Михайло Грушевський про національно-державну ідею в добу української революції ("Хмельниччина": 1650-1657 роки)

Доволі швидко Б. Хмельницький «.відчув, який нерозважний крок зробив., ув'язавши себе з Москвою, і став шукати нових опорних точок» [18, с. 486] Я. Качмарчик стверджує, що людність українська незабаром якнайтрагічнішим чином переконалася в хибності орієнтації на Москву. «Адже Переяславська рада не закінчила, а розпочала найкривавіший етап боротьби. Наслідком її стала польсько-московська війна, а польсько-татарські війська, здійсню-ючи акти помсти, винищать Україну, перетворивши її на згарище» [20, с. 271].. М.Грушевський наголошує, що гетьман, як «достасвідомий носитель державної української ідеї [.] став в рішучій опозиції московській політиці: ухилявся від спільних операцій з московськими військами; відмовляв українські міста.., аби не піддавалися на московське ім'я [.] і рішуче говорив перед старшиною, що з Москвою треба розірвати і шукати собі іншої протекції і помочі» [11, с. 202]. Передусім, поновив союз із Туреччиною та Кримом (1655 рік); наприкінці наступного року - з трансільванським князем Д'єрдєм ІІ Ракоці; налагодив виразні воєнно-дипломатичні взаємини з Карлом Х Густавом «.і хотів із шведською допомогою утворити цілком незалежну самостійну Українську державу» [10, с. 307]. Для гетьмана «.союз з Швецією - державою далекою, яка через те не страшила ніякими мішаннями у внутрішні українські справи, ані претензіями на українські території.» [19, с. 128], був надважливим. «Таким чином, - наголошує дослідник, - Хмельницький потроху сотворяв собі нову політичну систему» [18, с. 486], спрямовану проти Речі Посполитої, спільником якої було тепер Царство [16, с. 307] В. Кравченко стверджує, що, на думку Грушевського, Переяславська угода була глибокою помилкою Б. Хмельницького і гетьман, усвідомивши це, йшов до розриву з Московією, орієнтуючись на Швецію [21, с. 496-497]. Суголосно розмірковує Л. Мельник [22, с. 55]..

«Заручившись новыми союзниками, - висловлює здогад учений, - он очевидно, решил освободиться от своей зависимости от Москвы и занятъ положение вполне самостоятельного государя» [12, с. 192-193] («конституційною хартією» називає історик грамоту гетьмана, надану в червні 1657 року шляхті Пінського повіту, котра засвідчувала, «...что Хмельницкий в это время считал себя уже вполне государем Украины» [12, с. 193]).

За такого геополітичного розкладу «розрив між Московією і Україною, - переконаний М. Грушевський, - був неминучий;» («Розпочата з 1657 роком спільна кампанія України, Швеції й Семигороду против Польщі була. повною емансипацією України від Москви» [11, с. 203] і лише «смерть Хмельницького...зіставила Україну зв'язаною з Московщиною» [18, с. 486-487]. Відтак «узол зав'язаний ним на швидку руку, лишився нерозв'язаним» [5, с. 239].

Звернімося ж до прискіпливого, надкритичного, всебічного аналізу вченим набутку Великого Богдана як державного політика!

Передусім, історик стверджує, що гетьман мало керував політикою (десь із середини 1651 року нею відав політик-європеєць І. Виговський, «.тим часом як Богдан - стихійна сила. просто таки азійського характера» [8, с. 1497]). Дослідник закидає Б. Хмельницькому низку фатальних помилок у царині як зовнішньої, так і внутрішньої політики На гадку В. Кравченка учений «.не завжди дотримувався позиції стороннього спостерігача. Академічний історик-позитивіст у його творах постійно. змагається з політичним і громадським діячем.». Історик мовить про «.полемічно загострену антипольську налаштованість.». М. Гру-шевський, внаслідок чого «... він не бачив можливостей для українсько-польського порозуміння в рамках тогочасної Речі Посполитої» [21, с. 495]. В. Кравченко на сторінках своєї статті цитує ви-їмки з робіт М. Грушевського, в яких ідеться про докори вченого на адресу козацьких керманичів у ході як переяславських перемовин, так і складання петицій [21, с. 495-496]; у негативній оцінці Б. Хмельницького вбачає безпосередній зв'язок поглядів М. Грушевського з ідеями його попередників, починаючи від Т. Шевченка..

