Діяльність закарпатської делегації у Відні 1849 р. і утворення "Руського округу"

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Діяльність закарпатської делегації у Відні 1849 р. і утворення "Руського округу"

Р.І. Майор

Анотація

закарпатський делегація революційний історія

У статті проаналізовано діяльність закарпатської делегації на чолі з Адольфом Добрянським у Відні в жовтні 1849 р, висвітлено процес утворення “Руського округу" та здобутки “будителів" у пробудженні національно-політичного життя в Закарпатті.

Ключові слова: А. Добрянський, русини, “будителі", “Руський (Ужгородський) округ", національне пробудження.

Summary

The article analyzes the activities of Carpathian delegation headed by Adolf Dobriansky in Vienna in October 1849, shows the formation of “Rus district" and achievements “adherents" in the awakening of national political life in Transcarpathia.

Keywords:A. Dobriansky, Ruthenians, “adherents", “Ruska (Uzhgorod) District", a national movement.

Революційні події в Європі 1848-1849 рр., які ввійшли в історію під назвою “Весна народів”, торкнулися й Західної України, яка входила до складу Австрійської імперії. Вони проявилися у пробудженні українського національно-політичного життя, підвищенні рівня національної самосвідомості українців та активізації їхньої боротьби за свої національні та культурні права в Габсбурзькій монархії. Саме на цей період припадає початок активної громадсько-політичної діяльності ще молодого, але вже визнаного, політичного діяча та юриста А. Добрянського. Разом з іншими закарпатськими “будителями” він відіграв основну роль у національному пробудженні українців Закарпаття в 1848-1850 рр., що відобразилося в утворенні та діяльності “Руського округу”. Свою увагу “будителі” зосередили на відродженні національно-політичного життя в краї, підвищенні рівня національної самосвідомості українського населення, розвитку культурно-освітньої галузі.

Найбільш ґрунтовно порушена автором проблема висвітлена у працях наступних українських та зарубіжних вчених: С. Добоша1, Ф. Заплетала2, М. Кашки3, С. Пап4 та ін. Хоча жоден із зазначених авторів не приділив даній проблемі окремої розвідки, однак, їм вдалося висвітлити ряд важливих аспектів діяльності закарпатської делегації на чолі з Адольфом Добрянським у Відні в жовтні 1849 р., процесу утворення того ж року в Австрійській імперії закарпатської адміністративно-територіальної одиниці “Руський (Ужгородський) округ” й пробудження національно-політичного життя в даному регіоні.

З початком революційних подій 1848-1849 р. в Європі активізується національний рух і в Закарпатті. Чимало молодої інтелігенції слов'янських народів захопилося гаслами угорської революції, проте шовіністичний характер угорського руху штовхав її на союз із Віднем. Серед закарпатців, які негативно поставилися до неї, були такі видатні постаті ХІХ ст. як письменник і невтомний освітній діяч о. О. Духнович та енергійний політик А. Добрянський. Саме під впливом останнього словацькі учасники Слов'янського конгресу в Празі 1848 р. висунули проект, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-українська область. У квітні 1849 р. А. Добрянський відстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний “коронний край” у складі Габсбурзької монархії. Згодом, у жовтні 1849 р.5, він очолив делегацію українців Закарпаття до цісаря Франца Йосифа І, щоб за її посередництва представити віденському урядові свої національно-культурні вимоги. Конкретні причини від'їзду делегації до Відня не відомі. На думку С. Добоша, ця ініціатива вийшла від Адольфа Добрянського6. За іншими даними, був відданий таємний наказ з боку австрійського уряду вислати таку депутацію7. На жаль, в самому джерелі (рукопис Олександра Яницького, який описує ці події) не має чіткої відповіді на дане питання. Скоріше за все, безпосереднім поштовхом до вислання депутації українців Угорщини став приклад інших поневолених народів монархії, які після забезпечення їм в Конституції 4-го березня 1849 р. національної рівності, відправили до Відня депутації для представлення урядові своїх національно-культурних і політичних вимог, реалізація яких гарантувалася відповідними конституційними положеннями.

