Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України

Размещено на http://allbest.ru

Хмельницький національний університет

Кафедра історії та країнознавства

Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України

Василь Яременко, кандидат історичних наук, доцент,

Хмельницький, Україна

Історичну періодизацію як раціональний спосіб упорядкування знань про минуле особливо доцільно використовувати і при вивченні історіософії великих творчих особистостей. Вони спеціально не досліджували минуле, а мали лише найзагальніше уявлення про нього, зокрема й за допомогою відповідних поділів і виокремлень у часі історичної інформації. Автор цієї статті вже робив спробу з'ясування ставлення Т. Шевченка до князівської доби в історії України Див.: Яременко ВІ. Княжа доба української історії і Тарас Шевченко: спроба

історіософського прочитання // Український історичний журнал. -- 2017. -- №1. --

С.114-134.. Тому в рамках вивчення його історизму та історіософії цілком логічним кроком буде перехід до студії, яка увиразнила б Шевченкове розуміння наступного періоду, котрий для більшості українських теренів умовно в історіографії часто називають «литовсько-руським», маючи на увазі перебування українських і білоруських земель («руських» -- за тодішньою книжною назвою) у складі Великого князівства Литовського (побутує й термін «Литовсько-Руське князівство»).

Тема Литви у творчості Т. Шевченка, зокрема і її історичні аспекти, були вже предметом вивчення Див., напр.: Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 рр. -- К., 1968. -- С.91--94, 148--150; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. -- К., 1980. -- С.301--343; Щербина Т. Литовська література і Шевченко // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.3: І--Л. -- К., 2013. -- С.786--787.. Мовознавець А.Непокупний у своїй монографії навіть виокремив невеликий розділ під назвою «Історія Литви і Шевченко». Ураховуючи нинішні дискусії стосовно співвідношення в митця міфу й історизму, варто розширити рамки цієї теми до спроби з'ясування сприйняття Т. Шевченком усього того, що стосується періоду перебування більшості українських етнографічних земель у складі Великого князівства Литовського (близько середини XIV ст. -- 1569 р.), процесу об'єднання його з Польським королівством, поетових поглядів на історію литовсько-українських взаємин узагалі. Це і є метою нашої розвідки. Т. Шевченко у власній бібліотеці мав джерела, які прямо стосуються литовсько-руської доби в історії України: М. Костомарова «Русские инородцы: Литовское племя и отношение его к русской истории» («Русское слово», 1860 р., №5), «Жизнь князя Андр. Мих. Курбского в Литве и на Волыни» (Київ, 1849 р., т.1--2) Див.: Щербина Т. Литовська література і Шевченко. -- С.787.. В ній за збереженим описом були й інші книги, з яких міг черпати знання про ті часи: «Летописное повествование о Малой России» О. Ріґельмана (Москва, 1847 р.), «История Русов, или Малой России» (Москва, 1846 р.), «Очерк истории Малороссии до подчинения её царю Алексею Михайловичу» С.Соловйова Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814--1861. -- Вид. 2-ге та доп. / За ред. Є.П.Кирилюка. -- К., 1982. -- С.366--367.. Відомо, наприклад, що поет читав і використовував «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського, в якій кілька розділів присвячено тому періоду.

Проведене А. Непокупним дослідження поезії «У Вільні, городі преславнім...» (1848 р.) показало, що в ній Шевченкове місто переповнене «іменними реаліями», тобто тими, які мають власні назви й пов'язані з перебуванням автора тут: костел Св. Анни, бульвар, Закрет, монастир босих кармеліток, Остра брама, університет, школа (синагога). І всі вони містять значну історичну інформацію, засвідчуючи незгасний інтерес до минулого цього краю Див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. - С.309-328.. На це вказують і записи у «Щоденнику» від 28 серпня і 5 вересня 1857 р. про читання у журналі «Русский вестник» (1857 р., №7) історичного нарису Н.Попова «Королева Варвара». Він, як зазначає А.Непокупний, написаний в основному за матеріалами монографії литовського та польського історика М.Балінського «Записки про королеву Барбару, дружину Сиґізмунда ІІ Авґуста», яка вийшла польською мовою у Варшаві 1843 р. Див.: Там само. - С.330. Там розповідалося про дочку литовського гетьмана Барбару Радзивілл (Радвілайте, близько 1520-1551 рр.), яка, ставши вдовою тракай- ського воєводи Ґоштавта, удруге вийшла заміж за великого литовського князя Сиґізмунда (Зиґмунта) ІІ Авґуста.

Цей романтичний шлюб тримався в таємниці до обрання князя польським королем, а після коронації вже через п'ять місяців Барбара померла. А.Непокупний показав, що Т. Шевченко мав історичні дані про кількох представників полонізованого князівського литовського роду Радзивіллів Див.: Там само. - С.330-331..

Уже перша згадка назви Литви, що зустрічається в «Інтродукції» до поеми «Гайдамаки», містить історіософські конотації: «Розбрелись конфедерати / По Польщі, Волині, / По Литві, по Молдаванах / І по Україні...» (рядки 310-313). А.Непокупний, нагадавши про Велике князівство Литовське, точно помітив, що тут під «Литвою» у часи Барської конфедерації (1768-1772 рр.) географічно (відповідно до висловленої дії) мається на увазі «білорусько-литовський зміст» Там само. - С.301.. Але слід наголошувати, що в наведених словах у контексті сюжету поеми та образного окреслення невідрадного політичного становища Речі Посполитої передусім виразно прочитується глибокий авторський сарказм саме в погляді на історичні процеси.

