Опір православного населення Сумщини антирелігійній політиці 1920 - 30-х рр.: форми, методи та наслідки

В статье рассмотрен один из актуальных вопросов государственно-церковных отношений ХХ века - сопротивление православного населения Сумщины антирелигиозной политике 1920 - 30-х гг. в СССР. Так как территория современной Сумской области в исследуемый период входила в состав Харьковской, Полтавской и Черниговской областей, результаты полученного исследования представляют ситуацию северо-восточного региона Украины.

В исследовании проанализировано документальную базу и историографию вопроса. Отмечается, что эта проблема на всеукраинском уровне нашла отражение как в отечественной, так и зарубежной историографии.

Исследовано сопротивление православного населения края изъятию церковных ценностей. Прослеживается постоянная непрерывная борьба, которая начинается именно в 1922 г.

Рассмотрено радикализацию методов противодействия антирелигиозной политике на Сумщине в 1929 - 1930 гг. Как примеры приведены восстания в селах Берюхово и Блистов.

Определены причины как радикализации, так и затишья сопротивления в 1930 - 1935 гг. Определены формы и методы сопротивления антирелигиозной политике. Анализируются женские бунты и волынки, как формы сопротивления антирелигиозной политике. Охарактеризованы период роста случаев радикальных форм сопротивления в 1935 - 1937 гг. Вместе с тем отслежена и определена непрерывность этого движения на Сумщине в течение всего периода 1920 - 1930-х гг.

Ключевые слова: православие; церковь; духовенство; собственность; колокола; советская власть; репрессии; восстания; волынка; женский бунт

Постановка проблеми. Як у широких колах українського суспільства, так і вужчих наукових, історія України першої половини ХХ ст. асоціюється із пануванням більшовицького тоталітаризму та масовими репресіями. Одним із суспільних інститутів, який зазнав масового переслідування із величезними людськими, матеріальними та культурними втратами, є православна церква. Саме вона у довоєнний період в СРСР фактично була поставлена на межу існування.

Незважаючи на те, що останнім часом видано низку ґрунтовних досліджень, присвячених становленню тоталітаризму в Україні, народному опору 1920 - 1930-х рр., розвитку державно-церковних відносин, ця проблема продовжує цікавити суспільні та наукові кола і залишається актуальною та потребує детальнішого вивчення. Серед питань, на які варто звернути увагу, необхідно виокремити спротив православного населення антирелігійній політиці 1920 - 1930-х рр. як в Україні в цілому, так і в окремих регіонах. Особливо варто наголосити на регіональному аспекті проблеми. Розкриття краєзнавчого аспекту даного питання дає змогу всебічно і докладно вивчити багатогранність проблематики, виокремити особливості та загальні риси.

Приклад Сумщини буде досить репрезентативним, адже її територія у досліджуваний період входила до складу декількох областей. Саме тому отримані результати з одного боку ілюструють регіональну специфіку, а з іншого - дають уявлення про весь північно-східний регіон України.

Мета дослідження. На основі широкої джерельної бази та історіографії дослідити становлення і розвиток радикальних методів опору православного населення Сумщини антирелігійній політиці 1920 -30-х рр. та виокремити регіональні особливості цього явища.

Методологія дослідження. Для повноцінного розкриття теми використовувались методи: конкретно-пошуковий, аналізу і синтезу, систематизації та узагальнення, історичної реконструкції, структурно-функціонального аналізу, порівняльно-історичний.

В основу дослідження лягла широка джерельна база, яка представлена документами шести архівів, як центральних так і місцевих та галузевих. Як наслідок, нами залучено документи різного роду, які демонструють, як ситуацію на території Сумщини, так і місце даних подій у загальнодержавному масштабі.

