Виокремлення порівняльного правознавства як наукової та навчальної дисципліни у XVІІІ-ХІХ століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виокремлення порівняльного правознавства як наукової та навчальної дисципліни у XVІІІ-ХІХ століттях

Розглядається виокремлення наукової та навчальної дисципліни «порівняльне правознавство» як одного з варіантів організації порівняльно-правового знання у контексті диференціації юридичних наук. Доводиться, що перша концептуалізація порівняльного правознавства сягає принаймні 1800 р. і була здійснена П.И.А. фон Фейєрбахом - спочатку як теоретико-методологічного підходу, а принаймні з 1810р. - як наукової дисципліни, що одночасно належить до юридичних наук і міждисциплінарного комплексу порівняльних дисциплін. Аналізується п'ять концептуалізацій порівняльного правознавства у першій третині ХІХ ст., що належать німецьким (Фейєрбах, Вендт, Блюм), данському (Фальк) та французькому (Лерміньє) вченим. Стверджується, що ідею порівняльного правознавства було сприйнято (як схвально, так і критично) іншими тогочасними вченими, воно було інституалізовано в системі німецької юридичної освіти (з 1810-х рр. - у межах енциклопедії права, а з 1827р. - як окрема дисципліна).

Поряд з ідеєю про цілісність юридичної науки, особливо в контексті її окремішності від теології, філософії, етики, комплексних дисциплін (камералістика), у другій половині XVIII - першій третині ХІХ ст. розвивалося вчення про її диференціацію. Ідеї про поділ на ті чи інші галузі відповідно до поділу права, а також чисто методичні побудови у сфері освіти почали переростати в обґрунтування системи юридичних наук. Насамперед тогочасні вчені пропонували диференціацію вчення про право між галузевою догматикою, загальним позитивним правознавством (юриспруденцією, історією права) та так само позитивною філософією права (наукою про форми і поняття в праві). Частина вчених наголошувала на порівняльному характері знання в межах загального правознавства або безпосередньо ототожнювала останнє з порівняльним правознавством. Також пропонувалося віднесення до загального правознавства дисциплін, що мають міждисциплінарний чи спеціальний характер - таких, як юридична герменевтика, юридична лінгвістика, порівняльне правознавство та ін.

Важливим у цьому процесі вважаємо ідею Й.С. Пюттера, який у 1767 р. зазначав, що шляхом синтезу правознавства з іншими науками утворюються нові юридичні наукові дисципліни - юридична герменевтика, юридична математика та ін. Г. Гуго запропонував свій поділ юридичної науки на ключові дисципліни. На його думку, слід вирізняти насамперед три питання в правознавстві: 1) «що є законним?» (догматичне практичне дослідження); 2) «як це стало законним?» (історія права); 3) «чи розумно те, що це законно?» (філософія права).

Поряд з ідеєю про порівняння як засіб і платформу для загального вчення про право розвивалася й ідея про інституалізацію порівняльних знань у вигляді окремої наукової дисципліни - порівняльного правознавства. Першим, хто запропонував концептуалізацію порівняльного правознавства, став Пауль Йоган Анзельм фон Фейєрбах - видатний німецький учений у галузях кримінального права, філософії права та порівняльного правознавства. У праці «Щодо кримінального права Корану» (1800 р.) він чи не вперше використав термін «порівняльне правознавство» (vergle-ichende Jurisprudenz) у значенні засобу знання «реального й наявного, порівняння різних законодавств, знання їх відношення до різних умов народів згідно з часом, кліматом, звичаями і устроєм», без якого «апріорна беззмістовність неуникненна», який надає історії галузевого права (йшлося про кримінальне право) дух і життя, перетворює просте знання на «джерело плідних міркувань для законодавця, гідний предмет для філософів та історії людства»3.

