Село козацької України в добу революції XVII ст.: суперечливі процеси формування нової моделі господарювання й співжиття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Село козацької України в добу революції XVII ст.: суперечливі процеси формування нової моделі господарювання й співжиття

Неможна сказати, що порушена в статті проблема не вивчалася в історіографії. Адже у працях О. Апанович, В. Борисенка, В. Голобуцького, О. Гуржія, І. Крип'якевича, В. Маркіної, В. М'якотіна, В. Нечитайла, А. Смолки, К. Стецюк й ін. авторів висвітлювалися ті чи інші її аспекти. Однак, вона не ставала об'єктом спеціального дослідження, внаслідок чого відсутня цілісна картина перемін, що сталися в селі козацької України в добу Національної революції XVII ст. А відтак автори статті роблять спробу окреслити в основних рисах характер і сутність перетворень, що відбувалися у різних сферах життя сільського населення.

Процес переростання козацького повстання у Національну революцію став можливим лише завдяки масовому втягуванню (з власної ініціативи) у вир боротьби сотень тисяч селян, внаслідок чого вона відразу ж набрала яскраво вираженого соціального характеру. Їхні надзвичайно рішучі дії влітку-восени 1648 р. дають підстави стверджувати про розгортання Селянської війни як складової революції. Адже вони, знищуючи шляхту й “ляхів”, хотіли звільнити від них “Руську землю”, домогтися “відокремлення Русі від Корони”. Взявшись за зброю, селяни намагалися докорінним чином змінити свій соціально-економічний статус. У їхньому світобаченні сформувався цілком земний ідеал життя: набуття козацького імунітету (прав і свобод). Прагнення до його реалізації й стало потужним генератором соціальної активності. Тому спостерігалося масове покоза- чення поспільства. Як занотував у своєму рукописі казимирівський райця М. Голінський, “хлопство, збунтувавшись, у козацтво пішло”. Майже дослівно цю думку повторив на початку 1649 р. у Москві український посол

С.Мужиловський: “посполство дочувшисе, же короля в землі немаш, в козацтво все обернулосе, так на сюй стороне, як і на туй Днепра”.

Виникнення Української держави відіграло винятково важливу роль в істотному поліпшенні економічного й соціального становища селян і нереєстрових козаків. Вперше й востаннє в історії Східної і Центральної Європи на її теренах Селянська війна завершилася на користь посполитих. Внаслідок чого у сутності й формах земельної власності, а відтак і в економічній підвалині господарювання, в селі сталися кардинальні зміни. Магнати і майже вся шляхта, котрі володіли землею (бл. 4 тис. сімей), втратили її, як і католицька Церква, польська держава (королівщини) й орендарі. Земля перейшла до рук посполитих, козаків і військового Скарбу, в основному, шляхом займанщини - звичаєвого права, “яке давало змогу на підставі першого “займу” володіти чи користуватися землею”. Як значно пізніше згадували селяни Покошиць, “Ці ж займи малоросіяни розними позначали способами: одні оборували, другі - копцями обносили і ровом окопували, кляками обмежували і що хотіли у тих займах зводили, гаї вирощували і сади заводили, хутори, слободи, селища, села на своє ім'я селили, собі на користь приводили...”

Даний перерозподіл землі носив масовий характер. У 1650 р. венеційський посол А. Віміна, побувавши у козацькій Україні, у своїх записах констатував, що на раніше нерозділених полях з'явилися встромлені у землю жердини “для попередження перехожих не випасати там худоби... Подібні знаки вживають у тих місцях, де проходити заборонено, і порушникам загрожує сувора кримінальна кара”. П. Халебський, котрий 1654 р. супроводжував батька - антіохійського патріарха до Москви й проїхав її з південного заходу на північний схід, звернув увагу на той факт, що козаки, визволивши країну, “поділили землю й угіддя поміж собою”, вирубуючи ліс, спалюють пні і “нову ділянку засівають хлібом”. Отже, вперше в історії український селянин - крайній прагматик, індивідуаліст й консерватор - упродовж багатьох століть вкорінений у землю не лише господарюванням, але й духовним життям, котрий споконвіків прагнув, аби “та земля, на якій він плідно працював, викохував і плекав її, належала саме йому”, досяг сповнення своїх мрій. Правда, в окремих районах Лівобережжя (переважно північних) оволодівали землею не окремі особи, а сільські громади (общини) чи об'єднання кількох сімей чи осіб (сябринне землеволодіння).

