і Ганновері почали проводити рекрутські кампанії. Пруссія опинилась у щільному оточенні своїх ворогів, що не залишало шансів на сприятливий результат війни. З виходом у відставку наприкінці 1761 р. У. Пітта розраховувати на допомогу Англії не доводилось. Крім того, у серпні 1761 р. Франція та Іспанія уклали так званий “Сімейний” договір (Бурбонський союз), за умовами якого Іспанія вступила у війну проти Англії і почала загрожувати. дипломатичний військовий війна конфлікт

Португалії. У такій ситуації Фрідріх II намагався заручитися підтримкою турецького султана і татарського хана, однак його дипломатичним ініціативам активно перешкоджала французька дипломатія. Були спроби вплинути і на російську імператрицю, підкупивши наближених до неї вельмож М. Воронцова та І. Шувалова, з надією навіть не на вихід Росії з війни, а хоча б на пасивність її армії [2]. Ці спроби теж не мали успіху.

Порятунком для Пруссії стали внутрішньополітичні зміни в Росії унаслідок смерті імператриці Єлизавети 5 січня 1762 р. і сходження на престол її племінника Петра III. Новий імператор вважав своїм основним обов'язком збереження стабільності в країні, захист життя і гарантування безпеки підданих. Тому, не приховуючи захоплення військовим генієм Фрідріха II, він запропонував йому перемир'я і те саме порадив зробити австрійському і французькому королівським дворам. У Відні і Парижі висловили протест щодо порушення Петербургом союзних зобов'язань, однак Петро III пішов ще далі. Підписавши з Фрідріхом II мирний договір 5 травня 1762 р., він відмовився від усіх завоювань російських армій за роки війни і від будь-яких компенсацій [7, с. 810 - 814]. У червні того ж року Петро III уклав військовий союз із королем Пруссії і передав йому в підпорядкування 20-тисячний корпус генерала Чернишова для продовження війни проти Австрії. Цей корпус перебував у Сілезії при австрійських військах, відтак був змушений змінити союзника і дислокацію.

Своєю чергою, на початку квітня 1762 р. перемир'я з Пруссією уклала Швеція, керівництво якої не могло розраховувати на серйозні військові успіхи без підтримки Росії. Переговори щодо підписання мирного договору велися за посередництва шведської королеви Луїзи Ульріки - сестри Фрідріха II, багато в чому завдяки якій між країнами в травні того ж року було відновлено довоєнний статус-кво.

Без сумніву, вихід з війни Росії і Швеції значно полегшував для Пруссії продовження боротьби проти Австрії і Франції. Щоправда, усунення від влади внаслідок двірцевого перевороту, а згодом вбивство Петра III і сходження на престол його дружини Катерини II на початку липня 1762 р. підірвало військовий союз Росії і Пруссії. Корпус генерала Чернишова було відкликано з прусської армії, хоча нова імператриця не наважилася порушити мирний договір і відновити війну проти Фрідріха II (на це були об'єктивні причини, насамперед, розходження російських державних інтересів з австрійськими Австрія наполегливо домагалася відновлення участі Росії у війні, однак у Петербургу не хотіли надмірного посилення Габсбургів за рахунок Пруссії з огляду на невідворотний (у перспективі) конфлікт з Туреччиною за вихід до Чорного моря, у якому Відень навряд чи залишився б нейтральним [9, с. 45 - 46]. і непевні позиції при владі самої Катерини II).

Незважаючи на втрату “союзника”, Фрідріх II під час воєнної кампанії 1762 р. завдав низки поразок австрійським та імперським військам у Сілезії і Саксонії, повернув провінції під свій контроль і наприкінці листопада уклав з Австрією перемир'я. Слід зазначити, що саме в той час Франція, виснажена війною на позаєвропейських театрах, вела переговори про перемир'я з Англією. За його умовами французькі війська мали залишити захоплені ними території в Ганновері, Гессені, Брауншвейгу і Вестфалії, відтак загроза з їхнього боку для Пруссії відпадала. Сама Марія- Терезія, розуміючи безперспективність продовження війни, коли Фрідріх II контролював свої території, а вона втратила основних союзників, схилялася до миру.

Унаслідок кількатижневих переговорів і з огляду на Паризький мирний договір від 10 лютого 1763 р., укладений між Францією та Англією, Австрія і Пруссія 15 лютого того ж року в Губертусбурзькому замку (Саксонія) підписали мирний договір. Його статті були вироблені на основі спільної згоди сторін не вимагати одна в одної компенсацій за завдані збитки і стосувалися переважно звільнення земель, зайнятих і завойованих під час війни. Спочатку у Відні планували утримати під своїм впливом Глац (Сілезія) і пропонували прусському королю інші землі і грошову винагороду, однак він не хотів відмовлятися від такого важливого пункту. Тому австрійцям довелося передати Глац Пруссії зі збереженням фортечних укріплень, гармат і складами боєприпасів. Своєю чергою, прусські війська очистили території Саксонії, з яких зібрали великі суми коштів невиплачених попередньо контрибуцій. У підсумку, війна між Австрією і Пруссією завершилася там, де й починалася: Австрія так і не змогла відвоювати Сілезію, втрачену під час війни за австрійську спадщину, а Пруссія повернула незалежність Саксонії. Довоєнний статус-кво було відновлено, що і зафіксував Губертусбурзький мирний договір 1763 р. [8, с. 119]

