Освіта єпархіальних священиків Католицької церкви у речі посполитій ранньомодерного часу: організація навчання та викладацький склад (частина 2)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освіта єпархіальних священиків Католицької церкви у речі посполитій ранньомодерного часу: організація навчання та викладацький склад (частина 2)

Тетяна Шевченко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу всесвітньої історії ННДІУВІ

Анотація

У статті з'ясовуються динаміка та причини створення в Речі Посполитій духовних семінарій для єпархіального кліру, керованих єзуїтами, робиться порівняльний аналіз моделей адміністративного управління семінаріями, характеризуються їх навчальна та виховна програми. На українських землях замість семінарій діяли курси морального та полемічного богослов'я, керовані єзуїтами. Встановлено перелік цих курсів, час тривалості, висвітлено їх навчальну програму та проаналізовано викладацький склад. Спростовано усталену в польській історіографії точку зору щодо приділення єзуїтами незначної уваги семінаріям і курсам для єпархіального кліру та високо оцінено рівень викладання на курсах. Стаття містить додаток - перелік викладачів та предметів на курсах для єпархіального кліру на українських землях.

Ключові слова: Католицька церква, Товариство Ісуса (єзуїти), духовні семінарії, Річ Посполита, моральне богослов'я (казуїстика), полемічне богослов'я (контроверсії).

В статье выясняются динамика и причины создания в Речи Посполитой духовных семинарий для епархиального клира, руководимых иезуитами, делается сравнительный анализ моделей административного управления семинариями, характеризуются их учебная и воспитательная программы. На украинских землях место семинарий занимали курсы нравственного и полемического богословия, проводившиеся иезуитами. Установлен перечень этих курсов, время их проведения, освещена учебная программа и проанализирован преподавательский состав. Опровергнута устоявшаяся в польской историографии точка зрения относительно уделения иезуитами незначительного внимания семинариям и курсам для епархиального клира и высоко оценен уровень преподавания на курсах. Статья содержит приложение - список преподавателей и предметов на курсах для епархиального клира на украинских землях.

Ключевые слова: Католическая церковь, Общество Иисуса (иезуиты), духовные семинарии, Речь Посполитая, нравственное богословие (казуистика), полемическое богословие (контроверсии).

The article explains the causes and the dynamics of creation in the Polish-Lithuanian Commonwealth seminaries for the diocesan clergy led by the Jesuits. It deals with a comparative analysis of the models of the seminaries' administration management and features of their educational program. The courses of moral and polemical theology, led by the Jesuits, ousted the seminaries in the Ukrainian lands. We established a list of those courses, their duration and curriculum. The author analyzed seminaries' teaching staff. The article refuted well-established in the Polish historiography opinion that the Jesuits had paid little attention to the seminaries and courses for the diocesan clergy. The article highly appreciated the level of the Jesuit courses. It contains a list of the professors and their courses for the diocesan clergy in the Ukrainian lands as a supplement.

Key words: Catholic Church, Society of Jesus (the Jesuits), seminaries, Polish-Lithuanian Commonwealth, Ukraine, moral theology (casuistry), polemical theology (controversy).

У дійсності питання керівництва економічними справами семінарій було для єзуїтів одним із найпроблемніших. Єзуїти не були повними господарями у заснованих єпископами семінаріях. І домогтися підпорядкування собі семінарій як у навчально-виховних, так і в адміністративно-фінансових справах, як бажали єзуїти, виявилося дуже складно. Адже статути семінарій, починаючи від Браневського, складались єпископами-фундаторами і передбачали управління економічними справами семінарій двома членами капітули. Останні не мали жодного бажання позбуватись своїх функцій на користь єзуїтів. Статут Браневської семінарії передбачав керівництво «найважливішими справами» - а до таких справ належало й економічне керівництво - семінарії двома каноніками кафедральної капітули [8, 54]. Конфлікти, які виникали внаслідок непорозумінь між каноніками Вармінської єпархії та єзуїтами Браневської семінарії, було врегульовано лише на початку XVII ст., коли єзуїти відмовилися від підпорядкування канонікам під загрозою залишення керування семінарією, і останні поступились.

