Органи державного політичного управління в Одеській губернії 1922 року: керівний склад та головні напрями діяльності

До історії радянських органів ВЧК-ДПУ не згасає інтерес істориків, оскільки тривалий час їхня діяльність не була відома дослідникам минулого, а інформація щодо керівників та основних напрямів роботи зберігалась в спецфондах архівів зазначених спецслужб. Через це в останні десятиліття історії цих органів в Україні було присвячено чимало історичних досліджень, зокрема, приділялася особлива увага їхній діяльності під час Громадянської війни та Визвольних змагань у 1918-1921 рр.; у 1930-х рр., протягом Другої світової війни та ін. Проте також важливо розглянути діяльність Державного політичного управління (ДПУ) на початку 1920-х рр. -- в період переходу від Громадянської війни до мирного життя та порівняної ліберальності в політичному та економічному відношенні. Актуальність вивчення саме цього періоду проблеми полягає в його малодослідженості. За радянських часів основна увага науковців, що вивчали історію вітчизняних спецслужб, була прикута до ВЧК (ВУЧК). Правовий статус ДПУ, його діяльність, місце в системі державного апарату досліджувались лише вибірково і, як правило, в хронологічних рамках, які обмежувались першою половиною 20-х рр. Важливим в цьому плані є вивчення діяльності органів ДПУ у 1922 р. -- році переходу до НЕПу в економіці, початків українізації у національній політиці та голоду, що охопив частину території України.

Перші спроби наукового дослідження органів ДПУ УСРР, їх відмінностей від органів ЧК було зроблено в праці першого начальника Одеського губвідділу ГПУ С. С. Дукельського. Реформування органів ВЧК-ВУЧК і створення ДПУ, основні напрями діяльності, керівники, характер і сутність реформи розглядалися в працях Л. М. Маймескулова, А. И. Рогожина, В. В. Ста- шиса, «Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922)», Ю. І. Шаповала, В. А. Золотарьова, В. І. Пристайко «ЧК-ГПУ- НКВД в Україні: особи, факти, документи», в окремих працях Ю. Г. Фельштинський, В. А. Савченко та ін.

В пропонованій статті ми плануємо розглянути постаті керівників та основні напрямки діяльності Одеського губернського ДПУ в 1922 році, дотепер комплексного дослідження із вказаної проблематики здійснено ще не було. Важливість розгляду стану одеського ДПУ саме у 1922 р. зумовлюється змінами, що відбулися в радянських органах безпеки того року. Від 1917 р. керівники радянської держави приділяли велику увагу органам безпеки задля збереження влади «Рад». Першим таким органом стала Надзвичайна Комісія (Чрезвычайная Комиссия), до повноважень якої входила боротьба з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами. Проте, вже 6 лютого 1922 р. ВЦВК у Москві вирішив скасувати Всеросійську надзвичайну комісію (Всероссийская чрезвычайная комиссия -- ВЧК) і створити при НКВС РРФСР Державне політичне управління (Государственное политическое управление -- ГПУ). На ці зміни відреагували і в Харкові, тодішній столиці УСРР; постановою ВУЦВК (Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет) від 22 березня 1922 р. скасовувалась Всеукраїнська надзвичайна комісія (російська абревіатура ВУЧК) та її місцеві органи. При НКВС УСРР було організовано Державне політичне управління УСРР (ДПУ УСРР), місцевими органами якого були його губернські відділи, що створювались при губернських виконкомах і діяли на підставі особливого положення, затвердженого Президією ВУЦВК [1].

Для безпосереднього керівництва та об'єднання діяльності ДПУ на правобережній Україні з липня місяця минулого року в Києві було організовано Повноважне Представництво ДПУ УСРР з усіма оперативними правами, розповсюдженням діяльності на шість губерній (Київську, Волинську, Подільську, Одеську, Миколаївську та Чернігівську). Всі губвідділи в залежності від політичного та економічного значення їх губерній діляться на три категорії: перша (Київ, Одеса, Волинь, Поділля); друга (Харків, Миколаїв, Катеринослав, Донбас); третя (Полтава, Кременчуг, Запоріжжя, Чернігів) [2, арк. 48-54].

