Протистояння Каракоруму i Сарая у 40-х - 50-х роках XIII сторіччя: владимиро-суздальський аспект конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Протистояння Каракоруму i Сарая у 40-х - 50-х роках XIII сторіччя: владимиро-суздальський аспект конфлікту

Проблема взаємовідносин двох політичних центрів Монгольської імперії Каракоруму та Сарая середини ХІІІ ст. є досить дискусійним питанням в сучасній історіографії. З моменту утворення державного об'єднання Бату-хана, відомого пізніше як Золота Орда, особистий конфлікт Бату з великим монгольським каганом Гуюком переростає у відкриту війну, в яку були втягнуті й руські князі, у тому числі суздальські Олександр і Андрій Ярославич.

Внаслідок створення монгольського політичного об'єднання у Східній Європі Улусу Джучі, яке пізніше отримало назву Золота Орда, значна частина території Русі з середини ХІІІ ст. потрапляє під владу його володаря, внука Чингізхана Бату. Крім інших земель Русі, в цей час золотоординський хан намагається поширити своє домінування на велике Владимиро-Суздальське князівство. Але на заваді намірам Бату стає верхівка Монгольської імперії, перш за все вдова спочилого наприкінці 1241 р. каана Угедея Туракіна-хатун, а також її син Гуюк та окремі представники дому клану нащадків Чингізхана Чагатаїдів. У 1243 р. давній конфлікт глави Улусу Джучі з сином монгольського каана Угедея Гуюком переростає у затяжне протистояння, в яке були втягнуті й руські князі, зокрема одні з найбільш знакових - суздальський князь Ярослав Всеволодович та його нащадки княжичі Олександр і Андрій Ярославичі.

Проблема взаємовідносин центру Монгольської імперії Каракоруму та Улусу Джучі середини ХІІІ ст. є досить дискусійним питанням в сучасній історіографії. Останні дослідження, присвячені середньовічній монгольській історії [16; 17; 22; 23; 25; 26; 28], показали, що є ще досить багато не вирішених питань, зокрема й тих, які стосуються каракорумо-сарайського протистояння. Деякі із них ми спробуємо розглянути у цій статті.

Після вище згаданої смерті Угедея в імперії монголів виникла небезпека великої війни за каанський престол. Всі нащадки Чингіз-Хана розділились на два табори. До першого табору відносять Чингізидів дому Угедея та Чагатая, до другого - дому Тулуя і Джучі. У 1243 р., повернувшись із західного походу, Бату одразу був втягнутий у зазначене політичне протистояння. Однак, приєднавши нещодавно завойовані території у Східній Європі, він надавав перевагу справам власного улусу. Посилаючись на хворобу спини, Бату навіть відмовлявся приїздити до Каракорум, через що, як зазначає перський історик Рашід-ад-Дін, Туракіна-хатун, вдова Угедея, три роки не могла скликати зібрання монгольського правлячого дому - курултай [8, с.80].

Політичне формування Чингізидів Нижнього Поволжя зароджувалась в умовах інтенсивної боротьби з ним поневолених держав і народів. Тому пасивність Джучидів у боротьбі за каанський престол пояснюється багатьма внутрішніми проблемами, що постали перед ними після повернення з Центральної Європи. У 1243 р. Бату довелося придушувати повстання у Поволжі [22, с.172], відстоювати свої інтереси в Хорасані (значна частина сучасної території Ірану), який з 20-х років ХІІІ ст. знаходився у сфері впливу Джучидів. Вкрай важка обстановка для хана склалася і в Криму. Якщо степові зони півострова доволі швидко і без особливого спротиву були підпорядковані владі Бату, то південне узбережжя, яке, як справедливо зауважив Р.Ю. Почекаєв, мало давні землеробські і торгівельні традиції, міста й чисельні міжнародні зв'язки, протягом декількох років знаходилось в стані війни з монголами [22, с.172-173].