Аналогічний прецедент стався у Пултуській семінарії, де члени капітули керували її господарством. Але там на бік єзуїтів став єпископ-фундатор Войцех Барановський. У зв'язку з економічною кризою у маєтках, призначених на утримання семінарії, наприкінці 1590-х років та антиєзуїтськими настроями серед членів Плоцької кафедральної капітули і Пултуської колегіатської капітули єпископ Барановський усунув капітулу від керівництва семінарією, віддавши керівництво повністю єзуїтам [21, 162].

Така ж напружена ситуація склалася у Вільно, де місцева капітула всупереч волі фундатора лише віддавала єзуїтам належне утримання на семінарію, не допускаючи їх до управління маєтками, які належали семінарії [20, 242-243]. Незадоволення капітули тим, як єзуїти розпоряджались коштами семінарії, та незадоволення єзуїтів розмірами фінансування призвело до відмови єзуїтів від керівництва семінарією, яке 1652 р. перейшло до єпархії [20, 254-255; 21, 101-105].

У Жмудській семінарії в Кроже, коли економічне керівництво каноників привело семінарію до занепаду, єзуїти 1635 р. відмовилися від відповідальності за неї, обмеживши свої обов'язки лише викладанням морального богослов'я [21, 81-86, 110-113].

Конфлікт познанських єзуїтів-керівників єпархіальної семінарії з капітулою про місце розташування семінарії став причиною відмови єзуїтів від керівництва Познанською семінарією 1614 р. За одними даними, 1589 р. [21, 256-257], за іншими - 1595 р. [7, 77] до Познанської семінарії була приєднана фундована 1569 р. єпархіальна семінарія у Влоцлавку, якою досі керували священики Влоцлавської єпархії. Спільна семінарія називалась Познансько-Куявська. До 1614 р. її очолювали єзуїти, після керівництво обійняла єпархія.

Цілком інша ситуація склалася у Сандомирській семінарії. Її статут, на відміну від статутів інших семінарій, склали самі єзуїти, заклавши до нього принцип незалежності духовного закладу від єпископа і капітули та віддавши Товариству Ісуса у підпорядкування всі економічні, духовні та освітньо-виховні справи семінарії. Доповнив статут фундатор - канонік Сандомирської колегіати Миколай Леопольдович - і без труднощів отримав схвалення фундації Апостольською Столицею. Але Краківський єпископ Якуб Заджік затвердив статут із кількома застереженнями, які повністю змінювали єзуїтську концепцію семінарії. Так, єпископ вимагав залишити за собою право візитації семінарії, зобов'язав єзуїтів інформувати його про управління маєтками та отримувати його згоду на це, вимагав укладати юридичні акти, приймати і виключати семінаристів лише у присутності членів капітули. Проте внаслідок рішучого протесту фундатора єпископ не доклав зусиль до реалізації своїх застережень. Наступний єпископ Пьотр Ґембіцький не зумів реалізувати прагнення свого попередника, а єпископ Анджей Тшебицький був великим прихильником єзуїтів і не діяв усупереч їхнім інтересам [21, 178-184, 222-223].

Ще один із варіантів розвитку стосунків між місцевим єпископом і капітулою, з одного боку, та єзуїтами - з другого, ілюструє історія єзуїтської духовної семінарії у Каліші. Найвищим керівником Каліської семінарії вважався Ґнєзненський архієпископ - фундатор семінарії. Єзуїтський префект був де-факто у семінарії керівником виконавчим. Статут семінарії у Каліші закладав основи залагодження потенційного конфлікту між капітулою і єзуїтами. Хоча він передбачав керівництво економічними справами семінарії двома каноніками-представниками єпископа, але також допускав втручання єзуїтів до цієї сфери [21, 126-127, 158-159]. Проте, попри добрі стосунки між двома сторонами, примас Лаврентій Ґембіцький висунув 1620 р. ідею відібрання у єзуїтів семінарії та переведення семінаристів до Ґнєзна, до іншої семінарії. Примаса одноголосно підтримали капітула і синод архієпархії у Ловичі. Протести єзуїтів залишилися безрезультатними Історикам невідомі причини рішення примаса Ґембіцького та рішучої послідовності капітули у справі відібрання Каліської семінарії у єзуїтів.. Семінарія була перенесена до Ґнєзна та об'єднана там із іншою, заснованою 1602 р. архієпископом Станіславом Карнковським [7, 79]. Але у Ґнєзно семінарія не лише не розквітла, але й почала занепадати через брак викладачів та префектів. Попри пропозиції наступних примасів повернути семінарію калісь- ким єзуїтам, капітула постійно відкладала вирішення цієї справи, і семінарія так і не повернулась під керівництво єзуїтів [21, 144-149].