Після прибуття 9 жовтня до Відня члени закарпатської депутації, до якої входили Адольф Добрянський, Йосиф Шолтис, Віктор Добрянський, Олександр Яницький та Михайло Висяник з Вінкентом Алексовичем, котрі приєдналися до делегації уже у столиці, зустрілися з галичанами та словацьким урядовим радником міністерства внутрішніх справ Яном Главачем8. Після того, як були вислухані їх зауваження та пропозиції, закарпатська делегація 13 жовтня оформила остаточний зміст своєї петиції до імператора у вигляді меморандуму “Пам'ятника Русинів Угорських”, який був підписаний кожним членом делегації і пізніше опублікований у “Зорі Галицькій”9. Цілком ймовірно, що в початковій версії петиції, яка була сформульована ще в Закарпатті, була зафіксована важлива вимога про об'єднання Угорської та Галицької Русі, від якої, після наради у Відні з галицькими діячами та Я. Главачем, закарпатська делегація вирішила тимчасово відмовитися. Так, в меморандумі депутація зазначала наступне: “Ми маємо наших братів у Галичині, вірних русинів, і до них передусім звертається наше серце, і ми бажаємо з ними об'єднатися політично і адміністративно в окремий “Руський коронний край”10. Вона ж була зафіксована ще раніше в пропозиції від 29 січня 1849 р. до Франца-Йосифа та в листі від 20 квітня того ж року від Головної Руської Ради, який був переданий імператорові через губернатора Галичини графа Голуховського, однак, вона так і залишилася не розглянутою віденським урядом. Мотивувати відмову делегації від ідеї об'єднання українських земель у меморандумі можна наступними причинами: по-перше, тим, що Конституція 4-го березня не передбачала зміни кордонів адміністративно-територіальних одиниць держави, і, по-друге, українська депутація, за словами О. Яницького, відмовлялася від своєї ідеї заради “загальнодержавного блага”, допоки не покращиться державне становище та зникнуть перепони до об'єднання Галичини і Закарпаття11.

У “Пам'ятнику Русинів Угорських” зазначалося, що русини становлять майже десяту частину (800 тис. осіб) всього населення Угорщини і відрізняються від угорців як мовою, так і церковним обрядом12. Далі характеризувалося складне становище українців, які зазнавали постійного гноблення з боку угорців, котрі займали більшість державних посад, що призводило до неможливості отримання русинами будь-якої державної допомоги, оскільки угорські службовці в основному не володіли руською мовою і з явною неприязню відносилися до русинів13. В певній мірі дані чинники і послугували причиною приїзду делегації до Відня, яка надіялася, відповідно до гарантованих новою Конституцією положень про національну рівноправність, отримати допомогу від імператора. Для того, щоб добитися більшої лояльності австрійського уряду, в меморандумі зазначалося, що русини завжди були вірні габсбурзькій династії, а ідеалом для них залишається сильна об'єднана Австрія14.

Захищаючи національні та політичні права свого народу, депутація виголосила наступні прагнення угорських русинів: 1) оголошення Конституції 4-го березня на всій території, заселеній русинами; 2) визнання руської народності в Угорському коронному краї; 3) виділення окремої руської адміністративної області; 4) запровадження руської мови в школах і адміністрації на цій території, створення руських гімназій та відкриття в Ужгороді Академії Руської (в той час під академією розуміли юридичний факультет) за державні кошти, а також надання русинам Угорщини можливості навчатись у Львівському університеті; державні посади в руських округах мали займатися переважно корінними русинами, а тим, хто руською мовою не володів, таких посад не надавати; 5) видання разом з галицькими русинами у Відні “Вісника”, при необхідності за державні кошти; 6) скасування обмежень на друкування книг кирилицею; 7) зрівняння русинських чиновників, священиків, учителів і дяків стосовно зарплати у відповідності із зарплатою і чином з іншими жителями краю; 8) надання русинам можливості служити в армії на офіцерських посадах і в адміністративних органах у Відні; 9) забезпечення в армії місця для капеланів греко-католиків; 10) пропорційне представництво русинів в адміністрації тих округів, в яких вони є тільки меншиною15.

Як бачимо, вимоги української делегації носили справедливий і досить поміркований характер, оскільки не відходили від закріплених в Конституції 4-го березня положень, але саме на них і базувались. В кінці меморандуму зазначалося, що русини віддають свою долю під охорону імператора, якому бажають вірно служити й на чию допомогу покладають велику надію16. 14 жовтня 1849 р. відбулася аудієнція закарпатської делегації у вищого політичного імператорського комісара Угорщини барона Карола Герінгера. Вона вручила йому екземпляр “Пам'ятника Русинів Угорських”, а той, у свою чергу, запевняв її, що положення Конституції 4-го березня будуть виконані17. Герінгер, як урядовий комісар, при заслуханні депутації попросив список українців, які не брали участі в угорській революції і здатних (“в силу своїх знань”) стати державними чиновниками. В той же час він запитав, хто міг би для українців в Угорщині стати головою уряду. У відповідь доктор Висяник вказав на А. Добрянського, і сказав: “Народ руський угорський на цю людину всю надію покладає і очікує, що він єдиний, який можливий, як для урядових, так і для всіх інших управлінських справ”18. Уже 16 жовтня А. Добрянський був призначений референтом і урядовим радником при окружному Ужгородському наджупані19, який очолював Ігнац Вілец, що мало неабияке значення для подальшого розвитку, так званого, Руського округу в національній, культурній та політичній сферах.

З 15 по 18 жовтня делегація була прийнята майже всіма міністрами: Олександром Бахом20, Шмерлінгом21, Кравзом22, Шварценбергом23, Леоном Туном24, Кулмером25, Тінфельдом26, а також сербським патріархом Раячічом27. З міністром військових справ графом Дюлаї28 та міністром торгівлі, промисловості і будівництва Бруком, який в той час перебував за межами Відня, депутації зустрітися не вдалося29. Під час аудієнції з міністрами від імені делегації говорив на німецький мові блискучий оратор Віктор Добрянський - брат Адольфа Добрянського. Кожному міністрові, для детального ознайомлення з національно-культурними вимогами українців було передано по одному екземпляру “Пам'ятника Русинів Угорських”. 19 жовтня делегація була прийнята імператором Францом-Йосифом. Від імені делегації знову виступив Віктор Добрянський. Імператорові були передані привітання з нагоди перемоги над угорським повстанням. Підкресливши традиційну відданість русинів Угорщини Габсбурзькій династії, він зазначив, що “наші наміри ті самі, які були у батьків наших і які у братів наших у Галичині”30. Франц-Йосиф, тримаючи в руках переданий йому “Пам'ятник Русинів Угорських”, відповів делегації: “Мені дуже приємно чути побажання народу русько-угорського, народ руський завжди був вірний Австрійському дому і тому можете бути впевнені в тому, що Ваші виправдані бажання будуть виконані”31.

Характеризуючи аудієнцію членів делегації в окремих міністрів та імператора, приходиться констатувати, що всі вони відзначаються спільною рисою: жоден з міністрів та й сам імператор нічого конкретного не пообіцяли, а лише загальними фразами запевнювали делегацію у своєму прагненні допомогти задовольнити вимоги українців Угорщини. Виняток становлять лише політичний комісар Угорщини Герінгер, котрий призначив А. Добрянського референтом Ужгородського округу, міністр теології та освіти граф Леон Тун та міністр сільського господарства і гірництва Тінфельд. Леон Тун запропонував делегації розробити план для реформування шкіл на своїй території, який він з великою вдячністю від них прийме32. Дещо пізніше план був розроблений Віктором Добрянським. Міністру теології та освіти його мав переслати єпископ Гаганець. Цей “План Заведенія на образованіе Учитилей сельских” згадував у своєму листі до Гаганця від 16-го вересня 1850 р. В. Добрянський, в якому він просив єпископа доповнити його примітками і вислати міністру33. Також і міністр сільського господарства і гірництва Тінфельд, вислухавши членів делегації, попросив їх розробити і вислати йому письмовий план заходів покращення становища сільського господарства в гірських районах Закарпаття. Цей обов'язок взяв на себе доктор Алексович, який, окрім медицини, займався діяльністю і в сфері сільського господарства. У свою чергу, міністр пообіцяв зробити для розв'язання даного питання все від нього залежне34. На сьогодні не відомо чи В. Алексович своє зобов'язання виконав і чи такий план колись був представлений австрійському уряду.

Після аудієнції в імператора члени делегації зустрілися з визначними представниками слов'янських народів: українцями, сербами та словаками, які в той час перебували у Відні35. Відбулося спільне святкування успішної аудієнції з імператором, налагодження товариських контактів, які, безперечно, були не лише традиційним проявом слов'янської дружби, але мали, передусім, забезпечити належну підтримку українських вимог з боку впливових слов'янських кіл. 21 жовтня члени депутації покинули Відень, а Адольф Добрянський разом зі своєю сім'єю переїхав на місце нової роботи до Ужгорода36.

Як бачимо, поїздка української делегації до Відня дала позитивні результати. Австрійська влада частково задовольнила домагання делегації. 25 листопада 1849 р. в Ужгороді офіційно була проголошена рівноправність русинів. На основі Конституції народи Австро-Угорщини визнавалися рівноправними, всі національності проголошувалися рівними у правах і кожний народ мав право непорушно зберігати й розвивати свою національність і мову. Високий урядник краю зобов'язувався стежити за тим, щоб дотримувалася Конституція37. Внаслідок адміністративно-територіальної реформи 1849 р., Угорщина поділяється на п'ять військових дистриктів і в складі Кошицького дистрикту було виділено “Руський (Ужгородський) округ” (до якого увійшли Марамороський, Угочанський, Березький та Ужанський комітати і прилеглі райони Земплинського, Шариського, Списького та Абу-Торнянського комітатів з переважаючим українським населенням) з центром в Ужгороді38. Територія, заселена русинами, була розділена на дві зони. Руський округ очолив Ігнацій Віллец, як владний комісар, родом чех, а його заступником і директором канцелярії став Адольф Добрянський, який фактично і управляв округом, оскільки Віллец тільки фігурував на чолі уряду39.

А. Добрянський займав цю посаду в Ужгороді, починаючи від грудня 1849 р.40. Він відразу ж почав проводити “русинам корисні заходи”. Насамперед, у всій Ужгородській зоні офіційною мовою запровадив руську41. До цього часу урядовою мовою, відповідно до закону 1844 р., була угорська. Всі написи в Ужгороді і в селах замінюються на руські. В багатьох місцевостях створювалися двокласні народні школи і недільні відділи для дорослих з руською мовою викладання. В гімназіях викладання ряду предметів також проводилося по-руськи. Відкривалися парохіальні школи, де вчителями були дяки42. Судові рішення в окрузі проголошувалися й оформлялися руською мовою, як і всі публікації для народу. Духовенство вело метрики й кореспонденцію на руській мові43.

Завдяки організаційному таланту Добрянського, Ужгород вдалося перетворити на центр політичного та культурного життя українців Закарпаття44. Український політик почав заміну угорських чиновників на русинських45, бо поставив основну вимогу для службової кар'єри - знання руської мови. В деяких округах майже всі урядовці були русинами. “Це всі чесні й ревні русини, - писав Духнович, і додав - Так і для бідних русинів відчинились ворота до публічних урядів, які перед тим були заперті залізними замками”46. В результаті проведення такої політики знання руської мови відкривало шлях русинському населенню до державних посадових місць, що не могло позитивно не позначитися на процесі відродження національно-політичного життя українців Закарпаття.

Ситуація сприяла тому, що А. Добрянського визнали своїм лідером як світська українська інтелігенція, так і духовенство. Для ужгородського духовенства, яке під час революції тісно співпрацювало з угорською революційною владою, стати на сторону А. Добрянського, як визнаного Віднем діяча, означало і спосіб реабілітації, демонстрацію повернення до прогабсбурзької орієнтації. Пряшівський єпископ Й. Гаганець писав у своєму обіжнику (“посланню”) для священиків єпархії, що організація “Руського округу” свідчить про те, що “для русинів настали кращі часи” і закликав їх брати активну участь в діяльності на “народній ниві”47.

Заміну угорських чиновників на українських А. Добрянський аргументував тим, що останні під час революції проявили вірність династії Габсбургів, а тому, як до революції, так, більше того, під час неї їх активно витісняло мадярське чиновництво. Проти такої аргументації А. Добрянського гостро виступили угорське комітатське дворянство і шляхта, що втратили свої місця на користь українців48. Реакція на такі дії Добрянського з боку угорців була, м'яко кажучи, негативною. Так, “Словенске Новіни” писали 1850 року: “Праця Добрянського на народнім полі наповнила великою ненавистю верстви мадярського народу, провідники яких віддавна і невтомно працюють над ліквідацією впливу і звалення авторитету Добрянського”49. Як бачимо, діяльність Добрянського не подобалася угорцям, однак, кожний вірний русин любив його щирим серцем. Доказом цієї любові є записка із Ужгорода, яка була опублікована в газеті “Зоря Галицька” 1850-го року: “Сталося, замість русинів урядників нам багатьох таких послали, які в заколотний період найбільшими недругами були Австрії, сьогодні нас за русинів записувати забороняють (згадуються події після ліквідації “Руського округу” - авт.)!!! Нашого ж милого Адольфа Добрянського, який свою непохитну вірність не тільки під час заколоту показав, але і тепер і завжди, того мужа, якого народ руський завжди благословить, хвалить, красномовить за його благодіяння, того ж мужа від нас відняли, його нам не повернуть, воістину є хвороба це наша невиліковна! Чи не може він нам, багатьом русинам за президента бути?”50.

Політика А. Добрянського на заміну угорських чиновників в апараті управління Руського округу і в комітатських управліннях виявилася доволі успішною. Уже в перші місяці 1850 р. в адміністрації їх уже була значна кількість. Важливо звернути увагу на те, що проти такої політики протестували не лише мадярські дворяни і шляхта, але й окремі представники греко-католицького духовенства. Так, Мукачівська єпископська канцелярія прийшла до висновку, що надмірні зусилля

А. Добрянського в цьому напрямі можуть мати негативні наслідки для греко-католицької церкви, зокрема серед її вірних мадярів і словаків, відштовхуючи їх від “руської віри”. Для заспокоєння ситуації А. Добрянський був змушений офіційно визнати справедливість цих вимог ієрархів і надалі розширити коло чиновництва і за рахунок греко-католиків - мадярів та словаків, тобто призначати чиновників не за національним, а за конфесійним принципом51.