По-перше, глибокої осені 1648 року «.козаччина легкодушно пройшла повз тих можливостей в політиці супроти Польщі, котрих потім шукала так жадібно і даремно пізніш.» [8, с. 1497].

По-друге, влітку 1653 року, «.після того як господарство волоське. повернене Лупулові, і Тиміш став фактичним співрегентом. треба було тільки закріпити корисний стан речей, а замїсть того розпочато війну з Валахією, спровоковано Ракоція, утворено тим польсько-дунайську лігу і тріскучо провалено справу.» [8, с. 1498].

По-третє, у московській політиці Чигирина - «ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожества» («замість політики - дипльоматія самої невисокої марки.») [8, с. 1497].

По-четверте, М. Грушевський наголошує, що в розвою революції козацтво «.стало представником інтересів свого народу й прийняло на себе державне будівництво України» [9, с. 266], а тому «.тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини» можна пояснити «.депутації українських станів до Москви по потвердження прав, .вислані за згодою і підтримкою козацького уряду». «Се були голоси минулого століття, - висновує історик, - подані.новому протекторові в такий критичний момент» [8, с. 1498].

По-п'яте, у формуванні шведсько-семигородсько-дунайської ліги - «.брак ясної платформи, виразно поставлених домагань.» [8, с. 1498]. Водночас учений визнає, що за тодішніх геополітичних реалій проводити програму єдиної України було надскладно.

По-шосте, дослідник указує на нерозважливість політики гетьмана супроти Московії, позаяк, зорганізовуючи нову антипольську (почасти - й антимосковську) коаліцію, він не поривав із царем. Цим «дали Москві можливість супроти таких брехливих союзників уважати себе свобідною від усяких союзних зобов'язань.» [8, с. 1498-1499].

По-сьоме, найганебнішою стороною Хмельниччини М. Грушевський називає «.сферу відносин козацько-татарських». «З дивним засліпленням..,- із гіркотою констатує історик, - Хмельницький і Ко дивляться на Кримську Орду як свою двірську гвардію, . а в дійсності зробили з них рішаючий чинник української політики» [8, с. 1499] (в 1653-1654 роках хан пропонував гетьманові стати васалом

Криму). На гадку дослідника, союз із ханом був потрібний для Війська Запорозького в 1648 році, а після Зборова, Берестечка та Жванця - ілюзорно-наївним. М. Грушевський упевнений, що, за бажання, маючи за собою Москву (Польща - вкрай знесилена), Богдан міг би «пройти Крим здовж і поперек, ... поставити на чолі... приборканої Орди вірних приятелів, в ролі фактичних васалів.., а не протекторів» [8, с. 1500]. Натомість гетьман запобігав кримської ласки і в 1656-7 рр. був цілком звязаний в своїй політичній акції непевністю Криму», прагнучи унезалежнення в зовнішній політиці, «.змушений був бити чолом за московською поміччю супроти кримського наступу» [8, с. 1500].

По-восьме, стверджуючи, що «.в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно.», М. Грушевський пояснює це «.недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу.». Зазначене зумовлювалося тим, що керманичі української революції були людьми річпосполитської системи, а тому «.найменше були здатні творити новий державний лад» [8, с. 1500]. Козацькі старшини «занадто. були замариновані в соціяльнім, політичнім і культурнім укладі Річипосполитої. Свідомо чи несвідомо.жили під домінуючою ідеєю дати реванш всім тим хто викривив їх карієру., на злість їм. утворити нову «вільну Річпосполиту» на взір і подобу її ж» [8, с. 1501]. «Над розваленням Польщі, - повторює історик, - працювали люди, що виховались на суспільно-політичних ідеях самої ж Польщі й не представляли собі інакшого суспільного устрою» [18, с. 487]; «.их чувство оскорблялось только тем, что господами были поляки, люди чужой народности и веры, или тем, что претендовали на панство люди худородные, не заслуженные» [12, с. 201].