Враховуючи, що єзуїтські семінарії знаходились при єзуїтських домах, а не при кафедрах чи колегіатах, єзуїти, всупереч інтересам капітул, не заохочували семінаристів до участі у богослужіннях в колегіатських чи кафедральних церквах. Досі учні кафедральних і колегіатських шкіл активно брали участь у богослужіннях, і капітули очікували того ж від єзуїтських учнів. Єзуїти ж вважали, що занадто часта участь у богослужіннях відволікатиме семінаристів від навчання. Таким чином, питання залучення семінаристів до богослужінь було ще однією причиною конфліктів єзуїтів і капітул [18, 77; 21, 101].

Окрім питання підпорядкування, суперечки між єзуїтами, з одного боку, і капітулами чи єпископами і капітулами - з другого, викликав зміст навчальної програми семінарій. Єзуїтська програма приділяла багато уваги наукам і замало речам, пов'язаним із парафіяльною працею, зокрема: вивченню обрядів, церковного співу, церковного календаря, веденню церковних книг, підготовці до проповідей, здійсненню Таїнств тощо.

Так, відома суперечка віленської капітули з керівництвом місцевої єзуїтської єпархіальної семінарії, під час якої єзуїтам закидалось змушування семінаристів до вивчення філософії і богослов'я. Під натиском капітули єзуїти відступили, відтепер посилаючи на навчання до Віленської академії лише винятково здібних семінаристів [20, 251-252].

Контингент семінаристів

Відомостей про склад семінаристів збереглося дуже мало. Відомо, що до духовних семінарій у Речі Посполитій, за вимогою Тридентського собору та за прикладом Браневської семінарії, приймали юнаків від 16 років. Виняток становили або надзвичайно здібні хлопці, як надія Церкви, або ті, хто мали знань більше, ніж у межах початкової школи. Ці юнаки могли вступити до семінарії у віці від 12 років. Проте Віленська семінарія встановила іншу нижню вікову межу для кандидатів - 16 років, а Сандомирська, за бажанням фундатора, прийняла за нижню межу вік 20 років та вимагала від кандидатів здобуття щонайменше середньої освіти [20, 248; 21, 217-218]. Специфікою Віленської духовної семінарії було наголошення на пріоритеті прийняття литовців і осіб, які знали литовську мову і в майбутньому змогли би безперешкодно займатись душпастирською діяльністю у єпархії [20, 209-211, 248-250, 257].

Навчальна програма

Термін навчання у семінаріях становив від 2 до 6 років, максимум - 7, залежно від отриманої на момент вступу освіти. «Конституції» Браневської семінарії, які стали зразком для організації внутрішнього життя інших єзуїтських семінарій, проте, були спрощені іншими семінаріями щодо питань внутрішньої організації та навчальної програми. Якщо у Браневі кардинал Гозій радив «довше і детальніше» вивчення гуманітарних, філософських і богословських наук, то у Познанській семінарії обмежувались «стандартом вищих наук»: рік на вивчення філософії і два - на вивчення богослов'я, а здібних студентів посилали на вивчення філософії і богослов'я до Віленської академії [8, 58, 66; 42, 18; 21, 77]. Так само посилала здібних семінаристів до Віленської єзуїтської академії Віленська єзуїтська єпархіальна семінарія [20, 250-251].

Проте і серед єзуїтів не всі схвалювали прагнення дати якомога більше філософських і богословських знань майбутнім священикам. У Римському архіві Товариства Ісуса зберігся лист від 1584 р. єзуїта Станіслава Роздражевського, брата Куявського єпископа Єроніма Роздражевського, до генерала Товариства Клаудіо Аквавіви. С. Роздражевський застерігав перед втратою популярності єзуїтів у єпископату, якщо Товариство не змінить програму навчання семінаристів: «Я вважав, що при можливості слід донести Вашій Велебності, що тут робиться загальна помилка; тому смію стверджувати, що справжня помилка полягає у тому, що семінаристів навчають в усіх галузях знання, що готує швидше вчених людей із науковими ступенями, а не парафіяльних священиків; вони охочіше підуть до навчальних аудиторій, ніж до парафій, щоби ними керувати» [21, 16] (Тут і далі переклад автора. - Т. Ш.).

