Галич і Галицька земля у політиці князів Придніпровської та Північної Русі (остання чверть ХІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГАЛИЧ І ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ У ПОЛІТИЦІ КНЯЗІВ ПРИДНІПРОВСЬКОЇ ТА ПІВНІЧНОЇ РУСІ (ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ ХІІ СТ.)

О.Б.Головко

У статті аналізується місце Галицької землі в політиці князів Придніпровської та Північної Русі в останній чверті ХІІ ст., особливо під час громадянської війни у Прикарпатті в 1187-1189 рр.

Ключові слова: Галич, Галицька земля, князі Придніпровської та Північної Русі, громадянська війна 1187-1189 рр.

галицький громадянський війна літописний

Наприкінці ХІ ст. на політичній арені Східної Європи у Прикарпатті з'являються три невеликі князівства - Перемишльське, Звенигородське та Теребовльське, які виокремилися з до цього єдиного Волинського князівства-намісництва, що входило до складу держави-імперії Русь.

Належали ці князівства князям Ростиславичам: Рюрику, Володарю Васильку, які були синами князя Ростислава, внуками старшого сина київського князя Ярослава Володимировича (1019 - 1054 рр.) Володимира, який з 1034 по 1052 рр. був князем у Новгороді.

Протягом першої половини та третьої чверті ХІІ ст. значення князівств Прикарпаття у житті східного слов'янства зростає. Не дивлячись на постійні спроби сусідів, перш за все Київської та Волинської земель, підкорити володіння Ростиславичів, прикарпатські князівства зберігають значну суверенність у складі Русі, а з 40-х років означеного століття за правління князів Володимирка Ростиславича та його сина Ярослава на карті Русі функціонує могутня Галицька земля-князівство. Нове об'єднане князівство увібрало до свого складу означені вище Перемишльське, Звенигородське, Теребовльське, а також власне Галицьке удільне князівство (волость), що ймовірно, виникло у другій чверті ХІІ ст. В 40-х - 70-х роках ХІІ ст. Галицька земля провадить активну політичну діяльність відносно інших регіонів Русі, підтримує інтенсивні міжнародні взаємини з країнами Центральної Європи та Візантійською імперією, веде активну “степову” політику.

Проте, після смерті 1 жовтня 1187 р. галицького князя Ярослава Володимировича Галицька земля перетворюється у значній мірі із суб'єкта на об'єкт політичного життя Центрально-Східної Європи: все князівство або окремі його частини прагнуть завоювати сусіди, перш за все володарі Королівства Угорщина, польських князівств, сусідніх з Галицькою землею земель-князівств Русі.

Проблема захисту суверенітету Галицької землі від втручання сусідів особливо гостро постала пізніше в першій половині ХІІІ ст. У зв'язку з цим в історичній літературі давно і плідно розглядається тема відновлення “спадщини” князя Романа Мстиславича його дітьми Данилом та Васильком, східної політики Польщі та Угорщини наприкінці ХІІ - першої половини ХІІІ ст., проте потребує додаткового дослідження тема про роль Галича і Галицької землі у політичному житті всієї Східної Європи, зокрема Прикарпаття у політичних планах київських, чернігівських, смоленських та суздальських князів в останніх десятиліттях ХІІ ст..

Перебіг політичних подій у Галицькій землі, які передували війні за “галицьку спадщину” наприкінці 80-х років ХІІ ст., не були таємницею для сусідніх монархів. Вони, безумовно, цікавились розвитком ситуації у прикарпатському краї, а у деяких сусідніх князівствах знаходили притулок князі-ізгої - претенденти на галицький стіл. Про це яскраво свідчать сторінки політичного життя Володимира Ярославича, законного спадкоємця галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла. В 70-80-х роках ХІІ ст. цей князь неодноразово виступав проти свого батька, спираючись при цьому на галицькі боярські кола, які хотіли обмежити владу Ярослава Володимировича.

В 1184 р. князь Володимир, не добившись в черговий раз успіху у конфронтації з батьком, почав шукати допомоги або притулку в князя Романа Мстиславича у Володимирі, згодом із такою ж метою побував у князя Інгвара Ярославича у Дорогобужі, у князя Святослава Юрійовича в Турові, у князя Давида Ростиславича в Смоленську, у князя Всеволода Юрійовича в Суздалі. Врешті-решт, галицький княжич прибув до свого родича путивльського князя Ігоря Святославича (головного героя “Слова о полку Ігоревім”), де перебував два роки. Цікаво, що, з одного боку, ніхто з цих володарів (крім Ігоря Святославича) Володимиру Ярославичу не допоміг, але, з другого - ніхто його не захопив, щоб передати батькові. Це можна пояснити спочатку побоюванням або небажанням втручатися у справи могутнього прикарпатського князівства, а безпосередньо в 1186 - 1187 рр., коли стало відомо про хворобу князя Ярослава Володимировича, вичікуванням багатьох князів з династії Рюриковичів подальшого розвитку подій у Галичі.