Не кращою була ситуація на Кавказі, в Малій Азії. Досить складними були відносини Джучидів із населенням Волжської Булгарії та Русі. Війна з аланами переросла у затяжне протистояння [10, с.54]. Вільгельм де Рубрук, який в 1253 р. в побував в межиріччі Дону і Волги зазначав: «на південь від нас знаходились величезні гори, на яких живуть Алани, або Аас, які сповідують християнство і все ще воюють проти Татар» [1, с.111]. Повністю алани були підкорені лише у 1277-78-х рр. Менгу-Тимуром [25, с.62]. Рубрук згадував і про народ Лезгінів [1, с.111], що також не був завойований монголами.

За такої складної обстановки Бату ставив справи власного улусу вище імперських, оскільки добре розумів, що у боротьбі за каанський престол він не мав значних шансів, і тому й не поспішав на курултай. Проте Бату, хоч і не особисто, але все ж потрібно було прийняти участь у виборах нового каана. З цією метою у ставці хана була сформована і відправлена спеціальна делегація на чолі із молодшим братом Бату Берке.

Делегація Бату прибула до Каракоруму у серпні 1246 р. Вона мала, по суті, не стільки брати участі у роботі курултая, скільки продемонструвати ханші Туракіні та її ставленику Гуюку позицію Джучидів щодо нещодавно підкорених ними народів Заходу. У складі цієї делегації не випадково перебував і володимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович, який уже тоді підтримував активні стосунки зі своїм сюзереном Бату. Суздальський літописець зазначає, що вперше князь Ярослав Всеволодович відвідав Орду у 1243 р. [3, стб.470]. Однак, як слушно припускає В.В. Каргалов, цій поїздці передувала попередня підготовка до неї [15, с.138]. А саме, роком раніше з Бату, згідно свідчень Новгородського четвертого літопису, зустрічався старший Ярославич, новгородський князь Олександр [6, с.37], який і підготував основу для майбутніх відносин батька з главою Улусу Джучі.

Вже невдовзі у князя Ярослава та його сина Олександра зав'язались міцні і перспективні відносини із володарем Улусу Джучі. Бату підтвердив право Ярослава Всеволодовича на Владимиро-Суздальську Русь та визнав його старшим князем на Русі: «Ярославе буди тъэ старЪи всЬй кнлзем в Русском жзъэцЪ» [3, стб.470].

Джужич допомагав владимиро-суздальському князю й у боротьбі з ворожими останньому князівськими угрупуваннями. У 1245 р. в ставці Бату знаходить свою смерть чернігівський князь Михайло Всеволодович, давній суперник Ярослава. Слід згадати, що це саме дії його боярської партії змусили маленького княжича Олександра таємно у ночі 20 лютого 1229 р. втікати з Новгорода [20, с.37; 27, р.310], саме він в 1237 р. витіснив Ярослава Всеволодовича із Києва [20, с.47]. Отже, коли Ярослав Всеволодович стає фаворитом золотоординського хана, Михайло Всеволодовича гине від рук монгольських завойовників. Все це дуже схоже на послугу васалу зі сторони володаря.

Однозначно, що пояснити смерть чернігівського князя лише відмовою виконати «поганський» обряд поклоніння, як це робиться в давньоруській літописній традиції [3, стб.471; 4, стб.195; 5, с.267-268; 7, с.321-322], не можна. Причини загибелі князя Михайла куди більш матеріальніші, ніж здається на перший погляд. Отже, по-перше, князь у 1239 р. вбив монгольських послів [24, с.14], а це, як відомо не пробачалось нікому. По-друге, як справедливо відзначив Чарльз Гальперін, Михайло Всеволодович в 1245 р. організував антимонгольське повстання [13, с.60] і про його непримиримість щодо монгольської політики у Чернігівському князівстві було добре відомо Бату. І зрештою, по-третє, Джучиди слідом за Переяславським князівством хотіли підкорити безпосередньо монгольській владі і Чернігівську землю, де вже перебували баскаки [19, с.42], намісники хана.

