"Українське питання" в політичному концепті А. Ордін-Нащокіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Українське питання" в політичному концепті А. Ордін-Нащокіна

В.В. Газін

Анотація

У статті здійснено аналіз концепції шляхів розв'язання польсько-російських суперечностей, зокрема, вирішення "українського питання", які пропонувалися й втілювалися відомим московським дипломатом другої половини XVII ст. Афанасієм Ордін-Нащокіним.

Ключові слова: Москва, Варшава, російсько-польські переговори, А. Ордін-Нащокін, козацька Україна.

У ході польсько-російської війни 1654 - 1667 рр., яка фактично стала боротьбою за першість в регіоні Центрально-Східної Європи, гостро постало "українське питання". Саме від військово-політичного становища на українських землях, від того, хто ними володітиме, залежав результат протистояння між Москвою та Варшавою. "Українське питання" неодноразово поставало в ході різноманітних посольських з'їздів, від його вирішення безпосередньо залежали перспективи укладення миру.

І у Варшаві, і у Москві політичними колами двох держав розроблялися різноманітні концепти вирішення "українського питання". Через жорсткі й тривалі дипломатичні дискусії, криваві воєнні кампанії сторони йшли до компромісного поділу українських земель, зафіксованого Андрусівським перемир'ям 1667 р. Одним з ідеологів цього компромісу став Афанасій Ордін-Нащокін. Його діяльність доволі повно відображена, зокрема, в російській історіографії. У цьому плані можна назвати праці Іконнікова, І. Галактіонова, Є.Чістякової1. Нащокін постає в якості видатного російського політика допетровської епохи, котрий заклав основи російської зовнішньополітичної діяльності. Його часто ставлять на один рівень з визначним французьким кардиналом, називаючи "російським Ришельє".

На нашу думку, в російській історіографії присутнє значне перебільшення ролі та впливу Нащокіна, а його ідеї набувають таких собі ідеальних концепцій європейського розвитку Росії. Водночас не враховується те, яку ціну пропонував провідник московської зовнішньої політики за поступ Росії в напрямку Європи. А між тим саме цією ціною й виступала козацька Україна. Відтак, у даній розвідці ставимо собі за мету проаналізувати концепції шляхів розв'язання польсько-російських суперечностей, зокрема саме вирішення "українського питання", які пропонувалися й втілювалися московським дипломатом другої половини XVII ст.

Афанасій Ордін-Нащокін в середині 1650-х років був призначений воєводою в невелике містечко Полоцького воєводства Друю, яке було розташоване неподалік шведських володінь в Прибалтиці. Невдовзі він обійняв посаду воєводи в Кокнесі. У його підпорядкуванні на той час перебували всі завойовані росіянами землі в Ліфляндії. Перебуваючи безпосередньо в епіцентрі російсько-шведського суперництва за Прибалтику, Нащокін демонстрував відкриту неприязнь до Швеції й вважав, що найголовнішим завданням російської політики є саме утвердження на берегах Балтійського моря. Власне ця ідея й стала визначальною в концептуальних положеннях Нащокіна щодо вирішення суперечностей з Польщею.

У квітні 1658 р. Афанасія Ордін-Нащокіна, зважаючи на його доволі успішні дії на посаді воєводи в сенсі вирішення прикордонних суперечок з шведами, було включено до складу московської посольської делегації (керівник - виконувач обов'язків начальника Посольського приказу, думний посольський дяк Ларіон Дмитрович Лопухін) на переговорах зі Стокгольмом на предмет укладення миру між двома країнами 2. Уже тоді він задекларував своє бачення основних напрямків та завдань зовнішньої політики Росії. Зокрема, мова йшла про стосунки зі Швецією та Польщею. Так, будучи гарячим прихильником балтійської політики Росії, в листі, адресованому царю, намагався переконати його, що мир зі Швецією не є пріоритетним завданням для Росії. На його думку, важливішим є якнайшвидше укладення миру з Польщею. При цьому російський дипломат вважав, що каменем розбрату між Польщею та Росією є Україна. І тут він наприкінці 50-х рр. почав висловлювати думку про доцільність досягнення компромісу з поляками за рахунок українських земель. Він вважав за можливе поступитися малим, заради досягнення великого. На його думку, якщо козаки і так зрадили царю, то нема потреби наполягати на збереженні "зверхності" над ними і в інтересах Росії поступитися