Ліквідувавши фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й різні форми феодальної залежності, селяни й козаки розгорнули надзвичайно активну господарську діяльність, включаючи заняття промислами. Вона переконливо демонструвала переваги економічної ефективності праці вільної людини на власній землі над працею кріпака у фільварку й власному господарстві на українських землях, що залишалися в складі Речі Посполитої. Згадуваний П. Халебський, проїжджаючи ліс між Буками й Лисянкою, занотував у щоденнику, що посполиті й козаки вирубували дерева, “корчували і спалювали пні (на поташ - М. Р.), вируби орали й ріллю засівали”. На його переконання, “так робили посполиті по всій цій землі”. Вони розподіляли ліс на ділянки, які відмежовувалися загорожею, й викорчовували їх “з ранку до ночі”. Мандрівник не приховував свого захоплення численними садами, млинами й ставами, великою кількістю домашньої птиці й худоби, а також неозорими полями посівів збіжжя.

Відповідним чином якісно поліпшувався добробут посполитих і козаків, рівень якого став незрівнянно вищим, порівняно з матеріальним становищем селян окупованого поляками регіону. І ця різниця вразила жовнірів польської армії у серпні 1651 р., яка вторгнулася у козацьку Україну. Зазнавши нестерпного голоду під час просування півднем Волині, вони, перейшовши кордон, за визнанням аноніма, “застали інший край: копи на полі густі, достаток всякого збіжжя і худоби на полях”. Трохи далі (в околицях Ружина) “засягнули начебто обітованої землі, повної збіжжя й пасік”. Саме містечко виявилося “повним старого збіжжя й іншої живності, пива й меду...”. Неподалік Триліс помітили “неохоплене оком збіжжя” й через годину обоз війська “наповнився всілякою живністю”. Польські воєначальники не могли надивуватися надзвичайній дешевизні у краї продуктів харчування й напоїв.

Надзвичайно складним залишається з'ясування наступного питання: селяни були власниками землі чи лише її користувачами (тимчасовими володільцями)? Безсумнівно, в їх свідомості, відповідно до звичаєвого права, займанщина трактувалася легітимною приватною власністю. Навіть через сотню літ (у середині XVIII ст.) Генеральна військова канцелярія підтверджувала, що у вільних військових містечках, селах і селищах “посполитим дворам і ґрунтам вільній продажі і купівлі належало бути”¹⁴. Отже, держава продовжувала на офіційному рівні визнавати “законність такої купівлі-продажу землі”. Невипадково також кошовий отаман І. Брюховецький (майбутній гетьман) у розмові з російським послом (кінець 1662 - початок 1663 рр.) наголошував, що кожен “хто де займе пустуюче місце землі і лугів, і лісу й огородить його чи окопає й поселиться зі своєю сім'єю”, то може вільно проживати. Як засвідчує зміст актової книги полтавського уряду 1664 - 1671 рр., селяни справді нарівні з міщанами й козаками вільно продавали й купували садиби й землі.

І все ж їхня власність не була повною. Справа в тому, що держава також вважала всі ці землі своєю власністю, а точніше: власністю військового Скарбу, якою розпоряджалися гетьман, а на місцях - частково старшини (полковники). В результаті склалася ситуація, за якої селяни й держава виявилися співвласниками землі. Воднораз поселення (села й невеликі містечка), що були до революції власністю феодалів і Корони, набувають якісно нового статусу - статусу вільних військових поселень, посполиті яких підлягали тепер сотенному, полковому й гетьманському урядам (перебували “під управлінням сотенним, у відомстві полковому і в диспозиції гетьманській (переклад авторський - Авт.”). Правда, віднайдені нами джерела не фіксують цієї назви поселень у Правобережжі, але, з іншого боку, дають підстави стверджувати про існування там такої або дуже подібної до неї моделі функціонування поселень з вільним населенням.

