Гуцульщина в роки Першої світової війни

Початок війни був дуже вдалим для російської армії. В ході Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорська армія була розгромлена [7, 473]. Саме внаслідок цієї битви значна територія Гуцульщини опинилася під російською окупацією. Оскільки у тогочасній військовій стратегії важливе місце приділялося захопленню висот, російські війська робили чималі спроби штурмувати Карпатські перевали, де надійно окопалися та вели відчайдушну оборону австро-угорські солдати [9, 413]. Одними із таких місць бойових дій та тимчасовою домівкою для тисяч солдат взимку 1914-1915 рр. стали Чорногірський хребет, Чивчинські та Гринявські гори, де з настанням зими збройна боротьба переросла в позиційну боротьбу, а згодом - у боротьбу з холодом і голодом. Цілу зиму передові частини російських та австро- угорських військ проживали на висотах 1500-2000 метрів над рівнем моря і зазнавали великих втрат у живій силі в нерівній боротьбі зі стихіями природи. Саме в цей період на цих територіях було споруджено цілий ряд інженерних військово-технічних об'єктів, які тією чи іншою мірою збереглися до наших днів і є німими свідками тих жахливих подій. За спогадами старожилів, «Бог так дав, шо тота зима була досит мніков. Бо єк би було так, єк завше, то тоти бідні солдати всі повимерзали би у горах єк пруси».

З приходом на Гуцульщину російських військ тут встановлюється окупаційна влада. Генерал-губернатором Галичини був призначений граф Георгій Бобринський. У містах і селах також назначаються та вибираються керівники громад, часто з числа місцевих жителів - москвофілів. Ці керівники всіма силами намагалися уладнати відносини між російськими військовими та мирним населенням. Значна кількість військових на окупованих гірських територіях Гуцульщини, які в основному вкриті лісовими масивами, потребували постійного провіанту, а також великих запасів корму для їхніх численних коней, що важко було знайти в горах, на відміну від рівнинних територій. Військові коні випасали і без того невеликі земельні ділянки гуцулів, пасовиська, сінокоси і ріллю, перед загрозою постало навіть саме «веснованє» [2, 54]. У людей «зреквітовували» (забирали для потреб війська) велику рогату худобу, сіно, сир, бринзу, молоко, яйця й інші харчові продукти, що ще більш ускладнило і без того непростий соціально-економічний стан Гуцульщини. Натомість, за спогадами старожилів краю, «царске войско було добре забезпечене хлібом. Любий гуцул з села миг прийти на польову кухню і попоїсти каші. А єкшо казав, шо у него дома малі і голодні діти, то шє давали из собов каші тхаті».

Інтенсивні військові дії на території Гуцульщини відновились у квітні 1915 р., коли на допомогу виснаженим австро-угорським військам прийшла німецька армія генерала Августа фон Макензена. Переважаючи противника в технічному оснащенні та живій силі, армія Макензена витіснила російські війська з території Гуцульщини та Галичини загалом. Відступ російської армії тривав до середини вересня 1915 р. З поверненням австро-угорської влади на територію Гуцульщини в 1915 р. до місцевих жителів почали застосовуватися масові репресії та арешти. Це було зумовлено проведеним аналізом австро-угорсько- го військового командування своїх поразок на початку війни. Вони вважали, що причиною таких невдач стала «зрада українців», їхня неприхована підтримка росіян [7, 475].

Це посіяло в душах гуцулів деяке нерозуміння та внутрішній спротив. Слід зазначити, що, за спогадами більшості старожилів, які пережили не один окупаційний період на території Гуцульщини, про Австро-Угорську імперію та її цісаря Франца-Йосифа ширилися позитивні відгуки. Портрети цісаря та його родини були майже в кожній гуцульській хаті (поряд з іконами). Австро-угорська влада до населення ставилася добре, не забороняла української мови, відповідного рівня досягли і громадянське самоврядування, правові відносини та соціально-економічна стабільність у краї.