По-дев'яте, вчений уважає слабкою стороною гетьмана «.нерозуміння потреб народних мас, несвідомість потреби опертись щиро на сі народні маси, для них із їх становища, не з становища козачої верстви, будувати суспільний політичний устрій» [18, с. 488] (це відобразилося в ігноруванні запитів поспільства в Зборівському та Білоцерківському договорах, у козацьких петиціях до царя в часі творення українсько-московського трактату тощо).

Водночас дослідник зважено-поміркований у своїх закидах на адресу Б. Хмельницького; пояснює, що гетьман просто «.стояв на рівні з усією сучасною інтелігенцією». «Можемо жалувати, - розмірковує М. Грушевський, - що в таку рішучу для нашого народу хвилю не найшов він провідника, котрий піднісся би над поглядами свого часу і повірив у будущину, тільки ж того ні від кого й не вільно вимагати» [18, с.488].

Зазначаючи, як хибу соціально-політичного облаштування Війська Запорозького, невизнання в формально-юридичному сенсі фактичного розкріпачення селянства, дослідник усе ж не звинувачує в цьому Богдана. Принагідно зауважує, «.що поняттє свобідного селянства для тих часів було занадто радикальним, .реальний факт його існування не міг влізти в старшинські голови і в них усвідомитись як щось дане і управнене до існування і консервування» [8, с. 1502].

По-десяте, якщо вади гетьманського урядування в селянському питанні були, на думку вченого, історично зумовленими, то взаємини козацького генералітету з містами - найнебезпечніша помилка «. в будові гетьманської України». Історик підкреслює вагомий внесок міщан у розвій визвольної боротьби: «.міста дали величезні контінгенти козацтву і старшині; .своєю інтелігенцією, організаційною ініціятивою й енергією вони відіграли величезну ролю в формуванні нового ладу» [8, с. 1502]. Козаччина віддячила: «.навалилася на міське життя. безпардонно. Гетьманський уряд так . брався до експльоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою, - що міста першим ділом постарались забезпечити себе царськими привилеями від претенсій Війська» [8, с. 1502-1503].

По-одинадцяте, відзначаючи принади козацького устрою за часів Б.Хмельницького (чіткість роботи козацької машини, що є унаочненням талантів гетьмана як військового керівника), М. Грушевський зауважує на брак «великої конструктивності». Вчений указує на незмодифікований полковий устрій («полковники зістались полковниками, прилучивши до того виморочні функції старостів [.], з перевагою функцій поміщицьких над адміністрційними. Гетьманський осередок майже не виліз з функцій штабу армії» [8, с. 1503-1504]. Хиткість конструкції такої мілітарної держави полягала в тому, що «инші верстви... не чули над собою опіки Української держави..; .уставляли відносини до Гетьманщини як війська» [8, с.1504]. Пізніше в такі шпарини державної структури Вкраїни спритно вліз московський централізм. Водночас дослідник визнає, що наявні недоліки державного облаштування можна було би виправити, «коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кіль- кадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над своїми порядками і справами в 1650-х роках.» [8, с. 1503].

По-дванадцяте, усупереч старій українській традиції, котра звеличує Б. Хмельницького «.в заходах коло реституції національних прав.», М. Грушевський уважає, що і в цій царині - «.мало будівництва, .богато механічних повторень старих гасл релігійної боротьби ХУІ-ХУІІ вв.!» [8, с. 1504]. Аналогічна ситуація в культурництві: «будування церков, потвердженнє володінь монастирям, додавання нових.» [8, с. 1504].

І, насамкінець, зовсім песимістичний висновок автора: «.десятиліттє Хмельниччини не було добою будівництва, не визначилася творчою і конструкційною ініція- тивною державного, гетьманського осередку на полі культури - так же як у справах економіки, кольонізації, господарства» [8, с. 1504].