Не все так просто і з повнотою козацької власності на землю. Право вільного володіння нею не було беззастережним. Воно обумовлювалося двома чинниками: по-перше, кожен козак мав бути реєстровим, себто занесеним до складеного у сотнях реєстру; по-друге, обов'язком особистого виконання військової служби. Якщо випадав з реєстру чи ігнорував військовий обов'язок (направляючи замість себе до війська іншу особу), то втрачав усі козацькі права й свободи, включаючи право приватної власності на землю. Показовою у цьому відношенні стала ухвала восени 1663 р. старшинської ради Правобережної гетьманщини позбавити козацьких свобод усіх осіб, котрі не з'являються до війська. Інше питання, що в умовах масового покозачення поспільства й незавершеності процесу правового виокремлення реєстрового козацтва у привілейований стан ухвали подібного змісту залишалися нереалізованими.

Економічна активність посполитих зумовлювалася перетвореннями революційного характеру у сферах соціальних відносин, духовного життя й побуту. Ліквідація феодальної залежності й доменіального суду, чинності правових норм, що традиційно визначали стан “підданства” селян, особиста свобода й можливість “покозачення” змінювали їхні поведінкові стереотипи, ламали чи наповнювали новим змістом традиційні уявлення про правові й етичні норми та цінності, включаючи такі як “право”, “справедливість”, “звикле послушенство”, “стародавні права і вольності” тощо. Тепер саме “займанщина” постає у їхній свідомості як най- справедливіший спосіб розв'язання земельного питання. Вважали, що панам немає місця в суспільному устрої, в якому вони хотіли жити, тому твердо стояли на тому, “аби жодного шляхтича не було”. Ідеал особистої свободи стає альфою й омегою їх соціальної поведінки, а відтак рішуче боролися проти поновлення дореволюційної моделі не лише економічних, але і соціальних відносин.

Показово: селяни намагалися зректися традиційних назв “хлопи”, “мужики”, “піддані” тощо. Покозачуючись, одні називали себе козаками, інші - міщанами. З 60-х рр. поширюється самоназва - “посполиті”. Воднораз у самосвідомості посполитих і козаків утверджувався ідеал соціальної рівності й справедливості. А тому рішуче виступали проти намагань частини старшин і козаків виокремитися у привілейовану групу (на кшталт шляхти), яка б володіла маєтками з підданими. Відомо, що козацька спільнота не сприйняла факту отримання у Варшаві групою старшин і козаків у травні 1659 р. нобілітації й володінь. Обурені козаки заявляли: “всі ми є рівними, жоден із нас пана мати не хоче і працювати на нього не буде...”. Витворені якісно нові підвалини життя вкарбовувалися у свідомість поспільства як ідеал справедливого суспільства. Він знайшов відображення у наступних словах однієї з тогочасних пісень:

Та немає лучче, та не має краще, як в нас на Вкраїні;

Та немає ляха, та немає пана, не буде ізміни.

В силу багатьох причин (соціально-політичного й геополітичного характеру) здобуті завоювання у наступні десятиріччя, по-перше, не набули правової легітимації з боку політичної еліти, що таїло латентну загрозу поновлення юридичних норм дореволюційного часу, а, по-друге, не отримуючи внутрішніх імпульсів для утвердження й розвитку, повільно, але неухильно, піддавалися феодалізації, внаслідок еволюції старшин у володільців маєтків та політики гетьманського уряду й московської бюрократії. З початку 60-х почали окреслюватися відмінності в напрямах соціально-економічних процесів, що відбувалися у селах Лівобережної та Правобережної України. У Лівобережній гетьманщині із закінченням громадянської війни 1658-1663 рр. й провалом походу польського короля (березень 1664 р.) виникають більш-менш сприятливі умови для відбудови зруйнованих поселень й функціонування селянських і козацьких господарств. Саме сюди (а також у Слобідську Україну) переселяються сотні тисяч посполитих і козаків (особливо у 1672-1676 рр.) з Правобережжя, рятуючись від страхітливих спустошень воєнних дій. Помітно зростають площі освоюваних земель, засновуються нові села й хутори, розвиваються землеробство, тваринництво, городництво й садівництво.

