Етапи та основні напрямки русько-візантійських відносин у дослідженнях академіка Генадія Григоровича Літавріна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етапи та основні напрямки русько-візантійських відносин у дослідженнях академіка Генадія Григоровича Літавріна

З іменем академіка Літавріна нерозривно пов'язаний розвиток візантинознавчих студій другої половини ХХ ст. Учений був беззаперечним лідером як радянської останніх десятиліть, так і сучасної російської візантиністики. Праці Г.Г. Літавріна справили важливий вплив на актуалізацію багатьох дискусійних проблем історії Візантії, серед яких і питання русько-візантійських відносин, дослідження яких було підсумовано у монографії «Византия, Болгария, Древняя Русь (IX - начало XII в.)»¹. У цій сфері вчений йшов у напрямку школи В. Васильєвського, якого вважав своїм справжнім учителем². Цей напрямок передбачав розгляд питань відносин Русі і Візантії з позиції Русі, себто як складової руської історії.

Уже темою дипломної роботи Г.Г. Літавріна були «Русско-византийские отношения в ІХ-Х вв.»³, відповідно й одна з перших публікацій - стаття «Записка греческого топарха»⁴, фактично була одним з розділів дипломної роботи. Відтак, як зізнавався сам Г.Г. Літаврін, у своєму науковому житті він рухався до Візантії по «шляху із варяг у греки», а в кінці життя здійснив зворотній шлях «із грек на Русь». Саме такий шлях Г.Г. Літаврін називає цілком природним для російського візантиніста⁵, додам, що і для українського теж. Прикметно, що офіційним опонентом кандидатської дисертації «Борьба болгарского народа против византийского ига (ХІ-ХІІ вв.)» (27.10.1954 р.) був випускник Інституту князя Безбородька в Ніжині - М.В. Левченко⁶. Погляди Г.Г. Літавріна на природу русько-візантійських відносин найкраще характеризують написані ним відповідні розділи до тритомного видання «Истории Византии»⁷.

Починаючи з кінця IX ст. важливу роль у зовнішній політиці імперії відігравав північний регіон. Однак найбільш суттєві зміни в зазначеному регіоні, як відмітив саме Г.Г. Літаврін, зумовлювались утворенням і зміцненням нової держави на півночі - Русі. Відтак на першому етапі відносин візантійська дипломатія зосередила свої зусилля на тому, щоб завадити поширенню руського впливу в Причорномор'ї і взагалі відрізати Русь від Чорного моря⁸. Це протистояння Русі і Візантії розтягнулось на століття, при чому Русь завжди залишалась наступальною стороною. Проте, як відмічає вчений, це протистояння не могло перерости в якийсь затяжний воєнний конфлікт, чому заважала географічна віддаленість Русі від імперії. А вже з кінця IX ст. фактором зовнішньої політики Візантії щодо Русі стала християнізація молодої Київської держави⁹.

З IX ст. Візантія переживала значний економічний підйом, що створював й об'єктивні передумови для розвитку торгівлі, а відповідно, і збільшення попиту на руську сировину. В цій ситуаці природно, що зовнішньополітична активність русів визначалась, насамперед, торгово - економічними чинниками. Здійснюючи свої походи на південь, руси намагались вийти до Чорного, Азовського і Каспійського морів, закріпитись на їх берегах, а головне - здобути юридичне визнання своїх політичних об'єднань як партнерів у торгових і політичних контактах з Візантією, Хазарією і арабським світом. У цьому аспекті Г.Г. Літаврін слушно зауважує, що першим етапом у налагодженні русько-візантійських відносин були контакти з Херсоном, «торгівля якого з «варварами» Причорномор'я була головним джерелом його існування»¹⁰. Природно, що з часом Київ прагнув встановити безпосередній контакт зі столицею імперії, в обхід посередника, в чому, на думку Г.Г. Літавріна, не був зацікавлений ані Херсон, ані Константинополь: «перший - з економічних, другий - з політичних мотивів»¹¹.

Таким чином, цілком природно, що другим етапом, за Г.Г. Літаврі - ним, у розвитку відносин з імперією стало налагодження торгових зв'язків Русі з іншими (окрім Херсона) візантійськими колоніями в Криму. Це часто поєднувалось з елементарним воєнним грабунком міст¹², що знайшло відображення в житіях Стефана Сурозького та Георгія Амастридського¹³.