У статті «Погляд на німецьке правознавство» (1810 р.) Фейєрбах підходить до поняття «порівняльне правознавство» від потреби пізнання зарубіжного досвіду. Він ставив його поряд з порівняльною анатомією і «універсальною історією народів», що підкреслювало і автономний дисциплінарний статус, і ключову роль порівняльного правознавства у формуванні юридичної науки загалом, адже знання одного правопорядку самого по собі не можна вважати науково повноцінним: «Так само як на основі порівняння мов формується філософія мови (тобто власне мовознавство), так і на основі порівняння законів та правових звичаїв як найбільш споріднених, так і найбільш культурно віддалених націй усіх часів і держав вибудовується універсальна юриспруденція - наука про закони, без зайвих додатків, яка тільки одна й зможе привнести справжнє, повноцінне життя в кожну зі спеціальних галузей юриспруденції». А вже на основі правознавства (порівняльного) у межах універсальної юриспруденції формується «всеосяжна і життєва практична філософія законів» - така, як у Монтеск'є4. З огляду на це ми не можемо погодитися з поширеною думкою про те, що Фейєрбах бачив порівняльне правознавство як загальну історію права в сучасному розумінні5.

На противагу скептичному ставленню пізніших дослідників до ролі історичної школи права в розвитку порівняльного правознавства Савіньї писав у 1817 р., що історична школа перейняла ідею порівняння від Фейєрбаха. Але й сучасники віддавали цьому належне. Наприклад, в анонімній рецензії на один з випусків «Журналу історичного правознавства» (видавався Савіньї), опублікованій 1818 р., вказувалося на порівняльно-правовий характер цього видання і на те, що історична школа перейняла ідею саме порівняльного правознавства від Пюттера, Фейєрбаха і Тибо6.

Іншим вченим, який запропонував власну концептуалізацію порівняльного правознавства, став данський юрист і політичний діяч Ніль Ніколаус Фальк. Вперше він, наскільки нам відомо, розглянув порівняльне правознавство у своїй статті «Загальні роздуми щодо законодавства і юридичної науки» (1818 р.) - як перспективну науку, але таку, котра ще перебуває на стадії свого становлення7.

У дуже поширеній та впливовій «Енциклопедії права для використання у академічних лекціях» Фалька (1821 р.) проблематику юридичної компаративістики було інтегровано у вигляді окремого підрозділу «Пізнання зарубіжного права. Порівняльне правознавство» (vergleichende Jurisprudenz). Автор безпосередньо спирався насамперед на працю Фейєрбаха «Погляд на німецьке правознавство» 1810 р., «Цивілістичні трактати» Тибо 1814 р., статтю Савіньї «Голоса за і проти нової кодифікації» (1817 р.), свою статтю «Загальні роздуми щодо законодавства і юридичної науки» 1818 р., праці Пюттера, Блюнчлі, Варнконіга, Філіпса, Брендела.

Тут Фальк визначав порівняльне правознавство як окрему юридичну науку, «наукову... обробку зарубіжного права», що передбачає не просто накопичення інформації про зарубіжне право, а «фундаментальне знання основних принципів зарубіжного права і державних інститутів, Окремого і Особливого в них», спрямоване на визначення «сутнісних правових ідей», «спільних для всіх народів раціональних правових принципів», органічних законів розвитку права, вивчення історичних зв'язків між національними правопорядками, пояснення одних правопорядків за допомогою інших, критичну оцінку національного права, виявлення раціональних правових норм, обґрунтування загального теоретичного бачення права. Вчений вказував на неприпустимість підпорядкування порівняльно-правових досліджень апріорним схемам, натомість наголошував, що теоретичні конструкції в правознавстві мають створюватися саме на основі узагальнення порівняльним правознавством наднаціональних тенденцій у розвитку права, саме порівняльне правознавство здатне визначити універсальні закони і стадії розвитку права.

Отже, на думку Фалька, увага дослідника має концентруватися на позитивному праві, його пізнання має бути емпіричним, порівняльне правознавство займає одне з центральних місць у системі юридичних дисциплін, узагальнюючи правовий розвиток і заміщуючи будь-які апріорні теоретичні конструкції. Він зазначав, що існує певна кількість досліджень зарубіжного права, але їх обробка «відсутня майже повністю»9.