На користь того, що Бату намагався перетворити Чернігівське князівство на таке, яке б управлялась на пряму самою золото-ординською адміністрацією, свідчить і той факт, що невдовзі монголи позбулись і ще від одного чернігівського князя - Андрія Мстиславича [18, с.27]. Загалом причин вбивати чернігівського князя у Бату було більш, ніж достатньо. Цим причинам в історіографії присвячено уже не одну наукову студію, але детально зупинятись на них не будемо, оскільки це має бути предмет окремого спеціального дослідження. Лише зазначимо, що не останню роль у смерті Михайла Всеволодовича відіграв владимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович.

Ярослав Всеволодович, як представник однієї із підкорених монголами держав, змушений був, представляти інтереси Чингізидів дому Джучі в період роботи курултая. З іншої сторони, князь їхав не стільки на курултай, скільки для того, щоб підтвердити своє право на велике княжіння у Владимирі та отримати відповідний ярлик з рук нового каана, оскільки глава Улусу Джучі Бату не мав права видавати ярлики на княжіння. Цю функцію здійснювали тоді виключно монгольські каани [25, с.62]. Якщо Джучид в окремих випадках і робив таку процедуру, то винятково від імені каана. Бату зміг видавати ярлики самостійно, тобто від себе, а не від імені каана, лише після того, як на троні Монгольської імперії у 1251 р. з'явився його ставленик і соратник у боротьбі із представниками дому Угедея і Чагатая каан Менгу, син Тулуя [12, с.92].

У 1245 р. зі столиці Монгольської імперії повернувся молодший син Ярослава Всеволодовича князь Костянтин. Разом із ярликом (КнАз Костлнтинь ^рославичь примха ис Татаръ ^ Кановичь къ адц'ю своєму с чстью» [3, тб.471] ) він привіз і звістку від Туракіни- хатун. Вдова каана Угедея вимагала від владимиро-суздальського князя, щоб той негайно прибув до Каракоруму для підтвердження прав на велике княжіння. Ярослав Всеволодович довго вагався. Зрештою, рішення про від'їзд князя було прийняте у ставці Бату в 1245 р., куди він зі своєю братією та синами [3, стб.471] подався одразу після повернення Костянтина. Його доля була вирішена в Орді і в Каракорумі, відмовитись від поїздки було не можливо, оскільки наслідки були б катастрофічними, про що добре знав Ярослав Всеволодович. Тому в кінці 1245 р. владимиро-суздальський князь, у складі делегації Улуса Джучі, відправився в далеку подорож до монгольської столиці.

Вкрай складні відносини Бату і Туракіни-хатун відбилися на роботі курултаю, а однією із жертв цих стосунків став владимиро-суздальський князь Ярослав. Вдова Угедея через своїх людей на Русі і в Орді знала все про добрі відносини Бату із князем Ярославом та його сином Олександром.

Як вірно відзначив Т.І. Султанов, владимиро-суздальський князь був фактично союзником Бату у боротьбі із царевичем Гуюком [23, с.42]. Такий союз, що вів до зміцнення позицій Джучидів у Північно-Східній Русі Туракіна вважала досить загрозливим для Каракоруму. Тому, щоб нашкодити і без того непростій внутрішній ситуації в Улусі Джучі, вона отруїла князя. Свідок тих подій, місіонер Римського папи Інокентія IV Плано Карпіні зазначав, що князь Ярослав був запрошений до матері імператора, яка ніби то демонструючи особливе ставлення до нього нагодувала і напоїла його власноруч. Повернувшись до свого намету князь захворів та й помер через сім днів і все тіло його дивним чином посиніло [1, с.75].