М. Грушевський указує на «.два найтяжчі моменти» в діяльності керівного осередку Гетьманщини - «.занедбаннє і знищеннє західнього пограничча і руїнні марші татарської орди навіть через суто козацькі території» [8, с.1504]. Як наслідок - «бунти 1653 року», на які Богдан «.відповідав терором, потайним душенням помічених в бунтівництві.» [8, с.1505].

М.Грушевський не погоджується з тими, хто вважає гетьмана «.унікумом дер- жавно-будівничих здібностей.», який через передчасну смерть не зміг «.викінчити монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів». На гадку вченого, «.мало є підстав на те, щоб противставляти се Богданове будівництво Руїні його наступників, солідарність і консолідацію всіх верств і течій України за Хмельниччини - пізнішій розтічі, дезертирству і партизанству» [8, с.1505].

Гетьман умирає 27 липня (6 серпня) 1657 року від апоплексії, зумовленої звісткою про заколот старшинських верхів супроти Ю. Хмельницького. «Ся смерть, - констатує дослідник, - не була фатальним нещастєм, що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана - се був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився.» [8, с. 1506]. Відтак для репутації Б. Хмельницького «.було щастєм, що він відійшов в сей мент, і . упадок Гетьманщини . впав цілим тягарем на рахунок його епігонів» [8, с. 1506].

Дорікаючи Богданові за суттєві помилки володарювання, історик водночас указує і на об'єктивні чинники Руїни, котрі в їхньому зловісному переплетінні кінцево запрограмували могилу національної державності.

По-перше, «нещаслива географія України»,тобто - «.відсутність природних границь української території, відкриті фронти на всі боки. Фронт польський, московський і татарсько-турецький, - пояснює М. Грушевський, - не давали змоги українському громадянству і його політичним провідникам хоч на хвилю скупити увагу на своїм внутрішнім будівництві.» [8, с.1507].

По-друге, «дефективність» українського соціуму: «.недорозвиненість українського міста, слабосилість міської верстви, інтелєктуальна і чисельна слабина інте- лігенських верств.» [8, с.1507].

По-третє, культурна осібність України. Приналежна в минулому до візантійської культури, вона «.не знаходила опертя в якімсь новім культурнім ціклі: ні в католицькім, ні в протестантськім. Для одного і для другого являлась вона тільки «стороннім слухачем», [.] ішла з опізненнєм. за католицькою реакцією сучасної Польщі» [8, с.1507].

За таких несприятливих умов надскладно «.було, - на гадку М. Грушевського, - досягти чогось великого і нам треба дивуватися здібностям і енергії як нашої етнічної маси так і її провідних елементів, що все таки [...] творились... соціяльні і культурні вартости, ... національна традиція» [8, с. 1507].

Попри те, що керманичі Української революції «.зовсім не одушевлялись народними змаганнями - економічного і суспільного визволення, знищення привілеїв станів та запровадження рівності в громадських відносинах, права праці в економічних» [18, с. 488], усе ж набутки «великого руху» були вагомими.

В чому ж «чари Хмельниччини»?

По-перше, зі звільненням з-під Речі Посполитої було ліквідовано старий шляхетський лад: «.зникли ... перегорожі привілєгій клясових і прирожденних, і перед «простим чоловіком» простелилась можливість переходу в ряди «лицарства», про- моції на уряди в міру енергії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання» [8, с.1508].

По-друге, «від Хмельниччини, - підкреслює М. Грушевський, - веде свій початок . український конституціоналізм і автономізм, що жив в козацькій старшині дуже довго і мав свою ролю як одна з складових частин в ґенезі Нового українського націоналізму» [18, с. 488]. Породжені та стверджені революцією «.ідеї політичної свободи, непорушності народних прав, краєвої автономії.» [18, с. 488] стали засадни- чими в дипломатичній практиці спадкоємців гетьманської булави (втілені в пунктах Гадяцької унії 1658 р., Жердівських статтях 1659 р., українсько-шведському альянсі 1708-1709 рр., «Конституції» 1710 р., петиціях шляхетсько-козацької еліти 1763 р.), відображені в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства тощо. Народна пам'ять про перемоги «.в минувшості світила поколінням . в пітьмі неволі й пониження як заповідь такої ж побіди - але вже побіди тривкої, не скороминущої в будучності» [3, с. 335].