Крістіан Ернст фон Вендт, фахівець з порівняльного кримінального права та історії права, свою книгу «Нарис порівняльного викладу кримінального права...» (1825 р.) - очевидно, перший у світі посібник з галузевої порівняльно-правової дисципліни - розпочав так: «Значення порівняльного правознавства вже давно визнане. Це стосується не лише наукових досліджень, а й судової практики і особливо правотворчості»10. У самій назві книги вказується, що відповідний курс може сприяти ревізії Кримінального кодексу Баварії.

Анонімний рецензент цієї книги, погоджуючись з великим значенням науки порівняльного правознавства, водночас докоряв Вендту в тому, що він вважає останнє інструментом для запозичення зарубіжних правових норм у сфері кримінального права.

Фрідріх Блюм у «Нарисі пандектного права: огляд джерел» (1829 р.) зазначав, що римське право має велике значення для формування концептуальних засад юридичної науки, але не може підміняти останні - вони формуються спільно енциклопедією права та порівняльним правознавством. У огляді книг з англійського права (1830 р.) Блюм вказував на те, що римське право втратило значення загального права європейських країн з поступовим розвитком національного та партикулярного права. Але спроби замінити його апріорними конструкціями природного права не матимуть успіху, вони показали свою безсилість на тлі урізноманітнення європейського правового розвитку: «Зрештою, коли для більшості юристів ідея природного права вже перестає бути переконливою, або не задовольняє зовсім, усе йде до того, що, навіть маючи різне законодавство, єдність науки про право можна зберегти, якщо мати до нього спільний підхід».

Блюм звертав увагу на засоби забезпечення єдності права у Британській імперії - через єдність судової практики. Вчений вважав, що за допомогою наукового узагальнення судової практики європейських країн можна врівноважити і фрагментацію знання про європейське право, пізнати відчутну схожість, спорідненість правових систем континенту, створити нову загальну юридичну науку, здатну пояснити процеси правового розвитку. До вчених, на підходи яких при цьому можна спертися, Блюм відносив, зокрема, Савіньї, Гуго, Лерміньє.

Попри впевненість Блюма у занепаді ідеї природного права і новому - не засадничому, а, скажімо, партикулярному, баченні науки римського права, слід зазначити, що такі погляди поділяли не всі тогочасні німецькі вчені. Показовим є відгук на огляд книг з англійського права Блюма анонімного автора під назвою «Щодо природного права» (1831 р.). Автор, зокрема, зазначав: «Зрештою, помилково було б і припустити, що на руїнах природного права могла б вирости якась спільна основа у підході до права - наприклад, якби захотілося дослідити, що саме є спільним та спорідненим для окремих систем права і спробувати об'єднати їх знову, виходячи з більш високих позицій. Кожен, хто уважно стежить за історичним розвитком правознавства, знає, що таке прагнення, яке особливо добре проявляється у зовсім новій науці порівняльного правознавства, є лише плодом наукового осягнення природного права. І тому факту, що до цього плоду природного права, яке поширюється на позитивне право, приєднуються і цивілісти, чи буде хтось дивуватися або не радітиме? - Однак вони не мають права твердити, що це плід їхньої праці».

У праці «Ідея та необхідність універсальної юридичної науки. Природне право, філософія права, загальне правознавство» (1832 чи 1833 р.) Фейєрбах вказував, що чисте розуміння права неможливо здобути на матеріалах лише свого правопорядку, це - справа загальної (універсальної) позитивної юридичної науки - порівняльного правознавства, «науки про стан та історію права у людському суспільстві як такому», що включає також загальну історію права. Воно передбачає виокремлення видових і родових ознак права та дає уявлення про його цілісність як аспект людської природи, що й перетворить юридичне правознання (знання окремих правопорядків) власне на науку. Ставлячи вище за порівняльне (загальне) правознавство філософію законодавства, Фейєрбах водночас наголошував, що воно здатне пізнавати сутність правових явищ, їх дух - виявляючи причини створення правової норми, а також її «внутрішню взаємозалежність з тим, що стоїть над, під і поряд з нею». Одним із зауважених принципів цієї науки мало стати рівне ставлення до кожного правопорядку як унікального.