Основна маса селян проживала у вільних військових поселеннях (разом із мешканцями містечок у 1666 р. налічували 24604 двори). Переважна більшість із них (80-90%) мала орні землі й обробляла їх своєю робочою худобою (1 - 3 коней чи волів). Ті, котрі не мали її, складали категорію “бобилів”. Окрім останніх, до прошарку бідніших мешканців села входили також підсусідки, городники, захребетники й наймити. Незначна група сільських жителів займалася промислами й ремеслами. Заможні селяни (котрі мали по 6-8 і більше волів і коней) використовували найману робочу силу, а надлишок продукції продавали. Адже, володіючи водночас коровами, козами, пасіками й млинами, вони не могли вести таке велике господарство лише власними силами й споживати усю вироблену продукцію. Товаром стає й земля, яку нерідко продавали (траплялося, що із примусу) селяни, міщани і козаки. Так, упродовж 16641680 рр. у Полтавському міському суді зафіксовано 170 актів продажі земельних ділянок.

Будучи особисто вільними, селяни платили податки й виконували повинності на користь держави, а інколи й старшин: виплачували кошти на утримання вояків, перевозили військові вантажі, надавали підводи урядовцям, заготовляли сіно, лагодили мости й ін. Частина селян проживала у селах, що належали Києву, Ніжину, Чернігову й іншим містам (магістратські й ратушні), за винятком міст Миргородського полку, які не мали у володінні сіл. Їхня чисельність у кінці століття становила бл. 100. У них “не існувало якоїсь певної одиниці оподаткування - в одних з них податок збирався в залежності від кількості коней, у других - волів, у третіх - землі”²⁹. У помітно важчому соціально-економічному становищі перебували селяни, що проживали у маєтках монастирів, старшин, представників духовенства й міської верхівки, чисельність яких невпинно зростала упродовж другої половини 50-х - першої половини 70-х рр.

Окрему привілейовану групу сільського населення складали козаки. Де-юре вони не належали до “підданського” (податного) стану, користувалися різними правами і свободами, звільнялися від виконання усіх повинностей та виплати поборів і податків (інколи за винятком стації), отримували пільги на заняття промислами і торгівлею, мали свій суд. Заможніші з-поміж них і старшини скупляли землю й угіддя, розводили худобу, бджіл і рибу, володіли млинами, виробляли спиртні напої, займалися торгівлею, використовували у господарствах найману робочу силу. Саме козацьке господарство лягло в основу розвитку хутірської системи господарства, що мала в собі “могутній потенціал для розвитку”, насамперед у сфері трансформації (за обставин формування буржуазних відносин) у фермерський тип господарства. Адже “саме в малій селянській сім'ї, відрубному хутірському козацькому господарстві найповніше реалізовувалися індивідуалістські інтереси господаря-власника, головного суб'єкта економічних відносин, який брав на себе повну відповідальність за результати виробничої діяльності всієї сім'ї”.

Проте породжені революційною енергією й творчістю козацько- селянських мас паростки якісно нових форм власності й господарювання потрапили під всезростаючий тиск (особливо помітний з початку 70-х рр.) феодалізації соціально-економічних відносин, що всіляко живилася й підтримувалася політикою російського уряду. По-перше, проходив нестримний процес перетворення покозаченої шляхти, козацької старшини й окремих “військових товаришів”, представників вищого православного духовенства та монастирів у типових феодалів з формуванням у них відповідної психології й свідомості. По-друге, у руках останніх неухильно зростала кількість маєтків (особливо у північних районах) з феодально-залежними підданими, якими користувалися на правах приватної власності чи умовного володіння (рангового). Так, у Чернігівському полку упродовж 1657-1672 рр. у володіння “нових феодалів” потрапило 62 поселення, а в 1673-1708 рр. - 153; у Ста- родубському полку до 1672 р. - бл. 80 поселень; у Ніжинському полку з 1657 до 1672 р. - 51 поселення. Збільшувалася земельна власність старшин і в Прилуцькому, Переяславському, Лубенському, Миргородському полках. На початку XVIII ст. у власності старшини уже знаходилося 518 поселень.