Щодо автентичності руських повідомлень Житія Георгія Амастридського, що інколи в науці піддаються сумніву як пізніші вставки¹⁴, розвиваючи дослідження В.Г. Васильєвського та І. І. Шевченка¹⁵, Г.Г. Літаврін чітко стає на позицію їх автентичності¹⁶. З того, що Азовське море не було затронуте русами під час набігу на Амастриду, вчений пропонує низку висновків: по-перше, мало ймовірним (або зовсім неймовірним) можна вважати відправним пунктом походу Крим і руський рейд уздовж східного берега Чорного моря або через море. По-друге, необхідно визнати, що руси прийшли від гирла Дніпра і, відповідно, уміли долати дніпровські пороги вже в першій третині IX ст. По-третє, Літаврін припустив, що руський загін, який прибув на Боспор, зумів здійснити грабіжницький напад і на Мармурове море. По-четверте, руси найімовірніше знали про відсутність у столиці імперії значних сухопутних і морських сил¹⁷, що промовляє про добру підготовленість цього походу. Щодо даних житія Стефана Сурозького, Г.Г. Літаврін зазначив, що початковим пунктом нападу був Херсон¹⁸.

Першу спробу наступного етапу русько-візантійських відносин - безпосередніх контактів з Константинополем, Г.Г. Літаврін вбачає в повідомленні про руське посольство Бертинських анналів¹⁹ - цих перших точно датованих повідомлень про русів (839 р.). Аннали, за концепцією вченого, свідчать про наявність у русів на той час усталеної політичної системи і в зацікавленості їх у постійних дипломатичних зносинах з цивілізованим світом, насамперед з Візантією²⁰. Щодо локалізації «Руського каганату» Бертинських анналів, Г.Г. Літаврін віддавав перевагу гіпотезі про Середнє Подніпров'я²¹. Відповідно руси - «шведи», на думку вченого, представляли або еліту князівства полян, яке формувалось навколо Києва, і визнавало протекторат Хазарії, або ж політичне утворення на Чернігівщині, де нормани більше спирались на місцеву знать і часто здійснювали хазарам серйозний опір. Таким чином, за концепцією дослідника, вже тоді найбільш ймовірним шляхом до Константинополя був саме Дніпровський²².

Відповідно до 839 р. відносить Г.Г. Літаврін і можливість укладення першого русько-візантійського договору, який, проте, не міг бути вповні зреалізованим, позаяк з відновленням іконошанування у 843 р. акції імператорів-іконоборців, і насамперед Теофіла, були відмінені, а тому й здобутки руської місії були втрачені²³.

З нападу росів на Константинополь 860 р. розпочинається період безпосереднього тиску на імперію. Щодо цього походу основним джерелом є «повідомлення очевидця і учасника подій патріарха Фотія»²⁴: його дві проповіді і послання до патріархів Сходу з повідомленням про їх хрещен - ня²⁵. Повідомлення Фотія є досить дискусійними в науці, як щодо часу, етносу нападників, так і щодо повідомлення про хрещення останніх²⁶. На думку ж Г.Г. Літавріна, безсумнівними із цих повідомлень є те, що ще до нападу на Константинополь, руси були на слуху у мешканців столиці імперії. Знав Фотій і про те, що руси панують над слов'янами, а також і те, що ініціатива укладення миру на 7 років походила також від русів. Метою походу русів на Константинополь 860 р. Г.Г. Літаврін вважає потребу русів зайняти своє місце в системі тогочасних держав. Таким чином, Аскольд і Дір прагнули засобом воєнного тиску на імперію досягти відновлення дипломатичних відносин, досягнутих русами в 838/839 р. з найавторитетнішою державою тогочасного світу - Візантією²⁷. За Літавріним, напад справив враження на мешканців Константинополя, що й сприяло укладенню міждержавного договору між Руссю і Візантією²⁸.

Однак захоплення Олегом Києва 882 р. загальмувало розвиток відносин з імперією. На думку Г.Г. Літавріна, Візантія відмовила Олегу у визнанні його правонаступництва в її договірних відносинах з Руссю, укладених з Аскольдом та Діром, так як поганин Олег ліквідував християнські общини і початки церкви на Русі²⁹. Відтак, з межі ІХ-Х ст. настав новий раунд домагань Русі свого місця в системі міжнародних відносин, що знайшло своє відображення в укладенні договорів русів з Візантією 911 та 944 рр.³⁰, які, на думку Г.Г. Літавріна, відбивали вже усталену практику русько-візантійських відносин³¹.