Але він писав, що назва і прагнення створити науку порівняльного правознавства постали нещодавно, вона ще не існує і для неї ще немає належного підґрунтя, це справа майбутнього, для якої слід прикладати зусилля вже нині. Водночас він підкреслював, що в чистому вигляді порівняльне (загальне) правознавство та загальну історію права створити ніколи не вдасться через неможливість зібрання і опрацювання (а щодо деяких правопорядків - через відсутність) такого величезного обсягу даних. При цьому він вказував, що протягом тривалого часу готував таку працю («що повинна і могла би стати головною працею автора»), але не зміг її завершити.

Жан Луї Ежен Лерміньє - французький філософ та історик права, компаративіст, у статті «Про метод історії порівняльних законодавств» (1836 р.) писав про науку порівняльних законодавств, що виникла у ХІХ ст. і ще перебуває у процесі формування своєї методології. Вчений пропонував порівняльне правознавство фактично як третій елемент юридичної науки, поряд з історією та філософією права, вперше (наскільки нам відомо) представив методику порівняльно-правового дослідження.

Відображенням поглядів цих учених і водночас їх сприйняття стало становлення порівняльного правознавства як навчальної дисципліни в університетах німецьких держав. Зокрема, у 1827 - 1828 і 1828 - 1829 навчальних роках в Університеті Галле професор Ф. Блюм читав курс «Порівняльне правознавство», а у 1829 - 1830 навчальному році - «Філософія права та порівняльне правознавство». Для розуміння змісту та статусу цієї дисципліни важливо й те, що, крім порівняльного правознавства, Блюм викладав «Енциклопедію всіх прав» (за підручником Гуго), низку курсів з римського права, церковне право. Відомо також, що у 1847 - 1848 рр. він у Рейнському університеті ім. Фрідріха-Вільгельма (м. Бонн) читав курс «Вибрані проблеми (дослівно - розділи. - О.К.) порівняльного правознавства». Також відомо, що у 1827 - 1828 і 1828 - 1829 навчальних роках у Ерлангенському університеті професор К.Е. фон Вендт читав курс «Принципи порівняльного правознавства» латинською мовою.

Отже, перша концептуалізація порівняльного правознавства сягає принаймні 1800 р., була здійснена німецьким ученим П.Й.А. фон Фейєрбахом, який розглядав її як власне нововведення в юридичних науках - спочатку як теоретико-методологічний підхід, а принаймні з 1810 р. - як наукову дисципліну, що одночасно належить до юридичних наук і міждисциплінарного комплексу порівняльних дисциплін. Нині нам відомі п'ять концептуалізацій порівняльного правознавства у першій третині ХІХ ст., що належать німецьким (Фейєрбах, Вендт, Блюм), данському (Фальк) та французькому (Лерміньє) вченим, але всі вони були безпосередньо пов'язані саме з німецькими юридичними школами. Також можна твердити про сприйняття ідеї порівняльного правознавства (як схвальне, так і критичне) іншими тогочасними вченими, як у німецьких державах, так і за їх межами, його інституалізацію в системі німецької юридичної освіти.

Порівняльне правознавство розглядалося як одна з основних загально-правових дисциплін (поряд з історією (та/чи енциклопедією) і філософією права), завданням якої є наукове пізнання національних правопорядків, їх розвитку та взаємодії, їх критична оцінка, визначення окремого, особливого і загального в їх елементах, що є основою для формування загального вчення про право, понять і концепцій, створення теоретико-методологічних засад для галузевих юридичних наук, «національних правознавств» (право-країнозначих дисциплін) і філософії права.

