Російська історіографія "мазепинської зради" та українсько-російських відносин доби Північної війни 1700-1721 рр.

Н.Г. Сухоліт

У статті здійснено огляд російської історіографії проблеми правління царя Петра І, Північної війни 1700-1721 рр., аналізується оцінка російськими істориками постаті гетьмана Івана Мазепи в контексті його так званої «зради». Автор доходить висновку, що більшість міфів про Петра І були сформовані ще за часів його правління.

Ключові слова: російська історіографія, Північна війна, Петро І, І. Мазепа.

В статье осуществлен обзор русской историографии проблемы правления царя Петра I, Северной войны 1700-1721 гг., анализируется оценка русскими историками фигуры гетмана Ивана Мазепы в контексте его так называемой «измены». Автор приходит к выводу, что большинство мифов о Петре I были сформированы еще во времена его правления.

Ключевые слова: русская историография, Северная война, Петр I, И. Мазепа.

В історіографії українсько-російських політичних відносин другої половини ХУІІ-ХУШ ст. й до сьогодні залишається чимало дискусійних проблем. Та чи не найбільшою з них, а відтак такою, що на сьогодні викликає найбільше суперечок, залишається питання про зміну зовнішньополітичного курсу українського гетьмана Івана Мазепи у 1708 р. Адже це, як відомо, передбачало відмову від політичної зверхності російського царя Петра І під час Північної війни 1700-1721 рр. (далі - Північна війна), що, на думку провідної сучасної російської вченої Тетяни Таірової-Яковлєвої, стало «хрестоматійною легендою, а для певної літератури - зразком “зради”»¹.

І справді, вже від початку XVIII ст. історики, релігійні діячі, літератори та публіцисти услід за політиками почали уявляти історію взаємовідносин гетьмана Мазепи з Петром І з висоти переможця у Полтавській битві 1709 р. зокрема та Північній війні загалом. Важливою обставиною залишається той промовистий факт, що монарх новопосталої на основі Московського царства Російської імперії, по-суті, став «справжнім архітектором» не тільки нової історичної науки в Росії як такої, але й будівничим імперського бачення її історії². При цьому не потрібно забувати про міфологізацію особи цього царя в російській і світовій історіографії та всього що з ним пов'язано³.

Особливістю дослідження давніх історіографічних пам'яток є те, що, по-перше, вивчення періоду Північної війни проводилося вже сучасниками в історичних, релігійних, публіцистично-літературних та літературних працях. Звичайно, що історіографією Росії XVIII ст., зокрема, питанням написання історії Північної війни, цікавилися, насамперед, російські вчені, тому переважна більшість наукових праць і майже всі використані джерела мають російське походження. Проте вихідці з України, більшою мірою церковні діячі, зробили значний внесок у дану проблематику, адже українці Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Федір Туманський, Василь Рубан та ін. протягом XVIII ст. активно творили російську історіографію.

Вивчення історії Північної війни та проблеми участі в ній України тісно пов'язані з дослідженням діяльності російського царя Петра І, місце та роль якого в історії, історіографії та літературі Росії є надзвичайно міфологізованою та глорифікованою від початку XVIII ст. й до цього часу. Як відзначав свого часу В. Ключевський, петровська доба протягом довгих років була своєрідним осердям, де зосереджувалася російська історична думка⁴. Наприклад, в «Материалах к библиографии о Петре Великом», его деяниях и его времени», які були підготовлені в 2003 р. сучасним бібліографом Д. Євстафєвим, названо 949 праць, в т. ч. - серійних та багатотомних⁵.

Уже в доробку російських авторів ХVШ століття (Г. Міллера, Ф. Туманського, І. Голікова та ін.)⁶ зустрічаються окремі згадки полемічного переднаукового характеру щодо оцінки внеску Петра I в історію Росії. Однак на науковому рівні дослідники історії, історії літератури та біографістики почали звертатися до висвітлення питань історіографії своєї країни періоду Північної війни починаючи лише з 40-х рр. ХІХ ст. Однією з перших праць, присвячених дослідженню даного питання, стала стаття видатного історика М. Устрялова «Об исторических трудах Петра Великого», де було відзначено значну роль царя Петра І в започаткуванні історичних досліджень на початку XVIII ст.⁷ Про місце і роль російського монарха та його сподвижників в ідеологічному забезпеченні військових і дипломатичних дій своєї країни у війні зі Швецією історик розповів також у своїй багатотомній праці «История царствования Петра Великого»⁸. У той же час А. Карцов зробив військово-історичний огляд подій Північної війни, де вказав на її перших історіописців - П. Шафірова, О. Манкієва, М. Щербатова, І. Голікова та ін.⁹

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. історики Росії почали звертатися до вивчення діяльності окремих осіб, які були учасниками та сучасниками Північної війни та залишили про неї відомості у своїх працях. Зокрема, М. Оболенський писав про особливості біографії одного з перших авторів книги з історії Росії О. Манкієва¹⁰, а Г. Єсипов - автора записок про Петра І П. Крекшина¹¹. Одночасно І. Чистович¹², П. Морозов¹³ та Ю. Самарін¹⁴ дослідили історичні ідеї церковних діячів Ф. Прокоповича та С. Яворського. П. Пекарський вивчав діяльність істориків початку XVIII ст. барона Гюйсена та В. Татіщева¹⁵. Л. Майков розкрив значення для російської історіографії «записок» А. Нартова¹⁶. С. Браїловський досліджував діяльність директора московської типографії за часів Петра І та одного з істориків тієї доби Ф. Полікарпова¹⁷, а В. Вальденберг - відомого дослідника петровської епохи, князя М. Щербатова¹⁸. Так чи інакше ці дослідники зверталися до висвітлення у працях зазначених авторів XVIII ст. української проблеми в межах Північної війни загалом та стосунків між Петром І та І. Мазепою, зокрема.