Головним інспектором шкіл “Руського округу” в грудні 1849 р. призначається Віктор Добрянський. Завдяки його активній діяльності, в окрузі відкривали двокласні народні школи з рідною мовою навчання, які підпорядкувалися керівництву “руських консисторій”, було переглянуто стан вивчення рідної мови в учительській семінарії та гімназії52. Олександр Духнович, згадуючи події цього періоду, писав, що після придушення Угорської революції “угорські русини... почали по-народному думати та розвивати, хоча й слабкими силами, свою писемність. Молодь стала душевно ревнувати за руський дух і за руське слово. Дівчата вже не соромилися співати руські пісні, а пісня моя народна “Я русин є, був, і буду” по всюди співалась серед людей, навіть вже і жиди починали вивчати руську мову”53. Саме це спонукало його видавати різні твори: “Книжица для начинаючих”, “Альманах”, “Місяцеслов”, “Молитовник”54 та ін., що сприяло ще більшому розвиткові народної мови серед українців.

Мукачівська і Пряшівська єпархії стали вживати руську мову як офіційну в своїй адміністративній переписці. Хоча, насправді, це була суміш церковнослов'янської мови з народно-розмовною. В “Руському окрузі” розпочалася в кінці 1849 р. “битва” за руську мову. На думку М. Кашки, її суть можна зрозуміти тільки в співвідношенні з “битвою” за місця в адміністративному управлінні, з намаганням руської світської інтелігенції при підтримці духовенства витіснити з чиновницьких місць мадярів. Дослідниця вважає, що ця “битва” насправді була “далекою від платонічної любові до своєї рідної мови”55, оскільки мала й суто прагматичний характер - боротьбу за посадові місця. Це можна наглядно продемонструвати на відношенні руських учасників “битви за мову” до руської преси, яка видавалась спеціально для них же. Так, “Зоря Галицька” розчаровано писала, що в Руському окрузі не проявляють жодного інтересу до руського часопису, до “Вістника”. Стоси його лежали нерозібраними на фарах Мукачівської єпархії56. При цьому найменший інтерес до преси на “руській мові” проявляли світська і духовна руська інтелігенція в комітатах Берег, Угоча і Мараморош, тобто на основній території Руського округу. Як не дивно, але більший інтерес до неї виявляли греко-католицькі священики та українська інтелігенція в східнословацьких комітатах57.

Мовна ситуація в окрузі була досить складною. Однак, це не була невдача одного чи кількох урядовців, а наслідком того, що руська мова була запроваджена поспішно. Вона виявилася ненормованою й не кодифікованою. Справа в тому, що тоді в Закарпатті на відносно малому територіальному просторі існувала (та й досі існує) велика кількість різних діалектів, що ускладнювало процес оформлення єдиної спільної для місцевого населення мови. Потрібен був час, щоб взятий владою за основу офіційної мови діалект був чітко внормований та кодифікований. Ще більше часу знадобилося б для того, щоб все населення регіону вивчило й почало використовувати її як в усному спілкуванні, так і в письмі. Однак, навіть з вибором одного з діалектів за основу офіційної руської мови була серйозна проблема, оскільки, за словами історика Ю. Бача, “жоден з закарпатських діалектів не був тоді ані економічно значно сильнішим, ані географічно значно поширенішим, ані граматично бодай трохи унормованим”58. Як бачимо, проблеми із запровадженням і використанням в “Ужгородському окрузі” руської мови були пов'язані насамперед з рядом вагомих внутрішніх чинників, а не тільки з певною зовнішньою протидією з боку влади. Та для вирішення цього питання був потрібний тривалий час, якого в русинської інтелігенції на чолі з Добрянським, на жаль, не було.