Архівні кримінальні справи показують роль окремих священиків у спротиві антирелігійній політиці [5; 7; 8; 9; 10]. Ці ж справи докладно висвітлюють і ситуацію на місцях. Разом із тим, варто зазначити, що до цього роду джерел варто відноситися досить критично. Так, як головною метою даних справ було доведення вини підозрюваного, то в них досить часто передаються сфальсифіковані, перекручені або перебільшені дані. Більш точну інформацію містять доповідні записки, довідки, звіти про ситуацію у державі тощо. У них увага звертається на найгучніші події, а також висвітлюється ставлення до них влади. Так, як більшість із цих документів було засекречено та адресувалися обмеженому колу чиновницької та партійної номенклатури, можна говорити про те, що у них подається об'єктивніша інформація [12; 13]. Надзвичайно цінними є різноманітні повідомлення з місць. Здебільшого маючи оперативний характер, вони покликані надати необхідні дані про становище на місцях та висвітлити причини антирелігійних виступів. Саме ці документи показують і ставлення місцевої влади до даних подій та ілюструють спроби знайти винних [2; 3; 4].

Незважаючи на те, що причини виступів перекладалися державними, силовими та партійними органами одними на інші, у комплексі дана група джерел все ж таки дає досить об'єктивне бачення причин, масштабів та наслідків спротиву православного населення Сумщини антирелігійній політиці 1920 - 30-х рр.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання спротиву православного населення України антирелігійній політиці 20 - 30-х рр. ХХ ст. знайшло відображення, як в українській так і зарубіжній історіографії. Значна заслуга належить досліднику репресій у СРСР та голодомору в Україні Р. Конквесту. Саме він одним із перших закордонних дослідників зацікавився даними подіями. Зупиняється Р. Конквест і на подіях безпосередньо пов'язаних із Сумщиною - повстання 1929 р. у с. Берюхово [15, с. 234235].

Одним із перших у незалежній Україні державно-церковні відносини та репресії проти церкви почав досліджувати В. Пащенко. Не міг він оминути у своїх працях і питання спротиву населення антирелігійній політиці [18, 19]. Серед сучасних дослідників державно-церковних відносин варто виокремити А. Киридон [17, 18] та О. Ігнатушу. У науковому доробку О. Ігнатуші є праці безпосередньо пов'язані із репресіями проти православної церкви на Сумщині [16].

Виклад основного матеріалу. У майбутньому СРСР протиріччя між Російською православною церквою та більшовиками розгорілися ще з моменту боротьби останніх за владу. Під час громадянської війни ці сили виявилися по різні боки барикад. До цього додавалося і антирелігійне налаштування комуністів. Тож не дивно, що із затвердженням при владі вони втілюють у державі атеїстичну політику. РПЦ розглядається як одна із найбільш ворожих організацій у державі.

Однією із перших спроб зменшити вплив церкви у суспільстві після утвердження більшовицької влади, було вилучення церковних цінностей. 8 березня 1922 р. ВУЦВК приймає декрет «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим», аналогічний декрет на два тижні раніше був прийнятий у Росії. Починає діяти Центральна комісія по вилученню церковних цінностей на чолі із М. Скрипником. Через складені описи майна наявного при храмах було легко відстежити його кількість і якість, а відповідно виявити факти його приховування або недостачі. Реалізація даної кампанії в Україні призвела до протесту окремих священнослужителів і віруючих. Вони проявлялися у двох напрямах: агітація проти вилучення коштовностей та переховування майна і його описів. Рідше відбувалися стихійні виступи та сутички із органами правопорядку [14, с. 83]. Р. Конквест із посиланням на газету «Правда» від 20 квітня 1922 р. пише про 1400 сутичок, що відбулися біля храмів [15, с. 229]. На Сумщині яскравим прикладом є випадки у селах Печини та Угроїди Охтирського округу. Ситуацію вдалося стабілізувати лише після прийняття відповідних заходів. До революційного трибуналу передано 18 осіб, 10 із яких - духовенство. За образу комісії одну особу віддано під суд [6, арк. 56-57]. Але це було швидше виняиком, аніж правилом.