В 1186 р. після двох років перебування в Путивлі місцевому князеві Ігорю Святославичу вдалося примирити батька з сином. Літопис повідомляє, що до Галича Ігор Святославич “посла с ним (Володимиром. - авт.) на свого зятя Рюрикова Святослава”, який, ймовірно, повинен був виконати дипломатичні функції у плані примирення батька з сином.

Сигналом для активізації дій сусідів відносно Прикарпаття стала смерть Ярослава Осмомисла 1 жовтня 1187 р., а головне конфлікт, що розгорнувся в Галицькій землі серед його нащадків Володимиром та Олегом. “Быс мятеж велик в Галичкой земли, - пише Київський літопис, - и сдумав же мужи Галичкыи с Володимеромъ переступишеть хрстьное целование и въэгнаша Олга из Галича. И вежа Олег оттуду во Вручии к Рюрикови, а Володимеръ седе в Галиче на столе деда своего и отца свого”.

Головним фігурантом зазіхань на Галицьку землю з середовища Рюриковичів став волинський князь Роман Мстиславич, який зробив невдалу спробу оволодіти багатим Галичем, але події у Галичі не залишили байдужими і володарів інших земель Русі.

Одним з перших про конфлікт у Галичі дізнався овруцький князь Рюрик Ростиславич, оскільки до нього після зіткнення з братом Володимиром Ярославичем прибув князь Олег, якого Ярослав Осмомисл хотів зробити своїм наступником на галицькому столі. Невдовзі Рюрику довелося займатися долею іншого невдахи у боротьбі за “галицьку спадщину”. Роман Мстиславич, який покинув Галич, злякавшись звістки про вторгнення до Галицької землі війська угорського короля Бели ІІІ, повернувся на Волинь, але не зміг повернути собі місто Володимир (на Волині), в якому князем став його молодший брат Всеволод Мстиславич. Не маючи достатньо власних сил, щоб приборкати брата, Роман звертається за підтримкою до свого тестя Рюрика.

Проте, під час перебування в Овручі Роман та його волинські і галицькі союзники домовляються з Рюриком Ростиславичем про спільні дії не за повернення міста Володимира, а спрямовані на боротьбу з угорцями, які захопили Галицьку землю. Такий поворот подій влаштовував в той момент Романа, оскільки тоді він ще мав підтримку певної частини населення Галицької землі. “Рюрик же пусти с ним (Романом. - авт.) сына своего (Ростислава. - авт.) и Славна Борисовича воеводу”. Але під Пліснес- ком відбулася битва з угорцями, де полки Романа та Ростислава були розбиті.

Згодом угорці, не дивлячись на перемогу над Романом Мстиславичем і Ростиславом Рюриковичем під Пліснеском, відчули, що у них немає достатньо підтримки з боку галичан для утримання позицій на захопленій території. Знову організовувати похід на Русь угорська адміністрація не могла, оскільки Угорщина знаходилася перед серйозним випробуванням: через країну мала пройти величезна армія хрестоносців на чолі з Фрідріхом І Барбароссою, яка направлялася на Схід (перехід цього війська через угорські землі відбувся 24 травня - 2 липня 1189 р.).

Тому угорський король Бела ІІІ вирішив вдатися до засобів дипломатії у стосунках з руською верхівкою. Бела ІІІ таємно вступив у переговори з київським князем Святославом Володимировичем. На початку 1189 р. до Києва прийшло посольство від угорців, які запросили до Галича на переговори про подальшу долю Галицької землі сина Святослава Гліба. “Святослав же утаився Рюрика, ухотяся творяше, яко же дадять ему Галичь, и посла сына своего Глека ко королеви”. Отже, князь Святослав хотів в обхід Рюрика і Романа добитися поширення свого впливу на Прикарпаття. З джерел складно напевно уявити зміст цих переговорів, але можна припускати, судячи з тексту літопису, що тоді планувалося створення системи спільного угорсько-київського контролю над Галицькою землею.

