Проблеми організації духовно-релігійного життя в контексті української революції (1917–1921)

Директорія УНР 2 липня 1920 р. видала закон про перетворення духовних шкіл для хлопців та перших чотирьох класів духовних семінарій у загальноосвітні (так звані «братські» школи) та їх перехід у відання Міністерства освіти [16, с. 188, 189]. У цьому кроці також проглядається бажання поставити під державний контроль систему підготовки кадрів священнослужителів для найбільш впливових конфесій, аби спрямувати її в русло державних інтересів.

Оцінюючи в цілому релігійну ситуацію в Україні періоду революції, громадянської війни та збройної інтервенції, слід виокремити кілька основних тенденцій.

У Російській імперії склалася своєрідна система відносин між державою та релігійними об'єднаннями, що передбачала особливе місце і відповідні преференції для одних і супроводжувалася дискримінацією інших. Та навіть домінуюча і «привілейована» Російська православна церква платила за це непомірно високу ціну: втративши патріаршество ще на часів Петра І, вона була поставлена під нав'язливу опіку самодержавства.

Кризові явища, що охопили всі сфери життя в країні, не могли обійти стороною релігійні конфесії. Потужний внесок

національно-визвольних рухів, оформлення політичних сил широкого ідеологічного спектра, що висували й різними (включно зі збройними) засобами домагалися реалізації своїх програмних вимог, торкнулися й традиційних форм організації релігійного життя. У Грузії та Україні оформився автокефальний рух, основна мета якого полягала у поверненні давнього статусу суверенних церковних об'єднань, втраченого у глибині віків.

Це прагнення збігалося з прагненням правлячих в Україні режимів поставити Православну церкву на службу інтересам держави. Невраховуючи канонічно-правову традицію, уряди України в період 1918-1921 рр. прагнули українізувати

Православну церкву і революційними методами домогтися її автокефалії.

Гасло «національної церкви», підхоплене радикальною частиною духовенства й державними діячами, реалізувалося на практиці з порушенням соборноправності й канонічності. Продуктом такої «творчості», ініціаторами якої стала незначна частина білого духовенства й національної церкви, стала не повноцінна самостійна церква, а «державна автокефалія», заснована на політичних та ієрархічних амбіціях. Події 19191921 рр. заклали поживне підґрунтя для міжконфесійного протистояння не лише в наступні десятиліття, а й на сучасному етапі релігійного життя.

Нерозбірливість у засобах, прямолінійність, надмірна поквапливість у поєднанні з непорушною переконаністю у тому, що конфесійними процесами можна успішно керувати світськими методами, наражали українську владу на глухий спротив архієреїв і значної частини кліру та віруючих, продовжували антагонізм у нестабільному й без того суспільстві. Ухвалюючи юридичні акти, що закріплювали право державних структур на втручання у справи релігійних організацій, українські уряди, по суті, тиражували дореволюційну модель державно-церковних відносин.

Водночас прагнення до демократизації внутрішньоцерковного життя, наближення ієрархії до корінних інтересів широких мас віруючих, денаціоналізації/дерусифікації слід вважати природними явищами, а не тільки результатом технологій певних політичних партій.

Таким чином, не викликає сумнівів той факт, що лінія української влади щодо релігійних організацій формувалася під впливом тогочасних політичних реалій. Відповідними були й засоби її втілення в життя. Однак було б помилкою вбачати в цих заходах лише прагнення держави до безроздільного верховенства у релігійному житті й невмотивоване втручання в життя церковних інституцій. У роки визвольних змагань позитивний аспект діяльності державних органів знайшов відбиток у розвитку духовної освіти, охорони пам'яток старовинної культової архітектури, виробленні нормативів, що мали регулювати вище церковне управління і місцеве самоврядування релігійних громад, українізацію релігійного життя тощо.

Слід також мати на увазі, що діяльність українських режимів розгорталася на тлі жорстокої збройної боротьби проти більшовицьких, білогвардійських, польських військ, отаманщини, інтервентів. Військово-політична нестабільність також негативно впливала на взаємини влади з релігійними інституціями, ускладнювала розв'язання назрілих проблем.

Незважаючи на те, що українські національні уряди офіційно не відокремили церкву від держави, на доволі глибокі суперечності і протистояння між опозиційними архієреями і владою, остання обмежувала себе в репресивних заходах.

За спостереженням В. Ульяновського, у період Центральної Ради, Гетьманату й Директорії в Україні не було вбито жодного архієрея, хоча в цей час тут відбувалися кровопролитні бойові дії, радикальні суспільно-політичні перетворення, виявляли надзвичайну активність анархічні сили й отаманщина.

За більшовицької ж влади на території колишньої Російської імперії загинуло 28 єпископів і митрополитів, тисячі священиків, 12 тис. мирян [12, с. 54].

Наступник О. Лотоцького на посаді міністра ісповідань М. Воронович уже не підтримував позицію свого попередника.

Директорія УНР прихильно поставилася до ідеї автокефалії Української церкви. Це знайшло вияв у призначенні комісаром Міністерства культів О. Лотоцького. Нова влада не залишила без уваги виступи митрополита Київського Антонія і єпископа Волинського Євлогія проти Директорії та їх позицію в питанні про статус українського православ'я. Як наслідок, обидва архієреї були арештовані і відбули в почесне заслання до одного з василіанських монастирів у Галичині. 4 січня Міністерство культів очолив І. Л. Липа, який послідовно проводив курс на українізацію свого відомства, а також всіляко намагався підтримати Православну церкву. Головним завданням Міністерства вважалося створення належних умов для втілення в життя «Закону про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій церкві», оприлюдненого 1 січня 1919 р. Аналізуючи цей документ, дослідник цього питання Б. Андрусишин дійшов висновку, що Директорія не передбачала відокремлення церкви від держави. Деякі політичні діячі сподівалися таким чином компенсувати брак українського елементу серед православних архієреїв [20, с. 43].

Встановлення автокефалії Української православної церкви відбулося без дотримання відповідних канонічних норм. Це спричинило спротив частини єпископату і кліру і наступне протистояння між прихильниками та противниками автокефалії.

Згідно з законом 1 січня 1919 р. було обрано вищий орган Православної церкви - Українську Вищу освящену церковну раду, яка продовжила роботу в напрямі утвердження автокефалії.

Література

революційний державотворчий конфесія релігійний

1. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. Київ, 1993. 413 с.

2. Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у кн.: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. Київ: Либідь, 1994. Кн. 1: Середина XV - кінець XVI століття. 252 с.

3. Федоров Юрій, о. Історія Церкви в Україні. Репринтне видання. Львів: Свідчадо, 2001. 364 с.

4. Андрусишин Б., Бондаренко В. Державно-церковні відносини: історія, сучасний стан та перспективи розвитку: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Київ: Вид-во. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. 387 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Кн. IV. (ХХ ст.). Частина перша. Київ 1998. 385 с.

6. Конституційні акти України. 1917-1920 рр.: невідомі конституції України. Київ: Філос. і соц. думка, 1992. 269 с.

7. Гуржій О., Реєнт О. Від гетьмана до гетьмана: рід Скоропадських в історії України. Київ. Суми: Сумський державний університет, 2011. 228 с.

8. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. Берлін, 1940.

9. Проф. Лотоцький О. Автокефалія. Т. 1: Засади автокефалії. Варшава: [б. в.], 1935. 203 с.

10. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 4. Нью-Йорк, 1966. 178 с.

11. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба гетьманату Павла Скоропадського): Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. Київ: Либідь, 1997. 320 с.

12. Поспеловский Д.В. Русская православная Церковь в ХХ веке. Москва: Республика, 1995. 511 с.

13. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Варшава. 1931. 134 с.

14. Фотиев Кирилл, прот. Попытки Украинской Церковной автокефалии в ХХ в. В кн.: Православная Церковь на Украине и в Польше в ХХ столетии 1917-1950 гг. Сборник. Москва.: Крутицкое патриаршее подворье, 1997. 298 с.

15. Лотоцький О. В Царгороді. Варшава, 1939. 176 с.

16. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 19171921 рр. Київ: Альтернативи, 1999. 320 с.

17. Armstark Rudolf. Ukrainische Autokeppale Orthodoxe Kirche: Erinnerungen des Metropoliten Vasil K. Lypkivskyj. Wurzlurg, 1982; Chrysostomus Johanes. Kirchengeschichte Rublands der neusten Zeit. MьnchenSalzburg, 1968; Curtis John Shelton. Die Kirche in der Sowjetunion. Mьnchen, 1957; Pospielovsky Dimitryj. The Russian Church under the Soviet Regime, 19171982. Crestwoog - New York, 1984.

18. Heyer die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Koln - Brausfeld, 1953. S. 53.

19. Рибачук М.Ф. Сучасні православні концепції української державності. // Церква і національне відродження України. Київ, 1993. 215 с.

20. Андрусишин Богдан. Церква в Українській державі. 1917-1920 (доба Директорії УНР): навч. посібник. - Київ: Либідь, 1997. 176 с.

Размещено на Allbest.ru