Як і всі навчальні заклади єзуїтів, єпархіальні семінарії спирались на єзуїтський шкільний статут «Ratio studiorum», остаточно усталений 1599 р. Але, на відміну від єзуїтських середніх шкіл для світських учнів, центральне місце в науці семінаристів займали не лише гуманістичні науки на чолі з риторикою, але й богословські - переважно моральне богослов'я. Привілейоване місце риторики у єзуїтській навчальній програмі полягало у свідомому її включенні до процесу навчання католицької еліти. Ідейні засади Тридентського собору надавали великого значення у здійсненні церковної реформи мистецтву переконання. Нейтральна за своєю природою риторика була пристосована єзуїтами до інтелектуальної рекатолизації суспільства і виконання місійних завдань на обширах протестантизму і православ'я [9, 130]. Мистецтво переконання у толерантній Речі Посполитій слугувало єдиним ефективним засобом впливу на опонентів. Воно було випробуване елітою польських і литовських протестантів, які більше цінували боротьбу за допомогою слова, ніж брутальну неґацію, до якої вдавалися в Західній Європі [5; 10; 11; 17; 37-40]. Окрім головної мови - латини, - як і в єзуїтських школах для світських учнів, у семінаріях вивчали грецьку мову.

Вищі науки єзуїти викладали семінаристам за скороченою програмою. Так, повний курс філософії «Ratio studiorum» передбачав трирічне навчання [31, 397], скорочений (для менш здібних єзуїтів і студентів єпархіальних семінарій) - два роки, а то і рік [24, 359]. Хоча й у семінаріях, проваджених єзуїтами, здібним студентам могли викладати і більший обсяг вищих наук [20, 250]. Наприклад, статут Сандомирської семінарії передбачав вивчення філософії і богослов'я протягом 5 років [20, 91].

Шкільний статут Товариства «Ratio studiorum» тлумачив курс філософії як підготовчий до богослов'я. Філософські виклади проводились на основі філософії Арістотеля в інтерпретації його «добрих коментаторів». Прийняття арістотелізму дало можливість єзуїтам не лише дотримуватись рекомендацій Церкви та напрямку пануючої шкільної традиції, але й використати його як досить гармонійну філософську систему у світоглядних суперечках. Фому Аквінського «Ratio studiorum» прямо не називала, але рекомендувала ставитись до нього з повагою [ЗІ, 397]. (Порівняй: [2, п. 464]. Дискусія про прийняття томізму [І9, 4045, 50-62, 94-105]). Програма з філософії обіймала: скорочений виклад логіки (діалектика), філософію природи (фізика), метафізику (науку про духовні першооснови буття), моральну філософію (етику), математику. Викладання філософії природи - фізики - розпочиналося на другому році трирічних студій і базувалося на творах Арістотеля «Фізика», «Про небо», «Про постання і загибель», «Метеорологія», «Про душу». Арістотелева «Метафізика» стала базою для вивчення метафізики. Підставою викладів етики була його ж «Нікомахова етика». Математика викладалась на другому році вивчення філософії [ЗІ, 397-399; ІЗ, 218, 222, 224-228, 233-235]. У межах «математики» учнів навчали арифметики, геометрії та початків тригонометрії, використовуючи «Елементи» Евкліда. Частково викладались географія та астрономія (т. зв. вчення про сферу) [ЗІ, 398; 29, 402]. Виклади моральної філософії обмежувались вивченням десяти книг «Етики» Арістотеля [ЗІ, 401-402]. На філософських студіях професори використовували схоластичний метод, який в основному полягав у поданні матеріалу у формі «квестій»-питань.

«Квестії» складалися з назви, вступного слова (твердження-тези), визначення понять, висвітлення різних поглядів на одну тему, доведення хибності цих поглядів та висновків до тези, яка доводилась [ЗІ, 399; 4, 65].

