Проблема іконографії І. Ґонти в контексті політик пам'яті та сучасних досліджень

По-друге, наведений на звороті полотна напис виступає самостійним фольклорним джерелом з історії гайдамаччини. Переказ про останні хвилини життя І.Ґонти перед стратою доволі ориґінальний і цікавий. У ньому містяться імена головних фіґурантів справи, є натяк на те, що гайдамаки свою діяльність легітимізували неіснуючим маніфестом Катерини ІІ, указано точне місце страти. Такі деталі свідчать про певну обізнаність того, хто робив цей напис, із подіями гайдамацького руху загалом та зі стратою І.Ґонти зокрема. На інших полотнах можна зустріти більш лаконічний підпис: «Gonta Ataman Kozaczi», або історію про цілком іншого персонажа -- Фому, але з окремими елементами оповідей, що відтворювали перекази про страту уманського сотника. Наприклад: «Ia Osowula Zytomirski chotiw z lachamy pohulaty | Az опу zlowywszy mene staly kozu draty | Prozwisko moie Foma» (див. додаток ІІ, ілюстр.6).

По-третє, у підпису під картиною, яку бачив Г.Хоткевич, невірно вказано дату смерті І.Ґонти, що говорить на користь того, що зображення постало не відразу по подіях, а набагато пізніше. Автор підпису явно написав дату навмання, приблизно, просто «на свій хлопський розум».

Такі зображення Ґонти-гайдамаки були найбільш поширеними в народі. Оскільки вони не мали під собою реалістичного підґрунтя, їх можна віднести до так званого фантастичного іконографічного типу. Народні художники, котрі намагалися уявити собі уманського сотника, прагнули побачити в ньому риси справжнього гайдамаки, тобто запорожця, який без дозволу кошового пішов із Січі, організував сам, чи приєднався до вже існуючого загону, і почав громити шляхетські маєтки. Відтак і зовнішній вигляд надвірного козака їм уявлявся відповідним чином. Як правило, полотна такого типу містили зображення у профіль, напівпрофіль або три чверті обороту ліворуч/праворуч. Глядач бачив перед собою гайдамака з голеною головою та оселедцем, який за вухом спускався майже до плеча. Зображений мав великі вуса, іноді фантастичної форми. Одягнутий був у звичайну сорочку та кожух (див. додаток ІІ, ілюстр.1--6). У поодиноких випадках можна було побачити щось подібне на кунтуш (див. додаток ІІ, ілюстр.6), або взагалі сюртук, підперезаний ременем зі пряжкою (див. додаток ІІ, ілюстр.5). Зображений чоловік майже завжди був середнього або старшого віку, про що свідчив сивий колір його волосся (див. додаток ІІ, ілюстр.4). Обов'язковим елементом усіх без винятку композицій був спис (піка) в руці портретованого -- символ Коліївщини. В одних випадках такі картинки мають подвійну атрибуцію: «Гайдамака (Іван Ґонта)», а в інших, незважаючи на наявний підпис: «Я осавул житомирський [...] прізвисько моє Фома», нову атрибуцію зображенню нав'язують інтерпретатори, наприклад: «Іван Ґонта, зрадницький сотник, котрий впустив гайдамаків до Умані, один із ватажків Коліївщини» («Iwan Gonta, zdradziecki setnik, ktory wpuscd hajdamakow do Humania, jeden z przywodcow Koliszczyzny») (див. додаток ІІ, ілюстр.6). Такого роду «картини» загалом відтворювали народні уявлення про учасників селянських рухів, народних «борців за справедливість», сприяли створенню деперсоніфікованого образу гайдамаки. Для формування реалістичного уявлення про І.Ґонту народні картини такого типу не підходять, так само, як і відомі «Мамаї».

Тут ми підходимо до характеристики третього можливого іконографічного типу, який сформувався вже у ХХ ст. і перейшов у ХХІ ст. У додатку ІІІ наведено приклади так званого уявно-інтерпретаційного іконографічного типу. Його назва, як і двох попередніх, умовна, надана нами залежно від змісту самих зображень. До нього відносяться цілком уявний образ І.Ґонти, створений відомим художником С.Васильківським для видання «З української старовини» (див. додаток ІІІ, ілюстр.1), а також візуалізація опису козака надвірної міліції, залишеного В.Кребс, утілена художником А.Ждахою (див. додаток ІІІ, ілюстр.2).