По смерті Ярослава Туракіна задумала вбити і його сина, новгородського князя Олександра, найбільш лояльного до політики Бату з усіх північно-східних князів Русі. Вона послала гінця в Новгород, наказуючи, щоб той з'явився й отримав землю батька свого [1, с.76], однак князь Олександр, відчуваючи не добре ухилився від поїздки, цим самим зберіг собі життя. Туракіна хотіла остаточно підірвати авторитет ненависного їй Бату на Русі та налаштувати політичну верхівку Владимиро-Суздальського князівства проти влади Джучидів у регіоні. Своїми діями ханша привнесла хаос у суспільно-політичне життя Північно-Східної Русі, де після смерті великого князя Ярослава Всеволодовича спалахнула боротьба за владу.

Згідно традиційній для Русі системі престолонаслідування, великокнязівський стіл тоді зайняв юр'ївський князь Святослав Всеволодович, молодший брат покійного князя Ярослава, «СтЬслань кнлз снъ Всеволожь сяде в Володимери на столЪ адц'а свогего а сн'вци свои посади по городом», - повідомляє суздальський літописець [3, стб.471]. Однак, політика нового великого князя подобалась далеко не всім, і в першу чергу вона не подобалась його небожам, які невдовзі відкрито виступили проти нього.

Молодший Ярославич, московський князь Михайло у 1248 р. [24, с.22] прогнав дядька і зайняв великокнязівський стіл, але взимку того ж року загинув в битві із литовцями. Тим часом княжичі Андрій та Олександр Ярославичі поспішили в Орду [2, с.79] шукати справедливості у хана. Бату, глава Улусу Джучі, адміністративної одиниці Монгольської імперії, без участі Каракоруму не міг призначити великого князя, оскільки, як ми уже зазначали, Бату не видавав ярлики на княжіння. Тому, Ярославичі відправились до столиці Монгольської імперії Каракоруму.

Тим часом у Монголії обрали нового каана, ним став давній суперник Бату - Гуюк, син Туракіни-хатун. Отримавши величезну владу, новий монгольський володар, судячи із явно загрозливого листа до римського папи Інокентія ІУ , написаного на початку листопада 1246 р., виношував ідею підкорення західних народів. Однак, в першу чергу Гуюк хотів покарати Бату, що так зухвало ухилився від присяги на вірність новому імператору. Під приводом оздоровлення Гуюк з великим військом виступив до берегів Еміля [9, с.49], в район Семиріччя (територія сучасного Узбекістану і Південного Казахстану). Бату, довідавшись від своїх інформаторів про наближення армії Гуюка, вирушив йому на зустріч, щоб на підходах до кордону попередити вторгнення ворога до своїх земель. В області, що зветься Ала-Камак, поблизу гір Алатау він отримав звістку про смерть каана [9, с.49].

В історіографії існує цілком раціональний погляд, що Гуюк міг бути отруєний агентами вдови хана Толуя Союркуктані-бегі (до речі саме вона попередила Бату про задум Гуюка [8, с.121]) чи самого Бату [11, с.73]. Так чи інакше, але Бату був найбільш зацікавленою особою у відсторонені від влади Гуюка, чия смерть, по суті, не тільки врятувала йому життя, а й перетворила його на найбільш впливового володаря в Монгольській імперії. Проте боротьба із представниками дому Угедея та Чагатая ще не була закінчена. Після смерті Гуюка до влади у Каракорумі тимчасово (до виборів нового каана) прийшла його вдова Огул-Гаймиш.

На півдорозі до Каракоруму про загибель Гуюка дізнались й руські князі Андрій та Олександр Ярославовичі. В зв'язку зі смертю каана тимчасово були закриті комунікації по всій імперії, усі хто в цей час перебував в дорозі отримали наказ залишатись на місці [8, с.121]. Ярославичі стали заручниками монгольського наказу, однак простоявши певний час князі продовжили свій шлях і в кінці 1248 р. благополучно дістались Каракоруму. На троні Монгольської імперії вони застали уже Огул-Гаймиш, яка й розподілила їх на княжіння.