Під час створення Речі Посполитої (Люблінська унія 1569 р.) Підляшшя, Волинь, Брацлавщина й Київщина, незважаючи на протести литовців, були включені до Польського королівства. У зв'язку з цим історики констатують: «Проте, політична суб'єктність України-Руси як рівноправного партнера Корони Польської та Великого князівства Литовського люблінськими постановами не передбачалася. І це було чи не найголовнішою втратою України під час цих доленосних подій. Втрату, яку вповні усвідомлять уже наступні покоління української еліти» Горобець В.М. Сподівання та розчарування від народження нової вітчизни // Україна: хронологія розвитку. - Т.4. - К., 2009. - С.14.. Натомість решта земель адміністративно залишалася у складі Великого князівства Литовського, що в новій країні зберігало автономний статус. Але він поступово втрачався. Із другої половини ХУІІ ст. там уже не збиралися окремі сейми, а в 1788-1792 рр. рішенням сейму Речі Посполитої було ліквідовано й останні залишки автономії Великого князівства Литовського - створено єдині для країни органи виконавчої влади, військо, фінанси. Після третього поділу Речі Посполитої в 1795 р. більшу частину території Великого князівства Литовського загарбала Російська імперія. «Розбрелися по Литві» ще й тому, що під час проголошення 29 лютого 1768 р. Барської конфедерації маршалком було проголошено К.Радзивілла з роду литовських князів; її військо на чолі з братами К. і Ф. Пулавськими влітку вирушило в невдалий похід на Вільно; восени 1768 р. М.Я.Пац (згадується в «Гайдамаках») створив у першій історичній столиці Новогрудку ґенеральну конфедерацію Великого князівства Литовського як частину Барської Див., зокрема: Даниляк П.Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки // Український історичний журнал. -- 2007. -- №5. -- С.137, 140--141; Пац Михаил Ян. [Електронний ресурс]: https://ru.wikipedia.org/wiki/Пац,_Михаил_Ян. «Розбрелись по Молдаванах», адже конфедерати поширювали свої впливи й дії до Дністра, на території, які входили до складу Молдавського господарства, що вже повністю залежало від Османської імперії та перебувало під загрозою поглинання Російською; Туреччина у жовтні виступила на боці Барської конфедерації й оголосила Росії війну Див.: Даниляк П.Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки. -- С.139--141..

У назві Т. Шевченко вживає множину (іронічне -- «Молдавани», що прочитується і як етнонім), тому що Молдавське князівство, як і Литовське, від самого початку, за рахунок українців, було біетнічною державою, у деякі історичні моменти включало й Волощину (пізнішу Румунію). Так само в «Гайдамаках» він не випадково в тексті пісні кобзаря згадав про волохів (збірна назва деяких романських народів), яких «осталось трохи» та молдаванів, котрі «тепер вже не пани» (рядки 931--934). Наведені топоніми, що сприймаються і як етноніми, з одного боку показують історичні реалії, а з іншого -- підтекстуально відбивають неприйнятний для автора примусовий історичний процес розривання (поділу) народів (українців зокрема), коли автономні чи федеративні форми політичних взаємин замінюються реакційнішими, насильницько-імперськими. Удруге назва «Литва» (з авторським наголосом на першому складі, як у словнику П.Білецького-Носенка) Див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.301. тричі вживається у четвертому розділі поеми-циклу «Царі» (друга половина 1848 р.), написаному на основі літописного сюжету. У княжому Полоцьку під правлінням Рогволода очікують «із Литви князя-жениха», «сподіваного, давно жаданого», а натомість «...Із Києва туром-буйволом / Іде веприщем за Рогнідою / Володимир-князь со киянами» (рядки 179, 198--202). За літописом Рогніда мала вийти заміж не за литовського, а київського князя Ярополка, натомість Володимир на той час ще лише йшов із Новгорода на захоплення Києва. Думка Ю.Івакіна про те, що «Шевченко призабув другорядні фактичні деталі літописної розповіді і не мав на Кос-Аралі відповідних історичних джерел» Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847--1861 рр. -- С.92. є поспішною та, як висловився А.Непокупний, «надто категоричною» Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.304..

Адже дослідник сам звернув увагу на лексичну й навіть стилістичну подібність текстів -- літописного (за Лаврентіївським списком, видання 1846 р.) і Шевченкового Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847--1861 рр. -- С.92.. Власне, це зазначив і А.Непокупний Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С. 304. Доповню: про добру Шевченкову орієнтацію у життєпису князя Володимира, що подавався тодішньою літературою, побіжно може свідчити те, що він уживає вислів «Бо ви й самі не знаєте, / Що царики коять» («Холодний яр», рядки 47--48). А саме «самодержцем» і «Великим Князем Руским и Цариком над всеми Князьями» іменується він в «Истории Русов» Подаю за: История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского. [Репринтне відтворення видання 1846 р.]. -- К., 1991. -- С.3.. «Забудькуватість» відпадає. «Образ Володимира, -- як висловився Ю.Івакін, є своєрідною паралеллю до образу Давида» Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847--1861 рр. -- С.94., а ширше - своєрідним «вітчизняним зразком» до всіх аморальних правителів оголошених «святими». А ця «першосвятість» правителів в офіційній історії йшла з Києва. Тому, як слушно помітив А.Непокупний, у поемі має місце вигадане своєрідне протистояння образів: «Із Литви князь» і один із «царів» Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.305.. Уважаю, що воно має значно ширший історіософський підтекст. Нагадує про природність та історичну тривалість білорусько-литовських (а почасти й українсько-литовських) зв'язків, їх давність Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- Вид. 2-ге, перероб. та розшир. -- К., 2005. -- С.137., та особливу, порівняно поступальну, значимість Великого князівства Литовського в історії України й Білорусії.

Не випадково, що в повісті «Капитанша» читаємо в первісному варіанті щось на зразок: «Вскоре началася польская революция, и нашему корпусу велено было двинуться в минскую Литву» Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (гол.) та ін. -- Т.6. -- К., 2003. -- С.440 (далі наступні посилання на це видання вказуватимуться в тексті із зазначенням номерів тому і сторінок). (курсив мій -- В.Я.). Шевченкову незгасну цікавість до литовсько-слов'янської ойкумени засвідчує наявність в його бібліотеці двох подарованих праць білоруського письменника й етнографа П.Шпилевського: «Путешествие по Полесью и Белорусскому краю» (друкувалася в №6--8 за 1853 і №7 за 1854 рр. журналу «Современник» та окремо видана в Петербурзі 1858 р.) Див.: Терлецький В. Нове ім'я з кола Кобзаря // Київ. -- 1992. -- №3. -- С.158--159. і «Мозырщина. Из путевых заметок по западнорусскому краю» (друкувалася трьома розділами 1859 р. в Петербурзі у третій книзі збірника М.Количева «Архив исторических и практических сведений, относяшихся к России» (с.111--159) Див.: Шпилевский П.М. Мозырщина. Из путевых заметок по западнорусскому краю // Архив исторических и практических сведений, относяшихся к России». -- Кн.3. -- Санкт- Петербург, 1859. -- С.111--159 [Електронний ресурс]: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4849-arhiv- istoricheskih-i-prakticheskih-svedeniy-otnosyaschihsya-do-rossii-kn-1-6-spb-1858-1861. Думаю, що своєрідне історичне протиставлення прочитується й у художньому прийомі замовчування (для концентрації уваги) слова «університет» в поезії «У Вільні, городі преславнім...»: «Ще був тойді... От, як на те / Не вбгаю в віршу того слова... / Тойді здоровий-прездоровий / Зробили з його лазарет / А бакалярів розігнали.» (рядки 3--6). Маю на увазі протиставлення давнього (з 1579 р.)