Залишки окопів на горі Лостун

З початком травня 1916 р. російськими військами Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова було здійснено масований наступ, у ході якого лінія фронту просунулася вглиб Австро-Угорської імперії на 80-120 кілометрів [6, 130]. Наслідком цієї військової операції, в подальшому відомої в історії як «Брусиловський прорив», стали понад 1 мільйон пораненими та убитими з боку австро-угорських військ та повторна окупація російськими військами території Гуцульщини [7, 476]. Так, 15 червня 1916 р. були зайняті «ворота Гуцульщини» - місто Коломия, 24 червня російські війська окупували Делятин, а 30 червня було захоплено Жаб'є [8, 333; 2, 53].

Крім численних військових артефактів, залишків захисних редутів, окопів, бліндажів та дзотів Першої світової війни, на Гуцульщині залишилась військова дорога, яка до війни з'єднувала між собою буковинських, галицьких та закарпатських гуцулів і слугувала одним із основних торгових шляхів протягом багатьох сотень років, у народі її називають «Руський Діл». Саме цією гірською дорогою йшов наступ німецьких та австро-угорських частин у квітні 1915 р. генерала Августа фон Макензена під час масованого Горлицького прориву. Тому на післявоєнних топографічних картах вона отримала назву «Дорога Макензена». Цією ж дорогою на територію Гуцульщини відбувся і наступ російських військ під керівництвом О. Брусилова у травні 1916 р., за що в радянський період її називали «Брусиловкою». Обидві воюючі сторони використовували для наступу дорогу, прокладену гуцулами ще декілька сотень років тому, яка була не «возовою», а «кінною» - «Гуцульським Плаєм», призначеним для подорожування верхи на конях та транспортування кіньми «терхів» за Гору. Для можливого пересування нею зброї та великих військових формувань дорога була значно трансформована, зокрема розширена та частково викладена бруківкою, солдатами та військовополоненими австро-угорської та російської армій. На допомогу в наступі 9-ій армії під керівництвом О. Брусилова командуванням російських військ було надіслано 79-ту піхотну дивізію під керівництвом генерала М. Гаврилова та Уссурійську кінну дивізію під керівництвом генерала О. Кримова.

Артефакти Першої світової війни

Г. Семенов, який воював у складі уссурійців, пізніше згадував: «Операции в Карпатах были вдвойне трудны для конницы, как по отсутствию каких-либо путей сообщения, так и по полной безкормице для лошадей. Девственные леса; заоблачная высь гор; неимоверная узость долин, превращающихся в ущелья, настолько затрудняли наше продвижение, что, прорубая лес для прохода пулеметных вьюков и горной артиллерии, мы иногда за сутки проходили не больше семи-восьми верст» [10, 44].

Зима 1916-1917 рр. на Гуцульщині знову стала ареною бойових дій. Обидві армії, виснажені війною, та місцеве населення, доведене до суцільного зубожіння, зазнали великих втрат. Невчасна доставка провізії та медикаментів до передових частин, спроби військового керівництва контратакувати, штурми та утримання карпатських висот призвели до погіршення морально-духовного стану воюючих сторін. На Гуцульщині почалися найгірші процеси, які притаманні війні: свавілля, насилля, мародерство та масові погроми. Війна стає для України та Гуцульщини страшним випробуванням. За спогадами старожилів Гуцульщини, цей період ознаменувався тут свавіллям Черкеського кінного полку, так званої «Дикої дивізії».

Поховання в Татарові

З початком 1917 р. на Гуцульщині активізуються військові дії, зразу з перемінним успіхом, а згодом, за підтримкою 3-го елітного німецького єгерського полку Альпійського корпусу, який був направлений сюди та увійшов до складу 200-ї піхотної дивізії і до цього часу відзначився обороною та контрнаступами на перевалах Магура й Яблуниця, австро-угорським військам вдається змусити російські війська відступити [5,11]. Цей відступ став наслідком також тих суспільно-політичних подій, які мали місце у царській Росії. За спогадами старожилів краю, «у москалів наступила свобода і они опустили фронти».