Вплив богослов'я на курс філософії був досить помітним. Проявлялося це насамперед у тому, що богослов'я інспірувало порушення філософами певних проблем, якими займалося само, як-от: широке тлумачення проблеми Бога, створення світу і його тимчасовість, проблема співвідношення природи й особистості в контексті правди про Св. Трійцю, проблема безсмертної душі тощо. Філософія не мала проголошувати того, що відкидала наука віри, а також заперечувати те, чому вчило богослов'я. А коли б проявилася суперечність між «правдою філософії» та «правдою богослов'я», то слід було йти за правдою віри, що походить від Бога - джерела всієї правди, як богословської, так і філософської [4, 67-68]. За чотири роки по закінченні Тридентського собору, у 1567 р., папа Пій V проголосив Фому Аквінського доктором Церкви, приписавши викладати в католицьких університетах «Сума богослов'я» Аквіната в останній редакції домініканських богословів. На факультетах філософії Арістотель мав коментуватись згідно з наукою Фоми Аквінського. У Речі Посполитій домінуючими течіями у філософії, яку викладали єзуїти, були томізм і суарезіанізм. Великою популярністю в єзуїтській школі користувались Педро Фонсека, Франсіск де Толедо, Беніто Перейра, пізніше - Франсіско Суарез і Ґабріель Васкез. Головним авторитетом школи поступово став Суарез [І2, 235; З, 284,288,290, 297-298].

Підставою богослов'я у Товаристві Ісуса був томізм, але його зміст і методи єзуїти застосували до вимог сучасності. Томізм був збагачений цінностями гуманізму, які випливали зі знання Св. Письма і творів отців.

У духовних семінаріях для єпархіального кліру, студентів папських семінарій менш здібних єзуїтів «Ratio studiorum» пропонувала скорочену програму богословських студій - вивчення протягом двох років морального богослов'я (казуїстики). Повна чотирирічна програма передбачала вивчення схоластичного (догматичного) богослов'я і призначалась переважно для єзуїтських кліриків [24, 359; 34, 386-387; 25, 395] Ширше про практику застосування цих курсів див.: [1, 121-162]. В єзуїтських школах для світських учнів у Речі Посполитій часів Контрреформації богословські студії провадились лише у Віленській академії. Єзуїти скаржились на непопулярність богослов'я серед студентів: 1587 р. ректор Віленської академії Ґарсіа Алябіано нарікав у листі до генерала Аквавіви, що курси вищих наук «світяться пустками», бо при роздачі церковних бенефіціїв у Речі Посполитій більше враховується служба при дворі, ніж рівень освіти, а особливо богословської [15, 310; 16, 333].. Здатність єзуїтських схоластиків до вивчення повного курсу вищих наук - три роки філософських студій і чотири роки богословських студій - остаточно визначалась після завершення ними першого року філософських студій. Нездібних скеровували або на вчителювання, або відразу на вивчення казуїстики. Єзуїти з середніми здібностями також не мали шансів на вивчення повного курсу вищих наук - їх так само скеровували на курс казуїстики [24, 360]. Виняток становили єзуїти, які, окрім посередніх здібностей, мали також талант до проповідування чи керівництва. Вони змогли отримати дозвіл провінціала на дво-, три- чи навіть чотирирічні богословські студії [24, 360-361].

Виклади схоластичного богослов'я спирались насамперед на Св. Письмо і вчення Фоми Аквінського. Курс морального богослов'я (казуїстики) охоплював засади християнської моральності і практичного вирішення різних «випадків совісті (казусів совісті)», науку про таїнства, церковний спів, знання літургії і церковного календаря [25, 395-396]. У Західній Європі єзуїти видали чимало підручників із казуїстики. З них най- відомішими у Речі Посполитій протягом XVI - першої половини XVII ст. були «Aphorismi confessariorum» Мануеля де Са (видані у Венеції в 1595 р.), «Institutiones morales» Іоанна Азора (видані у 1610-1611 рр. у Римі) й «Institutio confessariorum» Мартіна Форнарі (видана у Римі 1606 р.). До курсу схоластичного богослов'я входило частково богослов'я полемічне (контроверсійне) і моральне [34, 387-388; 6, 114-118; 14; 15]. Полемічне богослов'я викладалось також при вивченні Св. Письма та як окремий предмет у класі риторики. Останній варіант практикувався лише на територіях, де співіснували різні християнські віровизнання [33; 28; 34; 25; 40]. Складовою частиною богословського курсу було вивчення Св. Письма. Його студіювали на другому і третьому році богослов'я щодня протягом 45 хвилин [24, 357]. Знання Св. Письма, як і полемічного богослов'я, було актуальним для майбутніх душпастирів у дискусіях з іновірцями. На курсі богослов'я розпочиналося вивчення гебрайської мови, проте складно сказати, у якому обсязі вона вивчалась у духовних семінаріях. Практика навчання відзначалася різноманітністю форм закріплення викладеного матеріалу. Вся система постійних повторень, опитувань, публічних виступів, іспитів та диспутів спрямовувалась на підготовку випускників до майбутньої душпастирської діяльності [23, 408; 36, 413-414; 22, 418, 420-421; 32, 425-427; 26, 431-432; 35, 435-436; 30, 437-439; 27, 439-442].