Віленського університету київському Університетові св. Володимира, заснованого 1834 р. російським урядом після першого польського повстання 1830--1831 рр. із метою підготовки кадрів для витіснення зі структур «ЮгоЗападного края» неблагодійного шляхетства й чиновництва, вихованого на традиціях польської культури, для сприяння деполонізації та російщенню Київської, Волинської, Подільської ґуберній. Адже після закриття в 1832 р. Віленського університету залишився медичний факультет, реорганізований у медико-хірургічну академію, а після її ліквідації в 1841 р. було відкрито медичний факультет Київського університету.

Крім того, Т. Шевченко знав, що університет у Києві створювався передусім на основі ліквідованого після польського повстання й переведеного до Києва із Кременця Волинського ліцею. Французький історик Д.Бовуа вважає, що «спектакль переведення до цього міста всього, що становило гордість Кременця, став ключовим моментом у політиці деполонізації». І конкретизує: «До «Києва перевезли без жалю всю бібліотеку на 34 тис. томів, що мала вартість символу тим більшого, що до її складу входила куплена Чацьким стара бібліотека королівського замку у Варшаві разом із королівськими меблями.

Така сама доля чекала 264 прилади з фізичного кабінету, 14 195 зразків колекції мінералів, 540 препаратів з кабінету хімії... Не уникнув конфіскаційних апетитів росіян і ботанічний сад, що його роками любовно плекав Бессер» Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). - К., 1996. - С.280-281.. У повісті «Варнак» є місце, яке підтверджує добре знання Т. Шевченком перипетій, пов'язаних із Кременецьким ліцеєм. Там згадано розповідь про бажання героя твору подивитися у Кременці на «королеву Бону», яка продовжується словами: «и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея» (т.3, с.146). І відразу після них іде досить несподіваний для читача гарячий панегіричний відступ, який можна приписувати не лише розкаяному розбійнику, а й авторові повісті: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека, как нам Христос его любить заповедал!».

Історики сходяться на тому, що засновник гімназії та ліцею у Кременці й інспектор шкіл Волинської, Подільської, Київської ґуберній Т. Чацький (1765--1813 рр.) був великим просвітником перших десятиліть ХІХ ст. на теренах Правобережної України, чиї проґресивні зусилля стали помітними як у Російській імперії, так і в європейському масштабі. Ліцей був «феноменом, діючим в умовах національної неволі» Шмит А. Кременецький ліцей як зразок просвітницької моделі школи на території України у першій половині ХІХ ст. / Пер. з пол. - Кременець, 2012. - С.191., -- пояснює польський фахівець.

Високу оцінку Т. Чацькому дає й український історик: «Не можна не захоплюватися невтомною енергією, саможертовністю та результатами праці [...]. Створена й апробована у Кременці система навчання та виховання й сьогодні заслуговує на увагу. Зайве й казати, що без Т. Чацького та його гімназії, очевидно, також ще довго не було б і головного університету України -- Київського» Даниляк П.Г. Тадеуш Чацький та його роль у розвитку освіти на Правобережній Україні // Український історичний журнал. - 2009. - №2. - С.64-65.. Думаю, що передусім своєю дійсною християнською саможертовністю й, зумовленою нею, результативністю дій для блага ближнього в несприятливих історичних умовах імпонувала ця людина Т. Шевченкові. Між іншим, Т. Чацький був автором праць, які стосувалися литовсько-руського права, походження назви «Україна» та козаків, які могли бути відомі митцеві. Троп «А бакалярів розігнали» теж може мати глибокий підтекст. Адже Віленський університет разом із Варшавським був одним з осередків створення такої складової польського визвольного руху, як таємні й леґальні студентські організації: товариства 1817--1820 рр. «філоманів», «променистих», «філаретів», «Союз вільних поляків» Див.: ГромаковаН.Ю. Масонство і польська дворянська опозиційність на Правобережній Україні // Збірник наукових праць молодих вчених ДДУ: Історія. -- Вип.1. -- Дніпропетровськ, 1999. -- С.29--31.. Ці своєрідні давні та новочасні «історіософські протиставлення» не могли не впливати й на загальне сприйняття Т. Шевченком литовсько-руської доби української історії. Як же він розумів її першопочатки?

А.Непокупний звернув увагу на наступні факти. 25 серпня 1844 р. газета «Северная пчела» надрукувала проспект планованого видання збірки офортів «Живописна Україна», де в історичній частині повідомлялося: «[...] 3) Важнейшие события, известные из бытописания Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияния на судьбу обитателей того края. В сем последнем отношении Т.Г. Шевченко воспользовался сведениями, почерпнутыми им от известнейших ученых малороссиян: Будкова, Стороженка, Кулеша и пр.». Але коли сам випуск першого альбому побачив світ у кінці листопада цього ж року, то на вкладеному аркуші, наклеєному на звороті титульної сторінки, у програмі вже стояло інше: «[...] 3-е.

Исторические важнейшие события от Гедимина до уничтожения Гетьманства, и краткое описание картин на языке южно-русском и французском» (т.6, с.359) Вериківська І., Наумова Н. «Живописная Украина» // Шевченківська енциклопедія. -- Т.2: Г--З. -- К., 2012. -- С.618--619.. А.Непокупний запитував, що спричинило цю зміну Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.329., тобто зміну точки відліку історії України. Думаю, що можливі такі варіанти. Текст проспекту видання, поданого у «Северной пчеле», усупереч твердженню шевченкоз- навців Див.: Т.Г.Шевченко. Біографія / Відп. ред. Є.П.Кирилюк. -- К., 1984. -- С.115., усе-таки не належав Т. Шевченкові або кимось редагувався. У поемі «Великий льох» це видання згадувалося в іронічному тоні: «Тойді б разом дві руїни / В «Пчеле» описали.» (рядки 311-312). По-друге, Т. Шевченко міг прислухатися до порад істориків. «А текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях. А ви як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені й розкажіть, а я й нарисую. Будкова й Стороженка я теж оцим турбую, а Грабовський буде мені польські штуки видавать.» (т.6, с.28-29), -- писав він у листі до О.Бодянського 29 червня 1844 р. І це було вже повторне прохання. Збережене поетове листування з О.Бодянським і П.Кулішем засвідчує, що вони не брали участі у цьому проекті. І тому навряд, щоб Т. Шевченко власноручно зазначив у «Северной пчеле», що «воспользовался сведениями [.] Кулеша». Можна з великою ймовірністю стверджувати, що оте «от Гедимина до уничтожения Гетьманства» означив сам митець. Тут багато важить слово «уничтожение».

Хоч воно й відповідає поглядам Т. Шевченка стосовно історичної долі козацької держави, але тут, уважаю, було взяте з назви третього видання книги Д.Бантиша-Каменського «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» (1842 р.), присвяченої імператорові Миколі І Див.: Бантиш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства [Репринтне вид.]. -- К., 1993. -- С.10.. Із цієї праці він міг також дізнатися, що за відомостями польського історика М.Стрийковського саме Ґедимін почав підпорядковувати собі Подніпров'я й Київ, хоч у ній сам автор схилявся до думки М.Карамзіна про віднесення цих подій до правління Ольґерда Див.: Там же. - С.16--17..

В «Истории Русов» указувалося, що Ґедимін 1320 р., «пришедши в пределы Малороссийские», «возста- новил правление Руское под начальством выбранных от народа особ, а над ними устроил наместником своим из Руской породы Князя Ольшанского, после которого были из сей же породы многие другие наместники и воеводы» Цит. за: История Русов... -- С.5.. Уважаю, що Т. Шевченкова позиція стосовно цієї праці у чомусь корелювала зі сучасною історичною думкою: це -- «старшинська версія історії України» і «автор трактату навряд чи був принциповим противником імперії чи імперського правління як такого» Див.: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій. -- К., 2013. -- С.372, 393.. Але, розповідь про дії Ґедиміна повідомляли й інші тексти, поетові імпонувало, що він ніби відновив «правління руське». У Кулішевих творах «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (червень -- липень 1843 р.) та поемі «Україна», що містилися у справі кирило-мефодіївців, є розгорнута оповідь у стилі народної думи про запрошення Ґедиміна як визволителя: «Не було б тобі лучшої слави, не було б вищої честі, якби тобі Бог допоміг древнюю і преславную Руськую землю Україну з-під кормиги татарської ослобонити і до свого сильного княжества Литовського прилучити» Справа П.О.Куліша // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. -- Т.2. -- К., 1990. -- С.68; Справа Г.Л.Андрузького // Там само. -- С.534..

Цю незакінчену поему-епопею було надруковано в Києві 1843 р. в університетській типографії під назвою «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (95 с.) Івашків В. Пантелеймон Куліш і його спроба поетичної історії України: епопея «Україна» та «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. -- Вип.37. -- Л., 2006. -- С.66. і вона могла бути доступною для Т. Шевченка. Принаймні коментатори його повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» припускають, що митець знав про її зміст (т.4, с.570, примітка). О.Ріґельман у своїй праці, яку видав О.Бодянський 1847 р. в Москві, теж указував, що Ґедимін «наступил, 1320, на Киевское княжение [...], завладел городом и всею Украйною, лежащею по обеим сторонам вниз Днепра, и присовокупил княжение оное к своему владению» Цит. за: Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. -- К., 1994. -- С.46..

Т. Шевченко міг читати цю працю ще до видання. Принаймні відомо, що навесні 1854 р. О.Бодянський передав її покараному солдатчиною митцеві через А.Головачова й вона збереглася в бібліотеці поета Зленко Г. Рігельман Олександр Іванович // Шевченківська енциклопедія. -- Т.5: Пе--С. -- К., 2015. - С.485.. А М.Маркевич у своїй «Истории Малороссии» (1842 р.) ще й наголошував на добровільності приєднання українських територій за Ґедиміна: «Это присоединение Малороссии к Литве было добровольное; слова мои вполне подтверждаются трактатами, пактами и привилегиями: по ним оба народа названы друг к другу приобщившимися, “яко равные к равным и вольные к вольным” -- и это же служит доказательством, что если русские князья были в татарских войсках против Гедимина, то не иначе, как по принуждению» Цитую за: Івашків В. Пантелеймон Куліш і його спроба поетичної історії України... -- С.78.. Подібна інформація названих джерел особливо могла імпонувати Т. Шевченкові. Сучасні історики-литуаністи вважають походи Ґедиміна (1316--1341 рр.) на Волинь і Київщину леґендою, але констатують, що саме він уперше почав титулувати себе «великим князем литовським, руським і жемайтійським», заснував власну династію й нове біетнічне утворення (балти та слов'яни) називав «королівством литвинів і русинів» Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- С.138-- 139; Русіна О.В. Переділ давньоруської спадщини (1340-1380-ті рр.) // Україна: хронологія розвитку. -- Т.3. -- К., 2009. -- С.130--136..

Можна навести й інші міркування, чому Т. Шевченко відмовився від подачі матеріалів старокиївського періоду, але, основна мотивація, на мій погляд, наступна. За історичними поглядами того часу, у Київській Русі не знаходилося місця для України та предків українців, які «губилися» у слов'янському й російському морі. У матеріалах слідства про Кирило-Мефодіївське товариство є висновок про передмову О.Бодянського до перекладеної ним із польської мови книги Д.Зубрицького «Критико-историческая повесть временних лет Червонной или Галицкой Руси», з якої дізнаємося, що охоронців режиму турбували ті письменники, «которые выводят, что Русь Западная и Южная (Литва, Польща и Малороссия) не походят на Россию» Справа про слов'янофільство та українофільство // Кирило-Мефодіївське товариство. -- Т.3. -- С.321.. Саме хронологічними рамками «від Ґедиміна до знищення гетьманства» Т. Шевченко відокремлював історію України (з нею й історії Литви та Польщі) від московсько-російської історії.

Крім того, офіційна історіографія була переповнена передусім розповідями про акції військово-колонізаційного спрямування з боку Києва та князівські міжусобиці. А у Шевченка-художника не знаходимо жодної батальної теми, хоч він був учнем К.Брюллова, який в Академії мистецтв обіймав посаду молодшого професора класу історичного живопису. Для одержання посади старшого професора, за якою могло прийти і звання академіка, метр розпочав писати велику картину, відому під назвою «Облога Пскова польським королем Стефаном Баторієм у 1581 році». У повісті «Художник», описуючи це незакінчене батальне полотно, Т. Шевченко не випадково демонструє своєрідну «історіософську нейтральність»: для учасників цієї заключної баталії Лівонської війни -- щонайменшого позитиву, а лише захоплення майстерністю художника в передачі найдрібніших епізодів із гуманістичними вкрапленнями Див.: Яременко В.І. Світова історія у творчій спадщині Тараса Шевченка: спроба історіософського прочитання // Український історичний журнал. -- 2007. -- №5. -- С.179..

Опис свідчить про добре знання історичної основи картини, але його пронизує гірка іронічна тональність: указівка на різномастість найманого з усієї Європи Баторієвого війська, на контрастність хресного ходу з іконами та мечем у руках «торжественно-спокойного» єпископа із загальною картиною смерті; «бледный монах с крестом в руке, верхом на гнедой лошади»; «по левую сторону монаха благочестивая старуха благословляет юношу, лучше сказать, мальчика на супостата» (т.4, с.181).

Думаю, що саме такий опис був зумовлений ще й авторським усвідомленням того, що Лівонська війна (1556--1583 рр.) була серед чинників, які пришвидшили утворення Речі Посполитої та відтермінували відновлення ранньомодерної української державності, що виросла б «із князівств литовської удільної доби» Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- С.141.. Мистецтвознавці зазначають, що у процесі роботи над картиною К.Брюллов «не міг не відчувати, що вона потрафляє в тон миколаївської православно-самодержавної народності» Див: [Електронний ресурс]: http://bryullov.ru/retumto. У Т. Шевченка до цього відчуття могло долучатися ще й усвідомлення того, що патріотизм демонструється на прикладі міста, яке перед тим разом із Новгородом було у криваво-насильницкий спосіб приєднане до Московії, утративши глибокі традиції вічового ладу. Т. Шевченко у своїх творах не зловживав лексемою «ляхи/поляки», іноді заміняючи її історично точнішим щодо козацтва антонімом «шляхта». Можливо, що ця назва також використовувалася як одна зі вказівок протиставлення Великого князівства Литовського пізнішій Речі Посполитій. Зокрема до Шевченкового сприйняття литовсько-руської доби української історії має відношення його поезія «Полякам» (1847 р.).

Адже в ній контекстуально ніби порівнюється в релігійному сенсі цей період із річпосполитським, що приніс крім політичної й церковну унію (1596 р.). Твір подається як зразок доброзичливого ставлення до польського народу та вияв бажання брататися з ним у майбутньому. Але при цьому майже всі шевченкознавці вважають, що автор ідеалізував доунійний період стосунків українців і поляків.

Такі судження поверхові. Шевченкове протиставлення «до унії -- після унії» є художнім засобом, поетичною гіперболою на означення історичного рубежу, якими дійсно були унійні процеси. Як справедливо відзначив В.Скуратівський, поет не стільки писав про попередній «рай», скільки про майбутнє «пекло» Див.: Скуратівський В. Світовий контекст української історії // Генеза. -- 1995. -- №1. - С.134.. Посилення постунійних суперечностей -- реальний історичний факт. Зрештою саме протиставлення не позбавлене історичного ґрунту. М.Костомаров у праці «Южная Русь в конце XVI века», яку вперше було надруковано 1842 р. у Харкові під назвою «О причинах и характере унии в Западной Руси» (маґістерська дисертація), указав: «При обоих Сигизмундах все вероисповедания пользовались равенством прав и безусловною свободою» Подаю за: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. -- К., 1989. -- С.112, 687.. Т. Шевченко, мабуть, не читав цієї забороненої і знищеної дисертації, але міг знати даний висновок історика від спілкування з ним. І сучасний дослідник В.Ульяновський констатує, що у другій половині XVI ст. Велике князівство Литовське було єдиною державою, де принцип релігійної толерантності закріплювався і юридично, а ідея віротерпимості в 1560-1580-х рр. ще не панувала над унійною Див.: Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. -- Кн.1. -- К., 1994. - С.119.. Натомість у Речі Посполитій широким правом релігійного вибору з часом було наділено лише еліту. Між іншим, у «Поляках» є слова: «Кат лютує, / А ксьондз скаженим язиком / Кричить: “Те deum! Алілуя!”» (рядки 23--24), які дивним чином корелюють зі сценою братовбивчої «Волинської різанини» в роки Другої світової війни в одному із сіл, поданій у спогаді: «1 квітня 1945 року, на перший день католицької Пасхи, ксьондз Міш під час відправи закликав: “Доки ви дивитиметеся на кабанув (українців - В.Я.) крізь пальці? Беріться до діла!”. І частина поляків узялася за “діло”.

Радянська військова залога була ними споєна і не рятувала. За цим прийшла відплатна акція від загону УПА» Див.: Васюта О. Про події 1945 року в селі В'язівниця // День. - 2013. - №150/151. - С.13.. Не розходиться за великим рахунком з історичною правдою й Шевченкове наголошення ролі окремих історичних осіб у проведенні унії: єзуїти А.Поссевін (згадується у «Приписах» до «Гайдамаків») та П.Скарґа розробили нерівноправний варіант унійної програми з повним підпорядкуванням папству, на відміну від ідей С.Оріховського, К.Острозького, І.Потія, а король Сиґізмунд III Ваза (1587-1632 рр.) («Аж поки третій Сигизмонд...», - у поезії 1850 р. «Буває в неволі іноді згадаю.», рядок 53) за допомогою єзуїтів активно проводив його у життя Див.: Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. - Кн.2. - К., 1994. - С.158..

За оцінками сучасних істориків, саме цей монарх викорінив у Речі Посполитій протестантизм; як патрон над християнами грецького обряду офіційно закріплював церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі лише за уніатами; не затвердив висвячених 1620 р. православних єпископів Див.: Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. - Л., 2002. - С.160-162.. Д.Яворницький свого часу цитував про цього релігійного фанатика такі слова польського історика й політика М.Бобржинського: «Сигізмунд настільки був просякнутий релігійним завзяттям, настільки присвятив усі свої почуття, переконання й сили зміцненню католицизму, що зробився найвидатнішим поборником церкви, водночас ставши найгіршим політиком, найгіршим оборонцем земного добробуту довіреної його піклуванню держави» Цит. за: Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний // Дніпро. - 1990. - №11. - С.109..

Тому Т. Шевченко не випадково у щоденниковому запису за 30 червня 1857 р., розповідаючи про безневинні побрехеньки відставного чиновника Зиґмонтовського стосовно його королівського походження, іронічно зазначив: «Происхождение свое ведет он от какого-то короля польского Сигизмонда, вероятно Третьего» (т.5, с.34). Чи не тому Т. Шевченка привабила вже згадана публікація про Барбару Радзивілл і Сиґізмунда ІІ Авґуста, -- великого князя литовського (1544-1572 рр.) й короля польського (1548-1572 рр.), що він не лише був останнім правителем із литовської династії Яґелонів і першим монархом Речі Посполитої, а й тому, що роки його правління, за висловом сучасних істориків, «стали часом мирного співіснування на українських землях православних, протестантів, католиків, чого так гостро бракуватиме в пізніших часах», «добою найвищого розквіту політичної культури» Горобець В.М. Сподівання та розчарування від народження нової вітчизни. -- С.37; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- С.197.? Він першим адресував свого універсалу не прикордонній адміністрації, а вже «подданим нашим, козакам тим, которые з замков и мест украинных зъехавши, на Низу перемешкивают», можливо започаткував козацьке землеволодіння Цит. за: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- С.259, 271..

Основне у Шевченковій рецепції церковної унії 1596 р. полягає в тому, що благородна ідея була використана з політичною метою. І.Франко писав, що це був «засіб ще міцніше прив'язати до Польщі просторі і родючі землі України» Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Його ж. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. -- Т.41. -- К., 1984. -- С.174.. На його думку, для Т. Шевченка «в боротьбі між ляхами і українцями винна була не різниця віри, а “ксьондзи-єзуїти”» Франко І. Чи справді Т.Шевченко написав вірш «Слов'янам» // Там само. -- Т.31. -- К., 1981. -- С.25.. Примітно, що вже після тісної дружби у солдатах із польськими засланцями, митець у поемі «Тарасова ніч» замінив слова «віру рятувати» на «волю рятувати», а «ляхи налітають» - на «ляхи, уніяти». «Уніяти», «ксьондзи-єзуїти» - це у Шевченкових текстах слова-символи, які виражають релігійний фанатизм, релігійну нетерпимість, нав'язування своїх релігійних цінностей, що в історії призводило до так званих «священних» або релігійних війн.

Тим паче, він не міг поділяти позицію М.Костомарова, який знаходив у річпосполитському проекті церковної унії протилежний задуму такий позитивний аспект: мовляв, «унія збудила до повстання Україну (Малоросію); повстання мало наслідком з'єднання цієї країни з Московією» Див.: Пінчук Ю.А. Відображення елементів української національної ідеї в науковій творчості М.І.Костомарова // Український історичний журнал. -- 2007. -- №2. -- С.85.. У припису 13 до поеми «Гайдамаки» читаємо: «До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то може б і не різалися» (т.1, с.512; курсив мій -- В.Я.).

Оте прозаїчно-спокійне «мирилися» ніби протилежне емоційно-вибуховому «Отам-то весело жилось!» (рядок 3) у вірші «Полякам». При цьому можна припустити, що Т. Шевченко мав на увазі не лише релігійну, а й неодноразові політичні унії. Принаймні знаємо, що він цікавився унійними процесами. Ґрузинський поет А.Церетелі згадував, що коли він розмовляв із М.Костомаровим і Т. Шевченком 1860 р. про історію Ґрузії, обставини «російського сюзеренства», релігійні єресі й забобони, останній завважив історичну спільність двох народів, а тоді «зітхнув і почав говорити про Україну, унії і т. д. [...], сумним тоном, але жваво» Церетелі А. Зустріч з Т.Г.Шевченком // Спогади про Шевченка. -- К., 1958. -- С.399--400. Сучасний французький історик Д.Бовуа висловлює такі міркування: «З історичної точки зору уніатська церква змагала до утвердження польськості [...]. Просто поляки накинули місцевому населенню свою релігію, чи, скажімо, напіврелігію під виглядом уніатської церкви.

Треба шкодувати, але це був рід імперіалізму» Цит. за: Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин // Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). - С.21.. І.Дзюба відзначав, що у всій творчості Т. Шевченка «знаходимо нестримно гостру реакцію» на всякий релігійний цинізм, на «принципове підпорядкування людської віри і совісті державній політиці, потребам начальства», на «низведення Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму» Див.: Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. -- К., 2007. -- С.315.. Особливо великим блюзнірством поет уважав, коли насильство чинилося «іменем Христовим» («Полякам»), «во ім'я Господа Христа і матері Його Святої» («Буває в неволі іноді згадаю...»). І зовсім не випадково, а у чомусь, як пересвідчуємося нині, і пророче, що саме в поезії «Полякам» зустрічаємо дихотомію «іменем Христовим».