По-третє, зініційований православним лицарством і активно сприйнятий поспільством «козацький міф» України став утіленням «.ідеї свободи, і народна пам'ять . законсервувала сю ідею, доки козацька традиція не знайшла дороги в свідомість нової українсько-руської інтелігенції, що розвинула вложені в неї ідеї рівності і свободи вже відповідно народним вимогам без історичних козацьких ограничень» [18, с.488].

По-четверте, визвольна боротьба українства сприяла його національній само- ідентифікації, бо ж «.рух, соціально-економічний в основі, був сильно перейнятий національною краскою - се була боротьба пригнічених руських верств і груп проти гнобительських польських» [18, с.488-489]. Тодішнє націєтворення сфокусувалося в «.ідеї етнографічної України-Русі в її цілості», що прозвучала вже 1649 року в переяславських «дезидератах» Б. Хмельницького, відтоді ця «.ідея етнографічної території України жила в старшині.» [18, с.489].

По-п'яте, Українська революція мала яскравий гуманітарний вимір, адже це «велике потрясіння» високо підняло «простих людей»: «дало їм почути себе людьми - не простими, а повноправними. Оживило . потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а «навіки» [8, с.1508].

М. Грушевський, виступаючи проти нездорової ідеалізації доби й гетьмана, водночас наголошує, що «від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії» [8, с.1508].

Аналіз поглядів ученого на вузлові проблеми Української революції («Хмельниччина» в 1650-1657 рр.) уможливлює низку висновків.

По-перше, М. Грушевський переконливо стверджує, що «.прилучення України до Москви було лише однією з ниток тієї дипломатичної сітки, яку плів Хмельницький на Польщу» [18, с.477]. Православний чинник мав для гетьмана виразний політичний підтекст: оборона грецької віри як засіб легітимізації власної боротьби з католицькою Річчю Посполитою та залучення до неї Московії. Натомість «.святий обовязок боротьби з мусульманським світом не перешкоджали йому бути повним індіферентистом в сих справах.» і «.він був би, - вважає вчений, - твердим прихильником Отаманської системи, якби вона могла послужити для нього твердою політичною базою» [8, с.1494]. Але тодішня Туреччина не була таким опертям, і, не зрікаючись султана, гетьман звернувся до царя. «...Хмельницький і Ко, - неодноразово повторює дослідник, - зовсім не відчували епохального, фатального значіння сього акту [українсько-московського договору]; для них це був ціний в даних обставинах мілітарний союз, ще оден в додаток до союзу з Татарами, з Турками, з Молдавою» [8, с.1494-1495], «щоб заховати і примножити для себе і потомства... за поміччю Божою зброєю здобуту і кров'ю. вернену свободу...» [4, с. 387] В. Горобець сприймає договір 1654 р. як логічний «...результат розвитку українсько-російських політичних взаємин 1649-1653 рр., .[який] враховував конфігурацію регіональної міжнародної взаємодії. у Центрально-Східній Європі. Разом з тим укладання договору не варто сприймати як прояв жорстко детермінованого. процесу. Адже зміна будь-якого компоненту міжнародної взаємодії [.] могла призвести до того, що справа визнання Військом Запорізьким протекції російського царя стала б неактуальною» [2, с. 763]..

По-друге, в розумінні М. Грушевського «Переяславська умова» (об'єднання України і Московії) включала такі складники: усна домовленість гетьмана та козацького генералітету з московськими послами, скріплена царським словом, переказаним В. Бутурліним; «статті Б. Хмельницького», тобто вимоги, сформульовані в формі петицій до царя та резолюцій (указів) останнього на ці чолобитні; монарша жалувана грамота Війську Запорозькому. грушевський гетьманський дипломат хмельниччина

Учений шкодує щодо відсутності автентичних «статей Б. Хмельницького»; не має сумніву стосовно чигиринського авторства 23 пунктів, поданих козацькими дипломатами 14 березня (с. с.); водночас уїдливо саркастично мовить про 11 пунктів від 21 березня (с. с.); трактує останні як «московську перерібку», зроблену дяками в зв'язку з виготовленням жалуваних грамот (датує ці «11 статей» 27 березня (с. с.) - днем від'їзду гетьманських послів).