У Віленській академії популярністю користувались лекції з морального богослов'я - 'їх відвідували як студенти самої академії, так і прислані сюди на навчання здібні семінаристи єзуїтських єпархіальних семінарій. Про це інформував 1578 р. генерала Аквавіву ректор академії Ґарсіа Алябіано, підкреслюючи, що заняття з морального богослов'я відбуваються чотири рази на тиждень. Про популярність лекцій полемічного богослов'я, яке також викладалось у Віленській академії, її ректор не повідомляв [20, 251].

Виховання

У вихованні семінаристів наголос робився на карності і контролі. Характерною ознакою єзуїтської методики викладання були принципи змагальності та взаємоконтролю - обидва перенесені із внутрішньоєзуїтського середовища [2, п. 350, 383]. У щоденному житті за контроль над вихованням та духовним життям відповідав префект (регент) семінарії. До його компетенції належали всі справи, за винятком тих, що стосувались сповіді [21, 11].

Так, «Конституції» Браневської духовної семінарії передбачали спільне проживання семінаристів в одному будинку, розташування по дві особи в одній кімнаті, носіння ними тонзури та сутани. Перед прийняттям їжі семінаристи мали просити благословення, після - дякувати, під час - слухати читання побожних книжок. Семінаристам приписувалось щодня брати участь у літургії та вміти виконувати обов'язки міністранта, регулярно молитися, у середу і п'ятницю - додатково сім покутних псалмів із літаніями, приймати причастя - за рішенням сповідника, щодня складати іспит совісті. Браневським семінаристам було заборонено виходити з будинку семінарії без дозволу керівників семінарії та товариша, призначеного його супроводжувати. Виключати із семінарії дозволялось лише осіб, які мали слабке здоров'я чи були нездібні до науки. Тих же, хто бажав з якихось інших причин залишити семінарію чи не хотів виконувати священицькі обов'язки після рукопокладення, передбачалося залучати до керівництва єпископськими чи капітульними школами, виконання цивільних послуг [8, 56-60, 65-68]. У семінаріях єзуїти проводили реколекції на основі «Духовних вправ» св. Ігнатія Лойоли. Проте, на відміну від єзуїтських кліриків, семінаристи не присвячували щодня годині розмірковування, мали сповідатись не щотижня, а щомісяця, менше приділяли часу молитвам, а більше - участі у богослужіннях [18, 89-90].

У Віленській семінарії студенти, виключені «за вибрики і скандали», були зобов'язані виплатити семінарії 300 злотих. Джерела зберегли інформацію про проблеми єзуїтів у вихованні семінаристів саме Віленської семінарії. Так, відомо про скаргу віленських єзуїтів 1628 р. на своїх вихованців капітулі - семінаристи ночами тікали вештатись до міста, і жодні догани та покарання на них не впливали. Нерідко ситуацію ускладню - вало те, що бешкетники були особами, рекомендованими єпископом, і капітула відмовляла єзуїтам у їх виключенні із семінарії. Інколи капітула присилала спеціальних комісарів для врегулювання конфліктів між єзуїтами-префектами семінарії і семінаристами [20, 248, 252].

духовний семінарія богослов'я навчальний

Література

1. Angelozzi G. L'insegnamento dei casi di coscienza nella pratica educativa della Compagnia di Gesu / G. Angelozzi // La «Ratio studiorum». Modelli culturali e pratiche educative dei Gesuiti in Italia tra Cinque e Seicento / A cura di G. P. Brizzi. - Roma: Bulzoni, 1986. - Р 121-162.