У великих землевласників перетворювалися й монастирі, землеволодіння яких істотно зросло у всіх полках. На кінець XVII століття київським монастирям лише на території Київського полку належало 88 сіл; у 70-х рр. у Чернігівському полку монастирі володіли бл. 40 селами і слобідками. Основними джерелами становлення середнього й великого феодального землеволодіння були: надання царя, гетьманів і полковників, скупівля землі та її насильницьке захоплення у посполитих і козаків. По- третє, запускається в дію механізм втрати вільними посполитими й біднішими козаками своїх соціально-економічних завоювань, їх обезземелення й перетворення у різні групи феодально-залежного населення, окремі з яких примушуються до виконання панщизняних робіт.

Нестача джерел не дозволяє відтворити картини економічних процесів у правобережному селі 60-х - першої половини 70-х рр. Найважливішим чинником (на превеликий жаль, руйнівного характеру) впливу на них стали спустошливі наслідки воєнних дій з польськими, російськими, татарськими й турецькими підрозділами; міжусобиці, породжені боротьбою за булаву; грабежі татар й епідемії. На середину 70-х рр. майже всі села й хутори були знищені, а їхні мешканці або загинули, або переселилися (сотні тисяч) до Лівобережної й Слобідської України та Молдавії. Загальні втрати населення складали не менше 90 - 95%. Тому не без підстав польський король Ян ІІІ Собеський у лютому 1675 р. назвав Правобережну гетьманщину “жахливою пустелею”.

Зрозуміло, за таких катастрофічних обставин не могло бути й мови як про економічний розвиток краю в цілому, так й сільського господарства зокрема. Все ж в районах, які хоча б частково й тимчасово обминали названі лихоліття, упродовж другої половини 50-х - 60-х рр. селяни продовжували господарювати помітно ефективніше ніж у регіонах, що залишалися в складі Речі Посполитої. Можемо про це стверджувати на основі опосередкованих джерел. Так, шведський посол К. Гільденбрандт, проїжджаючи у січні 1657 р. страхітливо спустошену у 1654-1655 рр. Брацлавщину, констатував, що жителі кожного поселення приносили їм “кури, яйця, білий хліб, горілку, пиво, питтєвий мед та овес і сіно для коней”. Німецький найманець у польському війську Г. Гольштен із задоволенням згадував, що взимку 1661 р., перебуваючи на постої в одному із поселень Київщини, вони, жовніри, мали за звичну їжу “добрі м'ясо і хліб, мед, горілку і тютюн”.

Проливають дещицю світла на економічне становище селян відомості джерел про вчинені жовнірами грабунки їхнього майна. Наприклад, 1665 р. на північно-західних теренах Брацлавського полку вони забрали у 19 селян Запинців 27 волів і 27 корів й телят; у 22 селян Микулинців - 18 волів, 31 корову, 50 овець, 2 коней; у 16 селян Боркова - 14 волів, 88 корів і телят, 168 овець; у 19 селян Новоселиці - 22 воли, 22 корови, 10 кіз, 4 коней, 166 овець тощо. Заможніші з-поміж них мали по 4-5 голів худоби й 10-30 овець. Восени 1671 р. жовніри відібрали у селян Журавлева (поблизу Вінниці) 1244 пуди збіжжя й 13 “конячих возів з упряжжю”. До речі, підрозділи польського війська, що на кілька тижнів розташувалися у цей же час у Вінниці та її околицях, за визначенням жовніра Я. Дробиша-Тушинського, мали “у великій кількості збіжжя, худоби, (плодів) садів, пасік”. Також у “Щоденнику” німецького дворянина У. Вердума, котрий у складі війська Я. Собеського у серпні - листопаді 1671 р. побував у Брацлавщині, знаходимо відомості про стан сільського господарства. Зокрема, є згадки про численні “чудові сади і городи з деревами” у вщент зруйнованих Маньківцях (неподалік Станіславчика); наявність добре оброблених і дуже врожайних полів та “гарних фруктових садів” у селах по обох берегах Південного Бугу, починаючи від Брацлава й до Ладижина. У менш спустошеному районі Брацлав - Іллінці - Карбівка він помітив “гарний і багатий на збіжжя край”, “дуже багато гарно утримуваних садів, багатих найдобрішими фруктами” тощо.