Огул-Гаймиш, знаючи що фаворитом Бату є Олександр, віддає ярлик на велике княжіння у Владимирі молодшому князю Андрію Ярославовичу. Однак, не порушуючи традиційної для Русі системи престолонаслідування, вдова Гуюка паралельно ніби то визнає старшинство Олександра Ярославовича, віддаючи йому ярлик на київське княжіння: «и приказаша ©лександрови Кмєвь и всю Русьскую землю а Андреи сЪде в Володимери на столЪ» [3, стб.472]. Проте Київ вже втратив своє значення як політичний центр Русі, а отже і статус «старійшого» князя у Олександра носив формальний характер. Реальну владу отримав його молодший брат Андрій Ярославович, що посів великокнязівський стіл свого батька.

Судячи із майбутньої політики князя Андрія Ярославовича у 1249-1252-х роках можна вважати, що цей князь був ставлеником партії Гуюка у Північно-Східній Русі, а отже між ним та Огул-Гаймиш існувала певна домовленість, подробиці якої нам, нажаль, не відомі. Однак є підстави припускати, що Андрій, отримавши політичну протекцію зі сторони Каракоруму, погодився діяти проти Бату. У Каракорумі не довіряли Бату і ще з початку 40-х років хотіли мати свого ставленика на Русі, на що звернув увагу В.Т. Пашуто [21, с.205]. Не виключено, що й Ярославу Всеволодовичу перед смертю пропонували таку форму співробітництва, але він відмовився. В 1246 р. не погодився батько, проте через два роки на такі умови пристав його син - князь Андрій.

Отримавши підтримку Каракоруму, князь Андрій з 1249 р. проводить незалежну від Сарая політику, направлену проти встановлення золотоординських порядків у Північно-Східній Русі. В роки його правління у Владимирі 1249-1252 рр. літописи не фіксують жодної поїздки князя в Орду, не має згадок і про «подарунки» золотоординському володарю, а ординський «вихід» виплачується не сповна, або ж взагалі не платиться. Сподіваючись на підтримку з боку князів та бояр, Андрій Ярославович прагне створити антизолотоординську коаліцію. Він об'єднує навколо себе усіх невдоволених бояр та князів, зокрема, політичний курс владимирського князя підтримує його брат тверський князь Ярослав Ярославович. Князь розраховує і на підтримку наймогутнішого князя Південно-Західної Русі Данила Романовича, який вже давно шукав союзників для боротьби із монголами.

У 1250 р. між дворами Владимира, Твері та Галича зав'язались переговори [20, с.112] щодо утворення союзу Північно-Східної та Південно-Західної Русі. Задля скріплення відносин в 1251 р. Андрій Ярославович одружується на дочці галицького володаря [14, с.396]. Владимирський князь добре знав про те, що Данило Романович підтримував стосунки із Західною церквою в надії на те, що папа відкрито виступить проти монголів, організувавши хрестовий похід. Однак, останнім часом від хрестоносців відбивались не азійські кочовики, а жителі Новгородського і Псковського князівства. Тому зносин з ворогом, що загрожував північно-західним кордонам Північної Русі, православне населення Владимиро-Суздальського князівства не пробачило би князю.

Проте не виняток, що в майбутньому такі відносини все ж таки виникли, оскільки пізніше Андрій Ярославович, рятуючись від орди темника Неврюя, зупинився аж у Швеції, при дворі ярла Біргера, союзника римського папи, що у 1240 р. був розбитий полками Олександра Ярославовича на берегах р. Нева.

Тим часом, в самій Монгольській імперії відбуваються кардинальні зміни. Бату у 1251 р. стає ініціатором скликання курултаю за участю виключно представників дому Джучі і Тулуя. Як старший серед Чингізидів Бату мав найбільше шансів зайняти каанський престол, однак він відмовляється від нього на користь Мунке, сина Тулуя. 1 липня 1251 р. [11, с.74] на берегах річки Керулен Мунке проголошують новим монгольським кааном. Як результат, Джучиди отримують широку автономію та приєднують до своїх володінь Мавераннахр [15, с.143] (сучасний Узбекистан). Після перемоги Джучидів та Тулуїдів їх противники численні представники родів Угедеїдів і Чагатаїдів були звинувачені у змові та страчені, зокрема, була вбита й Огул-Гаймиш.