Україною, або її частиною Польщі. А мир з Річчю Посполитою, згідно концепції Нащокіна, сприятиме зміцненню позицій Росії стосовно Криму й Туреччини. "Якщо цар готовий за мир зі Швецією віддати їй міста інфлянтські, то чому не можна піти на поступки Польщі?" Нащокін підкреслював важливе значення для Росії Інфлянт (Ліфляндії) й доступу до Балтійського моря. Тому виступав за те, щоб коштом поступок Польщі, утвердитися у цьому регіоні3. дипломат політика український

Однак, лінія Нащокіна на той час не відповідала офіційній позиції Москви. Його політичний противник боярин Артамон Сергєєвіч Матвєєв репрезентував курс на зближення зі Швецією та боротьбу з Польщею за Україну. Також яскравими прихильниками ідеї безкомпромісної боротьби проти Польщі були князі Нікіта Одоєвський, Юрій Долгорукий та ін., які на той час і визначали спрямування зовнішньої політики Московської держави. Антипольська ідея домінувала в російській політичній думці в другій половині 50-х - на початку 60-х рр. XVII ст. Саме ця концепція лягла в основі Віленського трактату 1656 р. У результаті чого позиція Нащокіна не вплинула на результати переговорів. Останнього було відкликано й російські посли уже без основного опонента замирення зі шведами, під страхом можливого укладення шведсько-польського миру, поступилися. Відтак, переговори, які відбувалися в селі Валієсар (вірніше Валлісаарі), що північніше витоку р. Нарви, завершилися укладенням 21 грудня 1658 р. відповідного перемир'я на 20 років. Встановлювалося розмежування територій за принципом: "хто чим володіє"4.

Черговий етап війни з Польщею та погіршення позицій Москви створили для Швеції сприятливі умови в переговорному процесі. Концепція Нащокіна, який продовжував наполягати на пошуку шляхів укладення миру з Польщею та зосередженні сил на боротьбі проти Швеції, не знаходила підтримки в урядових колах Росії. Відтак, 21 червня 1661 р. укладається Кардіський вічний мир між Швецією та Московською державою 5. Для Москви ціна миру виявилася доволі високою. Вона поступалася на користь Швеції всіма своїми завоюваннями в Прибалтиці. Зокрема, втрачала все Правобережжя Західної Двіни від м. Кокнес (Кукейнос, Кокенгаузен, він же Царевичев-Дмитрієв) та естонські землі на схід від лінії Кокнес - Виртсярв до їх кордону з Естляндією. Те, що росіяни пішли на його укладення, промовляло про їх надзвичайну зацікавленість добитися миру зі шведами за будь-яку ціну. Але мир давав значно більше - можливість сконцентрувати сили в боротьбі з Польщею. Адже сторони (Швеція та Росія), згідно Кардіського договору, зобов'язувалися не здійснювати жодних ворожих дій одна проти одної в пограничних районах, однаково інонаціональних як для Росії, так і для Швеції6. Відтак, ціною втрати позицій у Прибалтиці Москва здобувала можливість боротися проти Польщі, що розглядалося першочерговим завданням її політики.

Попри те, що на даному етапі російську зовнішню політику визначали опоненти Нащокіна - боярин Артамон Матвєєв, князь Нікіта Одоєвський та ін, Афанасій Ордін-Нащокін з'являється в складі посольств на переговорах з поляками (хоча й в другорядній ролі). Очевидно, це стало виявом того, що при збереженні стратегічної лінії, московське керівництво не виключало можливості пошуку тактичних компромісів, які й мав забезпечити Нащокін. Так, разом з ближнім боярином князем Нікітою Одоєвським, боярином князем Іваном Прозоровським, думним дяком Алмазом Івановим та дяком Богданом Міхайловим в лютому 1662 р. він направився в Смоленськ на переговори з польськими комісарами 7. Спроба їх розпочати виявилася невдалою. Після перемог над російськими військами в кампаніях 1660 р., відновлення впливу на український уряд та встановлення своєї влади на Правобережній Україні, Варшава не вельми поспішала йти на поступки Росії й намагалася розмовляти з супротивником з позиції сили.

Водночас московське керівництво прагнуло будь-що відновити переговорний процес з поляками й добитися хоча б укладення перемир'я, яке дало б змогу кардинально покращити як зовнішні, так і внутрішні справи. За таких умов саме Ордін-Нащокін, на думку царя, був людиною, здатною повернути Варшаву до столу переговорів. Чергова спроба Москви повернути російсько-польські стосунки в бік мирних переговорів припала на кінець 1662 - початок 1663 р. Характерним є те, що активізація російського керівництва в цьому напрямку завжди співпадала з погіршенням позицій Росії в ході військового протистояння з Варшавою.

У жовтні 1662 р. в Москві було скликано засідання Боярської Думи 8, головним питанням на якому стало формування інструкції послам на переговори з поляками 9. На нашу думку, варто акцентувати увагу на тому, що очільником посольства, а відтак особою, від позиції якої залежав хід переговорів та їх результат, призначається саме Афанасій Ордін-Нащокін. Як зауважував З. Вуйцік, це символізувало готовність царя до певних компромісів 10. Звичайно, московське керівництво не хотіло йти на якійсь значні поступки щодо Польщі. Не був готовий на це і сам Нащокін, який, з одного боку, заради Балтики готовий був поступитися Україною та Києвом, проте, з другого, - мав надію, що важка ситуація в Польщі через загрозу з боку Туреччини і Криму спонукає її на поступки заради того, щоб добитися союзу з Москвою, або нейтралітету останньої.

У посольській інструкції, даній Нащокіну, головним його завданням значилося укладення миру з Річчю Посполитою й утворення союзу проти спільних супротивників. Умовою оформлення останнього російське керівництво виставляло відмову польського короля від Смоленська й сіверських міст (так, як це було до смутних часів). Також Нащокін мав запропонувати, щоб Річ Посполита віддала Росії Південні Інфлянти (Південна Лівонія), зі свого боку цар пропонував виплатити сконфедерованому польському війську заборговану платню 11.

Стосовно одного з найгостріших у стосунках між обома державами "українського питання", то в інструкції зазначалося, що в разі виникнення труднощів у його вирішенні "...черкас би поділити для заспокоєння" і, щоб вони "...поділені були по Дніпру і володіли ними Царська величність по цій стороні, а Королівська величність по тій стороні Дніпра і щоб черкаси під тими великими монархами утримувалися"12. Отже фактично, передбачалося встановити кордони між Московською державою та Річчю Посполитою по Дніпру й Двіні. При цьому під владою царя мали залишатися Вітебськ, Полоцьк, Бихов, Київ та Запоріжжя. А 19 жовтня (у день відправки посольства 13) Нащокін отримав особливу інструкцію, яка надавала йому право у випадку відмови польських комісарів ділити Україну й погроз з їх боку об'єднатися з татарами ".. їм полякам й інша сторона (Лівобережжя - В.Г.) буде віддана, як буде з'їзд у государевих великих послів с королівськими комісарами".

Нащокін також мав докласти зусиль для того, щоб добитися розриву відносин між Польщею та Кримом. Зокрема, мав переконати поляків у ворожих намірах їхніх союзників та у змові кримського керівництва з козацькою верхівкою, "...що від цього злого союзу і Росії й Польщі проблеми"14.

Місія А. Ордін-Нащокіна тривала з кінця лютого до середини травня 1663 р. у Львові15 (саме там на той час перебував польський король Ян Казимир) і відбувалася у вкрай складних умовах, коли польське керівництво не виявляло жодного бажання йти на діалог. Нащокін заради порятунку переговорного процесу намагався задіяти весь свій дипломатичний талант. Будучи обізнаним стосовно того, що більш прихильною ідеї миру з Москвою є саме литовська верхівка, він намагався апелювати окремо до представників Литви. 10 квітня передав литовському канцлеру Криштофу Пацу список статей (10), в яких обґрунтовувалася позиція Москви та містилися пропозиції щодо умов укладення миру 16.

Ставлячи за мету переконати своїх опонентів, що єдиним надійним союзником Речі Посполитої є саме Московська держава, російський дипломат у даному документі наводив чимало прикладів підступності шведів (росіян вкрай непокоїла можливість укладення польсько- шведського антимосковського договору). Зокрема, йшлося про те, що в "... 167-му році (1658 р. - В.Г.) в запису про перемир'я Валієсарського договору в четвертій та в двадцять третій статтях свейського миру з Великою Росією Південні Ліфлянти, Динабург з містами віддавалися Великій Росії.". Проте, вже через деякий час ".в 168-му році (1660 р. - В.Г.) в мирному записі Олівського договору в п'ятій статті ті ж Південні Ліфлянти, Динабург з містами віддавалися навіки від свейського королівства до Корони Польської.. а після того в 169-му році (1661 р. - В.Г.) в мировій Кардісського договору написано: ті ж Південні Ліфлянти, Динабург з містами, як і за Валієсарським договором навіки приналежні

Великій Росії" Нащокін пропонував, щоб поляки відмовилися від цих земель на користь Росії, за що отримали б грошову компенсацію в кілька млн. злотих 17.

Стосовно можливого польсько-російського союзу Нащокін яскраво змальовував усі його перспективи. Даний альянс, на його думку (дана теза містилася у 2-й статті декларації), дасть змогу покарати шведів за такі хитрощі й підступність. Відтак, кожна зі сторін, і Польща, і Росія, зможуть отримати бажані для них шведські землі: "А тих двох держав [союз] буде страшний і швидко вчинить розплату". При цьому союзникам не слід остерігатися негативної реакції з боку цісаря, Данії, Англії чи Бранденбургу, які "...завжди над шведами помсту раді бачити"18.

Нащокін переконував своїх опонентів, що в Польщі і Росії одні вороги - Туреччина і Крим. Звертав увагу на ті переваги, які обіцяє польсько-російський союз. Зокрема, наголошував, що він підірве могутність Туреччини на Балканах, а також убезпечить Польщу від будь- яких ворожих дій з боку "мунтян, волохів та Семигородської землі", які, навпаки, будуть дивитися на Росію та Польщу, як на своїх захисників. Об'єднані польсько-російські сили, на його думку, змогли б надати велику допомогу в боротьбі цісаря проти Туреччини та протистояли б негативному впливові Криму (він наголошував, що союзні Польщі татари грабують Україну, чим сприяють поширенню там антипольських настроїв): "... почує хан про союз між тими обома державами (Польщею та Росією - В.Г.), відкладе свої великі запити, а радий буде без шкоди дружбу тримати".

Також, згідно аргументів Нащокіна, польсько-російське порозуміння здійснювало б істотний позитивний вплив на внутрішньополітичну ситуацію в самій Польщі. Воно привело б до заспокоєння шляхти, на що цар московський не пожаліє грошей. При цьому наголошувалося, що на землях, які Польща віддасть Росії, польська шляхта у повній мірі збереже свої маєтності та давні права й привілеї. Без сумніву, ці слова адресувалися литовцям, для яких ці питання були особливо актуальними. Також, будучи добре обізнаним з тогочасними фінансовими труднощами польського уряду (великий борг перед військом), Нащокін тут же висловлював пропозицію, що Москва може допомогти вирішити цю проблему: "як належить на жалування ратних людей казною ссудить та допоможе.". Як можливий з варіантів пропонувалося також, що Москва заплатить полякам за ті польські провінції, які у свій час були зайняті російськими військами 19.

У декларації Нащокіна містилися чіткі пропозиції щодо вирішення територіальних суперечностей. Після аргументації всіх переваг польсько- російського союзу наголошувалося, що для його досягнення Корона Польська має все ж піти на зустріч російським вимогам і передати царю сіверські міста та Смоленськ, а також погодитися на те, щоб Південна Ліфляндія та Динабург мають належати Московській державі20. Насамкінець, на переконання Нащокіна, саме польсько-московське порозуміння є найкращим засобом вирішення "українського питання": "...козаки у великому послушанстві будуть". У разі відмови поляків, російські посли зазначали, що Москва змушена буде шукати порозуміння з Кримом, що не буде в інтересах Варшави.21.

Однак, поляків не вдалося налякати небезпеками, що їх змалював Нащокін. У відповідь комісари зазначили, якщо росіяни прагнуть зірвати Полянівські пакти, то польська сторона також може їх не дотримуватися, а пригадавши про право польського короля на московську корону, може започаткувати нові довготривалі війни між двома країнами. Вони вкотре наполягали на тому, що мир можливий лише за умови повернення Польщі всіх забраних у неї земель і виплати грошового відшкодування.

Офіційна позиція польської влади залишалася непоступливою. Причиною цього було те, що уряд Речі Посполитої сприймав самі переговори лише як засіб для того, щоб виграти час. У відповіді Нащокіну литовський канцлер К. Пац дорікав, що Москва не лише не погоджується повернути Польщі землі, що їй належать, але натомість ще й вимагає віддати їй південні Інфлянти. Як єдину умову миру Пац назвав визнання умов Полянівського договору 1634 р. і грошове відшкодування. Він відзначав, що росіяни з якими у поляків міцний мир бажають зіштовхнути Польщу з Швецією. А щодо турецько-татарської загрози, якою росіяни лякають, то вона, на думку канцлера, є безпідставною. Польща має з цими країнами угоди, яких дотримується і буде дотримуватися. А росіяни нехай не стараються прихилити до себе татар, бо вони давні вороги Московії, "бо частину земель їх тримаєте".

Після невдачі місії Нащокіна нові російсько-польські переговори відбулися вже у 1664 р. в Дуровичах. На той час ситуація докорінним чином змінилася. Невдалий похід польських військ на Лівобережжя став останньою крапкою в спробах Варшави силовим шляхом вирішити суперечку з Москвою за українські землі, а повстання на Правобережній Україні поклало під сумнів збереження польської влади і в цьому регіоні. Нова розстановка сил позначилася й на позиції московського керівництва, виробленій для даного раунду переговорів. Про це свідчив, насамперед, склад царського повноважного посольства, яке очолив ближній боярин і намісник астраханський князь Нікіта Одоєвський. До нього входив також ближній боярин і намісник суздальський князь Юрій Долгорукий. Обидва були переконаними противниками будь-яких компромісів з Польщею. Водночас до посольства було включено і Афанасія Ордін-Нащокіна та думного дяка Алмаза Іванова, які уособлювали "партію компромісу з Польщею"22. Склад російської делегації свідчив, що офіційна Москва, під впливом успіхів у війні проти поляків на Лівобережній Україні, прорахувавши слабкість польських позицій на майбутніх переговорах, прагнула повернутися до концепцій, що домінували на попередніх переговорах з поляками, починаючи з 1656 р. Очільник московської делегації Нікіта Одоєвський завжди був прихильником жорсткої лінії проти Польщі. Його характеризувала непоступливість, зокрема, в питаннях статусу українських земель. Водночас, перебування в складі посольства Афанасія Ордін-Нащокіна (не в основній ролі) свідчило про те, що царський уряд розглядав можливість досягнення з поляками і компромісної угоди. Ціною такого компромісу могла стати частина козацької України, тобто реалізовувалася концепція, сформована Москвою в жовтні 1662 р., спроба обговорення якої відбувалася в березні 1663 р. під час перебування Нащокіна у Львові.

Перед від'їздом Ордін-Нащокін подав царю записку, в якій вкотре виклав своє бачення суті російсько-польських відносин та місця в них "українського питання". Він наполягав на необхідності тісного союзу з Польщею і звертав увагу царя на ворожі дії Швеції, якої, на його думку, слід було найбільше остерігатися 23. На думку З. Вуйціка, цей політичний меморіал Нащокіна є одним з найцікавіших документів російської дипломатичної думки допетровської епохи. Він складався з понад 50 пунктів та його головною ідеєю стала теза, що мир чи навіть перемир'я з Польщею є справою великої ваги для Росії. Розігруючи релігійний чинник та ідею православної єдності, Нащокін зазначав, що лише в умовах миру з Польщею Росія зможе виконати свою головну місію - взяти під опіку та протекторат усіх православних, що мешкали на теренах Великого князівства Литовського та України 24.