В історіографії досить часто проходить думка про суто грабіжницький характер нападів русів на імперію³². Однак, як чітко показав саме Г.Г. Літаврін, ці масштабні експедиції вимагали мобілізації значних ресурсів і докладання зусиль цілих мас населення країни. В умовах формування молодої Київської держави походи були необхідними для демонстрації сили імперії, щоб, як відмічає вчений, не лише Візантії, а й іншим була «слышима и знаема» молода Руська держава, щоби правителі імперії віддавали перевагу дружбі з русами, ніж відлучати їх від спілкування як поган і варварів³³.

В історіографії також поширено скептичне ставлення до походу русів на Царгород близько 907 р.³⁴. На думку ж Г.Г. Літавріна, найвагомішим аргументом на користь реальності походу є укладення Руссю договору з Візантією у 911 р., який без активного тиску на імперію з боку Русі був абсолютно неможливим³⁵.

В оцінці договору, Г.Г. Літаврін приходить до висновку про обопільність вигоди від його укладання. Так вчений зазначає, що уже влітку того ж 911 р. 700 руських вояків брали участь у поході військ імперії проти арабів Криту. Цей договір залишався в силі аж до 941 р., про що може свідчити грамота «архонту Россії», направлена Константином VII та Романом Лакапеном³⁶.

З вторгненням печенігів у Причорноморські степи, вони стали важливим фактором антируської політики імперії в північному регіоні. Проте, Г.Г. Літаврін відмічає, що протягом 20-30-х рр. Х ст. відносини Візантії з Руссю залишались мирними³⁷. Погіршення ж русько-візантійських відносин вчений відносить до 930-х рр., коли імперська дипломатія почала все більше орієнтуватись у північному регіоні на союз з печенігами, а не з Руссю. Це могло статись ймовірно через спробу русів утвердитись десь у районі Північного Надчорномор'я³⁸, що безпосередньо зачіпало інтереси Візантії у темі Херсон, і Русь ставала безпосереднім сусідом імперії, стаючи одночасно і більш грізним фактором небезпеки на півночі. Результатом цих суперечностей і став наступний збройний виступ Русі проти імперії.

Похід 941 р. Ігоря проти Константинополя породив досить жваві дискусії в історіографії³⁹. В цій темі Г.Г. Літаврін, слідом за І.І. Шевченком⁴⁰, долучає й маловідомі повідомлення Константина Порфирогенета та лист митрополита Нікеї Олександра, чим розширює джерельну базу пи - тання⁴¹. Відходить учений і від загальноприйнятої думки в аналізі самого походу. Так, за його висновками, масштаби походу Ігоря на Візантію були більш значними, а наслідки їх поразки 11 червня - менш тяжкими⁴², ніж то подано в історіографії⁴³. Цей факт, на думку Г.Г. Літавріна, є важливим при розгляді проблем, пов'язаних з русько-візантійським договором 944 р., що був укладений після повторного походу Ігоря на Візантію. Цей договір укладався не між переможцем і переможеним, а між двома сторонами, з яких одна прагнула зберегти мир, а інша була готова відновити воєнні дії, якщо її вимоги не будуть задоволені⁴⁴. Загалом, договір 944 р., за концепцією Г.Г. Літавріна, є розвитком і уточненням положень договору 911 р., а не відміною чи переглядом останнього. Відображає він і розвиток 30-літнього досвіду взаємостосунків двох держав⁴⁵.

Одним з важливих завдань зовнішньої політики Візантії було формування руського військового корпусу візантійської армії⁴⁶. За концепцією Г.Г. Літавріна, найманці-руси з'явились в імперії уже в 60-х рр. IX ст. Однак на перших порах це була суто приватна ініціатива ватаг русів⁴⁷. З укладенням договору 911 р. найм руських вояків регламентувався статтями міжнародного договору. Однак, якщо за угодою 911 р. руський князь лише «не перешкоджав» вступу русів на військову службу в імперію, то за договором 944 р. найм здійснювався як міждержавна угода - загін русів формувався ще в Києві. Відтак, воєнна допомога імперії ставала залежною від київського князя⁴⁸, який тим самим міг відчутно впливати на боєздатність візантійської армії.

Після укладення русько-візантійського договору 944 р. настав, за концепцією Г.Г. Літавріна, найсприятливіший етап у розвитку відносин поганської Русі з імперією⁴⁹. Попри те, що Константин VII Порфирогенет вбачав у русах потенційних ворогів і робив ставку на союз з печенігами, відносини Києва з Константинополем, як і з сусідньою Болгарією залишались мирними⁵⁰.