Інколи духовенство вдавалося до переховування церковного майна, проте це також було поодинокими випадками. Населення краю віднеслося до даної кампанії байдуже або співчутливо. Такі настрої панували і серед більшості духовенства. Як зазначає В. Пащенко, незважаючи на те, що в атеїстичній літературі говориться про контрреволюційну позицію церковників, насправді ж воно хоча й без ентузіазму зустріло постанову про вилучення цінностей, але більшість не виявило відвертої ворожості діям органів влади [19, с. 69]. На Сумщині, як і в Україні в цілому, незважаючи на втрату церквою майна, вона фактично не змогла організувати віруючих на захист своїх інтересів.

Як зазначало ОДПУ з даного приводу, в циркулярному листі № 37 від 1930 р., останній контрреволюційний виступ, проведений церквою, розрахований на фанатизм віруючих, під лозунгом захисту церковних цінностей, у 1922 р. закінчився важкою поразкою для церкви. Церковники, переконавшись у неможливості безпосередньої відкритої боротьби, перейшли до пристосування до радянських умов [1, арк. 1]. Сприяло цьому і запровадження НЕПу, коли натиск на церкву помітно зменшився. Не останнє місце у даному процесі відіграла і міжконфесійна політика більшовиків внаслідок якої владі вдалося розпалити міжконфесійну ворожнечу і сподіватися, що у ній церква просто знищить сама себе.

Паралельно у державі відбуваються антирелігійні кампанії, які у 1925 - 1926 рр. призводять до виступів на Одещині та Катеринославщині [14, с. 84]. Проте на Сумщині у даний період нами не виявлено жодних акцій на захист церкви.

Згортання НЕПу означало і новий наступ на релігію та духовенство. Збільшується економічний та ідеологічний тиск. Розпочинається кампанія по вилученню дзвонів у фонд індустріалізації, масове закриття церков, які передавалися під культосвітні заклади, комори тощо. Інколи закриті храми взагалі не використовувалися. За таких умов посилюється спротив антирелігійній політиці як з боку духовенства, так і з боку селянства, яке залишалося глибоко віруючим та вбачало єдину розраду своєму тяжкому становищу лише у церкві. Її знищення штовхало народ ставати на захист православної церкви шляхом відкритих виступів. Саме у цей період відбувається радикалізація методів опору антирелігійній політиці на Сумщині. На відміну від 1922 р., коли суспільство, як і духовенство краю здебільшого байдуже або навіть співчутливо поставилося до вилучення цінностей на користь голодуючим, зараз церкви закривалися і досить часто стояли без використання. Храми та їхнє майно цинічно знищувалися на очах віруючих. Під час різдвяних свят 1930 р. в Україні було організовано масове спалення предметів релігійного культу, ікон, церковних книг [16, с. 237]. Такі випадки не обмежилися даною кампанією, а продовжувалися і поза нею, супроводжуючи закриття храмів. Наприклад, у с. Вільшана Недригайлівського району Сумської області було закрито та розібрано дві церкви. Із кам'яної - вимощена дорога, дерев'яна - розібрана і спалена. Відбувалося спалювання ікон, церковних книг, архівів, розкрадання цінностей тощо [15, с. 233-234]. Тепер фактично відбувалося не просто вилучення майна чи закриття храмів, а знущання над релігійними почуттями населення. Безумовно, що це не могло не викликати обурення у суспільстві. Ці факти у поєднанні із збільшенням тиску на селянство призводять до наростання опору.

Це визнається і владою. Так, на початку 1930 р. з боку ОДПУ відзначалося, що закриття молитовних будинків, оподаткування служителів культу, застосування інституту позбавленства швидко активізувало духовенство усіх напрямів. Вони почали активно опиратися. За цих умов, колись досить вороже налаштовані представники різних напрямів православ'я змушені були більше зорганізуватися. До цієї боротьби активно долучається просте населення [1, арк. 1-9].

У 1929 р. фіксується значна кількість хвилювань та виступів селян на релігійному підґрунті. Приводом до бунтів у СРСР слугувало не лише закриття храмів незаконним шляхом, але і так звані «правильно» організовані закриття, коли дотримувалися усіх формальностей. Заняття під культурні установи будинків духовенства, позбавлення їх права голосу, вилучення земельних наділів, обкладання їх під час хлібозаготівель, податки, закріплення радіо- антен на дзвіницях, зняття дзвонів і т. д. - усе це було приводами до виступів та демонстрацій [1, арк. 5].

За офіційними даними, по Україні за період із 1 травня до 15 грудня 1929 р. відбулося 32 виступи [11, арк. 158]. У середньому 1 виступ на 10 днів. Проте ситуація погіршувалася, кількість виступів збільшувалася. У результаті цього за період із 1 по 12 січня 1929 р. відбулося 12 виступів [12, арк. 2]. Фактично кожного дня в Україні відбувався 1 виступ на релігійному ґрунті.

Відкриті протистояння із органами влади, як метод спротиву антирелігійній політиці влади поширюються і на Сумщині. Особливістю краю з одного боку було те, що тут фактично тільки набувають поширення радикальні форми, а з іншого боку - саме тут відбувається одне із наймасовіших та найрадикальніших виступів на релігійному ґрунті 1929 р. в УРСР. Виступ у с. Берюхово Путивльського району було названо владою повстанням. Цей випадок набув широкого резонансу. Він тримався на контролі центральними державними і партійними органами. Пізніше, Р. Конквест опише саме його, як приклад повстань 1929 - 1930 рр. [15, с. 235]. Приводом до виступу послужило те, що 14 грудня 1929 р. група активістів, перебуваючи у нетверезому стані, не маючи жодного рішення та дозволу на вилучення церковних дзвонів, піднялася на дзвіницю і стала спилювати дзвони. Побачивши, що із дзвіниці знімають дзвони, біля церкви зібралися віруючі з метою захисту храму. У відповідь на заклик активістів розійтися починаються хвилювання. Натовп побив радянських та комсомольських активістів. Тікаючи від переслідування, активісти закрилися у приміщенні сільської ради. Протеце не зупинило селян. Натовп розгромив його, підпалив культосвітні заклади. Безладдя припинилися лише після того, як партійці відкрили вогонь із вогнепальної зброї [11, арк. 158 зв.; 4, арк. 57-64]. Показово, що винними у цьому інциденті влада визнавала не п'яних активістів, які відкрито порушували законодавство, а церковний актив села, зокрема монашку та священика. Місцева партійна верхівка даний факт назвала проявом класової боротьби на селі. У даному випадку - спробу куркульських та інших елементів села помститися партійній, комсомольській та позапартійній частині активу села за проведення правильної політики на селі. Внаслідок цих подій не планувалося переглянути відносини з церквою або хоча б налагодити дотримання законності під час закриття храмів та знятті дзвонів. Дана ситуація була використана для посилення антирелігійної агітації та колективізації округу [3, арк. 42-48]. За цих умов менше ніж за місяць в окрузі відбувається ще одне повстання. У с. Блистів Понорницького району 8 січня 1930 р. також на тлі зняття дзвонів було побитто голову районного виконавчого комітету та окружного виконавчого комітету. На Різдво місцевий осередок «Безбожник» вирішив провести наступного дня зняття дзвонів із місцевої церкви. Про рішення довідався церковний актив та священик. 8 січня після богослужіння останній закликав віруючих обороняти святині, сторожу наказав не передавати нікому ключі від храму. Коли комсомольці з'явилися до храму із метою оглянути і зняти дзвони, сторож повідомив церковний актив. Задзвонили в набат, на що зібралося за офіційними даними близько 1 тисячі осіб [4, арк. 70-71]. Дивлячись на реакцію селян в обох описаних випадках можна стверджувати, що більшість із них виступала проти зняття дзвонів та закриття храмів. Проте тоталітарний режим не звертав уваги на думку населення. Подібні ситуації використовувалися, як привід до посилення репресій та втілення у життя своїх планів. Силовими методами усувалося інакодумство. Випадок у с. Блистів не став винятком. За фактом даних подій вина покладалася на священика та церковний актив. Було заарештовано понад 30 осіб.