У певній мірі показовим щодо ефективності господарювання вільних людей на вільній землі може слугувати приклад економічних здобутків селян Мизякова й Супруніва (розташованих у Брацлавському полку неподалік Вінниці на березі р. Згар), осаджених шляхом займанщини переселенцями посеред великого лісу на початку 50-х рр. XVII ст. Взимку 1675 р. тут розташувалася на постій польська корогва, у складі якої перебував вище згадуваний Я. Дробиш-Тушинський. За його свідченням, зробленим у “Спогадах”, він був вражений величезною кількістю у них запасів збіжжя, сіна і “всілякої живності”, якої могло б вистачити для утримання “ледь не всього війська” (не менше 10 тис. вояків - Авт.). За його спостереженням, “... так у лісах врубалися, що поробили з дерева вали, вулиці, перехрестя, переходи. Через кілька десятиліть то так позаростало, що коли б навіть три хани з такими військами, як цей один є, прийшли, то б їх там не здобули. Ліси дуже на кілька миль великі, а посеред лісів поля під сіно повиробляли; (зробили) млини, ставки, винокурні, броварні, пасіки, мають дуже добрі й великі сади, в яких знаходяться фрукти різних сортів і так селянин рік позарік може не виходити з лісу, бо має великий достаток всього для прохарчування. Дуже багато було овець, стад худоби - незліченно. Там мають оздоблено збудовані церкви й монастирі”.

Політика поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, передбачених Чуднівською угодою, що проводилася урядами Ю. Хмельницького й П. Тетері, повернення шляхти й урядників, відродження фільварково-панщинного господарства й кріпацтва спричинили на початку 60-х рр. масовий спротив поспільства й нереєстрового козацтва, який вилився у Паволоцьке повстання (травень - червень 1663 р.). Незважаючи на його придушення, ситуація залишилася вибухонебезпечною. Влітку цього ж року шляхтич М. Калушовський попереджав невідомого адресата, аби той не думав повертатися на проживання в Україну (Українську державу - Авт.), “хіба, щоб у день і в ніч стояв кінь осідланий, і то, аби був дуже прудким, загнузданим і вправним; а спати (слід) в іншій хаті і не на тому місці, де собі постелиш”. Бо у цьому “непокірному і бунтівному” краї “хоча б єзуїтів посіяли, всерівно народяться опришки”. Весною 1664 р. у Правобережжі стався спалах потужного повстання. За свідченням П. Тетері, “Україна (Правобережна - Авт.) ще не палала таким страхітливим бунтом як тепер” й посполиті, незважаючи на власну погибель, продовжують боротися, “аби не мати панів”; вони не хочуть, щоб пани тримали їх “під своєю владою” й користувалися “їхньою працею”. Вона завершилася перемогою: П. Тетеря втратив владу, а шляхтичі й урядники разом з підрозділами польської армії влітку наступного року залишили Правобережну гетьманщину.

Новий гетьман П. Дорошенко під різними приводами відмовлявся допускати шляхту й урядників до маєтків. А відтак посполиті й козаки сповна користувалися соціально-економічними плодами революції. Описуючи їх становище у другій половині 60-х рр., анонімний автор трактату “Думка певної особи” констатував: “Поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайменш - два (податки) на тих, котрі не ходять на війну, через нездатність або, наприклад, на ремісників чи торгових людей, і то не перевищують цей податок десятка з лишком золотих на рік, хоч би й найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків...” Невипадково на ці терени переселялися селяни й міщани не лише із західноукраїнських, але і польських земель. “Скаже хтось на це: “А чого б це до тих козацьких міст мали (люди) тиснутися?” - відзначав автор “Думки певної особи”. - Відповідь: “Тому, що там жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так кажуть: “Раз її нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня її не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової, вивів”. Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був Пророк...”