З одного боку, тут «Ім'я Христове» -- ідеологічний прапор, відокремлена від людини субстанція, а з іншого -- це здійснений доброю волею кожного акт всетворящої любові («Подай же руку козакові / І серце чистеє подай! / І знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай» (рядки 29--32). Не враховуючи цього, годі дошукатися на історичному матеріалі Шевченкових творів правдивої відповіді про його ставлення до інших народів. шевченковий український лівонський лях

У польських романтиків зустрічається євангельський топос розпинання: уподібнення поділеної загарбниками Польщі до розіп'ятого Ісуса Христа. І Т. Шевченко цю метафору використовував стосовно України, але, як помітив Є.Нахлік, на відміну від них, в алюзійній формі: за допомогою лише лексеми «розпинати», тобто без зазначення Господнього імені Див.: Нахлік Є. Доля -- Los -- Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. -- Л., 2003. -- С.179.. Уважаю, що номінативно ця метафора відбиває наступний погляд Т. Шевченка на історію: після розпинання Спасителя всі інші «розпинання» є історичним анахронізмом, ознакою реґресу. При розгляді даної теми не оминути вислову з розповіді розкаяного розбійника в повісті «Варнак» (близько 1853 р.): «Возвращаясь из Почаева, я зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея» (т.3, с.146). «Посмотреть на королеву Бону» -- це подивитися на високу гору, що здіймається над містом, де стояв мурований замок-резиденція королеви Бони Сфорци д'Араґони (1494--1557 рр.), за походженням герцоґині міланської і принцеси неаполітанської, дружини (з 1518 р.) вдвічі старшого за неї польського короля й великого князя литовського Сиґізмунда І Старого.

Два десятиліття вона володіла Баром (названим на честь рідного міста Барі в Італії) і Крем'янцем (Кременцем) на Волині. Місто тоді розрослося, розвивалися торгівля та ремесла, у Кременецькій волості засновувалися нові села Русіна О.В. Час змін (1506--1569 рр.) // Україна: хронологія розвитку. -- Т.3. -- К., 2009. -- С.551.. Уважається, що вона започаткувала у Кременці шкільництво, адже після одержання Кременецького староства почала створювати школи при костелах Подаю за: Шмит А. Кременецький ліцей як зразок просвітницької моделі школи на території України у першій половині XIX ст. -- С.57.. Підприємлива й рішуча, вона ще за життя чоловіка, усупереч усім законам та звичаям, домоглася, аби їхнього 10-літнього сина проголосили великим князем литовським і королем польським. Сиґізмунд І після цього отримав наймення Старого.

У 1548 р. він помер і на трон остаточно зійшов Сиґізмунд II Авґуст. Бона Сфорца виношувала плани об'єднання під своєю владою чи не всієї Європи шляхом династичних шлюбів своїх дітей. Цим планам заважав шлюб, таємно від матері взятий Сиґізмундом ІІ після смерті першої дружини Єлизавети Габсбурґ із Барбарою Радзивілл. Як уже зазначалося, після коронації в 1550 р. ця молода королева померла й Бона підозрювалася в отруєнні Див: [Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Bона_Сфорца. Згадка про цю постать у Шевченковій повісті в устах недавнього розбійника може мати й моральний підтекст: низького походження грішник згадав про високопоставлену грішницю. Адже Т. Шевченко, що побував у Кременці, можливо, знав численні леґенди про занадто розпусне життя тодішньої власниці міста [Електронний ресурс]: https://gazeta.ua/artides/histoiy/_koroleva-bona-zasnuvala-bar-i-

rozbuduvala-kremenec/467932. Як бачимо, в аспекті аналізованої теми у митця згадуються дуже яскраві історичні постаті з неабиякими пристрастями і саме причетні до переломної віхи історії України -- переходу територій зі складу Великого князівства Литовського до Речі Посполитої.

Варто навести деякі тези сучасного історика стосовно литовсько-руської доби: привчених до традицій місцевого побуту Ґедиміновичів не сприймали як завойовників; українська еліта аж до початку XVII ст. ще діяла як «живий соціальний організм», виразник інтересів Русі-України, «стабільний консервант звичаїв і традицій»; залишилися у силі руські закони і звичаї, від кінця XIV ст., підтверджувані в договорах («рядах») великого князя з місцевими землевласниками та городянами Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). -- К., 1993. -- С.269; Її ж. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С.140-141..

«Секрет такого швидкого розвитку Литовського князівства полягав у тому, що, ставши за своєю сутністю поліетнічним державним утворенням, воно не провокувало переваги якогось одного етносу над іншими» Черкас Б. До питання про місце та роль ВКЛ в історії України // V Міжнародна наукова конференція «Україна і Велике князівство Литовське в Х^-ХУШ ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини в загальноєвропейському вимірі», Кам'янець- Подільський, 13-16 вересня 2017 р.: Тези доповідей. -- К.; Кам'янець-Подільський, 2017. -- С.12., -- відзначає і спеціаліст у вивченні цього періоду Б.Черкас. «Взагалі ж за литовської доби бере свій початок або вже й вповні формується цілий ряд суспільних явищ, яким судилось пізніше відіграти величезну роль в житті українського народу упродовж цілих століть» ДорошенкоД.І. Нарис історії України. - Л., 1991. - С.132., -- писав ще Д.Дорошенко. А як на цей період дивився Т. Шевченко? Примітно, що дотичні до того часу окрушини знаходимо в текстах, написаних у роки солдатчини або після її закінчення.

Припускаю, що це обумовлено не лише впливами революції 1848 р. Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. - С.308-309., яку називають «Весною народів», а й особистим невільництвом, коли свідомість і в минулому зверталася до порівняльних станів та шукала проґресивніших прикладів людського співіснування.

Приятель Т. Шевченка М.Костомаров у «Книзі буття українського народу», наголошуючи порівняльно на неґативах історичного устрою Польщі й Московії, стосовно Литви обмежився коротким пунктом: «74. А в Литві були литв'яки, та ще Україна. А у статті «Две русские народности» (журнал «Основа», 1861 р., №3, с.33-80) історик писав: «Литовское владычество обновило одряхлевший, разложившийся порядок, так точно, как некогда прибытие Литовской Руси на берега Днепра обновило и поддержало упавши силы, разложившиеся под напором чуждых народов. Но жизнь пошла по-прежнему. До какой степени было здесь участие народа, за скупостью источников нельзя определительно сказать; несомненно, что в сущности было продолжение прежнего» Цит. за: [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/kostomar/kos38.htm. Як бачимо, і в М.Костомарова спостерігається тенденція до зазначеного вище історичного протистояння/протиставлення і Т. Шевченко міг про це знати.