У протистоянні Англії і Франції, яке розгорталося на морях і в колоніях, у різних регіонах світу і неофіційно перевищило тривалість Семилітньої війни, беззастережну перемогу здобула Англія. Результат тривалої і виснажливої боротьби зафіксував мирний договір, підписаний сторонами у Парижі на основі попереднього перемир'я. За його умовами, у Середземному морі Англія отримала о. Менорку в обмін на Малі Антильські острови Мартініку і Гваделупу, які було повернуто Франції; в Індії Англія поширила контроль на французькі колоніальні володіння за винятком міст Чандернагор, Янаон, Пондішері, Карікал і Маі, де Франції заборонялося зводити укріплення; на Філіппінах Англія відмовилася від своїх завоювань на користь Іспанії, натомість в Африці утримала під контролем французький

Сенегал. У Північній Америці Англія отримала о. Кап- Бретон, французьку Канаду, землі в долині р. Огайо і на схід від р. Міссісіпі (крім Нового Орлеана), а також іспанську Флориду. Втрату Флориди Іспанії компенсувала Франція, надавши грошове відшкодування і землі на захід від р. Міссісіпі (Луїзіана). У Центральній Америці Англія повернула Іспанії Кубу, залишивши під своєю владою острови Домініку, Гренаду, Сент-Вінсент. Нейтральний з 1704 р. острів Тобаго перейшов у володіння Англії, а острів Сент-Люсія - під контроль Франції [8, с. 351].

Крім перерозподілу колоніальних володінь, Паризький мирний договір обумовлював виведення французьких та іспанських військ з території Португалії - союзниці Англії, а також виведення французьких військ з Ганновера та німецьких земель, що перебували під впливом Пруссії. У підсумку, на усіх фронтах Семилітньої війни Англія зуміла відстояти власні інтереси і навіть набути нові як безпосередній наслідок розширення її підконтрольних територій. Своєю чергою, міжнародний престиж і могутність Франції були значно підірвані, що ставило під сумнів її лідерство в Європі. На морях і в колоніях домінуючі позиції займала тепер Англія, претендуючи і на світове лідерство.

Перемога англо-прусської коаліції в Семилітній війні, яка насправді була далеко не очевидною, стала можливою завдяки військовій могутності Пруссії і військовому генію її головного полководця - Фрідріха II у вдалому поєднанні з військово-морською і фінансовою потужністю Англії і політичним генієм її міністра закордонних справ У. Пітта. Вагомий, якщо не вирішальний, вплив на результат війни в Європі мала кардинальна переорієнтація зовнішньополітичного курсу Росії, яка вийшла з антипрусської коаліції і підписала 1762 р. мирний договір з Пруссією, відмовившись від усіх попередніх завоювань.

Неспроможність Австрії і Франції узгодити власні інтереси й організувати спільне ведення бойових дій проти Пруссії стояла на заваді їхнім успіхам, хоча перевага в силах була на боці союзників. На морях і в колоніях Франція впевнено відстоювала власні позиції, поки не стала переобтяженою війною в Європі.

Загальні втрати Австрії, Франції, Росії у Семилітній війні перевищили 700 тис. осіб, Англії і Пруссії - 280 тис. осіб. Найбільших фінансових та економічних збитків, і головне невиправданих, як показав результат конфлікту, зазнали Австрія і Франція. Території Пруссії, спустошені війною, потребували відновлення, на що й спрямував свої основні зусилля Фрідріх II у мирний час. Його роль в утвердженні Пруссії як альтернативного Австрії центра сили на німецьких землях є незаперечною.

Література

1. Архенгольц И.В. История Семилетней войны / И.В. Архенгольц : пер. с нем. - М. : АСТ, 2001. - 560 с.

2. История дипломатии: в 3 т [под ред. В.А. Зорина, В.С. Семенова, С.Д. Сказкина, В.М. Хвостова ; 2-е изд., перераб. и доп. ] - Т. 1. - М. : Госполитиздат, 1959. - 896 с.

3. История Франции : в 3 т. / Отв. ред. А.З. Манфред - Т. 1. - М. : Наука, 1972. - 359 с.

4. Новая история: в 2 ч. / под ред. А.Л. Нарочницкого- Ч. 1 : 1640-1870. - М. : Учпедгиз, 1963. - 732 с.

5. Семилетняя война. Материалы о действиях русской армии и флота в 1756-1762 гг. / под ред. Н.М. Коробкова. - М. : Военное изд-во Министерства вооруженных сил СССР, 1948.- 914 с.

6. Український дипломатичний словник / [за ред. М. З. Мальського, Ю.М. Мороза]. - К. : Знання, 2011. - 495 с.

7. Чечулин Н.Д. Внешняя политика России в начале царствования Екатерины II. 1762-1774 / Н.Д. Чечулин. - СПб. : Главное управление уделов, 1896. - 468 с.

8. The New Cambridge Modern History : XIV vols. / еd. by J.O. Lindsay - Vol. VII : The Old Regime 1713-1763. - Cambridge : Cambridge University Press, 1970. - 656 р.

Анотація