Під час відступу, як і в ході всієї війни, на Гуцульщині були спалені сотні найбільших житлових будинків, мостів, зірвані залізничні колії. Зокрема, в селі Криворівня відступаючими військами спалено віллу тоді ще професора Львівського університету, а згодом голови Центральної Ради України Михайла Грушевського. Поряд з цим дехто з місцевих жителів виявив бажання покинути свій рідний край і відступати разом з російськими військами. Так, деякі жінки для цього затребували від війтів видати їм перепустки до Росії. У селі Верхній Ясенів російський козак забрав із собою маленького хлопчика Федора Максим'юка, вісті від якого надійшли в село аж у 1939 р.

У складних умовах Першої світової війни гостро поставало питання військових поховань. Велика частина загиблих за допомогою місцевих жителів звозилася на сільські кладовища, де хоронилася. Такі поховання, за нашими даними, є в селах Косів, Жаб'є, Ільці, Кути, Ясіня, Микуличин, Зелена, Татарів та ін.

Інша частина загиблих солдатів похована за допомогою військових капеланів у гірських урочищах неподалік від ліній фронту на військових кладовищах. Такі поховання були організовані найчастіше під час позиційної війни, де велика частина похованих стали жертвами хвороб та природних стихій. Вони часто були облаштовані, прибрані, огорожені, з добротними кам'яними або дерев'яними хрестами. Ці кладовища виявлені нами в таких місцях: під Великою Козмєскою, під Кукулом, на Чуфровій, на Панскій, під Хітанкою, під Шурдином, на Ше- шорскій, на Луковицях, біля Буркутця, у Буркуті, в Чимірному. На жаль, місця колишніх військових поховань часто невідомі ні сільській громаді, ні служителям церкви.

Найскладнішими з точки зору виявлення, картографування та відсутності інформації є так звані «санітарні поховання», які проводилися місцевими жителями та наступаючими військами для запобігання поширенню можливих інфекційних хвороб. Ці поховання найчастіше являли собою масові «братські могили» і не містили ніякої інформації про похованих та їх кількість. Найбільше солдатів, які загинули в тій страшній війні, поховані саме в таких «санітарних могилах».

Тіла деяких вищих чинів військового командування були вивезені для поховання на батьківщину або похоронені в окремих облаштованих могилах. Так, за спогадами старожила Верховинщини Михайла Сусака, на території села Буркут похований один із командувачів німецької армії, який загинув на Гуцульщині. Його прах з почестями було перепохоронено в часи Другої світової війни німецькими військами.

В польський період на Гуцульщині за належним станом утримання таких військових поховань слідкувало місцеве населення (за що навіть отримувало певну плату від родичів загиблих та спілки військових ветеранів). Деякі з місцевих жителів, а саме учасники та інваліди Першої світової війни, отримували військову пенсію за часів влади Польщі.

За радянських часів багато таких військових поховань було знищено. Так, в урочищі Перкалаба на місці кладовища було створено лісництво, в селі Буркут на військовому цвинтарі побудовано гуртожитки, та що говорити про такі віддалені місця, якщо будинок райкому комуністичної партії в Жаб'йому був побудований на людських кістках.

На сучасному етапі розбудови України, на нашу думку, необхідно відкинути будь-які суперечки та політичні амбіції, згуртуватися всім разом і до річниці трагічної події - 100-річчя початку Першої світової війни - вшанувати пам'ять всіх загиблих воїнів на місцях їхнього вічного спочинку. Під керівництвом Асоціації органів місцевого самоврядування Гуцульщини потрібно створити оргкомітет із виявлення таких меморіальних місць, оскільки саме Гуцульщина була одним із небагатьох етнографічних регіонів України, на теренах якого пройшли найбільш масові, жорстокі і криваві бойові дії під час Першої світової війни.

Загальновідомо, що війна закінчується тоді, коли похоронений останній загиблий воїн. У такий спосіб ми зможемо віддати гідну шану всім загиблим і зробити ще один крок до дальшого міжнаціонального примирення в Європі і світі.

гуцульщина світовий війна поховання

Література