Князь Олександр Ярославович відмовившись від Києва, повернувся до Новгороду, зайняв протилежну позицію та виступив проти політики свого молодшого брата. Невдовзі, новгородський князь, вдало скориставшись ситуацією, пов'язаною із зміцненням політичної могутності хана Бату у Монгольській державі, звинуватив Андрія Ярославовича в зраді золотоординському хану. В 1252 р., коли в Каракорумі ні Гуюка, Огул-Гаймиш уже не було в живих, а новим кааном став ставленик Бату Мунке, Олександр їде в Орду до старшого сина Бату Сартака, який тоді керував всіма руськими справами в Улусі Джучі [11, с.154].

Повіривши у відданість князя Олександра Ярославовича, Сартак визнає за ним право на великокнязівський стіл у Владимирі і відправляє проти князя Андрія Ярославовича каральну експедицію на чолі із темником Неврюєм. Під час походу монгольських військ значна частина Північно-Східної Русі піддається страшним руйнуванням, Андрій Ярославович разом з владимирськими боярами, програвши головну битву поблизу Переяслава-Заліського, втікає спочатку до Новгорода, а потім у Коливань (сучасний Таллінн). Пізніше, як уже вище зазначалось, він опиняється у Швеції. Таким чином при допомозі Орди Олександр Ярославович у 1252 р. стає великим князем Владимиро-Суздальської Русі.

Варто відзначити, що з часом Андрій Ярославович дещо змінив своє ставлення до руської політики золотоординських ханів та залагодив відносини із братом Олександром. Так у 1257 р. після смерті Сартака, уже суздальський князь Андрій разом зі своїми братами великим князем Олександром Ярославовичем і тверським князем Ярославом Ярославовичем за наказом нового золотоординського володаря Улагчі намагаються підкорити монгольській владі Новгородську землю.

Підсумовуючи вище викладене, зазначимо, що князя Андрія Ярославовича в історіографії помилково вважають великим борцем за незалежність Північно-Східної Русі від монгольських інтервентів. Він певний час виступав лише проти політики Джучидів. Заручившись підтримкою прихильників Гуюка, князь Андрій вважав, що досягне певної самостійності та відновить колишню могутність Північно-Східної Русі. Проте події 1252 р., відомі як «Неврюєва рать», ініційовані Олександром Ярославовичем, знищили усі плани князя. Вони ознаменували повну перемогу князя Олександра і прихильників його курсу, що стояли на позиціях примирення та покори золотоординському хану. Однак це свідчить у значній мірі не про перемогу однієї князівської групи над іншою, чи одного князя над другим в середині самої Північно-Східної Русі, а про переконливу перемогу Сараю над Каракорумом у середині ХІІІ ст. та знаменує початок нової епохи в історії Східної Європи.

політичний монгольський імперія

Список використаних джерел

1.Джиованни де Плано Карпини. История монгалов. Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны / Джиованни де Плано Карпини ; пер. с лат. А.И. Малеин ; ред., вступит. ст. и примеч Н.П. Шастиной. - М., 1957. - 270 с.

2.Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - М., Л., 1950. - 640 с.

3.Приселков М.Д. Троицкая летопись / М.Д. Приселков. - М., Л., 1950. - 513 с.

4.Рашид-ад-дин. Сборник летописей / Рашид-ад-дин. - М., Л., 1960. - Т. ІІ. - 248 с.

5.Бартольд В.В. Очерк истории Семиречья / В.В. Бартольд. - Фрунзе, 1943. - 104 с.

6.Бубенок О.Б. Аланы Асы в Золотой Орде (ХІІІ-ХУ вв.) / О.Б. Бубенок. - К., 2004. - 324 с.

7.Вернадский Г.В. Монголы и Русь. История России / Г.В. Вернадский. - Тверь, М., 1997. - Кн. 3. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru