Внесок дипломатичного корпусу Гетьманату в реалізацію геополітичної стратегії Павла Скоропадського

Постановка проблеми. Період існування Української Держави кінця квітня - початку грудня 1918 р. є особливо цікавим своєю складністю. Українська Держава була одним із можливих образів нової України, яка відновлювала свою незалежність і навколо чого точилася боротьба внутрішніх сил. За своєю інтенсивністю ця боротьба набувала форм гострого громадянського конфлікту, що відповідало умовам Української революції 1917-1921 рр.

Аналіз досліджень і публікацій. У новітній вітчизняній історіографії було проведено своєрідну «реабілітацію» Української Держави та її провідних діячів. Було проведено низку вагомих конференцій, присвячених проблемам осмислення історії Української Держави і особистостей її провідників та ідеологів, формування дипломатичного корпусу, створення дієвого механізму реалізаціїї зовнішньої політики. Зокрема, цілий пласт досліджень із даної тематики було оприлюднено на ІІ Міжнародній науковій конференції «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року». Були видані збірки «Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського» [1] та «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Наук. зб. присвячений 125-річчю від дня народження П. Скоропадського та 80-річчю проголошення Української держави» [2], «Павло Скоропадський - останній гетьман України (до 140-річчя від дня народження)» [3].

Метою роботи є висвітлення внеску дипломатичного корпусу Гетьманату в реалізацію геополітичної стратегії П. Скоропадського.

Виклад основного матеріалу

Важливим напрямком геополітичної стратегії Гетьмана П. Скоропадського слід вважати вирішення так званого Західноукраїнського питання. Воно полягало у двох аспектах:

- встановлення дипломатичних зв'язків із Австро-Угорщиною з метою ратифікації нею Брестського мирного договору, а також з метою визнання останньою Української Держави;

- встановлення суверенітету Української Держави на територіях розселення етнічних українців на Західній Україні, землі якої перебували у складі, під протекторатом чи в інший спосіб підпорядковувались Австро-Угорщині.

Реалізація і першого, і другого напрямку зовнішньої політики Української Держави багато в чому залежала від дипломатичної майстерності та досвіду українського посла у Відні. Т. Осташко з цього приводу зауважує, що «уряд П. Скоропадського намагався уладнати взаємини з Австро-Угорщиною, причому діяв досить рішуче й наполегливо. Між іншим, Відень від самого початку приходу гетьмана П. Скоропадського до влади ставився до нього з пересторогою. Він дуже болісно відреагував на титул «Гетьман усієї України», який номінально поширював його владу також на українські землі у складі Габсбурзької монархії.

У листах до Києва В. Липинський пропонував урядові і Міністерству закордонних справ рішучіше відстоювати право на українські землі й вимагати ратифікації та виконання Віднем Брестських угод. Він пропонував не лише висловлювати ноти протесту, а й погрожувати припиненням поставок хліба й навіть відкликанням посольства з Відня, тобто розривом дипломатичних відносин» [4, с. 657]. «Українське посольство в Австрії мало першорозрядний статус. Призначення послом у Відні В. Липинського було свідченням великого значення, яке надавала Українська Держава політичним стосункам з Австро-Угорщиною. Це був ключовий дипломатичний напрям з огляду на те, що саме Австро-Угорщина мала в своєму складі ук--раїнські й польські землі, що вимагало тут від України особливо сильної і активної дипломатії. Обізнаність В. Липинського з польською проблемою, його авторитет у впливових галицьких колах і серед українців державницької орієнтації свідчили про те, що він є найбільш вдалою кандидатурою на цю важливу дипломатичну посаду» [5, с. 325].

Л. Білас у своїх дослідженнях зауважував те, що В. Липинський підійшов до реалізації своєї дипломатичної місії неординарно, налагодивши спочатку контакти в науковому середовищі Відня, а потім вже в дипломатичному. Справа в тому, що В. Липинський був визнаним на заході політичним та громадським діячем і істориком, а тому його призначення на посаду посла Української Держави «було кроком надзвичайно розсудливим та далекоглядним, враховуючи його прагнення до об'єднання українських земель» [6, с. 37-38].

Ще більш ємний та цілковито правдивий історико-політичний портрет В. Липинського можна знайти в працях Б. Яроша, який акцентує увагу на тому, що В. Липинський хоча і не був дипломатом за своїм фахом чи освітою, однак він був надзвичайним прихильником української державності і обстоював позицію необхідності існування «державного утворення на теренах Українських земель, в тому числі і тих, що входили до складу Австро-Угорщини» [7, с. 172-173].

Таким чином, перебування на посаді посла Української Держави В. Липинського у Відні, на противагу Ф. Штенгелю у Берліні, не дали суттєвих сьогочасних переваг, однак заклали підвалини для подальшого об'єднання українських земель.

Австро-Угорщина ніколи не розглядала можливість існування потужного східного сусіда, а тому протистояла у цих питаннях навіть Німеччині, хоча, як демонструє практика ратифікації Брестської угоди, політикум Австро-Угорщини був надзвичайно розрізнений та переймався виключно проблемами єдності імперії. Дипломатична місія у Відні загалом може вважатися досить ефективною, якщо розглядати її в перспективі появи нових можливостей для реалізації геополітичної стратегії П. Скоропадського. «Водночас залишалося чимало зовнішньополітичних, зокрема територіальних проблем, неврегульованих через непоступливість позиції Австро-Угорщини. Незважаючи на підтримку гетьмана німецькою стороною і активну діяльність міністра Кюльмана та посла Мумма, які домагались обов'язкового виконання Брестської угоди щодо Холмщини, Відень порушив домовленості про її передання Україні, більш того, відмовлявся ратифікувати Брестський договір Центральних держав з Україною, тому угода про автономію Галичини й Буковини не була реалізована» [8, с. 183].

Хоча загалом той факт, що Австро-Угорщина відмовиться від ратифікації Брестської угоди, був очевидним, а більш того передбачуваним. Тому основною метою діяльності В. Липинського у Відні слід вважати все ж таки обстоювання інтересів Української Держави з метою розширення суверенітету на всі території проживання етнічних українців. Об'єднання українських земель, що перебували у складі Австро-Угорщини, а також частково у складі Румунії та Польщі В. Липинський ставив собі за першочергове завдання.

Для цього після свого призначення в якості посла в Австро-Угорщині 21.06.1918 року В. Липинський зі своїм радником І. Токаржевським- Карашевичем та послом Української Держави в Болгарському Царстві О. Шульгіним провели «важливі зустрічі у Львові з визначними галицькими політичними діячами, керівниками української репрезентації в австрійському парламенті Костем Левицьким і Євгеном Петрушевичем, митрополитом греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким» [8, с. 365].

Окремим напрямком роботи посольства В. Липинського була визначена опіка над «українцями - військовополоненими і біженцями на землях Габсбурзької імперії» [9]. Окремо слід звернути увагу на те, що П. Скоропадський доручив В. Липинському саме через Австро-Угорщину встановити та розширити зв'язки із Болгарським Царством та Османською Імперією. Загалом Австро-Угорський вектор зовнішньополітичної стратегії Української Держави зводився скоріше до захисту українських інтересів від посягань європейських держав.

По-перше, місія посольства у Відні включала окрім спонукання Австро-Угорського уряду до ратифікації Брестської мирної угоди, також і до виконання її іншими членами Четверного Союзу: Болгарією та Туреччиною.

По-друге, важливим, але так і нездійсненим, завданням виявилося протистояння територіальним претензіям Румунії та Польщі. Перша, маючи підтримку Австро-Угорщини, претендувала на землі Буковини. Однак, захоплення міста Чернівці румунськими військами сталося лише після падіння Австро-Угорщини. Польська ж дипломатія виявилася потужнішою за українську, оскільки не лише протистояла ратифікації Австро-Угорщиною Брестської мирної угоди, але і висловлювала претензії на території Лемківщини, Посяння, Холмщини й Підляшшя. Окупація польськими військами цих територій відбулася в листопаді 1918 року після розпаду Австро-Угорщини.

По-третє, економічний зріз двосторонніх відносин між Українською Державою та Австро-Угорщиною постійно демонстрував панування інтересів останньої. Хоча посольство В. Липинського у Відні і було найчисленнішим із усіх закордонних представництв Української Держави, однак домогтися виконання всіх покладених завдань В. Липинський так і не зміг. дипломатичний брестський скоропадський липинський

Разом із тим, даючи історичну оцінку реалізації австро-угорського геополітичного вектору, слід зауважити, що вихідні умови були надзвичайно складними. Українська Держава, яка фактично утворилася за результатами Першої Світової Війни, була новим суб'єктом міжнародних відносин, але намагалася реалізувати власний потенціал, враховуючи ресурси та геополітичне становище. В. Липинський досяг максимальних успіхів, враховуючи наявні ресурси та можливості Української Держави, однак він був фактично позбавлений підтримки Голови Ради Міністрів та гетьмана П. Скоропадського, які віддали перевагу Німеччині. Хоча саме В. Липинський, розуміючи падіння Австро-Угорщини, передбачив основні загрози територіальній цілісності України з боку Румунії та Польщі і намагався попередити окупацію західних земель Української Держави, однак в силу відсутності регулярної армії суто дипломатичні спроби не дали необхідного ефекту.

Важливим здобутком дипломатів в Австро-Угорщині слід відзначити встановлення контактів із Болгарією та Туреччиною, що в подальшому відкрило нові можливості для міжнародних відносин Української Держави на тлі загрози агресії з боку Більшовицької Росії. Насправді ж діяльність В. Липинського у Відні багато в чому сприяла порушенню рівноваги Четверного Союзу та реальній підтримці визвольного руху на українських землях у складі Австро-Угорщини. Наприклад, той факт, що саме В. Липинським було налагоджено перші дипломатичні контакти з Болгарським Царством та Туреччиною у Відні, засвідчують далекоглядність дипломата та складність завдання, яке перед ним стояло при очоленні власної дипломатичної місії.

Посольство в Болгарському Царстві очолив О. Шульгін, який був досить перспективним дипломатом та якому дісталася незвичайна місія - поширення економічної та торговельної співпраці із Болгарією і налагодження через цю країну торгівельних контактів із країнами півдня Європи. «Аналізуючи взаємини України з Болгарією, треба відзначити, що від самого початку вони склалися дуже добре.

Приязне ставлення до України та гетьмана П. Скоропадського демонстрував болгарський цар Фердинанд, який був задоволений тим, що замість заборчої, імперіалістичної Росії, сусідом Болгарії по північному березі Чорного моря є Україна.

Важливим аспектом українсько-болгарських відносин у цей період було поглиблення торговельно-економічних зв'язків, які істотно збільшили заплановані Брестським мирним договором обсяги поставок українських товарів у Болгарію» [10, с. 134-135]. Гетьман П. Скоропадський та Д. Дорошенко чітко усвідомлювали, що Болгарія є однією із найбільш слабких у політичному сенсі країн із Четверного Союзу, а тому дипломатичний потенціал Української Держави дасть змогу реалізувати південно-європейський геополітичний вектор. Однак, відносини з Болгарією встановлювалися досить складно з організаційної точки зору, оскільки багато часу займало вирішення проблеми економічного співробітництва, пошуку найбільш оптимальних сфер для торгівлі тощо. Сама дипломатична місія на чолі з О. Шульгіним переймалася також проблемою ратифікації Брестської мирної угоди, але домагалася цього виключно після того, як таку ратифікацію здійснила Німеччина.

О.Шульгін, судячи з його політичної активності, мав і інші завдання гетьмана П. Скоропадського. По-перше, видається його надзвичайна хитрість у самому маршруті слідування із дипломатичною місією до Софії. З початку посол відвідує Відень, після того Белград, Бухарест і лише потім Софію. При цьому вже у Відні він обмінявся дипломатичними документами із послом Болгарії у Австро-Угорщині, а у Бухаресті, зустрічаючись із представниками української інтелігенції, оголосив про свої наміри в Болгарії.

Такі дії викликали невдоволення у дипломатичних колах Австро-Угорщини, яка вважала Болгарію своєю сферою впливу. Натомість О. Шульгін одразу по прибуттю в Софію домігся «укладання двосторонньої угоди про торгівлю між Українською Державою і Болгарією. Усвідомлюючи брак часу, О. Шульгін волів не очікувати призначення з Києва офіційного консульства та окремого торговельного агента. Посольство переймалося також проблемою захисту прав біженців з України, опікою над військовополоненими українцями» [ 11, с. 30-31].

Крім того, як зауважує А. Папакін, «судячи з документів, одним з основних питань діяльності українського посольства в Болгарії були справи військовополонених. Колишні російські піддані, захоплені у полон у ході Першої світової війни, за умовами Брестського миру повинні були бути звільнені; болгарський уряд не перешкоджав цьому, але на перешкоді стали дії української сторони: затягування зі створення спеціальної комісії, відсутність військового аташе ген. Б. Бобровського, відсутність грошей» [12, с. 35]. По-друге, дипломатична активність О. Шульгіна зводилася в Софії до активного захисту українських інтересів у питаннях румуно-українських відносин. О.Шульгін домагався підтримки Царя Болгарії Фердинанда І Кобура в питаннях можливої військової допомоги або можливих гарантій захисту кордонів Української Держави від Румунської агресії.

Двосторонні відносини у військовій сфері підтримувалися і послом Болгарського Царства у Києві І. Шишмановим. Цікаво, що саме за допомогою І. Шишманова були укладені одні з перших економічних угод між Українською Державою та Болгарським Царством у військовій та продовольчій сферах. Більше того, саме Болгарія стала першою країною, яка відкрила своє представництво у Києві, визнавши при цьому незалежність Української Держави.

Реалізація геополітичної стратегії стосовно Туреччини розпочалася з призначення М. Левитського «першим тимчасовим представником України в Туреччині. Це рішення українського уряду було направлено Великому Візирові Талаату-паші листом від 8 квітня 1918 року. Туреччина також направила до Києва своє посольство. Першим послом став досвідчений дипломата Ахмет Мухтар Бей.

Поруч із дипломатичною місією в Києві також було засновано консульські установи Туреччини в Харкові та Одесі. Зазначений період вважається провідними турецькими фахівцями ключовим у формуванні підвалин двосторонніх взаємин» [14, с. 28]. Насправді укладення Брест-Литовського мирного договору стало важливим кроком на шляху політичного та економічного єднання країн. Хоча їх історичне минуле було надзвичайно складним, на етапі Першої Світової війни Порта розглядалася вітчизняними дипломатами як можливий майданчик для контактів із країнами Антанти, оскільки Туреччина була слабкою у військовому плані і потерпала від поразок військ Антанти. Головою українського посольства в Туреччині ще в червні 1918 р. було призначено М. Суковкіна» [15, с. 172]. «Незважаючи на дуже складну ситуацію у країні (вихід з війни та присутність у Золотому Розі військових кораблів Антанти), турецький султан Магомет П'ятий прийняв українців із великими почестями. Він тепло привітав посла М. Суковкіна, потім особисто кожного з членів представництва, заявивши, що «дуже радий був пізнати нас і бажає нам доброго життя в своїй державі» [16, с. 360].

Такий прийом і головне участь М. Суковкіна в офіційних заходах, що провадилися Османським двором, давала йому змогу встановити надзвичайно тісні контакти з турецькими торгівельними та політичними колами. Більше того, як зауважує в своїх працях В. І.Головченко, «М. Суковкін до кінця не розумів значення Туреччини для Української Держави, намагаючись використовувати потенціал турецького султана Магомета П'ятого для політичного тиску на країни Четверного Союзу з метою послаблення окупаційного ярма на українську державність, а також в питаннях розбудови відносин із Кримом, а точніше в питанні приєднання території Кримського півострова до Української Держави» [17, с. 560-562].

Саме таку мету переслідував М. Суковкін, перебуваючи в Туреччині, оскільки кримське питання вже давно назріло для вирішення в українській метрополії, але для цього Україна потребувала союзників, одним із яких М. Суковкін бачив беззаперечно Туреччину, яка вже вийшла з війни, але прагнула реваншу за рахунок менших та слабших країн.

Висновки

Таким чином, підсумовуючи внесок дипломатичного корпусу гетьманату в реалізації геополітичної стратегії П. Скоропадського, слід зауважити наступне.

По-перше, чітка зовнішньополітична доктрина так і не була вироблена за часів існування Української Держави. Власне, навіть сам П. Скоропадський чітко не визначав пріоритети зовнішньої політики, хоча і сконцентрував повноваження в сфері міжнародних відносин у своїх руках.

По-друге, аналіз дипломатичної активності МЗС та реального геополітичного становища Української Держави продемонстрували хибність установлених напрямків та цілей, оскільки було знехтувано значенням російської загрози для українського суверенітету, а також значенням країн Антанти в умовах, коли стало зрозуміло, що поразка Четверного союзу в Першій Світовій Війні є неминучою.

По-третє, активність дипломатичного корпусу Української Держави насправді принесла велику користь для становлення молодої держави в тих умовах, у яких відбулося її формування. Дипломатичні місії в Німеччині та Австро-Угорщині, а також посольство в Болгарії домоглися значних результатів у розширенні міжнародного визнання Української Держави.