Такі зміни в органах державної безпеки не обійшли й Одеську губернію. Ця адміністративно-територіальна одиниця УСРР існувала в період з 16 квітня 1920 року по 31 липня 1925 року. Станом на 21 жовтня 1922 року Одеська губернія включала в себе 9 повітів: Балтський, Вознесенський, Дніпровський (з Миколаївської губернії), Єлисаветградський (з Миколаївської губернії), Миколаївський (з Миколаївської губернії), Одеський, Тираспольський, Первомай ський, Херсонський (з Миколаївської губернії). До складу Одеського ДПУ, який мав повітові штати, входило 2000 офіційних співробітників, не враховуючи військового загону. В той же час виділені центром на підставі кошторису та штатів кредити були такими, що давали можливість користуватись послугами тільки однієї третини діючого числа як гласних, так і негласних співробітників [3].

В період переходу в країні від ВУЧК до ДПУ начальником Одеського губернського відділу ДПУ був переведений до Одеси С. С. Дукельський. Семен Семенович Дукельський народився 29 липня 1891 року в м. Бобринець Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині пекаря-єврея. Навчався у 3-клас- ному єврейському казенному училищі (Єлисаветград) у 1905 р., навчався в музичній приватній школі (1908 р.), оперно-музичній приватній школі Медведева у Києві (1909 р.), однак жодного з цих навчальних закладів не закінчив. З 1908 р. С. Дукельский був піаністом у кінотеатрах Єлисаветграда, Києва, Радомисля, а у 1910 р. як безробітний був висланий на місце приписки; від 1911 р. -- піаністом у кінотеатрах Олександрії та Києва; з червня 1912 р. -- безробітним й висланим етапом, працював у військовому шпиталі у Єлисаветграді; з 1914 р. -- знов піаністом у кінотеатрі; з липня 1915 р. -- був солдатом музичної команди Московського полку, а потім -- безробітним, переховувався від поліції у Петрограді та у Фінляндії. Після приходу більшовиків до влади доля С. Дукельського (він вважався членом більшовицької партії від 1917 р.) кардинально змінилася. З 1918 р. він помічник начальника постачання фінської Червоної гвардії; з березня 1918 р. -- інспектор, начальник канцелярії армійського комітету військового відділу видавництва Всеукраїнського ЦВК у Москві; в січні-березні 1919 р. -- на підпільній роботі в Одесі; з березня 1919 р. -- начальник загального відділу політу- правління Наркомвійська України у Харкові та Києві; з липня р. -- уповноважений представник Ради оборони України, політбоєць 52-го полку в Миколаєві та Херсоні (був поранений та контужений); з листопада 1919 р. -- лікувався в шпиталі, член військової підпільної організації та трофейної комісії 14-ї армії в Одесі; з 1 квітня 1920 р. -- перебував у резерві особливого відділу (далі -- ОВ) Південно-Західного фронту (далі -- ПЗФ); з 16 квітня 1920 р. -- секретар ОВ ПЗФ; з 3 серпня р. -- заступник начальника секретно-оперативної частини (далі -- СОЧ) ОВ ПЗФ; з 1 листопада 1920 р. -- начальник ОВ Центрального управління надзвичайних комісій (далі -- ЦУП- НАДКОМ); з 12 січня 1921 р. -- начальник відділу по боротьбі з бандитизмом (далі -- ВББ) та за сумісництвом начальник СОЧ та заступник начальника ОВ ЦУПНАДКОМу; з 10 квітня р. -- т.в.о. начальника ОВ, заступник начальника ОВ та начальник СОЧ ВУЧК; з 8 травня 1921 р. -- т.в.о. начальника ОВ та заступник начальника ОВ ВУЧК; з грудня 1921 р. призначений т.в.о. Голови Одеської губернської ЧК, а вже 7 червня р. зайняв посаду начальника Одеського губернського відділу ДПУ [3].

С. С. Дукельский в Одесі серед іншого займався і контр- розвідувальною справою (шпигунство та дезінформація за кордоном) та був, мабуть, керівником дезінформаційного відділу Одеського ДПУ. Зокрема, С. С. Дукельський сфабрикував справу та документи ніколи не існуючого «Комитета спасения Родины». Проте його робота по відношенню до «Комитета спасения Родины» була визнана занадто грубою та низькопробною: в січні 1922 р. за самовільні дії (що виразились в публікації без згоди центра матеріалів про «Комитет» за кордоном -- з метою дезінформації) він отримав догану від керівника Іноземного відділу (ІНВ) ДПУ М. А. Триліссера (Триліссер Меєр Абрамович, народився 1 квітня 1883 року, єврей, сам із кустарів, освіта середня. Член ВКП(б) з 1901 року. З травня 1922 року начальник ІНВ ВЧК-ОГПУ СРСР. З 1926 року заступник Голови ОГПУ СРСР. В 1930 році заступник наркома Робітничо-селянської інспекції РРФСР, а з 1934 року член комісії радянського контролю СРСР. 23 листопада 1938 р. -- заарештований, а 2 лютого 1940 р. -- розстріляний [4]), але в посаді понижений не був [3].

Подальша доля С. С. Дукельского після його звільнення з посади керівника одеської ДПУ була не такою сумною, як у його критика М. А. Триліссера. З вересня 1922 р. С. С. Ду- кельский перебував у резерві ДПУ УРСР. З 26 червня 1923 р. він -- начальник Південного транспортного відділу (ТВ) ГДПУ, Харків, з 1 квітня 1924 р. -- начальник Волинського губвід- ділу ДПУ у м. Житомирі, з 1 вересня 1924 р. -- начальник Катеринославського губвідділу ДПУ, з квітня 1926 р. -- директор тресту харчпрому в Одесі, з серпня 1927 р. -- директор фабрики «Жовтень» у Харкові, з червня 1928 р. -- кандидат у члени правління тресту «Донвугілля» та голова правління тресту «Донбасвиток» у Харкові. З 31 червня 1930 р. С. С. Ду- кельский -- начальник секретно-оперативного управління та заступник повпреда ОДПУ по Центрально-Чорноземній області (м. Воронеж), з 13 жовтня 1931 р. -- заступник повпреда ОДПУ по Білоруському військовому округу; з 27 травня 1932 р. в ОДПУ СРСР; з 2 червня 1932 р. повпред ОДПУ по Центрально- Чорноземній області; з 15 липня 1934 р. -- начальник УНКВС по Воронезькій області; з 14 червня 1937 р. перебуває у розпорядженні НКВС СРСР; з 15 липня 1937 р. -- співробітник для особливих доручень при НКВС СРСР; з 29 січня 1938 р. -- звільнений у запас; з 22 березня 1938 р. -- Голова Комітету у справах кінематографії при РНК СРСР; з 9 квітня 1939 р. -- нарком морського флоту СРСР; з лютого 1942 р. -- уповноважений Державного комітету оборони з питань озброєння та боєзапасів у Челябінській області; з квітня 1943 р. -- заступник наркома юстиції РРФСР; з червня 1953 р. -- персональний пенсіонер союзного значення. С. С. Дукельський був нагороджений орденами Леніна (1939 р.), Червоного Прапора (1922 р.), двома знаками «Почесний співробітник ВЧК-ГПУ». Він помер 1960 р. у Москві [1].

На посаді начальника Одеського ДПУ С. С. Дукельсько- го змінив Альпов Олександр Павлович (1891-1950 рр.). Член

ВКП(б) з 1917 року (у 1907-1915 рр. -- есер). Він народився у В'ятській губернії в родині вчительки, росіянин, освіта нижча. У НК -- з 1918 р.; з квітня 1919 р. -- головний інспектор ВЧК; у 1919-1920 рр. -- начальник Катеринославської ТЧК та голова Катеринославської ГубЧК; з вересня 1920 року -- голова Миколаївської ГубЧК; в січні 1921 р. -- голова Київської ГубЧК та в тому ж 1921 р. -- співробітник ВУЧК. О. П. Аль- пов протримався на посаді начальника Одеського губернського ДПУ менше ніж півроку. Пізніше, з 8 вересня 1923 р. по березень 1926 р., він був повпред ОГПУ по Далекому Сходу, а потім перебував на господарській роботі.

Після О. П. Альтова посаду керівника одеського ДПУ займає Тимофій Якимович Петров (1891 р. -- 29.02.1936 р.). Майор держбезпеки. Член ВКП(б) з 1920 року (у 1906-1911 -- член ПСР, у 1917-1918 -- лівий есер). Росіянин. У ЧК з 1920 року. У 1920 році -- начальник СОЧ і заступник голови ДТЧК Південних залізниць, Харків. У 1921 році -- начальник Адмінвідділу Катеринославської ГубЧК. З 1921 року -- заступник голови Катеринославської ГубЧК. З 1922 р. -- начальник СОЧ і заступник начальника Одеського губвідділу ГПУ. У січні-березні 1923 року -- начальник Одеського губвідділу ГПУ. З 1923 року -- начальник Туркменського облвід- ділу ГПУ. Остання посада -- заступник начальника УНКВС Курської області. Отже, в перехідний для органів ЧК -- ДПУ 1922 р. керівники цієї структури на Одещині змінювалися досить часто. Однак це ніби не заважало губернським органам ДПУ займатися своєю роботою.

Протягом січня-листопада 1922 року на території Одеської губернії було розслідувано, крім інших, три гучні справи, які відображено в «Кратком отчете о состоянии и работе органов ГПУ за период с января по ноябрь 1922 г.». Перша з них була справа Єлисаветградська: «Район -- Николаевская, Полтавская, Одесская, Запорожская и отчасти Киевская и Екатери- нославская губернии. Окраска Петлюровская. Цель: уничтожение боевых сил и отдельных руководителей Красной Армии и совапарата. Арестовано 500 человек в том числе знаменитые атаманы: Железняк, Гуполо, Завгородний, Голубь, Черкас, Гонта, Бондаренко, Ильинко, Сдобудь Воля, Яковенко, Черненко и Лютый» [2, арк. 48-54].

Другою гучною справою була справа Нестеренко-«Орла». Згідно з документами ГПУ його «организация охватывала Запорожскую, Николаевскую и часть Одесской губернии, имела связь с закордоном и возглавлялась уполномоченным Тютюнника. Цель: уничтожение боевых сил и отдельных руководителей Красной Армии и совапарата. По делу арестовано 1 248 человек» [2]. Нестеренко Герасим («Орел») (1890-?) -- український військовий діяч, сотник армії УНР. Народився у с. Красновертка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині -- Кіровоградської області). Закінчив Костянтинів- ську військову школу й Одеську школу прапорщиків. Засновник Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому. Член УПСР. Під час Першого Зимового походу Армії УНР -- командир Низового куреня Запорізької дивізії. У листопаді 1920 р. -- заступник генерала А. Гулого-Гуленка. Керівник 1-ї Холодноярської округи та командуючий військами Холоднояр- ської округи, згодом -- командувач 4-го повстанського району Південної партизансько-повстанської групи. Йому підпорядковувалися загони Завгороднього, Хмари, Гонти та Іванова. За даними П. Стегнія, у 1923 р. загін Нестеренка-«Орла» в Єли- саветграді був найбільш діяльним на Південній Україні. Перебував у таборі Стшалково, брав участь у хорі, заснованому Дмитром Котком 1921 р. [5].