Для обох художників іконографічним джерелом при створенні їхніх акварелей було зображення з часопису «Киевская старина» (див. додаток І, ілюстр.1). Тобто бачимо І.Ґонту з голеною головою, повернутою на три чверті праворуч, зі примруженими очима, із вусами. С.Васильківський, очевидно під впливом Д.Яворницького, котрий також працював над виданням «З української старовини» як автор текстів, створив образ Ґонти-запорожця: у широких шароварах, чоботях, простій сорочці, підперезаний широким поясом та у верхньому одязі типу кунтуша. На правому плечі можна було побачити доволі дивний ґалун або еполет, схожий на той, що зображений на портреті з немирівської садиби Потоцьких (див. додаток І, ілюстр.5). Крім упізнаваного завдяки київському часопису обличчя жодна деталь не дозволяла визнати у цьому образі саме І.Ґонту.

А.Ждаха, котрий створював свій образ для видання «Україна та Запорожжя», підійшов до роботи більш ґрунтовно. Перш за все глядачеві кидається у вічі точне відтворення одягу козаків надвірного війська Ф.С.Потоцького, яким його описала В.Кребс: жовтий жупан, блакитний кунтуш, барашкова шапка, спорядження. Додатковими вказівками на те, кого зобразив художник, виступають підпис («Уманський сотник Іван Ґонта») та зображення родинного герба Потоцьких («Пилява»). Якщо ще згадати, що художник скористався відомими іконографічними джерелами, зіставив їх із фактами життєпису сотника, зокрема підкреслив його молодий вік, то образ вийшов цілком упізнаваним та історично вірним. Ураховуючи, що справжнього прижиттєвого портрета не збереглося, а може й узагалі не було, саме образ, створений А.Ждахою, слід уважати найбільш вдалим, обґрунтованим і наближеним до історичних реалій. Саме на нього слід було спиратися сучасним українським митцям при спробі втілити на полотні чи у пластиці образ відомого учасника Коліївщини.

Натомість загальновизнаним став доволі стереотипний образ І.Ґонти, створений відомим скульптором І.Гончаром у 1960-х рр., який набув поширення й у наступні роки Формуванню цього ж образу сприяв і твір художника І.Лося, який у 1951 р. написав портрет І.Ґонти, котрий нині зберігається у фондах Національного музею історії України (М-1326), хоча художник лише виконав кольорову копію портрета з книги М.Грушевського (див. додаток І, ілюстр.2).. Жодною мірою не принижуючи художню цінність праць митця з непростою людською і творчою долею, слід визнати, що при розробці образу одного з учасників подій 1768 р. він повністю залежав від тогочасних партійно-ідеологічних настанов, від «рекомендованих» інтерпретацій офіційної історіографії, від специфічного прочитання творів усної народної творчості, присвячених тим подіям.

Історики мистецтва, описуючи творчу біографію І.Гончара, зазначали, що 1950-1960-ті рр. стали періодом його творчої зрілості, коли він утвердив себе як «скульптора-портретиста, художника-психолога» І.Гончар / Вступ. ст. та упор. Г.А.Богдановича. -- К., 1971. -- 53 с.. Саме тоді він, нібито «готуючись гідно зустріти 300-річчя возз'єднання України з Росією» Іван Гончар: скульптура, графіка, живопис -- К., 1987. -- С.3--7 [Електронний ресурс]: http:// honchar.org.ua/tvory/skulptura-hrafika-zhyvopys/, задумав велику серію творів, присвячених «героїчному минулому українського народу». Це був рельєф «Переяславська рада», установлений 1954 р. при дорозі на Переяслав-Хмельницький, а також виконані в різні роки погрудні та на повен зріст портрети станкового, настінного й монументального типу, серед них -- М.Кривоноса (1952 р.), І.Ґонти (1960, 1968 рр.), І.Сірка (1963 р.), М.Залізняка (1966 р.), С.Наливайка (1967 р.). Представляючи образи учасників повстань І.Гончар дійсно прагнув відтворити такі моменти життя своїх героїв, «у яких виявлялась емоційність характерів, витримка, душевний гарт і стійкість» Там само.. Оглядаючи ці твори нині, складається враження, що митець намагався керуватися у своїй роботі не лише партійними настановами, але й власним глибоким знанням українського фольклору. Саме під впливом змісту багатьох його творів, а також художньої літератури й постали численні образи народних героїв, месників, ватажків повстань тощо.