По-третє, М. Грушевський уважає, що переяславсько-московський договір 1654 року передбачав відносини, котрі є «найближчими до васальства». Водночас, історик визнає наявність однієї «прикмети», котра заважає класифікувати їх як класичний васалітет - безпосередня присяга української людності перед московськими урядовцями. «Але відносини сполучених держав, - розважливо продовжує вчений, - взагалі настільки різнорідні, комбінації настільки змінні, що нелегко укладати їх в ті кілька форм, прийнятих наукою державного права.» [13, с. 23]. Дослідник аргументовано доводить, що об'єднання Вкраїни з Московією було союзом, із «.задержанням державного права і після сполучення» [13, с. 23] М. Грушевський називає тих учених, які характеризують взаємини між Москвою і Чигирином як сюзерен-но-васальні: О. Коркунов, В. Сокальський, В. Мякотін, М. Покровський, М. Слабченко [15, с. 25]; [13, с. 23]..

По-четверте, вчений наполягає на необхідності розрізняти реальний статус Війська Запорозького в 1648-1657 роках із формальним, юридичним, який устаткувався різними договорами. Зокрема, «буква статей 1654 р. далеко розходилася з фактичними відносинами, утвореними актом 1654 р..». Гетьман і старшина вважали, що «московські статті» не відповідали «переяславським домовленостям». «Статті 1654 р., - підкреслює дослідник, - не були проголошені на Україні і не введені в життя.» [15, с. 28].

По-п'яте, згідно з козацьким правом (тобто - річпосполитською традицією), договір, підписаний/сприйнятий гетьманом або ж його уповноваженими, обов'язково мав бути схвалений Генеральною радою. Оскільки «.московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті», - констатує М. Грушевський, - «.гетьман сих . статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору - тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їх для себе обов'язковими» [7, с. 866].

По-шосте, М. Грушевський солідаризується з тими російськими ученими (П. Шафранов, Б. Нольде, І. Розенфельд), які кваліфікували 14 пунктів 1659 року («переяславські статті - 2», подані О. Трубецьким під час обрання Юрія Хмельницького гетьманом) як «новотвір» [13, с. 15], «довільну перерібку-фальсифікат» [7, с. 866]. Іронією долі стало те, що в зв'язку з успіхами московської централізаційної політики («їхала на швидкім коні, раз у раз щось урізуючи з українських прав...»), «фальсифікат 1659 року» став документом, на котрий старшина посилалася «.в своїй боротьбі з новими обмеженнями українських вольностей» [13, с. 16]. Натомість справжній українсько-московський договір 1654 року, не знаний і юридично нелегітимний, вийшов із історико-правової свідомості українського громадянства.

По-сьоме, вчений закцентовує, «що «взяття України під високу государеву руку» не знівелювало її суверенності загалом, і в царині дипломатії - зокрема. Зовнішня політика Чигирина традиційно базувалася на засадах полівасалітетності. Так, у квітні 1654 року, перед турецьким султаном «.Хмельницький старався довести, що ... «союз» з Москвою тільки політичний маневр, який нітрохи не перешкоджає йому бути далі васалом Отаманської Порти. Москву запевняв, що він тільки з політичної необхідності підтримує добрі союзні відносини з Портою й Кримом, і вони не стоять в суперечності його підданству Москві.» Дослідник спростовує звинувачення в аморальності козацьких керманичів. «Се. не була зовсім чиста політична гра, - погоджується він, - але звичайна в політиці, відколи існує політика; піднімати тут мову про її моральність чи неморальність цілком недоречно [7, с. 784]; також [5, с. 238]. Спадкоємці гетьманської булави «.на взір старого Хмельницького пробували опиратися на всі можливі міжнародні комбінації і фактори - Москву, Швецію, Туреччину, Крим» [4, с. 392] - задля унезалежнення Вкраїни. Зокрема, аналізуючи українсько- шведський союз 1709 року, історик закцентовує на історичних аналогіях: «Все, що планувалося правительством Хмельницького і не дійшло до кінця тоді, спадало як моральний обов'язок на його потомків, старшину 1700-х років» [19, с. 127]. І перші українські політемігранти в своїй «славній хартії» 1710 року пов'язували «.союз Мазепи і Карла ХІІ з старим союзом з-перед п'ятдесяти літ.» [19, с. 129] і «вважали себе. продовжателями Богдановими, виконавцями історичного заповіту великого гетьмана - визволення України і народу українського»[11, с. 203].