ДПУ, протидіючи антибільшовицьким настроям, в тому числі на Півдні України, намагалось якомога швидше встановити та заарештувати осіб, які сіяли ідеї проти радянської влади. Так, у липні 1922 року успішною операцією був арешт Андрія Гулого-Гуленка. В листі Юрій Тютюнник до Олександра Да- нильчука від 29 серпня 1922 року так описує арешт А. Гулого- Гуленка: «Ще в початку цього місяця з того боку мені передали, що генерал Гулий попався в Чека, але застерегли, що відомості не провірені. Зараз це вже перевірено. Справа поки що виглядає так: 4 червня біжучого року Гулий перейшов на той бік для роботи на місцях. Об'їхав майже всю Херсонщину і прикінці липня мав повернутись назад. Заарештували його в кінці липня в м. Одесі в момент, коли він всідав на поїзд, для виїзду до Румунії» [5]. губернський політичний антирадянський депортація

Гулий-Гуленко Андрій (1886-?) був помітною постаттю українського повстанського руху й генерал-хорунжим Армії

УНР. Народився він на Херсонщині, закінчив Новоолексан- дрівський інститут сільського господарства й лісівництва, брав участь у Першій світовій війні, як старшина російської армії; у 1917 р. -- брав участь в українізації російських військових частин на Румунському фронті, член Української ради в Одесі. З весни 1918 р. -- на українській військовій службі, командир інженерного полку 3-го Херсонського корпусу. За Гетьманату 1918 року деякий час був ув'язнений. Під час протигетьман- ського повстання 1918 року -- командир Катеринославського республіканського коша. З листопада 1919 року -- командир партизанського загону, що діяв проти білогвардійців на Кате- ринославщині та Херсонщині. У лютому 1920 році приєднався до Армії УНР, що перебувала в Першому Зимовому поході. Командир 1-ї Запорізької дивізії. З жовтня 1920 року -- начальник повстанського загону, що діяв на Катеринославщині та Київщині. У першій пол. 1921 року організовував антибільшовицьку боротьбу на Півдні України. Командуючий 1-ю повстанською групою (у її складі розгорнуто п'ять повстанських районів, налагоджено зв'язки з повстанськими комітетами в Одесі та Холодному Яру (Черкащина). Виконував накази та звітував про роботу Головному Отаманові, що викликало невдоволення керівника Партизансько-повстанського штабу (ППШ) Ю. Тютюника. Командуючий Бессарабської повстанської групи у Другому Зимовому поході. Три окремі відділи зазначеної групи вирушили у похід значно пізніше, ніж це передбачалося, а відтак їм не вдалося підняти масштабне повстання на Півдні України та відвернути увагу більшовицьких військ від дій Волинської та Подільської повстанських груп. На чолі одного з відділів А. Гулий-Гуленко 17 листопада 1921 р. переправився в УСРР для організації антибільшовицької повстанської мережі. Згодом перебував при дипломатичній місії УНР у Румунії в Бухаресті. У травні 1922 р. А. Гулий-Гуленко з території Румунії перейшов в Україну для організації антибільшовицького руху, але у зв'язку з хворобою на дванадцятий день повернувся до Румунії. Одужавши, 14 червня 1922 року генерал знову перейшов в Україну. У липні 1922 р. готуючись до повороту в Румунію, А. Гулий-Гуленко був заарештований в Одесі органами ДПУ УСРР, засуджений до десяти років ув'язнення. Подальша його доля невідома [5].

Третьою з вищезгаданих гучних справ була справа «Савін- ковської організації» (Савінков Борис Вікторович, народився 1879 року в Харкові, лідер партії есерів. В 1918 році у Москві створив центр під назвою «Всероссийский Комитет Народного Союза Защиты Родины и Свободы», з метою повалення радянської влади). Савінковськими організаціями, які створювались в Україні, керував закордонний центр під назвою «Всероссийский Комитет Народного Союза Защиты Родины и Свободы». За період з січня по червень 1922 року центральними та місцевими органами ДПУ було ліквідовано на території УРСР до 10 савінковських організацій.