Отже, маємо підстави стверджувати, що в селі козацької України у роки революції сталися переміни революційного характеру. Було ліквідовано соціально-економічну модель, яка ґрунтувалася на великій феодальній власності на землю, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянина. Почалося утвердження нової моделі, в основі функціонування якої були дрібна селянська (розділена з державою) й козацька власність на землю й праця вільної людини. Однак, у Лівобережній гетьманщині, внаслідок політики російського уряду й козацької старшини, розпочався процес феодалізації соціально-економічних відносин. У Правобережній гетьманщині поспільство й козаки захистили свої основні економічні й соціальні завоювання. Інше питання, що внаслідок воєнних дій, реалізувати їх потенційні можливості не вдалося, адже на середину 70-х рр. остання була майже повністю зруйнована й обезлюднена.

Примітки

село революція власність соціальний

1 MichaGowski J. Ksiзga pamiзtnicza. - Krakow, 1864. - S. 183; Франко І. Хмельнищина 1648 - 1649 років у сучасних віршах // Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (далі - ЗНТШ). - Львів, 1898. - Т. ХХШ - XXIV. - S. 18, 20.

2 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі - ЛНБ). ВР. - Ф. 5. - Спр. Оссолінських № 189/ІІ. - Арк. 133.

3 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах (далі - ВУР). - М., 1953. - Т. II. - С. 129.

4 Смолій В. А. Селянство в процесі розбудови Української держави в середині XVII ст. (1648-1657 рр.) / В.А.Смолій, В.С.Степанков// Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. - К., 2006. - Т. 1. - С. 221.

5 Гуржій О. І. Займанщина / О. І.Гуржій// Енциклопедія історії України. - К., 2005. - Т. 3. - С. 197.

6 Цит. за: Смолій В. А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Друга половина XVII - XVIII ст. / В. А.Смолій - К., 1985. - С. 191.

7 Історія України в документах і матеріалах. - К., 1941. - Т. ІІІ. - С. 193.

8 Халебський П. Україна - земля козаків / Упор. М. Рябий. - К., 2008. - С. 64.

9 Апанович О. За плугом Господь іде (Агрокультура українського селянства й козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського) / О.Апанович. - Севастополь, 1999. - С. 6-8.

10 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. - К., 1986. - С. 88-95; Мякотин В. А. Очерки социальной истории Украины в XVII - XVIH вв. / В. Й.Борисенко. - Прага, 1926. - Т. І. - С. 131-156; Сироткін В. М. Общинні поземельні відносини у звичаєвому праві Лівобережної України (друга половина XVII - XVIH ст.) / В. М.Сироткін // Укр. іст. жур. - 1987. - № 6. - С. 112-114, 117.

11 Халебський П. Назв. пр. - С. 64-67. 80-81, 90-91, 93-95.

12 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов (далі - ПКК). - К., 1898. - Т. ІІ. - С. 390, 391, 593, 594; Grabowski A. Staroїytnoьжi Historyczne Polski. - Krakуw, 1840. - T. I. - S. 276-281.

13 Архів головний актів давніх (далі - АГАД) (Варшава). - Ф. 553. - Від. ІІ. - Кн. № 18. - Арк. 158; Бібліотека музею Чарторийських (далі - БМЧ) (Краків). - Спр. № 145. - Арк. 268.

14 Цит. за: Нечитайло В. В. Селянське господарство фермерського типу в Україні: історія і сучасність / В.В.Нечитайло. - Кам'янець-Подільський, 2004. - С. 106.

15 Гуржій О. І. Українське селянство в часи соціокультурних трансформацій в другій половині XVII - XVIH ст. / О. І.Гуржій // Історія українського селянства. - Т. 1. - С. 249.

16 Акты Южной и Западной России. - СПб., 1872. - Т. VII. - С. 349.