По-восьме, М. Грушевський закидає Великому Богданові те, що він, «як оборотний дипломат, вихований у найвищій школі дипломатії - орієнтальній, . не робив скру- пулів в обіцянках і формах, якими позискує собі союзників. Змушений зрадою татар до трактатів з Польщею, він .признає себе підданим польської республіки, заразом укладає умови з Турцією, де за обіцянку помочі і пресії на татар признає над собою зверхність Оттоманської Порти.» [5, с. 236]. Москва хотіла прилучення, признання власті московського царя - sit tibi [от тобі й на!]. очевидно, - розмірковує вчений, - він однаково не надавав значіння ані тому васальству, ані тому підданству щодо самої речі» [18, с.479]. Відтак усі гетьманські «трактати підданства» (полівасалітетність) - як тактичні ходи задля унезалежненої й соборної Вкраїни. Але Московія вправно використовувала не лише всяку документально зафіксовану похибку (легковажність гетьманських уповноважених), а й багатообіцяючі спокусливі заяви Хмельницького як юридичне підґрунтя для своєї експансії, обмеження/нищення козацької державності. Гетьман «.перечислився, - уважає дослідник, - міряючи відносини до Москви практикою своїх відносин до безсильного правительства анархістичної Польщі» [5, с. 238]; доволі швидко усвідомив помилковість своєї чергової дипломатичної комбінації. Відтак національно-визвольна боротьба, котра «розпочалась розривом з Польщею, мала закінчитись, - упевнений історик, - розривом з Москвою; але в тім моменті вмер Хмельницький, зіставивши все в непевності» [18, с. 487].

По-дев'яте, в змалюванні непересічних постатей національної минувшини М. Грушевський завжди керується принципом: історик - не іконописець, а прискіпливий і чесний дослідник. У своїх синтетичних працях, історичних розвідках він виступає проти нездорової «.ідеалізації доби й індивідуальности Хмельницького.» [8, с. 1507], закидає йому низку фатальних помилок, визнаючи, що чимало з них - об'єктивно зумовлені. «Український народ, - категорично висновує вчений, - не пережив свого раю в часах Богдана - ні в инший добі. Наші соціальні, політичні й культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами» [8, с. 1508].

По-десяте, порівнюючи ролі народних мас і їхніх керманичів у національно-визвольних змаганнях, М. Грушевський уважає, що «Хмельницький і Ко пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народніми масами... ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східної Європи» [8, с.1501]. Вчений підкреслює, що козацький генералітет не прагнув революції, а відтак і не здатний був порахуватися з її значенням і наслідками.

По-одинадцяте, М. Грушевський закликає «.не піднімати його [Б. Хмельницького] на якусь недосяжну височінь над наступниками - так як і над. сучасниками - товаришами недолі.» [8, с.1507]. Історично необґрунтованою є думка про наявність у Богдана плану побудови «.монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів» [8, с.1505]. (Великий гетьман, мовляв, «забрав. секрет з собою в могилу», а недолугі наступники кинули Вкраїну в тридцятиліття Руїни). Натомість учений стверджує, що «.Руїна починалась уже за Хмельницького [.] крива революції заломилася під Зборовом; з моменту коли шведський король утік від Ракоція і козаків, провалилась остання політична комбінація Хмельниччини й почалася руїна в повній формі. Москва вважала себе звільненою з усяких зобов'язань супроти гетьманського уряду З ханом знову конфлікт. На Запоріжжю бунти. В війську повстаннє. Треба було знову стинати, давити або ластитись і упокорятися; клеїти угоду з Беньовським, робити уступки Москві. Се було вже чисто Вигівщина - але вона почалася за Хмельницького [8, с.1496].