Незважаючи на те, що подібні виступи не давали бажаних результатів, швидше навпаки, вони показують ставлення населення краю до антирелігійної політики радянського тоталітарного режиму. Спираючись на це можна стверджувати, що в абсолютній більшості народ, зокрема селянство не підтримувало політику радянської влади, воно ідеологічно та матеріально перебувало у своєрідній опозиції до радянської влади. Єдиним органом, який багато в чому розділяв думку та долю селян у нових умовах, була православна церква, яка як і значна частина селянства зазнала переслідування. 2 березня 1930 р. Сталін піддав критиці кампанію вилучення церковних дзвонів у фонд індустріалізації, назвавши її надмірною. Після публікації статті «Запаморочення від успіхів» настає затишшя та пом'якшення і на релігійному фронті. Напередодні Великодня 1930 р. хвиля масових виступів із вимогами відкриття церков прокотилася по селах Сумської, Чернігівської, Полтавської, Прилуцької, Первомайської, Миколаївської, Сталінської областей [15, с. 24]. Це свідчить про те, що населення держави не лише не сприймало антирелігійної політики, а залишалося релігійним та намагалося не просто зберегти діючі храми, але й повернути у своє користування уже зачинені, залишити у них дзвони тощо.

Проте період затишшя не був тривалим. Уже до кінця 1930 р. було закрито 80% сільських церков [15, с. 236]. На Сумщині, як і в СРСР в цілому, у цей час не зафіксовано масових виступів населення. О. Бойко таке народне затишшя пов'язує, з одного боку із пом'якшенням антирелігійної роботи після критики Сталіна, а з іншого - із голодомором 1932 - 1933 рр. та репресіями 1932 - 1936 рр. і «безбожною п'ятирічкою», які остаточно підірвали спроможність українців чинити опір. Боротьба із антирелігійною політикою влади вщухає [14, с. 85]. Погоджуючись із думкою

О.Ігнатуші, зазначимо, що саме голодомором та масовим закриттям храмів на початку 1930-х рр. влада довершила злам церковної організації як дійової цілісності [16, с. 83]. Це не могло не відбитися на спротиві населення. На нашу думку, він був фактично подавлений.

Разом із тим, не можна говорити про повне припинення боротьби і спротиву. Вона відбувається перманентно, стихійно. Так, кількість та масштабність виступів кардинально зменшується. Приводами були не лише релігійні питання. Переплітаються церковні, соціальні, ідеологічні та економічні чинники. Проте, все ж таки, релігійне підґрунтя не відмирає. Типовими залишаються жіночі бунти, які найбільшого розвитку сягали у 1930 р. Досить часто саме жінки відкликалися на захист церковних дзвонів та храмів [15, с. 235]. Інколи їм вдавалося досягнути своєї мети. Під страхом розправи розлюченого натовпу, місцеві активісти на деякий час відкладали реалізацію запланованого. Ці бунти були проявом реакції жіночої частини населення на антирелігійну політику радянського тоталітарного режиму і у подальшому. Досить часто перепліталися економічні та релігійні причини цього руху. Яскравим прикладом є бунт у с. Красне Сумського району, який відбувся у березні 1932 р. У цей час у місцевому колгоспі винесено постанову про здачу молока державі та зменшення норм його видачі колгоспникам. Як реакція місцевого населення на таку постанову та тяжке матеріальне становище 19 березня 1932 р. відбувся жіночий бунт. Шесточенко Є.П. разом із сином Шесточенко С.Г. ходили по хатах із закликом розбирати колгоспних корів. Жінки під керівництвом Шесточенка Є.П. збиралися групами на вулицях. В подальшому вони відсторонили від роботи керівництво колгоспу, зламали замки та почали розбирати колгоспних корів. Показово, що жінки брали корів, яких вони вважали своїми, адже цих корів було колективізовано із їхніх господарств та передано до колгоспу [10].