Цим планам угорського короля та київського князя не судилося здійснитися, бо про таємну дипломатію Бели ІІІ, Святослава та Гліба довідався Рюрик. Овруцький князь звинуватив Святослава Всеволодовича у порушенні спільних угод. В боротьбі проти створення альянсу Святослава з угорцями Рюрик Ростиславич широко використовує “громадську думку”: в справу втрутилася верхівка православної церкви.

Київський митрополит Никифор у зверненні до Святослава і Рюрика заявив, що є неприпустимим, щоб “отчину” тримали іноземці і закликав князів почати боротьбу з ними. “Молвяшеть ко и митрополитъ Святославу и Рюрикови: Се иноплеменьници оттяли отчину вашю, а лепо вы кы потрудитися , и тако здумавше поидоша к Галичю”. В Густинському літопису вміщено цікаве свідчення, що, крім вимоги боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Роману. Враховуючи тісні зв'язки князя Рюрика та митрополита Никифора, остання інформація виглядає цілком реальною.

Звернення митрополита Никифора примусило Святослава шукати компроміс з Рюриком. Святослав і Рюрик домовилися про спільні дії у

Прикарпатті, зібрали свої полки і вирушили з ними до Галицької землі. Проте проведенню військової кампанії завадили особисті амбіції її керівників. По дорозі у Галичину Рюрик і Святослав почали “ділити шкуру невбитого ведмедя”: вирішувати кому буде належати після походу Галич. В літопису розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем “Руської землі”, для чого він даяшеть Галичь Рюрику , а останній, в свою чергу, повинен був віддати свої володіння довкола Києва (“а соке (Святославу. - авт.) хотяшеть всей Руской земли около Кыева”).

Така позиція київського князя, реалізація якої значно б посилювала владу Святослава Всеволодовича, перетворювала його в єдиного володаря Києва та Київської землі, викликала невдоволення овруцького князя Рюрика Ростиславича, бо той не хотів “лишитися отчины”. Ймовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Не досягши згоди, два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися, а їх війська повернулися додому.

Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських князів, галицькі бояри з антиугорської партії запрошують до себе сина відомого борця за владу в Галицькій землі середини ХІІ ст. Івана Ростиславича “Берладника” - молодого князя Ростислава Івановича (“Берладнича”). Цей претендент на галицький стіл мав незаперечні правові підстави виборювати галицький стіл, оскільки Ростислав був представником найстарішої гілки Ростиславичів, а його дід Ростислав Володаревич був навіть старшим братом галицького князя Володимирка, батька Ярослава Осмомисла.

У боротьбу за Галич, “галицьку спадщину” вступив забутий всіма молодий князь, який тривалий час мешкав при дворі брата Рюрика Ростиславича смоленського князя Давида. Отже, Галич тепер виявився у полі зору володаря Смоленського князівства. Ростислав, як пише літопис, “испросися у Давыда, кешеть ко Давыд приял его у секе”. З панегіричної розповіді літопису складається враження, що молодий князь не отримав підтримки від опікуна, проте навряд чи без належної підготовки, не маючи військової допомоги Ростислав відважився здійснити виправу до Галицької землі. Інша річ, що, вірогідно, князю Ростиславу не вдалося зібрати достатньо потужної дружини, що позначилося на його подальшій невдачі у боротьбі з угорцями. Правда, завойовникам вдалося лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм подолати Ростислава Рюриковича , який під час битви був тяжко поранений. Його було захоплено в полон і згодом отруєно. Суспільне напруження у Галичі досягло піка. Тому доля угорців тут була вже визначена. І тут на політичному обрії знову з'явилася постать Володимира Ярославича, якого у 1188 р. з Галича вигнав князь Роман Мстиславич.

Розглядаючи літописне повідомлення про обставини повернення Володимира Ярославича на батьківщину, невільно починаєш ставити під сумнів вкрай негативні характеристики князя сучасниками: “Князящу

Володимеру в Галичкои земли и ве во лювезнив питию многому и думы не лювяшеть с мужми своими и пое у попа жену и постави сове жену и родися у нее два сына”.

Дійсно, без певної вдачі, таланту, енергії йому навряд чи вдалося би подолати величезні перешкоди на шляху до реалізації своїх намірів.

Історія повернення Володимира Ярославича до Галича цікава і в іншому відношенні: її перебіг був пов'язаний з доволі широкою за географією дипломатією князя від Германської імперії до Владимиро- Суздальського князівства, володарі яких доклали чи не найважливіших зусиль у вирішенні питання про галицьку спадщину.

Захопивши Галич і посадивши там королевича Андрія, угорський король Бела ІІІ обманув князя Володимира Ярославича, якому обіцяв допомогу, але вивіз його до Угорщини і заточив у вежі. Однак весною 1189 р. Володимир, розрізавши шатер на вежі і зробивши вірьовку, спустився з башти і втік. В цьому руському князеві сприяли два місцеві охоронця, яких він підкупив. Саме останні через невеликий час допомогли Володимиру дістатися до германського імператора Фрідріха І Барбаросси. “Царь же (Фрідріх.- авт.), - розповідає літопис, - уведав, оже есть сестричичь великому князю Всеволоду Суждальскому, и прия его с лювовь и с великою чстью и преставя к нему мужь свои и посла его Казимиру в Ляхи, веля ему доправити Галича по своей воле. Ял вося вяшь давати цареви по 2000 гривен севра до года”.

Думається, що обіцянка величезного трибуту, а не родині зв'язки Володимира з суздальським князем Всеволодом Юрійовичем вплинули на прихильне ставлення імператора до вигнанця. Фрідріх І в той час не міг надати безпосередньої військової допомоги Володимиру, оскільки готувався взяти участь у третьому хрестовому поході, однак доручив реалізацію намірів Володимира залежному від себе малопольському князю Казимиру ІІ Справедливому.

У серпні 1189 р. на вимогу германського імператора Фрідріха ІІ Барбаросси краківський князь Казимир надав допомогу галицькому князю вигнанцю Володимиру Ярославичу. Краківський воєвода Миколай направився з польським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм (майбутнім королем Андрієм ІІ) і відновив тут владу князя Володимира.

Для повернення Володимира до Галича склалися влітку 1189 р. дуже сприятливі умови, оскільки позиції угорців у Галичі були слабкими, а місцеве населення прагнуло появи тут свого князя. Тому сподіванням Казимира добитися посилення позицій Краківської землі в Галицькому краї не судилося здійснитися. Володимир отримав зразу ж тут значну підтримку галичан, які не хотіли владу угорців міняти на якісь зазіхання на Прикарпаття поляків. До того ж Володимир, ставши знову галицьким володарем, тепер показав здібності дипломата.

Одразу ж після повернення до Галича Володимир Ярославич звернувся за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича.

Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя германський імператор Фрідріх І перебував у хрестовому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сирії Фрідріх І потонув). Смерть Фрідріха І фактично поставила хрест на всіх обіцянках, що давав Володимир імператору в плані залежності і виплати щорічної данини.

Володимир Ярославич визнав себе васалом суздальського володаря Всеволода Юрійовича, який в цей час прагнув зміцнити свої позиції на півдні Русі, у тому числі і у Прикарпатті. Згідно літопису, Всеволод звернувся до всіх руських князів, польського та угорського монархів з вимогою відмовитися від будь-яких зазіхань на Галич. “Всеволод же Суждальский присла ко всим княземь и ко королеви в Ляхы и води я ко крсту на своемь сестричиче, Галича не искати николи же под ним. Володимер же утвердився в Галиче и оттоле не выс на нь никого же”.

Але реальну залежність Галича від Суздаля не варто перебільшувати. Попри те, що джерела майже нічого не повідомляють про десятилітнє правління Володимира Ярославича в Галичі, відомо, що в 1196 р. князь Володимир допомагав тоді вже київському князю Рюрику Ростиславичу у війні з волинським князем Романом Мстиславичем. Тоді разом з трипільським князем Мстиславом Мстиславичем (майбутнім Удатним) Володимир Ярославич здійснив напад на волинську Перемильську волость: “Володимер ехав со Мстиславом, повоева и пожьже волость Романову около Перемиля, а отселе Ростислав Рюриковичь с Володимеричи и с Черным Кловуком ехавше и повоеваша и пожгоша волость Романову около Каменця. И тако ополонившеся челядью и скотом, и отместившеся, возвратишася во свояси”.

Отже, літописний запис зафіксував тісну взаємодію Володимира Ярославича з князем Рюриком Ростиславичем. Це є доказом того, що залежність галицького князя від суздальського володаря Всеволода Юрійовича, яка, за даними тенденційного на користь Всеволода суздальського хроніста, виникла в 1189 р., вже на середину 90-х років зникла. Тому ми не можемо погодитися з поглядом М.Ф.Котляра про те, що князь Володимир Ярославич сидів “за широкою спиною володимирського князя на галицькому столі до самої смерті 1199 р.”.