17 Актовыя книги Полтавского городового уряда XVII-го века: Справы поточныя 1664 - 1671 годов. - Чернигов, 1912. - Вып. ІІ. - С. 4-76.

18 Стецюк К. І. Вільні військові села - соціальний наслідок визвольної війни 1648 - 1654 рр. // Феодалізм: економіка, класова боротьба, культура. Зб. наук. пр. - К., 1986. - С. 117.

19 Бібліотека Інституту Оссолінських (далі - БІО). ВР. - Спр. № 237/ІІ. - Арк. 211: БН. ВМФ. - № 4214; БМЧ. ВР. - Спр. № 157. - Арк. 68: БН. ВМФ. - № 7632.

20 Гуржій О. Правова культура / О.Гуржій, Ю.Гошко, А.Гурбик// Історія української культури. - Т. 3. - С. 196-198.

21 Бібліотека Ягеллонського університету (далі - БЯУ) (Краків). ВР. - Спр. № 5. - Арк. 895; ЛНБ. ВР. - Ф. 5. - Спр. Оссолінських № 189/ІІ. - Арк. 1140.

22 Історичні пісні. - К., 1961. - С. 195.

23 Борисенко В. Й. Назв. пр. - С. 57-58, 62-63.

24 Романовский В. А. Развитие городов Левобережной Украины после воссоединения с Россией (во второй половине XVII века) / В. А.Романовский // Воссоединение Украины с Россией 1654 - 1954. Сборник статей. - М., 1954. - С. 397.

25 Борисенко В. Й. Назв. пр. - С. 205-206; Гуржій О. Податне населення України XVII - XVIH ст. Нариси з історії та статистики / В. Й.Борисенко. - Черкаси, 2009. - С. 29-35; Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький / І. П.Крип'якевич. - Львів, 1990. - Вид. друге, випр. і доп. - С. 166-169.

26 Борисенко В. Й. Перші елементи буржуазії на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. / В. Й. Борисенко// Феодалізм на Україні. Збірник наукових праць. - К., 1990. - С. 111; Нечитайло В. В. Назв пр. - С. 110.

27 Борисенко В. Й. Назв пр. - С. 87; Стрішенець О. М. Товарне виробництво і торгівля в Україні (друга половина XVII - кінець XVIH ст.). - Чернівці. 2009. - С. 80.

28 Стецюк К. І. Назв. пр. - С. 120-121; Історія Української РСР. - К., 1979. - Т. 2. - С 125-126.

29 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток ... - С. 185; Гуржій О. Податне населення... - С. 23-24; Стецюк К. І. Назв. пр. - С. 119.

30 Гуржій О. Податне населення... - С. 143.

31 Нечитайло В. В. Назв. пр. - С. 116.

32 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток ... - С. 71-77; Лановик В. Д. Економічна історія України / В. Д.Лановик, М. В.Лазарович, Р. М.Матейко, З. М.Матисякевич. - К., 2004. - С. 134.

33 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток... - С. 78-82.

34 АГАД. - Ф. 559. - Спр. № 3053. - Арк. 224.

35 Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656 - 1657 р. // ЗНТШ. - Львів, 1937. - Т. CLIV. - С. 52.

36 Holsten H. Przygody wojenne 1655 - 1666. - Warszawa, 1980. - S. 65.

37 Центральний державний історичний архів України. - Ф. 40. - Оп. 1. - Спр. № 2. - Арк. 61 зв. - 64, 91-91 зв.

38 Pami"tnik Jana Floriana Drobysza Tuszynskiego // Dwa pami"tniki z XVII wieku. - Wrocrnw, Krakow, 1954. - S. 51.

39 Вердум У. Щоденник // Жовтень. - 1983. - № 10. - С. 90-93.

40 БМЧ. ВР. - Спр. № 1657. - Арк. 311: БН. ВМФ. - № 9163.

41 БМЧ. ВР. - Спр. № 402. - Арк. 514-516.

42 Мицик Ю. Козацька держава очима поляка / Ю.Мицик// Київська старовина. - 1993. - №4. - С. 5.

Размещено на Allbest.ru