Незважаючи на те, що колгоспниці не висували жодної релігійної вимоги, поряд із Шесточенками в організації бунту обвинувачується і місцевий священик Олексенко М.А. Він обвинувачувався тому, що нібито через Шесточенка Є.П. організував та керував бунтом. Представники НКВС намагалися звинуватити в організації таких виступів духовенство. Інколи безпідставно, лише через те, що у рядах бунтівниць були члени релігійної громади. Хоча, як показує практика, такі демонстрації в основному відбувалися стихійно, а безпосередньо церковнослужителі не мали до них жодного відношення.

Лише із черговим посиленням тиску на церкву у 1936 - 1938 рр. пожвавлюється і спротив антирелігійній політиці. Знову відбувається радикалізація його форм. Нова хвиля пожвавлення антирелігійного руху уже не набуває попереднього розмаху, проте незважаючи на смертельну небезпеку селянство намагається відстояти своє право на віру та церкву.

Управління НКВС Чернігівської області у доповідній записці про результати оперативної діяльності за період із 01.06.1937 р. до 10.01.1938 р. повідомляло про посилення організацій волинок релігійними організаціями у даний період. Головною вимогою яких було відкриття закритих храмів [2, арк.16, 182 ]. Причинами, що провокували дані бунти, крім посилення наступу на релігію та терору проти духовенства, була і нова Конституція. Саме спираючись на неї, церковнослужителі та віруючі вимагали відкрити храми для реалізації свого конституційного права.

Зрозуміло, що у даний час масштаби виступів органами НКВС перебільшувалися. Навмисне до їх організаторів працівники силових структур, які у СРСР перетворилися на карально-репресивні, додавали духовенство, навіть якщо воно не мало до хвилювань жодного відношення. Починаючи із 1936 р. відбувається посилення репресій проти духовенства, а із другої половини 1937 р. реалізація куркульської операції, в ході якої планувалося із ним покінчити остаточно. Відповідно, необхідними були приводи для арештів, які переростали у розстріли. Чудовим приводом була організація волинки.

Проте не варто недооцінювати таку форму боротьби. У другій половині 1930-х рр. на Сумщину дійсно повертаються волинки на релігійному підґрунті. Саме вони стають радикальними проявами спротиву антирелігійній політиці у даний період. Наприклад, у першій половині 1935 р. під впливом діяльності священика м. Шостка Сумської області Шевчука Г.І. відбуваються дві волинки [9, арк. 61-64]. Священик с. Семенівка Липоводолинського району Базилевич В.М. під час закриття церкви у 1935 - 1936 рр. намагався організувати населення виступити проти даної акції [5, арк. 23]. Напередодні першотравневих свят 1937 р. священик с.

Калинівка Роменського району Гонтаровський М.О. організовує делегацію жінок до сільської ради із вимогою відкрити закриту у 1936 р. церкву. Натовп, чисельністю 18 - 20 осіб, підняв бунт у сільській раді, вимагаючи від голови відкрити церкву [8, арк. 55-56].

Досить часто під інкримінацією духовенства організації волинки, крилося те, що священик просто говорив, що нова Конституція не забороняє богослужіння, або на запитання віруючих яким чином відновити богослужіння чи повернути закритий храм, відповідав, що потрібно добиватися дозволу влади. Дані факти свідчать про те, що опір антирелігійній політиці на Сумщині у 1930-х рр. не припинився. Характерною рисою даного періоду є менший масштаб виступів, значно менша кількість, у порівнянні із кінцем 1929 - 1930 рр., самих виступів. У цей час більшість учасників були жінками. Після прийняття у 1937 р. нової Конституції УРСР, духовенство та активні віруючі у своїх вимогах відкрити закриті храми, спираються саме на її норми. Починаються кампанії по збиранню підписів за відкриття храмів. Основну роль у ній відігравали саме жінки. Відбувається збільшення кількості виступів на релігійному ґрунті, що пояснюється посиленням репресій проти церкви та духовенства. Проте, як і в попередні роки, такі заходи фактично не давали бажаних результатів. Вони могли сприяти лише відтермінуванню того чи іншого антирелігійного заходу, а проти учасників поверталися здебільшого кримінальними переслідуваннями.