Після смерті у 1198 р. (може 1199 р.) князя Володимира Ярославича Галич знову стає об'єктом уваги багатьох князівських родин Русі. Крім волинського князя Романа, який досить швидко завоював місто і утворив об'єднане Галицько-Волинське князівство, Галич у черговий раз привернув увагу князів з інших земель Русі, перш за все Придніпровської Русі. Відзначаючи це, необхідно зазначити, що автор цих рядків не може погодитися з думкою А.А.Горського, який вважає, що Галицьке князівство належало до тих руських земель, яке з кінця ХІІ ст. не мало власної династії і стало спільним “загальноруським” володінням. Насправді в 1199 р. у Галичі припинилась династія Ростиславичів, носії якої отримали

Прикарпаття за рішенням Любецького з'їзду, а після короткого володарювання Романа Мстиславича у 1205 р. Галицька земля стала на тривалий час яблуком розбрату між численними претендентами. Але наявність величезної конфронтації між різними феодальними володарями не є доказом існування якогось особливого статусу Галичини серед інших давньоруських земель. Подібними конфліктами рясніє вся історія середньовіччя, коли часто законні володарі позбавлялися престолу конкурентами.

Отже, наведені у цій статті факти засвідчують, що впродовж останньої чверті ХІІ ст., особливо під час громадянської війни у Прикарпатті в 1187-1189 рр., Галицька земля знаходилася у полі зору діяльності князів Придніпровської та Північної Русі.

Головко О.Б. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (ІХ - ХІІ ст.) /О.Б. Головко // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Вип.5. - К., 2005. - С.87-131; його ж. Половецький фактор в політичному розвитку Південно-Західної Русі (остання третина ХІІ - перша половина ХІІІ ст.) // Східний світ. - 2004. - №1. - С.60-72.

Головко О.Б. Війна за “галицьку спадщину” (1187-1189) /О.Б. Головко// Княжа доба. - Т.3. - Львів,2010. - С.116-132.

Про відносини Галицького та Чернігівського князівств у ХІІ - ХІІІ ст. див.: Коваленко В.П. Політичне становище південноруських земель в ХІІ - ХІІІ ст. / В.П.Коваленко// Україна в Центрально-Східній Європи: з найдавніших часів до XVПІ ст. - Вип.2. - К.,2002. - С.77-101; його ж. Чернігів і Галич // Галичина та Волинь у добу середньовіччя: До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. - Львів, 2001. - С.154-164; його ж. Чернігівсько-Сіверська і Галицько-Волинська землі у ХІІ - ХІІІ ст.: До питання про перші осередки української державності // Другий Міжнародний конгрес україністів: Історія. - Ч. 1. - Львів, 1994. - С.20-23; та ін.

Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Т.2: Ипатьевская летопись. - Санкт-Петербург, 1908. - Стб.633-634.

Густынская летопись // ПСРЛ. - Т.2. - Санкт-Петербург,1843. - С.322.

ПСРЛ. - Т.2. - Стб.663.

Baumgarten N. Gйnйalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. - Table III. - P.14 (помилково надруковано 13); Рапов О.М. Княжеские династии на Руси в Х - первой половине ХІІІ вв. - Москва,1977. - С.79-80.

ПСРЛ. - Т.2. - Стб.663.

Vincentii Chronicon. - L.IV,15 (Хроніку Вінцентія Кадлубка наводимо за вид.: Magistri Vincentii Chronicon Polonorum // Monumenta Poloniae Historica / Ed. A.Bielowski. - Т.2.- Lwow, 1872. - P.193-449); Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси / В.Т.Пашуто. - Москва,1968. - С.162; Головко О.Б. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (ІХ - ХІІст.) / О.Б.Головко. - С.123.

ПСРЛ. - Т.2. - Стб.667.

Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь 2-ї половини ХІІ - ХІІІ ст. / М.Ф.Котляр // Галицько-Волинський літопис. - К.,2002. - С.14.

Густинская летопись. - С. 327; Dlugosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego krolestwa Polskiego. - T.5-6. - Warszawa, 1973.- S.213; Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.2. - Львів, 1905. - С.454; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityka polska na Rusi na przernmie XII-XIII w.// Atenium Wilenskie. - R.XII. - №3. - 1937. - S.3-20; Головко О.Б. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально- Східної Європи (ІХ - перша половина ХІІІ ст.)/ О.Б.Головко. - К., 2006. - С. 225.

Горский А.А. Русские земли в ХІІІ - Х^ веках. Пути политического развития / А.А.Горский. - Москва, 1996. - С.7.

Размещено на Allbest.ru