Як бачимо, тема Коліївщини та «козацько-селянських повстань» загалом була однією з провідних у творчості І.Гончара. Ще в 1960 р. було створено погруддя, а потім макет постаті І.Ґонти (див. додаток ІІІ, ілюстр.3), а вже у 1968 р., у річницю подій 1768 р. -- скульптурну групу «Ватажки Коліївщини» (див. додаток ІІІ, ілюстр.4). Передбачалося, що проект невдовзі буде перетворено на повноцінний пам'ятник учасникам повстання в Умані. У місті з цього приводу навіть було встановлено традиційний пам'ятний камінь, який засвідчував подібний намір. Задум автора проекту передбачав трансляцію героїзму обох персонажів. Макет явно демонстрував надзвичайну патетику їхніх рухів та жестів, експресію й динаміку всього дійства. Підвівшись на стременах здиблених коней, І.Ґонта та М.Залізняк здіймали над собою смолоскип, який мав символізувати пробудження народу і заклик до боротьби з поневолювачами. Саме такий образ І.Ґонти як народного героя, месника та керівника Коліївщини, створений І.Гончаром, на довгі роки визначив його сприйняття в радянському суспільстві. Однак цей пам'ятник так і не було встановлено. Водночас скульптор сприяв встановленню в 1971 р. пам'ятника І.Ґонті у с. Ґонтівка (колишня назва Серби), де свого часу було страчено учасника подій в Умані. Ґранітне погруддя з відповідним написом на постаменті прикрасило подвір'я місцевої школи (див. додаток ІІІ, ілюстр.9).

Після смерті І.Гончара у 1993 р. його син -- П.Гончар передав до Уманського краєзнавчого музею дещо доопрацьований і перероблений макет пам'ятника «Ватажки Коліївщини» (див. додаток ІІІ, ілюстр.5), який зайняв своє місце серед інших експонатів установи. Ані коштів, ані нагальної потреби встановлювати пам'ятник на початку 1990-х рр. не було, тож цю ідею відклали до кращих часів.

Уже на початку 2000-х рр. місцевий патріотизм і гордість за видатних земляків спонукали мешканців м. Христинівка на Черкащині увічнити пам'ять про І.Ґонту, який народився у сусідньому селі. Однак якщо І.Гончар свого часу, як справжній митець, в усіх своїх творах чітко репрезентував І.Ґонту як ватажка національно-визвольного руху й це відповідало існуючим на той момент уявленням про цього історичного діяча, то чим керувався В.Сулима, приватний підприємець із тодішнього Дніпропетровська, який став автором скульптури, установленої у жовтні 2009 р. у Христинівці, зрозуміти складно (див. додаток ІІІ, ілюстр.10). Мало того, що фіґура вийшла непропорційною, від чого виглядає доволі кумедно, -- автор припустився суттєвих помилок і недоречностей, які свідчать про необізнаність ані з біографією І.Ґонти, ані з подіями Коліївщини. Бачимо людину в доволі дивному одязі, який не відповідав ані уніформі надвірного війська, у котрому служив І.Ґонта, ані селянському вбранню XVIII ст. У правій руці чоловік тримає булаву (!), якою вказує вперед, а на поясі в нього висить меч (!). Тож годі зрозуміти, ким насправді був І.Ґонта, і який саме образ мала транслювати новостворена пам'ятка місцевого значення. Ще гіршу ситуацію з усвідомленням та розумінням того, ким був історичний І.Ґонта, яким він поставав із творів художньої літератури, і ким він постає в уяві деяких наших сучасників, продемонстрували виступи численних офіційних осіб, духівництва та місцевих мешканців Білозерська О. Відкриття пам'ятника Ґонті у Христинівці [Електронний ресурс]: http:// bilozerska.livejoumal.com/184696.html.

Виявилося, що серед ініціаторів створення пам'ятника одностайності у цих питаннях немає. Для міського голови Христинівки М.Наконечного основним ідентифікуючим чинником стало право власності, оскільки промовець був переконаний у тому, що «земля, на якій встановлено пам'ятник, знаходилася у ті часи у володінні уманського сотника Івана Ґонти». Для архієпископа черкаського й чигиринського Іоанна (УПЦ КП) І.Ґонта став «героєм України», «ватажком», за яким пішли «справжні патріоти», а також живим утіленням борця за тверезість і здоровий спосіб життя. Голова Черкаської ОДА О.Черевко назвав І.Ґонту «борцем з імперіями» і «виразником національної ідеї». Чи можна сказати, що встановлений пам'ятник ретранслює бодай один з озвучених під час урочистостей образів? Ні. І це саме тому, що такої ідеї не було у самого автора.