Він наголошував, що багато православних мешкають на Балканах, звертав увагу, що молдавани, волохи та ін., відокремлені від своєї захисниці Росії теренами ворожої Речі Посполитої і виявилися відданими під владу Туреччини. На його переконання, становище радикально зміниться, коли Польща і Росія примиряться. Православне населення Балкан відразу відійде від Туреччини і примкне до дружніх держав. А "...це буде мати величезне значення у справі об'єднання усіх православних народів від Дунаю до Великоросії. Тісно будуть пов'язані між собою Волощина, Молдавія, Поділля, Червона Русь, Волинь, Малоросія і Великоросія". Тут слід відзначити, що в сенсі реалізації балканських планів Росії, Нашокін значну роль покладав на статус Москви, як центру православ'я. На його думку, саме релігійний чинник мав сприяти поширенню впливу і на неслов'янські народи, які належали до Східної Церкви (Молдавія, Волощина). У своєму політичному меморіалі зазначав: "Союз з Польщею необхідний тому, що лише за таких умов ми можемо здійснювати покровительство православ'ю в польських областях. Єдиновірні молдавани і волохи, які відділені тепер від нас ворожою Польщею, почувши про наш союз з нею, приєднаються до союзних держав і від'єднаються від турка. Таким чином з'єднається такий багаточисельний християнський народ, однієї матері, східної церкви, діти: від самого Дунаю всі волохи і через Дністер, Поділля, Червону Русь, Волинь і Малу Росію, яка вже приєднана до Великої".

Нащокін підкреслював, що польсько-російський союз буде мати не менше значення в сенсі стосунків Росії з Швецією. Звертав увагу царя на ворожість позиції останньої (таємні контакти шведів з Кримом та спрямування вістря цього союзу проти Росії, друкування у Стокгольмі книг і брошур з ворожою пропагандою проти Москви, підмовляння шведськими дипломатами поляків, щоб вони проявляли непоступливість стосовно Росії). Взагалі вважав, що всі біди Росії спровоковані саме шведською політикою.

На останок Нащокін торкнувся безпосередньо й "українського питання". Вважав, що після укладення миру з Польщею, значно зросте російський вплив на Україні. Однак, застерігав від покладання великих надій на козаків. Вважав, що вони ніколи не будуть вірними підданими і союзниками Росії, бо є потенційними союзниками Криму і Швеції. Останні колись спільно розпочнуть війну проти Росії. На його думку, задля кращого контролю над ненадійним українським козацтвом, а також для оптимального розв'язання суперечки з Варшавою, доцільно відмовитися від України. При цьому зазначав, що відмова від частини українських земель в ході переговорів з поляками є, водночас умовою опанування цього краю. Через польсько-російський союз та становлення спільної для обох країн церкви Нащокін вбачав шлях для проникнення російського впливу за Дніпро і на Дністер 25.

Меморіал мав би створити найкращі умови для майбутніх польсько- російських переговорів. Проте, офіційна позиція царського уряду була іншою. Відзначимо, що погляди Нащокіна не поділяли, як керівники російської делегації князі Нікіта Одоєвський та Юрій Долгорукий (сам Нащокін писав царю, що "...мене не люблять і справою моєю нехтують"), так і сам цар. Відтак Алєксєй Міхайловіч у відповідь на пропозиції Нащокіна вказав, що всі зауваження прийняті, окрім останнього. Цар відповів: "Собаці не гоже їсти й одного куска хліба православного (тобто полякам негідно володіти західною частиною України)26.

Серед чинників, які визначали позицію царського уряду слід назвати, по-перше, доволі значний вплив на царя Одоєвського. По-друге, у Москві за три роки після Кардісського трактату не вважали доцільним іти на подібні поступки й Польщі. По-третє, до жорстких дій проти Польщі російське керівництво підштовхували військові невдачі поляків в Україні. З одного боку, в Москві відчули, що їх владі на Лівобережній Україні вже нічого не загрожує, а з другого - на квітень-травень 1664 р. зі всією повнотою окреслилися масштаби антипольського повстання на Правобережжі, яке дало росіянам підстави сподіватися не те, що воно створить передумови для можливості розмовляти з поляками з позиції сили. У Москві вважали, що саме польська сторона, яка на даний момент є більше зацікавленою в укладенні миру, змушена буде погодитися на жорсткі й безкомпромісні вимоги Москви.