Справа полягала в тому, що віденська влада роздратовано реагувала на таку національну активність українських діячів і вже до кінця 1850 р. витіснила з адміністрації північно-східних комітатів значну частину руського чиновництва59. Чи можна пояснити таку реакцію австрійської влади лише схвальною відповіддю Відня на звинувачення русинів угорськими урядовцями, які не визнавали ні їхньої мови, ні їхньої національності? На нашу думку, ні, оскільки така оцінка подій не відповідатиме об'єктивному аналізу даних процесів. Ми вважаємо, що причина такої поведінки австрійської влади крилася значно глибше: вона побачила в українсько-угорському протистоянні за державні посади та запровадженні в окрузі руської мови, як офіційної, появу руського (українського) націоналізму. Незважаючи на те, що український національний рух в Закарпатті був цілком легітимний і носив прогабсбурзький характер, імперський абсолютистський режим вирішив не допустити його подальшого розвитку і ліквідувати ще в зародку. Відень побачив у цьому рухові не лише розвиток національної самосвідомості українців, пробудження їх національного та суспільно-політичного життя, але й безпосередню загрозу для територіальної цілісності Австрійської імперії, зважаючи на недавні події, пов'язані з угорською революцією, спрямованою на визволення Угорщини з-під австрійського панування та проголошення мадярами цілковитої незалежності. Саме ці причини і відіграли основну роль у політиці віденської влади стосовно українців.

28 березня 1850 р. рішенням міністра О. Баха про ліквідацію цивільних округів на території Угорського королівства була розпущена адміністрація “Руського округу”, а потім ліквідований і сам округ60. Його фактичний керівник А. Добрянський у квітні був переведений до Кошиць (а через рік до Будапешта), де почав працювати референтом міністерського комісара Ф. Свеценого. Пізніше тут працював і його брат В. Добрянський61. Таким чином, автономія Руського округу проіснувала не повних чотири місяці: від середини грудня 1849 р. до кінця березня 1850 р. Віденська влада, після переговорів і домовленостей з угорцями, відкликала із займаної посади не тільки Добрянського, але й Віллеца, а на їхнє місце призначила до Ужгорода мадяра Павола Табоді, а до Кошиць - Форгача. Руських урядників було відсторонено62, а замість руської мови знову почала вживатися угорська63. Так розпочалася нова хвиля мадяризації. Нечисленна закарпатська українська інтелігенція кваліфікувала такий крок австрійської влади, як “катастрофу в Ужгороді”. Це була дійсно катастрофа для національного руху українців, які мешкали в Угорщині, нищівний удар для їх національного відродження.

Такий крок О. Баха, який, ймовірно, був узгоджений з імператором Францем-Йосифом, шокував навіть віденських журналістів. Один з них писав, що ніхто з журналістів не міг знайти відповіді про причини таких дій австрійських властей, адже як барон І. фон Віллец, так і А. Добрянський були найлояльнішими виконавцями волі Відня. “Нам не залишається нічого іншого, як вірити неприятелям (русинів - Авт.), що уряд визнав діяльність цих осіб на ниві “просвіти русинів” шкідливою для монархії. Для русинів звільнення цих діячів (Віллеца і Добрянського - Авт.) з адміністративних місць є великою втратою, бо тепер в урядових колах немає нікого, хто підтримував би русинів”64. Віденський журналіст був близький до істини. Режим, який утвердився в Австрійській імперії після поразки революції 1848-1849 рр., не бажав бачити жодного прояву національного руху жодної національності імперії, зокрема й української. Інший сучасник тих подій, словак Йонаш Заборський (приятель А. Добрянського) причину ліквідації Руського округу бачив в інтригах угорського чиновництва та не згуртованості слов'ян65.

20 червня 1850 року ужгородські активісти на чолі з А. Добрянським напрацювали і склали “Меморандум” на ім'я імператора, в якому висували вимоги урівноважити право закарпатських українців, відповідно до Конституції за 4 березня 1849 року, за якою всі народи Австрійської держави мали стати рівноправними. В ньому лунало звинувачення розпорядження прем'єра Баха відносно призупинення карпатоукраїнського національного відродження. В “Меморандумі” знаходимо такі тези: “Число руської (тобто української) національності в Мадярщині далеко перевищує один мільйон. В своїх змаганнях і в політичному огляді ми єдині і цілком згоджуємося з нашими братами в Галичині...