По-дванадцяте, гіперкритично поціновуючи гетьмана та його добу, історик кінцево висновує: «.Хмельниччина була все таки великим етапом в поході Українського народу. до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів» [8, с.1508], а Хмельницький «.лишається не тільки. репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу - найбільшої революції ним пережитої, - але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями» [8, с.1507] В. Смолій і В. Степанков у висновках до своєї монографії дають високу оцінку постаті та діяльності Б. Хмельницького як політика, фундатора Козацької держави, дипломата, воєначальника [25, с. 485-487]..

Говорячи про трагедію Б. Хмельницького, «.розбитого невдалими наслідками політичного визволення перед смертю.», вчений закликає закінчити її, «.осудивши помилки й хиби, оцінити те, що було в нім і в його діяльності близького, рідного й дорогого нам» [3, с.334].

Літратура

Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність / О.М.Апанович. - К.: Варта, 1994. - 96 с.

Горобець В. Переяславський вибір Богдана Хмельницького 1654 року / В.Горобець // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 747-

Грушевський М.С. Богданові роковини / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (19071914)». - С. 332-337.

Грушевський М.С. Виговський і Мазепа / М.С. Грушевський // Грушев- ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т 2: Серія «Суспільно-політичні твори (19071914)». - С. 386-396.

Грушевський М.С. 250 літ / М.С. Грушевський // Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2002. - Т 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». - С.236-241.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / М.С. Грушевський / АН України, Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. Вступна стаття В.А. Смолія, П.С. Соханя. - К.: Наукова думка, 1992. - 544 с.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський /

Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1996. - Т 9, кн. 1. Хмельниччина роки 1650-1654. - 880 с.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1997. - Т 9, кн. 2. Хмельниччина роки 1654-1657. - 776 с.

Грушевський М.С. Козацтво на Україні / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (19171923)». - С. 266-277.

Грушевський М.С. Короткий огляд української історії / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 303-321.

Грушевський М.С. «Мазепинство» і «Богданівство» / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)». - С. 199-206.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский / Сост. ист.-биогр. очерк Ф.П. Шевченко; В.А. Смолия; Примеч. В.М. Рычки; А.И. Гур- жия. - К.: Лыбидь, 1990. - 400 с.

Грушевський М.С. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти / М.Грушевський // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 5-54.

Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 267-402.

Грушевський М.С. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 17-35.

Грушевський М.С. Україна. Історія / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 274-335.

Грушевський М.С. Українська справа в її історичному розвитку / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 312-338.

Грушевський М.С. Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2002. - Т 6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895-1900)». - С. 466-490.

Грушевський М.С. Шведсько-український союз 1708 року / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 123-134.

Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький / Я. Качмарчик. - Перемишль- Львів, 1996. - 328 с.

Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії / В.Кравченко // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 463-523.

Мельник Л.Г. Гетьман Богдан Хмельницький у вітчизняній історіографії / Л.Г.Мельник. - К.: РВЦ «Київський університет», 1997. - 72 с.

Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - ХХ+890 с.

Плохій С. Переяслав 1654: православний дискурс та політична культура / С.Плохій // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 775-

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет) /В.А. Смолій, В.С. Степанков /. - К.: Либідь, 1993. - 504 с.

Смолій В., Степанков В. Проблеми Української революції XVII століття у висвітленні Михайла Грушевського /В. Смолій, В. Степанков // Український історик. Журнал історії і українознавства. - 1998. - №1-4 (136-139). - С. 122-134.Размещено на Allbest.ru