Можна було припустити, що за чверть століття незалежності українці вже мали б сформувати уявлення про найбільш відомих історичних персонажів своєї минувшини й навчилися шанувати свою історію такою, якою вона є, не прикрашаючи минуле, не вигадуючи героїв і не створюючи ідолів. Однак відсутність елементарних історичних знань продовжує процвітати й поширюватися в тому числі й через візуальні образи. Так, події останніх років надзвичайно актуалізували образ народного героя, захисника інтересів зраджених та знедолених, борця за національне визволення. Тому не дивно, що саме за таких обставин у столиці, а ще більше в різних реґіонах посилилися рухи за створення пам'ятників загальнонаціональним або місцевим діячам. Зокрема в Умані громадські активісти, народні депутати, меценати вирішили повернутися до наміру 1968 р. і втілити творчий задум І.Гончара. Спочатку було створено Благодійний фонд імені Івана Ґонти й Максима Залізняка, який займався збором коштів на створення пам'ятника. Безпосереднім виконавцем цього проекту став сучасний скульптор І.Зарічний, а відкриття й освячення пам'ятника в листопаді 2015 р. приурочили до річниці Євромайдану (див. додаток ІІІ, ілюстр.6).

Зовнішня форма скульптурної групи залишилася такою ж, якою її задумав І.Гончар. Однак у новій версії пам'ятника фіґура М.Залізняка тримає прапор як символ боротьби та звитяги, а постать І.Ґонти здіймає меч, але руків'ям догори, що символізує християнський хрест і, очевидно, боротьбу за християнські цінності. Скульптурну групу розміщено на платформі округлої форми, установлено на пагорбоподібному постаменті. По ребру цього підніжжя відтворено слова П.Тичини: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», що у сучасної людини мимоволі викликають стійку асоціацію з необхідністю відстоювати незалежність, державний суверенітет та територіальну цілісність нашої країни. Таким чином, постаті історичних діячів Коліївщини вже сприймаються не в контексті подій світової або локальної історії XVIII ст., а в контексті подій сучасності. Це вже не учасники гайдамацького руху, селянського за своєю суттю й розбійницького за формою, це -- герої сучасності, які символізують протистояння іноземному загарбникові. Якщо до цього додати, що встановлення пам'ятника викликало протистояння місцевих етнічних груп, кожна з яких побачила у цьому акті прояв ксенофобії з боку українців, то знову постане те питання, з якого ми починали: спочатку треба розібратися, ким був І.Ґонта і якою була його роль в історії, а потім встановлювати йому пам'ятники із закладенням у них чіткої ідеї, яка повинна бути зрозумілою суспільству.

Коли ця постать розглядається в контексті подій свого часу, коли їй не нав'язують ідеї та уявлення сьогодення, коли її не примушують бути символом того, чим вона явно не була, тоді нічого демонічного або героїчного в постаті Івана Ґонти не виявиться. Він був звичайною людиною свого часу, діяв у межах нав'язаних і не зовсім йому зрозумілих обставин, сприйняв зміну своєї долі як волю Господню й гідно прийняв смерть. Здається, цього цілком достатньо, аби нащадки ставилися до нього з повагою й увічнювали пам'ять про нього інформативними табличками з текстом без емоційного забарвлення: «Тут народився учасник подій 1768 р....», «Тут було страчено одного з учасників Коліївщини...», «У цьому місті жив і діяв.» і т. д.

Усі ж сучасні спроби увічнення, у контексті різних політик пам'яті, які при першому ж аналізі виявляють великі розбіжності в розумінні постаті та її доби, відмінності в усвідомленні її ролі як у минулому, так, ще більше, у сьогоденні, а, крім того, призводять до виникнення різного роду конфліктів у середині сучасного українського суспільства, просто неприпустимі. З іконографічної точки зору усі пам'ятники, установлені у ХХ ст. та ХХІ ст., не відповідають існуючим описам XVIII ст. чи зображальним джерелам ХІХ -- початку ХХ ст. Вони представляють сучасній людині цілком вигаданий образ, створений уявою автора та скорегований ідеологічними настановами сучасного йому моменту. Таким чином, ілюстрації, що супроводжують тексти історичних праць ХІХ-- ХХІ ст., присвячених І.Ґонті та подіям Коліївщини, ілюстрації, які відповідають і візуалізують його образ, що постає з творів художньої літератури, а також сучасні твори пластичного монументального мистецтва, тобто пам'ятники, не відповідають образу реального історичного персонажа, котрий постає з тогочасних джерел, і не відображають його зовнішній вигляд. Мабуть, слід ще раз нагадати всім нам: не створюйте собі кумирів і не видавайте бажане за дійсне. Користі від цього значно менше, аніж шкоди.

Размещено на Allbest.ru