В "українському питанні" російські посли мали зайняти тверду позицію й вимагати, щоб поляки визнали її приналежність Росії: "Про черкас обох сторін говорити і стояти міцно, що вони люди вільні і яка буде користь обом державам, якщо їх даремно в Крим відігнати і розорення і війну постійну від них приймати". Звичайно, передбачалася можливість і певних компромісів. Як значилося в інструкції, в разі, якщо комісари стали би чинити опір і це загрожувало б зривом переговорів, російські посли мали право скорегувати свої вимоги. Вони в такому разі могли б погодитися на перебування Правобережної України під владою короля, але при цьому вимагати, щоб король надав гарантії дотримання прав і вольностей православної релігії на Правобережжі (поляки мали відмовитися від перетворення церков на костели, а також не віддавати православних храмів уніатам). Також польська влада мала обіцяти не чинити жодних переслідувань козакам, міщанам і містам українським ("...щоб там церквів в костели не перетворювати і уніатам не віддавати, міста і черкас нічим не утискати, дати волю").

Стосовно ж Лівобережжя, то позиція Москви була однозначна - у цьому питанні не могло бути й мови про жодні компроміси. Воно мало безумовно належати Росії. При цьому наказувалося, що в разі, якщо поляки не погодяться на це, російська делегація мала припинити будь-які переговори. Безкомпромісність росіян стосовно українських земель проявлялася в титулатурі. Зокрема говорилося, що титули білоруський і малоросійський мають належати саме царю, "щоб тими титулами писатися нам, великому государю, тому що міста Малої і Білої Русі до Московської держави здавна, а тепер під нашою високою рукою багато з них"27.

Визначивши генеральну лінію на переговори з поляками, царський уряд залишив можливості для дискусії стосовно методів досягнення поставленої мети. Саме різне бачення тактики російських послів проявилося у концепціях А. Ордін-Нащокіна та Ю. Долгорукого. Так, перший, залишаючись послідовним прихильником ідеї польсько- російського союзу, наполягав, що комісарів можна схилити до поступок лише обіцянкою утворення такого. У свою чергу Долгорукий, засвідчуючи позицію опонентів Нащокіна, наголошував, що вплинути на позицію поляків можна лише активізацією військових дій та досягненням в них успіху. Він, зокрема, писав: "Поляки напевне знають, що у боярина князя Якова Куденетовича Черкаського в полках закінчуються припаси, стоячи на одному місці, втіхи собі і прибутку жодного не мають; завжди рать тішиться вступаючи в чужу землю і бачачи собі прибуток і ситість, а не на одному місці стоячи на своїх хлібах.". Тому краще до закінчення літа Черкаському перейти Дніпро між Могилевом та Биховим і тут дати битву, "литовське військо пожати, а комісарів понизити".

Нащокін також вважав, що для схилення комісарів до поступок необхідний воєнний успіх, проте, в свою чергу, він розходився з Долгоруким щодо місця битви. "Якщо від російських ратних людей буде промисел по Двіні-річці, то Литва злякається, а запаси війську можна везти ріками Касплею та Двіною". Він зазначав, що на Двіні хати, жінки і діти литовців і туди вони побояться привести союзних татар 28.

Нащокін вкотре послідовно підтверджував свою позицію, яка полягала в активному наступі Росії на Балтику. Він також радив діяти наступними засобами: "Для отримання Смоленської та Сіверської землі слід послати до шляхти, у якої в тих повітах є маєтності, обнадіяти її можливістю повернення цих маєтностей, обіцяти, що суд і розправа залишаться у них як раніше; війську польському слід пообіцяти грошової казни, а сенаторам уже і оголошено, слід дати государеве жалування литовському референтарію Бростовському, він може все зробити, тому що литовці його люблять і у всьому йому вірять"29.

Російсько-польські переговори, які тривали в Дуровичах з червня по вересень 1664 р., вкотре засвідчили наявність гострих протиріч між сторонами. Каменем спотикання залишалося "українське питання", дискусії між сторонами повсякчас заходили у глухий кут, наштовхуючись на безкомпромісні позиції керівників польської та російської делегацій. За таких умов Нащокін намагався вжити можливих заходів для досягнення порозуміння. Він намагався переконати поляків, що козацька Україна не може залишатися нерозв'язною проблемою у стосунках між Москвою та Варшавою. Говорив: "..А в Україні ми мало маємо потребу. Якщо ми козаків не отримаємо, то вони підуть до татар і турок, пішовши під їх поганську протекцію, й можуть стати загрозою і нам, і їм (полякам - В.Г.) самим, а тому що цей народ вільний, від присяги Його Королівській Величності звільнений, коли їх Зборівський договір порушили". Нащокін наголошував, що в разі відмови царя від козаків, останні не опиняться під владою короля, а віддадуться під протекцію кримського хана й турецького султана, що, безумовно, створить проблеми і для Польщі, і для Росії30.

Під впливом Нащокіна була сформована офіційна пропозиція, яка зводилася до того, що росіяни погоджувалися поступитися Києвом та всіма містами на правому боці Дніпра, за умови, що віра православна не буде зазнавати там жодних кривд та утисків, а козакам будуть збережені давні вольності (даний компроміс передбачався царською інструкцією, даною напередодні переговорів). Сіверщина та Лівобережна Україна разом з Запоріжжям мали перебувати під владою царя. Також Росія наполягала на своїх правах на Смоленськ та 14 інших міст на Смоленщині31. Окрім цього, росіяни розглядали можливість передачі полякам Вітебська з повітом, а за Полоцьк та Динабург компенсувати Речі Посполитій грошима для видачі платні війську.

На думку З. Вуйціка, ця російська декларація була дуже близькою до умов Андрусівського договору 1667 р. Вона ґрунтувалася на політичному реалізмі, який виражався в остаточній відмові Кремля від ідей звільнення з-під Польщі всіх руських земель. При цьому польський історик зазначає, що вперше після 1654 р. Росія офіційно виразила згоду віддати Польщі велику частину України, краю, що складав головний предмет суперечки між двома державами. Слід погодитися з його висновком, що дана декларація була зумовлена, насамперед, тією ситуацією, що склалася на сході Європи в 1663 - на початку 1664 рр. Зокрема, це значне посилення московської влади на Лівобережжі, що відбулося після обрання гетьманом Івана Брюховецького, й зростання впливу Польщі на Правобережжі. Фактично, декларація була виразом розуміння з боку московської еліти неможливості реставрації своєї влади на Правобережній Україні, а відтак - безперспективності в той момент боротьби з Польщею з цю частину українських земель. На думку Вуйціка, російська декларація від 5 (15) липня 1664 р. була значним кроком в напрямку порозуміння з Річчю Посполитою 32.

Слід відзначити, що така позиція стала результатом діяльності саме Афанасія Ордін-Нащокіна, який цілеспрямовано працював з метою реалізації своїх політичних концептів, в основі яких лежала теза про утвердження союзу з Польщею, як засобу протистояння шведському впливові. Відзначимо, що під час перерви в переговорах він їздив до Москви і зустрічався з царем. Саме після цього до послів надійшли офіційні інструкції, які спрямовували їх на пошук компромісу.

Хоча переговори в Дуровичах завершилися безрезультатно, проте вони означили рішучий поворот московського керівництва до прийняття політичних ідей Ордін-Нащокіна й окреслили контури майбутньої російсько- польської угоди. Відтак вже наступна зустріч великих і повноважних послів Речі Посполитої та Московської держави пройшла під егідою реалізації концепту Нащокіна. Останній очолив російську делегацію, яка 5 лютого 1666 р. відбула до Андрусова. Також до її складу входили Богдан Нащокін та дяк Грігорій Богданов (представники "партії" Ордін-Нащокіна)33.

Загалом, тривале дипломатичне протистояння завершилося укладенням 30 січня 1667 року Андрусівського перемир'я, яке підвело риску під тривалою російсько-польською війною. Сторони погодилися на поділ українських земель. Фактично була реалізована концепція Афанасія Ордін-Нащокіна, яка, виходячи з політичних інтересів Москви, грубо порушувала права українців на збереження цілісної держави.

Примітки