С. Соловйов одним з перших в російській історіографії здійснив системний виклад історії Росії, в т. ч. російського минулого XVIII ст. При цьому період правління Петра І займав центральне місце в концепції історика. У його «Истории России с древнейших времён» чітко проглядається ідеалізація російського царя¹⁹. Одночасно, в працях Соловйова знайшли відображення питання перших спроб написання історії петровської доби, ставлення окремих істориків до царських реформ тощо. Історик звертається також до української проблематики. Зокрема, у характеристиці І. Мазепи наголошував на тому, що той діяв в інтересах старшини, яка «не давала йому спокою, змушуючи до дій більш рішучих», коли сам гетьман очікував, на якому боці буде воєнний успіх. Поряд з цим неодноразово вкладав в уста Мазепи промови, де йшлося про необхідність захисту України. У його баченні, гетьман боявся того, що за шведськими військами прийдуть в Україну російські, що призведе до загибелі України, але, ще не впевнений в перемозі шведів. Серед причин неуспіху гетьмана С. Соловйов називав його нерішучість, зволікання та відсутність підтримки з боку українського народу, який, на його думку, був більше наляканий не Батурином, а думкою про союз з поляками і шведами²⁰.

Історик російської літератури О. Міллер у середині ХІХ ст. досліджував питання висвітлення поглядів авторів XVIII ст. на діяльність Петра І²¹. При цьому особливу увагу звернув на розкриття ідеалізації російського царя М. Ломоносовим, а також негативного ставлення цього видатного вченого XVIII ст. до українського гетьмана І. Мазепи. П. Пекарський здійснив ґрунтовне дослідження розвитку науки і літератури за доби Петра І, яке залишається актуальним й до цього часу²². Окрім того, вчений вивчив та опублікував цінні матеріали до історії літературної та журнальної діяльності багатьох культурних діячів доби Катерини ІІ, які в окремих випадках зверталися до спадщини часів Північної війни²³. П. Пекарський також зробив огляд й аналіз мемуарної літератури XVIII ст.²⁴ З огляду на те, що історію Північної війни розпочали писати церковні діячі (головним чином, українського походження), цікавою є праця П. Славучинського²⁵.

Багато дослідників (К. Бестужев-Рюмін, Ф. Баяговідов, О. Галкін) зверталося до розкриття особистості російського царя Петра І в історії держави та зародження контроверсійних поглядів на результати його діяльності в різних сферах, зокрема і в історичній думці його сучасників.²⁶ Так, К. Бестужев-Рюмін назвав кілька причин існування різноманітних поглядів на Петра І в російському суспільстві та науці, визначивши два основні напрямки його оцінок - «панегіричний» та «критичний».

Найбільш повно історично-літературні праці XVIII ст. про Петра І розглянув в 1889 р. Є. Шмурло, який також звертався й до висвітлення авторами цих праць образу українського гетьмана І. Мазепи²⁷. Його дослідження мало описово-бібліографічний характер й охоплювало літературу від початку XVIII ст. до середини XIX ст. У 1912 р. автор повністю переробив свою ранню працю, наситивши її ґрунтовним джерелознавчим аналізом малознаної літератури²⁸. Ця праця й зараз слугує бібліографічним путівником з вивчення літератури про Петра І. Однак вона має й недоліки. Як відзначав Б. Сиромятников, Є. Шмурло тільки поверхово досліджував історичну проблематику, а також не подав загальної характеристики авторів, яких він цитував²⁹.

У 1892 р. в Києві була опублікована праця В. Іконникова, що стала однією з перших узагальнюючих робіт у галузі вивчення російської історіографії³⁰. У ній охоплено період від давніх часів до XIX ст. включно та зібрано величезний фактичний матеріал з історії історичної науки в Росії. Автор висвітлює історію створення письмових історичних пам'яток від початку книжкової справи на Русі і до сучасних йому видань, в т. ч. досліджує розвиток історичної справи в Росії за доби правління Петра І.

Інтерес до минулого підтримувався на державному рівні, особливо у зв'язку зі святкуванням у 1909 р. чергової річниці Полтавської битви. Тоді побачив світ унікальний збірник статей, матеріалів і документів, який розкривав діяльність уряду Петра І³¹. На початку ХХ ст. було видано збірник статей, присвячених діяльності Петра І³², а відомий російський політик та історик П. Мілюков проаналізував основні напрямки розвитку російської історіографії, де одним з перших визначив етапи розвитку історичної думки та вказав на важливість початкового етапу формування цієї галузі історичної науки в першій чверті XVIII ст.³³

У період між Першою та Другою Світовими війнами праць, які присвячувалися зазначеній проблематиці, було небагато. Тут можна виокремити дослідження В. Адарюкова про книги «гражданського» друку в Росії у XVIII ст.³⁴, підручник Г. Гуковського про російську літературу XVIII ст. та статтю М. Гудзія про літературну діяльність Ф. Прокоповича та його внесок в російську історіографію³⁵.

У 1941 р. побачила світ перша узагальнююча праця з російської історіографії М. Рубінштейна³⁶. У ній було відзначено, що на початку XVIII ст. закладалися основи творення історичних праць в Росії, а також було розглянуте питання про залежність відношення до перетворень Петра І від ступені «прогресивності» політичних поглядів того чи іншого автора. Цікавий історіографічний огляд здійснив в 1943 р. Б. Сиромятников³⁷, який проаналізував погляди авторів XVIII ст., в т. ч. Посошкова, Татіщева та Щербатова. Історику вдалося показати основні тенденції в оцінці Петра російськими авторами-сучасниками.

Відомий історик петровської доби М. Кафенгауз у 1944 р. в «Историческом журнале» проаналізував історичні твори, які стосувалися правління Петра І³⁸, що було частиною монографії, де розкривалися міжнародні відносини періоду Північної війни³⁹. Наступного року В. Мавродін опублікував книгу про Петра І, яка неодноразово видавалася протягом наступних років. Він порівнював російського царя з шведським королем Карлом ХІІ, який був «по сравнению с Петром, заурядным полководцем, хоть и не лишенным достоинств. Петр был выдающимся тактиком и стратегом. Карл был военачальником, Петр - государственным деятелем. Карл выигрывал сражения, Петр - войны. Петр не сразу завоевывал успех, но завоевывал его прочно»⁴⁰. Одночасно український гетьман І. Мазепа оцінювався вкрай негативно, в чому В. Мавродін повторював характеристику, що дав гетьману Ф. Прокопович ще на початку XVIII ст. У 1947 р. вийшов збірник статей, де розглядалася різнобічна діяльність Петра І⁴¹, наступного року побачило світ дослідження Н. Мурзанової про ймовірних авторів та історію публікації «Марсової книги»⁴².

Найбільш плідним періодом у вивченні російською історіографією XVIII ст. проблем Північної війни, зокрема проблеми «Мазепинської зради», став післявоєнний час в історії Радянського Союзу. Очевидно, що цьому сприяло загальне патріотичне піднесення після перемоги над Гітлером та особисте захоплення періодом правління Петра І комуністичного керівника Сталіна. Уже у дисертаційному дослідженні О. Хромової, яке побачило світ у 1951 р., йшлося про відображення в історичних працях та публіцистиці першої чверті XVIII ст. різних проблем історії Північної війни⁴³. П. Берков розглянув публіцистичні твори про Північну війну як такі, що складали базу для творення російської журналістики⁴⁴. Ґрунтовний бібліографічний опис книг «гражданського» друку, які видавалися з 1708 до 1725 рр., здійснили в 1955 р. Т. Бикова та М. Гуревич, а вступну статтю до цього унікального видання зробив П. Берков⁴⁵. Л. Бескровний проаналізував історичні пам'ятки, що стосувалися періоду Північної війни, в межах джерелознавства воєнної історії Росії⁴⁶, а Я. Бетяєв прослідкував розвиток суспільно-політичної та філософської думки в першій половині XVIII ст.⁴⁷

Історичні праці про Петра І в своєму курсі лекцій проаналізував відомий історик Л. Черепнін⁴⁸. Він також здійснив характеристику доробку багатьох істориків другої половини XVIII ст., зокрема, М. Щербатова та І. Голікова⁴⁹. Саме в 1950-х рр. на теренах Радянського Союзу розпочинається дослідження ролі окремих авторів XVIII ст. у творенні образу Петра І та дослідженні історії Північної війни. Так, Грабарь у контексті вивчення історії міжнародного права розкрив значення для російської історіографії праці П. Шафірова⁵⁰, Л. Петров дослідив «соціологічні» та суспільно-політичні погляди Ф. Прокоповича та В. Татіщева⁵¹, В. Билов розкрив значення праць І. Голікова для вивчення російського фольклору⁵², а М. Смірнов-Сокольський звернувся до проблеми авторства «Книги Марсової»⁵³.

На початку 1960-х рр. побачив світ збірник наукових статей, що був присвячений «віку просвітництва» в російській літературі⁵⁴. Це десятиліття стало визначальним для теми дослідження давньої російської історіографії з огляду на вихід книги С. Пештича «Русская историография XVIII века», в якій автор ґрунтовно дослідив питання творення історіописання за доби Петра І⁵⁵. Використовуючи величезний архівний матеріал та опубліковані джерела, автор вивчив початковий період розвитку російської історичної науки. С. Пештич також розглянув твори про цього російського царя більш та менш відомих авторів. В окремій статті дослідник звернув увагу на аналіз «Гистории Свейской войны» та пошуку її творців⁵⁶.

У 1958 р. побачила світ книга Є. Тарле (у 1966 р. перевидана французькою мовою) «Северная война и шведское нашествие на Россию», де автор давав оцінку Петру І як великому полководцю та всіляко принижував Карла ХІІ, який, на його думку, був надзвичайно самолюбивим⁵⁷. Разом з тим Є. Тарле одним з перших в радянській історіографії намагався пояснити політичні та військові причини відходу І. Мазепи від зверхності царя.

На початку 1960-х рр. була опублікована книга про життя та творчість М. Ломоносова, в якій, зокрема, й охарактеризовано оцінку вченим дій українського гетьмана⁵⁸. У той же час А. Дуденкова здійснила дослідження історизму поеми Ломоносова про «Петра Великого»⁵⁹, П. Єпіфанов опрацював відому історичну працю П. Шафірова⁶⁰, а Е. Вінтер, О. Кузьмін та О. Просіна дослідили різні аспекти творчої діяльності Ф. Прокоповича⁶¹, О. Ніколаєва вивчала питання джерельної бази творів І. Голікова⁶², а Л. Гольденберг видав монографію, що присвячена біографії одного з визначних діячів XVIII ст., який написав працю про Петра І - Ф. Соймонова⁶³.

Потрібно звернути увагу й на видання І. Бадалич та В. Кузьміна, де розглядалися пам'ятки російської шкільної драми XVIII ст.⁶⁴ Ці драми, в переважній більшості, писалися церковними діячами - вихідцями з України. У їхніх текстах згадувалося й про політичну діяльність під час Північної війни гетьмана І. Мазепи.

Т. Майкова розпочала опрацьовувати військові «журнали» початку XVIII ст. та досліджувати історію складання «Гистории Свейской войны» у зв'язку з політикою Петра І⁶⁵. О. Морозов дослідив метафоричність та алегоричність церковних творів Стефана Яворського у контексті російської літератури⁶⁶, І. Мартинов здійснив порівняльний аналіз трьох редакцій «Службы благодарственной о великой победе под Полтавой»⁶⁷. До питань розвитку російської літератури протягом XVIII ст. зверталися І. Серман, А. Дьомін та О. Морозов⁶⁸. Як пам'ятку літератури дослідила «Историю Росии» Федора Полікарпова Г. Моісеєва⁶⁹, вона ж прослідкувала вплив давньоруської літератури на формування історичної думки в авторів XVIII ст.⁷⁰ Відображення суспільно-політичної проблематики та вітчизняної історії в російських журналах першої третини XVIII ст. було розглянуто в кандидатській дисертації В. Свещенко⁷¹. В. Нічик опублікувала ґрунтовну біографію Феофана Прокоповича⁷². У 1970-х рр. побачили наукові збірки, присвячені панегіричній літературі досліджуваного часу, «новим рисам» в російській літературі та загалом добі Петра І⁷³.

Початок 1980-х рр. відзначився виходом курсу лекцій з російської історіографії від давніх часів до кінця XVIII ст. А. Шапіро, яка витримала кілька видань⁷⁴. Провідний радянський історіограф у своїх лекціях виділив окремий період «Петровские реформы и русская историография», де писав: «В первой четверти XVIII в. в России предпринимались шаги к расширению источниковедческой базы исторических работ. Помимо включения в «Гисторию Свейской войны», в книгу Шафирова и в записки Куракина копий и подлинных документов заслуживают внимания и специальные указы Петра Великого об отыскании, копировании и сохранении исторических источников. В 1720 г. он предписал губернаторам и вице-губернаторам «во всех монастырях и епархиях и соборах прежде жалованные грамоты и другие куриозные письма оригинальные, також - де и исторические рукописные и печатные книги пересмотреть и переписать» для присылки в Сенат. А через два года велено было прислать в Синод для снятия копий «древних лет рукописные на хартиях и на бумаге церковные и гражданские летописцы, степенные, и хронографы и прочие» источники, хранившиеся в епархиях и монастырях»⁷⁵.

Відомий радянський дослідник Л. Пушкарьов розглянув «ідеологічну підготовку» реформ Петра І⁷⁶. Т. Семенова звернулася до висвітлення культурного життя та побуту в Росії у першій половині XVIII ст.⁷⁷ У кандидатській дисертації, присвяченій розгляду образу Петра І в російській літературі та суспільній думці, С. Мезін дійшов висновоку, що «уже современники сделали первые попытки запечатлеть и оценить события петровского времени. К концу столетия значительно возрастает количество мнений и отзывов, обогащается, становится разнообразным их идейное содержание. Сосредоточив своё внимание на личности реформатора, авторы ХVШ века были, как правило, далеки от научно-исторического анализа, находились в прямой зависимости от тех или иных политических идей»⁷⁸. Цей історик також проаналізував тему висвітлення Полтавської битви в творах Феофана Прокоповича та відзначив, що той, окрім іншого, мав особистий інтерес зображати у негативному світлі українського гетьмана І. Мазепу⁷⁹. Окрім того, С. Мезін підготував дослідження про історика XVIII ст. І. Голікова⁸⁰. У той же час І. Лосієвський вивчив питання про збереження рукописних творів І. Голікова⁸¹, а В. Гребенюк дослідив питання характеристики Петра І попередниками, сучасниками та послідовниками Михайла Ломоносова⁸².

У 1990-х рр. М. Самарін проаналізував проблеми розвитку російської історичної науки у XVIII ст., відзначаючи великий внесок в її становлення Петра І та його сподвижників, в т. ч. українців Ф. Прокоповича та С. Яворського⁸³. Це підтвердив і О. Буранок в статті про взаємодію української та російської культури за доби Петра І,⁸⁴ а М. Федотова в розвідці про українські проповіді Дмитра Ростовського⁸⁵. Огляд збірника наукових праць «Царь и царство в русском общественном сознании»⁸⁶ зробив сучасний український історик Д. Рибаков, де охарактеризував статті Я. Щапова, А. Горського, А. Мельник, І. Тарнопольської, Л. Пушкарьова, О. Усенка, О. Агєєвої, Е. Марасінової у контексті подачі рецепції образу російського самодержця в суспільній свідомості різних верств російського населення, в т. ч. й тих, хто творив історичні праці протягом XVIII ст.⁸⁷

Т. Артемьєва у дослідженні про зародження «ідеї історії» в Росії із захопленням відзначила, що «исторические сочинения, посвященные Петру I, составили целый пласт не только российской, но и мировой историографии, использующей персоналистическую модель в объяснении исторических явлений. Его фигура заняла значимое место в своеобразном «историческом пантеоне» государственных деятелей «европейского масштаба», олицетворяя эпоху в российской культуре и российской государственности»⁸⁸.

У 1998 р. в Росії було опубліковано невідомий рукопис праці «Русская историография» відомого американського дослідника українського походження Георгія Вернадського. У частині першій «Вісімнадцяте століття» автор, зокрема, зазначав, що «почва для произростания русской науки подготовлена была еще во второй половине XVII века Киевской духовной академией. Эта академия давала своим питомцам солидное знание латинского языка и развивала их мыслительные способности лекциями по логике, физике и философии»⁸⁹.

На початку 2000-х рр. у Львові була захищена кандидатська дисертація літературознавця з Донецька М. Коновалової «Гетьман Мазепа у фольклорі і літературі». У ній вона відзначила, що «односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім і радянська, історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв, зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М. Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об'єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась»⁹⁰. Вчена вперше в українській історіографії звернула увагу на те, що в творах російських істориків та літераторів XVIII ст. широко використовується засіб контрасту, а саме протиставлення добродійств Росії злочинствам Мазепи та зображення горя Росії з цього приводу, або протиставлення Мазепи до «зради» і після неї. При цьому звинувачення Мазепи завжди здійснювалося на тлі прославлення Петра. А використання біблійних образів (винограду, Датана, Корея, Авірона, Юди, Каїна, Ірода) вказує на те, що в основу образної системи поезій були покладені промови С. Яворського, Ф. Прокоповича та інших церковних діячів періоду анафемування, які намагалися довести необхідність церковного прокляття і шукали йому аналогів у Біблії.

Цікаво, що з висновками української вченої суголосні тези з дослідження росіянки Л. Сазонової, яка в розвідці «Панегиристы о гетмане Иване Мазепе» зазначала, що «После того, как в октябре того же 1708 г. он перешел на сторону шведского короля Карла XII, началось сокрушение кумира, зачастую теми же авторами, которые курили ему фимиам. Стефан Яворский, Феофан Прокопович, Иоанн Максимович, бывшие прославители Мазепы, выступили теперь в роли его хулителей. Измена государю и переход Мазепы на сторону Карла воспринимались как вероотступничество... Панегирический дискурс сменился дискурсом анафематствования, использующим по существу тот же риторический потенциал, однако с противоположным знаком. Имена-концепты, содержащие положительную оценку Мазепы (Соломон, Гедеон, Иисус Навин, Алкид, Марс, Ганнибал, Юпитер и т.д.), уступили место именам-концептам отрицательным и прозвищам...»⁹¹. Окрім цього, Л. Сазонова стверджувала, що на оцінку участі України у Північній війні та характеристику І. Мазепи істориками та літераторами XVIII ст. вплинуло проголошення церковної анафеми гетьману.

Саме на початку 2000-х рр. історики почали звертати увагу на питання міфологізації російської історії за часів Петра І⁹². Про ідеалізацію Петра І, «анафемування» І. Мазепи в історичних та літературних творах почала писати канадський історик російського походження О.Погосян⁹³. Зокрема, у дослідженні професора Альбертського університету «Иван Мазепа в русской официальной культуре 1708 - 1725 гг.» відзначалося, що «оценки Мазепы в официальных источниках петровской эпохи неизменно отрицательные. Но даже оценки, заключенные в манифестах и универсалах самого Петра, оставаясь отрицательными, заметно меняются со временем».

Сучасний російський історик П. Кротов вивчив джерела міфотворчості творів таких відомих петрознавців XVIII ст. як П. Крекшин та А. Нартов⁹⁴. Він розкрив роль П. Крекшина у міфологізації Петра І та його ролі в Північній війні 1700-1721 рр.⁹⁵ А ось як вчений оцінював проблему міфологізації Полтавської битви: «процесс освобождения от некоторых историографических мифов, рожденных в Век Просвещения, как видно, продолжается и ныне. Как это ни удивительно, до настоящего времени одна из самых знаменитых в мировой истории битв, Полтавская 1709 г., остается в немалой степени мифологизированной. Со времени генеральной баталии под Полтавой прошло почти три столетия, но литературная природа происхождения ряда мифов, выдающихся в современных трудах за реальность, до настоящего времени не раскрыта»⁹⁶.

При цьому у російській історіографії, починаючи з XVIII ст., міфологізували не лише образ Петра І, але і його ситуативного супротивника І. Мазепи. З цього приводу у своїй кандидатській дисертації Н. Бугаєва зазначала, що «прижизненная история Петра создавалась при его непосредственном контроле и представляла собой повествовательное изложение, носящее ярко выраженный панегирический характер....Среди апологетов петровского царствования второй четверти - середины XVIII века, чьи труды способствовали распространению «петровского мифа» - В. Н. Татищев и М. В. Ломоносов»⁹⁷. Таким чином, прижиттєва історія діяльності Петра І, в т. ч. і під час Північної війни, створювалася в першій чверті XVIII ст. безпосередньо при участі і контролі самого царя і таким чином мала яскравий патріотичний характер. Поза тим саме установки офіційної історіографії того часу сприяли формуванню в суспільній свідомості ідеалізованого образу першого імператора та своєрідного культурно-історичного міфу про Петра І як «преобразователя», «творца», «реформатора», що привів Росію «из небытия к бытию». Л. Чорна проаналізувала глорифі- кований образ Петра І в панегіриках українця Йосифа Туробойського⁹⁸.

Про ідеї «нової» та «старої» Росії в доробку авторів XVIII ст. писав у своїй праці Ю. Стенник⁹⁹.

У 2003 р. у Санкт-Петербурзі вийшов унікальний збірник наукових праць, де було розміщено дослідження істориків XVIII ст., републікований доробок істориків XIX - початку XX ст., а також статті сучасних російських вчених¹⁰⁰. При цьому організатори видання намагалися подати різні точки зору на Петра І як реформатора російського суспільства. У рубриці «Рефлексия» було подано твори: Феофана Прокоповича «Слово на погребение всепресветлейшего державнейшего Петра Великого»; Михайла Ломоносова «Слово похвальное блаженныя памяти государю императору Петру Великому»; М. Щербатова «Рассмотрение о пороках и самовластии Петра Великого» та І. Голікова «Статьи, заключающие в себе характеристику Петра Великого и суждения о его деятельности». У рубриці «Рефлексия рефлексии» були розміщені статті К. Бестужева-Рюміна, Ор. Ф. Міллера, С. Платонова, А Кізиветтера, Є. Шмурла та Д. Ліхачова, а в розділі «Контекст» - О. Кара-Мурзи та Л. Полякова. У додатку до збірника розміщено «Материалы к библиографии о Петре Великом, его деяниях и его времени». Ще один збірник, присвячений життю та діяльності Петра І було видано в 2007 р., де було надруковано статтю В. Живова про С. Яворського¹⁰¹.

Наступного, 2004 р., була нарешті видана «Гистория Свейской войны» з вступними статтями О. Преображенського та Т.Майкової¹⁰². При цьому остання розглянула історію створення цієї праці та вказала на «український слід» (Ф. Прокоповича) в її написанні. Відомий український історик О. Толочко видав книгу, в якій проаналізував джерела творення праці сучасника Петра І Василя Татіщева¹⁰³. У тому ж році у Владивостоці вийшов підручник О. Сидоренко з російської історіографії давньої та нової доби¹⁰⁴. У розділі «Становление и развитие профессиональной исторической науки в России (XVIII в.) автором було розглянуто такі важливі для вивчення нашої теми підрозділи як «Петровские реформы, их влияние на формирование исторической науки», «Первые исторические работы начала XVIII в.», «Исторические труды В. Н. Татищева», «Историография второй четверти и середины XVIII в. (немецкие ученые, историки на русской службе). М.В. Ломоносов» та «Просветительская историография во второй половине XVIII века». У посібнику викладачів Казанського університету вивчалися такі теми як «Российская историография первой четверти XVIII в.», «Преобразования Петра I и их роль в развитии исторических знаний. Правительственные мероприятия по собиранию исторических источников, организации архивного дела», «Исторические труды Ф. Прокоповича, П. Шафирова, А. Манкиева, В. Татищева»¹⁰⁵.

У 2006 р. Ю. Стенник у вступній статті до збірника «Петр I в русской литературе XVIII века» зазначав: «Сам процесс осмысления фигуры Петра I в литературе представляет собой любопытный феномен мифологизации исторической личности, начавшейся уже при жизни великого монарха и продолжающейся до сих пор. Литература XVIII в. представляет собой самый ранний этап названного процесса, когда еще были живы современники дел Петра I, очевидцы событий. Писатели последующих поколений, жившие уже в новых изменившихся условиях, могли воочию оценить плоды реформ Петра I. Те свидетельства о Петре, которые несла литература XVIII в., составили по существу основную «базу данных», формировавшую представления о Петре I у людей позднейших эпох»¹⁰⁶.

У доповіді директора Російського державного архіву давніх актів М. Риженкова на засідання Наукової ради РДАДА з нагоди 300-річчя Полтавської битви 1 жовтня 2009 р. було проголошено таке: «Обращаясь к ситуации с публикацией в России источников о Полтавской битве, мы видим, что она имеет едва ли не более давнюю историю, чем труды историков об этом событии. Начало было положено самим царем-реформатором, который рассматривал это дело как политическое.... Петр придавал большое значение идейному обоснованию проводимой им внутренней и внешней политики, видя в исторических знаниях одно из могущественных средств формирования общественного сознания в стране.... Трудно сказать, какое направление приняла бы историческая мысль в России, если бы не разразилась Северная война. Однако ясно одно: война хотя и отвлекала от мирных дел (в том числе ученых), но не явилась непреодолимым препятствием в создании исторических трудов. Более того, можно утверждать обратное: война во многом подтолкнула Петра I к занятиям историей России, прежде всего, современной ему историей»¹⁰⁷. Окрім того, М. Риженков також відзначив основні тенденції в розвитку історіографії Північної війни: «Сочинения XVIII - первой половины XIX в., начиная со «Слова похвального о баталии Полтавской» Феофана Прокоповича, отличает панегирический характер. Авторы стремились в большей степени прославить гений царя-реформатора, чем описать реальные исторические события. Отсюда происходило порой произвольное отношение к источникам, что особенно ярко проявилось в трудах собирателя старинных рукописей П.Н. Крёкшина. Крёкшинские домыслы широко использовал в своих Дополнениях к «Деяниям Петра Великого» историк И. И. Голиков, от которого «сказочные образы распространились по множеству исторических сочинений в качестве якобы реальных фактов».

У ці роки над темою російсько-українських відносин кінця XVII - початку XVIII ст. почала працювати професор Санкт-Петербурзького державного університету Т. Таірова-Яковлєва. У своїй книзі «Иван Мазепа и Российская империя» вона використала праці російських авторів XVIII ст. та відзначила, що «Иван Мазепа - одна из самых политизированных личностей в истории Украины. Сиюминутные политические выгоды и гений Петра I породили устойчивый миф о гетмане-злодее, этот миф поддерживался царской цензурой, а затем самым невероянтым образом перекочевал в советскую историографию. Истеричные вопли кликуш «Изменник!» долго не позволяли серьезно изучать правление Мазепы (самое продолжительное в истории Украинского гетьманства). Советские историки были лишены возможности писать о Мазепинской эпохе (если не хотели довольствоваться политизированными лозунгами)...»¹⁰⁸. І сьогодні, зауважує автор книги, на сторінках російської політизованої літератури Іван Мазепа постає зрадником «від народження», який протягом усього часу свого правління тільки й думав як би це краще зрадити Росію та царя Петра. Така позиція російських «ревнителів» міфологізованої старовини опираються на ідеологеми, які творилися вже сучасниками Петра І, який творив власну історію з точки зору переможця, а переможеному Мазепі на довгі часи дісталося тавро «зрадника»¹⁰⁹.

Потрібно зазначити, що сьогодні багато російських дослідників працюють над різними проблемами історіографії Північної війни. Так С. Павлова зазначала, що «вершиной изданий XVIII века о Петре І, бесспорно, является труд И. И. Голикова “Деяния Петра Великого...”»¹¹⁰. О. Грачова писала, що першими історико-публіцистичними працями, що були надруковані «гражданським» шрифтом, стали книги, які присвячувалися Північній війні 1700-1721 рр.: «Гистория Свейськой войны», праці П. Шафірова, Ф. Прокоповича, М. Щербатова та І. Голікова¹¹¹. Є. Соловйов розкрив історіографічний образ Петра І в працях істориків кінця XVIII ст.¹¹². Н. Старікова в своїй дисертації про формування історичних знань в Росії підсумувала: «Историческая наука стала играть в XVIII в. значительную роль в жизни российского общества. Она становится одним из «механизмов» государственной идеологии, влияет и во многом определяет развитие общественного сознания, ей придается важное значение в воспитательных целях»¹¹³.

В. Кулікова у своїй кандидатській дисертації зробила важливий висновок про те, що «историки-государственники рассматривали Украину (Малороссию) как неотъемлемую часть Российской империи. Попытки казацкой старшины противостоять действиям российской администрации, направленным на ограничение автономии Украинского гетманства, воспринимались ими как сепаратистские, угрожавшие целостности государства. Эта позиция получила развитие в XVIII в. и оставалась ведущей в XIX в. - XX в., присутствует она и в современной историографии. Среди основополагающих работ этого направления историографии труды П. П. Шафирова, Феофана Прокоповича, И. И. Голикова, построенные на отечественном материале. Во многом с ними солидарен А. И. Ригельман»¹¹⁴.

Сучасний український історик В. Яценко у доповіді на міжнародній науковій конференції «Полтавская битва и ее международное значение» у 2009 р. зазначив, що історія українсько-російських відносин періоду Північної війни є одним з найбільш дискусійних сюжетів у російській та українській історіографія, адже «данный вопрос очень важен для понимания причин возрастающего в начале XVIII в. неудовольствия политикой петровского правительства в среде казацкой старшины Гетманщины и по- следеющего восстания гетмана Ивана Мазепы»¹¹⁵. А нещодавно у Харкові побачив світ збірник різних матеріалів та статей, присвячених добі гетьманування І. Мазепи та оцінці його зовнішньополітичних устремлінь сучасниками та істориками Російської імперії XVIII ст.¹¹⁶

Історик російської літератури М. Плюханова в одном из своїх досліджень відзначала: «...стереотипы, порожденные представлениями людей переходной эпохи об исключительной личности, через посредство крекшинских сочинений попадают в несравненно более авторитетные исторические работы о Петре (произведения Ломоносова, Вольтера, Голикова)...»¹¹⁷. М. Серенченко розглянув історіографічну спадщину М. Щербатова та прослідкував не лише ставлення історика до «пороків і самовластя» Петра І, але й розкрив етапи вивчення спадку М. Щербатова російськими дослідниками¹¹⁸. Він зазначав: «Интерес этот имел периодический характер. Причин тому было несколько: с одной стороны, общедоступный текст «Истории Российской от древнейших времен» был скучен и тяжел для восприятия, к тому же еще и отодвинут на периферию общественного интереса более красноречивой «Историей государства российского» Н. М. Карамзина, а с другой - историко-политическая публицистика М. М. Щербатова, яркая и саркастичная, имела ограниченное хождение в пространстве легальной российской литературы XIX века»¹¹⁹.

Таким чином, відносини між Україною і Росією доби Північної війни дуже важлива тема, якою досить часто цікавилися російські історики протягом другої половини ХІХ - ХХ ст. При цьому, головним чином, більшість дослідників з'ясовували питання, які стосувалися проблеми відмови гетьмана Війська Запорозького І. Мазепи від зверхності Московського царства та його переходу на бік Шведського королівства. Досить часто такий розгляд був спричинений політичною ситуацією, яка так чи інакше впливала на характеристику даної події.

Відображення українсько-російських відносин в історіографії XVIII ст. періоду Північної війни є одним з маловивчених аспектів історії раннього нового часу. У багатьох працях російських істориків, які присвячуються вивченню української проблеми, зустрічаються лише ідеологічна «Мазепинської зради». Стан сучасної розробки питання вимагає створення спеціального історіографічного дослідження, в якому здійснювався б аналіз наявних публікацій про події Північної війни в Україні та означена проблема розглядалася з наукових позицій. Важливим мотивом звернення до цих аспектів є необхідність вивчення того, наскільки конкретні уявлення російських історіографів про зовнішньополітичний вибір Івана Мазепи співвідносилися із прийнятою на рівні аксіоми думкою про суцільно вороже ставлення російського та українського суспільств до відмови українського правителя від сюзеренітету російського царя Петра І й набуття ним протекторату шведського короля Карла ХІІ.

Сьогодні російськими істориками до наукового обігу залучаються документи, які раніше в дослідженнях не використовувалися. Водночас на змісті цілого ряду робіт давалися взнаки ідеологічні штампи історії імперського та радянського минулого. Історична правда в багатьох працях виявилася дозованою, а деякі в цілому об'єктивні висновки і оцінки обмежувалися рамками застарілих схем, що заважало подальшій розробці конкретних проблем. В умовах демократизації суспільства разом із зростаючим інтересом громадськості до історії активізувалася й наукова думка. У Росії починають з'являтися наукові та науково-популярні праці, в яких більш об'єктивно починає відображатися історія України періоду Північної війни. Сучасна історіографічна школа Російської Федерації нині багата цікавими ідеями та неординарними науковими розвідками.

гетьман мазепа зрада

Примітки

1. Таирова-Яковлєва Т Мазепа. - М., 2007. - С. 6. Див. також: Таирова-Яковлева Т Иван Мазепа и Российська империя. История «предательства». - М., 2011 (укр. видання: К., 2012) та дискусію щодо цієї праці: Чухліб Т [Рецензія] Таирова-Яковлева Т Г Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». - Москва, Центрполиграф, 2011. - 525 с. // Український історичний журнал. - №5. - 2011. - С.190 - 204; Обсуждение монографии Т Г. Таировой-Яковлевой: «Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства»». - Москва: Центрполиграф, 2011. 525 с. // Stadia Slavica et Balcanica Petropolitana. - №2. - Санкт-Петербург, 2011; Чухліб Т Нова книга російського історика про гетьмана Мазепу // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Зб. наук. праць. - Вип.2. - Кам'янець- Подільський, 2011. - С.224 - 249.

2. Це питання ґрунтовно розкрите у виданні: Погосян Е. Петр I - архитектор российской истории. - СПб., 2001.

3. Див.: Елисеева О. Мифологизация исторических деятелей эпохи империи // Империя. Сделай сам. - М., 2001.

4. Ключевский В. Русская история. Полный курс лекций: В 2 кн. - Кн. 1. - М., 2000. С. 18.

5. Див.: Петр Великий: pro et contra. - СПб., 2003. - С. 935-1001.

6. Миллер Г. Описание Сибирского царства и всех произошедших в нем дел от начала, а особливо от покорения его Российской державой по сии времена. - СПб., 1750; Голиков И. Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России, собранные из достоверных источников и расположенные по годам. - М., 1788-1789. - Т 1-12; Российский магазин трудами Феодора Туманского. - СПб., 1792-1794. - Ч. 1-3.

7. Устрялов Н. Об исторических трудах Петра Великого. В кн.: Годичный акт в имп. СПб. ун-те, бывший 8 февраля 1845 г. - СПб., 1845. - С. 41-60.

8. Устрялов Н. История царствования Петра Великого. - СПб., 1858. - Т. 1-3; 1863. - Т. 4. - Ч. I, II.

9. Карцов А. Военно-исторический обзор Северной войны. - СПб., 1851.

10. Оболенский М. Сведения об авторе «Ядра российской истории» А. И. Манкееве // Библиографические записки. - 1858. - № 2, № 19.

11. Есипов Г Эпизод из жизни Крекшина. Древняя и новая Россия. - 1878. - Т I. - № 4. - С. 338-342.

12. Чистович И. Феофан Прокопович и его время. - СПб.: [Б. и., 1868].

13. Морозов П. Феофан Прокопович как писатель. Очерк из истории русской литературы в эпоху преобразования. - СПб., 1880. - С. 393.

14. Самарин Ю. Стефан Яворский и Феофан Прокопович // Он же. Сочинения. - Т 5. М., 1880.

15. Пекарский П. Барон Гюйссен, учено-литературный агент русского правительства в начале XVIII ст // ОЗ. - 1860. - Т CXXIX. - № 3, отд. I. - С. 49-72.

16. Майков Л. Рассказы Нартова о Петре Великом. - СПб., 1891.

17. Браиловский С. Федор Поликарпович Поликарпов-Орлов, директор московской типографии // Журнал Министерства Народного Просвещения - № 9-12. - 1894.

18. Вальденберг В. Щербатов о Петре Великом. В кн.: Петр Великий: Сб. статей. - СПб., 1903. - С.91-106.

19. Соловйов С. История России с древнейших времен. - Т 1-29. - СПб., 1851 - 1879.

20. Соловйов С. Мазепа // Чтения и рассказы по истории России. - М., 1989.- С. 613-616. Див. також: Новікова Л. Походження, сутність і історія козацтва в працях російського історика С. М. Соловйова // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні Україні. - Вип. 6. - Одеса, 2011. - С. 95-96.

21. Миллер О. Об отношениях русской литературы к Петру Великому // Русская старина. - 1873. - № 3. - С. 406-411.

22. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. В 2 т. - Т 1. Введение в историю Просвещения в России ХУШ ст. - СПб., 1862.

23. Он же. Материалы для истории журнальной и литературной деятельности Екатерины ІІ. - СПб., 1863.

24. Он же. Русские мемуары ХУШ в. // Современник. - 1855. - Т 51. - № 5. - С. 29-62.

25. Славучинский П. Русская духовная литература первой половины ХУШ века и её отношение к современности (1700-1762) // Труды Киевской духовной академии. - 1878. - № 4,5. - С. 128-190, 280-326.

26. Бестужев-Рюмин К. Причины различных взглядов на Петра I в русской науке и в русском обществе // Журнал министерства народного просвещения. - 1872. - № 6. - С. 149-156; Бяаговидов Ф. Личность Петра I в исторической литературе // Исторический вестник. - 1894. - Т 58. - С. 408-426; Галкин А. Петр Великий и отношение к нему современников: Публичная лекция. - М., 1912.

27. Шмурло Е. Петр Великий в русской литературе. (Опыт историко-библиографического обзора) // ЖМНП. - 1889. - № 7, 8. - C. 57-121, 405-375.

28. Шмурло Е. Петр Великий в оценке современников и потомства. - СПб., 1912. Див. також: Шмурло Е. Петр Великий в оценке современников и потомства. // Петр Великий: pro et contra. - СПб., 2003. - С. 670-708.

29. Сыромятников Б, Е.Ф.Шмурло. Петр Великий в оценке современников и потомства. - СПб., 1919 // Голос минувшого. - 1913. - № 8. - C. 282-286.

30. Иконников В. Опыт русской историографии. - Т 1-2. - К., 1892.

^{31. 31} 200-летие Кабинета его императорского величества. - СПб., 1911.

32. Петр Великий: Сб. статей, сост. преподавателями Петровского училища. - СПб., 1903.

33. Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. Изд.3-е. - СПб., 1913.

34. Адарюков В. Книга гражданской печати в ХУШ веке. - М., 1924.

35. Гудзий Н. Феофан Прокопович // История русской литературы: В 10 т. - М.; Л., 1941-1956. - Т III: Литература ХУШ века. Ч. 1. - 1941. - С. 157-175; Гуковский Г. Русская литература XVIII века: Учебник для высших учебных заведений. - М., 1939.

36. Рубинштейн Н. Русская историография. - М., 1941.

37. Сыромятникова Б. «Регулярное» государство Петра Великого и его идеология. - М. - Л., 1943.

38. Кафенгауз Б. Вопросы историографии эпохи Петра Великого // Исторический журнал. - 1944. - № 9. - С.32 - 49.

39. Кафенгауз Б. Северная война и Ништадтский мир (1700 - 1721 гг.) - М. - Л., 1944.

40. Мавродин В. Петр І. - М., 1948.

41. Петр Великий: Сборник статей. / Под ред. А.И.Андреева. - М. - Л., 1947.

42. Мурзанова М. «Книга Марсова» - первая книга гражданской печати, изданная в Петербурге // Труды Библиотеки АН СССР. - Т 1. - М. - Л., 1948. - С. 156-168.

43. Хромова Е. Северная война и ее отражение в исторических работах и публицистике первой четверти XVIII в.: Автореф. дис.... канд. ист. наук. - Л., 1951.

44. Берков П. История русской журналистики ХУШ в. - М. - Л., 1952.

45. Описание изданий гражданской печати. 1708 - январь 1725 г / Сост. Т. Быкова и М. Гуревич; ред. и вступ.ст. П.Беркова. - М. - Л., 1955.

46. Бескровный Л. Очерки по источниковедению военной истории России. - М., 1957.

47. Бетяев Я. Общественно-политическая и философская мысль в России в первой половине ХУШ века. / Под ред. Г.Васецкого. - Саранск, 1959.

48. Черепнин Л. Русская историография до XIX века: Курс лекций. - М., 1957.

49. Он же. Отечественные историки XVIII - XX вв. - М., 1984.

50. Грабарь В. Первая русская книга по международному праву («Рассуждение» П.П.Шафирова) // Вестник МГУ (серия общественных наук). - 1950. - № 7. - С. 110.

51. Петров Л. Социологические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 1958; Петров Л. Общественно-политические взгляды Проколовича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 1959.

52. Былов В. «Деяния Петра Великого» И. И. Голикова как материал для изучения фольклора ХУШ века // Русский фольклор. - М. - Л., 1959. - Т. 4. - С.120-133.

53. Смирнов-Сокольский Н. «Книга Марсова» (Из истории издания сборника военных документов Петра I 1713 г.) // Огонек. - 1959. - № 50.

54. Проблемы русского просвещения в литературе ХУШ века: Материалы конференции 20-21 окт. 1959 г. / Отв.ред. П.Берков. - М. - Л., 1961.

55. Пештич С Русская историография ХУШ века. - Л., 1961, 1965, 1971. - Ч. 1-3.

56. Пештич С. Ценный источник по истории России времен Северной воины // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. - М., 1972.

57. Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. - М., 1958.

58. Летопись жизни и творчества М.В.Ломоносова / Под ред. А.В. Топичева. М. - Л., 1961.

59. Дуденкова А. Об историзме поэмы Ломоносова «Петр Великий» // Доклады и сообщения Ужгородского университета (серия филологическая). - № 8. - 1962. - С. 37-39.

60. Епифанов П. «Рассуждение» П. П. Шафирова о войне со Швецией. // Проблемы общественно-политической истории России и славянских стран: Сб. статей к 70-летию акад. М.Н.Тихомирова. - М., 1963. - С. 296-303.

61. Винтер Э. Феофан Прокопович и начало русского Просвещения // Роль и значение литературы XVIII века в истории русской культуры. К 70-летию со дня рождения чл. - корр. АН СССР П. Н. Беркова. Х'УШ век. - Сб. 7. - М. - Л., 1966. - С. 43-46; Кузьмин А. Северная война в проповедях Феофана Прокоповича // От «Слова о полку Игореве до Тихого Дона». Сб. статей к 90-летию Н.К. Пиксанова. - Л., 1969. С. 274-281; Просина А. Теоретическое обоснование Ф. Прокоповичем реформ Петра I // Вестник МГУ (Право). - 1969. - № 6. - С. 63-71.

62. Николаева А. Вопросы источниковедния в трудах И.И. Голикова, посвященных Петру I // Труды Моск. гос.историко-архивного института. - 1966. - Т 24. - Вып. 2. С. 86-113.

63. Гольденберг Л. Федор Иванович Соймонов (1692-1780). - М., 1966.

64. Бадалич И., Кузьмина В. Памятники русской школьной драмы XVIII века. - М., 1968.

65. Майкова Т. Военные «юрналы» петровського времени // Вопросы военной истории России XVIII и первой половины XIX веков. Сборник. - М., 1969. - С. 368-390; Она же. Петр I и «Гистория Свейской войны» // Россия в период реформ Петра I. М., 1973.

66. Морозов А. Метафора и аллегория у Стефана Яворского // Поэтика и стилистика русской литературы. Памяти акад. В. В. Виноградова. - Ленинград, 1971.