Уряди почали дійсну нагінку проти руської національності. Ми перед цим були рабами мадярів, а нашим виступленням як народ ми їх, наших панів, ще більше нагнали проти себе. Наслідком того їх погорда, яку до нас виявляли дотепер, зросла в найбільшу ненависть, яку тепер вони можуть вільно виявляти, тому що якраз вони, мадяри, є на чолі всіх акцій для нашого поневолення і політичного знищення. Мадяризується шкільна молодь. Ми домагаємося повернення руських урядників на свої місця, назначення руських владних комісарів, захисту проти насильної мадяризації. У випадку, коли б достатнє число наших русинів не мало довір'я у влади на функції комісарів, маємо відвагу просити іменувати галицьких руських і німецьких урядників, лише просимо не назначувати мадярів або ще гірших мадяронів. Домагаємося реорганізації Ужгородської гімназії на цілковито руську установу з руською мовою навчання в нижчих класах, а з руською й німецькою у вищих класах”66. У ньому підкреслювалися кривди, які чинилися на Закарпатті після відсторонення А. Добрянського й руських урядників. Згадуючи Мадярщину, “Меморандум” додає: “До якої маємо нещастя ще належати”. О. Духнович тоді писав, що русини “знову впали в ярмо азійських ворогів ще в більшій мірі, ніж перед 1849 роком”67. Приблизно в цей же час був створений ще один меморандум невідомого автора на ім'я імператора про створення автономної області для проживання на північному сході Австрії українців68. Однак, акції закарпатських діячів не дали ніякого результату. Після ліквідації “Руського округу” Добрянський на довгі роки відійшов від політичної активності на теренах Західної України.

Підсумовуючи вищесказане, слід зауважити на тому, що революційні виступи в Європі 1848-49 рр., які дістали назву “Весни народів”, викликали національне піднесення і на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії. В цей час важливе значення у суспільно-політичному житті краю відіграє ще молодий, але вже визнаний закарпатський політичний діяч, урядовець, правник А. Добрянський. 1849 р. разом з діячами Головної Руської Ради, членом якої він був, виступив ініціатором утворення з Галичини, Закарпаття і Буковини окремого автономного краю в Австрійській монархії. Очолюючи 1849-1850 рр. “Руський округ”, він спромігся проявити себе талановитим адміністратором та реформатором: у всьому окрузі замість угорської мови ввів руську, мадярських чиновників замінював на русинських, відкривав школи та ін. Все це сприяло і свідчило про національне піднесення українців. Однак, згідно з рішенням О. Баха, “Руський округ” було ліквідовано. Ця подія стала яскравим прикладом того, що австрійський абсолютистський режим проявив себе ворогом національних рухів. З метою недопущення подальшого національного руху українців Відень вирішив придушити його ще в зародковому стані.

Примітки

1. Добош С. Адольф Иванович Добрянский: Очерк жизни и деятельности / Степан Добош. - 1956. - 168 с.

a. Zapletal, Florian. A.I. Dobrjanskij a nasi rusini r. 1849-51. V Praze, Nakladem vlastnim, 1927. - 96.

2. Кашка М.Ю. Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (середина XVIII ст. - 1867 р.): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата іст. наук: 07.00.01 / Ужгородський національний університет. - Ужгород, 2008. - 227 с.

3. Пап С. Історія Закарпаття / о. Степан Пап: Том III. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. - 648 с.

4. Высланста Русинов Угорских в Відни пред высоким министерством и всесвітльїм его величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 66.

5. Добош С. Названа праця. - С. 43.

6. Русинко М. !сторія «Висланства Русинів Угорських у Відні 1849 р.» // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.64.

7. Высланста Русинов Угорских в Відни пред высоким министерством и всесвітльїм его величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 66-68.

8. Памятникъ Русиновъ Угорскихъ // Зоря Галицка. - Львовъ. - 1849. - №90, 91.

9. Памятник Русинов Угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 70.

10. Памятник Русинов Угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 70.

11. Там само. - С. 68.

12. Там само. - С. 69.

13. Там само. - С. 70.

14. Памятник Русинов Угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 70-71.

15. Там само. - С. 71.

16. Послушаніе Высланства у наивышаго Политического Царскаго Комисара в Угорщині Г. Барона Карола Геренгера // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 72

17. Послушаніе Высланства у наивышаго Политического Царскаго Комисара в Угорщині Г. Барона Карола Геренгера // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 72

18. Отход Вісланства Русинов Угорских з Відня - Домов // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 86.

19. Послушаніе Высланства у Министра справ внутренных Г. Александра Баха // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 73-74.

20. Послушаніе Высланства у Министра Правосудия Г. Шмерланга // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 74.

21. Послушаніе Высланства у Министра Финанцов Г. Барона Кравза // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 75.

22. Послушаніе Высланства у Министра справ Вшшных Г. Князя Фелікса Швацегнберга // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 75-77.

23. Послушаніе Высланства у Министра Богослуженія, и Просвіщенія Г. Графа Леона Туна // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. -№ 6. - С.77.

24. Послушаніе Высланства у Министра Преходов Г. Барона Кулмера // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.77-78

25. Послушаніе Высланства у Министра Земледілства, и Рудокопия Г. Тинфелда // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 78-79.

26. Торжественное Посіщеніе Высланства у Патріархи Сербском Г. Раячича // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.79-80.

27. Воин Министер Граф Дюлаи // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.79.