2. Constitutiones societatis Iesu a Congregatione Generali XXXIV annotatae et Normae complementariae ab eadem Congregatione approbatae. - Romae: Apud Curiam Praepositi Generalis Societatis Iesu, 1995. - 674 p.

3. Czerkawski J. Filozofia tomistyczna w Polsce w XVII wieku / J. Czerkawski // Studia z dziejow mysli swi^tego Tomasza z Akwinu / Praca zbiorowa pod red. S. Swiezawskiego, J. Czerkawskiego. - Lublin: Towarzystwo Naukowe KUL, 1978. - S. 263-314.

4. Darowski R. Filozofia jezuitow w Polsce od XVI do XVII wieku - proba syntezy / R. Darowski // Jezuici a kultura polska (Materialy sympozjum z okazii Jubileuszu 500-lecia urodzin Ignacego Loyoli (1491-1991) i 450-lecia powstania Towarzystwa Jezusowego (15401990). Krakow, 15-17 lutego 1991 r.) / Pod red. ks. L. Grzebienia SJ, ks. St. Obirka SJ. - Krakow, 1993. - S. 51-74.

5. Dziggielewski J. O toleranj dla zdominowanych. Polityka wyznaniowa Rzeczypospolitej w latach panowania Wladyslawa IV / J. Dzi^gie- lewski. - Warszawa: PWN, 1986. - 248 s., il.

6. Dziuba A. F Z dziejow polskiej teo- logii moralnej na przelomie XVI i XVII w. / A.F. Dziuba // Studia theologica varsaviensia. - 1984. - № 22. - S. 93-120.

7. Grgzlikowski J. Pierwsze seminaria du- chowne w Polsce - recepcja dekretu Soboru Trydenckiego o seminariach / J. Gr^zlikowski // Teologia i Czlowiek. Kwartalnik Wydzialu Teo- logicznego UMK. - 2013. - T. 22, z. 2. - S. 63-84.

8. Konstytucje Braniewskiego seminarium duchownego zalozonego przez najjasn. i naj- przew. Stanislawa Hozjusza kardynala s.k.r. I biskupa Warminskiego oraz czcigodnq kapitul^ tegoz kosciola: ogloszone w 1566 r. // Seminaria diecezjalne w Polsce prowadzone przez jezuitow od XVI do XVIII wieku / L. Piechnik. - Krakow: WAM, 2001. - S. 53-68.

9. Korolko M. Retoryka w polskich kolegiach jezuickich / M. Korolko // Jezuici a kultura polska. (Materialy sympozjum z okazii Jubileuszu 500-lecia urodzin Ignacego Loyoli (1491-1991) i 450-lecia powstania Towarzystwa Jezusowego (1540-1990). Krakow, 15-17 lutego 1991 r.) / Red. L. Grzebien, S. Obirek. - Krakow: WAM , 1993. - S. 121-142.

10. Koscielny R. Problem tolerancyjnosci kontrreformatorow w Rzeczypospolitej na przelomie XVI i XVII wieku / R. Koscielny. - Szczecin: Wydawnictwo Naukowe US, 1997. - 128 s.

11. Leclerc J. Historia tolerancji w wieku reformacji / J. Lecler / [tlum. L. Kuhn, H. Kuhn]. - Warszawa: Instytut wydawniczy Pax, 1964. - T. I. - 422, [2] s.

12. Litak S. W dobie reform i polemik religijnych / S. Litak // Chrzescijanstwo w Polsce: Zarys przemian (1966-1979) / Ed. J. Kloczowski. - Lublin, 1992. - S. 180-251.

13. Mancia A. Gesuiti e scienza note su un recente volume / A. Mancia // Archivum Hi- storicum Societatis Iesu. - Vol. 62. - Romae, 1993. - P. 215-248.

14. Mancia A. La controversia con i prote- stanti e i programmi degli studi teologici nelle Compania di Gesu / A. Mancia // Archivum Historicum Societatis Iesu. - Vol. 54. - Ro- mae, 1985. - P. 3-43, Vol. 86. - Romae, 1986. - P. 209-266.