Неоціненне значення для історії зовнішньої торгівлі Русі має запропонована Г.Г. Літавріним реконструкція процедури організації руських караванів до Царгорода за русько-візантійськими договорами. За висновками вченого, з Русі протягом року відправлялась не одна, а дві флотилії, перша з яких прибувала в Константинополь на початку червня, а друга - наприкінці липня або на початку серпня. Відтак, перелік міст у договорах Русі з Візантією відображає не ієрархію руських князівств, а черговість відправки караванів до Константинополя⁵¹.

Однією з улюблених тем Г.Г. Літавріна була дипломатія княгині Ольги. Перша спеціальна розвідка вченого з цього питання⁵², ймовірно, була інспірована статтею Ж.-П. Аріньйона⁵³. Однак саме праці Г.Г. Літавріна⁵⁴, якими він відновив дискусію щодо часу і місця хрещення Ольги, започатковану ще у XVIII ст., викликали численні публікації у світовій візантиністиці⁵⁵.

П'ятнадцятий розділ трактату «Бе сегішопііз» присвячено прийомам у залі Магнаври. Окрім прийому княгині Ольги там описані ще два прийоми арабських посольств. Однак у заголовку частини про перший прийом арабів, як і у вступі до книги II, події віднесені до IV індикта⁵⁶, тобто до вересня 945 - серпня 946 р., що й дало змогу Г.Г. Літавріну датувати і прийом Константином руської княгині 946 р.

Вихідними пунктами для вченого було: 1) співпадіння календарних порядків прийомів арабів та Ольги і 2) за гіпотезою вченого, на десерті в імператора 9 вересня, поруч імператрицею на троні Теофіла сиділа Берта, а не Теофано. Місце, де мовиться про дітей Константина VII та Романа II, вчений вважає зіпсованим⁵⁷. У полеміку з Г.Г. Літавріним втупив О.В. Назаренко⁵⁸, який навів низку контраргументів, чим стимулював подальші наукові пошуки академіка Літавріна в цьому питанні.

Так, гостру дискусію в науці викликало поганське ім'я княгині - Ель - га, яким тричі називає Ольгу Константин VII, що є вагомим аргументом на користь язичництва княгині на прийомах в імператора для Г.Г. Літавріна, хоча у джерелах маємо як випадки продовження вживання язичницького імені, так і заміну його хрестильним ім'ям.

Через «мовчання» імператора щодо хрещення княгині Ольги, попри те, що абсолютно всі джерела відносять цю подію до Константинополя, в науці виникла дискусія і щодо місця цієї події. Однак, ця дискусія, як слушно зауважив Г.Г. Літаврін, видається абсолютно безплідною: «піддавати сумніву факт хрещення княгині в Константинополі методологічно недопустимо - це означало б приносити в жертву здогадам ясні й чіткі свідчення джерел»⁵⁹. Таким чином, щоб узгодити дані Константина з хрещенням у Константинополі, Г.Г. Літаврін і висунув гіпотезу про два візити Ольги в столицю імперії⁶⁰. Перший відбувся у 946 р. і був описаний імператором у «Бе сегішопііз», а другий - 955 р. (за літописом), під час якого Ольга і була охрещена.

Однак попри те, що Константин Порфірогенет у «Бе сегішопііз» прямо не говорить про хрещення княгині Ольги, аргумент «від мовчання» може бути підданий сумніву. Аналіз даних трактату в контексті обрядової практики візантійської церкви дає змогу прийти до висновку, що саме твір Константина найбільш точно відтворює хронологію хрещення руської княгині⁶¹, що й сталося в ніч з 17 на 18 жовтня 957 р.

Важливе значення для уявлення про дипломатичну практику Русі Х ст. мають і реконструкції складу посольства Ольги в Константинополь, зі скрупульозністю проведені Г.Г. Літавріним⁶². Однак з приводу гостро - дискусійної проблеми мети та наслідків візиту київської княгині в Царгород, вчений лише відмітив, що «невдоволеність Ольги не вилилась у відкритий розрив»⁶³. Відносини залишались мирними, а руський загін продовжував перебувати на службі у Візантії.

Наступний етап відносин русів з імперією Ромеїв був пов'язаний з загостренням відносин Візантії з Болгарією в 965-967 рр. У ситуації, що склалася, Никифор Фока вирішив зіштовхнути між собою Болгарію і Русь, щоб ослабити їх взаємною боротьбою.