В лютому 1922 року в Чернігівській губернії в Ніжинському повіті була ліквідована велика організація на чолі з полковником «П», яка складалась з місцевої інтелігенції та заможних селян: всього в організацію входило 24 особи. Другу організацію було виявлено в Одесі. На чолі її стояв морський офіцер. Організація згрупувала навколо себе переважно моряків (комсклад). Ця розробка дала можливість Одеському Губвідділу ліквідувати діяльність жандармського полковника Лося та ряд інших видних діячів савінковського підпілля. В Одесі ж ліквідовуються організації «Макеева», «Крушиницкого», «Масловского», «Патровского», «Панасенко» та інших. Як зазначалося, робота савінковських агентів обмежувалась на території УРСР шпигунством [6].

Крім іншого, Одеське ДПУ 1922 р. проводило роботу з виявлення антирадянських партій, які здійснювали свою діяльність на території Одеської губернії. Так, серед інших організацій, які проявляли деяку активність в Україні, необхідно відмітити Одеську організацію правих есерів (ПСР), яка слугувала одночасно об'єднуючим та керуючим центром всіх есерівських організацій на Правобережжі, в виду перебування в Одесі Південного бюро всеукраїнського комітету партії. Одеська організація веде інтенсивну роботу по створенню робочих та студентських гуртків самоосвіти. Що стосується інших організацій ПСР в Україні, то в деяких місцях вони як дещо організоване і цільне відсутні (Подільська, Запорізька губ.), а в інших губерніях настільки малочисельні та нежиттєві, що про діяльність їх говорити не приходиться. Енергійна агітаційна діяльність, яка проводиться партією головним чином в Харкові та Одесі, не могла пройти мимо ДПУ, та в кінці травня у всеукраїнському масштабі була вироблена операція по вилученню активних есерів. Після цього Харківська і Одеська організації пішли ще глибше в підпілля та ретельно конспіруються [6].

У процесі утвердження більшовицької влади на початку 1920-х рр. вище партійно-державне керівництво радянських Росії та України обрало шлях придушення інакомислення в будь-якому його прояві. У 1922 р. лідери радянської Росії та УСРР санкціонували висилку з Петрограда, Москви, Києва, Одеси та інших міст за кордон або у віддалені російські регіони десятків інакомислячих представників інтелектуальної еліти, у тому числі відомих філософів М. О. Бердяева, М. О. Лаоського, С. М. Булгакова та ін. Залишається відкритим питання кількості депортованих одеситів з українського списку. Попри значне число публікацій із проблеми вигнання інтелігенції з Одеси, у них істотно розходяться фактичні подробиці -- дати, прізвища, ініціали та відомості про самий факт депортації деяких осіб. Відтак, у пропонованій статті автор ставить за мету зосередити увагу на дослідженні складу, процесу висилки та долі одеських учених. Одним із проблемних питань в окресленій темі довгий час залишається питання кількості та складу одеситів в українському списку, який налічував 77 осіб. Опубліковані документальні матеріали репрезентують перелік із 18 осіб: Ф. Г. Александров, Б. П. Бабкін, Є. Л. Буницький, І. І. Добровольський, О. Ф. Дуван-Хаджи, М. П. Кастерін, Ф. Ф. Конев, Д. Д. Крилов, П. О. Михайлов, О. С. Мулюкін, Ф. Л. П'ясецький, А. П. Самарій, Г. А. Секачев, С. Л. Соболь, Є. П. Трифільєв, А. В. Флоровський, В. С. Фролов, К. Є. Хра- невич. Одеський список кандидатів на висилку визначався спочатку місцевим губкомом, потім республіканським, затверджувався Народним комісаріатом освіти УСРР, далі санкціонувався ЦК КП(б)У та комісією політбюро ЦК РКП(б). Під списком, схваленим ЦК КП(б)У та ВЦВК Рад України, стояли підписи Петровського, Раковського, Манцева [7]. На кожного вченого писалася характеристика. Інформацію збирали політичні комісари, що існували при всіх вищих навчальних закладах республіки в 1920-1923 рр. [8].