15. Natonski B. Humanizm jezuicki i teolo- gia pozytywno-kontrowersyjna w XVII i XVIII wieku. Nauczanie i pismiennictwo / B. Naton- ski // Dzieje teologii katolickiej w Polsce. - T. II: Od Odrodzenia do Oswiecenia, cz. I: Teologia humanistyczna / Pod red. Bpa M. Rechowicza. - Lublin: Towarzystwo Naukowe KUL, 1975. - S.87-219.

16. Natonski B. Szkolnictwo jezuickie w dobie kontrreformacji / B. Natonski // Wiek XVII: Kontrreformacja. Barok. Prace z historii kultury / Ed.J. Pelc. - Wroclaw - Warszawa - Krakow: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich, 1970. - T. XXIX. - S. 309-337.

17. Ogonowski Z. Z zagadnien tolerancji w Polsce XVII wieku / Z. Ogonowski. - Warszawa: PWN, 1958. - 351 p., [5] f.: ill.

18. Piechnik L. Jezuickie seminaria diece- zjalne w Polsce // Z dziejow szkolnictwa jezuickiego w Polsce. Wybor artykulow / Wst^p, wybor i opracowanie, mapki, wykaz szkol, bi- bliografia, indeks J. Paszenda. - Krakow: WAM, 1994. - S. 70-91.

19. Piechnik L. Powstanie i rozwoj jezuickiej Ratio studiorum (1548-1599) / L. Piechnik. - Krakow: WAM, 2003. - 264 s.

20. Piechnik L. Rozkwit Akademii Wilenskiej w latach 1600-1655 / L. Piechnik. - Rzym: Apud «Institutum Historicum Societatis Jesu», 1983. - 315 s.: il.

21. Piechnik L. Seminaria diecezjalne w Polsce prowadzone przez jezuitow od XVI do XVIII wieku / L. Piechnik. - Krakow: WAM, 2001. - 304 s.

22. Regulae Communes Professoribus Clas- sium Inferiorum // Ratio atque institutio studio- rum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P 416-424.

23. Regulae Praefecti Studiorum Inferiorum // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - Р. 403-413.

24. Regulae Praepositi Provincialis // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - Р 357-368.

25. Regulae Professoris Casuum Conscientiae // Ratio atque institutio studiorum Socie- tatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - Р. 395-396.

26. Regulae Professoris Humanitatis // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P 430-433.

27. Regulae Professoris Infimae Classis Grammaticae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P. 439-442.

28. Regulae Professoris Linguae Hebraeae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - P 385.

29. Regulae Professoris Mathematicae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - Р 402.

30. Regulae Professoris Mediae Classis Grammaticae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta pae- dagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P. 437-439.

31. Regulae Professoris Philosophiae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - Р 397-401.

32. Regulae Professoris Rhetoricae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - P 424-430.

33. Regulae Professoris Sacrae Scripturae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Histori- cum Societatis Iesu, 1986. - Р. 383-385.

34. Regulae Professoris Scholasticae Theologiae // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - Р. 386-394.

35. Regulae Professoris Supremae Classis Grammaticae // Ratio atque institutio studio- rum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P. 434-436.

36. Scribendi ad Examen Leges // Ratio atque institutio studiorum Societatis Iesu [1599] / Monumenta paedagogica Societatis Iesu. - Vol. V / Monumenta Historica Societatis Iesu. - Vol. 129. - Romae: Institutum Historicum Societatis Iesu, 1986. - P. 413-414.

37. Skwarczynski P Szkice z dziejow Reformacji w Europie Srodkowo-Wschodniej / P. Skwarczynski. - Londyn: Odnowa, 1967. - 173 s.

38. Tazbir J. Dzieje polskiej tolerancji / J. Tazbir. - Warszawa: Interpress, 1973. - 168 s.

39. Tazbir J. Panstwo bez stosow. Szkice z dziejow tolerancji w Polsce XVI i XVII w. / J. Tazbir. - I wyd. - Warszawa: PIW, 1967. - 296 s.

40. Tazbir J. Tradycje tolerancji religijnej w Polsce / J. Tazbir. - Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1980. - 166 s.

41. Teologia // Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski i Litwy: 1564-1995 / Oprac. L. Grzebien. - Krakow: WAM, 1996. - S. 688-692.

42. Zaigski S. Jezuici w Polsce. - Krakow: [s. n.], 1905. - T. 4 (3). - 1310 s.

Размещено на Allbest.ru