28. Русинко М. Історія “Висланства Русинів Угорських у Відні 1849 р.” / М.Русинко // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.66

29. Послушаніе торжественное Высланства у Его Величества Всемилостивейшего Царя Франц Іосифа І-го // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. -№ 6. - С.82

30. Там само. - С.82

31. Послушаніе Высланства у Министра Богослуженія, и Просвіщенія Г. Графа Леона Туна // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. -№ 6. - С.77.

32. Русинко М. Названа праця. - С. 65

33. Послушаніе Высланства у Министра Земледілства, и Рудокопия Г. Тинфелда // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 78-79.

34. Еще никаковая до Высланства сего принадлежащая // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С. 84-85.

35. Отход Вісланства Русинов Угорских з Відня - Домов // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1972. - № 6. - С.85-86.

36. Пап С. Названа праця . - С. 329

37. Макаренко Н. Закарпаття під тиском мадяризації: 1867-1914 рр. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 37. - С. 176.

38. Лелекач М. Нові причинки до політичної діяльності А.Добрянського / М. Леле- кач // НЗТП. - Ужгород, 1938. - Річник 13 - 14. - С.160.

39. Зілинський Богдан. П'ять листів із Закарпаття в чеській пресі 70-их років ХІХ століття / Богдан Зілинський // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1990. - № 15 (кн. 1). - С. 97.

40. І ми в Європі: протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття // До історії національних меншин Австро-Угорщини (ХІХ - поч. ХХ ст.) / Упорядкування Кобаля Й.В.; передм. Худанича В.І. - Ужгород: Карпати- Ґражда, 2001. - С. 21.

41. Там само. - С. 20.

42. Пап С. Названа праця. - С. 330.

43. Корча Иванъ. Адольфъ Ив. Добрянскій // Молодая Русь. Періодическій журналъ общества Карпаторусскихъ студентовъ “Возрожденія” в Праге. - 1931.- № 7-8. - с. 18.

44. Штраус Франтішек. Йонанаш Заборський (1812-1876) та українці // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1985. - № 12. - С. 161.

45. Цит. за: Пап С. Названа праця. - С. 329.

46. Кашка М.Ю. Названа праця. - С. 143.

47. Там само. - С. 148

48. Цит. за: Пап С. Названа праця. - С. 330

49. Цит. за: Тихій Ф. Адольфъ Ивановичъ Добрянскій // Мъсяцесловъ. КАЬЕНПАЕ' PROSVITY. 1922. - С. 146.

50. Кашка М.Ю. Названа праця. - С. 148

51. Білак П.І. Добрянського в суспільно-політичному Русі Закарпаття в середині та другій половині ХІХ ст. / П.І.Білак, В.В.Пальок, А.І.Роль // САЙРАТІКА - КАРПАТИКА. Випуск 3. Ужгород. - 1995. - С. 47.

52. Записка. Александра Духновича. Отъ года 1861. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. - 1995. - № 20. - С.529.

53. Там само. - С.529.

54. Кашка М.Ю. Названа праця. - С.146.

55. Зоря Галицка. - Львів. - 1850. - № 91.

56. Кашка М.Ю. Названа праця. - С.146-147

57. Цит. за: Бача Ю. До питання мови Олександра Духновича // http://jurbaca.sk/ іп<іех^р/паикат/22-а<і01.Еїт1

58. Кашка М.Ю. Названа праця. - С.149.

59. Там само. - С. 150.

60. Франтішек Штраус. Названа праця. - С. 149, 152.

61. Петиція жителів наджупану про надання посад тим, хто знає руську мову. 17 ІХ 1850 р. // Державний архів Закарпатської області (далі - ДАЗО). - Ф. 4. - Оп. 17. - Спр. 627. - Арк. 1-6.

62. Франтішек Штраус. Названа праця. - С. 150.

63. Цит. за: Кашка М.Ю. Названа праця. - С. 150

64. Франтішек Штраус. Названа праця. - С. 151.

65. Цит. за: Пап С. Названа праця. - С. 352-353.

66. Олександр Духнович. Состояньє русинов в Угорщині // Зоря Галицька 1849 р. - № 31 // До історії національних меншин Австро-Угорщини (ХІХ - поч. ХХ ст.) / Упорядкування Кобаля Й.В.; передм. Худанича В.І. - Ужгород: Карпати- Ґражда, 2001. - С. 10.

67. Меморандум невідомого автора імператору про створення автономної області для проживання на північному сході українців. Не раніше 1850 - не пізніше 1867 р. // ДАЗО. - Ф. 4. - Оп. 17. - Спр. 626. - Арк. 1-10.

Размещено на Allbest.ru