Зважаючи на те, що викладання порівняльних дисциплін у цей історичний період взагалі в науковій літературі (в тому числі німецькій) не згадується, можемо припустити, що саме Ф. Блюма і К.Е. фон Вендта можна вважати першими в світі викладачами порівняльного правознавства. Можна відзначити два підходи до викладання порівняльного правознавства. Перший представлений Н.Н. Фальком, який у 1810-х роках вважав, що порівняльне право перебуває на етапі становлення, і (вірогідно, саме через це) інтегрував його до дисципліни «енциклопедія права». Припускаємо, що цей підхід був сприйнятий значною частиною викладачів, адже за підручником Фалька енциклопедія права викладалася у великій кількості університетів (на що безпосередньо вказують їх програми). Другий підхід представлено Ф. Блюмом і К. Вендтом, які у 1827 р. перетворили загальну частину порівняльного правознавства на самостійну навчальну дисципліну.

Невизнання багатьма ученими минулого і сучасності формування порівняльного правознавства як науки у першій третині ХІХ ст., ідеї щодо його «ембріонального» чи «допарадигмального» періоду засновуються, на нашу думку, на оперуванні вузьким колом джерел та презумпції раннього формування інших юридичних наук, від яких воно та інші порівняльно-правові дисципліни могли чи не могли відокремитися. У цій та інших працях ми аналізуємо значно ширше коло джерел, ніж те, яким користувалися до цього вчені, що дає змогу стверджувати існування, попри тривалі уточнюючі дискусії, єдиних теоретичних засад порівняльно-правового мислення, його опору на значний масив порівняльно-правових досліджень, логіку і мотивацію вчених щодо організації порівняльно-правового знання у низку порівняльно-правових дисциплін, і насамперед у порівняльне правознавство.

Проаналізовані матеріали свідчать, що питання про формування порівняльного правознавства відбувалося практично одночасно з дисциплінарним становленням таких дисциплін, як історія права, філософія права, а також принциповою трансформацією енциклопедії права, причому частково тими ж самими вченими, що формували засади цих наукових проектів, а тому усвідомлювали межі й кореляцію цих дисциплін і порівняльного правознавства. Принципи виокремлення, одночасно функціонального і дисциплінарного, порівняльного правознавства були подібними до інших порівняльних дисциплін, таких як порівняльна анатомія, порівняльне мовознавство та ін., які посіли й посідають досі значне місце в організаційній структурі наукового знання.

Література

порівняльний науковий правознавство

1. Mohnhaupt H. Vergleichung in Zeiten des Naturrechts der Aufklдrung als Erkenntnismethode // Історія порівняльного правознавства як сфера наукових досліджень: зб. наук. праць / за ред. О.В. Кресіна, І.М. Ситара; упор. О.В. Кресін. Київ; Львів: Ліга-прес, 2015. С. 104 - 105.

2. Ziolkowski T. Clio the Romantic Muse: Historicizing the Faculties in Germany. Ithaca: Cornell University Press. 2004. Р. 106.

3. Feuerbach P Versuch einer Criminaljurisprudenz des Koran // Bibliothek fьr die peinliche Rechtswissenschaft und Gesetzkunde. 1800. Th. 2. S. 164 - 165.

4. фон Фейєрбах П.И.А. Погляд на німецьке правознавство // Порівняльно-правові дослідження. 2011. N° 2. С. 15, 18.

5. Див. напр.: Саидов А.Х. Буржуазное сравнительное правоведение: история и современность: дисс. ... докт. юр. наук. Ташкент, 1990. С. 40 - 41.

6. Zeitschrift fьr geschichtliche Rechtswissenschaft. Band 3. Heft 1 [рецензія] // Heidelberger Jahrbьcher der Literatur. Band 11. Heidelberg, 1818. S. 45.

Размещено на Allbest.ru