Операція з депортації являла собою складну справу, складаючись із низки послідовних кроків. Після підготовки більшовики приступили до практичної стадії -- арештів (у ніч із 17 на 18 серпня 1922 р.) і висилки, яка проходила складно й дискретно. На 26 серпня (після двох попереджень 22 і 25 серпня) ДПУ УСРР остаточно сформувало та направило у ЦК РКП(б) список учених, що підлягали вигнанню. 1 вересня ВУЦВК декретом «Про адміністративне вислання за кордон» юридично оформив більшовицький акт остракізму. Під тією ж датою вийшов наказ № 74 по Одеському губернському комітету професійно- технічної та одинадцятьох раніше заарештованих викладачів (Ф. Г. Александров, Б. П. Бабкін, М. П. Кастерін, Д. Д. Крилов, П. О. Михайлов, О. С. Мулюкін, А. П. Самарій, Г. А. Сека- чев, Є. П. Трифільєв, А. В. Флоровський, К. Є. Храневич). Цим же наказом із формулюванням «по старости лет» (середній вік 65 років) із системи вищої школи було звільнено професора І. М. Занчевського, М. М. Зел енецького, С. А. Єгіазарова та М. С. Панченка. Таким антигуманним методом засобів до існування було позбавлено найдосвідченіших педагогів. Похилий вік став аргументом для не включення їх до списку кандидатів на висилку [8]. Таким чином, 1922 р. внаслідок проведення більшовиками операції з «перевиховання» наукової інтелігенції дореволюційної генерації у провідних навчально-наукових центрах країни, у тому числі в Одесі, були заарештовані та вислані з країни десятки її представників [8].

В 1922 році було зменшено число арештованих та розстріляних органами Одеського ДПУ. Цей факт пояснюється як «лібералізацією» режиму, так і реорганізацією надзвичайних органів, передачею деяких функцій (боротьба із спекуляцією, мілким саботажем, злочинами по посаді) в судові органи. Змінились і методи роботи каральних органів, які відійшли від масових операцій, перейшовши до практики персональних арештів.

Органи Одеського ДПУ в 1922 та наступних роках охоплювали усі сфери суспільного життя згідно із вказівками та розпорядженнями Центру -- ДПУ УСРР та РРФСР, Одеської губернії (кримінал, освіта, наука, культура та ін.). Співробітники Одеського ДПУ проходили службу в складних умовах, багато з них гинули при виконанні своїх службових обов'язків, деякі згодом (1937-1940 рр.) були арештовані та розстріляні або вислані у Сибір за різними сфабрикованими кримінальними справами. Проте всі випробування органів ДПУ були ще попереду, 30 грудня 1922 року на І з'їзді Рад СРСР було затверджено Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір, а 13 серпня 1924 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили положення про ДПУ. Управління вийшло з формального підпорядкування НКВС України. Було законодавчо закріплено, що ДПУ засновується при Раднаркомі УСРР, а його Голова (він же -- уповноважений ОДПУ СРСР) входить до складу уряду з дорадчим голосом.

Таким чином, у 1922 р. органи ДПУ на Одещині проходили період реорганізації, пов'язаний з переходом до відносно ліберального періоду радянської політики. Однак попри це органи вирішували чимало справ, що залишилися в спадок від попереднього періоду -- Громадянської війни та Визвольних змагань. Тому 1922 р. аж ніяк не можна вважати перервою в репресивній радянській політиці. Діяльність Одеського ДПУ за часів НЕПу у наступних 1923-1928 рр. потребує окремого детального дослідження.

Джерела та література

1. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. -- К.: Абрис, 1997. -- 608 с.