Балканська кампанія Святослава займає особливе місце в історіографії⁶⁴. Натомість Г.Г. Літаврін не присвятив жодної спеціальної статті цьому конфлікту, лише кілька сторінок у відповідному розділі «Истории Византии», де лише наголосив, що звернення до руського князя Никифора не було наслідком реалізації договору 944 р., за похід імператор заплатив 15 кентинаріїв золота⁶⁵. Аналізуючи ж наслідки кампанії вчений відмітив, що попри поразку Святослава, «авторитет Русі в очах візантійців, що склали собі чітке уявлення про силу Руської держави, зріс»⁶⁶. Про це, на думку Г.Г. Літавріна, яскраво свідчать події, що відбулись через 15 років.

Відповідно наступний етап русько-візантійських відносин пов'язаний з діяльністю Василя II та Володимира Святого. Цій темі Г.Г. Літаврін також не присвятив спеціальної роботи, а лише розглянув у загальних розділах, де висловив низку оригінальних думок. Так, шлюб Володимира і Анни Г.Г. Літаврін назвав «безпрецедентною за морально-політичними поняттями тієї епохи честю для володаря «варварів» Володимира»⁶⁷. Вчений також припускає, що тоді був укладений і новий русько-візантійський договір, на що вказують слова Зонари (в контексті подій 1043 р.), що між двома державами існували дружні відносини, при цьому хроніст посилається на шлюб Анни і Володимира. Понад те, за припущенням Г.Г. Літавріна, з часу запровадження на Русі християнства за Володимира, «в Константинополі була організована значна руська колонія, що постійно збільшувалась»⁶⁸. З цього часу руси відчували себе в столиці привілейованими, «так як надавали неоціненну і постійну допомогу імперії»⁶⁹. Норми договору 987/988 рр., за Г.Г. Літавріним, сумлінно дотримувались обома сторонами аж до червня 1042 р., часу воцаріння Константина IX⁷⁰.

Однак, якщо для Василя II цей договір був наслідком складних внутрішньополітичних обставин, то для Володимира він цілком відповідав як зовнішньополітичним прагненням Русі, так і її внутрішньому соціальному розвитку. Тому християнізація Русі була «не стільки справою візантійської дипломатії, як глибоко продуманим державним актом далекоглядного руського князя»⁷¹.

По запровадженню християнства на Русі була створена своєрідна церковна організація, де митрополит призначався з греків, натомість єпископи були місцевими, що проіснувала до середини XIII ст. Така система частково була вигідна і самим князям, «так як Візантія не мала можливості ні воєнним, ні іншим шляхом змусити Русь за допомогою свого митрополита слідувати своїй (імперській) політиці»⁷². Таким чином, «ні християнізація, ні кревні узи не привели до підкорення Русі інтересам імперії»⁷³, однак для Візантії на деякий час зникла загроза з півночі. Більш того, як зауважує Г.Г. Літаврін, з укладенням договору між Василем II та Володимиром Візантія на перших порах з жодною державою не була так тісно пов'язана як з Руссю⁷⁴.

Варто зазначити, що досить слабо в історіографії розроблені питання русько-візантійських відносин періоду християнської Русі⁷⁵. Низку праць зазначеному періоду у міждержавних відносинах Русі і Візантії присвятив і Г.Г. Літаврін⁷⁶. З укладенням русько-візантійського матримоніального союзу між Володимиром і Анною не втратили чинності, за концепцією вченого, і договори, укладені ще до хрещення Русі⁷⁷. Так, чинність договору 944 р. Г.Г. Літаврін вбачає, наприклад, в інциденті з руським загоном Хрисохіра, який був знищений візантійцями. Сам інцидент вчений обережно датує червнем-липнем 1023 (чи 1024) р.⁷⁸. Г.Г. Літаврін його трактує, як «приватний»: «Хрісохір прибув самовільно… і йому була запропонована звичайна процедура найма - прийти без зброї для переговорів»⁷⁹, що було відхилено руським загоном, який спробував прорватись у Мармурове, а згодом у Егейське море, де і був знищений. Такий хід подій, на думку Г.Г. Літавріна, і був зумовлений дією русько-візантійського договору 944 р. Позаяк Хрісохір, за концепцією вченого, належав до партії, що програла боротьбу в Києві, відтак він не мав передбаченої договором грамоти київського князя, а тому й сприймався як нелегальний⁸⁰.

Інший епізод у русько-візантійських відносинах зазначеного періоду, що відобразився у джерелах, Г.Г. Літаврін вбачає в повідомленні так званої «Записки грецького топарха»⁸¹. Метою свого дослідження вчений поставив «доказати, що цей документ, який дійшов в оригіналі, має безпосередній стосунок» до історії Русі та характеру русько-візантійських відносин кінця Х - початку XI ст.⁸². У документі розповідається про похід грецького загону в районі Дніпра. Ці події, описані самим топархом, вчений датував 992 роком як єдино можливим⁸³. За висновками Г.Г. Літавріна, греки, які йшли від «північного царя», рухались з правого берега до міста Маврокастр у районі, близькому до дніпровських порогів. Таким чином, це єдине джерело, що зазначає присутність греків у цьому регіоні на кінець Х ст. За концепцією Г.Г. Літавріна, згаданим у джерелі «північним володарем» міг бути ніхто інший як князь Володимир Свя - тославович⁸⁴. Враховуючи, що незадовго до описаних подій Володимир одружився з візантійською царівною Анною, вчений припускає, що то - парх, який правив десь у районі Північного Надчорномор'я, визнав якусь номінальну владу київського князя⁸⁵, який повернувши на віно Візантії Херсон, очевидно «не віддав інших областей Криму»⁸⁶. З іншого боку, на основі аналізу джерела, Г.Г. Літаврін припустив наявність прагнення населення кримських грецьких колоній до незалежності від Візантії і їх об'єднання з політичною системою Руської держави, населення якої здавна перебувало в культурно-економічних зносинах з населенням північних берегів Чорного моря⁸⁷.

1015-1016 рр. відбувся заколот у Херсоні, спрямований проти Кон - стантинополя⁸⁸. Василь II, що вів затяжну війну з Болгарією в той час, знову був змушений звернутися по допомогу до київського князя, яку й отримав. Так як Володимир на той час вже був тяжко хворий, у науці існує дискусія, хто ж з руських князів надав імператору допомогу. На думку, наприклад М. І. Артамонова, ним був Ярослав⁸⁹, натомість Г.Г. Літаврін підтримує позицію В.Т. Пашуто⁹⁰, за якою цим руським князем був Мстислав Тмутараканський⁹¹. Тоді «Русь поспішала на допомогу імперії, незважаючи на власні внутрішні утруднення і на несприятливу пору року», в чому власне вчений також вбачає чинність статей договору 944 р. на початку XI ст.⁹².

Однак до найбільш дискусійних питань відносин християнської Русі і Візантії належить так звана остання русько-візантійська війна 1043 р. Присвятив цій темі низку своїх праць і академік Літаврін⁹³. Це був єдиний масштабний воєнний виступ християнської Русі проти своєї «хрещеної матері» імперії. Конфлікт був неординарним і мав у своїй основі вагомі причини. Г.Г. Літаврін одразу відкидає як причину якісь агресивні дії Візантії проти Русі. Проте мета і цілі походу, на думку вченого, відбивали інтереси більшості панівного прошарку Русі⁹⁴. У розгляді цього питання Г.Г. Літаврін у своїй традиції іде строго від джерела. Вчений залучає до дослідження три групи джерел: давньоруські, візантійські та східні. Серед руських існує як коротка (київська), так і розширена (новгородська) літописні версії походу. Полемізуючи з А.В. Поппе щодо достовірності літописних даних⁹⁵, Г.Г. Літаврін залучає візантійські джерела (хроніку Скиліци) і приходить до висновку про достовірність даних літописів, до того ж саме обширну (новгородську) версію вчений вважає первісною⁹⁶. Літописи нічого не подають про причини походу і поразки Русі в основній битві, лише відмічають, що ініціатором походу був сам Ярослав⁹⁷.

Однак на основі грецьких джерел, насамперед Пселла, Атталіата і Скиліци⁹⁸, вчений приходить до висновку, що руські і візантійські джерела доповнюють одні одних, а не суперечать⁹⁹. Задум походу, за Г.Г. Літавріним, виник не пізніше осені чи на початку зими 1042 р., а сам похід розпочався не раніше кінця травня 1043 р. В переговорах на Дунаї з імператором, на думку дослідника, кияни прагнули вирішити конфлікт мирним шляхом, що відповідало позиції Ярослава. Натомість варяги хотіли отримати матеріальні вигоди від походу. Саме останніх і підтримав Воло - димир¹⁰⁰. Щодо чисельності руського війська, Г.Г. Літаврін підтримує позицію А.В. Поппе¹⁰¹, за якою, військо Володимира налічувало 20 тисяч, а втрати складали 3 тисячі чоловік¹⁰². Таку ж думку щодо чисельності руського війська поділяють також М.С. Грушевський¹⁰³ та Н.М. Нікітенко¹⁰⁴. Однак, досить дискусійною видається думка Г.Г. Літавріна, що причини походу полягали «в різкому повороті в політиці Візантії щодо Русі»¹⁰⁵, про що руси, що перебували в Константинополі, дали знати в Київ восени 1042 р., однак самі не встигли покинути столицю імперії¹⁰⁶.

З іншого боку, Г.Г. Літаврін припускає, що в Києві з тривогою спостерігали за воцарінням «худородного» Михаїла IV, що порушувало принцип спадкоємності трону, який на Русі пустив «глибоке коріння». Тим більше, що руський двір через Анну був споріднений з останніми представницями Македонського дому, відтак для київського двору була образливою та ситуація, в якій сестри Зоя та Теодора фактично були усунені від влади і стали «іграшкою» в руках угрупувань візантійської знаті, що боролись за владу¹⁰⁷. Таким чином, «Ярослав міг розглядати ситуацію на престолі імперії як таку, що потребує в крайньому разі демонстрації сили друзів і родичів, готових захистити Зою і Теодору»¹⁰⁸.

Основною причиною поразки руського флоту під стінами Константинополя, вчений вважає шторм, а не дії візантійського флоту¹⁰⁹. Однак, перемога Володимира в другій битві вплинула на позицію Константинополя: «Візантія продовжувала шукати миру з русами», який був укладений через 3 роки «на почесних умовах для уряду Руської держави»¹¹⁰, хоча новий договір не міг зрівнятися з тим, що уклав Володимир 987/88 р.

Шлюб Всеволода і Марії був умовою Ярослава, так як він відновлював спорідненість київського і константинопольського дворів¹¹¹.

Упродовж наступного періоду найбільшу увагу Константинополя в руських справах привертали Київ, Тмутаракань і Галицька Русь. У ХІ-ХІІ ст. не відбулось особливих змін і в міждержавній торгівлі Русі з Візантією. Однак, як відмітив Г.Г. Літаврін, характерна для періоду ІХ-Х ст. залежність політики й торгівлі протягом зазначеного періоду значно ослабла. В XII ст., попри продовження функціонування Дніпровського шляху, особливого значення набув Дністровський, що вів у пониззя Дунаю. Відбулась зміна і статей руського експорту. Поруч з традиційною сировиною, попит на візантійських ринках здобули предмети руського ремесла, в тому числі художнього, натомість зменшився імпорт з імперії ремісничих виробів. Погіршились і умови перебування руських купців на Константинопольських ринках, а згодом основний ринок для руських купців перемістився з Константинополя у Тессалоніки¹¹².

З середини XI ст. зменшується і значення руського корпусу в армії імперії, на зміну якому з 1066 р. приходять англійці¹¹³. В цей час все більшу увагу Візантії привертає сусідня Тмутаракань, з 1094 р. повідомлення про яку зникають зі сторінок руських літописів. З межі ХІ-ХІІ ст. спостерігається і погіршення відносин Константинополя з Руссю. З цього приводу Г.Г. Літаврін відмітив, що навіть у надскрутній ситуації, в яку потрапив тоді Олексій І, імператор принижуючись перед Заходом, не спробував звернутись по допомогу до Русі, з якою існували відповідні домовленості. Однак, на думку вченого, погіршення стосунків Русі і Візантії в цей період «потрібно шукати в утисках цілком реальних інтересів однієї зі сторін»¹¹⁴. Такою причиною, на його думку, було утвердження візантійської влади в Тмутаракані, що до того часу належала Русі¹¹⁵, що й погіршило відносини двох держав на весь період правління Олексія І¹¹⁶. Інтерес Візантії в оволодінні Тмутараканню полягав у доставці звідти нафти, що була основним компонентом «грецького вогню»¹¹⁷, що був потрібний для оснащення флоту, який у той час розбудовував імператор.

Перехід Тмутаракані до Візантії Г.Г. Літаврін розглядає в контексті подій, пов'язаних з засланням у Візантію тмутараканського князя Олега¹¹⁸. Для реконструкції подій учений залучає повідомлення риторичного твору візантійського автора кінця ХІ - початку ХІІ ст. Мануїла Страворо - мана¹¹⁹, в якому перераховуються території, придбані Олексієм І Комніним на Балканах і в Малій Азії. Описане ж у Страворомана придбання Візантією територій у районі Боспора Кіммерійського Г.Г. Літаврін і пов'язав з Тмутараканським князівством¹²⁰. Ця подія, за концепцією вченого, сталася між 1094 та 1103 рр.¹²¹. Вчений також відмітив відсутність якихось серйозних сутичок між Руссю і Візантією з цього приводу, що було, за припущенням Г.Г. Літавріна, пов'язано з якоюсь домовленістю з князем Олегом Святославичем як плата за допомогу у поверненні Чернігівського столу¹²². Одним з етапів домовленості Олега з імператором було його одруження зі знатною гречанкою Теофано Музалон. Тому, втративши позиції в

Криму, Русь прагнула утвердитись у Нижньому Дунаї і межиріччі Серета та Дністра. Відтак зіткнення русів і візантійців на Дунаї 1116 р. можна розглядати «не як наслідок загострення протиріч між Руссю і Візантією, а як закономірну реакцію русів на події в Тмутаракані»¹²³.

Значно краще, на нашу думку, висвітлені в історіографії русько - візантійські відносини XII ст.¹²⁴. Присвятив низку праць зазначеному періоду і академік Літаврін¹²⁵. З цього часу остаточно зникає централізована політика Русі щодо імперії. Кожне руське князівство цілком самостійно проводило свою зовнішню політику. Відповідно, з середини XI ст. Г.Г. Літаврін відмічає поступове згасання русько-візантійських відносин, що було зумовлено зменшенням ролі Києва в загальнодержавних справах і перетворенням Русі в «своєрідну федерацію князівств»¹²⁶. Фактично залишився єдиний зовнішньополітичний фактор, що поєднував інтереси Русі та імперії - половецька загроза. Однак учений зазначає розрізнений характер воєнних акцій Візантії та Русі, які жодного разу навіть не спробували узгодити свої дії в антиполовецькій боротьбі. Більш того, «складається враження, що руси інколи своїми походами змушували половців відкачуватись на південний захід, у межі імперії, а візантійці гнали їх назад на Русь»¹²⁷.

У такій ситуації завдання візантійської дипломатії зводились до залучення Русі до боротьби з ворогами імперії в Центральній Європі і на Балканах, а також в утриманні Русі від участі в ворожих коаліціях. При цьому, відмічає Г.Г. Літаврін, Візантія традиційно намагалась утримати дружні відносини з Києвом і залучитись підтримкою Галицької Русі як найбільш реального воєнного союзника, на користь останньої мети імперія інколи поступалась інтересами навіть Києва¹²⁸. В XII ст., за висновками вченого, остаточно канула в минуле система договірних відносин Русі з імперією¹²⁹.

Падіння Константинополя 1204 р. та монгольська навала на Русь у середині XIII ст. фактично припинили політичні відносини Русі і Візантії, які по тому продовжували розвиватись лише в церковній і культурній сферах.

Загалом, оцінюючи доробок вченого, можна погодитись з С.А. Івановим, що «Літаврін міцно знав, що головне - іти за джерелом»¹³⁰. Саме скрупульозна увага до джерел і оригінальне їх опрацювання яскраво вирізняє доробок Г.Г. Літавріна з проблем русько-візантійських стосунків. Власне джерелознавча проблематика і визначила інтерес вченого до історії Візантії, саме усвідомлення того, що основний корпус джерел належить до візантійських, і змусило Г.Г. Літавріна ще на 2 курсі Московського державного університету змінити свій інтерес з Русі на історію Візантії¹³¹. І саме Літаврін зробив вагомий внесок у візантійське джерелознавство.

Відтак, можна підсумувати, що тема русько-візантійських відносин займає одне з ключових місць у науковому доробку Г.Г. Літавріна. Попри те, що не всі етапи цих відносин в однаковій мірі привертали увагу дослідника, в сумі він подав цілісну картину взаємодії Русі і Візантії. Вчений віддавав перевагу найбільш складним і дискусійним питанням, і попри те, що низка висновків викликає гостру дискусію, Г.Г. Літаврін завжди говорив своє суто власне, оригінальне слово. Окрім розглянених політичних і економічних відносин, що були пріоритетними для Г.Г. Літавріна, окрему тему складають дослідження вченого, присвячені культурній взаємодії, візантійського впливу на розвиток культури й державності Русі, а також ціла низка інших питань візантійсько-руської взаємодії, що потребує подальшого дослідження.

Відтак науковий доробок академіка Літавріна з зазначеної проблематики цілком залишається актуальним і таким, що має значні евристичні можливості для подальшого дослідження як Візантії, так і історії Київської Русі. Фактично жодне дослідження з проблем русько-візантійської взаємодії IX-XII ст. не можливе без залучення доробку Г.Г. Літавріна, а його праці потребують подальшого осмислення і переосмислення.

Література