Ураховуючи викладене тут, очевидно, що митець не вважав литовсько-руську добу в історії України змарнований часом. А. Непокупний запримітив, що початковий рядок поезії «У Вільні, городі преславнім.» перегукується з прикінцевими рядками «Малої подорожньої книжиці» 1522 р., в якій повідомлялося, що вона видана «доктором Франциском Скориной в славном городе Вильне» Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.309.. І хоч дослідник указав на певну постійність епітета «славний» і його притаманність народно-поетичній творчості, слід зважати, що у словнику поетичної мови Т. Шевченка він стосовно певного міста вживається лише в історичному й позитивному сенсі Див.: Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка: У 4 т. -- Т.3. -- Едмонтон; Торонто, 2001. -- С.1643--1644..

Наприклад: «Як Батурин славний / Москва вночі запалила» («Великий льох», рядки 77--78); «У славному-преславному / Місті в Чигирині» («У неділеньку, у святую.», рядки 3--4). А ще враховуймо, що у Шевченковій поетичній мові назви міст часто є номінантами історичного процесу, уживаються як по- літоніми, тобто символізують політичні утворення, державність. Т. Снайдер, вивчаючи націєтворення у Східній Європі, «зосереджує увагу передусім на спадку Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої, а також його впливові на модерні змагання за Вільнюс» між поляками, литовцями, білорусами, росіянами та євреями» Див.: ШевчукД. Відгук на книгу: Тімоті Снайдер. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999. - К., 2012 // Критика. - 2014. - Ч.5/6. - С.8.. Молодий Т. Шевченко, проживаючи у цьому місті, міг запримітити цей процес. Принаймні сюжетом його твору стало трагічне кохання знатного християнського юнака та юдейки.

«Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как твоему» (т.6, с.121), -- писав Т. Шевченко до Б. Залеського з Новопетровського укріплення в листі від 10 лютого 1857 р. І тут теж можна припустити, що в тих пригадуваннях могла бути не лише біографічна, а й історична складова. Отже, уважаю, що Шевченкове сприйняття та розуміння литовсько-руської доби української історії за великим рахунком не розминається з історичною наукою.

References

1. Bantysh-Kamenskyj, D. (1993). Istorija Maloj Rossii ot vodvorenija slavjan v sej strane do unichtozhenija getmanstva. Kyiv: Chas. [in Russian].

2. Bovua, D. (1996). Shliakhtych, kripak i revizor. Pol's'ka shliakhta mizh tsaryzmom ta ukrains'kymy masamy (1831-1863). Kyiv: INTEL. [in Ukrainian].

3. Vasiuta, O. (2013). Pro podii 1945 roku v seli V'iazivnytsia. Den'- Day, 150-151, 13. [in Ukrainian].

4. Verykivs'ka, I., Naumova, N. (2012). «Zhivopisnaja Ukraina». In M.H.Zhulyns'kyj (Ed.), Shevchenkivs'ka entsyklopediia (Vol.2, pp.618--621). Kyiv: NAN Ukrainy, In-t l-ry im. T.H.Shevchenka, 2012. [in Ukrainian].

5. Horobets', V.M. (2009). Spodivannia ta rozcharuvannia vid narodzhennia novoi vitchyzny. In V.A.Smolii (Ed.), Ukraina: khronolohiia rozvytku (Vol.4, pp.8--121). Kyiv: Krion. [in Ukrainian].

6. Hromakova, N.Yu. (1999). Masonstvo i pol's'ka dvorians'ka opozytsiinist' na Pravoberezhnii Ukraini. Zbirnyk naukovykh prats' molodykh vchenykh DDU: Istoriia. Dnipropetrovs'k: DDU, (1), 13--31. [in Ukrainian].

7. Danyliak, P.H. (2007). Bars'ka konfederatsiia: khid podii ta naslidky. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal -- Ukrainian Historical Journal, 5, 134--145. [in Ukrainian].

8. Danyliak, P.H. (2009). Tadeush Chats'kyi ta yoho rol' u rozvytku osvity na Pravoberezhnii Ukraini. Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal -- Ukrainian Historical Journal, 2, 64-65. [in Ukrainian].

9. Dashkevych, Ya. (1997). Daniel' Bovua ta istoriia pol's'ko-ukrains'kykh vidnosyn. Vsesviut - The Universe, 3-4, 131-142. [in Ukrainian].

10. Dziuba, I. (2007). Taras Shevchenko. Zhyttia i tvorchist'. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo- Mohylians'ka akademiia». [in Ukrainian].

11. Doroshenko, D.I. (1991). Narys istorii Ukrainy. -- L'viv: Svit. [in Ukrainian].

12. Zlenko, H. (2015). Rihel'man Oleksandr Ivanovych. In M.H.Zhulyns'kyi (Ed.), Shevchenkivs'ka entsyklopediia (Vol.5, p.485). Kyiv: NAN Ukrainy, In-t l-ry im. T.H.Shevchenka. [in Ukrainian].

13. Zashkil'niak, L., Krykun, M. (2002). Istoriia Pol'shchi: vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv. L'viv: LNU im. I.Franka. [in Ukrainian].

14. Ivakin, Yu.O. (1968). Komentar do «Kobzaria» Shevchenka. Poezii 1847-1861 rr. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

15. Ivashkiv, V. (2006). Panteleimon Kulish i yoho sproba poetychnoi istorii Ukrainy: epopeia «Ukraina» ta «Knyha o dilakh narodu ukrains'koho i slavnoho Viis'ka kozats'koho Zaporoz'koho». Visnyk L'vivs'koho universytetu. Seriia filolohichna, (37), 66-98. [in Ukrainian].

16. Zamlyns'kyi, V.A. (Ed.). (1991). Ystorija Rusov ili Maloj Rossii. Sochynenie Georhija Konisskogo, arkhijepiskopa belorusskogo [Repryntne vidtvorennia vydannia 1846 roku]. Kyiv: RYF «Dzvin». [in Ukrainian].

17. Kolomiiets', P. (n.d.). Koroleva Bona zasnuvala Bar i rozbuduvala Kremenets'. Retrieved from http://gazeta.ua/articles/history/_koroleva-bona-zasnuvala-bar-i-rozbuduvala- kremenec/467932 [in Ukrainian].

18. Il'nyts'kyi, O., Havrysh, Yu. (Ed.). (2001). Konkordantsiiapoetychnykh tvoriv Tarasa Shevchenka. (Vols.3). Edmonton, Toronto: Kanads'kyi instytut ukrains'kykh studii. [in Ukrainian].